Науковий потенціал української географії: формування, розміщення, напрями

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науковий потенціал української географії: формування, розміщення, напрями

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Протягом ХХ століття відбувся процес формування сучасної системи географічних наук. У ньому взяли участь учені різних країн, в першу чергу Німеччини (Х. Бунге, А. Гумбольдт, К.Ріттер, Ф. Ратцель, А. Геттнер, А. Льош), Австрії (В. і А. Пенки, О. Зупан), Франції (В. Мартонн, Відаль де ла Бланш), Росії (П.П. Семенов-Тян-Шанський, В.В. Докучаєв, Д.М. Анучин, О.І. Воєйков, М.М. Баранський, С.В. Колесник), Швейцарії (А. Беш), США (Г. Харшторн, Ч. Гарріс), Болгарії (А. Гилибов), Індії (Х. Чаттерджі) та інші. Становлення української географії відбувалося до другої половини XIX - початку XX століття і пов'язане із суспільною і науковою діяльністю В.Б. Антоновича, К.Г. Воблого, М.С. Грушевського, С.Л. Рудницького, А.С. Синявського, П.А. Тутковського, П.П. Чубинського.

У формуванні сучасних наукових та освітніх закладів, шкіл брали участь вихованці Краківського, Ягеллонського університетів (А. Реман, Е. Ромер), Санкт-Петербурга, Москви, Воронежа (М.П. Авенаріус, П.І. Броунов, О.А.Івановський, А.М. Краснов, В.Є. Опоков, Д.М. Соболєв). У той час уже існувала потужна когорта українських географів, які сприяли появі кафедр географії або заклали основи розвитку нових наукових напрямів (Г. Величко, О.В. Клосовський, В.В. Садовський).

Потужна наукова географічна школа працювала в українському зарубіжжі в 1921-1939 роках у Празі, де серед її провідних учених були представники Львівської наукової школи (М.М.Іваничук), Наддніпрянської України (В.В. Савицький, М.С. Тимошенко) і навіть Кубані (Н.Ф. Щербина). В той же час закінчили вищі навчальні заклади України або проходили тут аспірантську підготовку відомі науковці Росії (Г.Г. Григор, О.О.Вірський, В.О. Танаєвський), Грузії (Г.Н. Гехтман), Вірменії (Г.А. Кочарян) та ін.

Сьогодні в Україні є достатньо розгалужена мережа географічних наукових й освітніх закладів, установ. Кількість високваліфікованих фахівців складає більше 120 докторів географічних наук та понад тисячу кандидатів.

Ряд аспектів цієї проблематики розроблялись у наукових працях українських учених. У 1997 році видані монографія професора Я.І. Жупанського «Історія географії в Україні», праці О.І. Шаблія про життя і наукову діяльність С.Л. Рудницького, В.М. Кубійовича. Розпочато видання серії «Постаті українського землезнання» про видатних географів (П.Т. Ващенка, К.І. Геренчука, В.В. Садовського, О.В. Степанів, І.Г. Теслю, П.М. Цися, М.І. Щербаня та ін.). Значний вклад у вивчення історії географії вносить часопис «Історія української географії», заснований у 2000 році Б.І. Заставецьким (шеф-редактор О.І. Шаблій, редактор О.В. Заставецька). Проте цілісної картини формування географічної науки, її наукового потенціалу поки що немає, тому вибір теми є актуальним і своєчасним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи тісно пов'язана з науково-дослідними роботами, що проводяться на кафедрі суспільної географії Волинського державного університету імені Лесі Українки (Науковий потенціал української географії). Результати дослідження були використані під час розробки окремих розділів науково-дослідницької тематики Волинського державного університету імені Лесі Українки, а саме: історії формування географічної освіти у Волинському центрі, становлення природничо-географічного факультету і нормативному курсі «Історія географії».

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у вивченні процесу формування та сучасного стану географічної науки в Україні, ії наукового потенціалу, обґрунтуванні ролі персоналій, їхнього наукового доробку і перспектив розвитку цієї галузі знань.

Для досягнення мети були поставлені такі головні завдання:

- поглибити методологію дослідження розвитку географічної науки в Україні;

- розробити науково обґрунтовані принципи відбору персоналій і дослідження творчого доробку вчених;

- провести комплексний аналіз наукового потенціалу географічної науки та картографічно відобразити його внутрішньотериторіальні особливості;

- розкрити механізм становлення наукових шкіл і показати їхню ієрархію;

розробити пропозиції щодо вдосконалення територіальної, функціональної та часової організації наукового потенціалу української географії.

Об'єкт дослідження - сучасна територіальна організація і функціонування української географічної науки, представленої науково-дослідницькими і освітніми закладами.

Предмет дослідження - науковий потенціал географічної науки, персоналії (академіки і члени-кореспонденти НАН України та інших галузевих академій, доктори і кандидати географічних наук), наукові й освітні заклади, наукові ідеї, напрями і школи, забезпеченість фахівцями вищої кваліфікації.

Методологічною основою дисертаційної роботи є наукові засади історії розвитку географії. У процесі дослідження використано системно-структурний аналіз, який визначив застосування конкретних методів дослідження, зокрема літературного, соціологічного, порівняльного, географічної генералізації, історико-географічної інтерпретації тощо.

Інформаційною базою дослідження були: узагальнюючі праці з історії географічної науки; енциклопедичні та довідкові видання; праці, присвячені життю і діяльності видатних учених; періодичні видання; дані, отримані у процесі дослідження наукових закладів України; анкетування вчених, листування з учнями, їхніми рідними та близькими.

Наукова новизна одержаних результатів. Виконана робота є оригінальним цілісним дослідженням, в якому вперше всебічно розкриваються особливості формування географічної науки в Україні через персоналії, науковий потенціал, мережу географічних освітніх закладів, персональних шкіл. До найважливіших результатів, що характеризуються новизною і розкривають зміст дисертаційної роботи, належать такі:

поглиблення теоретико-методологічних підходів до дослідження історії становлення і розвитку географічної науки в Україні;

виявлення принципів відбору персоналій і дослідження наукового доробку вчених;

проведення комплексного аналізу наукового потенціалу та його територіального розміщення;

створення банку даних персоналій учених-географів України вищої кваліфікації як основи для формування інформаційно-пошукових та інформаційно-предметних систем персоналій;

виявлення механізму формування реґіональних і загальнонаціональних наукових шкіл з української географії;

обґрунтування рекомендацій з удосконалення територіальної, геодемографічної організації наукового потенціалу географічної науки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці теоретико-методологічних основ формування наукового потенціалу української географії та обґрунтуванні пропозицій щодо подальшого її розвитку. Результати проведених досліджень мають важливе значення для повернення історичної спадщини і підвищення реноме української географічної науки. Їх можна використати для вирішення завдань державного і регіонального прогнозування розвитку української географії, формування національної політики розвитку науки, наукових і навчальних закладів та наукових шкіл держави. Матеріали досліджень містять також цінну бібліографічну інформацію для наукових працівників, аспірантів, студентів України і можуть бути використані як вихідний матеріал для наукової роботи з вивчення наукових шкіл і творчості окремих учених.

Результати дослідження використовуються у навчальному процесі географічного факультету Волинського державного університету імені Лесі України під час проведення лекційних та практичних занять із курсу «Історія та методологія географічної науки», «Історія географії», а також можуть бути використані в курсах «Теорія та методологія географічної науки», «Історія та методологія суспільної географії».

Особистий внесок здобувача. Отримані наукові результати є авторським узагальненням методів досліджень наукового потенціалу української географії, його формування, просторового розміщення. На основі вивчення й узагальнення розробок вітчизняних та зарубіжних учених запропоновано авторське бачення системи підходів до цього дослідження. Проаналізувано, оцінено територіальні аспекти географічної науки в Україні, ієрархію наукових шкіл і розроблено пропозиції щодо їх розвитку.

Дисертаційна робота є самостійною науковою працею, а науково-практичні результати належать автору та є його науковим доробком.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації дисертації доповідалися на: Міжнародному науково-методичному семінарі з проблем географічної та картографічної освіти (Харків, 1988), Міжнародній науково-практичній конференції «В.И. Вернадский и современность» (Краснодар, 1993), Міжнародній науково-практичній конференції з проблем наукового потенціалу «Науковий потенціал вітчизняної географії» (Майкоп, 1999), Міжнародній науково-практичній конференції «Географічна освіта і наука в Україні» (Київ, 2003), Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми Європейської інтеграції і транскордонного співробітництва» (Луцьк, 2005); наукових конференціях професорсько-викладацького складу Волинського державного університету імені Лесі Українки (Луцьк, 2000-2006).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 12 наукових праць загальним обсягом 6,4 др. арк., із них 5 - у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 140 сторінок тексту, 2 таблиць, 23 рисунків, 12 додатків. Список використаних джерел налічує 163 найменування.

Основний зміст роботи

географія картографічний територіальний

У першому розділі «Наукові засади дослідження історії становлення і розвитку географічної науки в Україні» висвітлено концепцію та алгоритм аналізу географічних персоналій, розроблено методичні основи дослідження наукового доробку вчених.

Історія дослідження географічної науки відтворює зрізи минулого, а рівень їх географічного пізнання поєднує історію географії та історію географічної науки як ієрархію географічної думки, географічних ідей, напрямів. Тому в цих дослідженнях застосовують такі методи географічних досліджень, як філософський, міждисциплінарний, конкретно-науковий. У процесі нашого дослідження ми вищеназвані методи доповнили наступними: із загальнонаукових - алгоритмізація, порівняльний, аналіз літературних джерел і системно-структурний аналіз, абстрактно-логічний, діалектичний, історичний, узагальнення; а із власне-географічних - географічна генералізація, історико-географічна інтерпретація, метод рангування.

Методичні основи дослідження розвитку географічної науки обґрунтовано Я.І. Жупанським, І.П. Ковальчуком, О.В. Краснопольським, Я.Б. Олійником, М.Д.Пістуном, О.І. Шаблієм та ін. Вони заклали головні підходи до вивчення історії географічної науки, етапів її становлення, дослідження проблеми «наукова школа». Теоретико-методологічні аспекти суттєво доповнили такі відомі зарубіжні географи, як В.А. Анучин, М.М. Голубчик, В.М. Жекулін, А.Г.Ісаченко, Ф.М.Мільков, Ю.Г. Саушкін та ін.

Для реалізації концепції нашого бачення становлення і розвитку географічної науки в Україні крізь призму персоналій, наукового потенціалу ми обрали комплексну методику, яку відобразили у вигляді алгоритму. Алгоритмізація дослідження забезпечила логічно-послідовне виконання завдання в кожному з шести етапів. Виникла ідея, яка потребувала абстрагування, теоретичних основ обґрунтування, вибору методики дослідження, її реалізації, націлення на розробку концептуальних засад розвитку географічної науки і формування національної географічної школи, наукового потенціалу.

У другому розділі «Розвиток географічної науки в Україні» виявлено історичні аспекти дослідження проблеми становлення української географії, етапність її розвитку, постаті, ідеї та здобутки.

У межах Російської імперії розвиток української науки пішов у напряму реґіональної географії. Цей розвиток забезпечувався працею окремих учених. Їхні дослідження стосувались проблем географії України і виходили за рамки загальноросійських шкіл. Сюди слід віднести географічні елементи досліджень С.Г. Величка (1670-1728), В.М. Григоровича-Барського (1701-1747), Д.П. Журавського (1810-1856), учених Київської академії Ф.Й. Туманського (1750-1810), Д.Р. Пащенка (1759-1809), О.Ф. Шафонського (1740-1811), Я.Г. Маркевича (1776-1804), М.Г. Арандаренка (1795-1867) та ін.

Значний вклад у розвиток географії України вніс П.П. Чубинський (1839-1884), який очолював етнографо-статистичну експедицію в Південно-Західну Росію, дослідження носили етнографічний характер.

До 70-80 років XIX століття належить активна діяльність у галузі географії одного із лідерів українофільського руху, засновника Київської історичної школи В.Б. Антоновича (1835-1908), який вперше прочитав науковий курс географії України студентам Вищих жіночих курсів м. Києва (1883), а з 1886 року - нелегально студентам Київського університету.

Вагомий вклад вніс С.Л. Рудницький (18771937), фундатор української геоморфологічної термінології, першого географічного опису всіх українських земель, політичної географії України.

До другої половини ХІХ століття належить формування метеорологічного, гідрологічного, геоморфологічного, картографічного напрямів, зумовлених практичною необхідністю.

Нами виділено і обґрунтовано чотири етапи в розвитку модерної географії.

Перший етап (1917-1940 роки). У 1917 році почався набір студентів на географічну спеціальність у Херсонському педагогічному інституті.

У 1918 році створено Кримський університет, який діяв у співдружності з Київським університетом (спочатку це був його філіал).

Перші схеми природно-географічного районування України були розроблені на основі результатів дослідження басейну Дніпра, Полісся, Приазов'я: геоморфологічні - Б.Л. Личков, Д.М. Соболєв, П.А. Тутковський; геологічні і гідрогеологічні - В.І. Лучицький, Д.М. Соболєв.

У 1930-1940 роках в Україні виникло чимало наукових закладів, де велися географічні та близькі до географічних дослідження. Було створено Харківський гідрометеорологічний інститут (1932), геолого-географічні факультети Київського та Харківського університетів (1933), Раду з вивчення продуктивних сил України і геолого-географічний факультет Одеського університету (1934), геолого-географічний факультет та кафедру фізичної й економічної географії Дніпропетровського університету (1937), природничо-географічний факультет Кременецького учительського інституту (1940), кафедру географії Луцького учительського інституту (1940).

У 1934 році відновлено вчені звання і ступені. Перший доктор географічних наук в Україні з'явився лише у 1938 році. Ним став професор Харківського університету М.І. Дмитрієв, який провів перше геоморфологічне районування України (1934).

Академіками стали українські географи Й.Й. Косоногов (1922), Є.В. Опоков, С.Л. Рудницький (1929); етнограф А.М. Лобода (1922); геологи і ґрунтознавці В.В.Різниченко та О.Н. Соколовський (1929); членом-кореспондентом АН УРСР - В.А. Поггенполь (1927).

Другий етап (1945-1969 роки) характеризується відновленням зруйнованого господарства України, подальшим процесом формування системи наукових та освітніх закладів.

У 1944 році Харківський гідрометеорологічний інститут переведено в Одесу. В Києві відновлено Інститут географії при Київському університеті, створено географічні факультети в Київському і Чернівецькому університетах. У 1945 році створено географічний факультет у Львівському університеті, у 1952 - природничо-географічний факультет у Луганському, у 1961 - Мелітопольському педінститутах.

А.Н. Криштофович (1945), О.С.В'ялов, П.М. Першин (1948) стали академіками; М.Г. Попов (1945) - членом-кореспондентом АН УРСР. З'явилися перші доктори географічних наук у Львові, Одесі.

Наприкінці 50-х років в Україні працювало шість докторів географічних наук: В.П. Попов, О.Т.Діброва, М.В. Бова (Київ); К.І. Геренчук, П.М. Цись (Львів); І.В. Бут (Одеса).

У 60-ті роки докторами наук стали О.М. Алмазов, Д.І. Богорад, О.М. Маринич, І.Ф. Мукомель, Г.Ф. Прихотько, О.М. Раєвський, П.В. Ковальов, М.П. Леонов, Л.Г. Онуфрієнко.

У працях цього періоду з економічної географії представлені методологічні основи структурного аналізу виробничо-територіальних комплексів; роботи з комплексного районного планування території з багатопрофільним народним господарством; фізико-географи розглядали питання районування України, де вперше дано характеристику всіх регіональних одиниць за єдиним принципом.

Третій етап (1970-1990 роки) виділяється організацією природничо-географічних факультетів у Вінницькому (1974), Луцькому (1975), кафедри географії в Сумському (1976) педінститутах; відновленням географічних факультетів у Кримському та природничо-географічного факультету у Київському педінститутах (1974), виникають географічний факультет Криворізького педінституту і природничо-географічний факультет Сумського (1987) й Тернопільського (1990) педінститутів, відновлено підготовку географів на природничо-географічному факультеті Херсонського педінституту (1990).

Академіком АН УРСР обрано М.М. Паламарчука (1973), котрий став першим ученим із професійною географічною освітою, якому присвоєно звання Заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1980). Обрані академіком АН УРСР В.І.Бєляєв (1988), членом-кореспондентом - М.П. Булгаков (1982).

Протягом даного етапу відбулося 50 захистів. В.І. Галицький став першим доктором географічних наук серед географів Дніпропетровська, М.Г.Ігнатенко - Чернівців, А.М. Оліферов - Сімферополя, Я.О. Мольчак - Луцька.

У досліджуваний період розвивалися теоретичні питання, які стосувались економічної географії - це формування і функціонування виробничо-територіальних комплексів, формування складових виробничо-територіальних комплексів, застосування картографічного методу під час вивчення економіко-географічних об'єктів, проблеми формування систем розселення, міграції населення і трудових ресурсів, ландшафтні дослідження. Картографічні дослідження розвивались у двох напрямах - теоретичні і методичні напрацювання та створення карт, використання математичних методів в економічній і фізичній географії. Активно розвивалися соціально-економічні дослідження, які торкалися питань використання рекреаційних ресурсів, розвитку туризму, сфери відпочинку.

Четвертий етап (1991-2005 роки). У 1991 році Україна стала незалежною державою і розпочався процес формування національної географічної науки. У цьому ж році на базі відділення географії Інституту геофізики імені М.Ф. Суботіна створено Інститут географії НАН України. Першим директором Інституту став доктор географічних наук Л.Г. Руденко.

У період незалежності академіками НАН України були обрані М.П. Булгаков (1992) та В.М.Єремєєв (1997, член-кореспондент із 1992), членом-кореспондентом НАН України - Л.Г. Руденко (1992).

Аналіз тематики дисертаційних праць із географічної науки вказує на такі проблеми:

- відсутні дисертаційні роботи з різноманіття ландшафтів і шляхів їх збереження; недостатньо розвивається вивчення геофізики ландшафтів, сучасних фізико-географічних процесів; вплив техногенних процесів на ландшафти і змін їх властивостей; майже відсутні дослідження про клімат й активний вплив на атмосферні процеси, шкідливі метеорологічні явища та кліматичні умови окремих регіонів України;

- мало досліджуються проблеми реструктуризації і регіональних аспектів окремих галузей промисловості; географічні аспекти транскордонних коридорів України; географії світового господарства, політичної географії та географії культури; проблем сталого розвитку.

У працях четвертого етапу приділялася увага науково-методичним основам економіко-географічних досліджень, особливо інтенсивному розвитку соціально-демогеографічним і політико-географічним дослідженням; проблемам історії національної географії; оцінці природно-ресурсного потенціалу; проблемам раціонального природокористування тощо.

Третій розділ «Територіальні аспекти аналізу сучасної географічної науки в Україні» присвячений характеристиці сучасної структури географічної науки та освіти, вивченню рівня забезпеченості навчальних і наукових організацій фахівцями вищої кваліфікації, виявленню просторово-часових аспектів наукового потенціалу України, виділенню і аналізу географічних наукових шкіл.

Головний науковий центр географічної науки України - Київ. Тут зосереджені академічні наукові організації (Інститут географії НАН України, географічні осередки інших НДІ НАН України), спеціалізовані галузеві організації (УкрНДІгідрометеорології, Київський інститут будівництва), класичний Київський національний університет імені Тараса Шевченка та Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. За період з 1990 по 2005 роки кількість докторів географічних наук нараховує не менше 20 фахівців.

Крупні регіональні центри - наукові центри з числом докторів наук не менше п'яти, регіон дослідження яких обіймає територію України в цілому або декілька регіонів України: Львівський, Сімферопольський, Севастопольський, Одеський, Харківський, Чернівецький.

Регіональні центри з числом докторів наук від 1 до 5, регіон дослідження яких обіймає територію як правило одного регіону і лише окремі дослідження виходять за їх межі: Волинський (Луцьк), Дніпропетровський, Тернопільський, Рівненський, Вінницький, Кіровоградський, Керченський, Сумський.

Локальні спеціалізовані центри, які мають географічні наукові або освітні заклади: Ніжинський, Уманський, Криворізький, Луганський, Мелітопольський, Кам'янець-Подільський, Івано-Франківський, Полтавський, Херсонський.

Локальні центри Українського географічного товариства: Житомирський, Білоцерківський, Чернігівський, Новгород-Сіверський, Бердянський, Миколаївський, Закарпатський (Ужгородський), Черкаський, Ялтинський, Запорізький.

Із 249 фахівців, які народились або коли-небудь працювали в Україні, 195 родом з України (74,4%), 45 - із Росії (18,0%), 9 - з інших держав. У 10 областях, що тяжіють до університетів, заснованих до XX ст., народилося 107 майбутніх докторів географічних наук, або 44,9% всіх фахівців.

Ідеальний період між дипломом про вищу освіту і вченим ступенем 3 роки. Такий шлях вдалося подолати тільки п'яти вченим України: М.О. Куниці, І.М. Пономаренку, І.М. Рослому, М.О. Тимофєєву, П.М. Цисю. Проте у них всіх були перерви між школою і вищим навчальним закладом, а найшвидший шлях до ступеня кандидата наук був у П.М. Цися.

Кількість захищених кандидатських дисертацій після закінчення вищого навчального закладу розподілені наступним чином: після 5 років - 10 захистів; 6 років - 12; 7 років - 11; 8 років - 12; 9 років - 14; 10 років - 5; 11 років - 7; 12 років - 3; 13 років - 6; 14 років - 6 осіб; 15 років - 2; 16 років - 4; 17 років - один захист. Усього у термін 39 років вклався 71 науковець, після 10 років - 32.

Середній вік захисту кандидатської дисертації - 33 роки однаковий, як для колишньої когорти, так і нині функціонуючої. Він дещо вищий, ніж у цілому на пострадянському просторі (32 роки).

Середній вік захисту докторської дисертації в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, складає 50 років, що підтверджує високу наукову потенцію здобувача, можливість самовираження.

На території України докторами наук до 40 років стало вісім учених із 64 по всьому пострадянському простору. При цьому жоден із них не ввійшов у першу десятку колишнього СРСР (до 33 років). П.І. Броунов, О.В. Клосовський (31 рік), А.М. Краснов (32 роки) захистили дисертації ще у ХІХ столітті, як і Б.І. Срезневський.

Наукова школа в географії - це неформальне творче співробітництво висококваліфікованих дослідників, об'єднаних спільністю підходів у вирішенні наукової парадигми.

До числа основних ознак наукової школи належать: значимість отриманих результатів у певній галузі науки, високий науковий авторитет і суспільне визнання; оригінальність методики дослідження, загальні наукові погляди; наявність наукових лідерів - відомих учених, які володіють умінням підібрати наукову молодь і створити в колективі творчу, ділову, доброзичливу обстановку. Школа має певні результати, які ми бачимо у відтворенні фахівців вищої кваліфікації - докторів географічних наук. Елементами такої наукової школи є «учитель - учні» або «учитель-учні-послідовники»; науковий лідер - навчальний заклад (кафедра) - науковий інститут (лабораторія) - науковий семінар (творча група).

В сучасній географічній науці України сформувались наступні наукові школи: фізико-географічна, суспільно-географічна, гідрологічна, однією із найстаріших наукових шкіл в Україні є школа в галузі метеорології та кліматології, відбувається зародження наукових шкіл у картографії та океанології. Кожна з них має певну структуру генетичного дерева.

Майбутні доктори географічних наук отримали базову освіту на географічних факультетах чи відділеннях університетів та природничо-географічних, природничих факультетах педінститутів у вищих навчальних закладах України, колишніх республік СРСР і в Польщі й Австрії. Географічною слід вважати також освіту, одержану у вузькоспеціалізованих вищих навчальних закладах (гідрологія, гідрографія, метеорологія і кліматологія, океанологія, картографія). Проте звання доктора географічних наук в Україні мають також науковці, які отримали базову геологічну (Л.М. Горев, Д.В. Закревський, Ю.О. Кошик, Г.В. Пасічний, В.І. Пелешенко), біологічну (Н.О.Сіренко), фізико-математичну (І.В. Бут, М.В. Бова, В.М. Московкін), хімічну (О.М. Алмазов, О.І. Денисова, В.І. Михайлов), економічну (Д.І. Богород, О.Т.Діброва), юридичну (П.Т. Ващенко) освіту. Перші професори географії в Україні (П.І. Броунов, К.Г. Воблий, О.В. Клосовський, А.М. Краснов, Г.І. Танфільєв, П.А. Тутковський) не мали також географічної освіти.

Майбутніх докторів вищої кваліфікації модерної географії для України підготували 20 вищих навчальних закладів України, 11 - Росії.

Висновки

1. Методологічно доведено необхідність дослідження становлення та розвитку географічної науки в Україні: з одного боку - наукового потенціалу, його формування, розміщення, а з іншого - розроблення науково обґрунтованих методів дослідження для відтворення історичної справедливості і підвищення іміджу науки. На основі аналізу розвитку модерної географії нами виділено чотири етапи: I - 1917-1940 рр.; II - 1945-1969 рр.; III - 1970-1990 рр.; IV - 1991-2005 рр. Періодизацію проведено згідно з такими обґрунтованими критеріями, як: 1) соціально-економічні передумови, що визначають стан і рівень розвитку географічної науки, її методологічні та конкретно-наукові досягнення, властиві для цього проміжку часу; 2) географічна значимість фактичного матеріалу, що встановлює передумови для подальшого розвитку наукових напрямів, шкіл; 3) наукова діяльність фахівців вищої кваліфікації, які захистили дисертації з географічних або суміжних наук, їхній найбільш вагомий доробок, рейтинг, участь у формуванні нового напряму, наукові й урядові нагороди, які відображають місце вченого у знаннєвому середовищі.

2. На основі аналітичного огляду наукової літератури, архівних даних, фондових матеріалів нами виділено і використано дві групи принципів: перша група - це принципи відбору науковців, які визначають роль окремих персоналій у географії (чи були вони фундаторами нових ідей, концепцій, напрямів, наукових шкіл); друга група - це принципи дослідження наукового доробку вченого, його підходів у науково-дослідницький роботі, досвіду наукової діяльності, результативності, організаторського таланту.

Основні положення покладено в основу розробленої анкети з такими компонентами: дата і місце народження, місце навчання у вищих навчальних закладах, місце навчання в аспірантурі, теми кандидатської і докторської дисертацій, прізвище керівника кандидатської дисертації, місце і час роботи, наявність наукових та урядових нагород, публікацій (основні з них), кількість підготовлених кандидатів (докторів) наук.

3. Аналіз становлення і розвитку географічної науки в географії доцільно здійснювати за запропонованим нами алгоритмом, який містить шість послідовних кроків: 1) формування ідеї дослідження, мети і завдань з урахуванням дійових осіб, наукових напрямів і шкіл географічної науки; 2) теоретичне обґрунтування змісту та методичних засобів реалізації аналітико-синтезуючого дослідження історії розвитку географії; 3) реалізація досліджень (збір інформації, її систематизація, аналіз, узагальнення даних, формування висновків); 4) виокремлення проблемних питань, прогностична оцінка перспектив розвитку географії - її шкіл, напрямів, ідей і концепцій; 6) використання отриманих результатів для вирішення теоретичних, дидактичних та конструктивних завдань модерної географії.

4. Формування географічних наукових закладів в Україні починається у XVII-XIX ст. в межах міст Австро-Угорщини (Львівський, Чернівецький університети), Російської імперії (Київський, Харківський і Новоросійський університети). Кафедра (Інститут географії) у Львівському університеті (1882) виникла раніше, ніж у російських, проте розвиток української географічної науки тут не тільки обмежувався, але й заборонявся. Тому ряд науковців-вихованців Львівського університету, працювали за межами Польщі (М.В. Дольницький, С.Л. Рудницький) і були носіями європейського антропогеографізму. Географічні факультети цих університетів поновили свою діяльність у повоєнний час.

Установлено, що в Україні з 1917 по 2005 рік склалася розвинена функціонуюча мережа географічних наукових та освітніх закладів - 11 відділень класичних університетів, у т. ч. 6 національних; 12 підрозділів - педуніверситетів, у т. ч. 2 національних.

5. Виконане дослідження є першою спробою підняти проблеми наукового потенціалу, його територіального розміщення з позицій інформаційного обміну, оскільки загальна кількість фахівців вищої кваліфікації в Україні є найбільшою на пострадянському просторі (понад 120). Комплексним аналізом наукового потенціалу встановлено, що проблемним є їхній розподіл. На сьогодні серед 11 географічних відділень класичних університетів немає фахівців-географів вищої кваліфікації у Волинському, Кам'янець-Подільському, Прикарпатському Херсонському державних університетах. Серед 12 підрозділів педуніверситетів фахівці вищої кваліфікації працюють лише в п'яти вищих навчальних закладах.

Серед науковців найбільше представлені фізико - та економіко-географи (по 36). Гідрологів є 18, кліматологів та океанологів - 11, а картографів - 6.

І Міністерству науки і освіти України, й Українському географічному товариству, і всій географічній громадськості необхідно звернути увагу на рівень забезпеченості наукових центрів фахівцями вищої кваліфікації, на їхній розподіл за галузями географічних наук. Слід розробити матеріальні та моральні принципи заохочення росту спеціалістів у регіональних закладах, враховувати територіальні потреби у фахівцях окремих спеціальностей під час прийому на географічні факультети.

6. Аналіз функціональної і часової організації наукового потенціалу географічної науки дав нам змогу виявити, що проблемою сучасної ситуації фахівців вищої кваліфікації є його старіння. У 1999 році вік 21,6% докторів перевищував 70 років, за останні роки цей показник збільшився до 22,5%.

Лише в чотирьох із 23-х вищих навчальних закладів є доктори, за віком молодші 50 років (Львівський, Київський, Таврійський та Чернівецький університети), у 8 з 23-х (Дніпропетровський, Київський, Одеський та Харківський університети, Тернопільський, Кіровоградський, Сумський, Вінницький педуніверситети) є доктори віком до 60 років (31,8%). Із цих даних випливає висновок про доцільність омолодження фахівців вищої кваліфікації.

7. У наукових школах ми виділяємо такі складові: лідера, прямих учнів і послідовників ідей; пункт де функціонує школа; спільні ідеї, підходи до вирішення поставлених завдань; певний стиль роботи; суспільна популярність, відповідний імідж і визнання; відтворення фахівців вищої кваліфікації - докторів географічних наук.

У структурі наукових шкіл на верхньому щаблі ієрархії стоїть національна наукова школа, а нижчою елементарною ланкою є персональна наукова школа типу «учительучень» або «учительученьпослідовники».

Нами встановлено, що однією з найстаріших наукових шкіл України є наукова школа в галузі метеорології та кліматології, фрагменти якої зараз можна простежити у Києві й Одесі. В 197080-ті роки в галузі картографії в Києві започатково картографічну школу А.С. Харченка-А.П. Золовського-Л.Г. Руденка, а наймолодшою є наукова школа в океанології (М.П. Булгаков), яка вже вийшла на рівень підготовки докторів наук (Морський гідрофізичний інститут НАН України, м. Севастополь). Сучасний стан розвитку наукових шкіл у гідрології засвідчує тенденцію активізації географо-гідрологічних досліджень (поряд з еколого-гідрохімічними) у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка з приходом до керівництва школи фахівця-гідролога В.К.Хільчевського.

Досліджено, що найбільше наукових шкіл створено у фізичній, економічній і соціальній географії, гідрології, економічній та соціальній географії це школи М.М. Паламарчука (13), М.Д.Пістуна (3), С.І.Іщука (3); у фізичній географії - О.М. Маринича (6), П.Г. Шищенка (6); у гідрології - А.М. Бефані (10).

8. Сучасний етап географічної науки характеризується переходом від дискусій до обговорення досвіду досліджень, що увійшли у практику роботи кафедр або наукових закладів. Процес екологізації сприяв окресленню низки проблем і розвитку нових наукових напрямів та їх подальшому диференціюванню й інтегруванню: географо-екологічного або ландшафтно-екологічного; еколого-геохімічного, пов'язаного з появою екстремальних ситуацій та зростанням захворювання населення у багатьох регіонах і містах України; антропо-еколого-географічного, що включає дослідження життєдіяльності населення, соціальних, екологічних та економічних проблем у системі «довкілля-здоров'я», техногенно-екологічної безпеки населення; соціально-демографічного напряму, який займається аналізом і прогнозом розвитку геодемографічних ситуацій у регіонах; політико-географічного напряму, що вивчає політико-географічні проблеми країн і регіонів; в картографії розробляються концепції та методичні основи медико-географічного, еколого-географічного аналізу територій.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Краснопольский А.В. Отечественные географы (19171992). - СПб: РГО, 1995. - Т. 3. - 540 с. (особистий внесок автора: розділ Україна. С. 417447).

2. Краснопольський А.В., Аппоева Л.Н., Краснопольская Н.В. Научный потенциал отечественной географии. Ч.I. Развитие географии на Кавказе. - Карачаевск: КЧПН, 1999. - 164 с. (особистий внесок автора: методологічні і методичні проблеми дослідження географічного наукового потенціалу).

3. Краснопольська Н.В. Формування української економіко-географічної школи // Наукові записки Вінницького держ. педун-ту. ім. В. Винниченка. Серія: географія. - 2002. - Вип. 4. - С. 146148.

4. Краснопольська Н.В. Науковий потенціал географічних факультетів класичних та педагогічних університетів в Україні // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. - 2003. - №7. - С. 146152.

5. Краснопольська Н.В. Формування регіональних і персональних наукових шкіл у географі ї // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. - 2004. - №5. - С. 334339.

6. Краснопольська Н.В., Пугач С.О., Маржан І.О. До витоків української географії // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки. - 2005. - №3. - С. 161164 (особистий внесок автора: розкриття джерел витоків української географії).

7. Краснопольська Н.В. Актуальні проблеми розвитку економіко-географічної науки в Україні // Економічна та соціальна географія. - 2004. - Вип. - 55. - С. 7077.

8. Краснопольский А.В., Краснопольская Н.В. География в естественно-научной школе В.И. Вернадского // В.И. Вернадский и современность. К 130-летию со дня рождения: Сб. тезисов докл. конф. - Краснодар, 1993. - С. 2829. (особистий внесок автора: висвітлення ролі В.І. Вернадського в розвитку географічної науки).

9. Краснопольская Н.В., Аппоева Л.И. Влияние школы В.Э. Дена на развитие экономической географии бывшего СССР // Труды Междунар. науч. конф. - Майкоп: РГО, 1999. - С. 5254. (особистий внесок автора: обґрунтовано внесок наукового доробку В.Е. Дена в теорію суспільної географії).

Краснопольський О.В., Ільїна О.В., Краснопольська Н.В. Створення зарубіжних наукових шкіл випускниками географічного факультету Київського університету // Географічна освіта і наука в Україні. - К.: КНУ, 2003. - С. 5657. (особистий внесок автора: висвітлення ролі вітчизняних економіко-географів у створенні наукових шкіл за межами України).

11. Краснопольський О.В., Краснопольська Н.В. Вивчення розвитку наукового потенціалу географічної науки через персоналії // Україна та глобальні процеси: географічний вимір, - К. - Луцьк: УГТ, 2000. - Т. 3. - С. 373375. (особистий внесок автора: аналіз підходів характеристики наукового доробку вченого).

12. Краснопольська Н.В., Маржан І.О., Тур В.В. Територіальна організація та основні сфери науки // Проблеми європейської інтеграції і транскордонного співробітництва. - Луцьк: Волин. держ. ун-т. ім. Лесі Українки, 2005. - С. 499503. (особистий внесок автора: виділені наукові центри географічної науки).

Размещено на Allbest.ru