Фінансовому сектору належить важливе місце в структурі сучасної економіки та вагома місія в процесі суспільного відтворення. Акуму - люючи фінансові потоки та перерозподіляючи їх між економічними суб'єктами, фінансовий сектор уможливлює фінансове забезпечення економічної активності, котра знаходить своє відображення в обсязі фінансових транзакцій. Дослідження фінансових потоків дозволяє аналізувати структурні зрушення в економіці, пов'язані зі змінами обсягів споживання і накопичення, з формуванням джерел їх фінансування.

З іншого боку, неконтрольоване накопичення диспропорцій та ризиків у фінансовому секторі здатне створити нестабільність на фінансовому ринку і спричинити фінансові кризи. Відтак в інтересах усіх учасників економічного процесу є здійснення моніторингу функціонування фінансового сектору. Для виконання цього завдання необхідна відповідна інформаційна база, яка наразі забезпечується даними макроекономічної статистики.

Остання представлена чотирма статистичними системами: системою національних рахунків (СНР), статистикою державних фінансів, грошово-кредитною та фінансовою статистикою, статистикою платіжного балансу. Концептуальну єдність для взаємного узгодження і гармонізації систем макроекономічної статистики забезпечує СНР.

Мета статті - дослідження процесу виникнення національного рахівництва як статистичного інформаційного забезпечення макроекономічного аналізу та відображення фінансового сектору економіки в міжнародних стандартах національного рахівництва.

Об'єкт дослідження - фінансовий сектор економіки як сукупність резидентських корпорацій, котрі переважним чином зайняті наданням фінансових послуг іншим інституційним одиницям.

Предмет дослідження - історичні, теоретичні, методологічні та методичні аспекти формування системи статистичного спостереження за функціонуванням фінансового сектору в рамках національного рахівництва.

Огляд літератури. Історично витоками національного рахівництва слугували оцінки національного доходу, що здійснювались окремими науковцями, починаючи з піонерних робіт В. Петті і Г. Кінга в Англії та П. Буагі - льбера і С. Вобана у Франції. У ХХ ст. "приватна наукова ініціатива" окремих дослідників отримала значну підтримку державних структур. Спонукальними мотивами для цього стали мілітарні (перша та друга світові війни) та економічні (Велика депресія) потрясіння минулого сторіччя, котрі актуалізували для органів державного управління потребу в надійних статистичних даних щодо економічного потенціалу країн та структури їх господарства як в мирний, так і у військовий час.

Розрахунки національного доходу поступово увійшли до переліку функцій урядових структур багатьох країн [1, с.229]. Сприйнявши методики, напрацьовані окремими науковцями і маючи набагато краще ресурсне забезпечення, державні органи значно розширили сферу охвату розрахунків та забезпечили розвиток методології.

Найбільш вагомий вплив на формування основ СНР мали інтелектуальні здобутки В. Мітчелла, С. Кузнеца, М. Джильберта, Е. Денісона, Д. Яссі (США), Дж.М. Кейнса, Р. Стоуна, Дж. Міда, К. Кларка (Великобританія), Е. ван Кліффа, Я. Тінбергена (Нідерланди), Р. Фріша (Норвегія), Е. Ліндаля (Швеція). Зауважимо, що піонерний внесок у розвиток досліджень фінансових потоків в економіці було зроблено американським економістом Морісом Коуплендом [2].

Подальший розвиток Системи національних рахунків забезпечувався завдяки теоретичним та методологічним напрацюванням О. Аукруста, Ф. Боса [3-5], А. Ванолі [6-7], К. Вілсон [8], К. Карсон [9], Дж. Хікса, Р. і Н. Раглс [10-12], та інших науковців і практиків.

Слід зауважити, що істотний вплив на еволюцію СНР мала альтернативна їй модель Балансу народного господарства (БНГ), використовувана в СРСР. Розробці теоретико-методологічних засад БНГ присвячені праці таких радянських вчених як Е. Баранов, М. Бор, М. Ейдельман [13-14], А. Єфімов, Е. Єршов, Ф. Клоцвог, А. Коссов, Л. Мінц, В. Немчинов, І. Морозова [15], А. Петров, В. Соболь, С. Струмілін, С. Шаталін. Ретроспективний перерахунок макроекономічних показників, обчислених на основі БНГ, на методологічних засадах СНР було виконано О. Пономаренко [16].

Широке коло питань розвитку національного рахівництва висвітлено в дослідженнях С. Герасименка [17,29], В. Головка [17-18], Ю. Іванова [19-20], Б. Ісаєва, А. Кудрова, Л. Момотюк [21], Р. Моторина [22-23, 29], Б. Плишевського [24], Л. Розовського, Б. Рябушкіна [2526], Т. Рябушкіна та ін.

Слід відзначити, що останнім часом зростає зацікавленість вітчизняних вчених використанням методологічного потенціалу національного рахівництва для дослідження вітчизняної економіки та фінансового сектору зокрема [27-29].

Феномен фінансового рахівництва як інституту розкриття фінансової інформації на макрорівні досліджується Н. Рязановою, В. Федосовим [30].

Однак наразі бракує досліджень стосовно формування методологічних засад вивчення фінансового сектору на концептуальній основі СНР.

Методологія дослідження

В якості теоретичної бази дослідження використано фундаментальні положення економічної теорії; методологічну його основу сформували такі загальнонаукові методи пізнання, як аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення. Застосування історичного та логічного методів дозволило прослідкувати емпіричну історію та закономірності формування теоретичних засад і практичних особливостей національного рахівництва; спадковість та новації в його міжнародних стандартах. Функціонування національної економіки досліджувалось з позицій інституційного підходу, особливість якого - застосування міждисциплінарного аналізу, котрий об'єднує економіку та гуманітарні науки, а макро-економічні процеси розглядає з точки зору суб'єктів, задіяних у їх реалізації. Згідно системного підходу ринкова економіка вивчалась як сукупність інституційних секторів та економічних зв'язків між ними.

Результати

Методологія національного рахівництва викристалізовувалась впродовж тривалого часу, маючи своїми витоками надбання багатьох наук та сфер практичної діяльності. Хоча формально її становлення датується ХХ ст., необхідні передумови появи СНР як "всеосяжного, систематизованого та гнучкого комплексу макроекономічних рахунків" [31, вступ] почали формуватись кількома століттями раніше. В широкому сенсі становлення СНР відбулось завдяки еволюції економічної теорії. Відштовхнувшись від логіки "Економічної таблиці" Ф. Кене, сприйнявши досвід побудови схем простого і розширеного відтворення К. Маркса та більш широкий підхід до трактування сфери економічного виробництва, обґрунтований Ж.Б. Сеєм та А. Маршалом, увібравши інституційне бачення функціонування економічної системи та запозичивши методичні принципи і підходи бухгалтерського обліку, котрі мають ще довшу історію, СНР сформувалась як система обліку результатів господарської діяльності на макроекономічному рівні.

Початок робіт з розроблення стандартизованого статистичного інструментарію для забезпечення мак - роаналізу економічних процесів та здійснення міжкраїн - них порівнянь був ініційований Лігою Націй наприкінці 20-х років минулого століття. Проведена нею в 1928 р. Міжнародна конференція з економічної статистики мала на меті координацію статистичної роботи в Європі, розширення охвату офіційної статистики та запровадження здійснення оцінок національного доходу на регулярній основі, особливо в країнах з високим рівнем розвитку статистики.

Перші офіційні оцінки національного доходу США, зроблені С. Кузнецом [32], побачили світ в 1934 р.

Аналогічні оцінки для Великобританії Р. Стоуна та Дж. Міда були опубліковані в 1941 р. [1, с.231-232, 673]. В 1939 р. Ліга Націй оприлюднила дані про оцінки національного доходу (частково офіційні, частково зроблені окремими дослідниками) 26 країн за період 1929-1938 рр. [33].

Таблиця 1. Історичні віхи розвитку системи національних рахунків

Загальною тенденцією цього періоду було збільшення кількості країн, що проводили статистичні роботи з вимірювання національного доходу; але використовувані ними методики значно різнилися. З огляду на це та керуючись настановами Міжнародної конференції з економічної статистики 1928 р., Комітет експертів зі статистичних питань Ліги Націй в 1939 р. ухвалив рішення щодо включення до своєї робочої програми розробки уніфікованого керівництва з вимірювання національного доходу. Наступні роки (з перервою на час Другої світової війни) були особливо значущими для становлення національного рахівництва. Основні віхи розвитку СНР наведено в табл.1.

Джерело: складено автором на основі [1,31,33-34, 37, 39-40].

Розглядаючи Білу книгу¹ казначейства Великобританії 1941 р. як відправний документ в низці видань, представлених в табл.1, слід підкреслити вагомість ролі одного з учасників її підготовки, англійського економіста Дж.М. Кейнса, як натхненника та ідеолога національного рахівництва.

Будучи засновником нового напрямку в економічній теорії, що отримав його ім'я, та макроекономіки як самостійної науки, в своїх наукових пошуках Кейнс керувався практичними потребами подолання економічного спаду, спричиненого Великою депресією [35], та необхідністю фінансування військових витрат Великобританії у Другій світовій війні [36].

Економічна катастрофа 1929-1933 рр. поставила під сумнів усталене в економічній теорії того часу бачення економіки як системи, що здатна до саморегулювання і не потребує зовнішнього втручання для підтримання її в рівноважному стані.

Кейнс, обґрунтовуючи недієздатність принципу "laissezfaire", згідно якого мінімізувалась роль держави в економічних процесах та обстоюючи необхідність посилення ролі державних інституцій в регулюванні ринкової економіки, потребував статистичних даних для підтвердження правильності своїх теоретичних положень. Аналіз взаємозв'язків основних макроекономічних змінних (доходу, споживання, заощаджень, інвестицій), на його думку, мав слугувати основою для формування економічної політики органами державного управління.

Кейнсіанська революція мала вплив як на розвиток економічної теорії, так і на формування засад національного рахівництва. Основні макроекономічні концепції склали теоретичну основу СНР; національне рахівництво, в свою чергу, забезпечило емпіричну основу макро - економічної теорії Кейнса. Як зауважує А. Ванолі, провідний французький фахівець в царині національних рахунків та один з ключових експертів-розробників СНР - 1993, хоча вивчення взаємозв'язків в економіці і раніше знаходило відображення в економічних теоріях, проте вперше такі концепції і їх статистичне представлення стали центральними для макроекономічної політики [7, с.12]. Відтак поява макроекономіки зумовила виникнення макроекономічної статистики, котра спочатку концентрувалась на дослідженні національного доходу.

Частина матеріалів Білої книги 1941 р. була підготовлена Міністерством фінансів Великобританії; інша частина - Центральним статистичним управлінням, де в цей час працював Р. Стоун - учень К. Кларка та Білими книгами в англомовних країнах прийнято називати офіційні урядові письмові повідомлення.

Дж.М. Кейнса, один з провідних творців Системи національних рахунків. Участь в цьому проекті започаткувала довготривалу роботу Р. Стоуна над укладанням стандартів СНР. В подальшому він керував багатьма методологічними роботами в цій сфері на запрошення міжнародних установ, за що в 1984 р. був удостоєний Нобелівської премії з формулюванням "за фундаментальний внесок у розробку системи національних рахунків та істотне вдосконалення основ емпіричного економічного аналізу".

Необхідність використання стандартизованих методологічних та методичних підходів до обчислення національного доходу, котрі забезпечували б міжнародну порівнянність даних, актуалізувалась також потребою здійснення країнами-членами ООН внесків для фінансування її діяльності². Базою для визначення розміру внесків слугували дані про розмір національного доходу, тому ті країни, які ще не вели таких розрахунків, мали їх запровадити [1, с.237].

Восени 1945 р. було створено Підкомітет зі статистики національного доходу Комітету експертів зі статистичних питань Ліги Націй, очільником якого став Р. Стоун.17-20 грудня 1945 р. в Прінстоні відбулись засідання цього комітету, в ході яких було підготовлено доповідь "Вимірювання національного доходу та побудова соціальних рахунків" (далі - Доповідь 1947 р.), котра в 1947 р. була опублікована [37] ООН - наступницею Ліги Націй. Цей документ став орієнтиром в подальшій еволюції національного рахівництва з огляду на дві обставини: він містив першу повністю розроблену і деталізовану систему національного рахівництва та перші міжнародні рекомендації по складанню національних рахунків [5, с.1].

В основу цієї доповіді було покладено підготовлений Р. Стоуном Меморандум "Визначення та вимірювання національного доходу та пов'язаних агрегатів" (далі - Меморандум 1947 р.). В ньому викладалась методика визначення національного доходу та валового національного продукту за допомогою відбору та групування даних про елементарні транзакції в економіці [23, с.2526]. Хоча формально він був розміщений в додатку до Доповіді Підкомітету, фактично саме Меморандум Стоуна був її головною частиною.

В 1948 р. було створено дві організації - Адміністрація економічного співробітництва (The Economic Cooperation Administration, ECA) в США та Організація ²Це питання є актуальним і сьогодні, наприклад, для європейських країн, оскільки дані національних рахунків використовуються для визначення розміру їх фінансових внесків до бюджету Євросоюзу та для розподілу регіональних бюджетних трансфертів європейського економічного співробітництва, ОЄЕС (Organisation for European Economic Cooperation, OEEC). Знаходячись на різних континентах, вони мали спільну мету - сприяти економічному відновленню повоєнної Європи згідно плану Маршалла.

Для моніторингу процесу відновлення та контролю за розподілом допомоги були потрібні статистичні дані про економічний стан окремих країн, зокрема про їхні національні доходи та бюджети. З огляду на це в Кембриджі було створено дослідницьку групу з національних рахунків (National Accounts Research Unit), очолювану Стоуном [11, с.497]. Одним із завдань цієї групи була підготовка статистиків країн ОЄЕС в сфері національного рахівництва. Групою було розроблено для ОЄЕС Спрощену СНР (1950 р.) і Стандартну СНР (1952 р.). Обидва документи були подібними до версії ООН 1947 р. з огляду на провідну роль Р. Стоуна у їх підготовці. Доповідь 1947 р. лягла також в основу Системи національних рахунків 1953 р., котра стала першою серед міжнародних стандартів ООН.

Проте подібно до Спрощеної і Стандартної ОЄЕС, СНР-1953 стосовно багатьох аспектів була набагато менш амбіційною порівняно з Меморандумом 1947 р. На відміну від нього вона передбачала меншу кількість рахунків для економіки в цілому; не містила секторних рахунків, присутніх у варіанті 1947 р. Проте попри свою відносну обмеженість СНР-1953 виконувала важливу роль в розповсюдженні методології національного рахівництва шляхом заохочення менш економічно розвинених країн до її використання. Для останніх опанування Системою розглядалось скоріше як мета, до якої слід прагнути, а не як структура, що може бути одразу запроваджена в статистичну практику у всіх її деталях [38]. Загалом СНР-1953 була придатною для використання на спільній концептуальній основі як більш, так і менш розвиненими країнами, що уможливлювало здійснення міжкраїнних порівнянь.

Системою передбачалось лише шість стандартних рахунків [39, с.18-19], три з яких були зведеними - рахунок внутрішнього продукту (Domestic product), національного доходу (National income) та капіталу (Domestic capital formation). Ще три рахунки призначались для секторів домогосподарств та приватних некомерційних організацій (Household sand private non-profit institutions), державного управління (General government) та іншого світу (External transaction). Кожний секторний рахунок складався з двох субрахунків:

• поточного рахунку (Current Account), що дозволяв визначити розмір наявного доходу (Disposal of current revenue) відповідного сектора;

• рахунку капіталу (Capital Reconciliation Account) з показником чистого запозичення (чистого кредитування в рахунку іншого світу) в якості балансуючої статті.

Доповненням до рахунків були дванадцять стандартних таблиць з класифікаціями основних потоків, представлених в рахунках Системи [39, с. 20-25].

З огляду на те, що СНР-1953 методичні аспекти складання рахунків розглядались недостатньо, ООН в 1955 р. було опубліковано тимчасовий посібник з методики обчислення національного доходу, котрий враховував потреби та специфіку країн, що розвиваються [23, с.28].

Розробники першого міжнародного стандарту, насамперед Р. Стоун, добре усвідомлювали його обмежений характер і тому включили до нього свого роду "дослідницьку програму", план дій на майбутнє, котрий містив основні напрямки подальшого розвитку методології національного рахівництва. Зокрема, передбачалось, що рахунок виробництва може бути деталізований таким чином, щоб відобразити товарні потоки між окремими галузями на основі методології "витрати-випуск". Застосування аналогічного підходу до відображення фінансових потоків в СНР мало забезпечити інформаційну базу для аналізу ролі грошової та банківської систем. Дослідження не лише утворення і розподілу національного доходу завдяки рахункам операцій, але й обсягів накопиченого національного багатства потребувало введення в Систему інструменту балансу активів та пасивів. Нарешті, визнавалось бажаним запровадження оцінки потоків і запасів не лише в поточних, але і в постійних цінах [39, с.1].

Всі ці моменти були враховані при підготовці СНР - 1968, другого міжнародного стандарту, що значно розширило концептуальну основу національного рахівництва. Крім того, нова Система вводила чотири альтернативних методи подання інформації: окрім рахунків пропонувалось використовувати балансову та матричну форми представлення даних, а також рівняння для опису взаємозв'язків основних макроекономічних змінних [40, с.3-6].

Стандартні рахунки об'єднувались в три класи [40, с.139, 152-164]:

• перший клас складали зведені рахунки для всієї економіки (consolidated accounts for the nation);

• рахунки другого класу (production, consumption penditure and capital formation accounts) являли собою розбивку рахунків виробництва валового внутрішнього продукту країни і витрат на нього на рахунки ресурсів та використання різноманітних продуктів і послуг та рахунки вітчизняного їх виробництва. Рахунки цього класу відносились до рахунків виробництва, споживчих витрат і капіталоутворення в Системі;

• рахунки третього класу (income and outlay and capital finance accounts) являли собою дезагрегацію рахунків першого класу стосовно доходів і витрат та фінансування капітальних витрат на подібні типи рахунків для інституційних секторів.

Перелік рахунків для інституційних секторів був розширений і містив рахунок виробництва, рахунок доходів і витрат, рахунок капіталу та фінансовий рахунок; показники чистого кредитування і чистого запозичення було розукрупнено за рахунок виділення показників фінансових потоків окремих секторів.

Система національних рахунків 1968 р. стала настільки значним кроком вперед стосовно розвитку методології, що її новації для багатьох країн виявились випереджаючими стосовно існуючої статистичної практики та можливостей [7, с.15].

Попри вказані нововведення та більш детальний опис операцій, СНР-1968 не змінила трактувань меж економічного виробництва та відмінностей між валовим накопиченням основного капіталу та поточними витратами, котрі були успадковані від версії 1953 р.

В 1983 р. на підставі мандату Статистичної комісії ООН було створено Міжсекретаріатську робочу групу по національним рахункам (МСРГНР). Організаціями - членами МСРГНР є Євростат (статистична організація Європейської Комісії), МВФ, ООН Організація економічного співробітництва і розвитку та Всесвітній банк. Ці п'ять установ координували розробку концептуальної основи СНР-1993 та її оновленої редакції - СНР-2008.

Основна мета перегляду СНР-1968 полягала в тому, щоб, не відмовляючись від її основоположних концепцій, досягти більшої логічності та послідовності в загальній структурі системи, уточнити межі економічного виробництва та трактування окремих статей доходів і витрат.

Розробка та впровадження СНР-1993 сприяли подальшій гармонізації систем макроекономічної статистики. Оскільки національним рахункам завжди належали провідні позиції в економічній статистиці, а дані більш спеціалізованих статистичних систем доцільно використовувати в поєднанні з даними національних рахунків, то задля підвищення їх загальної аналітичної цінності одночасно з переглядом СНР завдяки активній участі МВФ було переглянуто також Посібники з платіжного балансу, зі статистики державних фінансів, з грошово-кредитної та банківської статистики [33, с.11; 17, с.15]. СНР-1993 узгоджується також з керівництвом з прямих іноземних інвестицій ОЕСР - Еталонним визначенням ОЕСР для іноземних прямих інвестицій (OECD Benchmark Definition of Foreign Direct Investment).

Останній актуальний на сьогодні міжнародний стандарт, СНР-2008, являє собою адаптовану версію СНР - 1993. Оновлення останньої знадобилось для забезпечення відповідності її концептуальної основи потребам користувачів даних.

Нові елементи СНР-2008 стосуються дослідження тих аспектів розвитку економіки, котрі впродовж останніх років набули особливої ваги і привертають все більше уваги аналітиків. Вони можуть бути згруповані в наступні розділи [31, с.673-690]:

1) конкретизація визначень статистичних одиниць та зміни в класифікації по інституційним секторам;

2) уточнення охвату операцій та меж сфери виробництва;

3) розширення та уточнення концепцій активів, накопичення та споживання основного капіталу;

4) удосконалення трактувань та визначень фінансових інструментів та активів;

5) уточнення охвату операцій, що стосуються сектору державного управління та державного сектору;

6) гармонізація СНР та Керівництва з платіжного балансу.

Зауважимо, що потенціал СНР-2008 як інформаційної системи дослідження макроекономічних процесів уможливлює її використання для вирішення широкого кола завдань економічного аналізу. Зокрема, виявлене фінансовою кризою 2007-2008 рр. зростання ризиків в фінансовому секторі внаслідок неконтрольованого розвитку нових фінансових інструментів, асиметричності інформації, відсутності ефективних стандартів захисту споживачів фінансових послуг, збільшення тіньового сегменту фінансового ринку актуалізувало потребу в поліпшенні інформаційного забезпечення моніторингу фінансового сектору. З цією метою в 2009 р. на міжнародній зустрічі міністрів фінансів та голів центробанків групи G-20 (Group of Twenty Finance Ministers and Central Bank Governors) було розроблено низку рекомендацій щодо усунення прогалин в статистичних даних, котрими передбачено більш активне використання даних фінансових рахунків і балансів СНР, зокрема, на секторному рівні [41].

Саме СНР послугувала відправною точкою, на основі якої було розроблено систему заснованих на концепції капіталу статистичних індикаторів сталого розвитку (sustainable development) [42]. Виділення в складі сукупної капітальної бази суспільства п'яти видів капіталу - фінансового, виробленого, природного, людського та соціального, - дозволило забезпечити здійснення інтегральної оцінки добробуту (well-being) як ключової характеристики сталого розвитку. Відтак використання Системи національних рахунків уможливлює розробку політики, націленої на забезпечення соціального прогресу, та оцінки її ефективності [43, 44].

Особливості відображення фінансового сектору в Системі національних рахунків. В різних версіях СНР нараховувалась різна кількість рахунків та інститу - ційних секторів (власне термін "інституційний сектор" з'явився в СНР-1968, тоді як СНР-1953 оперувала поняттям сектору). Проте слід зауважити, що фінансовий сектор з самих початків створення СНР перебував в центрів уваги її розробників. Крім того, вже на цьому етапі усвідомлювалась потреба гармонізації окремих розділів макроекономічної статистики. Доповідь 1947 р. була одним з трьох методологічних документів, що розроблялись Комітетом експертів зі статистичних питань Ліги Націй в той час, коли функції та діяльність Ліги перейшли під контроль ООН. Ці документи стосувались взаємопов'язаних проблем в сферах вимірювання національного доходу та побудови соціальних рахунків, банківської статистики і статистики платіжного балансу і доповнювали одне одного.

Меморандум 1947 р. містив концепцію секторів як результатів агрегування економічних одиниць відповідно до виконуваних ними функцій. При цьому зауважувалось, що найбільш значущим є поділ економічних одиниць на виробників і споживачів, проте в більш ґрунтовно розробленій системі цей поділ може бути більш деталізованим [37, с.27].

Відтак пропонувалось виділення п'яти секторів: виробничих підприємств (Productive enterprises); фінансових посередників (Financial intermediaries); агенцій по страхуванню і соціальному забезпеченню (Insurance and social security agencies); кінцевих споживачів (Final consumers); іншого світу (The rest of the world). Сектор державного управління не виділявся, позаяк передбачалось, що кожен із секторів внутрішньої економіки може бути підрозділений на приватну та державну сфери [37, с.38].

Для деталізації секторної структури економіки пропонувалось виділення підсекторів, стосовно чого слід зауважити, що фінансовий сектор найлегше піддається подальшій декомпозиції, оскільки детальна інформація щодо нього зазвичай збирається органами грошовокредитного регулювання.

Зауважимо, що два з пропонованих в Меморандумі 1947 р. секторів - фінансових посередників та агенцій по страхуванню і соціальному забезпеченню, - охоплювали економічні одиниці, що нині входять до складу інституцій - ного сектору фінансових корпорацій (див. табл.2).

Сектор фінансових посередників охоплював наступні установи, що надають фінансові послуги: в приватному сегменті - ощадні банки, установи, що спеціалізуються на обліку та гарантуванні векселів, інвестиційні трасти, будівельні товариства, компанії, що фінансують придбання товарів на виплат; в державному - частина банківської системи, кредитні корпорації та фонди стабілізації обмінних курсів [37, с.38, 40].

Приватна частина сектору агенцій по страхуванню і соціальному забезпеченню була представлена страховими компаніями і товариствами та приватними пенсійними фондами; державна - фондами соціального страхування.

В залежності від завдань аналізу Меморандум 1947 р. передбачав можливість як виділення секторів фінансових посередників та агенцій по страхуванню і соціальному забезпеченню окремо, так і об'єднання банків і страхових компаній та виробничих підприємств [37, с.27], що і було реалізовано в СНР-1953.

Відтак перший офіційно визнаний міжнародний стандарт національного рахівництва не виділяв фінансовий сектор як структурну частину економіки з огляду, перш за все, на труднощі організаційного характеру та недосконалість інформаційного забезпечення для складання рахунків. Фінансові установи були об'єднані з виробничими підприємствами; сектор підприємств охоплював всі фірми, організації та установи, які виробляють товари та послуги з метою їх продажу за ціною, достатньою для покриття витрат на виробництво [39, с.11].

Таким чином, в СНР-1953 було виділено лише три сектори національної економіки [39, с.11-12]:

• підприємства (Enterprises),

• домогосподарства та приватні некомерційні організації (Households and private non-profit institutions),

• державне управління (General government).

Відсутність фінансового сектору в СНР-1953 та доцільність включення в Систему рахунків банківської системи і страхових компаній було відмічено на сьомій сесії Статистичної комісії ООН [38].

Натомість фінансова діяльність в СНР-1953 була представлена на галузевому рівні: валовий внутрішній продукт за факторною вартістю обчислювався із застосуванням галузевої класифікації (стандартна таблиця ІІ - Industrial origin of gross domestic product at factor cost) [39, с.22], наближеної до Міжнародної стандартної галузевої класифікації усіх видів економічної діяльності 1948 р. (International Standard Industrial Classification of All Economic Activities - ISIC). Зокрема, СНР-1953 [39, с.40] виділялась галузь "Банківські операції, страхування та операції з нерухомістю" (Banking, insurance and real estate), у складі якої були відокремлені банки та інші фінансові установи (в ISIC Підрозділ 6 "Комерція", розділ 62, підрозділ 620) і страхування (відповідно Підрозділ 6 "Комерція", розділ 63, підрозділ 630). З іншого боку, фінансові послуги були включені до складу споживчих витрат домогосподарств [39, с.24, 27].

Таблиця 2. Представлення та склад фінансового сектору в різних версіях системи національних рахунків Меморандум 1947|СНР-1968|СНР-1993|СНР-2008

В СНР-1953 фінансовий сектор був відсутній

Джерело: складено автором на основі [31,33, 37, 39-40].

В СНР 1968 для обліку операцій щодо утворення доходу та його використання, накопичення капіталу та складання балансів застосовувалось поняття інституційного сектору як сукупності інституційних одиниць, котрі є учасниками економічних операцій (transactors). Під інсталяційними одиницями розумілись економічні одиниці, котрі є незалежними в отриманні і витрачанні доходів, володінні і управлінні всіма формами майна [40, с.77-78].

Секторна та підсекторна класифікація інституційних одиниць була сформована з огляду на відмінності в їх фінансовій ролі, поведінці та досвіді. Відтак передбачалось встановлення належності всіх суб'єктів, задіяних в економічних операціях, до одного з п'яти інституційних секторів [40, с.78-79]:

• нефінансові підприємства, корпоративні та квазі - корпорації (Non-financial enterprises, corporate and quasicorporate);

• фінансові установи (Financial institutions);

• державне управління (General government);

• приватні некомерційні установи, що обслуговують домогосподарства (Private non-profit institutions serving households);

• домогосподарства, включаючи приватні нефінансові некорпоровані підприємства (Households, including private non-financial unincorporated enterprises).

Виділення в СНР-1968 сектору фінансових установ дозволило подолати обмеженість підходу СНР - 1953 та уможливило здійснення детального обліку фінансової сфери.

Підставами для відокремлення секторів були відмінність їх ролі в економіці та в джерелах і способах використання фінансових ресурсів. Подібна логіка застосовувалась і при виділенні підсекторів в складі сектору фінансових установ [40, с.80]. Відтак фінансові установи в СНР-1968 були визначені як корпоратизова - ні та некорпоратизовані підприємства, котрі переважним чином зайняті в фінансових операціях на ринку, що полягають в прийнятті на себе зобов'язань і в придбанні фінансових активів [40, с.78].

Передбачалось, що інституційні одиниці всіх підсекторів фінансових установ, за винятком центрального банку, можуть знаходитись як в приватній, так і в державній власності.

Попри те, що стосовно фінансового сектору СНР - 1968 відчутно більше, ніж СНР-1953, відповідала концепції Меморандуму 1947 р., другий міжнародний стандарт в цьому питанні істотно відрізнявся від першооснови національного рахівництва.

По-перше, замість двох секторів - фінансових посередників та агенцій по страхуванню і соціальному забезпеченню, - виділявся один сектор фінансових установ. Слід відзначити, що власне термін"фінансове посередництво" в СНР-1968 в явній форміне був присутнім ні в назві секторів, ні підсекторів, хоча посередницька функція інституційних одиниць, включених до цього сектору, не викликала сумнівів.

По-друге, страхові компанії та пенсійні фонди складали не окремий сектор, а виділялись в підсектор в складі сектору фінансових установ.

По-третє, підсектор фондів соціального страхування не включався до складу фінансових установ, а був зарахований до сектору державного управління.

Нарешті, але не в останню чергу, при виділенні підсекторів фінансового сектору в СНР-1968 (як і в СНР - 1993) важливою була їх позиція стосовно причетності до монетарної складової фінансової системи: два з пропонованих чотирьох підсекторів мали до неї безпосередній стосунок (див. табл.2).

Так, СНР-1968 було відокремлено підсектор центрального банку як органу грошово-кредитного регулювання (monetary authority) з функціями емісійного центру та зберігача міжнародних резервів країни. Крім того, виділявся підсектор інших монетарних установ (other monetary institutions), до якого відносились всі банки, за винятком центрального, зобов'язання яких мають форму депозитів до запитання (deposits payable on demand), котрі підлягають передачі чеком (transferable by cheque) або в інший спосіб, придатний для здійснення платежів [40, с.78]. Такі депозити називаються переказ - ними [45, с.27]. Рівень їх ліквідності є достатньо високим і наближається до готівкової валюти.

Натомість ті банки, зобов'язання яких є депозитами інших видів (не переказними), відносились до підсекто - ру інших фінансових установ. Наприклад, це ощадні банки, які пропонують ощадні депозити, котрі завжди є непереказними. До цього ж підсектору було зараховано кредитні та будівельні асоціації; державні ощадні установи, кошти яких не надходять безпосередньо на баланси державних органів влади і не використовуються на спеціальні погашення державного боргу; кредитні союзи, компанії комерційного і споживчого кредиту; брокерів та дилерів, що виконують функції фінансування та депонування; інвестиційні компанії, товариства та трасти.

Назви інституційних секторів в СНР-1993 були доволі подібними до СНР-1968 з деякими нюансами. Нефінансові підприємства було перейменовано в нефінансові корпорації; відповідно, фінансові установи було названо фінансовими корпораціями. Назва сектору державного управління не змінилась; з назви сектору приватних некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства було вилучено слово "приватні". Нарешті, останній п'ятий сектор був лаконічно названий "Домогосподарства" [33, с.104].

Встановлюючи сферу охвату сектору фінансових корпорацій, СНР-1993 зосереджувалась на фінансовому посередництві як основному виді їх діяльності, зараховуючи до складу цього сектору всі резидентні корпорації і квазікорпорації, котрі головним чином зайняті фінансовим посередництвом або допоміжною фінансовою діяльністю, тісно пов'язаною з фінансовим посередництвом [33, с.117]. Принагідно зауважимо, що в ISIC (Rev.3) діяльність фінансових підприємств класифікувалась в секції J "Фінансове посередництво", підрозділи 65-67.

Фінансове посередництво визнавалось як продуктивна діяльність, в якій інституційна одиниця приймає на себе зобов'язання від свого імені з метою придбання фінансових активів шляхом здійснення фінансових операцій на ринку.

Посередницький характер цієї діяльності полягає в тому, що інституційні одиниці фінансового сектору спрямовують кошти від кредиторів позичальникам шляхом посередництва між ними. При цьому фінансові установи акумулюють кошти кредиторів та трансформують, "перепаковують" їх таким чином, щоб це відповідало вимогам позичальників [33, с.117].

Підсекторний склад фінансового сектору в СНР - 1993 більш деталізований, ніж в СНР-1968: було виділено п'ять підсекторів (див. табл.2) і надано більш ґрунтовну їх характеристику [33, с.118-121].

Зокрема, детально пояснювалась логіка виділення підсектору інших депозитних корпорацій (S.122). Як було показано вище, в СНР-1968 фінансові установи, депозитні зобов'язання яких відрізняються за ступенем ліквідності, було включено до різних підсекторів. Натомість СНР-1968 об'єднала такі інституційні одиниці в під сектор S.122, проте для відображення їх неоднорідності додатково передбачались дві підкатегорії [45, с.6]:

• грошово-депозитні корпорації (Deposit money corporations S.1221), які приймають переказні депозити;

• інші (Other S.1222), які не приймають їх.

Причина виділення цих підкатегорій базувалась на відмінності розуміння грошей у вузькому та широкому сенсі. Вузька концепція грошей розглядає їх як актив, що є універсальним юридично визнаним засобом платежу, котрий за потреби може бути відразу (immediately) використаний. "Вузькі гроші" складаються з готівкової валюти (банкнот та монет) і переказних депозитів. Останні можуть бути на першу вимогу обмінені по номіналу чи переказані за допомогою чеку, тратти (переказного векселя), постійного доручення, прямого зарахування/списання чи інших механізмів прямих платежів [33, с.119; 45, с.27,61]. Історично депозити з такими характеристиками пропонувались фінансовими корпораціями певного типу, котрі називались "банками".

Концепція "широких грошей" з'явилась пізніше завдяки двом обставинам. По-перше, з огляду на конкуренцію серед банків останні розширювали свої "продуктові лінійки", доповнюючи їх депозитами інших видів, котрі можуть слугувати близькими замінниками "вузьких грошей". З іншого боку, інші фінансові установи, котрі не обов'язково називались банками, підвищували трансферабельність (transferable, здатність до вільної передачі) своїх депозитів. Отже, концепція "широких грошей" охоплює всі ці нові види депозитів та квазі - депозитні зобов'язання депозитних корпорацій.

Ті фінансові корпорації, чиї зобов'язання мають форму депозитів та близьких їх замінників, віднесених до "широких грошей", було зараховано до під категорії S.1222 - ощадні банки (включаючи ощадні банки поштових відділень та ті, що контролюються державою), іпотечні банки, кредитні асоціації, кредитні кооперативи, будівельні товариства тощо.

Натомість до підкатегорії S.1221 "Грошово-депозитні корпорації" потрапили ті установи, депозити яких відповідають поняттю "вузьких грошей".

Окремо підкреслювалось, що між банками і депозитними корпораціями немає абсолютної відповідності з огляду на різноманітність практик застосування назви "банк" в різних країнах та стосовно різних установ. Аналогічно поняття "вузьких" та "широких" грошей не мають універсального визначення і повинні враховувати інституційну специфіку окремих країн.

До підсектору S.123 "Інші фінансові посередники за винятком страхових компаній та пенсійних фондів" було віднесено корпорації, котрі залучають кошти на фінансових ринках (але не в формі депозитів) та використовують їх для придбання інших видів фінансових активів - інвестиційні компанії, компанії, що надають послуги з фінансового лізингу та споживчого кредитування.

Підсектори центрального банку (S.121) та страхових корпорацій і пенсійних фондів (S.125) практично не зазнали змін порівняно з СНР-1968.

Натомість новацією СНР-1993 було виділення додаткового підсектору - S.124 "Допоміжні фінансові корпорації", до складу якого входили всі резидентні корпорації та квазікорпорації, діяльність яких тісно пов'язана з фінансовим посередництвом, хоча самі вони не виконують посередницьких функцій. До них було віднесено брокерів по цінним паперам, кредитних і страхових брокерів; так звані флотаційні корпорації, що управляють випуском цінних паперів; корпорації, основною функцією яких є гарантування шляхом індосаменту векселів та аналогічних інструментів; корпорації, що працюють з такими інструментами хеджування як свопи, опціони та ф'ючерси.

З метою максимального охоплення інновацій, що мали місце в розвитку фінансів; враховуючи стрімкий розвиток фінансових ринків та розмивання кордонів між різноманітними видами фінансової діяльності, в СНР - 2008 введено більш чітке та розширене визначення фінансових послуг, до яких окрім фінансового посередництва та допоміжної фінансової діяльності (як в СНР - 1993) додано послуги з управління ризиками та трансформації ліквідності [31, с.83, 440].

Фінансові корпорації в новій Системі визначено як всі резидентські корпорації, зайняті, переважним чином, наданням фінансових послуг іншим інституційним одиницям, включаючи послуги страхування і пенсійних фондів [31, с.83].

Рівень деталізації підсекторів сектору фінансових корпорацій в СНР-2008 є набагато вищим, що дозволяє забезпечити більшу гнучкість і узгодженість з іншими системами грошової і фінансової статистики, зокрема, з такими, як системи МВФ і Європейського центробанку [31, с.675].

Не змінивши підходу СНР-1993 до поділу економіки на п'ять інституційних секторів, СНР-2008 в складі сектору фінансових корпорацій виділяє не п'ять, а дев'ять підсекторів (див. табл.2). Новими з них є підсектори:

- Фонди грошового ринку - колективні інвестиційні програми, котрі акумулюють кошти шляхом продажу акцій або паїв населенню та інвестують їх переважним чином в інструменти грошового ринку;

- Інвестиційні фонди негрошового ринку - також колективні інвестиційні програми, котрі акумулюють кошти шляхом продажу акцій або паїв населенню, проте від одиниць попереднього підсектору вони відрізняються об'єктами інвестування. Ними є фінансові активи (окрім короткострокових) та нефінансові активи (зазвичай нерухомість);

- Кептивні фінансові установи і кредитори грошей (moneylenders) - інституційні одиниці, що надають фінансові послуги, у яких більша частина активів та зобов'язань не бере участі в операціях на відкритих ринках. Зокрема, це трасти, холдингові компанії (навіть якщо всі їх дочірні компанії - нефінансові корпорації), одиниці спеціального призначення (канали передачі коштів), корпорації, зайняті кредитуванням за рахунок спонсорських коштів, ломбарди.

Зауважимо, що холдингові компанії в СНР-1993 відносились до того сектору, в якому зосереджена основна діяльність групи дочірніх компаній. Холдингова компанія є лише держателем активів дочірніх компаній, не займається управлінською діяльністю і тому надає лише фінансову послугу [31, с.76].

Страхові компанії та пенсійні фонди в СНР-2008, як і в Меморандумі 1947 р., виділено в окремі підсектори.

Окрім поділу на підсектори інституційні одиниці, що входять до складу сектору фінансових корпорацій, можуть бути згруповані у три широкі категорії: фінансові посередники, допоміжні фінансові корпорації та інші фінансові корпорації.

Більша частина фінансового сектору представлена фінансовими посередниками того чи іншого типу.

Категорія допоміжних фінансових корпорацій відповідає однойменному сектору і охоплює інституційні одиниці, переважним чином зайняті обслуговуванням фінансових ринків, що не набувають у власність фінансові активи та зобов'язання, з якими вони мають справу.

Інші фінансові корпорації відповідають підсектору "Кептивні фінансові установи і кредитори грошей". Їх відрізняє те, що основна частина їх активів і зобов'язань не продається на відкритих фінансових ринках [31, с.84,86].

Отже, в СНР-2008 фінансові корпорації були розмежовані на ті, що працюють на відкритих фінансових ринках (фінансові посередники і допоміжні фінансові корпорації) і ті, що не працюють на них (інші фінансові корпорації).

Висновки