Генезис та еволюція дослідження проблеми перекладання податків

Англійський філософ епохи меркантилізму Д. Локк, досліджуючи перекладання податків у 1692 р., зробив висновок, що всі податки, в тому числі податки на споживання, в кінцевому результаті покладаються на власника землі. Д. Локк говорив, що торговці й посередники намагаються перекласти податки на спожива- ча-робітника. Але споживач-робітник не в змозі платити податки через низький рівень заробітної плати й, у свою чергу, перекладає їх на орендаря, останній -- на власника землі, знижуючи орендну плату. Тому, Д. Локк наполягав на заміні всіх податків одним поземельним, вважаючи, що він є найбільш вигідним для землевласників, оскільки у великій кількості податків землевласники за допомогою перекладання значно обтяжені податковим навантаженням, ніж у прямому оподаткуванні. Теорії перекладання, розроблені на такий методологічній основі, пізніше були названі «абсолютними», через намагання з абсолютною точністю визначити рівень перекладання того чи іншого податку та визначити конкретних носіїв податку [1, с. 119].

Фізіократи підтримали теорію Д. Локка про перекладання всіх податків на чистий дохід з землі, виходячи зі своєї теорії чистого доходу. Теорія фізіократів про перекладання всіх податків обґрунтовувала встановлення єдиного податку на землю, як такого, що не може бути перекладений [1, с. 119].

Класична школа розвивала абсолютну теорію перекладання в тому самому напрямі, з тією самою категоричністю. А. Сміт говорив, що більшість податків перекладається або на землевласника, або на багатого споживача. Він вважав податками, що не перекладаються -- поземельний, на перехід нерухомості (у спадок і шляхом купівлі-продажу), на розкіш [1, с. 119].

Д. Рікардо створив теорію земельної (диференціальної) ренти, відповідно до якої ним логічно були визначено умови перекладання земельного податку. Наукрвець вважав, якби поземельний податок стягувався з чистої ренти, то він був би таким, що неперекладається, але він стягується з усіх земель, у тому числі гірші, тому такий податок зумовлює підвищення ціни, а отже, перекладається на споживача.

З огляду на теорію диференціальної земельної ренти, заробітної плати та прибутку, А. Сміт та Д. Рікардо зазначали, що податки зрештою перекладаються на підприємця, оскільки працівник, який одержує мінімальну заробітну плату, неминуче перекладе податки на споживання на підприємця. А. Сміт та Д. Рікардо визнавали, що податки на заробітну плату і непрямі податки на предмети першої необхідності є такими, що не можуть бути перекладені [1, с. 120].

На критику «абсолютної» теорії перекладання податків виникла теорія рівномірного розподілу податків, яка була розроблена на початку XIX ст. французьким дослідником Н. Канаром.

Так, Ж. Сей, вважав, що податок падає на той чи інший клас населення залежно від своїх властивостей або стану ринку. Він вважав, що податки падають на тих, хто не може від них звільнитися, а способів звільнитися від податку досить багато [1, с. 120].

Іншим опонентом класичної теорії перекладання податків, особливо теорії Д. Рікардо, був С. Сисмонді. Він критикував теорію абсолютної рівності заробітної плати й прибутку, повної можливості переходу капіталу і праці з однієї галузі виробництва в іншу, що було покладено в основу теорії перекладання Д. Рікардо.

У роботі «Принципи політичної економії» (1800) Н. Канар приходить до висновку, протилежного висновку фізіократів. Відповідно до його позитивної теорії всі податки завдяки перекладанню розподіляються між платниками податків пропорційно їх платоспроможності [1, с. 120].

Е. Селігман назвав теорію Н. Канара і його послідовників оптимістичною. Оцінюючи її науковість, він вважав, що теорія побудована на поверхневій теорії попиту та пропозиції. Теорія Н. Канара не враховувала й інші можливості уникнення податку без перекладання, наприклад через амортизацію, через прибуткове оподаткування тощо. Оптимістична теорія, незважаючи на її теоретичну слабкість, довгий час мала підтримку у Франції (А. Тьєр) і в Пруссії (О. Бісмарк). Значення цієї теорії визначалося її соціально-політичною спрямованістю [1, с. 121].

Теорія, що отримала назву теорії дифузії (розпорошення податків), зображала відповідний початку XIX ст. рівень розвитку економічної та фінансової науки. Але поява цієї теорії відвинула теорію перекладання вперед порівняно з класичною школою. Теорія дифузії поклала початок обґрунтуванню рівномірного розподілу податкового навантаження [1, с. 121].

Німецький фінансист XIX ст. А. Шеффле дав оцінку високого рівня політизованості проблем оподаткування, особливо проблем перекладання податків. Він зазначав, що прогрес і вдосконалення у всіх сферах людського життя є результатом боротьби ідеальних і матеріальних інтересів, і в податковий області ця боротьба характеризується особливо високим рівнем егоїзму, жорстокості та класової ворожнечі. Також він говорив, що «податкова боротьба» ведеться між урядом і народними представниками в законодавчих установах, між окремими класами, групами, в галузі управління, між органами держави та тими, що ухиляються від сплати податків, або контрабандистами. Це боротьба за звільнення або збереження свободи від податку на стороні платника відносно держави, боротьба за перекладання чи зворотне перекладання податку між самими платниками [1, с. 121].

Еволюція теорій перекладання податків свідчить про їх політизованість. Так, фізіократи захищали інтереси землевласників, ратуючи за єдиний податок. Класики своїми поглядами на перекладання захищали інтереси підприємницького класу. Оптимістична теорія перекладання податків з'явилася як потреба, необхідність примирити класи платників податків, тому що податки досить сильно обтяжували незаможні верстви населення і не зачіпали захищені від них буржуазне суспільство.

Друга теорія, що стоїть поряд з оптимістичною за рівнем політизованості, -- песимістична теорія, яка була створена захисником інтересів незаможних класів П. Прудоном. Він вважав, що будь-який податок перекладається на споживача, а більшість споживачів -- бідняки. Отже, податок обтяжує головним чином бідних і тому є несправедливим. На думку науковця, всі податки приносять незаможним верствам населення лише шкоду. Він не вірив в райдужний вплив державних витрат на продуктивність праці. Такої самої думки дотримувався соціаліст Ф. Лас- саль у промові «Про непрямі податки і становище робітничого класу» (1863 р.) [1, с. 122].

Незважаючи на слабкість наукового обґрунтування, можна сказати, що обидві розглянуті теорії, які стоять на різних полюсах класових інтересів, намагалися обґрунтувати, кожна зі своїх позицій, справедливість розподілу податкового навантаження. Це підтверджувало актуальність проблеми і необхідність її теоретичного рішення як з економічних, так і з соціальних аспектів.

У другій половині XIX ст. сформувалися національні фінансові школи, а пізніше -- міжнародна. Кожна зі шкіл внесла свій вклад в розвиток теорії перекладання податків.

Німецька фінансова школа відмовилася від абсолютних (абстрактних) теорій перекладання, але не могла претендувати на наукове рішення через відсутність на той час теорії ціни [1, с. 122].

Найбільш вагомий вклад в теорію перекладання податків зробив К. Рау (1864 р.), який запропонував свої закони перекладання податків:

1) перекладання можливо лише у разі зміні ціни;

2) перекладання від покупця до продавця важко, оскільки зміна попиту непомітно розподіляється по всій сукупності товарів;

3) перекладання від продавця легше там, де податок стягується з ціни товарів;

4) майже неможливо перекладання податку з певних особистих доходів (платні);

5) малоперекладені податки, ті, що не визначаються за кількістю товарів;

6) податок з джерела доходу можна перекладати, якщо його можна інакше використовувати.

Незважаючи на те, що К. Рау не запропонував загального принципу перекладання через відсутність точного поняття «доходу», його закони сприяли подальшому розвитку теорії перекладаня.

А. Вагнер з'ясував соціальні умови перекладання і показав, що «закон рівняння прибутку» не пояснює явищ перекладання податків. Тобто, рівне оподаткування об'єктного доходу, ще не веде до рівності оподаткування суб'єктного доходу і навпаки. А. Вагнер вважав, що прагнення до перекладання податкового навантаження існує у рівномірному прибутковому податку. Таким чином, А. Вагнер спростував поширену на той час думку про повне неперекладання особистого прибуткового податку [1, с. 123].

Теорія ціни (вартості, цінності) австрійської школи (маржиналістів) зміцнила наукові основи теорії перекладання податку. А. Курно в 1838 р. застосував теорію граничної корисності і математичний метод до аналізу перекладання податків в умовах монополії і конкуренції, у рівних (що зростаю і знову спадають) витратах виробництва. Він дійшов висновку, що найкраще обкладати продукти податком в останній стадії -- у споживача.

Математичний метод у політекономії, який отримав новий поштовх у працях Л. Вальраса та В. Джевонса, був застосований сучасником останнього Ф. Дженкиним до теорії перекладання: будь-який податок впливає на частину вигод під час обміну, що здійснюється продавцем і покупцем, причому витрати більшої суми податку, і чим вищий податок, тим більша різниця між витратами для суспільства чистого виторгу і сумою надходжень від податку. Тобто Ф. Дженкин зазначав про надмірне навантаження податків у зв'язку з навантаженням акцизним податком, його динамікою під впливом еластичності пропозиції та попиту [1, с. 124].

Німецький економіст Р. Майер у праці «Принципи справедливого оподаткування» (1884 р.), досліджуючи теорію граничної корисності, виділив положення і висновки, які були включені в теорію перекладання. Він розглядав перекладання як окремий випадок впливу податку на приватне господарство. На думку вченого, безпосередня дія податку полягає у зменшенні обігового капіталу (податок на витрати виробництва) або особистого доходу. Скорочення доходу внаслідок сплати прибуткового податку позбавляє платника задоволення певної частини та інтенсивності потреб. Такий самий вплив мають непрямі податки. У результаті оподаткування одних предметів може бути не задоволена інша потреба (менш важлива). Крім того, податок може не сплачуватися через скорочення і зміну характеру споживання.

Р. Майер зазначав, що за нормальних умов грошового обігу податок, скорочуючи пропозицію оподатковуваних товарів, веде до підвищення ціни, яке має межу. Науковець визначав максимальну межу підвищення ціни. Він вважав, що підвищення ціни завжди має бути меншим податку, оскільки неконкурентоспроможні підприємства банкрутують, що приводить до зниження середнього рівня витрат. Наступне питання, яке ставив Р. Майер, полягало у визначенні впливу перекладання податку на вирівнювання податкового навантаження. На його думку, перекладання саме по собі не має ніякого відношення ні до пропорційного, ні до прогресивного прибуткового обкладення [1, с. 124].

У роботі К. Вікселя «Фінансово-теоретичні дослідження» (1896 р.) подано аналіз перекладання податків в умовах монополії і свободної конкуренції. На думку вченого, монополіст не може довільно підвищувати ціни, оскільки це скорочує попит, він прагне до такої ціни, за якої отримує максимальний чистий дохід. К. Віксель пропонував замінити поняття «перекладання податків» на більш загальне, наприклад, «падіння тягаря податку». За визначенням К. Вікселя, перекладання податків являє собою той випадок, коли тиск у вигляді податку, який чиниться державою в одній частини господарського механізму, переноситься на інші за допомогою мінових угод з метою перерозподілу доходу між різними групами населення [1, с. 125]. перекладання податок оклад прибуток