Особливості розвитку економічної географії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЕКОНОМІЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА

2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ В УКРАЇНІ

3. ВЧЕНІ ТА ЇХ ВНЕСОК В РОЗВИТОК НАУКИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Економічна географія -- розділ соціально-економічної географії, наука про територіальну організацію суспільного виробництва, вивчає закономірності, принципи та фактори формування територіальної структури господарства різних країн і регіонів. Приділяє увагу питанню територіальних зв'язків об'єктів виробництва. Поділяється на загальну економічну географію, галузеву (географія промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо), регіональну економічну географію і географію світового господарства.

Об`єктом економічної географії є частина географічної оболонки, яку використовує людина у своїй господарській діяльності.

Предметом є територіальна організація національного господарства (економіки).

Економічна географія користується такими методами дослідження:

1.Загальнонаукові: - математичні; - статистичні; - прогнозування.

2. Власне географічні:

- просторовий - будь-який об'єкт пов'язаний з територією, на якій розміщений і ця територія визначає його властивості, умови й шляхи розвитку;

- часовий - з плином часу будь-який об'єкт зазнає змін, як і територія, на якій він розміщений.

1. ЕКОНОМІЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ ЯК НАУКА

Економічна географія України (ЕГУ) - вивчає територіальну (геопросторову) організацію господарства у цілому або його окремих частин - галузей, секторів, сфер по окремих районах, зонах, в країні загалом.

Об'єктом вивчення ЕГУ є територіальна організація виробництва - система територіального розміщення і розвитку суспільного виробництва, в основі якої лежить територіальний поділ праці та інтеграція праці. Предметом науки економічна географія є вивчення закономірностей і принципів ТО виробництва,ефективність розміщення галузей народного господарства в країні і в регіонах.

До її завдань входить:

- дослідження законів, закономірностей, факторів територіальної організації виробництва. Одним із законів є закон географічної (територіальної) диференціації(закон географічного поділу праці) і формування територіальних господарських відмінностей районів, спеціалізованих господарських зон; можна назвати і закон географічної інтеграції (об?єднання) господарських елементів (галузей, підприємств, видів діяльності тощо ) і формування геопросторових утворень - територіальних господарських систем;

- умов і особливостей розвитку господарства;

- встановлення територіальних господарських відмінностей;

- встановлення територіальних поєднань у господарстві - територіальних господарських утворень, формувань, систем.

ЕГУ виникла і розвивається з у тісному зв'язку з практичними потребами і завданнями людського суспільства. ЇЇ належить важлива роль в оволодінні світоглядними началами у формуванні разом з іншими науками професійної кваліфікації майбутніх економ-географів, економістів.

ЕГУ є компонентною науковою дисципліною соціально-економічної географії. Крім того, ЕГУ має тісні міжпредметні зв'язки з регіональною економікою (предмет якої вважається економіка районів, розміщення продуктивних сил, територіальний поділ праці), розміщенням продуктивних сил (розміщення населення і трудових ресурсів; природних ресурсів, розміщення виробництва і сфери обслуговування). Для вирішення проблем, які постають перед ЕГУ залучаються економіка, соціологія, кібернетика і навіть окремі технічні науки [2].

2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ В УКРАЇНІ

Проблема визначення закономірностей розвитку науки є однією з найактуальніших у методології наукового пізнання. Історія кожної науки відбиває розвиток її предметного змісту, еволюцію наукових ідей, теорій тощо. Вона розкриває не лише те, що було у науці того чи іншого конкретно-історичного періоду, а й як це відбувалося, завдяки чому.

Теоретико-методологічні економіко-географічні дослідження в Україні завжди були у полі зору фахівців і мали високий рівень розвитку. Їx вивчення зумовлює необхідність оцінки якісних етапів розвитку національної економіко-географічної науки, починаючи від появи перших відомостей про діяльність людини на території окремих частин нашої держави і закінчуючи сучасним рівнем її розвитку, а також, дослідження ролі окремих вчених та їх шкіл, що формували регіональні осередки географічної науки.

Розвиток економічної географії в Україні відбувався паралельно із загальносвітовим розвитком цієї науки і визначався певними етапами, які досить повно висвітлені професором М.Д. Пістуном [4, 159], доцільно виділити наступні етапи:

1) стихійно-описовий етап (від античних часів і до кінця XV ст.);

2) цілеспрямовано-описовий етап (XVI - XVII ст.);

3) господарсько-статистичний етап (XVIII - кінець XIX ст.);

4) економіко-географічний етап (кінець XIX ст. - 60-і роки XX ст.);

5) етап економічної і соціальної географії (70-80-і pp. XX ст.);

6) суспільно-географічний етап (90-і роки).

Передумови для зародження теорії і методології української економічної географії закладалися на протязі перших трьох етапів її розвитку.

Стихійно-описовий етап був представлений географічними описами українських земель іноземними вченими та мандрівниками, першими з яких були греки та араби (Геродот, Гіпократ, Страбон, Птоломей та ін.). В їх працях було описано історію і географію окремих частин території України (в основному її південного регіону), зокрема, їхні природні особливості та господарська діяльність населення. Саме останній аспект і заклав основу майбутньої науки - економічної географії.

Таким чином, географічні погляди, починаючи від свого зародження, дуже тісно були пов'язані з дослідженням суспільства, що знайшло яскравий вираз в античному країнознавстві. Вся наступна історія географії значною мірою була пов'язана з вирішенням проблеми її відношення до пізнання суспільних явищ, що поступово і невпинно ставало головною проблемою географічного знання.

Важливим методологічним моментом цього періоду була наявність тісного зв'язку між історією, географією , філософією та медициною, що в сукупності стало значним поштовхом для зародження економічної географії. І сьогодні ці наукові дисципліни складають основу в структурі сучасної суспільної географії.

Цілеспрямовано-описовий етап відзначався нагромадженням первинної інформації на основі проведених реєстрів (переписів) та ревізій населення у зв'язку з оподаткуванням (поголовним, а згодом подимним) у селах та дією магдебурзького права у містах. В цей період появилася велика кількість картографічного матеріалу про Україну, який поряд з матеріалами переписів слугував джерельною базою перших описів про населення та його заняття в Україні (С.Величко, Я.Маркевич, О.Шафонський), галузі господарства (С.Подолинський, В.Ляскоронський та ін.). Серед представників інших країн ці питання підняли З.Герберштейн, Е.Лясота, Г.Л. де Боплан та ін. Позитивну роль відіграло заснування в 1632 році Києво-Могилянської колегії, (згодом - академії), де викладалася географія. Таким чином, засади економічної географії в Україні було закладено ще в XVI - XVII ст.

Проте до XVIII ст. всі відомості існували переважно в розрізненому вигляді. Тільки у XVIII ст. матеріали, які відносилися до господарської діяльності населення в територіальному розрізі, в числі інших матеріалів, почали підбиратися у певному порядку, а на їх основі почали описуватися держави та окремі адміністративні одиниці. Ці описи свідчили про виникнення особливої галузі знання - камеральної статистики, яка розвивалася в Німеччині на початку XVIII ст. на ґрунті необхідності впорядкування господарства для чіткого управління ним. Батько камеральної статистики - Ахенваль у 1749 році в своїй праці "Abrissе der neuesten Staatswissenschaft" ("Нарис новітнього державознавства") називав цю науку описовим державознавством окремих країн, оскільки її об'єктом була держава, але не настільки з її правового боку, наскільки з боку матеріального.

Особливістю камеральної статистики була наявність невеликої кількості географічних елементів, представлених головним чином вказівками на розміщення ряду галузей господарства та описами окремих адміністративних одиниць. Суть методики камеральної статистики полягала в описі спочатку матеріальних ресурсів країни, потім державної організації, яка була на даній території і, нарешті, у відображенні всього цього в дії.

Таким чином, вперше більш оформлений і самостійний вид економічна географія отримала у вигляді так званої камеральної статистики або описового державознавства.

Напрацьовані на базі камеральної статистики методи статистичного дослідження стали пізніше використовуватись рядом природничих наук. В результаті виявилось, що камеральна статистика передала свій метод дослідження масових явищ тій дисципліні, яку ми зараз називаємо статистикою, що має досить мало спільного з державознавством і є набором різних довідникових даних про ту чи іншу державу. Все вищесказане об'єктивно зумовило виділення нами наступного етапу - господарсько-статистичного, який панував до кінця XIX ст. Саме на цьому етапі, в середині 60-х років XVIII ст., вперше в історії науки російський вчений М.В. Ломоносов запропонував термін "економічна географія", розуміючи під ним науку, яка вивчає господарську діяльність населення. Проте в науковий обіг цей термін увійшов лише на початку XX ст., через півтора сторіччя після смерті вченого. Крім того, М. Ломоносов обґрунтував зміст і межі нової галузі географічної науки і поставив питання про створення економіко-географічних характеристик, де б господарство розглядалося у тісному зв'язку з природними передумовами його розвитку.

І надалі на формування української географії взагалі і економічної зокрема, значний вплив мали праці зарубіжних вчених, в першу чергу німецьких, російських і французьких. Одним з перших теоретиків у галузі статистики був К.Г. Герман, автор першого підручника з теорії статистики, а також схеми економічного районування. Праці K.I. Арсеньєва становили основу загально-географічного і економічного районування Росії, в межах якої розглядалася й Україна. М.П. Огарьов виклав у своїх працях методологічні основи економічного районування та політичної економії. Першу концепцію розміщення виробництва висунув Й. Тюнен.

Українська економіко-географічна наука бере початок від господарсько-статистичних описів окремих регіонів, серед яких одним з перших був "Топографічний опис Малої Росії" (1770-1780 pp.). У XIX ст. з'явилася ціла низка таких ґрунтовних статистико-економічних описів, виконаних українськими науковцями М. Арандаренком, Д. Журавським, В. Марчинським, А. Скальковським, П. Чубинським та ін. Їх проведенню сприяло утворення в 1858 p. Центрального статистичного кабінету, а в 1873 p. - Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) у Львові та Південно-Західного відділу Імператорського географічного товариства у Києві. Арсенал теоретико-методологічних основ тодішніх економіко-географічних досліджень в Україні формувався завдяки доробку Д.П. Журавського, який досліджував теоретичні основи статистики, систему статистичних показників і статистичних методів вивчення явищ суспільства і природи. Він надзвичайно глибоко ставив і вирішував основні проблеми статистичної науки. За теорією Д.П. Журавського, пізнання і вивчення явищ направлене на розгляд їх внутрішніх властивостей (якісна характеристика) та кількісний зміст і відношення. Повне вивчення передбачає обидва види пізнання, причому кількісне вивчення явищ, складає додаток до якісного аналізу [5, 46].

Методичну базу в той час поповнив анкетний метод статистичних спостережень, який набув тоді широкого застосування.

Таким чином, економічна географія в Україні і надалі розвивалася в надрах статистики. Проте слід зазначити, що розвиваючись на базі описової статистики, вітчизняна економічна географія за своїми напрямками значно відрізнялася від камеральної статистики Ахенваля та його послідовників, яка розповсюджувалася в той час за кордоном. Камеральна статистика різко відмежовувала себе від географії, вважаючи, що вона повинна вивчати державу, а географія - землю. Вітчизняна ж економічна географія намагалася поєднати описову статистику з географією, починала включати в опис фізико-географічні відомості, оцінювати з господарської точки зору природні умови, хоча все це знаходилося ще на початковій стадії розвитку.

У європейській науці формування власне економічної географії почалося лише наприкінці 1880-х років. Учень Ф. Ратцеля В.Готц у 1882 році ввів цей термін у науковий обіг, сформулювавши в антропологічному аспекті основні положення економічної географії. Головне значення він надавав земним просторам як основі промислового життя, тобто, природничим умовам господарства.

3. ВЧЕНІ ТА ЇХ ВНЕСОК В РОЗВИТОК НАУКИ

Становлення національної географії як науки відбулося в кінці XIX - на початку XX ст. у період значного національного піднесення. Зумовлене воно діяльністю Наукового Товариства ім. Шевченка і зв'язане з творчістю С. Рудницького та П. Тутковського, яких і вважають засновниками української географії.

В цей же період набули поширення і економіко-географічні дослідження.

Міцно увійшов у постійний науковий обіг і сам термін "економічна географія". Визначилися напрями економіко-географічних досліджень: 1) комерційно-географічний; 2) етногеографічний; 3) антропогеографічний; 4) галузево-статистичний та 5) районний. Все це зумовило виділення четвертого етапу розвитку науки - економіко-географічного. Це був етап появи і розвитку великої кількості різноманітних теоретичних концепцій економічної географії, творчого наукового пошуку. Тому він став визначальним у формуванні нашої науки.

Особливо важлива роль у становленні економічної географії України як науки і навчальної дисципліни належить академіку К. Г. Воблому, підручник якого "Экономическая география Украины" (1919 р.) був першою повною економгеографією України і витримав 6 видань. В ньому Костянтин Григорович вперше в Україні зробив спробу визначити предмет економічної географії. Він вказував, що "економічна географія вивчає стан окремих галузей господарського життя народу - сільського господарства, гірничозаводської та обробної промисловості, торгівлі, шляхів сполучення і засобів зв'язку в їх географічному поширенні" [1, 3].

Крім того, К.Г. Воблий запропонував цілком струнку структуру економічної географії та сформулював її завдання. Вона, на його думку, повинна "описувати господарську діяльність українського народу з погляду її географічних умов" [1, 4].

Таким чином, теоретико-методологічний доробок академіка К.Г. Воблого заклав підвалини формування власне вітчизняної економічної географії, а сам вчений справедливо вважається фундатором української економічної і соціальної географії. Він же був її лідером впродовж першої половини XX ст.

Сучасник К. Воблого Валентин Садовський в праці "Нарис економічної географії України" (1919 р.) відзначив походження економічної географії від наук економічних, зокрема від політичної економії. На його думку, економічна географія "вивчає стан господарства в теперішній час; вона намагається дати уявлення про стан усіх галузей народного господарства, змалювати картину того, що уявляє господарське життя сучасного громадянства". Під об'єктом дослідження економічної географії вчений розумів світове господарство, яке, на його думку, є результатом розвитку національних господарських організмів: "Господарське життя зв'язало всі народи, всі держави в єдиний організм і утворило вперше в людській історії світове господарство" [7 , 4].

Головною лінією у визначеннях предметної сутності економічної географії представниками традиційної школи проходить думка про те, що економічна географія є наукою про стан окремих галузей господарств. Об'єктом її вивчення вони вважали не саму територію, а господарську діяльність людини, різноманітні види господарства на цій території, але не в цілому, а за окремими галузями.

В методологічному відношенні представники традиційної школи в економічній географії стояли на метафізичних позиціях. В їх працях простежується тенденція до створення однозначної статичної картини світу, намагання абсолютизувати та ізолювати розгляд тих чи інших моментів або фрагментів буття. Цей напрям мав й інші негативні риси, одначе без нього не було б основи для кроку вперед. Його автори нагромаджували інформацію, необхідну для подальшого розвитку нашої науки. Дуже важливим з точки зору теоретико-методологічного становлення економічної географії було широке застосування в працях її представників цілого ряду статистико-математичних методів дослідження.

Другою вихідною базою теоретико-методологічних досліджень у вітчизняній економічній географії були загально-географічні ідеї, представлені двома напрямами - антропогеографічним та районним. Спільним для цих напрямів є те, що їх автори вважали економічну географію географічною дисципліною.

Істотне методологічне значення мала і розроблена С. Рудницьким структура географічної науки, яку він поділяє на дві взаємопов'язані великі групи дисциплін - загальну та спеціальну. Антропогеографію він відносив до першої групи поряд з математичною, фізичною та біологічною географією. В свою чергу, в структурі антропогеографії вчений виділив географію людини, географію культури, політичну географію та економічну географію. Якщо взяти до уваги ще й розробку С. Рудницьким теоретичних основ військової географії (1914 р.), то запропоновану ним структуру антропогеографії можна вважати фундаментальною у відношенні до сучасної суспільної географії.

Після 1918 р. економічна географія в Україні розвивалася у тісному зв'язку з усією радянською економгеографічною наукою. На початку 1920-х років у ній з'явилися нові ідеї, які вилилися у зародження районного напряму економічної географії. Його започаткував російський економіко-географ М.М. Баранський.

Активно включилися в розробку цього напряму й українські вчені І.Зільберман, В.Садовський, А.Синявський, П.Фомін та ін. В своїх оригінальних посібниках вони сформулювали теоретико-методологічні основи та зробили перші спроби економічного районування України. Так, визначальним принципом економічного районування за П.І. Фоміним є економічний принцип. У певній мірі вченим були закладені основи принципу перспективності.

В.Садовський, розглядаючи світове господарство як об'єкт дослідження економічної географії, також обґрунтовує категорію економічного району:"Під економічним районом слід розуміти певну відмежовану територію, на якій господарське життя в цілому, чи певна група господарських явищ зв'язана певною закономірністю" [10, 53]. В. Садовський підійшов до розуміння економічного району як територіального комплексу (системи). Він запропонував свою класифікацію економічних свою класифікацію економічних районів: природно-історичні, економічні та мішані. Вчений поділяв економічні райони на інтегральні та спеціальні.

Основними завданнями вивчення економічних районів, за В. Садовським, є:

1) фіксування і опис конкретних фактів господарського життя в їх географічному поширенні;

2) конструювання поняття світового господарства як єдиного цілого;

3) встановлення взаємовідносин між господарськими єдностями - економічними районами як складовими частинами єдиного цілого - національного комплексу та їх опис [10, 53].

Великого значення В. Садовський надавав ролі історичного чинника в розміщенні виробництва. "Факторами історичного порядку, - писав він, - в значній мірі визначаються такі важливі моменти в господарському житті, як, наприклад, розподіл земельної власності і форми землеволодіння, розміри нагромадження капіталів, господарські навики, господарська психологія сучасних поколінь, активних учасників теперішнього господарського життя, в певній своїй частині зв'язані з традицією, утвореною на протязі історії" [10, 54].

Отже, визначальними принципами економічного районування, за В.Садовським, були природно-географічний та етноісторико-географічний.

I.I. Зільберман на основі аналізу чинності основних законів розміщення промисловості виділив в Україні 7 промислових районів. Вчений відзначив неоднакову участь окремих районів у розвитку української промисловості та їх різноманітну спеціалізацію. Таким чином, 1920-і роки характеризуються інтенсивним розвитком економіко-географічного знання, пов'язаним з існуванням декількох напрямів дослідження нашої науки, частковим їх переплетенням та доповненням один одного. Існували різні погляди щодо місця економічної географії в системі наук. П.І. Фомін, наприклад, вважав її суто економічною наукою, I.I.Зільберман, Л.Д.Синицький - географічною, а більшість українських економіко-географів вважали її наукою синтетичною (проміжною) між географічною та економічною науками. Це дозволяло виокремити її в самостійну науку.

Так, наприклад, Ф.Т. Матвієнко-Гарнага вважає, що економічна географія "... не належить ні до наук географічних, ні до соціальних. Суть її у вивченні господарських, або виробничих факторів у широкому розумінні цього слова (природні та соціальні фактори), у дослідженні їх взаємних зв'язків та впливу на господарство" [3, 25].

На думку О. Сухова економічна географія "цілком відповідно до своєї назви є дисципліна, що знаходиться на межі між економічними та географічними науками. Разом із економічними науками вона вивчає господарство: природне, районне тощо. Разом із географічними вона аналізує географічне розміщення в просторі тих явищ, що вивчає" [9, 6].

Підсумовуючи розгляд основних складових економгеографії, проф. А.С.Синявський вперше розмежував об'єкт та предмет її вивчення. Об'єктом дослідження економічної географії вчений визначив "ціле народне господарство (країни), з'ясування його місця в світовому господарстві й виявлення дальшого розвитку "[8, 263]. Предметом вивчення економгеографії, на думку вченого, є "вивчення господарської діяльності, продуктивних сил тієї чи іншої території, з погляду суспільно-географічного розподілу праці, а також природних і соціальних передумов такого розподілу" [8, 260].

Завданням економічної географії є, на думку А. Синявського, виявлення сучасного економічного стану з метою удосконалення господарської організації. Вчений відзначив, що на структуру економгеографії впливали і будуть впливати три основні елементи: походження від географії, зв'язок з економічною теорією та вимоги сучасності. Він виділив основні етапи розвитку нашої науки: статистика -- комерційна географія -- загальна економгеографія -- світове господарство.

Визначаючи місце економічної географії в системі наук, A.C.Синявський зауважив, що вона є "... самостійною наукою зі своїм окремим змістом, методологією, методикою і завданнями, яка використовує свою географічну базу, економічний матеріал і відповідні методи дослідження "[6, 55].

Основними методами дослідження, якими користувалися тоді вітчизняні економіко-географи, були: метод польових досліджень і спостережень, порівняльно-геграфічний, історичний, статистико-математичний, метод аналізу та метод районування.

Термінологічна робота, як відзначив проф. O.I. Шаблій, в українській географії не була поставлена на широку наукову базу, хоч спроби в цьому напрямі робилися неодноразово (Г. Колодій, О. Купчинський, П. Тутковський, С. Рудницький).

Таким чином, районний теоретико-методологічний напрям в економічній географії з другої половини 1930-х і до початку 1990-х років був визначальним. Його прихильниками в 1940-і роки були О.М.Смирнов, О.Т.Ващенко, О.Т.Діброва, І.Ф.Мукомель, К.П.Пяртлі, Ф.Н.Трипілець, В.Д.Поданчук та ін. Так, наприклад, О.М. Смирнов розробив в його межах теоретичну систему географічних знань, тобто систему понять, категорій і законів, які відбивають у своїй структурі сутність предмету дослідження в цілому, його цілісну структуру. Він вперше в Україні запровадив у науковий обіг і обґрунтував такі поняття, як геосистема, геоструктура, географічний простір.

Пізніше цей напрямок був розвинений працях М.М.Паламарчука, Л.М.Корецького, I.A.Кугукала та ін. Після К.Г.Воблого у 1950-60-х роках лідером української економічної географії був О.Т.Діброва, а 1960-80-их роках М.М. Паламарчук. Економіко-географічні дослідження в Україні весь час тематично і територіально розширювались. Економічна географія у 1970-80-і роки за своїм змістом переросла в економічну і соціальну, а в 1990-х роках трансформувалась у суспільну географію.

Детальний аналіз розвитку української економічної географії в другій половині XX ст. зроблено в працях Г.В. Балабанова, І.О. Горленко, М.Д. Пістуна, О.Т. Ващенка, Я.І.Жупанського, О.І.Шаблія та інших вчених.

ВИСНОВКИ

Економічна географія -- розділ соціально-економічної географії, наука про територіальну організацію суспільного виробництва, вивчає закономірності, принципи та фактори формування територіальної структури господарства різних країн і регіонів. Приділяє увагу питанню територіальних зв'язків об'єктів виробництва. Поділяється на загальну економічну географію, галузеву (географія промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо), регіональну економічну географію і географію світового господарства.

ЕГУ є компонентною науковою дисципліною соціально-економічної географії. Крім того, ЕГУ має тісні міжпредметні зв'язки з регіональною економікою (предмет якої вважається економіка районів, розміщення продуктивних сил, територіальний поділ праці), розміщенням продуктивних сил (розміщення населення і трудових ресурсів; природних ресурсів, розміщення виробництва і сфери обслуговування).

Розвиток економічної географії в Україні відбувався паралельно із загальносвітовим розвитком цієї науки і визначався певними етапами, які досить повно висвітлені професором М.Д. Пістуном, доцільно виділити наступні етапи: 1) стихійно-описовий етап (від античних часів і до кінця XV ст.); 2) цілеспрямовано-описовий етап (XVI - XVII ст.); 3) господарсько-статистичний етап (XVIII - кінець XIX ст.); 4) економіко-географічний етап (кінець XIX ст. - 60-і роки XX ст.); 5) етап економічної і соціальної географії (70-80-і pp. XX ст.); 6) суспільно-географічний етап (90-і роки).

економічний географія територіальний наука

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Воблый К.Г. Экономическая география Украины. - К.- 1919. - 175с.

2. Вікіпедія - вільна енциклопедія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki.

3. Матвієнко-Гарнага Ф.Т. Нариси з економічної географії України: Підручник для вищих шк.- Харків: Держвидав України.- 1929. -200 с.

4. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник. - К.: Вища шк.- 1996. - 231 с.

5. Птуха M.B. Д.П.Журавский (1810-1856): Жизнь, труды, статистическая деятельность. - М.: Госстатиздат. - 1951. - 123 с.

6. Руденко В.П. Професор Антін Синявський - подвижник української географії. - К.:Видавничий Дім "KM Academia".- 1996. - 404 с.

7. Садовський В. Нарис економічної географії України. - К.- 1919. - 144 с.

8. Синявський A.C. Вибрані праці . - К.- Наукова думка- 1993. - 383 с.

9. Сухов О. Економічна географія СРСР та УРСР: Підручник для масових шкіл профосвіти. 2-е вид. випр. та доп. - X.: Книгоспілка.- 1930. - 300 с.

10. Шаблій О.І. Валентин Садовський як український економіко-географ//Укр. геогр. журнал. - 1997. - №1.

Размещено на Allbest.ru