Головні принципи економічного районування України на сучасному етапі розвитку економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна фіскальна служба України

Національний університет державної податкової служби України

Кафедра економіки підприємства

Реферат

на тему: "Головні принципи економічного районування України на сучасному етапі розвитку економіки"

Виконала:

студентка групи ОБА-13-1

Жданюк Аліна Георгіївна

Перевірив:

Будник Григорій Васильович

Ірпінь 2014

Зміст

1. Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

2. Принципи економічного районування

Висновок

Список використаної літератури

1. Сутність економічного району та об'єктивний характер його формування

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

Деякі вчені західних країн при визначенні сутності економічних районів віддають перевагу природному фактору -- однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор -- дуже важливий для формування економічних районів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з економічними районами.

В реальній дійсності формування економічних районів пов'язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі економічні райони -- це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район -- це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

економічний районування принцип

2. Принципи економічного районування

У класичному розумінні “економіка” - це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону - його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов'язаний термін регіональна економіка - науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів. Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив'язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.

Принципи районоутворення -- це керівні положення, які використовуються в процесі економічного районування, тобто виділення мережі економічних районів.

Найважливішими принципами економічного районування є економічний і адміністративно-територіальний. В умовах багатонаціональної держави необхідно враховувати також національний принцип.

Економічний принцип вимагає розгляду економічного району як спеціалізованої територіальної частини національної економіки, що має галузі загальнодержавної спеціалізації, які доповнюються допоміжними й обслуговуючими виробництвами. Згідно з цим принципом спеціалізацію району визначають галузі з найменшими затратами сировини, робочої сили і витратами на доставку готової продукції до споживача в межах держави. В ринкових умовах при визначенні ефективності спеціалізації пріоритетними є показники прибутковості, рентабельності, окупності затрат.

Адміністративно-територіальний принцип полягає в досягненні єдності економічного районування і територіально-адміністративного устрою країни. Цей принцип особливо важливий у контексті розвитку місцевого самоврядування, оскільки посилює роль органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади у розвитку економіки окремих регіонів, їх самостійному розвитку.

Національний принцип вимагає врахування інтересів національних меншин, їх менталітету, історичних особливостей розвитку, традицій, звичаїв у прийнятті рішень щодо розвитку окремих галузей і виробництв.

На мою думку, можна виокремити такі принципи економічного районування:

-- принцип об'єктивної територіальної цілісності;

-- принцип єдності спеціалізації та комплексності;

-- принцип тяжіння в інтегральному районуванні;

-- принцип перспективності або конструктивності;

-- урахування історико-географічних особливостей земель, національного й етнічного складу населення;

-- збереження єдності локальних систем розселення;

-- врахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій.

Чинники районоутворення -- умови і ресурси, що впливають на процес утворення економічних районів, їх структуру, межі і функціонування господарства. До них належать:

-- природні умови і ресурси, які відіграють опосередковану роль у галузевому та інтегральному районуванні. В окремих районах природокористування є базою розвитку галузей спеціалізації;

-- природні чинники формування трудового потенціалу.

Трудодефіцитність і трудонадлишковість -- важливі чинники, що впливають не тільки на формування галузевої структури, але й визначають соціально-економічну ситуацію в регіоні;

-- соціально-економічна ситуація, що формує інвестиційний клімат та інвестиційну привабливість району;

-- науково-технічний потенціал, який може служити основою формування інвестиційних технологій в районі й істотно впливати на формування галузевої структури господарства;

-- мережа транспортних комунікацій, яка може бути основою формування як внутрішньорайонних, так і міжрайонних економічних зв'язків.

Формування мережі економічних районів є завданням не тільки науки, але й практики. Реалізація наукових ідей щодо економічного районування може відбуватися лише за підтримки органів державної влади шляхом формування відповідної нормативно-правової бази.

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районоутворення і водночас є основою методів членування території.

Змістовність, а не формально-кількісний характер соціально-економічного районування - це один з найбільш суттєвих принципів районування, він визначає, що соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою (дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності. На жаль, чітких критеріїв єдності, цілісності ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування. Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв'язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Вже відомо багато випадків, коли цілі підприємства працюють повністю на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином, зовнішня зв'язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв'язки, ніж поза ним, зараз певною мірою треба переглянути. З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнених кількісних показників,тут обов'язково мають бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

Перспективний характер районування - цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він підкреслює націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. Теоретично районування може реконструювати минуле, відбивати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Всі три постановки правомірні. Однак при соціально-економічному районуванні треба орієнтуватись на останній, третій, варіант. Це зумовлено конструктивною спрямованістю цього виду районування на вирішення соціально-економічних проблем в регіонах України, прогноз стану життєдіяльності в них. Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси. Визначена мережа районування повинна зберегти значення у майбутньому.

Проблемність районування - націленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо соціально-економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми. Іншими словами, соціально-економічне районування виступає засобом територіального впорядкування і типології, а отже, і систематизації відповідних проблем. Об'єктивною ознакою соціально-економічного районування є диференціація соціально-економічних умов життєдіяльності населення на території - цей принцип подано в дещо новій редакції, але суть його відома ще з початку 60-х років. Тут треба зауважити наступне. Існують два протилежні погляди на природу соціально-економічного району. Перший, матеріалістичний, підхід грунтується на положенні, що район існує цілком об'єктивно, незалежно від свідомості, повністю визначений у своїх межах. Завдання дослідника полягає у відкритті цього вже існуючого району. Такі погляди висловлювали П.М. Алампієв, Ю.Г. Саушкін. Серед українських географів цю позицію займав В.А.Поповкін. Протилежний підхід полягає у тому, що район вважається чисто розумовою,інтелектуальною конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію у територіальному відношенні. Кількість варіантів районування теоретично обмежена лише кількістю дослідників. Кожен із варіантів має сенс тільки у контексті питань, які ставить конкретний дослідник. Безумовно, така позиція не може бути прийнята, оскільки вона вступає у протиріччя з діалектико-матеріалістичним способом пізнання. Але й протилежна позиція далеко не однозначна. Так, Д.Л. Арманд висловив думку: якщо щось і є об'єктивне у районуванні, то це - визнання його суб'єктивності.

Об'єктивно чітко виражене ядро як основний згусток, фокус району, менше - периферійні його частини. Включення останніх до складу того чи іншого району залежить часто від способу районування. Тут існує неоднозначність. Характер розвитку такої території визначає район, до складу якого вона була включена. Якби райони були повністю чітко визначеними, то не існувало б багатьох варіантів районування. На території країни немає однозначного поділу на комірки-райони, є тільки певні фокуси, ядра з територією,що тяжіє до них. Таким чином, треба визнати, що межі соціально-економічних районів часто можуть бути розпливчастими, а при проведенні їх важливе використання суб'єктивних чинників. Певна суб'єктивність має місце і як наслідок наявності мети районування, що зазначалося вище.

Принцип відповідності соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. Дослідники вже давно звернули увагу на недосконалість сучасного адміністративно-територіального устрою держави. У майбутньому одиницями такого устрою можуть стати такі соціально-економічні райони, як краї або землі. Багато пропозицій висувається про федеративний устрій України. Але більшість науковців визнає, що зараз цей принцип не буде працювати на користь держави. Він веде до внутрішнього соціально-економічного розбалансування. Так, підтримана ще попереднім президентом економічна консолідація промислових областей (Донецької,Луганської, Запорізької, Дніпропетровської) може викликати соціальне протистояння решті території країни. В політичному плані виділення таких великих територій з особливим статусом сприяє утворенню сепаратистських тенденцій. У світі тільки 10% держав мають федеративний устрій. Унітарна країна - більш стійкий організм. Існуючий спосіб територіального устрою ще довго повинен залишатись. Ліквідація сучасних областей означає створення в державі ще й територіального хаосу. Нове соціально-економічне районування не може відмінити поділ на області. Треба багато часу для його стабілізації і можливої зміни у майбутньому ? існуючого адміністративно-територіального устрою. Соціально-економічне районування зараз має пізнавальні,інформаційні цілі, воно дасть деякі додаткові можливості для вдосконалення процесів виробничого і суспільного комплексоутворення та управління державою.

Одиницею інтегрального соціально-економічного районування має бути область. Зовсім не потрібно перекроювати кордони існуючих областей, що іноді пропонується. Область тривалий час виступає як одиниця територіального управління. Вона вже давно не є довільною територією, навпаки її характеризує внутрішня організованість і спільність. Для прикладу можна взяти хоча б мережу транспортних комунікацій і маршрутів, єдине управління. Така організованість існує і з інших аспектів життєдіяльності. Тому межі соціально-економічних районів повинні зараз співпадати з межами областей. Більшість підходів щодо соціально-економічного районування України спирається на цей принцип.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують:

1) зміцнення територіальної єдності держави і вдосконалення її територіальної організації;

2) врахування історико - географічних особливостей українських земель,національного і етнічного складу населення;

3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного економічного і соціального розвитку територій;

4) збереження єдності локальних систем розселення;

5) вибір найбільших центрів,які стануть ядрами районів.

Професор О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:

1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв'язок території району з головним ядром - її найбільшим за кількістю населення містом;

2. Формування у великому регіоні територіальної соціально-економічної системи,тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв'язаності, збалансованості і взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства;

3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеграції праці;

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні.

Висновок

Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об'єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на економічні райони.

В реальній дійсності формування економічних районів пов'язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. У докапіталістичних формаціях, коли територіальний поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і об'єктивних умов для формування економічних районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.

В результаті глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи економічного районування. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, науково визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Список використаної літератури

1. Паламарчук М. М., Паламарчук О. М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. -- К.: Знання, 2008

2. Голиков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. -- К.: Либідь, 2013

3. Масляк П.О., Олійник Я.Б., Степаненко А.В., Шищенко П.Г. Соціальна географія. К.: Знання, 2010

Размещено на Allbest.ru