Система акціонерних банків земельного кредиту в Росії в останнє двадцятиріччя XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система акціонерних банків земельного кредиту в Росії в останнє двадцятиріччя XIX ст.

Кириченко В.Є.

На примере украинских губерний рассматриваются вопросы функционирования системы коммерческого ипотечного кредита в Российской империи в форме акционерных поземельных банков, сложившейся в 70-е годы XIX в. Анализируются проблемы контроля и влияния государства на систему частных коммерческих банков, соотношения публичного и частого начал при функционировании банковской системы, влияния финансовых групп на деятельность акционерных ипотечных кредитных учреждений.

According to experience of the Ukrainian provinces in this article we consider questions of functioning of commercial mortgage credit system in the Russian empire in the form of joint-stock land bank, which were created in the 7(ft1 years of 19^ century. We analyze problems of control and influence of the state on the private commercial bank system, correlation of public and private beginning during functioning of a bank system, influence of financial groups on joint-stock mortgage credit institutions.

У сучасній Україні банківське та акціонерне право перебувають на стадії як формування, так і реформування вже напрацьованої за часи незалежності нормативної бази. Тому звернення до історичних витоків цих галузей законодавства є тим більш актуальним., Аджебо дореволюційна правова традиція органічно увібрала у себе кращі зарубіжнікордонні зразки та оригінальний імперський досвід. Наприкінці XIX ст. російським законодавством було створено сприятливі умови для розбудови ефективної системи акціонерних іпотечних банків ув країні. Ефективність забезпечувалась, насамперед, тісною взаємодією акціонерного, банківського, та торгово-промислового законодавства у межах цивільного права.

Проблема організації комерційного іпотечного кредиту на грунті акціонерної організаційно-правової форми, що розглядається у цій статті, вже протягом півтора століття залишається актуальною, про що свідчить численна історіографія. їй приділяли увагу в дореволюційні часи1, до неї зверталися радянські науковці, а з 1990 р. нова хвиля статей і фундаментальних досліджень українських, російських та зарубіжнихкордонних учених дісталася широкого загалу.

Свого часу ми вже сторкалися тавили питання про правовеого регулювання процесу появи акціонерних земельних банків та їх місця у банківській системі Російської імперії, спираючись на практику українських губерній4. Не менш актуальним і корисним щодо історичного досвіду є останнє двадцятиліття XIX ст., коли у складних економічних умовах, попри кризові явища, було організовано мережу приватних нестанових іпотечних банків, визнану державою як складованик фінансово-кредитної системи імперії. акціонерний комерційний банк фінансовий

Після скасування кріпосного права монолітність дворянського стану порушилась. Частина поміщиків успішно стала опановувати капіталістичні форми організації та ведення господарства, натомість консервативно налаштовані верстви зазнали збитків та поступового занепаду. Ці економічні зміни закономірно позна-чивідбилися і на політичних поглядах щодо перспектив існування дворянства як такого. Прогресивно налаштована частина поміщиків виступила за подальший капіталістичний розвиток, решта прагнула ізолювати дворянство від руйнівного впливу пореформених соціально-економічних процесів. Такий стан речей є зобу-мовилов і два підходи щодо проблем поземельного кредиту. Перший (його прихильниками були поміщики ліберального табору) полягав у створенні вільних умов для розвитку іпотечного кредитування та вільного ринку землі. Другий підхід, який був більш поширенийм упродовж 80-90-х років XIX ст. (його дотримувалися дворяни-консерватори і навіть реакціонери), навпаки, полягав у наданні кредиту державного та вузько станового характеру, зорієнтованого на збереження маєтків за поміщиками.

Вимоги консервативного дворянства лунали все голосніше. У численних клопотаннях дворянських та земських зібрань 1883 - 1885 pp. саме акціонерні банки звинувачували у надмірній коштовності їхніх позик.

Головною причиною занепаду дворянства називали гостру потребу в «обігових коштах», яка виникла у зв'язку з переходом до нових умов господарювання та була посилена ліквідацією казенних іпотечних установ напередодні селянської реформи. Викупні платежі пішли на погашення старих боргів, а поміщиків змусили вдатися до лихварських позик. Контратезою занепаду та зубожінню дворянського землеволодіння стало збагачення приватних банків та їх акціонерів. Преса писала, що «земельні банки жирують за рахунок землеволодіння».

Нарікання на іпотечні банки були звичайними не тільки в Росії, а й у Європі, втім, їх нападники, за незначними винятками, не вимагали їх ліквідації. Пропонували лише скоротити «занадто високі ... прибутки акціонерних земельних банків і дивіденди їх акціонерів». Замість приватних банків вимагалося заснувати станову ої державну іпотечну установу виключно для дворян.

Мета цієї кампанії у пресі була очевидною - змусити уряд втрутитися у відносини між акціонерними банками та їх клієнтами на боці останніх, щоб примусити банки знизити платежі та провести конверсію закладних листів9. Таким чином, усе зводилосяь до подальшого посилення впливу держави на іпотечний кредит.

Керівництву акціонерних банків доводилося спростовувати висунуті звинувачення у пресі, на зборах акціонерів банків; представники банків підготували спеціальну записку на ім'я міністра фінансів, у якій, зокрема, наголошувалось, що показник дорожнечі кредиту є доситьтатньо відноснийм. На вартість запозичених грошей, за їх відомостями, скаржилися ті поміщики, чиї маєтки були обтя-жені повторними позиками, а також ті позичальники, хто використав отримані гроші непродуктивно. В умовах Росії, де іпотечний кредит був недостатньо поширенийм і де майже відсутнє відповідне законодавство, кредит не може бути дешевим. До того ж, акціонерні земельні банки надавали позики, які були значно дешевшими, аніж ті, які приватні особи до 1871 р. отримували у лихварів. Причину розорення землевласників банкіри вбачали у тому, що клієнти «безладно» вели господарство та заплутались у надмірних боргах.

За підрахунками С. С Хрульова, голови правління Полтавського земельного банку, протягом 1861-1897 pp., поміщики отримали викупних платежів, платні за продану землю на колосальну суму - 1836 млн руб., у той час як селянству доводилось вкладати гроші у купівлю землі.

Саме пільговість та доступність довгострокового кредиту шкодить землевласникам. У критичному стані опиняються ті позичальники маєтки яких обтяжені, так званими, «другими закладними». Якщо іпотечний борг сягнув 75 % вартості маєтку, зазначає С. С Хрульов, то вже ніякий жодний дохід з господарства не перекриє банківських платежів. Заборгованість у 30-50 % вартості маєтку не є обтяжливою для позичальника.

Непродуктивне витрачання кредитних коштів призводило до обтяження господарства платежами без підвищення його дохідності, а відтак і його вартості. Низька продуктивність господарств, їх агротехнічна відсталість, а також падіння цін на сільськогосподарську продукцію, викликане кризою, збільшували вартість кредитних грошей.

Задоволення вимог дворянства призвело б до повернення від безстанового підходу в організації іпотечного кредитування, що був започаткований після 1861 р., до правових конструкцій, скасованих час разом із відміною кріпосного права. Проте уряд був налаштований саме на відновлення станових підходів, маючи зна метуі зміцнення суспільної ролі дворянства, а також посилення державного впливу на економіку країни. Міністерство фінансів відмовилось від принципів кредитної політики, сформульованих В. П. Безобразовим та Ю. А. Гагемей-стером чверть століття тому, а саме: безстановість поземельного кредиту і невтручання держави у нього. Міністерство фінансів спочатку зробило спробу розв'язати питання здешевлення іпотечного кредиту за допомогою самих банків, але, отримавши від керівників приватних кредитних установ тверду відповідь щодо неможливості за існуючих умов зменшити кредитні ставки і, у свою чергу, не виявивши бажання йіти на поступки приватному капіталу, розпочало роботу над проектом державної іпотечної установи. Все це зумовило заснування Державного дворянського земельного банку.

Однак вплив прогресивного підходу - ліберального дворянства - також був відчутнийм. Перший проект державної іпотечної установи взагалі не мав ознак становостіго окрасу. Вимоги щодо впровадження урядової опіки над дворянським землеволодінням, невідкладного перезакладу дворянських маєтків у державній установі (що означало б автоматичну ліквідацію приватних земельних банків) навіть не увійшли до офіційного законопроекту. Акціонерні іпотечні банки було збережено, й одним із головних факторів, що обумовив таке рішення, стала наявність значної кількості недворянських приватних землеволодінь. Сприяла такому рішенню і вже згадана дуальність поглядів самого дворянства.

Об'єднуючим фактором для власників маєтків була зацікавленість у високих цінах на землю, а це, у свою чергу, вимагало наявності широкого кола покупців. Тому попри зауваження про необхідність збереження маєтків за дворянським станом, законодавство не отримало імперативної норми, яка б заборонила продаж землі не дворянам.

Проте покупці, які не були з діда-прадіда дворянами, не могли скористатися фінансовими послугами Дворянського банку. Купуючи ж землю, обійтися без залучених коштів було майже неможливо, і за цих умов купці, міщани, селяни могли отримати позику лише від приватних земельних банків.

Положення про Дворянський банк не передбачало обов'язкового перезакладу дворянських маєтків, але воно сприяло тому, що така операція була вигідною для поміщика, який без зусиль міг розрахуватися з приватним іпотечним банком. Стаття 31 Положення надавала Дворянському банку право позичати гроші у розмірі, що не перевищував 60 % від оціночної вартості землі, на таких же умовах діяли і приватні банки. Проте примітка до цієї статті встановлювала виключення із загального правила, а саме:, у разі перезакладу маєтку із приватної кредитної установи до Дворянського банку розмір позики міг зрости до 75 %, за рішенням 2/3 членів Ради банку, затвердженимному міністром фінансів. На 5-му з'їзді представників установ російруського земельного кредиту за пропозицією Міністерства фінансів було закріплено правило: «Під нерухоме майно, закладене у земельних банках, додаткова позика у розмірі, що перевищує 60 % від первинної оцінки, може надаватися не раніше, ніж після спливу п'яти років з часу надання первинної позики, але з тим, щоб розмір додаткової позики не перевищував 20 % від первинної позики». Подальші циркуляри Міністерства фінансів також були спрямовані на покращення умов проведення перезакладів.

Перезаклад дворянських маєтків відчутно змінив структуру клієнтського складу акціонерних банків, суттєво скоротивши питому вагу поміщиків, проте і після цієї ротації дворянство залишалося найбільш численним споживачем фінансових послуг акціонерних банків. За унікальними відомостями 1889 р. (до речі, єдиними за всю історію акціонерних земельних банків даними про соціальний стан клієнтського складу), частка дворянства серед позичальників Харківського земельного банкуа становила 44,9 %, купецтва 13,1 %, селяни 8,6 %. Таке ж співвідношення було властиве і для Полтави: 68,6 % дворян, 13,8 % купців, 2,6 % селян. У Бессарабсько-Таврійському банку, дворяни становили 63,2% селяни - 15,1%,. Такою ж послідовність була й у Київському банку -відповідно, де питома вага дворянства становила 89,2 %, а селянство - 5,3 %.

Певні піослабленняльги отримали і боржники акціонерних земельних банків. Як виняток, за клопотанням загальних зборів акціонерів, з 1886 р. міністру фінансів було Височайше дозволено надавати позичальникам, що потерпали від надзвичайного лиха, пільги, передбачені ст. 54 Положення про Державний Дворянський Земельний Банк, зменшувати пеню і розстрочувати недоїмки. У 1891 р. відбулася конверсія 6-відсоткових закладних листів іпотечних акціонерних банків у 5-відсоткові, що призвело до зниження на 1 % росту платежів за позиками. Уряд також дозволив випуск закладних листів без визначення строку їхнього погашення, що покращувало умови обігу цінних паперів, підвищувало їхню ліквідність, а відтак і вартість на вторинному ринку, що сприяло здешевленню кредиту. Разом із тим було посилено і контроль за банками з боку Міністерства фінансів.

Навіть після появи альтернативи приватному кредиту у вигляді державного іпотечного кредиту влада вважала за доцільне зберегти приватні земельні банки, визнавши їх частиною системи поземельного кредиту імперії. Більш того, в умовах зростаючої конкуренції (станові державні кредитні установи мали певні преференції) уряд надавав практичну підтримку земельним банкам, передусім акціонерним, створюючи умови для їх подальшого існування.

На початок 1893 р. в іпотечній кредитній системі імперії за обсягом закладеної приватновласницької землі від її загальної кількості біснувало уло таке співвідношення: приватні земельні банки - 16,5 %; державні іпотечні установи (Дворянський, Селянський банки та приватні банки, що перебували у стані ліквідації) - 15,6 %; кредитні спілки Прибалтійських губерній та Царства Польського - 8,1 %; Кавказькі дворянські банки - 0,4 %. Проте за загальним обсягом наданих позик Дворянський банк випереджав приватні земельні банки на 111 млн руб. Пояснити цю розбіжність можна різним правовим становищем кредитних установ, а саме: умовами надання позик, про що йшлося вище.

За останні 15 років XIX ст., з часу заснування Дворянського земельного банку, відбулися суттєві зміни у розміщенні поземельних позик акціонерних іпотечних банків за територіальною ознакою. На вказані зміни мали вплив два чинники: по-перше, перезаклад приватновласницьких земель у Дворянському банку, по-друге, рівень розвитку капіталістичних відносин у тому чи іншому регіоні.

Свого часу В. І. Ленін у роботі «Розвиток капіталізму в Росії» виокремив три групи губерній залежно від домінування в них капіталістичної, змішаної та відробіткової форми господарювання у поміщицьких маєтках. Більшість українських губерній увійшла до першої групи, у другій опинилися Полтавська та Харківська губернії, найбільш відсталою в цьому сенсі була Чернігівська губернія, яку віднесли до третьої групи. Так, за статистичними відомостями, найбільша присутність акціонерних банків фіксувалась у капіталістично розвинениутих губерніях - у 1885 р. на їх частку припадало 45 % всіх поземельних позик, а у 1899 р. відсоток зріс до 56 %. У Полтавській та Харківській губерніях ці показники становили 18,9 % та 19,3 % відповідно. Натомість у Чернігівській губернії, де домінували кріпосні пережитки, цей показник мав тенденцію до скорочення: у 1885 р. обсяг позик, що припадав на долю акціонерних іпотечних банків, становив 35 %, а у 1899 р. він скоротився до 19,3 %. ВодноУ той же час, Дворянський банк розмістив у губерніях третьої групи близько 42 % усіх своїх кредитів.

Тому в, що стосується українських губерніяхй, основними гравцями на іпотечному ринку стали акціонерні та державні поземельні банки, причому перші випереджали державні кредитні установи у тих регіонах, де капіталістична економіка набирала обертів.

Зміни, що сталися у поземельному кредиті з появою на цьому ринку державних установлень, вплинули і на координаційний орган приватних іпотечних установ - Комітет з'їздів представників земельних банків. Ще з кінця 70-х роківр. до складу комітету стали входити виключно уповноважені від акціонерних земельних банків та Міністерства фінансів. А протягом 80-х роківр. звузилося і коло учасників з'їздів - уже починаючи із п'ятого, представники Товариства взаємного поземельного кредиту, Центрального банку, Земського банку Херсонської губернії не брали участі у зборах. Між тим квота представників уряду збільшувалась. Окрім головуючого, що призначався імператором, у з'їзді стали брати участь спеціальні представники Міністерства фінансів, а на п'ятому та шостому з'їздах був присутній представник Селянського поземельного банку.

Отже, при незмінній правовій базі, якою було врегульовано діяльність комітету та з'їздів, відбулася зміна його якісної складової та посилилась функція посередника між акціонерним іпотечним кредитом та урядом.

Усупереч завданням, що мали своє правове закріплення у статутах банків, приватні іпотечні установи відіграли важливу роль у процесі мобілізації приватновласницької землі, а відтак і у розвитку безстанової власності на землю. Відповідно до вимог нормативних актів акціонерні земельні банки мали лише тимчасове право на акумулювання земель, що належали їхнім клієнтам. Вони не мали права залишати земельні ділянки у своїй власності, і якщо землі не було продано на перших торгах, банки були зобов'язані позбутися іх навіть зі збитками для себе.

Продаж з торгів - справа клопітка, тому на практиці частіше застосовувався продаж закладеного майна самим позичальником (так звані «приватні продажі»). С. С Хрульов відзначав, що дуже часто заклад землі відбувався з метою її продажу, бо така земля на ринку коштувала більше у зв'язку з тим, що покупець сплачував продавцю лише різницю між її вартістю і банківською позикою, решта ж сплачувалась банку поступово, відповідно до умов кредитної угоди.

Отже, правові умови кредиту акціонерних земельних банків надавали більш широкі можливості при здійсненні відчуження землі, ніж позики державних станових кредитних установ, бо ним могли скористатися всі стани, що розширювало коло потенційних учасників правочину. У цілому ж процес становлення поза-станового буржуазного землеволодіння відбувався відносно повільно. Адже використання іпотечного кредиту сприяло не тільки перерозподілу земельної власності, а йле і надавало можливість дворянам подовжити існування своєї земельної власності з притаманними їй пережитками, певним чином консервуючи земельні відносини, а відтак і уповільнюючи розвиток капіталістичних відносин.

Не треба забувати і того, що акціонерні іпотечні банки - це насамперед перш за все комерційні проекти, й отримання прибутку для них було понад усе. Окрім кредитної діяльності, що забезпечувала основну частину банківського доходу, правління знаходили й інші джерела надходжень, що перш за все, стосується співпраці зі звичайними комерційними акціонерними банками, кількість яких у 90-х роках XIX ст. наближалася до 50п'ятдесяти одиниць.

Не маючи власної розгалуженої мережі контор та представництв, іпотечні банки змушені були звертатися за допомогою до комерційних банків, відкриваючи у них поточні рахунки для проведення розрахунків зі своїми клієнтами. Усвідомивши вигідність ситуації, що склалася, правління акціонерних земельних банків розмістили всі вільні кошти на кореспондентських та поточних рахунках комерційних банків30, отримуючи відповідний відсоток росту. ВУ цьому контексті вільними слід вважати кошти, що залишилися від нерозміщеного у державних паперах акціонерного та запасного капіталу, дивіденди, що підлягали сплаті раз на рік. З цього приводу Я. М. Герценштейн зауважував, що іпотечні банки «у своєму розпорядженні мали чималі вільні кошти, які через посередництво комерційних банків, без будь-якого порушення статуту, ммали змогу огли бути наданіими у розпорядження осіб, що очстоять на чолі олювали правлінняь».

За характером своїх зв'язків з комерційними банками можна виокремити дві групи установ. Перша - це банки, які входили до однієї фінансової групи з комерційними банками. Друга група виідбудовувала свої стосунки з комерційними акціонерними банками на підставі ділового партнерства та відповідних угод. Серед українських земельних банків до першої групи можна віднести Харківський земельний банк, який протягом 90-х років XIX ст. перебував майже під одноособовим контролем його засновника О. К. Алчевського, який був незмінним головою правління цієї фінансової установи. Більшість акцій банку належала безпосередньо йому, членам його сім'ї та іншим родичам.

Харківський земельний банк мав рахунки у Волзько-Камському банку та Харківському торговому банку, що також належав О. К. Алчевському. Крах Ал-чевського розкрив очі громадськості та акціонерам на ті спекулятивні махінації, що тривалий час залишалися поза їх увагою та контролем.

Зовсім іншими були стосунки з комерційними банками у Бессарабсько-таврійського, Київського та Полтавського земельних банків, які виідбудовували-ся не на корпоративних підставах, а виключно на ділових взаєминах.

Київський земельний банк протягом 90-х років тримав свої кошти в місцевому, - київському - відділенні Санкт-Петербурзького Міжнародного банку. У 1897 р. правління земельного банку прийняло рішення продати 20 % акцій щойно емітованого випуску Міжнародному банку за пільговою ціною, аргументуючи це рішення саме тривалими партнерськими стосунками.

Щодо Полтавського земельного банку, то на початку 90-х роківр. XIX ст. у нього вже склалась особиста унія з Санкт-Петербурзьким Міжнародним банком. Після обрання головою правління полтавського банку С. С Хрульова, який скориставшись тим, що на земельні банки не поширювалась дія закону від 5 квітня 1883 р. про заборону сумісництва у кредитних установах, увійшов до складу ради Міжнародного банку. Слід відзначити, що до членів ради цього банку також входили такі відомі магнати-цукровиробники, як Бродський та Харитоненко. За своєю суттю це була фінансово-промислова група зорієнтована на сільське господарство в українських губерніях, а саме - на вирощування буряку та його пере-робкуи на цукор.

Окрім участі приватних іпотечних банків у фінансово-промислових групах, формування яких інтенсивно відбувалося протягом 1890-х років, у тому числі і завдяки можливостям, що надавало акціонерне законодавство, слід враховувати також особливе монопольне становище земельних банків, яке остаточно склалося у ці часи. Поява монополії зобумовлена, нперш за все, асамперед державною політикою та сформованим механізмом правового регулювання кредитних іпотечних відносин. Наприкінці XIX ст., після утворення державних станових іпотечних установ, уряд вважав за доцільне обмежити систему іпотечних банків імперії вже існуючими акціонерними земельними банками, дія яких поширювалась на чітко визначені законодавством території європейської Росії, що суттєво ослаблювало конкуренцію. Влада подбала і про утворення єдиного центру, яким став Комітет з'їздів, що забезпечував координованість кредитної політики та дієвий державний контроль. Уніфіковане унормування надходжень та видатків, високий рівень прибутковості - все це дає підстави говорити про монопольне становище банків на ринку фінансових послуг. І хоча для класичного визначення монополії цього недостатньо, варто підтримати думку В. І. Бовикіна, який зауважував, що процес монополізації часто породжує своєрідні форми, які важко віднести до якого-небудь визначеного типу.

Зазначене дає підстави говорити, що в Російській імперії протягом 90-х pp. відбулося завершення становлення системи комерційного іпотечного кредиту, яка проіснувала до 1917 р. Цей період відзначений структурно-системним змінами у межах чинної нормативної бази.

Після появи державних станових поземельних банків приватним комерційним іпотечним установам вдалося зберегти за собою зайнятий сегмент ринку довгострокового кредиту, що об'єктивно обумовлено постійним розвитком капіталістичних відносин в імперії і формуванням нового соціально-класового типу суб'єктів кредитних відносин.

Як фінансовий інститут, зорієнтований на капіталістичні умови господарювання, іпотечні банки взяли активну участь у процесі утворення фінансово-монополістичних груп. Будучи, за своїм цільовим призначенням переважно зорієнтованими на земельний ринок, банки спрямовували свій капітал, перш за все, у промисловість аграрного сектору економіки (для українських губерній це, перш за все, цукрове виробництво).

Щоб отримати своє місце у кредитній системи країни, акціонерним земельним банкам довелося погодитися на щільну опіку з боку державної бюрократії. Владна політика в останні десятиріччя XIX ст. мала протекціоністську спрямованість щодо позичальників, але, незважаючи на те, що її метою була підтримка власне дворянства, зиск від цього отримували всі клієнти банків незалежно від станової приналежності.

Проте державну підтримку відчували і банки: саме завдяки державі їм вдалося посісти монопольне становище на приватному іпотечному ринку. Визначаючись зі своїм місцем у кредитно-фінансовому просторі імперії, приватні іпотечні банки побудували взаємовигідну систему відносин із мережею комерційних акціонерних банків, що ще більше зміцнило їх економічне становище на ринку фінансових послуг та спричинило появу так званих банківських груп.

Литература

1. Герцетитейн М.Я. Харьковский крах. - СПб., 1903; Каминка А. И. Акционерные компании. Юридическое исследование. - СПб., 1902; Кильчевский В.А. Какая разница между частным банком и кредитным товариществом (Из бесед на кооперативных курсах). - Смоленск, 1913; Левин И.И. Акционерные коммерческие банки в России. -Т. 1. -Пг., 1917; Мигулин П.П. Наша банковская политика 1769 -1899 гг. - X., 1901; Печерин Я.И. Исторический обзор правительственных, общественных и частных кредитных установлений в России. - СПб., 1904.

2. За радянські часи зацікавленість цією проблематикою мала суто теоретичну, а не практичну спрямованість. Див.: Гиндин И.Ф. Русские коммерческие банки России. -М., 1948; Погребинский А.П. Очерки истории финансов дореволюционной России (XIX -XX в.в.). - М., 1954; Райский Ю.Л. Акционерные ипотечные банки и помещичье землевладение в России во 2-й половине XIX в. - Курск, 1980 // Рукоп. депон. в ИНИОН АН СССР № 6924 от 10.02.1981; Шепелев Л.Е. Акционерные компании в России. - Л., 1973.

3. Венгерська ВО. Перші приватні кредитні та банківські установи // Історія України. - 1998. - № 8 (72); Веремейкина В.Д. История развития ипотечных кредитных учреждений // Банковские услуги. - М., 2001. - № 11; Иванова А.А. Устав кредитный как нормативная база функционирования Государственного банка Российской Империи // - СПб., 1996. - Вып. 1; Краснікова О.М. Ретроспектива зародження іпотечного кредиту в Україні // Економіка АПК. - 1998. -№ 1; Лукин СВ. Акционерное предпринимательство в России: исторические формы и теоретические концепции: Дис. ... доктора эконом, наук. - СПб., 2003; Мех-ряков В.Д. Развитие кредитных учреждений в России. - М., 1998; Owen Th. The Corporation under Russian Law, 1800-1971. A Study in Tsarist Policy. - Cambridge, 1991.

4. Кириченко B.C. Правові підвалини формування мережі акціонерних банків земельного кредиту у 60 - 70-і роки XIX ст. Практика українських губерній // Право і безпека. - 2009. - № 1.

5. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904 гг.: Состав, численность, корпоративная организация. - М., 1979. -С. 284-285.

6. Голос землевладельца / [газета]. - СПб.: изд. А. П. Величковский, 1892. - № 3. - С. 49; № 6. - С. 111-115.

7. Там само. -№ 3. - С. 49; № 4. - С. 4 - 6; № 6. - С. 114.

8. Див.: Гурьев А.Н. Очерк развития кредитных учреждений в России. - СПб., 1904. - С. 180-181; Печерин Я.И. Исторический обзор правительственных, общественных и частных кредитных установлений в России. - СПб., 1904. - С. 94.

9. Голос землевладельца. - СПб. , 1892. - № 3. - С. 49.

10. Голос землевладельца. - СПб., 1892. - № 3. - С. 49; Мщевский Е.С. Земельный кредит акционерных земельных банков. - К., 1902; Быстренин В.Д. Земельный кредит и оскудение. - СПб., 1895.

11. Російський державний історичний архів (РДІА). - Ф. 583. -Оп. 2. - Спр. 1038.

12. Хрулев СС Наш ипотечный кредит: Опыт статистического выяснения состояния землевладения в зависимости от его задолженности. - СПб., 1898. - С. 100-101.

13. Див.: Соловьев Ю.Б. Самодержавие и дворянство в конце XIX века. -Л.., - 1973. - С. 185; ПогребшскийА.П. Цит. праця. - С. 214.

14. РДІА. -Ф. 1152. - Оп. 10. - Спр. 281.

15. РДІА. - Ф. 1152. - Оп. 9. - Спр. 86.

16. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета об учреждении Государственного Дворянского Земельного Банка, Положение о Государственном Дворянском Земельном Банке // ПСЗ - III.- Т. V. - 1885. - № 3016.

17. Державний архів Харківської області (ДАХО). - Ф. 71. - Оп. 1. - Спр. 92.

18. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета об учреждении Государственного Дворянского Земельного Банка, Положение о Государственном Дворянском Земельном Банке. - П. 3.

19. РДІА. - Ф. 583. - Оп. 3. - Спр. 1007.

20. Высочайше утвержденное положение Комитета Министров, объявленное Сенату. -О распространении на заемщиков частных земельных банков льгот, установленных Положением о Государственном Дворянском Земельном Банке // ПСЗ - III.- Т. VI. - 1886. - № 3668.

21. Мигулин П.П. Цит. работа. - С. 208-209.

22. Статистика долгосрочного кредита в России / [Под. ред. А. К. Голубева].- Вып. III. - СПб., 1893. - С. 2-А, 25-27.

23. Там же. - С. 48-50.

24. Ленин В.И. Поли. собр. соч. - Т. 3. - С. 183.

25. Райский Ю.Л. О некоторых особенностях развития поземельного кредита в различных частях Европейской России в 80-90-х г.г. XIX в. //Научные труды КГПИ. -Т. 188. -1978. - С. 103-125.

26. Съезды и Комитет съездов представителей учреждений русского земельного кредита: Краткий обзор их деятельности за истекшие 1872-1913 г.г. - СПб., 1914. - С. 136-137,144-145.

27. Устав акционерных земельных банков с разъяснением вопроса. - СПб., 1894. - С. 300-302.

28. Шепелев Л.Е. Цит. работа. - С. 122-125.

29. Хрулев С.С. Цит. работа. - С. 83-85.

30. Герцен-штейн М.Я. Ипотечные банки и рост больших городов в Германии. - СПб., 1902. -С. 216-218.; Его же: Харьковский крах. - СПб., 1903. - С. 10-11.

31. Герцен-штейн М.Я. Ипотечные банки и рост больших городов в Германии. - С. 221.

32. ДАХО. - Ф. 71. - Оп. 1. - Спр. 266.

33. Герценштейн М. Я. Харьковский крах.

34. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков // ПСЗ - III.- Т. III. - 1883. - № 1484.

35. Голубев А.К. Русские банки: Справочные и статистические сведения о всех действующих в России государственных, частных и общественных кредитных учреждениях: в 4 т. / [сост. А. К. Голубев]. - СПб., 1896, 1897,1899, 1908. - Т. 3. - 1899. - С. 37.

36. Бо-выкин В.И. Зарождение финансового капитала в России. - М., 1967.

Размещено на Allbest.ru