Особливості вирощування зернових культур

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

зерновий культура вирощування

Проведення економічних реформ, як в Україні так і в світі пов`язано з вирішенням проблем удосконалення системи управління промисловим розвитком.

За умов формування ефективно функціонуючої ринкової економіки необхідні стабільні і врегульовані відносини між державою, регіонами та суб`єктами господарювання, які спроможні раціонально використовувати природно-ресурсний, виробничий, людський, інвестиційно-інноваційний потенціал територій.

Однією з глобальних задач, гострота якої зростає, є вирішення продовольчої проблеми.

Ефективне вирощування зернових є однією з важливих складових наповнення ринку.

Успішне вирішення задач ефективного розвитку зерна значною мірою залежить від рівня його теоретико-методологічного вивчення.

Питання, пов'язані з даною темою, розглядалися в працях багатьох вчених, зокрема В.І. Бойка, В.І. Власова, В.І. Губенка, С.М. Кваші, А.А. Фесини, Л.М. Худолій, М.М. Вавилов.

Об`єктом дослідження - є рослинництво - основа сільського господарства.

Предметом дослідження - є зернове господарство, як галузь стратегічного значення.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів та висновків.

Метою даної курсової роботи є наукове обґрунтування основних положень, напрямів і пріоритетів розвитку зерна в світі, дослідити чинники та сучасний стан розвитку виробництва зерна в світі.

Основними завданнями є:

в теоретико - методичному плані розкрити суть, роль, значення і особливості вирощування зернових культур, визначити методи дослідження.

визначити чинники розвитку зернового господарства.

виявити особливості територіальної структури.

обґрунтувати сучасний стан та перспективи розвитку виробництва зерна.

зерновий культура вирощування

РОЗДІЛ 1 Теоретичні дослідження зерна в світі

1.1 Особливості вирощування зернових культур

Зернове господарство, як пріоритетна галузь АПК, визначає його сучасний розвиток і продовольчу безпеку держав в цілому. В цій галузі, яка найбільшою мірою пов'язана з природним середовищем і земельними ресурсами, використовуються основні матеріально-технічні засоби аграрного сектору. Рівень їх використання залежить від організації виробництва, його технології та багатьох інших чинників, у тому числі кліматичних умов, що опосередковується у щорічних показниках одержаного результату.

Зернова галузь завжди була високопродуктивним виробництвом. На сучасному етапі розвитку суспільного виробництва стратегічною метою аграрної політики є відродження і розвиток тих галузей АПК, які найбільш ефективно використовують природно - кліматичні, трудові та інші ресурси, продукція яких має попит на внутрішньому ринку й експортоспроможність за умови відповідних протекційних заходів держав, щодо захисту власного товаровиробника від недоброякісної конкуренції.

Зерно і солому багатьох зернових культур використовують як сировину у переробній промисловості. Із зерна виробляють крохмаль, спирт, пиво, декстрин, глюкозу, фітин тощо; із стебел -- папір, целюлозу, деревний спирт, картон, поташ та ін. Солому й полову зернових культур і стебла кукурудзи використовують як грубі корми.

Зернові культури забезпечують тваринництво також зеленими кормами, силосом, сіном.

У структурі землеробства розрізняють вирощування: зернових (пшениці, рису, кукурудзи, жита, проса, гречки та ін.); технічних (олійних, цукристих, волокнистих), коренеплодів (картопля, маніок та ін.), овочевих, баштанних і садових культур, а також різноманітних субтропічних і тропічних фруктів та рослин, що дають тонізуючі продукти (чай, кава, какао тощо). Найважливішою галуззю землеробства є зернове господарство.

Галузь виробництва зерна є галуззю стратегічного значення. Продукція галузі використовується в трьох основних і дуже важливих напрямках. По-перше, вона має продовольче значення, бо хліб та хлібопродукти є одним із основних продуктів харчування населення. По-друге, зерно є високопоживним кормом для тварин, тому воно виступає важливим складовим елементом кормової бази тваринництва. Тому від розвитку галузі виробництва зерна в значній мірі залежить економічна ефективність галузі тваринництва. По-третє, зерно є сировиною для багатьох галузей народного господарства: хлібопекарської, борошномельно-круп'яної, макаронної тощо. Щороку в усьому світі вирощують понад 1,7 млрд. т зерна. Тобто на одного жителя землі припадає близько 250 кг. Найпопулярніші культури - це кукурудза та пшениця. У 2010/2011 році світ виростив 1,75 млрд. т зернових культур. До них належать пшениця, кукурудза, жито, овес, ячмінь, гречка, сорго і тритикале - помісь пшениці й жита. Основні райони вирощування пшениці зосереджені в Європі та Північній Євразії (Росія, Україна, Казахстан, Франція, ФРН, Італія тощо), Північній Америці (США, Канада), Азії (Китай, Індія, Туреччина, Пакистан тощо).

Кукурудзи у світі щорічно збирають близько 500 млн. тонн. Найбільшим її

виробником е США (2/5 світового збору). Багато кукурудзи збирають Китай, Бразилія, Мексика, Аргентина, Франція, Індія.

Рис є продовольчою культурою для понад половини людства. Цей злак вирощують у регіонах, багатих на вологу і тепло. Понад 90 % світових посівів рису припадає на країни Азії (на Індію та Китай -- 60 %). Наприкінці XX ст. обсяг щорічної торгівлі рисом у світі досягнув 20 мли т, а ціни (залежно від сортності) перебували у діапазоні 200-400 дол. за тонну на умовах CIF.

Найбільші експортери рису -- Таїланд, США, В'єтнам, М'янма, Пакистан. В імпорті лідирують Індонезія (посідає перше місце), Бангладеш, Північна Корея, Іран, Саудівська Аравія, Бразилія.

Ячмінь поширений в Україні, Росії, Китаї, Чехії, США, Канаді. Близько 50 % світових посівів вівса припадає на США і Канаду. Його вирощують також Росія, Польща, Франція, Великобританія.

Жито поширене у Росії, Польщі, Франції, Білорусі, ФРН. Найпоширенішою зерновою культурою в Україні є озима пшениця, посіви якої займають, залежно від року, 6,4-- 7,3 млн. га землі. До 90 % площ її зосереджені у степовій і лісостеповій зонах і лише близько 10 % -- у поліській.

Друге місце за площами посіву належить ярому ячменю, який в окремі роки висівають на 3,5 -- 4 млн. га.

Третє місце -- за зерновою кукурудзою, посівні площі якої часто перевищують 1,5 -- 2 млн. га.

Інші зернові злакові культури (жито, тритикале, овес, яра пшениця, озимий ячмінь, просо, рис, сорго) висівають в Україні на площі, яка в різні роки коливається в межах 2,5 - 3,5 млн га. Озиме жито, тритикале і овес поширені переважно на Поліссі і в Лісостепу; озимий ячмінь -- в районах Степу; просо -- в усіх зонах України; кукурудза на зерно -- в Степу й Лісостепу; рис і сорго -- у степових районах.

1.2 Методи дослідження

Метод дослідження науки - система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об'єктів, явищ і процесів.

Важливими методами в географічних дослідженнях є:

картографічний;

графічний;

статичний;

порівняльно-географічний.

Картографічний метод дає змогу створювати тематичні карти, наносячи на них безліч об'єктів, відображаючи їх взаємно розташування і взаємозв'язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження - від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є дієвим інструментом наукових досліджень.

Графічний метод - це метод умовних зображень статистичних даних за допомогою фігур, ліній, крапок і різноманітних символічних образів.

Статистичний метод ґрунтується на аналізі даних про господарство і населення регіонів та країн, сприяє з'ясуванню особливостей просторової взаємодії різних територіально-економічних систем. У цьому аспекті важливу роль відіграє статистика як ефективний інструмент дослідження економічного і соціального стану конкретної території.

Порівняльно-географічний метод ґрунтується на зіставленні грунтів і відповідних факторів ґрунтоутворення в їх історичному розвитку й просторовому поширенні в різних ландшафтах.

РОЗДІЛ 2. Чинники розвитку зернового господарства

2.1 Природні чинники розвитку зернового господарства

Основу сільськогосподарського виробництва становлять кліматичні та земельні ресурси. Тому дуже важливим для країн і регіонів є кількість сільськогосподарських угідь, зокрема орних земель.

Земля - головна умова існування людського суспільства і найважливіше джерело національного багатства, найперша передумова і природна основа суспільного виробництва, універсальний чинник будь-якої діяльності людини. Характеризуючи значення землі в суспільному виробництві, слід зазначити, що праця - це не єдине джерело вироблюваних продуктів і речового багатства. За висловом Уільяма Петті, праця - батько багатства, земля - його мати.

У сільському господарстві земля - це головний засіб виробництва, без якого неможливий сам процес виробництва продукції рослинництва і тваринництва. Земля одночасно є предметом і засобом праці, а отже, і головним засобом виробництва. Земля значною мірою визначає темпи розвитку і рівень ефективності сільськогосподарського виробництва.

Земля як засіб виробництва в сільському господарстві має специфічні особливості:

- по-перше, на відміну від інших засобів виробництва земля не є результатом людської праці; як дар природи і продукт її багатовікового розвитку земля передує праці, є природною і невід'ємною її умовою;

- по-друге, земля є незамінним засобом виробництва; якщо всі інші засоби виробництва можна замінити новими і більш продуктивними, то без землі виробничий процес здійснюватись не може;

- по-третє, земля просторово обмежена і в процесі розвитку продуктивних сил сільського господарства її не можна заново створити або збільшити її розміри; однак в умовах раціонального використання землі її продуктивні сили постійно розвиваються і зростають;

- по-четверте, в процесі виробництва земля не зношується, а при правильному використанні постійно поліпшується.

Важливою властивістю землі є родючість, що є основою теорії раціонального ведення землеробства.

Родючість землі - це здатність ґрунту створювати врожай, рівень якого характеризує її продуктивні сили. Родючість землі на різних її ділянках неоднакова. Продуктивність землі залежить від об'єктивних властивостей ґрунту і рівня культури землеробства.

Зернові культури вирощують в різних ґрунтових і кліматичних зонах, дуже добре реагують на внесення добрив, зрошення та інші агротехнічні заходи. Цінним є також те, що мають досить високий коефіцієнт розмноження (1:20 і більше) і досить просту технологію вирощування, збирання врожаю, що дозволяє добре механізувати всі роботи.

Отже, сучасний вигляд цієї галузі людської діяльності - результат досвіду кількох тисячоліть, протягом яких землероби окультурювали корисні рослини, виводили їх нові сорти і гібриди. Розширювалися площі і географія вирощування культурних рослин. Основні райони рослинництва повністю збігаються з основними ареалами орних земель та багаторічних насаджень.

Клімат - це теж невід`ємний чинник розвитку рослинництва, а саме зернових. До кліматичних ресурсів відносяться тепло, волога, світло. Усі вони однаково значущі, тому необхідно знати роль кожного з них.

Розрахунки показують, що для забезпечення постійної врожайності зернових потрібно принаймні 600 -- 700 мм опадів. У середньому випадає їх дві третини необхідної кількості, а в Європі та Америці -- в кращому разі випадає половина.

На харчову цінність зерна впливає зовнішнє середовище. Вперше вплив географічного чинника на хімічний склад пшениці довів Ляськовський в 1865 р. Він встановив, що найбільш багата білком пшениця, вирощена в середньому і Нижньому Поволжі, на Україні, Північному Казахстані, Західному Сибіру. Надалі було показано, що накопичення великої кількості білка в зерні залежить від складу ґрунту, наявність в ній необхідної, але не надмірної кількості вологи, достатньої освітленості і тепла - оптимально 20 - 30'С). Накопиченню поживних речовин заважають дощі в перший період наливання зерна, коли поживні речовини, що поступають в нього, знаходяться в низькомолекулярному, розчинному стані. Розчинні вуглеводи і білки як би вимиваються із зерна, «стікають», і воно залишається щуплим, таким, що погано налилося. Тому райони, де часті дощі в цей час, дають урожай з меншим вмістом білка. Відзначено, що зернові культури характеризуються різною опірністю до несприятливих умов вирощування. Найбільш стійким є озиме жито, потім яровий ячмінь, озима і ярова пшениця.

Склад ґрунтів і застосування мінеральних добрив є найбільш істотними чинниками, що забезпечують отримання високих урожаїв зерна. В даний час родючості навіть наймогутніших чорноземів недостатньо для забезпечення високих урожаїв за інтенсивними технологіями вирощування зернових культур, тому застосування органічних і мінеральних добрив необхідне.

2.2 Соціально-економічні чинники розвитку зернового господарства

Зернове господарство одна з найголовніших галузей сільського господарства, яка забезпечує населення важливими продуктами харчування.

Світові економіки знаходяться в ері глобальних змін. Зростання за останнє десятиріччя цін на продовольчі продукти майже удвічі є причиною дослідження причин функціонування таких об'єктивних процесів та пошук можливих шляхів вирішення цієї проблеми світовою спільнотою. Саме зерновий ринок складає один з найбільших сегментів світового аграрного ринку, де на його частку припадає близько 25 % всього товарообігу продовольства і сировини для його виробництва. Ринок зерна слід віднести до кола основних комплексів народного господарства, що формують фактори забезпечення життєдіяльності суспільства.

Функціонування ринку зерна в сучасних умовах економічної нестабільності характеризується наступними ознаками: продовольчою кризою, що набирає обертів та фінансово-економічною кризою, що поглибила першу і вплинула на розподіл сил на світовому ринку, умови функціонування ринку та рівень цін. Думки експертів розходяться в тому, чи існує продовольча криза загалом, чи це є нагнітанням ситуації, роздуванням проблеми, схожої, приміром, до проблеми фармацевтичного ринку. Ми вважаємо, що продовольча криза поглиблюється, про що свідчать наступні факти:

зростання населення на планеті (щороку на 70 млн. людей; приміром якщо в 1990 чисельність складала 5,26 млрд., то в 2009 - 6,6 млрд. людей, де 90% приросту припадає на слаборозвинуті країни);

глобальні зміни в структурі попиту на продовольчі товари, підвищення цін на продовольчі товари;

зміни клімату;

скорочення прісної води (2,7% - прісної води на планеті, з яких 70% використовує Агропромисловий комплекс);

зменшення посівних площ;

скорочення пропозиції аграрної сировини, як результат несприятливих погодних умов та стихійних лих в країнах-виробниках

розвиток ринку біопалива (підтримка даного напряму урядом США, а саме надання субсидій фермерам та сільськогосподарським компаніям на виробництво пшениці, кукурудзи, ріпаку;

директива ЄС 2003/30 просуває біопаливо в замін 5,75% бензину та дизеля;

зростання витрат аграріїв на виробництво продукції (зростання цін на нафту, транспортні тарифи, ціни добрива).

За даними Організації з питань продовольства і сільського господарства ООН (FAO), за останнє десятиліття світові ціни на продовольчі продукти зросли майже удвічі. І ця тенденція продовжується. Якщо в 2009 р. загальний індекс цін на продовольчі продукти складав 172,4 % (на цукор - 334,0 %, масла і жири - 169,3 %, зернові - 171,1 %, молоко - 215,6 %, м'ясо - 120,1 %), то в 2010 р. він зріс до 214,7 %, при цьому індекс цін на зернові - 237,6. Зростання цінових індексів для вище представлених основних видів продуктів харчування створило умови для прогнозування експертами загострення світової продовольчої кризи, що формують негативні для споживачів прогнози щодо подальшої цінової динаміки на ринку агропромислової продукції.

Більше чверті століття запаси продовольства виснажуються. До того ж несприятливі погодні умови, які негативно вплинули на процес виробництва продуктів харчування в основних країнах-виробниках призвели до того, що в 2006 році зернових у світі скоротилося на 2,1 %, то в 2007 різке зростання цін на нафту сприяв збільшенню цін на добрива і зростанню інших витрат, пов'язаних з виробництвом продуктів харчування.

Світовий ринок зерна, його діяльність та розвиток, крім ефективності економічного, правового та політичного його управління, залежить від природних факторів. Іронія функціонування зернового ринку полягає в тому, що виробництво основних зернових зосереджено в розвинутих країнах, та країнах що розвиваються. Натомість країни третього світу, з не розвинутою економікою та низьким рівнем життя, не мають природних можливостей для вирощування такої кількості зернових культур, що забезпечила б продовольчу безпеку країни, і змушені імпортувати зернові культури для внутрішнього споживання. Таким чином, в умовах забезпечення продовольчої безпеки країнами третього світу, питання забезпеченості зерном буде особливо гострим через брак фінансових коштів для імпорту зернових. Дана особливість світового ринку зерна робить проблему голоду, що набирає обертів, особливо складною та нагальною.

У міру того, як світові ціни на продовольство досягали безпрецедентного рівня, країни шукали шляхи, щоб захистити себе від потенційної нестачі продовольства і цінових шоків. Багато країн-експортерів продовольчої продукції ввели обмеження на експорт. Деякі ключові імпортери почали купувати зерно за будь-яку ціну, щоб зберегти потенціал внутрішніх поставок. Це призвело до паніки і волатильності на міжнародних ринках зерна, що також негайно привернуло спекулятивні інвестиції на ринки зернових ф'ючерсів і опціонів.

Основними причинами високої волатильності цін є: історично низькі запаси продовольства; погодні умови - засухи та повіні; зростання попиту на продукти харчування (в т.ч. й за рахунок зростаючим доходам); торгівельні обмеження; біопаливо; ціни та паливо; фінансові ринки. Можливими заходами для зниження впливу цінової волатильності можуть стати:

інвестиції в збільшення ефективності сільськогосподарського виробництва;

збільшення прозорості ринку та покращення ринкової інформації;

координація продовольчої політики на міжнародному рівні;

зниження ефекту цінової волатильності на найбільш незахищених шарів; населення, що зменшить мультиплікативний ефект;

покращення управління ризиками;

продовольчі резерви;

У пошуках виходу з кризи Генеральний секретар запропонував створити цільову групу, яка в липні 2008 року опублікував Всеосяжну рамкову програму дій. Групу у складі 20 ключових членів системи ООН очолює Генеральний секретар Пан Гі Мун. Його заступником є Жак Діуф, Генеральний директор Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН. Зростання світових цін на продовольство ставить під загрозу глобальну продовольчу безпеку і повноцінне харчування. До підвищення цін на продукти харчування в світі недоїдають приблизно 854 мільйонів чоловік. В результаті кризи до загального числа незаможних і голодуючих може додатися ще 100 мільйонів чоловік. Зокрема, фахівці в якості найбільш постраждалого від голоду регіону виділяють Азіатсько-Тихоокеанський (642 млн голодуючих). Далі слідували країни Субсахарської Африки (265 млн), Латинської Америки (53 млн), Близького Сходу і Північної Африки (42 млн), розвинені держави (15 млн). Найбільш несприятлива економічна ситуація, на думку ФАО, склалася в Сомалі, Афганістані, Ефіопії, Іраку, Еритреї, Судані, Гаїті, Бурунді, ДРК, Ліберії, Анголі, Монголії, Північній Кореї, Уганді, Таджикистані та Грузії. Експерти вважають, що збільшення числа голодуючих, як у період низьких цін і економічного благополуччя, так і в період різкого стрибка цін і економічних спадів, свідчить про слабкість системи управління всесвітньою продовольчою безпекою.

Співпраця між міжнародними організаціями, зокрема, між Продовольчою і сільськогосподарською організацією Об'єднаних Націй (ФАО), Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку (МФСР) і Всесвітньої продовольчої програми (ВПП) відіграє ключову і стратегічно важливу роль у визначенні напрямків спільних зусиль щодо досягнення першої мети - ліквідації злиднів та голоду. Так, в Декларації, що була проголошена в 2009 році на саміті з продовольчої безпеки, «Саміт проти голоду», йдеться про збільшення внутрішнього і міжнародного фінансування сільського господарства, пошук нових інвестицій в сільськогосподарський сектор, поліпшення загальної координації дій та управління у вирішенні глобальних проблем продовольчої безпеки у взаємному партнерстві з відповідними зацікавленими сторонами державного і приватного сектору, які беруть активну участь у вирішенні проблем продовольчої кризи, що виникають через зміну клімату, збільшення популяції населення світу, фінансово-економічні потрясіння та зростання цін на ресурси та продовольчі продукти. Висвітлюючи дану проблему в жовтні 2008 року, Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун заявив, що глобальна фінансова криза ще більше посилила проблеми, пов'язані зі зростанням цін на продовольство і пальне. В результаті всіх цих потрясінь армія голодних і жебраків поповнилася ще 75 мільйонами людей.

На думку експертів ФАО, інвестиції в сільське господарство в країнах, що розвиваються, є ключем до вирішення цієї проблеми. Він відзначає, що здоровий аграрний сектор допоможе не лише подолати голод і злидні, а й сприятиме забезпеченню загального економічного зростання, миру і стабільності на планеті. Цікавим є те, що нинішній Генеральний директор Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО) Жозе Граціано да Сілва зазначив, що нинішні високі ціни на продовольчі продукти не означають кризу, але, беручи до уваги минулорічні тенденції, на ринках продовольства має місце тенденція перевищення попиту над пропозицією, що потребує неослабленої пильності. Продовольчий індекс FAO, який вимірює ціни на товари міжнародної біржової торгівлі, злетів на 6 відсотків в липні, але залишався незмінним два місяця тому.

Таким чином, поглиблення світової продовольчої кризи, яка впливає, зокрема, на функціонування світового ринку зерна, змушує об'єднуватися політичні, громадські та комерційні організації країн світу задля подолання голоду та вирішення питання продовольчої забезпеченості держав. Перспективи подальших досліджень даного кола проблемних питань полягають у розробці наукової методології та практичних рекомендацій задля створення умов ефективного функціонування агропромислового комплексу загалом, та зернового ринку зерна, задля зменшення впливу загрозливих тенденцій існуючої продовольчої кризи, та вирішенні питання продовольчої забезпеченості.

Українське суспільство не стоїть осторонь у вирішенні даних питань, зокрема активні члени громадських організацій, комерційних установ, та політичних сил, вкладають вагомі сили для зменшення впливу продовольчої кризи на життя українських громадян. Яскравим прикладом може слугувати вже відомий на увесь світ для зацікавлених сил, Український зерновий конгрес. Третій рік поспіль, Всеукраїнське громадське об'єднання «Українська зернова асоціація», наразі за підтримки інформаційного агентства «АПК-Інформ», та за участі Європейського банку реконструкції та розвитку, а також продовольчої організації ООН ФАО, проводили 16-17 жовтня 2012 року ІІІ Український зерновий конгрес. Символічно датою проведення конгресу є Всесвітній день продовольства, який щороку відзначається 16 жовтня. Темою цьогорічного дня продовольства було «Сільськогосподарські кооперативи накормлять світ». Українська зернова асоціація та ІА «АПК-Інформ» пропонували висвітлити наступну тему для обговорень на конгресі: «Розвиток зернового ринку шляхом формування ефективної агропромислової політики». Таким чином, перший день обговорень був присвячений аграрному ринку в економіці держави: партнерство приватного бізнесу та держструктур; день другий - досвіду розвитку агропромислового бізнесу в США, зокрема штаті Айова, та можливості застосування його в Україні. На конгресі виступали як представники українського уряду, так і члени міжнародних організацій, такі як ФАО, ЄБРР, МВФ, а також науковці за США та експерти зі всього світу. Метою конгресу було, крім висвітлення і вирішення вищеописаних питань, є створення умов, для більшої інформаційної забезпеченості суспільства у нагальних питаннях продовольчої забезпеченості, та закликати не бути осторонь у вирішенні таких важливих для всього людства життєвих питань, які стосуються й безпечної життєдіяльності майбутніх поколінь.

Розділ 3. Сучасний стан розвитку виробництва зерна

3.1 Регіональні особливості розвитку зерновиробництва

Зернове господарство в тому або іншому варіанті представлене майже скрізь де ведеться землеробство. Це не дивно, якщо врахувати, що господарюють у продовольчому балансі переважній більшості країн, у сукупності займаючи приблизно половину усіх земель, що обробляються. Саме завдяки великому набору одомашнених злаків та порівняно екологічній невибагливості, рільництво виявляється оправдованим у районах з малосприятливими агроприродними умовами. Ряд культур різниться багатоцільовим використанням, хоча в порайонному розрізі звичайно прослідковується одна основна направленість їх виробництва. Так, ячмінь вирощується у Фінляндії перед усім на корм, у зонах пивоваріння, наприклад, у Чехії зорієнтований на задоволення запитів цієї галузі, а у високогірних місцевостях, а саме в Афганістані, де інші хліба вже не дозрівають, стають важливим продуктом харчування.

В глобальному аспекті загальна оброблюваність хлібних культур слугує своєрідним тлом для небагатьох територій, спеціалізованих на виробництві зерна у великих розмірах. Показово, що його чистими імпортерами у світі виступають більш ніж сто держав, а експортерами-менш ніж 20. Серед останніх переважають країни з гарною землезабезпеченістю з розрахунку на душу населення.

ТАБЛИЦЯ 1.1 Забезпеченість ріллею на одного мешканця, % (таблиця взята з дж.)

РЕГІОН	Забезпеченість ріллею, га
Австралія та Океанія	1,87
СНД	0,81
Північна Америка	0,49
Африка	0,30
Європа	0,28
Азія	0,15

Цім фактором пояснюють майже Ѕ варіацій в зерновому балансі, до числа перших імпортерів, як пшениці так і кормового зерна належать Росія та Японія, хоча вони радикально відрізняються величиною сільськогосподарських угідь, які приходяться на одного жителя.

Найбільші площі земель, що використовуються в землеробстві, - в Азії (майже 1/3 світових площ), значні вони і в Північній Америці та Північній Євразії (по 1/6 світових площ). Найбільш розораною є Західна й Центральна Європа, де в середньому під землеробством використовується понад 1/3 землі, а в окремих країнах навіть 1/2 і більше, наприклад, в Україні, Італії, Польщі, Угорщині, Нідерландах, Данії тощо. Інтенсивно розорані також історичні райони землеробства в Азії, особливо в Східному Китаї, на Індо-Гангській низовині та в дельтах великих річок. Серед країн світу найбільші земельні ресурси мають країни СНД (особливо Росія, Україна, Казахстан), США, Індія, Китай, Бразилія, Канада, Австралія (табл.1.2).

ТАБЛИЦЯ 1.2 Земельні ресурси найбільших хліборобних країн світу (таблиця взята з дж.)

Країна	Площа, млн. га	% до загальної площі
	Всі землі	Орні землі	Орні землі	Багаторічні насадження	Луки та пасовища
США	937,3	179,0	19,0	0,2	25,5
Індія	328,8	169,5	51,5	1,1	3,5
Китай	959,7	135,5	14,1	0,3	41,0
Росія	1707,0	127,8	7,5	0,2	5,0
Бразилія	851,2	65,2	7,7	1,1	22,0
Австралія	771,3	54,0	7,0	0,0	53,0
Канада	997,6	45,8	4,6	0,0	3,0
Україна	60,3	34,2	56,5	2,0	12,5
Нігерія	92,4	32,9	35,6	2,7	43,0
Казахстан	271,7	32,0	11,8	0,8	58,0
Індонезія	190,5	31,0	16,3	__	__
Аргентина	286,7	27,2	9,8	0,8	51,5
Мексика	195,8	27,3	13,9	0,8	38,0
Туреччина	77,5	26,9	34,7	__	__
Франція	55,1	19,5	35,4	2,2	20,0

Розподіл оброблюваних земель між групами сільськогосподарських культур складається залежно від природної зони. Результати аналізу і генералізації структури посівних площ країн дозволяють виділити у світі 7 основних типів рослинництва:

1) Товарне землеробство зони мішаних лісів північної частини помірного поясу (Північна Європа, Німеччина, Польща, Білорусь, Росія);

2) Товарне землеробство зони широколистих лісів і лісостепу південної частини помірного пояса (Західна і Східна Європа, США);

3) Товарне землеробство сухих субтропіків (Південна Європа, Північна Африка, Західна і Центральна Азія, Каліфорнія);

4) Товарне землеробство сухих степів і саван (Австралія, Аргентина, ПАР, Канада, Казахстан та ін.);

5) Споживче землеробство вологих тропічних і субтропічних областей (Східна, Південно-Східна, Південна Азія, Тропічна Африка);

6) Товарне плантаційне землеробство тропічних країн (Латинська Америка);

7) Товарне землеробство екваторіальних лісів (Малайзія, Філіппіни, Панама та ін.).

У канали міжнародної торгівлі поступає щорічно біля 180 млн. т зерна або приблизно 10% всього збору. Основний оборот припадає на пшеницю, експорт якої (мука в еквівалентному перерахунку включно) наближається до 100 млн. т в рік при середньому об`ємі виробництва у 90-х рр. порядку 550 млн. т. Інший стан з рисом, який мало поступається пшениці по розміру щорічної продукції, яка перевищує 500 млн. т. Проте на експорт направляється менше 5% світового збору, причому міждержавні потоки обмежені переважно ринками азіатських країн. У результаті в світовій торгівлі друге місце серед зернових упевнено займає кукурудза - найважливіша серед інших хлібів, сумарний урожай яких складає біля 800 млн. т.

Всупереч основоположній закономірності у розміщенні хлібних культур, яка виражається в їх тяжінні до тих природних ландшафтів, де продукція може бути отримана без великих витрат на добрива, меліорацію та окультурювання ґрунту, зернова агрикультура у Західній Європі рішуче рухається по шляху дальшої інтенсифікації. Однак щоб виправдати вкладену працю та капітал, треба отримати стійкі врожаї біля 60 ц/га і навіть вище, що як мінімум у 3-4 рази перевершує показники у давносформованих головних районах пшеничної спеціалізації.

Посіви пшениці зосереджені, переважно, в помірному та субтропічному поясах північної півкулі, де достатня кількість тепла та вологи. Вирощують тут переважно озиму та яру пшеницю. Озима пшениця має врожайність значно вищу, ніж яра, оскільки одержує багато вологи навесні від танення снігу і має довший період вегетації. Озима пшениця культивується значно частіше, ніж яра, але в холодні безсніжні зими вона часто вимерзає, що викликає необхідність пересівання весною ярими сортами. Головними експортерами зерна на світовий ринок є США, Канада, Франція, Австралія, Аргентина, Південна Африка. Великий потенціал у постачанні на світовий ринок пшениці має Україна.

Таблиця 1.3 Десять найбільших країн світу за виробництвом пшениці, 2002 р., млн. т (Таблиця взята з дж.)

Країна	Виробництво пшениці, млн. т
Китай	95
Індія	72
США	54
Росія	44
Франція	36
Канада	22
Німеччина	21
Австралія	21
Україна	20
Туреччина	20

З пшениці виробляють високоякісні сорти борошна, круп'яні, макаронні та кондитерські вироби, крохмаль, спирт.

Пшеницю, представлену різноманітними за своїми екологічними і споживчими властивостями яровими і озимими сортами, можна обробляти в широкому агроприродному спекторі. Практично серед продовольчих зернових вона не зустрічає гідних конкурентів в помірному поясі, не включаючи його північні райони, де на передній план виходять більш скоростиглі і морозостійкі рослини - жито і ячмінь. Але пшениця не витримує високих температур, притаманних областям, лежачим між обома тропіками. Там вона поступається першістю позиції сорго та різним просяним, якщо йдеться про особливо посушливі території, насамперед в Африці, або рису в регіонах рясних сезонних дощів, або кукурудзі, яка у багатьох латиноамериканських країнах залишається провідною продовольчою культурою. Якщо абстрагуватися від гірських систем, то на південь від Північного тропіка пшениця зуміла помітно просунутися в бік екватора лише на півострові Iндостан за рахунок посівів в помірно теплий і сухий зимовий сезон.

Оскільки досягнення самозабезпечення з продовольства завжди вважалося в більшості країн архіважливим завданням, у світі склалося багато, сильно різняться по мощі вогнища товарного виробництва пшениці. Головні з них приурочені майже виключно до областей помірно сухого клімату, які володіють великими земельними ресурсами і відрізняються порівняно низькою щільністю населення. Цей тип спеціалізованого пшеничного господарства виділяється високим ступенем механізації, яка проникла сюди раніше, ніж в інші галузі агровиробництва. Масове використання машинної техніки пред'явило також серйозні вимоги до орографічних умов, бо її застосування виправдовує себе перш за все на рівнинних і слабохолмистих територіях.

У кінцевому рахунку історія розпорядилася, щоб спеціалізацію на пшениці зберегли в першу чергу райони, що знаходяться в переселенських країнах: США (пшеничний пояс), Канаді (степові провінції), Аргентині (Пампа), Австралії і Казахстані (на його північних цілинних землях). У цих країнах агрикультура складалася на «чистому» місці, не будучи обтяжена спадщиною минулого багатогалузевого виробництва. Ще суттєвіші ті обставини, що мали відмінні можливості для створення великих за площею господарств, в яких до мінімуму зведені витрати живої праці на одержання одиниці продукції. Висока товарність визначає сильну залежність від міжнародної торгівлі. Так, з Канади й Австралії експортується в урожайні роки до 80% і більше продукції пшениці.

У всіх поданих країнах збори піддані сильним річним коливанням, що пов'язано з самою географією посівів. У межах СНД, наприклад більше 60% площ під пшеницею розміщені в зонах недостатнього та нестійкого зволоження, причому в засушливому і сухому степу повторюваність недорід перевершує 20%. У подібних умовах виправданий екстенсивний характер рільництва, коли вигідніше збільшувати розорювання, ніж вкладати кошти в більш ретельнішу обробку землі. Перепади врожаїв і в цілому невисока продуктивність господарства окупаються дешевизною одержуваного зерна.

На подібних екстенсивних засадах будується в агрономічному плані обробітку хлібів на посушливих просторах Північної Африки та Середнього Сходу, де на полях явно превалює пшениця, яка доповнюється ячменем. В іншому ж легко виявити істотні відмінності, що дозволяють виділити тип малотоварного пшеничного господарства: агрикультура ведеться рутинними методами в споживчих цілях, селянські господарства малопотужні і лише втягуються в орбіту механізації. Причому навіть у деяких великих осередках зрошуваного землеробства, наприклад в басейні Тигра і Євфрату Іраку, зберігається панування перекладної системи, коли до половини ріллі щорічно залишається під паром, а на клині, що засівається, близько 90% площі віддавалася зерновим.

Позиції пшениці у всьому регіоні ще більше зміцніли з появою парку тракторів, оскільки відбулася раніше непосильна для тяглової худоби розорювання богарі (тобто неполивних земель, на яких посіви виробляються в розрахунку на зимові та ранньовесняні опади, принесені циклонами з боку Середземного моря). У підсумку суходільне рільництво, нерідко зводиться до монокультури пшениці, проникає у вологі роки в ті райони, де в середньому за рік випадає лише 200 мм дощу. У несприятливі роки розорані маргінальні землі доводиться закидати, і вони, будучи позбавленими природного рослинного покриву, виявляються опиняються не в стані протистояти ерозії та іншим руйнівним природнім процесам. Тим самим повторюються помилки минулого, допущені в степах помірного поясу, коли заради досягнення короткочасного успіху ставиться під загрозу агроприродний потенціал території.

Разом з тим в Північній Африці і на Близькому Сході чітко простежується, що вирощування пшениці та інших небагатьох культур на ріллі не вичерпує всі сторони сільськогосподарської діяльності місцевих селян.

Спеціалізоване пшеничне господарство теж змушене уникати надмірної однобокості. Частково позначається та обставина що попит і, отже, ціна на зерно схильні до кон'юнктурним коливанням.

Подібна зміна пропорцій культур в системі зернового виробництва призвело до виникнення в межах Пампи спеціалізованого кукурудзяного господарства (в районі на північний захід від Буенос-Айреса), яке стало рідкісним прикладом масового обробітку кукурудзи в розрахунку на збут за кордон. Її ведучим постачальником на міжнародні ринки Аргентина залишалася довгий період, не виявляючи тенденції до розвитку на основі цієї культури свинарства за північноамериканським зразком. Вже пізніше за рахунок кукурудзяного пояса лідируюче положення зайняли США, на яке припадає до 40% світового збору кукурудзи, що перевищує 450 млн. т на рік, і більше 70% її світового експорту.

Кукурудза (маїс) займає традиційно високе місце в зерновому балансі країн Західної півкулі, яка є її батьківщиною, значного поширення культура набула також на півдні Європи, в Китаї та Південній Африці. З кукурудзи виробляють борошно, крупи, крохмаль, олію, глюкозу, спирт тощо. Широко використовується вона як кормова культура (зерно і зелена маса). Майже половина обсягів вирощування та експорту кукурудзи припадає на США. Досить багато вирощується кукурудзи в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Китаї.

Таблиця 1.4 Десять найбільших країн світу за виробництвом кукурудзи, 2002р., млн.т (Таблиця взята з дж.)

Країна	Виробництво кукурудзи млн., т
США	239,7
Китай	126,2
Бразилія	32,2
Канада	27,8
Німеччина	20,8
Мексика	18,3
Франція	15,6
Аргентина	13,2
Індія	10,5
Румунія	10

Друге і третє місця на планеті по збору кукурудзи займають відповідно такі різні країни, як Китай і Бразилія, де ця високопродуктивна просапна культура вирощується переважно для продовольчих потреб, але не формує великих вогнищ спеціалізованого виробництва. Те ж відноситься до багатьох африканських держав - Кенії, Анголі, Мозамбіку, Малави та ін, де вона успішно поширилася завдяки навичкам населення в мотичного землеробства. У Європі галузь розвивається винятково в цілях зміцнення фуражної бази, яка, наприклад, в Угорщині, що створила в розрахунку на експорт потужне скотарство м'ясного напрямку, вже в переважній більшості опирається на кукурудзу. У небагатьох європейських країнах, як в Румунії і Молдавії, традиційно в ходу їжа з кукурудзяного зерна.

Осторонь в ряду провідних областей зернового виробництва стоять ті, де панує рисове господарство.

Рис є головною продовольчою культурою майже для половини людства. Це культура тропічного та субтропічного поясу з тривалим і теплим літом. Її вирощують, переважно, на зрошуваних (затоплюваних) землях в Азії, Латинській Америці, Африці. У більшості країн одержують два врожаї на рік, тому при значно меншій площі, ніж під пшеницею, рису збирають майже таку ж кількість. Найбільшого розвитку рисосіяння набуло в Азії (9/10 світового виробництва). Серед країн найбільшими виробниками рису є Китай, Індія, Індонезія, В'єтнам, Бангладеш, Японія, Таїланд.

Таблиця 1.5 Десять найбільших країн світу за виробництвом рису, 2002 р., млн. т (Таблиця взята з дж.)

Країна	Виробництво рису млн., т
Китай	200,5
Індія	131,2
Індонезія	49,5
В`єтнам	31,4
Бангладеш	29,9
Таїланд	23,3
М`янма	17,1
Бразилія	11,8
Японія	11,5
Філіппіни	11,4

Рис ідеально підходить для рівнинних територій, які в умовах сезонно вологого клімату Мусонної Азії схильні до впливу сильних річкових паводків і тому щорічно удобрюються мулом. Саме заливний рис забезпечує найбільш стійкі збори продовольчої продукції при незначних витратах на добриво і малих строкаx відпочинку полів. Специфічна обстановка «Акваріума» на рисових чеках сприяє підтримці родючості ґрунту за рахунок розвитку у водному середовищі біологічних процесів, що ведуть до зв'язування азоту. В результаті посилено експлуатовані рисові землі витримують увесь зростаючий антропогенний тиск, не виявляючи очевидних ознак деградації і оправдовуючи, нехай зі зменшуваною віддачею, всі нові вкладення праці.

На базі рисівництва склалися найбільші в тропіках згустки селянського населення, приурочені до приморських низовин (пеош за все це стосується острова Ява в Індонезії, прибережних областей в Південній Азії і півдня Китаю). При вузькості галузевої структури землеробства і явною ставкою на одну провідну культуру, збори риcу знаходяться в певній відповідності з людністю областей його традиційного обробітку. Першенствує впевнено Китай, на який припадає понад 1/3 світового виробництва, хоча по кліматичним причинам посіви обмежені територією на південь від хребта Циньлін і річки Хуайхе. Слідом стоять Індія та Індонезія. Головним експортером виступає Таїланд, на друге місце за останні роки почав висуватися В'єтнам, тоді як М'янма, в минулому головний постачальник рису на світовий ринок, втратила колишні позиції. У значних розмірах вивозиться рис із США, де його обробіток ведеться на основі сучасних технологій.

В класичних рисових районах, де власник наділу площею 0,5 га вже називає себе поміщиком, давно відчувається гостре малоземелля в селі. В подібній ситуації основна маса селянства позбавлена ресурсів для переходу до прогресивних, але одночасно і капіталомістких методів агротехніки. Механізація протікає дуже повільно. Рис часто виявляється монокультурою тим більше, що скоростиглі карликові сорти, прийшовши з «зеленою революцією», дозволяють знімати в рік два і навіть три урожаї рису.

3.2 Перспективи розвитку зернового господарства

Продовольче забезпечення у світі протягом 2007-2008 р. зіштовхнулося з надзвичайними світовими викликами, пов'язаними зі змінами клімату, переважаючими темпами приросту населення над виробництвом сільськогосподарської продукції, критичністю запасів енергоносіїв та невпинним зростанням цін на нафту і відповідним прискореним розвитком біоенергетики через перерозподіл використання земель із продовольчого призначення на технічне.

За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН кількість населення, яке голодує або страждає від хронічного недоїдання, зросло за період з 1996 р. на 50 млн. чоловік і на сьогодні складає близько 850 млн. осіб, причому 820 млн. із них - це жителі країн, що розвиваються. Ситуація на світовому продовольчому ринку як ніколи стала критичною, обсяг споживання зерна протягом двох останніх років перевищував його виробництво - так, за вироблених у 2007 р. 1,99 млрд. тонн спожито 2,05 млрд. тонн. У екстреному постачанні продуктів із-за кордону, за оцінками експертів ООН, мають потребу 36 країн світу, з них 21 з Африки, десять розташовані у Азії, п'ять у Центральній та Південній Америці. Перехідні світові запаси зерна на початок 2008 р. досягли свого історичного мінімуму. Як наслідок, ціни в середньому за три останніх роки порівняно з рівнем цін на початку сторіччя зросли у 1,5 рази.

В Україні за весь період її розвитку як республіки у складі СРСР та часів незалежності навіть в умовах фінансової кризи не спостерігалося такого стрімкого та непідвладного державному впливу і контролю стрибка цін на продовольчі товари, який стався протягом 2007-2008 рр. Внаслідок зростаючого глобального попиту, за достатньої пропозиції внутрішнього ринку зерна та інших продуктів харчування, вплив світових тенденцій виявився сильнішим за внутрішні механізми державного регулювання.

Таким чином, взаємозалежність країн у світовій економіці змушує міжнародні організації, економічні угрупування країн та окремі країни шукати колективні заходи у недопущенні продовольчої кризи, виробляти спільну стратегію боротьби з голодом на основному продовольчому ринку - ринку зерна.

Звернення Генерального секретаря ООН до країн світу з метою пошуку спільних шляхів виходу із світової продовольчої кризи, реальна можливість стати одним із впливових світових гравців на глобальному ринку зерна, потенційна можливість інтенсифікувати розвиток зернового господарства на інноваційно-інвестиційній основі за короткий період формує для України необхідність у диверсифікації розвитку зернової галузі та реалізації нової за завданнями і змістом державної зернової політики.

Проблема харчової безпеки у світі не нова, адже ще у 1996 р. продовольча та сільськогосподарська організація ООН висунула мету щодо скорочення на половину до 2015 р. чисельності населення, що голодує. Причин зменшення рівня продовольчого забезпечення і стрімкого зростання цін на нього визначено кілька:

по-перше, це зміна клімату, яка все частіше проявляється у збільшенні кількості ураганів, посух, злив, циклонів та вітрів, виверження вулканів. Очевидно, що такі зміни у кліматі спричиняють посилення споживання обмежених і не відновлювальних ресурсів планети і в першу чергу природних джерел енергії;

- по-друге, невпинне, протягом останніх докризових років, зростання цін на нафту та відповідно нафтопродукти, які є важливим складовим ресурсом для сільськогосподарського виробництва, призвело до зростання світових цін на продовольство;

- по-третє, зростання світового сукупного попиту на продукти харчування нерозривно пов'язане зі зростанням чисельності населення планети. За період з 1975 р. чисельність населення світу зросла з 4,1 млрд. до 6,1 млрд. чоловік у 2000 р. із загальною позитивною тенденцією зростання до 7,2 млрд. уже в 2015 р. Особливо бурхливий приріст споживання зерна у Китаї, Індії та інших країнах зумовлюється не тільки вживанням рису або пшениці, а й більшим споживанням м'яса, виробництво якого без зернових неможливе;

- по-четверте, розвиток біоенергетики через розширення посівів технічних культур, насамперед йдеться про олійні, а також використання частини ринку зерна на виробництво біоетанолу, в тому числі в Україні, спричинив не лише звуження виробничої бази зернового господарства, а отже можливості екстенсивного розвитку зернової галузі у перспективі. Він також показав на очевидні проблеми неспівпадіння економічних інтересів виробників ріпаку, сільського населення і держави, адже додана вартість при експорту олійних залишається закордоном;

- по-п'яте, невідповідність принципів міжнародної сільськогосподарської політики, вироблених у 90-х роках минулого сторіччя, продовольчим вимогам сьогодення, призводить не до збільшення заходів державної підтримки сільського господарства у країн, що розвиваються, до рівня розвинутих, а навпаки, суттєве їх обмеження згідно з вимогами СОТ, внаслідок чого гальмується і не стимулюється державами внутрішній розвиток сільськогосподарських секторів у багатьох країнах.

Вихід із світової продовольчої кризи до останнього часу знаходив своє вирішення через збільшення фінансування екстрених програм допомоги країнам, що голодують. Проте радикальних змін у глобальному підході до зняття продовольчої безпеки через планування захисних заходів, пов'язаних із збільшенням обсягів виробництва у країнах, що є традиційними експортерами, не відбувається. І саме у цьому контексті Україна, як країна з великими потенційними можливостями зернового виробництва, може і має стати активним учасником світового агропродовольчого ринку. Зерновий сектор економіки України є традиційно стратегічною, експортно - орієнтованою галуззю, здатною забезпечити продовольчі потреби не лише держави, а й за своїми потенційними обсягами виробництва впливати як на світову продовольчу безпеку, так і на розвиток внутрішнього ринку альтернативної енергетики, тобто біоенергетики.

Стратегічними пріоритетами при виробництві зерна по мірі важливості є: по-перше, продовольче використання зерна у хлібобулочній промисловості; по-друге, енергетична самодостатність держави через використання частини зерна на біоенергію; по-третє - використання фуражного зерна та його відходів для розвитку тваринництва; по-четверте, інше господарське використання зерна та його відходів.

Аналізуючи стан світового сільського господарства і міжнародної торгівлі зерном за останні кілька років, слід зазначити, що при диверсифікації розвитку зернового господарства країни світу враховували наступні чинники:

1. У зв'язку з глобальними змінами клімату та неконтрольованим використанням невідтворюваних ресурсів боротьба за такі ресурси, як вода та земля, загострюватиметься. Недалекоглядна політика розвинутих країн ставить під загрозу питання безпеки світу в цілому. Більш успішні й конкурентні країни, так звані "країни-переможці", в кінцевому підсумку не зможуть отримувати переваги від своєї перемоги. Потенційно можливі голодні бунти переростатимуть у війни, кількість біженців збільшуватиметься, витрати країн-донорів зростатимуть. Крім того, світова фінансова криза ставить під загрозу розвиток глобальної економічні системи у цілому. Тому захист власних корпоративних інтересів розвинутими країнами став основним пріоритетом політики диверсифікації використання зерна.2. З одного боку вплив масштабів виробництва біодизелю на збільшення світових цін на продовольство недоцільно перебільшувати. За даними Міжнародного дослідницького інституту продовольчої політики (International Food Policy Research Institute), представники якого вельми критично ставляться до виробництва біоетанолу, розвиток виробництва біопалив спричиняє від 25 до 33 % зростання цін на продукти. За даними Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН, ця цифра складає 10-15 %. За різними даними, сумарна світова площа, відведена під вирощування біоенергії, складає лише 5-7 % від сумарної. З іншого боку - це ситуація, що сформувалася на поточний момент. Із зростанням цін на нафту площі під органічне паливо з часом лише розширюватимуться. Це створюватиме додаткове навантаження на ціни. Більше того, подібні проекти реалізуються в довгостроковій перспективі під значні інвестиції, тому мобільність таких ресурсів обмежена. Практично жодна з країн поки що не готова відмовитися від суттєвого зменшення площ під виробництво продовольчих товарів за рахунок вирощування культур, з яких одержують біодизель.

3. Збільшення фінансування екстрених програм допомоги країнам, що голодують, має ефект, проте не у пік фінансової кризи, тобто 2009 р. Потрібні глибокі перетворення - заходи менш популярні, ніж разова, але значна фінансова допомога. Якраз про глибокі перетворення поки що не йдеться. Країни стали егоїстами. Для того, щоб дійсно відбулося поліпшення, спершу потрібно визнати всі помилки, які були зроблені в минулому і швидко перейти до солідарної продовольчої і енергетичної відповідальності. Але якраз цього поки що ніхто не готовий це зробити.

4. Вочевидь, ми перебували тільки на початку продовольчої кризи, коли світові фінансові проблеми накрили все глобальне середовище. Проте зміни клімату практично тільки почалися і триватимуть далі.

Тому виникає дилема - яким чином збільшувати продуктивність: за рахунок генетично модифікованих продуктів і інтенсифікації ведення виробництва чи все ж таки вживати заходів та притримуватись жорстких екологічних норм.

5. Боротьбу з продовольчою кризою в короткостроковій перспективі вирішено вести головним чином за рахунок збільшення виробництва сільськогосподарської продукції в країнах, що є традиційними експортерами. Акцентовано увагу на Аргентині, Україні, Росії та Казахстані. За підрахунками ФАО та Європейського Банку Реконструкції і Розвитку в Україні, Казахстані та Росії виведено з продуктивного циклу близько 23 млн га. Тринадцять мільйонів можливо почати експлуатувати без додаткових витрат. На сьогодні вже очевидно, що така політика, яка почалася у 2007 р. по відношенню в тому числі й до України, вірогідно буде продовжуватися і після фінансової кризи з метою збільшення посівних площ зернових.

...