Проценти за користування чужими грошовими коштами: європейський досвід та українська реальність в прикладному аспекті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Проценти за користування чужими грошовими коштами: європейський досвід та українська реальність в прикладному аспекті

Романюк Я.М., доктор юридичних наук, заслужений юрист України, Суддя Верховного Суду України у відставці, Голова Верховного Суду України 2013-2017років

Стаття присвячена розкриттю особливостей українських реалій дозволу і перегляду справ про стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами на основі європейського досвіду. Констатується існування усталеної судової практики щодо стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами протягом тривалого часу і вказується на зміну доктринальних підходів у судовій практиці Великої палати Верховного Суду. У підсумку робиться висновок, що правовий висновок Великої палати Верховного Суду підлягає поширенню також на спори, які виникають з договорів банківського вкладу, в зв'язку з чим, він погіршив позицію людини як більш слабкої сторони у правовідносинах як боржник з банком.

Ключові слова: відсотки, користування чужими грошовими коштами, Верховний Суд, судова практика, слабка сторона зобов'язання, процентна ставка, договір.

Статья посвящена раскрытию особенностей украинских реалий разрешения и пересмотра дел о взыскании процентов за пользование чужими денежными средствами на основе европейского опыта. Констатируется существование устоявшейся судебной практики в отношении взыскания процентов за пользование чужими денежными средствами в течение длительного времени и указывается на изменение доктринальных подходов в судебной практике Большой Палаты Верховного Суда. В итоге делается вывод, что правовой вывод Большой Палаты Верховного Суда подлежит распространению также на споры, которые возникают из договоров банковского вклада, в связи с чем, он ухудшил позицию человека как более слабой стороны в правоотношениях как должник с банком.

Ключевые слова: проценты, пользование чужими денежными средствами, Верховный Суд, судебная практика, слабая сторона обязательства, процентная ставка, договор.

INTEREST ON THE USE OF OTHER PEOPLE'S MONEY: EUROPEAN EXPERIENCE AND UKRAINIAN REALITY IN APPLIED ASPECT

The article is devoted to the disclosure of the peculiarities of the Ukrainian realities of the permit and the review of cases on the recovery of interest for the use of other people's money on the basis of European experience. It states the existence of established case law on the recovery of interest for the use of other people's money for a long time and points to a change in doctrinal approaches in the case law of the Grand Chamber of the Supreme Court. As a result, it is concluded that the legal opinion of the Grand Chamber of the Supreme Court should also apply to disputes arising from bank deposit agreements, in connection with which it has worsened the position of a person as a weaker party in legal relations as a debtor with a bank.

Key words: interest is the use of borrowed money, Supreme Court, judicial practice, the weak side of the obligation, interest rate agreement.

Постановка проблеми

гроші користування відсоток дозвіл

Проблема стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами періодично привертала увагу з боку вчених та практиків і залишається актуальною і нині.

У часи Древньої Греції та Римської імперії надання грошей в позику під проценти вважалося явищем негативним і засуджувалося. Аристотель писав, що проценти є самою неприродною формою доходу, оскільки гроші призначені для обміну на товар і не можуть породжувати нові гроші. Так продовжувалося і в середні віки. Однак з плином часу та розвитком грошового обігу заборона давати гроші в борг під проценти стала скасовуватись. Прийнятий в 1804 році Цивільний кодекс Франції містив главу III титулу Х «Про процентну позику», стаття 1905 якого передбачила за договором позики можливість сплати процентів в грошовій формі. Оплатність кредитного договору в формі процентів передбачив також параграф 988 прийнятого в 1811 році Загального цивільного кодексу Австрії. Параграф 488 прийнятого в 1896 році Німецького цивільного уложення визначив проценти як плату за можливість користування чужим капіталом. Ці норми в названих кодексах залишаються чинними донині, а аналогічні закріплені в цивільних кодексах практично всіх сучасних країн.

Цивільний кодекс Української РСР 1963 року не допускав процентів по грошових зобов'язаннях, за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (стаття 170 кодексу). Натомість стаття 536 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) прямо встановила, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

Метою цієї статті є розкриття особливостей українських реалій вирішення й перегляду справ про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами на засадах європейського досвіду.

Виклад основної частини дослідження

За своєю правовою природою проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами. Це випливає зі змісту вже процитованої статті 536 ЦК України, а також зі змісту статей 1048, 1054, 1058, 1070 ЦК України, в яких проценти визначені як плата за позику, кредит, банківський вклад та банківський рахунок.

Судова практика щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами також тривалий час була усталеною. Суди стягували проценти за користування чужими грошима як за період, на який кошти були надані, так і в разі порушення строку їх повернення - за весь час фактичного користування ними аж до дня повернення. Якщо в першому випадку стягувалися проценти, розмір яких встановлено в договорі, то в другому - проценти за неправомірне користування грошима, розмір яких також встановлювався в договорі, а за відсутності такого - на рівні облікової ставки Національного банку України. Крім того на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України нараховувалося три проценти річних від простроченої суми.

Практично не виникає дискусій з приводу правової природи процентів і в юридичній літературі: науковці-цивілісти різних поколінь визнають, що проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами.

Однак влітку минулого року було оприлюднено постанову Великої Палати Верховного Суду, яка в стремлінні запровадити нові підходи в застосування положень закону щодо процентів за користування чужими грошима внесла істотні корективи в сформовану судову практику (провадження 14-10цс18 у справі 444/9519/12 від 28.03.2018). Згідно з правовим висновком Великої Палати право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, а далі його права та інтереси забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Частина друга статті 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто в межах строку кредитування боржник має сплачувати проценти, розмір яких встановлено договором, а в разі подальшого неправомірного користування поза межами строку кредитування - три проценти річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. В подальшому такий правовий висновок було повторено ще в кількох в рішеннях по інших справах, розглянутих Великою Палатою.

Щодо правової природи процентів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, в доктрині триває одвічна дискусія: одні вчені вважають, що ці проценти є санкцією за порушення грошового зобов'язання, інші - платою за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Яку саме з цих двох доктринальних теорій поділяє Велика Палата в тексті ухвалених нею судових рішень не вказано. Коментуючи правовий висновок Великої Палати представники Верховного Суду посилаються на нього як на приклад ефективного захисту прав споживача банківських послуг шляхом виведення боржника з банківської боргової ями. Намагання Великої Палати захистити людину, тим більше у правовідносинах з банком, в яких людинає завідомо слабкою стороною, заслуговує на повагу та всіляку підтримку.

З теоретичної точки зору правовий висновок Великої Палати не позбавлений логіки: праву позичальника користуватися чужими грошима кореспондується його обов'язок здійснювати плату за таке користування. Якщо ж право позичальника щодо користування чужими грошима припиняється у зв'язку з настанням обумовленого договором строку повернення кредиту, то припиняється і обов'язок сплати передбачених договором процентів.

Але ефективним способом захисту слабкої сторони у банківських спорах такий правовий висновок став лише за конкретних обставин розглянутої Великою Палатою справи, а також інших справ, в яких умови кредитних договорів є аналогічними. Так, у справі, в рішенні за результатами розгляду якої Велика Палата виклала свій правовий висновок, розмір процентів за договором становив 25,08 процентів річних, а на випадок прострочення позичальником строку повернення кредиту більшого розміру процентів, ніж встановлені законом три проценти річних, договір не передбачав.

Для широкого застосування запропонований спосіб захисту слабкої сторони у правовідносинах з банком ефективним стати не міг і не лише не став, а навіть погіршив правове становище клієнтів банку. Адже реакцію кредитних установ на такий правовий висновок можна було легко спрогнозувати: тепер банки в кредитних договорах стали передбачати проценти за частиною другою статті 625 ЦК України в розмірі, який з лихвою перекриває договірну процентну ставку.

Оскільки такий правовий висновок підлягає поширенню також на спори, які виникають з договорів банківського вкладу, то він погіршив ставище людини і у правовідносинах з боржником банком. Адже якщо в межах передбаченого договором строку користування вкладом банк сплачує проценти за користування грошима в розмірі, обумовленому в договорі, то після його спливу не поспішатиме повертати гроші, бо ж надалі сплаті понад суму боргу підлягатимуть лише встановлені частиною другою статті 625 ЦК України три проценти річних. Та і у відносинах за договорами позики між фізичними особами такий правовий висновок лише заохочуватиме недобросовісних позичальників до неповернення своєчасно боргу.

Таким чином, зазначений правовий висновок, який подається суспільству як винайдений Великою Палатою Верховного Суду спосіб порятунку боржника з банківської боргової ями насправді є дієвим лише для певної категорії справ. До того ж в цих справах він створив явний дисбаланс між інтересами позичальника та кредитодавця.

З метою надійного захисту прав споживачів банківських послуг з одночасним врахуванням інтересів обох сторін цих відносин варто звернути увагу на досвід країн-членів Європейського Союзу. Адже Україна ставить собі за мету набуття повноцінного членства в ньому, для чого є необхідним приведення національного законодавства та судової практики у відповідність до європейських стандартів.

Практика, за якою обумовлений в кредитному договорі розмір процентів, застосовується лише в межах строку кредитування, існує в Німеччині. З метою захисту клієнтів банку умови договорів, якими встановлюється підвищений розмір процентів в разі прострочення повернення кредиту, німецькі суди визнають недійсними. Правовою підставою для цього є параграфи 307-309 Німецького цивільного уложення, згідно з якими положення загальних умов договорів є недійсними, якщо всупереч вимогам доброї совісті вони ставлять контрагента сторони у вкрай невигідне становище.

Разом з тим сама необхідність плати за позадоговірне, неправомірне користування чужими грошовими коштами ні в Німеччині, ні в інших європейських країнах не заперечується. Зокрема, параграф 288 Німецького цивільного уложення, названий «Проценти за час прострочення», прямо встановлює, що за час прострочення грошового зобов'язання нараховуються проценти. Норми щодо плати за неправомірне користування чужими грошима містяться і в параграфах 256, 291, 668, 698, 849 Німецького цивільного уложення. Необхідність сплати боржником процентів як винагороди кредитору за невиконання, неналежне виконання або прострочення виконання грошового зобов'язання передбачає також стаття 169 Кодексу європейського договірного права - акту міжнародної приватноправової уніфікації, одного з претендентів на роль основи європейського цивільного кодексу.

З метою захисту клієнтів банків як слабких сторін та утвердження взаємовигідних умов у відносинах банків з клієнтами в країнах Європи розмір процентів в разі несвоєчасного повернення боргу або встановлюється законом як стала величина, або є змінною величиною, яка прирівнюється до облікової ставки центрального банку країни. Наприклад, розмір законної процентної ставки встановлено параграфом 246 Німецького цивільного уложення. Натомість Директива Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу № 2011/7/Еи «Про протидію затримок платежів в комерційних угодах» процентну ставку по прострочених комерційних боргах встановлює на рівні ставки Європейського центрального банку (пункт 7 статті 2 Директиви). Це ж передбачає і вже згадана стаття 169 Кодексу європейського договірного права.

Вважаємо, що проілюстрований досвід європейських країн варто перейняти і Україні. З метою посиленого захисту прав споживачів банківських послуг з частини другої статті 625 ЦК України необхідно виключити положення про право встановлювати в договорі розмір процентів за прострочення грошового зобов'язання. Це пов'язано з тим, що такі договори є договорами приєднання, їх умови розробляються банками, можливості вплинути на них споживач не має, у зв'язку з чим ризик надмірного завищення розміру таких процентів є вкрай високим.

Також варто відмовитися і від сталої величини законних процентів - три проценти річних, розмір яких в умовах нестабільності фінансового ринку України вже давно не є ефективним. Розмір процентів за прострочення слід прирівняти до облікової ставки Національного банку України, яка постійно реагує на кон'юктуру ринку. Такий підхід - визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України, вже застосовано законодавцем для визначення розміру процентів в разі, якщо їх розмір не встановлено в договорі позики, кредиту, банківського вкладу (частина перша статті 1048, частина друга статті 1054, абзац другий частини першої статті 1061 ЦК України).

Крім того, оскільки облікова ставка Національного банку України практично завжди є нижчою за кредитні ставки комерційних банків, в частині другій статті 625 ЦК України необхідно передбачити розмір процентів, на які слід підвищувати розмір облікової ставки Національного банку України з тим, щоб розмір процентів за прострочення був вищим за розмір процентів, встановлених в договорі на обумовлений строк користування чужими грошима. Інакше в боржника не буде стимулу для своєчасного виконання грошового зобов'язання. Це відповідатиме і назві статті 625 ЦК України: «Відповідальність за порушення грошового зобов'язання». Адже юридична відповідальність - за визначенням видатного теоретика права Козюбри М.І., наданого ним в популярному підручнику «Загальна теорія права» - це передбачений законом обов'язок особи перетерпіти несприятливі для себе наслідки як майнового, так і не майнового характеру, вид і міра яких визначаються компетентним органом за результатами розгляду скоєного особою діяння, визначеного законом як правопорушення (с. 302). Тобто позадоговірне неправомірне користування чужими грошовими коштами повинне створювати для боржника більш несприятливі наслідки майнового характеру в порівнянні з умовами договору, та стимулювати його до своєчасного повернення боргу. Для прикладу, якщо в країнах Європи середній розмір процентів за кредитом становить 3-5 процентів річних, то в разі несвоєчасного повернення боргу розмір процентів за неправомірне, позадоговірне користування грошима встановлюється вже на рівні 8-10 процентів річних.

Підвищення процентної ставки за прострочення грошового зобов'язання європейський законодавець передбачив як на національному рівні, так і в наднаціональному європейському праві. Приміром, параграф 288 Німецького цивільного уложення встановив, що за час прострочення грошового зобов'язання річна процентна ставка перевищує базову процентну ставку на п'ять пунктів, а по договорах, в яких споживач не бере участі - на вісім пунктів. Згідно з параграфом 497 Німецького цивільного уложення для споживчих кредитів, забезпечених іпотекою, розмір процентів за прострочення прирівнюється до базової процентної ставки, збільшеної на 2,5 пункти. Директивою Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу «Про протидію затримок платежів в комерційних угодах» з метою запобігання порушень грошових зобов'язань в комерційних договорах з початку 2000-х років встановлено процентну ставку по прострочених комерційних боргах на рівні ставки рефінансування Європейського центрального банку, збільшеної як мінімум на сім пунктів, а з 2011 року - на вісім пунктів (пункт 6 Директиви). Аналогічний підхід (базова ставка підвищується на сім процентних пунктів) закріплено і в Модельних правилах європейського приватного права.

Як бачимо, Верховний Суд України навіть в умовах сучасного недосконалого законодавчого регулювання формував судову практику вирішення спорів про стягнення процентів за прострочення грошового зобов'язання за прикладом країн-членів Європейського Союзу: стягненню підлягали проценти на рівні облікової ставки Національного банку України, збільшені на розмір процентів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Це забезпечувало захист прав споживачів банківських послуг і одночасно враховувало інтереси кредитних установ. Натомість відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду тепер розмір процентів за прострочення встановлюється банками в договорах, що забороняється в країнах-членах Європейського Союзу, оскільки істотно погіршує правове становище споживачів банківських послуг та клієнтів банків.

З метою посиленого захисту споживачів банківських послуг вітчизняному законодавцю також не зайво буде звернути увагу на досвід інших країн щодо протидії лихварству, намаганню банків встановити завищені процентні ставки за кредитом. Розмір процентної ставки залежить від багатьох факторів, які перераховані в частині другій статті 1056-1 ЦК України: кредитного ризику; наданого забезпечення; попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку; строку користування кредитом. Але насамперед він залежить від рівня облікової ставки центрального банку держави. Вивчення досвіду інших країн засвідчує, що в Україні цей показник є в рази вищим за облікові ставки центральних банків більшості країн світу. Так, якщо останні в середньому не перевищують 2,5 процентів, то на час підготовки цієї публікації облікова ставка Національного банку України становила 18 процентів. В результаті, якщо в країнах Європи розмір процентів за кредитами становить в середньому 3-5 процентів річних, то в Україні кредит, спір про який був розглянутий Великою Палатою в згаданій справі, сьогодні можна отримати під більш ніж 35 процентів річних.

Наведене свідчить про необхідність перегляду рівня облікової ставки Національного банку України в сторону її зменшення. Також з метою дотримання балансу інтересів між позичальниками та кредито- давцями, захисту позичальників як слабких сторін у правовідносинах з кредитними установами від завищених процентних ставок, приведення процентних ставок до розумного, економічного обґрунтованого рівня, пропорційного наданій послузі, в багатьох країнах світу встановлюються законодавчі обмеження процентних ставок, порушувати які кредитні установи не мають права. Такі обмеження встановлено в США, Англії, Франції, Німеччині. І це не вважається порушенням принципу свободи договору. В такий спосіб держави запобігають випадки зловживання кредитними установами свободою договору на шкоду кредитору, насамперед фізичним особам.

Намагаючись обійти такі обмеження та отримати невиправдано високі прибутки банки запроваджують всілякі комісії, штрафи, пені і т.п. Але так виглядає, що в Україні не гребують ні завищеними кредитними процентами, ні непроцентними винагородами, компенсаціями, санкціями. Бо чим інакше пояснити, що в згаданій вище справі позичальник взяв кредит на два роки, а через чотири повинен був повернути суму, яка більш ніж в десять разів перевищила тіло кредиту. З метою боротьби з такими явищами багато країн Європи - Данія, Італія, Латвія, Німеччина, Польща, Португалія, Швейцарія, Швеція передбачили кримінальну відповідальність за лихварство. Наприклад, у Франції вважається кримінальним злочином кредитна операція, процентна ставка за якою більш ніж на третину перевищує встановлену в державі максимальну ставку. В Німеччині за лихварство у вигляді промислу, а також в разі, якщо умови кредитного договору ставлять боржника у важке матеріальне становище, передбачено позбавлення волі на строк до десяти років. Лихварство карається кримінальним законом і в інших країнах світу. Зокрема в Японії кримінальна відповідальність встановлена за кредитну ставку, розмір якої перевищує 20 процентів, а в ломбарді - навіть 7 процентів.

А в умовах української реальності вітчизняним правникам з метою захисту прав споживачів банківських послуг та клієнтів банків залишається більш активно використовувати можливості, які надає нині чинне законодавство. І можливості ці чималі.

Так, частина п'ята статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає можливість зміни або визнання недійсним окремого положення договору, визнаного несправедливим. Орієнтовний перелік несправедливих умов договору міститься в тексті статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий підхід українського законодавця узгоджується з положеннями Директиви Ради Європейського Союзу «Про несправедливі умови в договорах зі споживачами» від 5 квітня 1993 року № 93/13/ЄЕС. Стаття 3 цієї Директиви встановлює, що умова договору визнається несправедливою, якщо всупереч вимогам доброї совісті вона призводить до значного дисбалансу прав та обов'язків, що випливають з договору, на шкоду споживачу. В додатку до Директиви перераховано приклади таких несправедливих умов, з якими співпадає перелік статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Частина друга статті 634 ЦК України надає право особі вимагати зміни або розірвання всього обтяжливого для неї договору, нав'язаного кредитодавцем. На підставі частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права банку в разі зловживання ним своїм правом. Належне застосування зазначених норм права сприятиме не лише ефектному, але насамперед ефективному вирішенню банківських спорів, одночасно забезпечуючи і надійний захист клієнтів банків як слабких сторін у цих відносинах, і інтересів банків. А приклад правильного застосування цих норм якраз і покликаний продемонструвати Верховний Суд.

Висновки. Верховний Суд України навіть в умовах сучасного недосконалого законодавчого регулювання формував судову практику вирішення спорів про стягнення процентів за прострочення грошового зобов'язання за прикладом країн-членів Європейського Союзу: стягненню підлягали проценти на рівні облікової ставки Національного банку України, збільшені на розмір процентів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України. Це забезпечувало захист прав споживачів банківських послуг і одночасно враховувало інтереси кредитних установ. Натомість відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду тепер розмір процентів за прострочення встановлюється банками в договорах, що забороняється в країнах-членах Європейського Союзу, оскільки істотно погіршує правове становище споживачів банківських послуг та клієнтів банків.

Размещено на Allbest.ru