Соціально–географічні основи стратегії переходу України на модель стійкого розвитку

Уточнення об'єкту та предмету соціальної географії разом з аналізом нового соціального запиту дозволяє вивести нове тлумачення функцій соціальної географії, які до цього найповніше були представлені у роботах Я.Б. Олійника й А.В. Степаненка (1999, 2001). Отже, традиційно визначені функції соціальної географії такі:

1. Теоретико-пізнавальна функція орієнтована на вивчення й аналіз соціального буття суспільства. Вона забезпечує теоретичне узагальнення, пояснення, синтез і збагачення соціальних географічних знань, побудову теорії науки й розробку її теоретико-методологічного базису на основі дослідження та просторово-часового пізнання соціальної дійсності в різних територіальних вимірах. Крім цього, завдання цієї функції полягає в передачі накопичених знань і соціального досвіду із покоління в покоління, здійснюючи наступність культурно-етнічних, релігійних, духовних, моральних та інших традицій різних соціумів, що забезпечує їхню самоідентифікацію. На відміну від аналогічної функції географії, вона поєднує на основі традиційного комплексного географічного підходу соціальні об'єкти та явища з природно-географічними умовами, тобто, розглядає соціальну дійсність в географічному просторі. Логічний зв'язок соціального та природного характерний для соціальної географії, а в актогенезі соціогеосистем її теоретико-пізнавальна функція забезпечує накопичення й передачу соціального досвіду та знання. Ці елементи актогенезу відіграють велику роль у формулюванні потреб і трансформації їх в систему цілей. На рівні індивіда теоретико-пізнавальна функція забезпечує розвиток і формування особистості, на рівні соціосистеми - формування суспільної свідомості, а на рівні соціогеосистеми - науково-дослідну, освітню і виховну діяльність із залученням природних об'єктів і систем.

2. Інформаційна функція забезпечує збір, збереження й обробку соціально-географічної інформації, доповнюючи попередню функцію. Її реалізація тісно пов'язана з розвитком сучасних інформаційних технологій, геоінформаційних систем, комп'ютерних і комунікаційних мереж тощо. Сьогодні значення інформаційної функції різко зростає, тому що інформація стає головним двигуном соціального прогресу і в актогенезі забезпечує збереження та передачу досвіду і знань. На рівнях об'єктів, що розглядаються, інформаційна функція виконує ті ж завдання, що і теоретико-пізнавальна. Треба додати, що на думку деяких вчених, зокрема, С.А. Проскуріна (2003), в сучасному соціальному просторі найбільшу цінність становлять інформаційні та фінансові простори, домінування в яких дозволяє одержати доступ до ресурсів всього світу, а основним елементом суспільного багатства є знання. Тобто, можна констатувати підвищення значимості інформаційної та теоретико-пізнавальної функцій соціальної географії.

3. Прогностична функція забезпечує соціальний прогноз, який опирається на загальні закони соціально-географічного розвитку. Прогноз соціально-географічних явищ і процесів має величезне значення в умовах нерівноважного соціуму, де можливі біфуркації, відхилення від бажаної траєкторії розвитку, що може призвести до непередбачуваних у подальшому наслідків. Через прогностичну функцію соціальна географія може будувати оптимальну траєкторію розвитку соціогеосистем, стежити за відхиленнями від неї й обґрунтовувати управлінські рішення. Вона може ефективно реалізовуватися разом з соціально - географічним моніторингом, який має забезпечувати збір достовірної інформації про поточний стан соціогеосистем для подальшого корегування їх розвитку. У процесі актогенезу соціогеосистем прогностична функція забезпечує оптимізацію траєкторії їх розвитку та спільно з соціально-географічним моніторингом - діагностику відхилень від передбачуваної траєкторії. На рівні особистості ця функція сприяє формуванню моральних імперативів (екологічного, ноосферного та інших), творчої й професійної діяльності; на рівні соціосистеми - бере участь у формуванні принципів природокористування; на рівні соціогеосистеми - забезпечує всі види природокористування й різні види діяльності у природі. Тобто, соціальна географія через прогностичну функцію з позиції комплексного характеру підходу може не тільки глибоко та всебічно аналізувати основні концепції, доктрини, іноваційні дослідно-експериментальні дані про стан соціально-географічного процесу, але й дозволяє постійно контролювати цей процес і, що саме головне, - передбачати можливі зміни та наслідки людської діяльності. В цьому й полягає важливість прогностичної функції соціальної географії.

4. Функція соціального проектування і конструювання полягає у моделюванні соціальних процесів або явищ (систем) із заданими параметрами й режимом функціонування. Її реалізація принципово співпадає з побудовою моделі очікуваного результату діяльності при цілепокладанні, тобто, побудова ієрархічної системи цілей в актогенезі соціогеосистеми виконується через цю функцію, що свідчить про важливу роль соціальної географії у природокористуванні. На рівнях об'єктів, що розглядаються, функція соціального проектування і конструювання виконує ті ж завдання, що і прогностична.

5. Управлінська функція забезпечує процес підготовки, прийняття та реалізацію рішень в актогенезі. Ії головне завдання полягає у виборі правильного (адекватного стану соціогеосистеми) управляючого рішення і забезпеченні його ефективної реалізації. Управлінську функцію соціальної географії можна об'єднати з функцією соціального проектування й конструювання, через що вони забезпечують виконання різних аспектів одного завдання.

При переході до стратегії стійкого розвитку доцільно також розширити завдання соціальної географії й увести додатково менталітетоформуючу та ноосферно-світоглядну функції, виходячи з теорії актогенезу. У наш час соціум усвідомив потребу у опрацюванні глобальної стратегії природокористування. Як один із варіантів розглядається стійкий розвиток. Перехід до реалізації цієї стратегії вимагає корінної зміни інтегрального менталітету соціуму, а для цього необхідно подолати інерцію технократичного мислення та стереотипу „підкорювача природи”. У загальному розумінні це означає, що треба змінити існуюче співвідношення переконань і моральних настанов „антропоцентризм - природоцентризм” на всіх рівнях соціальних об'єктів - від індивідуума до глобального соціуму. Очевидно, що досягнення цієї (однієї із глобальних) цілі можливе протягом зміни кількох поколінь людей. В умовах наростаючої глобальної соціально - геоекологічної кризи сучасна цивілізація має мало часу і тому кожна помилка у вирішенні цього завдання може стати фатальною. Для досягнення поставленої цілі треба створити таку виконавчу систему, яка б працювала за оптимальною програмою, а обґрунтувати таку програму може лише та наука, яка спроможна комплексно поєднати у предметі аналізу рівномірно соціальні і природні об'єкти. Із усіх суспільних і природничих наук цим питанням найбільше володіє соціальна географія, яка в тісному зв'язку із соціологією, економікою, екологією, фізичною географією та іншими науками може спроектувати програму дій і сконструювати відповідну виконавчу систему. Виходячи із сказаного, слід вважати головною ціллю соціальної географії на сучасному етапі формування єдиного інтегрального менталітету глобального соціуму на основі загальноцивілізаційних цінностей із урахуванням розуміння та прийнятності самоцінності всіх етносів і культур. Соціальна географія повинна брати участь у трансформації менталітету соціуму на всіх рівнях через реалізацію однієї з нових функцій, яку в повній мірі можна назвати менталітетоформуючою. Її основне завдання полягає в розробці ефективної соціальної програми трансформації менталітету на всіх його рівнях з урахуванням умов еволюції соціально-географічного процесу. Менталітетоформуюча функція соціальної географії повинна забезпечити:

- формування ієрархічної системи цілей з урахуванням регіональних, етнічних, природних, економічних та інших особливостей соціумів;

- вибір механізмів трансформації менталітету (засоби досягнення цілі);

- вибір технологій трансформації менталітету (методи досягнення цілі);

- визначення оптимальних умов трансформації менталітету (умови досягнення цілі);

- організацію контролю над трансформацією менталітету (система соціального моніторингу);

- організацію контролю над змінами стану соціогеосистем (система соціально - географічного моніторингу);

- своєчасне корегування засобів і методів досягнення цілі за результатами поточного контролю;

Таким чином, стійкий розвиток є етапом ноосферної еволюції сучасної цивілізації у найближчій перспективі. Його завдання полягає у стабілізації стану глобальної соціогеосистеми та корегуванні вектора її розвитку так, щоб не допустити можливості виникнення соціально-екологічних криз. Ментальна підтримка такого завдання забезпечується менталітетоформуючою функцією соціальної географії.

Розвиток цивілізації у віддаленій перспективі буде спрямовано на вдосконалення, оптимізацію та гармонізацію взаємодії соціального і природного компонентів соціогеосистем із поступовим переходом у стан ноосфери - управління розумом. Рішення цього завдання потребує формування принципово нового - ноосферного світогляду, заснованого на повній відповідальності людства за всі антропогенні зміни в біосфері. Цей світогляд повинен бути орієнтований на оптимальне управління соціогеосистемами, опираючись на глибокі знання про закономірності функціонування їх компонентів, багатовимірний прогноз всіх наслідків кожного акту діяльності, передбачення можливих ускладнень, біфуркацій і виникнення неконтрольованих ситуацій, готовність оперативно й ефективно реагувати на відхилення від передбачуваної траєкторії розвитку. Для вирішення цього важливого світоглядного завдання уже зараз слід починати роботу через реалізацію нової функції соціальної географії - ноосферно-світоглядної.

Сумісна реалізація всіх наведених функцій соціальної географії буде сприяти задоволенню нагальної потреби соціуму - переходу до стратегії стійкого розвитку, а у більш віддаленій перспективі - до стану ноосфери. Слід відзначити, що вже відомі й вперше запропоновані функції соціальної географії не є постійними, бо вже сьогодні можна говорити про необхідність їх розширення. Зокрема, для здійснення соціально - географічного моніторингу, доцільно звернути увагу на розвиток моніторингової функції.

Сказане переконує в тому, що соціальна географі сьогодні відіграє провідну роль у вирішенні глобальних проблем людства тому що вона може дати відповідь на соціальне замовлення, розширити функції та предмет дослідження, в чому так зацікавлене суспільство.

Виходячи із уявлень про розвиток складних систем, до яких належать соціогеосистеми, треба розглядати рух глобальної соціогеосистеми у фазовому просторі - просторі параметрів, які описують соціально-географічний процес. Загальна теорія систем доводить, що у фазовому просторі на множині можливих траєкторій руху системи є такі області, де кожна траєкторія з часом приходить до певного атрактору (у цій точці система досягає стабільного розвитку). Виходячи з тенденцій, які спостерігаються у зміні глобальної соціогеосистеми, можна стверджувати, що її траєкторія наближається до точки біфуркації, в якій при відсутності певної реакції з боку соціуму може відбутися різка зміна траєкторії з переходом у область тяжіння іншого атрактору, який, можливо, не передбачає існування людини. За таких умов постає питання про попередження цього, але чи зможе людство скорегувати траєкторію руху соціогеосистеми так, щоб уникнути катастрофи. Розробка концепції стійкого розвитку дає оптимістичну відповідь на це запитання, а важливість і відповідальність такого моменту полягає у тому, щоб знайти необхідні шляхи для її реалізації. Іншого науково обґрунтованого, реалістичного і сприйнятого більшістю країн шляху виходу з такої ситуації сьогодні не існує. З точки зору еволюції глобальної соціогеосистеми період стійкого розвитку повинен забезпечити її стабільність в області гомеостазу і рівномірний рух по одній із можливих траєкторій ноосферного розвитку, що виключає перехід в область тяжіння іншого атрактору. Всі завдання, пов'язані з аналізом траєкторії розвитку соціогеосистеми, можна розв'язати за допомогою моделювання щоб знайти ймовірну й реальну загрозу переходу до таких варіантів розвитку, які можуть перевести соціогеосистему із області тяжіння ноосферного атрактору. Для них мають бути визначені „аварійні” індикатори, які в подальшому можна використовувати для діагностики й корегування параметрів розвитку соціогеосистеми. Множина допустимих траєкторій руху соціогеосистем в зоні тяжіння ноосферного атрактору визначає множину можливих станів соціогеопроцесу. При подальшій розробці цієї проблеми, очевидно, необхідна оптимізація траєкторії на множині можливих траєкторій і відбір найпривабливіших варіантів переходу до стану ноосфери. Усе сказане дозволяє інтерпретувати поняття „стійкий розвиток” із позицій соціальної географії, як один із можливих станів соціально - географічного процесу, а саме - поступальний розвиток соціально - географічного процесу в заданих параметрах, що виключає можливість катастрофічних і небезпечних явищ у соціогеосистемах при управлінні їх соціальними складовими на основі ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму для забезпечення гармонійного та оптимального розвитку соціальних й природних підсистем з метою збереження умов життєдіяльності нинішнього і майбутніх поколінь і переходу в подальшому до стану ноосфери.

Таким чином, вищою стратегічною ціллю переходу глобального соціуму до стійкого розвитку є формування нової моделі цивілізації, яка б продовжила свій поступальний розвиток, не руйнуючи навколишнього природного середовища, оптимізуючи свої взаємовідносини з ним. Вихідним моментом такої діяльності є осмислення й формулювання потреб. В цьому процесі велику роль відіграють соціальні знання і свідомість. Соціальна потреба тільки тоді породжує діяльність, коли вона стає зрозумілою суб'єкту і вже тоді трансформується в ціль і далі в програму дій. Одна потреба може породити цілий спектр цілей і програм, які будуть відрізнятися стратегічними й тактичними рішеннями, засобами, методами та умовами досягнення поставлених цілей. Навіть при однаковому рівні загального й спеціального знання, соціуми по-різному формулюють потреби і цілі. Це означає, що крім знання на формулювання потреб і подальший процес актогенезу впливають духовно-моральні якості соціуму (суб'єкта актогенезу). Переходячи до виконання глобальної задачі, всі соціуми глобальної соціогеосистеми повинні мати ідентичне розуміння загальної цілі, єдиний підхід в реалізації програми стійкого розвитку з урахуванням власних особливостей. Тому визначальною умовою успішного переходу до стійкого розвитку є формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму.

Перехід сучасної науки до постнекласичного періоду розвитку обумовлює появу нової загальнонаукової парадигми - синергетичної. Відомі публікації, де обґрунтовується застосування синергетики при вирішенні різних соціальних проблем і висловлюється припущення про перспективність впровадження її методів в соціально - географічні дослідження. Зокрема, час цілепокладання при переході до стійкого розвитку може бути коротшим за рахунок упровадження досягнень синергетики й теорії саморозвитку систем. Але все це вимагає додаткових досліджень і обґрунтувань.

Математична модель соціально-географічного процесу в багатовимірному факторному просторі дозволяє вирішувати різні типи задач, які виникають у соціально-географічних дослідженнях. Все це детально розглядається у монографії автора (Л.М. Нємець, 2003).

Вона передбачає управління на чотирьох рівнях узагальнення: культурологічному, науково-інформаційному, технологічному й технічному. Культурологічний рівень визначає формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму в особистій і суспільній свідомості, орієнтацію особистості й суспільства на природосумісні види природокористування, обґрунтування цілей управління соціогеопроцесом і його складових, виходячи з ноосферних пріоритетів. Враховуючи, що сьогодні суспільство виявляє у природокористуванні колективний егоїзм, який позначається на рівні моральних і морально-правових відносин, потрібні істотні зміни, насамперед, у цій галузі.

Науково - інформаційний рівень забезпечує інформаційний і науковий супровід усіх процесів, пов'язаних із переходом до стійкого розвитку й далі до стану ноосфери.

Технологічний і технічний рівні управління забезпечують створення та впровадження природосумісних технологій і технічних засобів природокористування, які мають повністю сумістити антропогенний кругообіг речовини з природними (біологічним і геологічним). Враховуючи можливості соціальної географії в перетворенні діяльності соціуму та зміні його ставлення до природи, головним завданням її стає вивчення всіх аспектів існуючих протиріч у глобальній системі „людина - соціум - господарство - природа”, розробка на цій основі критеріальних станів, обґрунтування шляхів управління соціумом при врахуванні закономірностей функціонування біосфери. Йдеться не про раціоналізацію або оптимізацію природокористування, а цілеспрямоване управління соціумом, щоб вписати його діяльність в еволюційну траєкторію функціонування природних геосистем. У концептуальному плані йдеться про зміну менталітету соціуму, про зміну жорсткого антропоцентризму на природоцентричний (біоцентричний) підхід. Інше, не менш важливе завдання, полягає у тому, щоб розробити підходи й технології для замикання антропогенного кругообігу речовин у біосфері та створити умови для відновлення й подальшого функціонування її механізмів саморегуляції та саморозвитку.

Таким чином, соціально-географічні аспекти формування менталітету соціуму з його територіально-регіональними особливостями, як основа збереження самобутніх культур окремих етносів, база для розробки концепції стійкого розвитку й умов її реалізації, повинні стати предметом соціальної географії. Розширення предмету соціальної географії в свою чергу потребує уточнення її понятійно-термінологічного апарату, функцій, методів і напрямків досліджень. Тільки в комплексі сучасна наука може впоратися із загрозою сучасної кризи і виконати свою роль у ХХI сторіччі. Соціальна географія має всі потенції й реальні можливості для того, щоб бути в авангарді прогресивних змін, яких очікує світ. Єдиний глобальний соціум може виникнути лише шляхом конвергенції та інтеграції всіх соціумів із урахуванням синергетичної доцільності їхньої самоорганізації на основі загальнолюдських цінностей і різноманіття самобутності окремих соціумів, кожний з яких має свої природно-географічні, територіальні, історико-культурні умови розвитку, рівень суспільно-економічного розвитку тощо. Ігнорування цього означає в подальшому розробку ілюзорних, міфічних програм, концепцій, теорій. А цивілізація в цей час буде все швидше рухатися до неминучої глобальної соціально-геоекологічної катастрофи.

Третій розділ дисертації "Формування інтегрального менталітету соціуму як реалізація ноосферно-світоглядної функції соціальної географії" присвячений проблемі формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму. Розглядається система ноосферної орієнтації соціуму як необхідна складова еволюції соціально - географічного процесу, формування соціального запиту на зміну менталітету, соціально - економічний розвиток суспільства та зміна принципів природокористування, механізми формування соціального запиту на освіту в галузі навколишнього природного середовища, парадигми освіти в галузі довкілля як відображення принципів природокористування, ноосферна парадигма освіти як невід'ємна складова стійкого розвитку сучасної цивілізації.

Для менталітету характерні різні аспекти формування, це - морально-духовна основа діяльності соціуму й тому вперше розглядається з точки зору соціальної географії як критеріальна основа особистісної та суспільної свідомості, що формується в певному часово-просторовому континуумі, являючись складовим й управляючим елементом соціогеопроцесу, морально-духовною основою управління природокористуванням й ноосферним розвитком цивілізації. Соціальній географії належить важлива роль в дослідженні особливостей множини менталітетів окремих соціумів для вирішення глобальних проблем сучасної цивілізації та успішного переходу її до стійкого розвитку. Завдяки комп'ютерним геоінформаційним і картографічним технологіям соціальна географія може досліджувати соціальні явища й процеси в часовій і просторовій динаміці, що важливе при складанні прогнозів соціального розвитку, моделюванні майбутнього стану соціогеосистем й еволюції соціально - географічного процесу, організації соціально-географічного моніторингу тощо.

Соціальна необхідність у зміні менталітету формується внаслідок еволюції суспільства й закономірних змін принципів природокористування. Аналізуючи історію природокористування, можна зробити висновок про те, що зміна принципів природокористування відбувається в ті періоди історії розвитку суспільства, які визначались переходом до нових умов і форм господарювання. Так, в епоху первісного людського стада переважав привласнюючий принцип природокористування, що характеризується прямим споживанням природних продуктів. На зміну йому прийшло виробляюче господарювання - людина почала антропогенний кругообіг речовини, активно перетворюючи природу. Науково - технічний прогрес ще більше віддаляє людину від природи, що позначилося і на принципах природокористування. За Г.О. Бачинським, до середини ХХ сторіччя у природокористуванні людство керувалося економічним принципом. Але, на наш погляд, це не стосується епохи первісної людини, яка характеризується адаптацією людини до природних умов. Економічний принцип природокористування стає домінуючим лише при достатньому розвитку засобів і технологій виробництва, тобто значно пізніше. У другій половині ХХ сторіччя на зміну йому прийшов еколого-економічний принцип природокористування, коли перед суспільством постала необхідність платити за забруднення природного середовища. Але й це не змінило споживацького ставлення до природи - вона, як і раніше, продовжує розглядатися лише як об'єкт задоволення соціальних потреб. Прогресивним має стати соціально-екологічний принцип, за яким принципово змінюється ставлення до природи. Але по-справжньому іншим може стати ставлення соціуму до природи лише при заміні антропоцентричного підходу на природоцентричний, що відповідає ноосферному принципу природокористування.

Зміна принципів природокористування призводить до зміни парадигм освіти в галузі навколишнього середовища. Кожен етап природокористування ставить нові завдання, бо якісно змінюється ставлення до природних об'єктів і необхідна відповідна зміна ментальних настанов суспільства. Так, економічному принципу природокористування відповідає природоохоронна парадигма, еколого-економічному - екологічна, соціально-екологічному - енвайронментальна, ноосферному - ноосферна. Відповідно змінюються і рівні освіти, які найповніше відображають зміни соціального запиту, зокрема, в галузі природного середовища.

Таким чином, ноосферний принцип природокористування, ноосферна парадигма і ноосферний рівень освіти в галузі навколишнього середовища є необхідними й важливими складовими соціально-географічного процесу при реалізації концепції стійкого розвитку й переході до стану ноосфери. При цьому система освіти відіграє важливу роль, бо всі зміни в морально-духовній сфері людини й соціуму починаються з освіти і формування особистості.

У четвертому розділі дисертації "Реалізація теоретико-пізнавальної та ноосферно-світоглядної функцій соціальної географії" розглядаються соціально-географічні умови освіти для стійкого розвитку, теоретичне обґрунтування реалізації теоретико-пізнавальної та ноосферно-світоглядної функцій соціальної географії, особистісно-орієнтована модель освіти в галузі навколишнього середовища й умови її реалізації, досвід реалізації теоретико-пізнавальної та ноосферно-світоглядної функцій соціальної географії в навчальних закладах різного рівня.

Аналіз розвитку освіти в галузі навколишнього середовища показує, що природоохоронна освіта, яка є першою сходинкою у цьому, була актуальною в середині ХХ сторіччя. Пізніше великі надії вже покладались на екологічну освіту - екологізація всіх ланок освітньої системи мала забезпечити бажаний перелом у ставленні суспільства до природи. Але антропоцентризм, формуванню якого об'єктивно сприяє екологічна освіта, перешкоджає реалізації цього - екологічна криза посилюється й переростає у глобальну системну кризу цивілізації. Після того, як стала очевидною необхідність трансформації менталітету соціуму, нові надії покладаються на енвайронментальну освіту, яка повинна забезпечити формування природоцентричного підходу в природокористуванні. За рубежем вже є досвід і різні моделі енвайронментальної освіти. В Україні цей рівень освіти, як і раніше, не сприймається, що негативно позначається на підготовці українського суспільства до реалізації концепції стійкого розвитку. Але зараз вже обговорюється перехід на освіту для стійкого розвитку, яка є ще більш прогресивною і повинна поступово перейти в ноосферну освіту.

Зважаючи на те, що всі спроби перебудувати відносини суспільства та природи знаходяться у площині проблем, які розглядаються і вивчаються науками про Землю, протягом останніх десятиліть спостерігалась зміна наук - лідерів в управлінні геопроцесом. Так, у 60-70 роках ХХ сторіччя лідирувала конструктивна географія, пізніше - геоекологія, у 90-х роках - соціальна екологія, зараз - соціальна географія, яка має всі методологічні засади для забезпечення управління соціально-географічним процесом.

Особистісно-орієнтована модель освіти в галузі навколишнього середовища є втіленням нових принципів функціонування освітньої системи. Йдеться про прийняття на особистісному рівні самоцінності природи, а себе, як її частини, життя взагалі, глобальних цінностей людства. Ця модель освіти вимагає інших підходів, методів, прийомів навчально-виховного процесу як єдиного цілого. В її основі лежать такі ситуаційні моделі, при розв'язанні яких виявляються особистісні риси тих, хто навчається, а активні методи навчання дозволяють простежувати й вивчати проблеми суспільства та природи, природні процеси через імітацію конкретних життєвих ситуацій, особистісно-конкретних завдань стосовно найближчого природного оточення, імітацію конкретних проектів енвайронментальної діяльності, аналіз природних і природно-антропогенних процесів з точки зору просторово-часових змін. Як технології реалізації особистісно-орієнтованої моделі освіти використовуються рольові ігри, діалоги, дебати, творча пізнавальна діяльність у природі. Результатом цього є досвід, як найважливіший компонент культури особистості. Суть його, на відміну від традиційної системи освіти, полягає не у формуванні горезвісних знань, умінь та навичок, які робили особистість засобом освітнього процесу, а у формуванні особистісних світоглядних диспозицій, ціннісних орієнтацій, що з часом перетворюються в активну життєву позицію. Особистісно-орієнтована модель освіти в галузі навколишнього середовища частково вже реалізована в навчальному процесі загальноосвітньої школи й ВНЗ.

П'ятий розділ дисертації "Теоретичні передумови управління соціально-географічним процесом як основа переходу до стійкого розвитку" присвячено аналізу соціально-географічного процесу в Україні. Розглядаються особливості формування менталітету українців як передумови переходу до стійкого розвитку, загальні особливості та проблеми регіонального розвитку в Україні, методика й результати дослідження розвитку соціально-географічного процесу в регіонах України.

У роботі виділяються такі групи чинників формування менталітету: природно-географічні, геополітичні, історико-культурологічні, релігійні, ідеологічні, соціальні. Серед них найбільш впливовим є природно-географічний фактор.

Стан сучасного соціально-географічного процесу в Україні - складний і неоднозначний. У багатьох сферах соціального життя ситуація важка, на тлі невеликого пожвавлення економіки залишаються невирішеними проблеми безробіття, соціального страхування, медичного обслуговування, зростання злочинності, демографічні тощо. Для детального розгляду соціогеопроцесу побудовано математичну модель, яка враховує близько 100 офіційних статистичних показників за трьома складовими: соціального та економічного розвитку, екологічного стану 25 областей України, м. Києва й м. Севастополя на 1990, 1995, 2000 і 2002 роки. Методика цих досліджень описана в монографії (Нємець Л.М., Олійник Я.Б., Нємець К.А., 2003). Поняття “регіон” має декілька визначень, у дисертації воно використовується лише як одиниця територіально-адміністративного поділу України, стосовно якої наводяться офіційні статистичні дані для територіального визначення різних параметрів соціогеосистем.

Виділяючи пріоритетні напрямки управління регіональними соціогеосистемами для забезпечення переходу України до стійкого розвитку, треба вирішити такі питання:

- виявити основні тенденції соціально-географічного процесу в регіонах України;

- з'ясувати неоднорідність регіонів за соціально-економічним розвитком;

- уточнити часові зміни тенденцій розвитку регіонів;

- порівняти співвідношення темпів розвитку регіонів;

- встановити асоціативність регіонів;

- проаналізувати траєкторії розвитку регіональних соціогеосистем.

Дані ранжування (по кожному блоку показників щорічно) відображають порядок регіонів у статичному стані, але порівняння місць на послідовні моменти часу дає уявлення про динаміку розвитку певного регіону відносно інших. Враховуючи ці показники, ранжування регіонів узагальнено в класифікації так:

1 група - стійкі лідери із стабільним розвитком (з постійними високими місцями);

2 група - стійкі аутсайдери із стабільним розвитком (з постійними низькими місцями);

3 група - прогресуючі регіони з місцями, що покращуються у часі;

4 група - регресуючі регіони з місцями, що погіршуються у часі;

5) група - регіони без явно виражених тенденцій розвитку (випадкові зміни місць).

Поверхні - моделі "рельєфу" соціального розвитку в залежності від середніх індексів економічного розвитку й екологічного стану побудовано за результатами математичного моделювання. Вони наочно показують місце регіонів (відповідно точками на рис. 6) на “рельєфі”, тобто, регіони із кращим соціальним розвитком займають вищі ділянки.

Крім цього, поверхні - моделі, що відображають зв'язок трьох головних складових соціально-географічного процесу (соціальна, економічна й екологічна), вказують на наявність зворотного зв'язку між економічним розвитком і екологічним станом регіонів, тобто, для регіонів з кращими економічними показниками характерні гірші екологічні умови.

На відміну від моделі ранжування, яка не враховує подібність регіонів і можливість їх групування за більш-менш однаковими ознаками, асоціативний аналіз показав характер групування регіонів за різними блоками даних. Представлено дендрограму групування регіонів за економічним розвитком в 2002 році. В цілому результати асоціативного аналізу й ранжування добре співвідносяться, що підтверджує їх надійність і достовірність.

Моделювання траєкторії розвитку регіонів у нормованому індексному просторі показало, що за період 1990-2002 роки спостерігається кілька сценаріїв розвитку регіональних соціогеосистем і, відповідно, кілька груп регіонів із близькими умовами розвитку. Усі регіони об'єднує різке погіршення показників соціально-економічного розвитку за період 1990-1995 роки. Далі розвиток регіонів здійснюється за різними сценаріями:

1. Стійке зменшення кута відхилення регіональної траєкторії від оптимальної характерне для таких регіонів: м. Київ, Харківська, Чернівецька, Львівська, Хмельницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Чернігівська області. Цей сценарій можна розглядати як найсприятливіший для розвитку, бо названі регіональні соціогеосистеми продовжують рухатись злагоджено з оптимальною траєкторією. Але за абсолютними показниками стану вони займають різне - майже протилежне положення, для регіонів східного субрегіону характерні кращі показники.

2. Зменшення кута відхилення від оптимальної траєкторії в період 1995 - 2000 роки з подальшим зростанням відхилення, тобто, відхід траєкторії від оптимальної характерний для Запорізької й Одеської областей. Це можна розуміти як погіршення умов розвитку соціогеосистем під впливом негативних факторів.

3. Сценарій, подібний до попереднього, але із зміною напрямку траєкторії на протилежний характерний для Закарпатської області. Це можна розглядати як регрес у розвитку.

4. Збереження тенденцій до зворотного руху в період 1995-2000 років із переходом вектору розвитку в позитивному напрямку, що характерне для Дніпропетровської, Донецької, Вінницької, Київської, Луганської, Полтавської областей і АР Крим. Враховуючи, що ці регіони мають високий ресурсно-виробничий потенціал, такий сценарій можна тлумачити, як контрастний спад економічного розвитку, що пояснюється розривом економічних зв'язків і співробітництва з іншими республіками СРСР, на яке була орієнтована економіка цих регіонів. Але завдяки власному потенціалу більшість регіонів цієї групи зберегли лідируюче або високе положення серед інших регіонів.

Застосування критерію просунутості в розвитку, обґрунтованого в монографії (Нємець Л.М., Олійник Я.Б., Нємець К.А., 2003) й визначеного, як відношення відстані, пройденої соціогеосистемою, до відстані, яку вона повинна пройти до точки максимального розвитку в нормованому індексному просторі, дає абсолютну оцінку стану регіональних соціогеосистем. За ним за станом на 2002 рік тільки по м. Києву значно перевищено рівень 1990, останні регіони по - різному наближаються до “стартового” рівня 1990 року, що показано на графіках.

Комплексний аналіз результатів ранжування, кластерізації й моделювання траєкторії розвитку регіонів переконує, що основна мета дослідження - виявлення основних тенденції соціально-географічного процесу в регіонах України, неоднорідності регіонів за соціально-економічним розвитком, змін тенденцій у часі й співвідношення темпів розвитку регіонів - досягнута. Стосовно основних тенденцій соціально-географічного процесу в регіональному розвитку й оцінки співвідношення його темпів можна констатувати, що в роботі встановлено регіони з відносно стійкими тенденціями розвитку, прогресуючі, регресуючи, а також кілька регіонів з нестійкими показниками. Важливим є те, що за різними блоками показників регіони класифікуються неоднаково. Виділення відносно стабільних у часі кластерів регіонів свідчить про значну неоднорідність їх сукупності. Крім того, це підтверджується й результатами ранжування та моделювання траєкторії розвитку. Зокрема, за показниками економічного розвитку протягом досліджуваного періоду з 1990 по 2002 роки збільшується контраст між групою лідируючих регіонів (Донецька, Дніпропетровська, Харківська області та м. Київ) та іншими регіонами. Більш того, навіть у групі лідерів м. Київ все більше випереджає названі області, що свідчить про зростання темпів розвитку столиці у порівнянні з іншими регіонами.

Висновки

У дисертації теоретично обґрунтовано уточнення об'єкту соціальної географії й розширення предмету її вивчення, що дає підстави стверджувати про зростання ролі і значення цієї науки для суспільства в процесі переходу соціогеосистем різних рівнів до стійкого розвитку. Виявлено закономірності природокористування й можливості для управління формуванням ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму, що складають теоретико-методологічну соціально-географічну основу розробки і реалізації програм переходу соціогеосистем до стійкого розвитку. При цьому враховуються, з одного боку, загальні вимоги й соціально - географічні умови, а з іншого - конкретні особливості кожного соціуму. Таким чином, у дисертації виконано теоретичне обґрунтування соціальної географії, як науки, що здатна інтегрувати дослідження соціально-географічного процесу в соціогеосистемах різних рівнів для методологічного й науково-інформаційного забезпечення переходу суспільства до стійкого розвитку.

1. Об'єктом соціальної географії є соціально-географічний процес у соціогеосистемах, а предметом - його просторово-часові закономірності. Предметна область соціальної географії включає, зокрема, дослідження менталітету, як форми суспільної свідомості в конкретних природно-географічних умовах, розробку стратегії, цілей та ідеології управління формуванням менталітету соціуму, обґрунтування й впровадження системи соціально-географічного моніторингу. Уперше визначено ключові поняття „соціально-географічний процес” і „соціогеосистема” з позицій соціальної географії:

соціально-географічний процес - послідовна закономірна зміна ситуацій у розвитку різних соціумів в історичному й географічному контексті.

Інше визначення цього поняття: соціально-географічний процес - це зміни соціальних складових соціогеосистем в просторово-часовому географічному континуумі;

соціогеосистема розглядається як гетерогенна система, що об'єднує різні за рівнем узагальнення та ієрархії соціальні елементи або підсистеми, а також техногенні, абіотичні та біогенні елементи (підсистеми), що знаходяться у взаємодії через потоки речовини, енергії та інформації в географічному просторово - часовому континуумі.

2. Виходячи із соціального замовлення, нових завдань соціальної географії й нового уявлення про предмет її досліджень, у роботі пропонується менталітетоформуюча і ноосферно-світоглядна функції, які мають забезпечити перехід до ноосферного принципу природокористування через формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму.

Завдання менталітетоформуючої функції соціальної географії такі:

- формування ієрархічної системи цілей з урахуванням регіональних, етнічних, природних, економічних та інших особливостей соціумів;

- вибір механізмів трансформації менталітету (засоби досягнення цілі);

- вибір технологій трансформації менталітету (методи досягнення цілі);

- визначення оптимальних умов трансформації менталітету (умови досягнення цілі);

- організація контролю над трансформацією менталітету через систему соціального моніторингу;

- організація контролю над змінами стану соціально - географічних систем через систему соціально-географічного моніторингу;

- своєчасне корегування засобів і методів досягнення цілі за результатами поточного контролю;

Ноосферно-світоглядна функція соціальної географії має забезпечити через формування ноосферного світогляду:

- оптимальне управління соціально-географічними системами на основі глибоких знань про закономірності функціонування їх компонентів;

- багатовимірний прогноз всіх наслідків природокористування;

- передбачення можливих ускладнень, біфуркацій та виникнення неконтрольованих ситуацій;

- оперативну й ефективну реакцію на відхилення від передбачуваної траєкторії розвитку соціально-географічних систем тощо.

3. Сучасна глобальна соціально-геоекологічна криза - прояв протиріч між живою та неживою природою, загальних протиріч біосфери та суперечностей між соціумом і навколишнім природним середовищем. Протиріччя між суспільством і природою носять антагоністичний характер і обумовлені антропоцентричною орієнтацією соціуму в природокористуванні; природоцентричний підхід до взаємодії з природним середовищем має зняти цей антагонізм.

4. Стратегія стійкого розвитку - єдина реальна можливість подолання глобальної соціально-геоекологічної кризи та негативних наслідків глобалізації. З точки зору соціальної географії стійкий розвиток - це один із багатьох станів соціально-географічного процесу, параметри якого визначаються природно-географічними умовами та іншими особливостями конкретного соціуму (країни, регіону тощо). Отже, перехід окремих країн чи регіонів до стійкого розвитку повинен здійснюватись за власною „соціально-індивідуальною” траєкторією, погодженою з траєкторіями розвитку інших країн чи соціумів, враховуючи при цьому принцип несуперечності цілей.

5. З позиції соціальної географії стійкий розвиток - поступальний розвиток соціально-географічного процесу в заданих параметрах, що виключають можливість виникнення катастрофічних й небезпечних явищ в соціально-географічних системах при управлінні їх соціальними складовими на основі ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму для забезпечення гармонійного та оптимального розвитку соціальних і природних підсистем з метою збереження умов життєдіяльності нинішнього й майбутніх поколінь при переході в подальшому до стану ноосфери.

6. Загальні соціально-географічні умови переходу до стійкого розвитку відображають соціально-географічний аспект концепції стійкого розвитку, визначають можливість погодження траєкторій розвитку різних соціально-географічних систем і є необхідними при створенні національних та регіональних програм переходу на стратегію стійкого розвитку:

- відносне вирівнювання соціально-економічного стану всіх країн світу;

- ліквідація антагоністичних протиріч між соціумами та всередині них;

- вироблення єдиного підходу у формуванні ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму;

- перехід системи освіти всіх країн на новітні технології, що мають забезпечити максимально швидку зміну ментальних настанов соціуму;

- формування єдиного світового освітнього простору для досягнення інваріантних цілей освіти;

- розробка ноосферних принципів природокористування, які засновані на ноосферно орієнтованому інтегральному менталітеті соціуму.

7. Соціально-географічна сутність та інтерпретація менталітету полягає в тому, що він є найважливішим елементом соціально-географічного процесу і вперше в науці дається його визначення з позицій соціальної географії: менталітет - критеріальна основа особистісної та суспільної свідомості, яка формується в певному часово-просторовому континуумі, є складовим й управляючим елементом соціально - географічного процесу, основою управління природокористуванням й ноосферним розвитком цивілізації.

8. Головна умова переходу до стійкого розвитку - це формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету соціуму, що дозволить змінити антропоцентричний підхід в природокористуванні на природоцентричний. Технологічним засобом формування ноосферного менталітету має стати реформована система освіти, що реалізується в єдиному світовому просторі із застосуванням новітніх освітніх технологій і підходів, зокрема, особистісно-орієнтованої моделі освіти. Її найважливішою ланкою є освіта в галузі навколишнього середовища, яка вже зазнала перетворень і сьогодні виходить на рівень освіти для стійкого розвитку. Парадигми освіти в галузі навколишнього середовища відображають принципи природокористування й рівень розвитку суспільства. Послідовна зміна природоохоронної й екологічної парадигм забезпечує нарощення знань і навичок для діяльності в природному середовищі. Однак, вони не орієнтують суспільство на природоцентричні принципи природокористування. І тому особливо актуальним зараз є питання про реалізацію енвайронментальної парадигми, що допоможе ідейно та методично забезпечити трансформацію суспільної й особистісної свідомості для формування природоцентричної позиції. Формування ноосферного менталітету потребує ноосферної парадигми освіти в галузі навколишнього природного середовища.

9. Системі соціогенних потреб соціуму властиві такі закономірності:

а) із зниженням рівня узагальненості потреб відбувається їх конкретизація;

б) між рівнями узагальненості потреб існують протиріччя;

в) із зниженням рівня узагальненості потреб зменшується їх зміст та збільшується кількість обмежень, які вносяться глобальними (більш загальними) рівнями.

Ці протиріччя відбиваються в системі цілей і визначають варіативність усіх ланок природокористування.

Соціально - географічна інтерпретація поняття “природокористування” - це процес взаємодії соціуму й навколишнього природного середовища, який управляється менталітетом соціуму і в залежності від його орієнтації може мати антропоцентричний або природоцентричний (ноосферний) характер.

Системи потреб і цілей при корпоративному розвитку соціально-географічних систем мають відповідати принципу несуперечності, сформульованому в дисертації - будь-яка система цілей (потреб) є ефективною і такою, що реалізується, якщо в ній відсутні від'ємні проекції векторів цілей на траєкторію руху соціально-географічної системи, для якої дана система цілей актуальна.

10. Конструктивна схема управління соціально-географічним процесом опирається на такі положення:

- оптимізація соціальних потреб;

- природоцентричні пріоритети;

- природосумісні технології й технічні засоби природокористування;

- компетентність, професіоналізм у підготовці, прийнятті та реалізації рішень;

- міждисциплінарний підхід в обробці інформації;

- функціонування ефективної системи соціально-географічного моніторингу.

Конструктивна схема управління соціально-географічним процесом передбачає певні заходи у культурологічній, науково-інформаційній, технологічній і технічній ланках управління для забезпечення переходу до стійкого розвитку. Важливу роль при цьому відіграє система освіти, як технологічна основа формування ноосферного менталітету особистості й суспільства. Існує відповідність принципів природокористування, парадигм і рівнів освіти в галузі навколишнього природного середовища.

11. Регіони України суттєво відрізняються між собою за темпами й рівнями розвитку. Така неоднорідність зростає у часі через підвищення темпів розвитку лідируючих регіонів. За результатами ранжування розроблено класифікацію регіонів України із виділенням груп лідерів, аутсайдерів, прогресуючих, регресуючих регіонів і регіонів без чітко виражених тенденцій розвитку за період з 1990 по 2002 роки.

Результати математичного моделювання соціально-географічного процесу в регіонах України, побудова поверхонь розподілу середнього індексу соціального розвитку, як функції середніх індексів економічного розвитку й екологічного стану, показали, що між соціально-економічним розвитком й екологічним станом існує зворотний зв'язок - для регіонів з кращими соціально-економічними показниками характерні гірші екологічні показники. Така залежність зберігається в часі.

Асоціативний аналіз (за схемою кластер - аналізу) регіонів показав, що вони утворюють досить стійкі в часі угрупування за різними блоками показників. Це свідчить про подібність умов розвитку регіонів, що опинилися в одній групі. Результати ранжування й асоціативного аналізу, в основному, співпадають.

Аналіз траєкторії розвитку регіонів показав, що темпи їх розвитку суттєво відрізняються, більшість з них не досягли рівня 1990 року, хоча напрям траєкторії їх розвитку поступово наближається до оптимального.

12. Основні напрямки переходу України до стійкого розвитку передбачають:

а) забезпечення ефективної підтримки регресуючих і відстаючих регіонів для виведення їх на деякий середній рівень соціально-економічного розвитку;

б) забезпечення приблизно однакових темпів розвитку регіонів;

в) враховуючи неоднорідність ментальних настанов населення різних регіонів, їх соціально-економічний розвиток, екологічний стан тощо, розробити національну програму переходу на стратегію стійкого розвитку, яка повинна забезпечити:

- глобальні в масштабах України (і світової спільноти) орієнтири для створення відповідних регіональних програм;

- розробку й реалізацію механізмів виключення суперечних складових векторів регіонального розвитку відносно національної програми;

- реформування системи освіти, всіх суспільних інститутів (пропаганда, законотворчість, правові відносини тощо) для перебудови особистісної й суспільної свідомості, переходу до природоцентризму, формування ноосферно орієнтованого інтегрального менталітету української нації з урахуванням культурних, релігійних, історичних та інших особливостей регіонів;

- рівномірний соціально - економічний розвиток регіонів;

- оптимальний розподіл ресурсів, необхідних для переходу на стійкий розвиток;

- розвиток науково-інформаційного супроводу й забезпечення переходу до стійкого розвитку;

- розробку природосумісних технологій і технічних засобів природокористування;

- ефективне вирішення й попередження екологічних проблем тощо.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Немец Л.Н. Устойчивое развитие: социально-географические аспекты (на примере Украины). - Х.: „Факт”, 2003. - 383 с.

2. Нємець Л.М., Олійник Я.Б, Нємець К.А. Просторова організація соціально-географічних процесів в Україні. К.-Х.: РВВ ХНУ, 2003. - 145 с. Особистий внесок: обґрунтування постановки досліджень, аналіз соціально-географічної ситуації в Україні, розробка методики досліджень, аналіз соціально-географічного процесу в Україні, інтерпретація результатів математичного моделювання, обґрунтування висновків і рекомендацій (с. 1-30, 45-145).

3. Немец Л.Н., Гриценко А.В., Найденова М.В., Черванев И.Г. Современная экологическая ситуация. //Харьковская область: Природа, население, хазяйство. 2-е изд. //Под ред. А.П. Голикова, А.Л. Сидоренко. - Харьков, 1997, с. 190-206 (серия: Регионы Украины). Особистий внесок: розробка концепції аналізу екологічного стану Харківської області (с. 190-193).

4. Нємець Л.М., Костріков С.В., Нємець К.А. Основи соціальної екології. Навчальний посібник /Заг. ред І.Г. Черваньов. - Х., 1999, 184 с. Особистий внесок: розробка концепції посібника, аналіз принципів природокористування, розробка методичних питань (с. 1 - 31, 56-70, 126-158).

5. Нємець Л.М. Навчально-методичний комплекс з курсу „Соціальна педагогіка з основами педагогічної майстерності” / За ред. К.А. Нємця. - Х., 2002.

6. Немец Л.Н. Роль географии в энвайронментальной педагогике // Вісн. Харк. нац. ун-ту. № 402. Геологія. Географія. Екологія. - Х.: Основа, 1998. С. 205.

7. Немец Л.Н. Энвайронментальное образование: история, реалии, перспективы //Вісн. Харк. нац. ун-ту. № 455. Геологія. Географія. Екологія. - Х.: Основа, 1999. с. 167.

8. Нємець Л.М. Проблеми освітянської географії як основи формування енвайронментального менталітету //Проблеми безперервної географічної освіти і картографії: Зб. наук. праць /Відп. за випуск О. О. Жемеров. - К., 2000. С. 21-24.

9. Немец Л.Н., Немец К.А. О новых подходах в непрерывном географическом образовании / Проблеми безперервної географічної освіти і картографії: Зб. наук. праць /Відп. за вип. О. О. Жемеров. Вип. 1 - К., 2000. С. 11-14. Особистий внесок: обґрунтування особистісно-орієнтованої моделі географічної освіти (с. 11-13).