Забезпечення макрофінансової рівноваги в контексті розвитку фінансових інноваційних технологій

3. Зайнятість у силу саморегулювання ринку праці представляється як повна, а безробіття може бути тільки природним. При цьому ринок праці відіграє провідну роль у формуванні умов загальної фінансової рівноваги в реальному секторі економіки [2].

У простій моделі класичної концепції розглядається рівновага на ринку праці, благ і капіталу. Умови загальної фінансової рівноваги можуть бути формалізовані у вигляді системи з п'яти рівнянь, у ході вирішення якої визначаються рівноважні значення зайнятості, ставки відсотка, реальної зарплати, національного доходу і поточного рівня цін [2]. Слід зазначити, що класики вивчали загальноекономічну рівновагу лише в короткостроковому періоді для умов досконалої конкуренції. Ж.-Б. Сей вперше сформулював так званий "закон ринків", суть якого зводилась до наступного твердження: пропозиція товарів створює свій власний попит або вироблений обсяг продукції автоматично забезпечує дохід, який рівний вартості усіх створених товарів, а, отже, достатній для її повної реалізації.

Швейцарський економіст Л. Вальрас обґрунтував поняття "загальна фінансова рівновага" - стан балансу попиту і пропозиції на всіх ринках, при якому жоден із учасників ринкового процесу не бажає змінювати обсяги угод. Ключові ідеї та положення, що лежать в основі теорії загальної фінансової рівноваги: будь-яке ринкове господарство прагне до рівноваги; існує принцип взаємозалежності основних елементів ринкової економіки, що й забезпечує єдність і рівновагу системи; висхідний пункт аналізу рівноваги - аналіз обміну між виробником і споживачем [1].

Ринковий механізм у теорії класиків здатний виправляти дисбаланси, що виникають у масштабах національної економіки, рівновага встановлюється самостійно, тому і втручання держави виявляється непотрібним. Принцип невтручання держави - це лейтмотив фінансової політики класиків. На жаль, така концепція макрорівноваги не витримала випробування часом. Економічні кризи 20-30-х років XX ст. вразили США, Західну Європу і практично весь капіталістичний світ, примусили по-новому поглянути на проблему загальної макрофінансової рівноваги.

Саме тоді з'явилася книга Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936 р.), в якій висловлювалися ідеї, що послужили підґрунтям для нового вчення в економічній науці, відомого під назвою "кейнсіанство". Його основою є переконання, що зріла капіталістична економіка не має схильності автоматично досягати фінансової рівноваги, тобто використовувати всі наявні в неї ресурси - виробничі потужності, робочу силу, заощадження. Внаслідок цього вона схильна до періодичних криз, а нерідко і хронічного безробіття. Крім того, в економіці в силу інституційних факторів (довгострокові контракти, монополізація і т.і.) реальна гнучкість цін відсутня [6]. Одна з особливостей кейнсіанської моделі полягає в тому, що реальний та грошовий сектор економіки виявляються взаємопов'язаними.

Згідно Дж. Кейнса усі витрати суспільства (сукупний попит) складаються з 4 однотипних компонентів: особисте споживання; інвестиційне споживання; державні витрати; чистий експорт [7]. Заперечуючи класикам, він писав про помилковість твердження, що вся вартість продукції має бути витрачена прямо або опосередковано на купівлю продуктів. Витрачаються не всі гроші, одержувані у вигляді доходів - частина їх відкладається у вигляді заощаджень. Співвідношення між зміною споживання і викликана ним зміна доходу називається граничною схильністю до споживання (marginal propensity to consume). Величина граничної схильності до споживання знаходиться між нулем і одиницею, а гранична схильність до заощадження (marginal propensity to save) дорівнює відношенню зміни величини заощаджень до зміни доходів [6].

Відповідно до теорії Дж. Кейнса, головним фактором стимулювання сукупного попиту є інвестиції. Вони повинні компенсувати недостатність купівельного попиту. Чинники, що визначають рівень інвестицій: процес інвестування залежить від очікуваної норми прибути або рентабельності передбачуваних капіталовкладень; інвестор при виробленні рішень завжди враховує альтернативні можливості капіталовкладень, де вирішальним є рівень процентної ставки; інвестиції залежать від рівня оподаткування і податкового клімату в даній країні або регіоні [16]. Занадто високий рівень оподаткування не стимулює інвестицій, інвестиційний процес реагує на темпи інфляційного знецінення грошей. В умовах галопуючої інфляції, коли калькуляція витрат становить значну невизначеність, процеси реального капіталоутворення стають непривабливими, перевага скоріше буде віддана спекулятивній операції.

Виходячи зі своєї теорії, Дж. Кейнс пропонував шляхи встановлення макрофінансової рівноваги через бюджетну політику. Щоб стимулювати ефективний попит він рекомендував збільшити державні витрати (державні інвестиції та закупівлі), а також знизити податки. Розрахунок робився на те, що держава буде брати на себе все більшу відповідальність за пряму організацію інвестицій [5].

У меншій мірі Дж. Кейнс покладався на методи грошово-кредитної політики, особливо в частині маніпулювання відсотковою ставкою. Зниження процентних ставок повинно було привести до підвищення рентабельності інвестицій та залучення грошових коштів у реальний сектор, перерозподілу доходів в інтересах соціальних груп із низькими доходами, повної занятості [1].

На практиці підходи Дж. Кейнса були реалізовані у вигляді антициклічної політики, яка має на меті згладжування циклічних коливань за допомогою маніпулювання грошовою масою [4].

Протягом 40 років після Великої депресії активна участь держави в економічному житті трактувалася більшістю вчених-економістів як необхідний і вже вбудований елемент суспільного розвиту. До середини 70-х років масштаби державного втручання розширювалися. Так, неухильно зростали сукупні державні витрати центральних і місцевих органів влади, про що свідчать цифри, які показують зміну їх частки у валовому національному продукті деяких розвинених країн. У другій половині 70-х років після завершення періоду високих темпів фінансового зростання дві енергетичні кризи вкинули економіку розвинених країн у тривалий період стагфляції - період, коли надзвичайно швидко стали зростати ціни та одночасно спостерігався спад виробництва.

Інфляція перетворилася на проблему номер один. Результатом такої політики став хронічний інфляційний процес. Все це викликало появу нового теоретичного уявлення про макроекономічну рівновагу і методи її досягнення - монетаризму. Термін "монетаризм" був введений у 1968 р. американським економістом К. Бруннером, щоб позначити підхід, який виділяє грошову масу як ключовий фактор економічної кон'юнктури [4].

Монетаристи, перш за все М. Фрідман, докорінно переглянули питання щодо оптимальної макроекономічної рівноваги, що панували до цих пір в економічній науці. Перша теза монетаризму - визнання стійкості ринкового господарства при створенні певних умов грошово-кредитної політики держави. Ринкова економіка стабільна завдяки існуванню механізму ринкової конкуренції. При цьому М. Фрідман розглядає проблему рівноваги як суто грошову. Ціни виконують роль головного інструменту, що забезпечує коригування у разі порушення рівноваги, а виникаючі диспропорції регулюються грошово-кредитною політикою держави. Друга теза - пріоритетність грошових факторів. Третя теза - пряме державне втручання повинно бути мінімальним, використовуючи грошово-кредитні інструменти та орієнтуючись не на поточні, а довгострокові завдання [3].

Основною причиною порушення рівноваги монетаристи вважають інфляцію [1]. Відповідно, М. Фрідман доводить, що серед різних інструментів, які впливають на економіку, перевагу слід віддавати грошовим інструментам, так як саме вони (а не адміністративні, бюджетні, фіскальні та ін.) здатні найкращим способом забезпечити економічну стабільність як головну мету регулювання. "Якщо розглядати кредитно-фінансову сферу, то у більшості випадків, швидше за все, буде прийнято неправильне рішення, оскільки приймаючи рішення, аналізують лише обмежену сферу і не беруть до уваги сукупність наслідків усієї політики в цілому", - пише М. Фрідман [15].

Монетаристська політика в класичному розумінні, заснована на таргетуванні грошових агрегатів, проводилася в США [1]. Така економічна політика держави щодо цільового управління основними господарськими показниками здійснювалася з 1979 р. до 1982 р. [10]. Це було обумовлено тим, що на рівні емпіричного аналізу накопичено чимало свідчень того, що наслідки систематичних і очікуваних змін у фінансовій політиці не зводяться до зміни виключно номінальних величин, а зачіпають реальні величини. З'ясувалося, що ряд найважливіших показників, такі як існування довготривалих контрактів, наявність витрат, пов'язаних із пошуком інформації тощо, не враховуються в монетарних підходах.

Встановлено, що фіскальна політика може стимулювати інфляцію не через канал сукупного попиту, а впливаючи на пропозицію [4]. Критичному розгляду була піддана ідея зрушень у технологіях як джерела циклічних коливань, а також передумови високої норми заміщення між працею і дозвіллям, яка лежить в основі моделі циклу Р. Лукаса, що в кінцевому рахунку дозволяє говорити про добровільний характер безробіття.

Нині, Центральні банки не покладаються виключно на монетарні показники, а враховують велику кількість різних факторів, включаючи ірраціональну надмірність ринків, коли приймають рішення про те, як зберегти монетарну стабільність. Так, Федеральна резервна система перейшла від таргетування грошових агрегатів до таргетування рівня облікової ставки як більш комплексного показника [14]. Тобто здійснюється або стримування інфляції, або стимулювання економіки та зниження рівня безробіття [10].

Зрозуміло, що теорії макрофінансової рівноваги не вичерпуються вищеописаними моделями, але саме вони внесли значний вклад в економічну теорію рівноваги, визначили основні поняття і напрямки аналізу рівноважних станів в економіці та фактично є ідеологічною платформою для інших теорій фінансової рівноваги.

Різні економічні школи (інституціоналізм, економіка пропозиції, економіка раціональних очікувань та ін.) у своїх поглядах на проблеми макрофінансової рівноваги знаходяться або в рамках основних течій, або на їх стику. Зокрема, відомі моделі динамічного аналізу А. Вальда, Дж. Неймана та Р Солсу створювалися на базі постулатів неокласичного напряму і тому будувалися на припущенні про те, що економіка завжди перебуває в стані повної зайнятості, стійко прагне до рівноважного стану, а темпи її росту залежать виключно від продуктивності ресурсів і норми накопичень.

У контурі неоконсервативного напряму працювали: А. Лаффер, С. Фішер, Ф. Хайєк та ін. Широковідома альтернативна концепція, представлена моделлю Харрода-Домара, ґрунтується на кейнсіанських принципах і вважає безперервне економічне зростання необхідною умовою рівноваги. Послідовниками вчення кейнсіанства є такі відомі дослідники фінансової теорії, як: В. Беверідж, П. Самуельсон, Е. Хансен, С. Харріс, Дж. Хікс. До найвпливовіших представників посткейнсіанської фінансової думки також належать: Н. Калдор, Л. Пазінетті, Дж. Робінсон.

Відома, наприклад, модель Н. Калдора, включає в себе такі чинники, як розподіл національного доходу між прибутком і заробітною платою, інфляцію, інвестиції, споживчі витрати та заощадження. Нобелівські лауреати К. Ерроу і Ж. Дебре запропонували більш загальні теореми існування єдиного економічно значущого рішення моделі Л. Вальраса. Представлена ними модель оперує безліччю виробничих можливостей замість виробничих коефіцієнтів, а замість функцій корисності використовуються функції переваги. Надалі Л. Маккензі довів існування конкурентної рівноваги. Розвиток монетарної теорії фінансової динаміки описано моделлю Т. Тевеса. Дана модель розглядає взаємодію ринків благ і грошей у закритій економіці та пов'язує коливання фінансової активності зі змінами в кредитно- грошовій сфері, доповнюючи модель Самуельсона-Хікса аналізом ринку грошей.

Багато економічних сфер, такі як грошово-кредитні та фінансові ринки, характеризуються наявністю хаосу. В цілому реальна економіка проявляє складну динаміку, що виражається періодичними циклами та нерегулярними флуктуаціями (відхиленнями). З одного боку, це може відбуватися внаслідок складності фінансових систем і розвиту фінансових інноваційних технологій, а з іншого боку, проблеми економічного простору виникають через цілу низку внутрішніх обмежень.

Так, перше обмеження пов'язане з тим, що традиційна (канонічна) макроекономіка, яка представляє нині в тій чи іншій пропорції комбінацію моделей класичного і кейнсіанського типу, завжди розглядала економіку як замкнуту та закриту систему від зовнішніх впливів. Однак глобалізація не дозволяє далі використовувати це наближення. Чимало відомих економістів, політиків і бізнесменів відзначають, що експансія глобального світового ринку поступово обмекує владу окремо взятої країни [13].

Третє обмеження пов'язане з тим, що в більшості існуючих теорій завжди інтуїтивно передбачається досяжна часткова або загальна рівновага фінансових систем. Наявність у багатьох випадках не однієї, а декількох точок рівноваги (наприклад, рівновага в умовах безробіття) не змінює цієї віри. При цьому стаціонарний стан характеризується наявністю рівноваги між попитом і пропозицією. Використання стаціонарного підходу до аналізу динамічних процесів економіки призвело до розширення загального уявлення про те, що розвиток будь-якої складної системи можна розглядати як зміну одного стійкого стану іншим із коротким періодом перехідного процесу між ними. Безсумнівно, ця точка зору має підстави, якщо попереднім аналізом була доведена стійкість системи. Саме внаслідок властивості стійкості фінансової сфери малі зрушення параметрів (зовнішніх умов) можуть викликати тільки малі зміни змінних.

Нині, традиційна точка зору на стійкість фінансових систем зазнає змін. Стійкість більше не очікується апріорно. Зараз, багато хто згоден з тим, що стаціонарний підхід до дослідження динамічних процесів є ефективним лише до певного часу, поки, в силу деяких причин, характер стаціонарного стану не змінюється кардинальним чином. Подібні зміни, так звані біфуркації, належать уже до сфери нелінійного динамічного аналізу, розвиток якого призводить до поширення такої точки зору, що світ - це постійна еволюція, вічна нестійкість, а періоди стабілізації - короткі зупинки на цьому шляху. Все більше вчених визнають, що економічна система нестійка, а малі відхилення можуть відвести систему далеко від первинної траєкторії, особливо при розвитку інноваційних технологій на фінансових ринках.

Незначні зрушення параметрів можуть приводити до структурних змін динамічних систем. Такі структурні зміни в еволюційних системах є не винятковими, а швидше загальними випадками. Для нелінійних нестійких систем характерні складні явища, такі як регулярні осциляції та хаос. Навіть у відносно простих нелінійних динамічних системах може спостерігатися спонтанне утворення складно організованих структур. У зв'язку з цим в останні роки інтенсивно розвивається новий підхід до аналізу макрофінансової динаміки, який найважливішим її джерелом, так само як і природу невизначеності, бачить у принциповій нелінійності фінансових процесів. Важливо й те, що для відкритої системи можливі нові стаціонарні стани, які не можуть реалізуватися в закритих системах.

Отже, щоб відповідати вимогам часу, необхідно розвивати нову концепцію макрофінансової рівноваги, тобто такої макрофінансової рівноваги, яка може встановлюватися у відкритих нелінійних фінансових системах у контексті розвитку інноваційних технологій на фінансових ринках.Література

References:

Russia.