Типізація моделей реалізації інвестиційної політики в контексті взаємодії держави та бізнесу

Джерело: складено автором

На практиці обидві моделі включають ієрархічні елементи на вершині політичного циклу: у випадку теорії розвитку держави це формалізовано у макрорівневих організаціях і типі державно-суспільних відносин; у випадку Поствашингтонського консенсусу ієрархічна природа є більш умовною і вбудована в культурні та нормативні умови, які формують загальний дискурс економік країн, що розвиваються, що визначає спосіб формулювання та дослідження проблем і напрямків їх вирішення. В обох випадках структура центрів формування та реалізації політики спрямовані на створення гнучкості і контекстуальної адаптивності процесів у рамках політики, але: у теорії розвитку держави це досягається переважно за рахунок комбінування базових формалізованих та ієрархічних принципів (внутрішні функції бюрократії) і неформальних зобов'язань між державою та приватним сектором; у випадку Поствашинтонського консенсусу це досягається через формалізацію державно-приватних відносин через формальний контроль і механізм обліку та звітності. Інструменти, які використовуються для реалізації і досягнення цілей політики, суттєво відрізняються залежно від типу моделі управління - у той же час ці відмінності відображають техніко-економічні зміни, оскільки ключові технології економічних процесів, на яких спеціалізується економіка, трансформуються відповідно до глобалізаційних тенденцій.

У процесі аналізу історичного розвитку систем управління інвестиційною політикою можна виділити ключові переломні періоди, на яких відбулося значне зміщення у домінуючих поглядах на питання кращої практики серед існуючих моделей (табл. 2). Як видно з табл. 2, успіх розвитку країн Східної Азії протягом 19601980/90 рр. відображає чіткий та однозначний тип промислової інвестиційної політики (теорія розвитку держави) і її подальшу трансформацію за рахунок змішування з іншими моделями державного розвитку (Вашингтонський та Поствашингтонський консенсус). У свою чергу, досвід країн ЦСЄ протягом пізніх 1990-2000-х рр. ХХ ст. відображає підхід, близький до принципів Поствашингтонського консенсусу.

При вивченні японської інвестиційної політики (як уряд підтримує розвиток економічного потенціалу), К. Джонсон [2] розрізняв три історично сформовані моделі відносин між урядом та бізнесом і формування політики, яку він позначив як самоконтроль, державний контроль та державно-приватне співробітництво. Він стверджував, що японці перепробували всі ці різні моделі, але він визначив, що успіх розвитку країн Східної Азії переважно зумовлений використанням останньої моделі: “Найбільш важливою моделлю є державно-приватне співробітництво. Головною перевагою цієї форми є те, що вона залишає власність та управління у приватних руках, забезпечуючи тим самим більш високий рівень конкуренції, ніж під контролем держави, у той час як вона дає державі можливість набагато більшою мірою реалізовувати покладені на неї соціальні цілі та впливати на приватні рішення більше, ніж при самоконтролі. Її основним недоліком є те, що цього дуже важко досягти».

Таблиця 2 - Історія розвитку інвестиційної політики країн Східної Азії та Центральної та Східної Європи

Джерело: складено автором

поствашингтонський державний інвестиційний бізнес

С. Радосевіч запропонував один з найкращих оглядів різних досліджень, спрямованих на обговорення питання управління державною інвестиційною політикою після розквіту та занепаду ідей Вашингтонського консенсусу у 1990-х та 2000-х рр. ХХ ст. Ключові нормативні та інституційні характеристики даного дослідження наступні:

зростання та технологічний розвиток практично формуються в умовах невизначеності, а тому політика має враховувати цей факт. Відповідно до місцевої невизначеності та нездатності державних і приватних учасників спрогнозувати результати, політичні акценти зміщуються у напрямку досліджень, які повинні бути здійснені у співпраці. Головним концептуальним рішенням для прихильників цієї точки зору є започаткування “пошукової мережі” ЦеагсЬ networks), функцією якої є ідентифікація обмежуючих успіх факторів, а потім визначення людей чи установ, які повинні допомогти пом'якшити (хоча б частково) труднощі, пов'язані з цими обмежувальними факторами;

інвестиційна політика - це процес, який сприяє реструктуризаційному та технологічному динамізму. Вона пропонує рішення, які виходять за рамки традиційної орієнтації на базові умови та покращення інвестиційного клімату; з інноваційної перспективи важливо зрозуміти політичні наслідки обмежуючих прив'язок економічного зростання; політика має покладатися на “острівці досконалості”, які існують в кожній країні для реформування менш успішних областей. На відміну від старої інвестиційної політики, спрямованої на вибір переможців, ключовим припущенням нової є те, що ніхто, у тому числі і уряд, не може мати цілковитого уявлення про економіку, усі погляди обов'язково є частковими; механізмами створення нових умов та можливостей є пошукові мережі - державно-приватне партнерство і програми, які разом мають сприяти кращій результативності сегментів державного сектора і кращій результативності сегментів виробничого сектора у спробах послабити чи розблокувати обмеження; політика має бути сфокусована на досягненні взаємозв' язку, який у випадку його встановлення повинен мати синергетичний позитивний ефект;

інвестиційна політика досить часто сприймається як процес, через посередництво якого держава та приватний сектор спільно проводять діагностику джерел обмежень для інвестування нових видів економічної діяльності та пропонують шляхи їх вирішення. У цьому випадку реалізація політики не може керуватися результатами аналізу, оскільки сама політика виступає як процес експериментів та досліджень [4].

У 2004 р. як альтернатива Вашигтонському конценсусу було запропоновано Пекінський консенсус. Відповідний термін вперше з' явився у книзі Дж. К. Рамо “The Beijing Со^е^ш”, присвяченій обґрунтуванню шляхів розвитку країн третього світу. При цьому головною тезою даного дослідження був акцент на неможливості застосування універсальної моделі економічного розвитку для всіх країн без врахування їх національних особливостей, а також такі три базові положення:

інноваційний розвиток економіки - покращення якості життя в країнах третього світу та забезпечення сталих темпів їх розвитку можливі лише за умови використання інновацій як генератора імпульсів економічного зростання. При цьому серед різних видів інновацій перевага надається інноваціям соціально-економічного спрямування, а загальна спрямованість соціально-економічних процесів передбачає пріоритет соціальної сфери над економічною та фінансовою;

відмова від ВВП на душу населення як основного показника економічного розвитку країни та перехід до якісних індикаторів соціально-економічного розвитку (наприклад, індекс розвитку людського потенціалу), оскільки кількісне зростання ВВП має супроводжуватися покращенням якості життя населення;

самовизначення держави, розробка економічної політики, яка відповідає національній специфіці, що дозволяє стабілізувати соціально- економічний розвиток в країні відповідно до її реальних соціальних потреб.

Отже, ці моделі відрізняє від попередніх акцент на провідній ролі держави в забезпеченні ефективності соціально-економічних процесів в усіх сферах національної економіки, на розвитку науки та освіти як факторів стимулювання соціально-економічного розвитку та пріоритетності якісних показників покращення життя населення над кількісними параметрами зростання валового продукту, що в багатьох випадках нерівномірно та нераціонально розподіляється та використовується, породжуючи соціальну напругу, бідність.

Таким чином, вивчення історичної ретроспективи зміни форм інвестиційної взаємодії в різних країнах світу дозволяє виділити такі моделі реалізації державної інвестиційної політики на засадах взаємодії держави та бізнесу: корупційна, олігархічна, ліберальна, змішана і моделі з обмеженою та необмеженою участю держави, порівняльна характеристика яких за основними критеріями подана у табл. 3.

Таблиця 3 - Типізація моделей реалізації державної інвестиційної політики (ДІП) на засадах взаємодії держави та бізнесу (ВДБ)