Удосконалення механізму використання інструменту державного гарантування

Проаналізовано питання, пов'язані з удосконаленням механізму використання одного з найдієвіших інструментів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності - державних гарантій. Обґрунтовано, що система застосування цього інструменту є недосконалою, призводячи в минулому до накопичення значних обсягів простроченої заборгованості. Запропоновано механізм перебудови чинної системи надання гарантій із суто державної у змішану з урахуванням зарубіжного досвіду. Розглянуто переваги змішаної системи використання державних гарантій для різних суб'єктів фінансового ринку: держави, фінансових установ та реального сектору економіки. Виокремлено два напрями застосування інструменту державного гарантування: шляхом створення мережі кредитно-гарантійних фондів та безпосереднього надання гарантій державою, але лише за умови вдосконалення теперішньої системи. Встановлено, що перетворення в діючому механізмі використання державних гарантій не потребуватимуть ухвалення додаткових нормативно-правових актів, адже вітчизняним законодавством створено умови для розбудови мережі гарантійних фондів, яка повноцінно функціонує.

Проаналізовано можливості фінансування таких фондів із державного та місцевих бюджетів. З метою запобігання нецільовому використанню коштів кредитно-гарантійними фондами пропонується запровадити низку обмежень у їхній діяльності, котрі стосуються обсягів гарантійного покриття, участі державних органів влади в управлінні, термінів, на які надається гарантування, розмірів встановленої плати за користування нею тощо. Проаналізовано підходи до перебудови чинного механізму надання державних гарантій. Завдяки використанню зарубіжного досвіду встановлено необхідність розбудови системи державно-приватного партнерства задля підтримки найпріоритетніших вітчизняних галузей, таких як агропромисловий комплекс, ракетно-космічна галузь, літакобудування, будівництво, дорожнє та житлово-комунальне господарство.

Ключові слова: державні гарантії, інвестиційно-інноваційна діяльність, кредитно-гарантійні фонди, гарантійні схеми, механізм державного гарантування.

Аннотация

Проанализированы вопросы, связанные с совершенствованием механизма использования одного из самых действенных инструментов стимулирования инвестиционно-инновационной деятельности - государственных гарантий. Обосновано, что система применения этого инструмента является несовершенной, приводя в прошлом к накоплению значительных объемов просроченной задолженности. Предложен механизм перестройки действующей системы предоставления гарантий из чисто государственной в смешанную с учетом зарубежного опыта. Рассмотрены преимущества смешанной системы использования государственных гарантий для различных субъектов финансового рынка: государства, финансовых учреждений и реального сектора экономики.

Выделены два направления применения инструмента государственного гарантирования: путем создания сети кредитно-гарантийных фондов и непосредственного предоставления гарантий государством, но лишь при условии совершенствования нынешней системы. Установлено, что преобразования в действующем механизме использования государственных гарантий не потребуют принятия дополнительных нормативно-правовых актов, ведь отечественным законодательством созданы условия для развития полноценно функционирующей сети гарантийных фондов. Проанализированы возможности финансирования таких фондов из государственного и местных бюджетов. С целью предотвращения нецелевого использования средств кредитно-гарантийными фондами предлагается ввести ряд ограничений в их деятельности, касающихся объемов гарантийного покрытия, участия государственных органов власти в управлении, сроков, на которые предоставляется обеспечение, размеров установленной платы за пользование им и т. п. Проанализированы подходы к перестройке действующего механизма предоставления государственных гарантий. Благодаря использованию зарубежного опыта установлена необходимость развития системы государственно-частного партнерства для поддержки приоритетных отечественных отраслей, таких как агропромышленный комплекс, ракетно-космическая отрасль, самолетостроение, строительство, дорожное и жилищно-коммунальное хозяйство.

Ключевые слова: государственные гарантии, инвестиционно-инновационная деятельность, кредитно-гарантийные фонды, гарантийные схемы, механизм государственного гарантирования.

інвестиційний гарантія фінансовий

Abstract

Keywords: public guarantees, investment and innovation activity, loan and guarantee funds, guarantee schemes, public guarantee mechanism.

В Україні наявна проблема пов'язана з недостатнім фінансуванням інноваційно-інвестиційної діяльності. Це насамперед зумовлено незначним розвитком різних інституціональних структур, як державних, так і недержавних, метою котрих була би комерціалізація інноваційних процесів. Так, у більшості розвинутих країн, використання інструменту надання державних гарантій водночас із державними структурами передбачає й участь комерційних установ або певних їх комбінацій. В Україні інструмент гарантування протягом усіх років незалежності використовується виключно державою за рахунок коштів державного бюджету.

Зарубіжний досвід свідчить, що досягти високих темпів розвитку інноваційно-інвестиційної сфери без державного стимулювання практично неможливо. Водночас використання цих процесів має бути чітко обмеженим економічною доцільністю. Наявність невирішених проблем у напрямі забезпечення оптимальних умов державного фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності й визначила необхідність їхнього подальшого дослідження.

Проблематику визначення напрямів фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств досліджують як зарубіжні, так і вітчизняні вчені-економісти. Окремі питання забезпечення фінансування інноваційно- інвестиційної діяльності через використання інструменту державного гарантування досліджували, зокрема, такі зарубіжні та вітчизняні науковці, як В.Й. Башко, Т.А. Говорушко, В.В. Зимовець, М.Н. Калмикова, В.П. Кудряшов, Ю.В. Малафей [1-5] та ін.

Попри належні напрацювання учених із цієї тематики, ряд питань все ще не відображено в науковій літературі. Зокрема недостатньо дослідженими є напрями перебудови системи надання державних гарантій. Досить обмежено аналізуються переваги запровадження зарубіжного досвіду створення кредитно-гарантійних фондів. Також подальшого розгляду потребує проблематика визначення оптимальних меж участі держави у процесах стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності.

Метою статті є запропонувати механізм перебудови чинної системи використання інструменту державного гарантування задля забезпечення стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання.

Дослідження вітчизняного досвіду функціонування системи гарантування вказує на необхідність її перебудови як такої, що недостатньою мірою сприяє розвиткові реального сектору економіки та інноваційних процесів. Практика, характерна для України, починаючи з 2000 р., свідчить про те, що малий та середній бізнес (МСБ) практично був усунений від можливостей отримання державних гарантій. Водночас, з огляду на зарубіжний досвід, основною функцією держави є не безпосереднє кредитування або надання гарантій малим та середнім підприємствам, а насамперед створення умов для їх розвитку, що, своєю чергою, забезпечує інноваційний розвиток економіки. Це також важливо з позиції оптимізації обсягів державних гарантій, які надаються реальному сектору, з метою унеможливлення повторення негативних практик, властивих 1990-м рокам.

На нашу думку, необхідна перебудова вітчизняної гарантійної системи, з урахуванням світового досвіду, із суто державної на змішану. Переваги змішаної системи для України наведено в табл. 1.

Таблиця 1 Переваги змішаної системи надання державних гарантій для України

Складено за: Финансовые гарантии - эффективный инструмент развития предпринимательства: информационное руководство для предпринимателей “O garantie pentru afacerea ta” Кишинев, 2010. 30 с.

З метою перебудови чинної системи надання державних гарантій потрібно вжити заходи щодо виокремлення двох напрямів такого надання:

1) через створення мережі кредитно-гарантійних фондів;

2) шляхом застосування наявних механізмів, проте з визначенням оптимальних параметрів та вимог до потенційних одержувачів.

Ситуація, що склалася останніми роками в банківському секторі, перешкоджає активному розвиткові кредитування МСБ, а також потенційних інноваційно-інвестиційних проектів, які в усіх розвинутих країнах найчастіше ним реалізовуються. Створення системи гарантійних фондів дасть змогу подолати названі недоліки й розширити напрями використання інструменту державного гарантування. Гарантійні фонди як спеціалізовані інститути давно й успішно функціонують у більш ніж 85 країнах. Вони можуть створюватись у різних організаційно-правових формах, мати різні джерела формування капіталу.

Гарантійні фонди в розвинутих країнах є некомерційними організаціями, мета яких полягає у сприянні розвитку МСБ задля отримання кредитування, у тому числі, фінансування інноваційної діяльності. Такий механізм надання державних гарантій довів свою ефективність у багатьох країнах. Так, у Польщі, що є досить близькою до України і може вважатися прикладом ефективного використання гарантійного механізму, діяльність лише одного гарантійного фонду допомогла залучити малим та середнім підприємствам кредитні ресурси в сумі 2,5 млн дол. США [4, с. 24].

Водночас використання світового досвіду без відповідної адаптації до вітчизняних умов неможливе через несумісність зарубіжних механізмів із сучасними вітчизняними реаліями, що насамперед пов'язано з відсутністю в належних обсягах грошових коштів, необхідних для виконання гарантійних зобов'язань, які бере на себе гарантійна установа. Саме тому єдиним можливим варіантом для розбудови мережі гарантійних фондів, що реально функціонує, має бути їх заснування з використанням не лише коштів державних та місцевих бюджетів, а й інших суб'єктів ринку - фінансових та нефінансових установ.

Створення мережі гарантійних фондів дасть можливість залучити до фінансування малого підприємництва кошти не лише вітчизняних, а й іноземних банків, підприємств та інших установ. Основна частка цих ресурсів повинна спрямовуватися на надання гарантій суб'єктам МСБ, а також на формування регіональної мережі названих фондів. Таким чином вказана мережа має об'єднати ресурси державного та регіонального рівнів.

Створення кредитно-гарантійних установ (фондів) як один із можливих механізмів стимулювання розвитку інноваційно-інвестиційної діяльності малих та середніх підприємств розглядається в Україні досить давно. Ще у 1999 р., відповідно до Указу Президента України "Про утворення кредитно- гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва” від 20.05.1999 № 540/99 [7], по суті, був створений перший гарантійний фонд. Проте досвід його функціонування виявився негативним, а тому вже у 2002 році Указом Президента України від 02.12.2002 № 1115/2002 його діяльність було припинено.

Попри набутий негативний досвід, питання створення мережі кредитно- гарантійних фондів не втрачає актуальності. Про це свідчить не лише позитивний досвід функціонування аналогічних структур за кордоном, а й те, що створення такої мережі визначається як одна з основних цілей, реалізація якої сприятиме розвитку МСБ. Зокрема правові підстави створення кредитно-гарантійних фондів закладено в Законі України "Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні', де формування мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ визначено як один з основних напрямів стимулювання та підтримки діяльності малих та середніх підприємств [8].

Отже, на сьогодні для перебудови чинної системи надання державних гарантій створено законодавчі підстави, що дає змогу розпочати поступову розбудову мережі кредитно-гарантійних фондів. У вітчизняних реаліях найприй- нятнішим, як зазначалося, є створення гарантійних фондів змішаного типу.

Відтермінування започаткування створення нової системи гарантування, в основі якої було би створення кредитно-гарантійних фондів, як правило, пов'язують із хронічною нестачею ресурсів державного бюджету. Однак, як показує зарубіжна практика, для створення таких фондів можуть використовуватися різні комбінації участі держави та недержавних коштів. Так участь держави може становити 50 %, а рештою володіють банки (як, наприклад, в Угорщині) [3, c. 64]. Такий підхід, на нашу думку, може бути прийнятним і для України. Також для створення мережі кредитно-гарантійних фондів у розвинутих країнах використовуються не тільки кошти державного бюджету, а й інші джерела, зокрема кошти:

- місцевих (регіональних) бюджетів, які спрямовуються на підтримку МСБ та інноваційно-інвестиційної діяльності;

- фінансових установ (насамперед банків), котрі здійснюють кредитування МСБ;

- іноземних донорів, у тому числі, в контексті надання технічної, інформаційної та інших видів допомоги;

- комерційних установ.

Щодо коштів державного бюджету, то держава може виступати співзас- новником фондів, а частка участі в них визначається залежно від економічних можливостей та фінансової спроможності державного бюджету.

Щодо виділення коштів на створення гарантійних фондів із місцевих (регіональних) бюджетів, то практично в усіх регіонах України діють програми розвитку МСБ або розвитку інноваційно-інвестиційної діяльності, саме ці кошти можуть бути спрямовані на створення регіональних фондів. Згідно із зарубіжною практикою формування регіональних гарантійних фондів є найдієвішим механізмом активізації інноваційно-інвестиційної діяльності МСБ. Крім того, за такої системи безпосередньо підвищується зацікавленість фінансових установ, адже, на відміну від поширеної вітчизняної практики щодо відшкодування частки процентів за банківськими кредитами, у разі надання гарантії через кредитно-гарантійні фонди банки стають зацікавленими в детальнішому дослідженні фінансового становища потенційного підприємства-позичальника.

За кордоном доволі часто фінансові установи беруть активну участь у створенні кредитно-гарантійних фондів. На нашу думку, така практика можлива й в Україні, особливо зацікавленими в такій участі будуть банки, орієнтовані на роботу з МСБ, адже це створює можливості для потенційного розширення клієнтської бази.

Ще одним імовірним джерелом коштів для створення кредитно-гарантійних фондів є засоби міжнародних інвесторів та донорів. Так, існує багато різноманітних програм допомоги МСБ. Зокрема донорське фінансування таких підприємств забезпечується в рамках різноманітних консультативних програм Європейським Союзом, урядами США та Швеції, міжнародним форумом Центральноєвропейської ініціативи, Фондом донорського фінансування країн із перехідною економікою тощо. Найбільшим інвестором України у сфері розвитку МСБ є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), котрий станом на 2015 р. у сукупності взяв на себе зобов'язання в розмірі понад 11 млрд євро за більш як 350 проектами [9]. Таким чином, можна констатувати, що потенціал міжнародної донорської допомогу в напрямі стимулювання МСБ та його інноваційно-інвестиційної активності є достатнім, аби сприяти розбудові мережі кредитно-гарантійних фондів.

Щодо джерел фінансування кредитно-гарантійних фондів у процесі їхньої діяльності, то, крім підтримки з державного бюджету, ними можуть бути:

- передане засновниками фонду майно;

- плата, одержана за користування гарантією;

- проценти, що нараховуються банком на гарантійний капітал, розміщений на депозиті;

- донорські кошти та інші благодійні внески [5, с. 126].

Орієнтовну схему фінансування кредитно-гарантійного фонду та руху коштів у ньому наведено на рисунку.

Незважаючи на те, що визначення кола засновників та джерел коштів, необхідних для заснування кредитно-гарантійних установ, є базовим питанням, його вирішення не є достатньою умовою для ефективного функціонування таких утворень. Це підтверджує негативний досвід, набутий при створенні кредитно-гарантійної установи у 1999 р. Попри те, що її засновниками виступали різні за формою власності структури (Фонд державного майна України, Київська міська державна адміністрація, Український союз промисловців і підприємців, Український фонд підтримки підприємництва, 11 комерційних банків, дві громадські організації, понад 30 комерційних організацій, малі підприємства), її діяльність виявилась неефективною [2, с. 104]. Саме тому, крім базових засад створення кредитно-гарантійних фондів (законодавчого та організаційних напрямів) основну роль у їхній діяльності мають відігравати базові принципи функціонування, визначені з урахуванням позитивного досвіду розвинутих країн, де аналогічні фонди існують протягом тривалого періоду і відіграють вирішальну роль як у розвитку МСБ, так і у стимулюванні інноваційно-інвестиційних процесів.

З метою унеможливлення повторення негативного досвіду функціонування кредитно-гарантійних фондів, на нашу думку, їхня діяльність має ґрунтуватись на таких вимогах:

Рис. 1. Схема руху фінансових ресурсів кредитно-гарантійного фонду

1. Держава повинна відігравати активну роль при заснуванні гарантійного фонду й пасивну в управлінні ним. Основні її функції в процесі управління мають зводитися до суто наглядової та контрольної. Такі висновки спираються на досвід зарубіжних країн, зокрема Великобританії, де практика функціонування фондів із державною часткою засвідчила, що коли державні чиновники були причетними до надання гарантій, імовірність дефолту за наданими кредитами суттєво зростала (до 40 %). Якщо ж рішення щодо надання чи відмови в наданні кредиту ухвалював сам банк, цей показник знижувався до 10 % (відповідно до досвіду функціонування канадських гарантійних фондів) [3, c. 63].

2. Кредитно-гарантійні фонди не повинні виступати єдиною стороною, яка бере на себе забезпечення за одержаним кредитом. Певна його частка має забезпечуватися самим позичальником. Розмір гарантії (поруки) ніколи не може сягати 100 % суми кредиту. Про це насамперед свідчить досвід розвинутих країн, де гарантійне покриття варіюється в межах від 50 до 80 % (табл. 2). Щодо вітчизняної практики, то, на нашу думку, покриття гарантією 60-70 % суми позики можна вважати й прийнятним для забезпечення достатнього рівня фінансової безпеки гарантійного фонду, і привабливим для одержувача кредиту.

3. Максимальний термін, на який може надаватись гарантія, має бути обмеженим. У розвинутих країнах він становить приблизно 10-25 років. З огляду на нестабільність вітчизняної економіки та наявність підґрунтя для ймовірного виникнення нових кризових станів, такий тривалий період для України є неприйнятним. На нашу думку, найоптимальнішим на сьогодні може бути термін, пов'язаний із загальною банківською практикою, - близько п'яти років.

4. Діяльність гарантійного фонду має орієнтуватись виключно на певне коло суб'єктів господарювання. Відповідно, гарантії необхідно надавати лише тим підприємцям, діяльність котрих відповідає певним, наперед визначеним критеріям. Серед таких критеріїв можна виокремити:

- кількість найнятих працівників;

- співвідношення у статутному капіталі компанії частки вітчизняного й зарубіжного капіталу;

- ведення діяльності в певній галузі;

- цільове використання раніше одержаних кредитів/фінансування;

- наявність позитивного соціального/економічного ефекту, в тому числі з точки зору для окремого регіону (потенціал розвитку місцевої інфраструктури, зайнятості місцевого населення, покращання соціального становища територіальної громади тощо).

5. Гарантія має надаватись тільки на платній основі. Платником може виступати банк або позичальник - суб'єкт МСБ. Плата за користування гарантією може встановлюватися в чітко фіксованій сумі або у відсотках від суми гарантії, що видається. Незважаючи на те, що здебільшого плата за користування гарантією вноситься одноразово, якщо кредит є довгостроковим, можуть бути передбачені багаторазові платежі. Розмір плати здебільшого залежить від суми гарантії та терміну на який вона надається. Розглядаючи зарубіжний досвід функціонування гарантійних фондів, плата за користування гарантійною послугою може бути різною і більшою мірою залежить саме від терміну, на який вона надається. Розглядаючи країни Східної Європи, досвід котрих є найприйнятнішим для України, можна зазначити, що плата за користування коливається від 0,5 до 5 %. Так, у Румунії вона становить 1 % суми, на яку надається, в Угорщині - 0,8-5, у Польщі від 0,5 до 3 % [4, c. 25]. Саме з огляду на зарубіжний досвід, на нашу думку, найприйнятнішим для вітчизняних кредитно-гарантійних фондів була би плата на рівні 1-5 % суми, на котру надається гарантія. При цьому, ця сума може бути рівномірно розподілена між банком та позичальником.

6. Плата, яку гарантійний фонд одержує за надані гарантії, повинна спрямовуватись виключно на покриття поточних витрат фонду. Також частково на їхнє покриття можуть спрямовуватись проценти за банківськими депозитами, проте лише в розмірі, який визначається уповноваженим органом гарантійного фонду.

7. Суттєве значення у функціонуванні гарантійного фонду має коефіцієнт мультиплікації - відношення діючого портфеля гарантій до обсягу гарантійного капіталу фонду [1, с. 37]. Саме за допомогою цього коефіцієнта гарантійний фонд може прогнозувати обсяги наданих гарантій та витрат у випадку настання гарантійного випадку. У практиці функціонування гарантійних фондів розвинутих країнах коефіцієнт мультиплікації залежить від категорії позичальника, також ураховуються розмір підприємства-позичальника, термін, на який надаються кредит та позика, галузь, у котрій функціонує підприємство. На нашу думку, для вітчизняної практики прийнятним для малих або нещодавно створених підприємств є встановлення коефіцієнта на рівні не більше 2, для менш ризикових проектів - не більше 3.

8. Кредитно-гарантійний фонд не повинен забезпечувати виплату процентів за кредитом та штрафними санкціями.

9. Вартість застави за кредитом, одержаним підприємством-позичальни- ком, має бути достатньою для відшкодування вартості гарантії у разі настання гарантійного випадку. Такий підхід дає можливість компенсувати витрати, яких може зазнати гарантійний фонд, у випадку відшкодування коштів банку. Також, зважаючи на зарубіжний досвід, якщо гарантійний фонд створений за кошти державного чи місцевих бюджетів, ці витрати можуть бути компенсовані засновниками. Водночас, на нашу думку, названі можливості слід чітко визначати на рівні статутних документів гарантійного фонду.

10. Гарантійний фонд має бути самоокупною організацією. Основними джерелами покриття його витрат повинні бути: 1) плата за користування гарантією; 2) проценти, які нараховуються на кошти гарантійного фонду, розміщені на депозитах банків.

11. У зв'язку з наявністю у структурі засновників державних чи місцевих органів влади слід передбачати встановлення лімітів можливих збитків гарантійного фонду. Це зумовлено тим, що за виконання гарантійним фондом своїх зобов'язань за наданими гарантіями капітал може зменшуватись, а тому необхідне його поповнення з державного або місцевих бюджетів. Крім того, без встановлення ліміту на поповнення капіталу гарантійних фондів, можуть виникати проблеми в роботі самого фонду.

12. Варто визначити ліміт, у межах якого може надаватися гарантія. Такий досвід є загальновизнаним у всіх розвинутих країнах. Також потрібне визначення розміру гарантії, що може надаватись на одне підпри- ємство-претендент при одержанні кредиту під гарантію фонду.

З метою створення умов для реальних перетворень у сфері стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, у тому числі на регіональному рівні, потрібне фінансування з державного та місцевих бюджетів. Аналізуючи чинне законодавство, слід наголосити, що в жодному законі, який регламентує державну підтримку МСБ, немає норми, яка б чітко визначала обсяги витрат державного та місцевих бюджетів. Водночас таке положення містилося в раніше прийнятих нормативно-правових актах. Так, в Указі Президента України "Про державну підтримку малого підприємництва” від 12.05.1998 № 456/98 встановлювалися рекомендації щодо фінансування стимулювання малого підприємництва на рівні 0,5 % доходів державного та відповідних місцевих бюджетів [11]. На нашу думку, чітке нормативне значення могло би стати поштовхом для розбудови мережі кредитно-гарантійних фондів.

Створення повноцінної змішаної системи надання державних гарантій, в основі якої перебуває функціонуюча мережа кредитно-гарантійних фондів, має стати підґрунтям для розбудови ефективного механізму підтримки розвитку малого та середнього підприємництва, а через них - стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності. Водночас таке завдання має довготерміновий характер.

Іншим аспектом проблематики побудови ефективної системи гарантування є реформування системи надання та використання інструменту державного гарантування. Чинна система потребує визначення основних параметрів, відповідно до яких може використовуватись інструмент державного гарантування. На нашу думку, найприйнятніший варіант використання інструменту державного гарантування в контексті державно-приватного партнерства (ДПП). Такий підхід дасть можливість розподілити відповідальність за фінансування певних проектів між Кабінетом Міністрів України й приватним власником. При цьому основною функцією державних/місцевих органів влади має бути здійснення функцій фінансового контролю, натомість основні управлінські функції переходять до приватного сектору.

У 2010 р. прийнято Закон України "Про державно-приватне партнерство”, проте на практиці механізмів, які визначають взаємодію між державними та місцевими органами влади й приватними партнерами, не створено. Наявність законодавчої бази дає змогу розпочати процес адаптації механізму ДПП до практики надання державних гарантій. Це також випливає із Закону, де чітко встановлено, що однією з форм державної підтримки під час здійснення ДПП є надання державних гарантій та гарантій органів місцевого самоврядування [12].

З огляду на досвід зарубіжних країн у сфері запровадження ДПП, на нашу думку, необхідно визначити галузі, які будуть найперспективнішими з інвестиційної точки зору, а також матимуть перспективу подальшого розвитку в довгостроковому періоді. Для України до таких галузей належать: агропромисловий сектор, ракетно-космічна галузь, літакобудування, будівництво, дорожнє та житлово-комунальне господарство. Стратегія підтримки названих галузей за допомогою надання державних гарантій, з одного боку, дасть можливість закласти підґрунтя для подальшу розвитку, а з другого - сприятиме створенню та функціонуванню в них ефективного ДПП.

Отже, можна зробити такі висновки. Внаслідок дослідження напрямів удосконалення механізму використання державних гарантій з метою стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності отримано такі результати:

- обґрунтовано необхідність перебудови наявної системи надання державних гарантій у дворівневу. Перший рівень передбачатиме надання державних гарантій через мережу гарантійних фондів, другий - безпосередньо через Кабінет Міністрів України, проте на засадах використання підходів ДПП;

- визначено, що чинна нормативно-правова база в цілому є достатньою для розбудови повноцінної мережі гарантійних фондів. Водночас уточнення потребує положення щодо можливого фінансування гарантійних фондів із державного та місцевих бюджетів на рівні 0,5 % від їхніх доходів;

- запропоновано ввести ряд обмежень у діяльність гарантійних фондів щодо: ролі держави в процесах управління ними, розміру гарантійного покриття, терміну, на який може надаватись гарантія, параметрів підприємців - її одержувачів, розмірів плати за користування гарантією, величини коефіцієнта мультиплікації та лімітів діяльності фонду.

Список використаних джерел

1. Кудряшов В.П., Башко В.Й. Удосконалення державних гарантій за кредитними операціями. Наукові праці НДФІ. 2007. Вип. 1. С. 30-39.

2. Говорушко Т.А. Концепція фінансового забезпечення малих промислових підприємств. Формування ринкових відносин в Україні. 2010. № 4. С. 100-104.

3. Зимовець В.В. Ефективність надання державних гарантій підприємствам в Україні. Фінанси України. 2014. № 12. С. 56-68.

4. Калмыкова М. Гарантийные фонды для субъектов малого предпринимательства. Банкаускі веснік. 2003, Дек. С. 23-28.

5. Малафей Ю.В. Проблемы и перспективы развития микрофинансирования в Республике Беларусь. Белорусский экономический журнал. 2005. № 4. С. 119-130.

6. Финансовые гарантии - эффективный инструмент развития предпринимательства: информационное руководство для предпринимателей “O garantie pentru afacerea ta" Кишинев, 2010. 30 с.

7. Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва: указ Президента України від 20.05.1999 № 540

8. Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні: закон України від 21.12.2001 № 2157-III.

9. The EBRD in Ukraine.

10. SME and Entrepreneurship Financing: The Role of Credit Guarantee Schemes and Mutual Guarantee Societies in supporting finance for small and medium-sized enterprises.

11. Про державну підтримку малого підприємництва: указ Президента України від 12.05.1998 № 456/98.

12. Про державно-приватне партнерство: закон України від 02.12.2012 № 2404-17.

Размещено на Allbest.ru