Теоретичні основи формування просторових соціоприродних систем у контексті концепції стійкого розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ПРОСТОРОВИХ СОЦІОПРИРОДНИХ СИСТЕМ У КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Спеціальність: Економічна та соціальна географія

Cонько Сергій Петрович

Одеса, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Неухильне загострення глобальних проблем, передусім екологічної, примушує науковців переглянути методологічні орієнтири розвитку предметів своїх наук. У суспільної географії є певні переваги порівняно з іншими науками у коректності постановки і подальшого вирішення глобальної екологічної проблеми, на якій змикаються складні взаємовідносини Природи-Населення-Господарства. Коректна постановка і обґрунтування реальних шляхів розв'язання глобальної екологічної проблеми - унікальний шанс для географії укріпити свої фундаментальні теоретико-методологічні позиції в системі наук і посилити свій світоглядний статус.

Сучасний поступ України до “постіндустріального”, “інформаційного”, “глобалізованого” суспільств під прапором концепції сталого розвитку, методологічні орієнтири якої ще остаточно не визначені, а, тому, досить сумнівні, примушує замислитись над більш загальними засадами людського, регіонального, і країнного розвитку - розвитку, який обумовлює соціальний запит на формування певних парадигм наукового дослідження.

У суспільній географії тривалий час панує просторова парадигма, яка в сучасних умовах вимагає подальшої поглибленої розробки і удосконалення згідно з вимогами часу. Зв'язок коректної постановки багатьох глобальних проблем, передусім екологічної, з використанням Людиною географічного простору лише починає усвідомлюватись науковим загалом. Найскоріше, коректна постановка екологічної проблеми з метою її подальшого вирішення лежить в річищі оптимізації географічного простору - оптимізації, яка може бути здійснена лише шляхом дослідження тенденцій просторового розвитку соціоприродних систем - важливих об'єктів суспільної географії.

Тісний взаємозв'язок соціального запиту на розвиток певної наукової парадигми і тенденцій розвитку окремої науки дуже чітко простежується в трендах економічної географії, яка, свідомо відійшовши від природної складової свого предмета, протягом лише останньої чверті ХХ століття здійснила стрімкий стрибок через “соціально-економічну” до “суспільної”, тим самим відмовившись від дослідження дійсно об'єктивних коренів загострення глобальної екологічної проблеми. Недостатня сформованість методологічних орієнтирів суспільної географії (передусім у розробці концепції стійкого розвитку), відбита в матеріалах останнього з'їзду географічного товариства (Чернівці, 2004), і обумовила вибір теми дисертаційної роботи та її значення для розвитку України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Зміст, тематична спрямованість і мета роботи тісно пов'язані з “Програмою формування національної екомережі України”, програмою ЮНЕСКО “Людина і біосфера”, “Порядком Денним на ХХІ століття” (Ріо-де-Жанейро, 1992), з “Підсумковою декларацією Всесвітнього форуму в Йоханнесбурзі”(2002 р.), “Кіотським протоколом” щодо викидів оксидів вуглецю в довкілля (1998-2005), з “Севільською стратегією” щодо організації і функціонування планетарної мережі біосферних резерватів, “Всеєвропейською стратегією збереження біологічного та ландшафтного різноманіття” (1995 р.), Законом України “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”, зокрема, Розділ в якому оговорюється проведення фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на розроблення методів і рекомендацій щодо збереження та відтворення ландшафтного різноманіття. Головні теоретичні положення дисертації використані у науковій програмі кафедри економічної і соціальної географії Одеського національного університету “Розробка концепції соціально-економічного розвитку Українського Причорномор'я” (Постанова Кабміну України №324 від 5 травня 1995 р.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у розробці теоретичних основ формування просторових соціоприродних систем для коректної постановки, структуризації і подальшого вирішення проблеми взаємодії природи і суспільства у контексті концепції стійкого розвитку України. Досягненню мети сприяло послідовне вирішення наступних основних задач:

1. Дослідження головних тенденцій освоєння Людиною географічного простору для встановлення причинно-наслідкового зв'язку між загостренням глобальної екологічної проблеми і господарським освоєнням поверхні планети;

2. Дослідження ноосферного змісту просторових соціоприродних систем для розробки їх типології у таксономії первинних просторово-часових одиниць ноосфероґенезу;

3. Обґрунтування екосистемного змісту процесу взаємодії природи і суспільства з подальшою розробкою концепції ноосферних екосистем та пошуком критеріїв для ноосферної типології країн світу;

4. Модифікація концепції стійкого розвитку до вітчизняної специфіки з подальшою розробкою оптимізаційної просторової моделі збалансованого розвитку просторових соціоприродних систем;

5. Розробка загальнонаукових і світоглядних положень нової парадигми суспільної географії і їх застосування у сучасних модифікаціях її теорії згідно з концепцією ноосферних екосистем.

Основна гіпотеза роботи полягає у можливості вирішення глобальної екологічної проблеми шляхом оптимізації просторового розвитку соціоприродних систем.

Об'єктом дослідження є просторові соціоприродні системи.

Предметом дослідження є суспільно-географічний процес еволюційного розвитку просторових соціоприродних систем.

Методи досліджень. Методологічну основу дисертаційної роботи склали наукові підходи сучасної географії, історії, екології, філософії, економіки до вивчення взаємодії природи і суспільства, цивілізаційного та ноосферного розвитку, теоретичної географії та постнекласики, викладені як у вітчизняних, так і в закордонних джерелах. Для досягнення поставленої в роботі мети був застосований наступний комплекс методів: електронне картографування окремих об'єктів дослідження (та їх сполучень) за допомогою методики елементарних ГІС, розробленої автором, математичне моделювання балансу гумусу в ґрунті на основі розробленої автором методики розрахунку екологічної надійності систем землеробства, картографічне екологічно-сільськогосподарське моделювання, застосоване для встановлення аналогій при дослідженні речовинно-енергетичних потоків у природних і агроекосистемах, апарат факторного і кореляційно-регресійного аналізу, за допомогою якого були встановлені зв'язки між різними параметрами розвитку природних і господарських систем, а також формування інфраекосистем, методи просторово-графічного і картографічного моделювання для розробки граничної (ідеальної) моделі взаємодії природи і суспільства в процесі природокористування, різноманітні методи літературного пошуку і аналізу, різноманітні методичні підходи в межах порівняльного (логіко-просторового, картографічного, історико-еволюційного, ретроспективного), гіпотетично-дедуктивного аналізу.

Особистий внесок здобувача. В основу роботи покладені матеріали, зібрані автором протягом майже двадцятирічних економіко-географічних досліджень різноманітних соціоприродних систем, що формуються на різних просторових рівнях. Отримано наукові результати, що виносяться на захист, сформована робоча гіпотеза, мета, наукові положення і задачі дослідження, розроблена методологія дослідження просторових соціоприродних систем в річищі нової інформаційно-просторово-часової парадигми, ця методологія практично реалізована при адаптації концепції сталого розвитку на терени України, при модифікації теорії економічного районування (зокрема, удосконаленні існуючого адміністративно-територіального устрою) і концепції енерго-виробничих циклів, розроблене нове тлумачення загальнонаукових, зокрема історіософських концепцій.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження доповідались на з'їздах Географічного товариства України (Сімферополь,1990, Луцьк, 2000, Чернівці, 2004), міжнародних наукових конференціях: Международном экологическом семинаре “Евроэко-90” (Обнинск,1990), “Ландшафти і сучасність” (Вінниця, 2000 р.), “Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми європейської інтеграції і транскордонної співпраці” (Луцьк, 2001), “Проблемы и перспективы использования геоинформационных технологий в горном деле” (Днепропетровск, 2001), “Страны и регионы на пути к сбалансированному развитию” (Киев, 2003), реґіональних наукових конференціях “Географія та екологія Кривбасу” (Кривий Ріг, 1999), “Комп'ютерне моделювання та інформаційні технології в науці, економіці та освіті” (Кривий Ріг, 2002 рр.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковані у трьох монографіях (одноособовій, колективній і у співавторстві), 24 статтях у наукових журналах, 9 матеріалах і тезах конференцій, 1-му навчальному посібнику з грифом Міністерства освіти і науки України, серії щорічних довідників “Кривий Ріг”, 9 статтях у збірниках наукових праць. Підготовлено 6 довідкових видань та 4 електронні розробки. З перелічених 20 робіт опубліковано у провідних фахових наукових виданнях по географічних науках, 3 у фахових виданнях по економічних і 1 по геологічних науках.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 370 сторінок і містить 22 додатки, з них: 6 таблиць і 16 карт і схем, 284 найменування у списку використаних літературних джерел та 433 посилання на них.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Уявлення про соціоприродні системи почало формуватись у географічних науках із зародженням економічної географії, коріння якого в трудах І. Канта, Ш. Монтеск'є, А. Крубера, А. Гумбольта, К. Ріттера, Е. Реклю, Ф. Ратцеля, П.П. Семенова-Тянь-Шанського, Л.І. Мечникова, С.А. Подолинського, С. Рудницького, В.І. Вернадського і вже в наш час - М.М. Баранського, А.С. Синявського, В.А. Анучина, Ю.Г. Саушкіна, М.Ф. Реймерса. Проблема взаємодії суспільства і природи якнайкраще підходить до рангу міждисциплінарних, а те спільне, що поєднує витоки і різноманітність прояву екологічної проблеми - це територія, а в більш широкому розумінні - географічний простір, вивченням яких займаються географічні науки. За сучасними оцінками (Ф. Гиренок) розв'язавши екологічну проблему, людство наблизиться до вирішення решти глобальних проблем. Власне, виникнення і подальше загострення екологічної проблеми являє собою в більш широкому розумінні зцементовану навколо однієї вісі історію людства.

Суспільно-географічне розуміння витоків екологічної проблеми передбачає причинно-наслідковий зв'язок з просторовою видозміною поверхні планети людиною в процесі її господарської діяльності. Отже, вирішення цієї проблеми треба здійснювати шляхом свідомої зміни “просторової поведінки” Людини у біосфері, тим самим наближаючи її до стану ноосфери (згідно з В. Вернадським та Н. Моісеєвим). Тобто, сьогодні мало хто піддає сумнівам існування крім відомих вже сфер якоїсь “надсфери”, найближче до якої знаходиться поняття “ноосфера”. В дисертації в розуміння соціоприродної системи вкладається ноосферний зміст, виходячи з припущення, що ноосфера - ідеальний стан біосфери, або сфера розуму, яка ще не сформувалась, а процес просторового розвитку соціоприродних систем - це процес ноосфероґенезу.

Географічні науки вивчають географічний простір, в межах якого розвивається вся планетарна речовина і усвідомлення якого здійснюється через ідею речовинного наповнення, відбиту у хорологічній парадигмі Канта-Ріттера-Геттнера. При цьому обов'язковим і традиційним для географії (в якій районування є провідним методом) повинне бути виділення первинних просторових одиниць географічного процесу.

Згідно з сучасними концепціями історичного (Ю. Павленко) та географічного процесу (О. Топчієв), такими одиницями в історичних науках є цивілізаційні системи, в географічних - геосистеми (геотехсистеми). Проте сама ідея цивілізованості досить протирічна (Н. Моісеєв). В пропонованому дисертаційному дослідженні за таку первинну просторову одиницю ноосфероґенезу приймається агроекосистема, яка має подвійний характер кордонів і з позицій суспільної географії являє собою соціоприродну систему (Сонько, 2000-2003).

Виходячи з традицій руського космізму, а також згідно з положеннями сучасної філософської антропології (К. Хруцький, Ю. Олейников, А. Оносов) і поглядами Н. Моісеєва, “цивілізація” і “цивілізованість” є лише тимчасовим (але досить тривалим) станом розвитку всього процесу космістської еволюції. Натомість, зміст парадигми природничої історії (а не цивілізаційного процесу), в якій Homo Sapiens є невіддільною від природи частиною, дає більше право включати в неї весь процес взаємодії природи і суспільства.

Згідно з таким твердженням:

- Розвиток просторових соціоприродних систем передбачає включення їх в загальну схему парадигми природничої історії, а прагнення до стану ноосфери з плином процесу ноосфероґенезу повинне здійснюватись Людиною саме в просторових межах соціоприродних систем;

- Просторовий зміст, а відтак, і розвиток соціоприродних систем реалізується у формуванні на будь-яких територіях, населених людьми, первинних ноосферних одиниць, які змістовно являють собою екосистеми і мають подвійний характер кордонів (у трофогенному і етногенному розумінні), котрі ніби “плавають” у просторі (Сонько, 1990-2003).

Отже, якщо слідуючи теорії біосфери-ноосфери В. Вернадського, уявити цивілізацію як певну матеріально-енергетичну систему, то саме це уявлення зможе наблизити до усвідомлення змістовної суті соціоприродних систем. В результаті суспільство, яке (згідно з С.А. Подолинським) трактується як матеріально-енергетична система, стає невідмінним від матеріально-енергетичних систем природи, а процес ноосфероґенезу (взаємодії природи і суспільства) не може розвиватись інакше як у географічному просторі. Невирішеність, подальше загострення і диверсифікація глобальної екологічної проблеми примушує замислитись над коректністю її постановки в межах існуючих парадигм.

Дослідження загальнонаукових її витоків дозволило автору обрати інтегративний напрямок вирішення глобальної екологічної проблеми, а також осмислити типологічні принципи формування просторових соціоприродних систем (рис. 1).

Теоретичний підхід до вивчення географічного простору і напрямків його “заповнення”, застосований у дисертації, сполучає в собі основи географічних (просторової, просторово-часової) парадигм, енергетичний підхід до економіки С.А. Подолинського, а також уявлення про “четвертий вимір”, викладене в працях П.Д. Успенського. Якщо наведений підхід застосувати до просторових явищ, то при проекції (накладенні) будь-яких двомірних слід очікувати формування у “четвертому вимірі” якогось якісно нового просторового утворення. Але це твердження справедливе лише для таких об'єктів, доведеність об'єктивного існування яких - вже здійснений і визнаний факт: ландшафтних комплексів, екосистем, сільськогосподарських районів, типів використання земель, типів організації сільськогосподарської території. Саме такий хоріонно-сфрагідний аналіз (згідно з А. Ретеюмом,1987) було обґрунтовано у розділі 1 (а також Сонько, 1999) і здійснено у розділі 2.

Результати цього аналізу дали підстави стверджувати, що системну єдність природи і суспільства треба шукати у більш високих просторових вимірах, в яких формується нова система - матеріальна субстанція, яка має властивості, відмінні від двох, окремо взятих і механічно припасованих одне до іншого - “природи” і “суспільства”, і яка за змістом найбільше наближається до ноосферної.

Просторовим або географічним аспектам “прояву” екологічної суті людини присвячено небагато робіт, причому переважно класичних. З цією проблемою тісно пов'язане географічне дослідження сільського господарства, яким на різних етапах займались А.М. Ракитников, В.Г. Крючков, І.Ф. Мукомель, М.Д. Пістун, Г.В. Балабанов, В.П. Нагірна, С.І. Іщук, О.Г. Топчієв. Екологічний (геоекологічний) зміст ноосфероґенезу сьогодні майже ні в кого не викликає сумніву, передусім тому, що вже поставлено знак рівності між просторовими межами ландшафтів і екосистем (К. Лосев, М. Ананичева, И. Чеснокова, 2001). Саме з цього виходить висновок, що поєднуючим початком для розробки соціоприродних (ноосферних) законів є територія. При цьому така єдність не виключає формування розбіжних їхніх кордонів у двомірному розумінні, а отже, передбачає пошуки механізму їхнього формування у дихотомії “природа-суспільство” (Ф. Гиренок), де суспільство - це “популяція Homо Sapiens”. Загальна концепція агроекосистеми (рис. 2), або екосистеми Homo Sapiens розроблена автором у попередніх роботах (Сонько, 1990, 1997, 2000, 2003).

Усвідомлення просторової суті таких екосистем лежить в річищі предмету суспільної географії і найбільше наближається до змісту соціоприродних систем.

Таке уявлення є коректним ще і тому, що не розходиться з головними положеннями екосистемології (М. Голубець, 2000) і дає право включати людину до біоценотичних екологічних ніш, в які людство включають саме харчові відносини.

Проте, роль неживої (кісної за В. Вернадським) речовини у життєдіяльності людської популяції виключно особлива, бо нежива (кісна) речовина, взята з природи, в переважній своїй ваговій більшості свідомо виключається людиною з організмового рівня і виводиться на рівень спільного споживання всією популяцією (рис. 3).

Саме завдяки технічно-культурно-перетворювальній діяльності людини із залученням нею кісної речовини біосфери формується “уречевлена інформація” у вигляді “споживчих вартостей”. Таким чином, перехід від організмового до популяційного рівня є концептуально значимим при усвідомленні геоекологічної суті людської популяції.

Крім речовинно-енергетичних відносин з довкіллям, енерго-інформаційна взаємодія особин в природних геобіоценозах значно відрізняється від енерго-інформаційної взаємодії людини з едафічним компонентом екосистем (Швебс, 1998, Війтишин, 1998). Враховуючи просторово-часове буття в біосфері екологічних груп організмів, зроблено висновок, що рослинним видам притаманний стаціонарно-дисперсний тип опосереднення географічного простору. Тваринні ж види і угруповання (консументи) здійснюють його динамічно-дисперсне опосереднення. На відміну від суто “природних”, у людської популяції динамічно-континуальне просторове буття, яке полягає в постійному “утисканні” (Н. Мироненко,2000) і докорінній енерго-речовинно-інформаційній трансформації географічного простору. При цьому, якщо в природних геобіоценозах такий інформаційний обмін спрямовується на удосконалення конкурентної боротьби за середовище (між тим не виходячи за межі екотопу), то людська популяція давно вже виграла цю конкурентну боротьбу з іншими видами і веде її всередині своєї популяції, тим самим виходячи на екосистемний рівень організації живої речовини.

У сучасному суспільстві виділення “екосистеми людини” можливе найскоріше там, де просторово ще можна поєднати два різних за фізичним станом види включення кісної речовини в енерго-речовинно-інформаційні обмінні процеси. І цей рівень - агроекосистеми (Сонько, 1990-2003). Саме в них частка біотичної та біогенної продукції, задіяної в енерго-речовинно-інформаційні обмінні процеси, набагато вища від кісної. Крім того, це робиться на територіях, які значно перевищують організмовий рівень екотопу. У цьому випадку штучне знаряддя праці є своєрідним “додатком” до тіла індивіда, яким може бути й сила природи (вогонь, атомна енергія, та ін.). Отже, “екотоп” Homo Sapiens виходить за межі організмового рівня організації виду і обіймає популяційний і навіть екосистемний рівень. Таким чином, логічніше говорити про екологічну нішу з нечітко визначеними (рухомими) просторовими межами. Розглядаючи просторову поведінку Людини як пошук і подальшу трансформацію своєї екологічної ніші в процесі ноосфероґенезу, була досліджена просторова динаміка популяції Homo Sapiens в історичній ретроспективі. На цій підставі отримано важливий висновок дисертації про тісний причинно-наслідковий зв'язок просторової видозміни екотопу Homo Sapiens і втратою якості природних екосистем. Зокрема, в параграфах 1.3.1, 2.1.1 і у публікаціях (Сонько, 1990, 1997, 2000, 2003) доведено, що просторове “розбігання” природних і економічних меж агроекосистем призводить до втрати ґрунтами їхньої природної родючості.

Ґрунтуючись на результатах аналізу вказаної просторової динаміки і з залученням авторитетних історичних, історіософських, економічних та суспільно-географічних джерел (Тойнбі, 1997, С.А. Подолинський, 1880, Шнірельман, 1989, Моісеєв, 1997, Павленко, 2000, Топчієв, 2001), а також на результатах власних досліджень (Сонько 1990-2004 і 1,2 розділ дисертації) зроблено висновок про існування екосистеми Homo Sapiens, яка протягом історичного часу пройшла певну еволюцію, поступово трансформувавшись з агроекосистем через урбоекосистеми до інфраекосистем (Сонько, 2003). При цьому головним об'єктом трансформації стали едафічні компоненти екосистеми, або екотоп/екологічна ніша.

Згідно з результатами авторських досліджень, а також згідно з А. Важеніним (2002) та С. Яковлевою (2002), території, які потрапляють у хінтерланди сусідніх “світових” або найвищих за рангом “центральних” місць, примусово перетворюються ними в обслуговуючі, або в інфраструктурні (Сонько, 2002, 2003, 2004).

З цього робиться важливий методологічний висновок про те, що в теорії В. Кристаллера центральні місця завжди виконували не обслуговуючі, а диверсифікуючі функції, перерозподіляючи географічний простір на свою користь (параграф 3.4, а також, Сонько, 2004). Дослідження в дисертації онтологічного змісту простору часу і інформації (1.2.2, 1.2.3) дозволило побудувати методологічну схему взаємозв'язку агро-, урбо- та інфраекосистем.

На ранніх етапах формування модифікованої екосистеми Людини (агроекосистеми) найбільша увага приділялась власне “добуванню їжі”. Тоді ж урбоекосистеми почали лише народжуватися (стягування у стаціонарні поселення верховної влади, жерців, війська). Ступінь утискання географічного простору найнижчий.

На другому етапі в результаті неолітичної революції (з початком процесу ноосфероґенезу) інформаційна складова цього процесу у вигляді головних світових релігій почала невпинно і переднаречено формувати інфраекосистеми. Головними осередками такого інформаційного впливу стають міста (урбоекосистеми), навколо яких поступово формуються хінтерланди, що призводить до поступового “утискання” географічного простору. Третій етап - сучасний - пов'язаний з набуттям урбоекосистемами найвищого рівня інформаційного ущільнення і перетворенням окремих із них (світові міста) в інфраекосистеми. При цьому найвищого ступеня набуває загальнопланетарна ентропія (Rifkin, 1980), результатом чого є найбільше “утискання” географічного простору через зростання його матеріально-речовинного заповнення. На четвертому етапі найбільш розвинуті інфраекосистеми як би “підтягують” до свого рівня інші типи ноосферних екосистем. Всі три типи екосистем завдяки збільшенню взаємозалежності просторово зростуть, що призведе до максимального утискання географічного простору і максимального зростання загальнопланетарної ентропії. Згідно з авторською концепцією приграничних конфліктів (Сонько, 2003) розпочнеться наступний етап формування модифікованої екосистеми Людини - космічний, коли почнуть формуватися вже космоекосистеми.

Виділення і дослідження ноосферних екосистем є авторською відповіддю на негативні тенденції щодо девальвації світоглядних концепцій у сучасному природознавстві, особливо в аспекті коректної постановки глобальної екологічної проблеми. Зокрема, суспільно-географічні підходи, розвинуті раніше в роботах Ю. Саушкіна, В. Максаковського, Б. Родомана, Г. Швебса, В. Пащенка, О. Шаблія, Я. Олійника, О. Топчієва і узагальнені в дисертації, дозволяють перейти до впровадження концепції тотальності, або холістичного (цілісного) бачення географічної реальності.

Згідно з авторською концепцією, одна з головних причин виникнення екологічної проблеми криється у різних швидкостях розвитку природи і суспільства. Результат же цієї різниці обов'язково “відкладається” у географічному просторі.

Дослідження агроекосистем (Сонько, 1990-1997) дозволило зробити висновок про одночасне існування двох типів кордонів, динаміка яких виходить за межі двомірного розуміння (3-й розділ). Для конструктивного ж вирішення “глобальної екологічної проблеми” необхідно знайти такі ділянки простору, в яких відбита різниця швидкостей природи і суспільства і надалі, поступово їх зменшуючи, привести у оптимальні співвідношення. Власне, це твердження наповнює глибинним онтологічним змістом відомі вже в географічних дослідженнях моделі оптимізації географічного простору, а також сучасні дослідження просторових інверсій. З метою пошуків “від'ємних” сегментів простору була досліджена просторова динаміка агроекосистем, що формуються на території Харківської області.

Найскоріше, в шлях розвитку кожної з полярних цивілізацій (кочова з динамічним сприйняттям часу і землеробська із статичним) закладено один інваріант, який може реалізуватись у досягненні стану світового міста або інфраекосистеми (6 етап), а може зупинитися на 3-му етапі, під час якого відбувається жорстока боротьба за повернення або до більш “примітивного” 2-го етапу (агроекосистема), або перехід до більш високого “технологізованого” 4-го етапу (урбоекосистема).

Власне, цей феномен підтверджується сучасними політичними подіями (війна “коаліції” в Афганістані та Іраку).

Наведений аналіз здійснено в річищі сучасної просторово-часової парадигми. Відсутність же в ній інтерпретації категорії інформації (ентропії/негентропії) і пояснює, на думку автора, неможливість коректної постановки екологічної проблеми. Саме з такої антитези походить загальна логіка і етапна послідовність розвитку інформаційно-просторово-часової парадигми, відбита на схемі. На цій схемі кожен з блоків (етапів), що відбивають розвиток вказаної парадигми, являє собою кібернетичну систему із зворотнім зв'язком, де в якості регулятора (R) виступають найбільш протирічні тези, які висувались в процесі дослідження. Горизонтальні напрямки таблиці відбивають логіку формування наукового знання від добування емпіричних фактів до побудови нової теорії, а на її основі наукової картини світу. Процес наукового дослідження логічно завершується впровадженням у практику результатів теоретичних пошуків.

Еколого-просторові критерії повинні враховувати тенденції товаровиробляючої економіки, яка існує і розвивається завдяки феномену зростаючого споживання речовини природи. Так, сумарне відторгнення речовини природи (як кісної, так і живої разом із біогенною), у тоннах можна вважати критерієм-показником глибини трансформації природних екосистем. У той же час підкріплення споживацької стратегії завдяки різноманітним заходам, зокрема рекламі, ЗМІ, або заходам, які стимулюють виробництво нових, більш “високотехнологічних”, “модних” “вкрай необхідних” товарів опосередковано спричиняє докорінну структуризацію географічного простору (і, відповідно, природних екосистем). Така структуризація (або ієрархія) початково дає незрівнянні переваги розвинутим країнам, спонукаючи інші країни до спотворення природних екосистем, що знаходяться на їхніх територіях (Голубєв, 1996, Клюєв, 2000).

Важливим також є встановлення реальної “екологічності” окремих виробництв. Так, зовнішньо вважається, що в розвинутих країнах показники “екологічності” досить високі завдяки низькій матеріало-, та енергомісткості і високій наукомісткості одиниці готової продукції. З позицій же інформаційно-просторово-часової парадигми, це відбувається за рахунок віртуального спотворення просторових відносин, зокрема завдяки перенесенню екологічно брудних виробництв на території третіх країн. Критерієм-показником такого віртуального спотворення може бути сума інвестицій, зроблених у екологічно-брудні виробництва на територіях третіх країн. Відтак, традиційне розуміння ефективності, покладене в розрахунок ВВП, робить цей показник ноосферно некоректним. Розроблені еколого-просторові критерії повинні бути представлені у вигляді коефіцієнтів, на які треба помножати загальний показник ВВП. Такі розрахунки - справа найближчого майбутнього і поки що не зроблені автором. Але головне припущення сумнівам майже не підлягає - якщо скоригувати ВВП згідно з еколого-просторовими критеріями, то так звані “розвинуті країни” зразу ж опиняться на нижніх сходинках об'єктивної ноосферної типології країн світу. Натомість у “країн, що розвиваються”, “країн з перехідною економікою” (зокрема, в України), та інших, що знаходяться поза “золотим мільярдом” з'являється шанс на побудову власної моделі господарства - більш наближеної до уявлень про ноосферу або до стійкого розвитку.

Наведений вище перелік найсуттєвіших критеріїв ноосферного розвитку передбачає їхнє конструктивне втілення у адміністративно-територіальному устрої кожної країни, оскільки саме в ньому найбільше проглядається своєрідна специфіка процесу взаємодії природи і суспільства. Згідно з нашою концепцією, вдосконалення адміністративно-територіального устрою повинне проходити в напрямку наближення адміністративних меж до просторово-часової динаміки агроекосистем, результатом чого стане зменшення кількості низових адміністративних районів в Україні майже вдвічі (Сонько, 2002, 2005).

ВИСНОВКИ

Узагальнення суспільно-географічних витоків загострення глобальної екологічної проблеми, зроблене в дисертації, дозволило сформулювати і висунути ряд теоретичних і прикладних наукових положень щодо:

- вирішення цієї проблеми на теренах України;

- розробки теоретичних основ реалістичної вітчизняної концепції стійкого розвитку України в сучасних умовах глобалізації економіки під тиском постіндустріальних тенденцій;

- сучасної модифікації теорії і методології суспільної географії.

Провідні наукові і практичні результати дисертаційного дослідження виходять з головної його мети та вирішуваних задач і полягають у наступному:

1. Нове усвідомлення екологічного змісту сучасної просторової організації суспільства обумовлює обґрунтування особливого місця і конструктивної участі суспільної географії у дослідженні процесу ноосфероґенезу, що знаходить втілення у розробці найбільш фундаментальних світоглядних методологічних підходів до вивчення взаємовідносин природи і суспільства. Синтетичне узагальнення плину географічного та історичного процесу дозволяє зробити висновок, що головна причина виникнення і загострення глобальної екологічної проблеми криється у різних швидкостях розвитку природи і суспільства. З різних за просторово-часовою суттю або “розведеністю” в часі і просторі станів природи і суспільства виходять пошуки і знаходження специфічного екотопу Людини і вивчення його просторової еволюції. Для конструктивного вирішення “глобальної екологічної проблеми” необхідно знайти такі ділянки географічного простору(що здійснено в дисертації), в яких відбита різниця швидкостей природи і суспільства та надалі привести їх у необхідні співвідношення, що стане першим кроком до формування під егідою географії еколого-просторової парадигми. Отже, для того, щоб подальший розвиток людського суспільства дійсно був наближений до стійкого, треба докорінно переглянути просторове буття людини як виду “Homo Sapiens”;

2. З географічних позицій прагнення до стану ноосфери (стійкого розвитку) з плином процесу ноосфероґенезу повинне здійснюватися Людиною в просторових межах соціоприродних систем, які змістовно являють собою екосистеми і мають подвійний характер кордонів. Тобто, це такі синергетичні взаємосполучення природних і соціальних компонентів, які розвиваються вже за власними законами. Усвідомлення просторової суті таких екосистем лежить в річищі предмету суспільної географії. Наближення територіальної організації суспільства до “стійкості” пропонується здійснювати у вигляді можливих сценаріїв на різних просторових рівнях. Існуюча стратегія створення екомережі повинна охоплювати мезо- та макрорівень. На мікрорівні ж необхідно впроваджувати узгоджену з ноосферою динамікою стратегію суміщення кордонів природних та агроекосистем у напрямках, запропонованих автором. При цьому виконується одна з головних умов ноосферного (стійкого) розвитку - така зміна структури і функцій природних екосистем людиною, яка залишає їх здатними до самовідтворення; суспільний географічний природа

3. Одне з головних ноосферних положень екології Homo Sapiens повинне полягати у тому, що цей вид є рівноправним учасником природного речовинно-енергетичного кругообігу, але він розширив межі своєї екологічної ніші за рахунок випередження в часі природних процесів (пастки для часу) і просторової трансформації свого екотопу (пастки для простору). Крім цього, така просторово-часова трансформація значним чином підвищила ступінь планетарної ентропії (пастки для інформації - 1.2.3, 2.1.3).

Homo Sapiens у процесі своєї життєдіяльності в біосфері Землі утворює ідентичні за екологічними ознаками з іншими видами едафічні (просторові) одиниці і приймає таку ж саму участь у харчових ланцюгах, займаючи свій трофічний рівень у докорінно просторово перебудованих, але природних екосистемах. “Екотоп” людини виходить за межі організмового рівня організації виду і обіймає популяційний і навіть екосистемний рівень. У зв'язку з цим, логічніше говорити про агроекосистему як екологічну нішу Homo Sapiens з нечітко визначеними (рухомими) просторовими межами.

Отже, вважати агроекосистему Homo Sapiens неприродною (“напівприродною”, “комбінованою”, “штучною”, “антропогенною”, “техногенною”), ґрунтуючись на наявності “другої природи”, Людини немає ніяких підстав. Всі екосистеми, в тому числі антропоекосистеми (або ноосферні) - “першоприродні”.

Наведені в роботі ознаки ущільнення географічного простору описують більше макропросторовий рівень просторових процесів. На мезопросторовому ж рівні їхній прояв дозволяє по новому поглянути на теорію економічного районування і концепцію енерговиробничих циклів. Модифікуючи теорію ЕВЦ до сучасних умов, треба очікувати формування нової групи ЕВЦ - технологічно-інформаційних, особливістю яких буде те, що виробничі зв'язки між їхніми галузями будуть набувати форму інформаційних, а самі галузі поступово стануть відчуженими від ресурсного наповнення території. Ядра економічних районів в умовах глобалізованої економіки повинні виділятись не за сполученням галузей в головних осередках, а за “вагою” цих осередків, тобто, має здійснюватися наближення головного змісту всіх просторових процесів до теорії центральних місць В. Кристаллера. Цей висновок є прямо похідним від викладеного в дисертації бачення динаміки людської популяції, яка вже давно вийшла за межі своїх регіональних екотопів і активно завойовує глобальну і навіть ближньокосмічну екологічну нішу.

Таким чином, змінюється генеральний напрямок процесу територіальної організації господарства, оскільки цей процес починається не з мікрорівня і притаманних йому матеріально-енерго-речовинних компонентів (родовища корисних копалин, палива та ін.) як раніше, а з мезо- чи навіть макрорівня (середньо- та високорозвинута країна, регіон світу) і з подальшим залученням до виробництва інформаційних властивостей географічного простору - екологічності, ергономічності, валеологічності, телекомунікаційності, а в перспективі і еніологічності. Це, в свою чергу призводить до зміни пріоритетності факторів розміщення господарства.

Прикладним аспектом авторського доробку може бути запронована ним зміна методологічних орієнтирів сучасної геоінформатики, головним предметом якої, як самостійної науки, є географічний простір, його внутрішній зміст та конструктивні напрямки його якісної видозміни у відповідності з умовами існування і поточними проблемами людської цивілізації. Найвірогіднішим “інтегратором” різноманітних об'єктів в межах єдиного предмета дослідження геоінформатики має стати теоретична географія, яка повинна долучитись до традиційних наук, на стику яких розвивається геоінформатика. Саме цим із суто методологічних позицій буде визначатися місце геоінформатики в системі наук.

Безпосереднім внеском у затвердження фундаментального статусу географії можуть стати варіації сучасної еколого-просторової парадигми в окремих прикладних і фундаментальних науках. Методологічні підходи, розроблені в дисертації і головні висновки з неї можуть бути корисними, зокрема, у біології (екосистемології, екології), інформаціології (інформатиці, інформодинаміці), урбаністиці (районній планіровці, архітектурі).

Проте, найголовнішим внеском у загальнонаукові концепції і парадигми є інтерпретація філософії історії, логічно похідна від результатів даного дисертаційного дослідження. Урахування авторських історіософських положень допоможе у розробці реалістичної вітчизняної концепції “входження” України в нову епоху глобалізованої економіки та постіндустріалізму - концепції, наближеної до ідеї стійкого розвитку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Сонько С.П. Географічні знання в економічному вузі / Український географічний журнал. №4, 1996. - С. 56-60 (0,2 д. а.).

2. Сонько С.П. Нове уявлення про місце географії в системі наук / Географія і сучасність. Випуск 1. - Київ, КДПУ ім. Драгоманова,1999. - С. 32-37 (0,2 д. а.).

3. Сонько С.П. Просторові дослідження і геоінформатика (теоретико-методологічний аспект) / Географія і сучасність. Випуск 4. - Київ, КДПУ ім. Драгоманова,2000. - С. 249-255 (0,3 д. а.).

4. Сонько С.П. Елементи електронної картографії у викладанні географічних дисциплін у загальноосвітні і вищій школі / Проблеми безперервної географічної освіти і картографії. Збірник наукових праць. - Вінниця: Антекс,2001. - Випуск 2. - С. 136-138 (0,125 д. а.).

5. Кулішов В.В., Мустафін В.І., Сонько С.П., Сучасні особливості формування регіональних ринків / Економіка України, №7, 2001. - С. 40-44. Особистий внесок: Обґрунтування географічних аспектів формування регіональних ринків (0,125 д. а.).

6. Сонько С.П., Плотников О.В., Марченко Ю.В. Перспективи експорту залізорудної продукції гірничопромислового комплексу України на європейський ринок / Проблеми європейської інтеграції і транскордонної співпраці. Випуск ХХІХ, Т. 2. - Луцьк 2001. - С. 28-33.

7. Сонько С.П. Методологічні проблеми розвитку геоінформатики / Сборник научных трудов Национальной горной академии Украины. - №12. - Т. 1. - Днепропетровск: РИК НГА Украины,2001. - С. 12-20 (0,4 д. а.).

8. Сонько С.П. Географічна інтерпретація доповідей Римському клубу / Український географічний журнал. №1, 2003. - С. 55-62 (0,33 д. а.).

9. Сонько С.П. Інтернет-проект відкритої регіональної географічної бази даних / Вісник Дніпропетровського національного університету. Серія геологія, географія. Випуск 5., 2003. - С. 106-117 (0,5 д. а.).

10. Сонько С.П. Просторові дослідження інфраструктури великого міста для розробки концепції інфраекосистем (на прикладі Кривого Рогу) / Економічна та соціальна географія. Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. Випуск 54, 2003 - С. 188-197 (0,4 д. а.).

11. Сонько С.П. Географічний поділ праці або глобальний перерозподіл природних ресурсів? / Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, №610. Серія геологія, географія, екологія. - Х.: Вид. Харк. ун-ту. 2003. - С. 116-121 (0,4 д. а.).

12. Сонько С.П. Концепція сталого розвитку та її методологічна дискусійність / Регіональна економіка. №4,2003. - С. 13-28 (0,7 д. а.).

13. Сонько С.П. Сучасні методологічні новації в концепції енерго-виробничих циклів / Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету. Серія: Географія. Випуск 8, 2004. - С. 134-140 (0,4 д. а.).

14. Сонько С.П. Географічний простір-час у формуванні просторових соціоприродних систем / Геоінформатика. Науковий журнал. №1, 2004. - С. 57-65 (0,5 д. а.).

15. Сонько С.П. Сучасна географічна картина світу і місце в ній глобальної екологічної проблеми / Український географічний журнал. - №2,2004. - С. 53-59 (0,4 д. а.).

16. Сонько С.П. В пошуках нових моделей центральних місць Вальтера Кристаллера / Геоінформатика. Науковий журнал. №4, 2004. - С. 84-91 (0,4 д. а.).

17. Сонько С.П. Нова парадигма суспільної географії та її методологічна реалізація / Економічна і соціальна географія. Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. Випуск 55.,2004. - С. 32-44 (0,4 д. а.).

18. Сонько С.П. Технологічні тенденції розвитку цивілізації та їх прояв у розміщенні господарства / Вісник Дніпропетровського національного університету. Серія геологія, географія. Випуск 6. 2004. - С. 64-76 (0,5 д. а.).

19. Сонько С.П. Концепція стійкого розвитку та зміна парадигм у суспільній географії / Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, №620. Серія геологія, географія, екологія. Х.: Вид. Харк. ун-ту. 2004. - С. 110-119 (0,5 д. а.).

20. Сонько С.П. Дослідження можливостей оптимізації ринку персональних комп'ютерів Кривого Рогу за допомогою ГІС-пакету MapInfo / Геоінформатика. Науковий журнал. №4, 2005. - С. 84-91 (0,4 д. а.).

21. Сонько С.П. Геоінформаційні аспекти геоекономічної та геополітичної регіоналізації України / Вісник Дніпропетровського національного університету. Серія геологія, географія. Випуск 9. 2005. - С. 115-123 (0,5 д. а.).

22. Сонько С.П. Сучасна модифікація теорії економічного районування / Регіональна економіка. №3,2005. - С. 13-28 (0,7 д. а.).

23. Сонько С.П. Стійкий розвиток та методологічна криза політичної економії / Вісник Дніпропетровського національного університету. Серія Економіка. Випуск 7. 2005. - С. 64-76 (0,5 д. а.).

Размещено на Allbest.ru