Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук

ГЕОГРАФІЯ КУЛЬТУРИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЇ ТА МЕТОДИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Ровенчак Іван Ілліч

УДК 911.3:008

11.00.02 -- економічна та соціальна географія

Львів -- 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти та науки України

Науковий консультант: доктор географічних наук, професор

Шаблій Олег Іванович

Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії

Офіційні опоненти: доктор географічних наук, професор

Доценко Анатолій Іванович

Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, головний

науковий співробітник (м. Київ); доктор географічних наук, професор

Заставецька Ольга Володимирівна

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри географії України і туризму;

доктор географічних наук, професор

Любіцева Ольга Олександрівна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

Завідувач кафедри країнознавства та туризму.

Захист відбудеться 19 березня 2010 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.08 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79 000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 19, ауд. 205.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79 005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 18 лютого 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат географічних наук Телегуз О. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Близько п'ятнадцяти останніх років в українській суспільній географії триває становлення (відродження) географії культури як окремого наукового напрямку. Після відновлення Україною у 1991 р. незалежності крім таких суспільно-географічних напрямків як економічна та соціальна географія почала інтенсивно розвиватись також політична географія. З середини 1990-х років появляються публікації з геокультурної проблематики (географії культури). Проте до цього часу не були досліджені історія зародження та розвитку географії культури, її головні атрибути -- теорія і методологія та проблеми структуризації.

Особливістю географії культури є те, що з одного боку вона є зараз найменш розвинутою з суспільно-географічних напрямків, а з другого -- геокультурна складова географічної науки є такою ж давньою як і сама географія. Елементи культурно-географічного опису присутні уже в “Географії в 17 книгах” Страбона (63 р. до Хр. - 23 р.). Географію культури, як окремий науковий напрямок, на наш погляд, у структурі антропогеографії (суспільної географії) вперше виокремив визначний німецький географ Фрідріх Ратцель (1844-1904 рр.). Фундатор української національної географії Степан Рудницький (1877-1937 рр.) поклав початок також українській географії культури як окремого наукового напрямку. Її теоретико-методологічні засади він, зокрема, обґрунтував у працях 1905 та 1926 рр. Проте з відомих причин, геокультурний напрямок в українській суспільній географії у другій половині ХХ-го століття був практично відсутній. У наш час найбільш “культуризованою” є, серед інших, структура суспільної географії за Миколою Пістуном (1996 р.).

Сучасна географія культури, на відміну від минулої, формується на перетині суспільної географії та культурології, подібно як економічна географія з економічною наукою, соціальна географія з соціологією та демографією, політична географія з політологією. Найтісніші зв'язки географія культури, зрозуміло, має з соціальною географією, демогеографією, політичною географією, економічною географією та фізичною географією. Культурологія зародилась у середині минулого ХХ-го століття в середовищі американської культурної антропології. В Україні культурологія почала розвиватися тільки з кінця ХХ ст. Все вищенаведене ускладнює і без того непростий процес розвитку географії культури як окремого наукового напрямку.

Актуальність вищенаведеної проблематики зумовила вибір теми дослідження, в якому ми спробуємо дати своєрідний вступ у теорію і методологію сучасної географії культури, запропонуємо своє бачення її структури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язане з головними напрямками науково-дослідної роботи кафедри економічної і соціальної географії та географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема, з темами: “Економіко-, соціально-, еколого- і політико-географічні проблеми західно-українського прикордоння”, № держреєстрації 0103U001081 (автором розроблено оригінальну дрібномасштабну картографічну модель етнографічної регіоналізації прикордонної Івано-Франківської області); “Економіко-, соціально-, еколого- і політико-географічні дослідження Західного регіону України у руслі європейської інтеграції і глобалізаційних процесів”, № держреєстрації 0105U004931 (автором розроблено дві оригінальні дрібномасштабні картографічні моделі етногеокультурної ситуації одного із західноукраїнських регіонів -- Чернівецької області); “Рекреаційна оцінка природних та історико-культурних ресурсів для розробки проекту організації території, охорони, відтворення та рекреаційного використання природних комплексів Ужанського національного природного парку”, № держреєстрації 0103U006132 (автором запропоновано геокультурну методику дослідження просторово-часових аспектів заселення верхів'їв р. Уж); “Дослідження західноукраїнського прикордоння у контексті євроінтеграції і геостратегії сусідства”, № держреєстрації 0108U009538 (автором розроблено дві оригінальні дрібномасштабні картографічні моделі етнокультурної ситуації прикордонної Закарпатської області).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико-методологічне обґрунтування географії культури як наукового напрямку, що здатний інтегрувати в єдине ціле існуючі на сьогодні геокультурні напрацювання суспільної географії.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження були поставлені і послідовно вирішувалися такі завдання:

- розкрити зміст категорії “культура” з суспільно-географічних позицій;

- дослідити з геокультурних позицій взаємопов'язані існування понять “культура” і “цивілізація”;

- проаналізувати формування культурно-географічного (геокультурного) підходу та здійснити його періодизацію;

- обґрунтувати зміст географії культури, зокрема систематизувати її поняттєво-категоріальний апарат;

– сформулювати та обґрунтувати геокультурні ідеї;

– виявити та обґрунтувати геокультурні закономірності;

- розробити структуру географії культури та обґрунтувати її головні і неголовні підсистеми;

- розкрити методологічні основи та обґрунтувати систему методів у географії культури;

- розробити методику культурно-географічних (геокультурних) досліджень.

Об'єктом дослідження виступає у всіх своїх багатогранних формах та інваріантах культура. Для даного дослідження найважливішим інваріантом культури виступає геокультура.

Предметом дослідження є система теоретичних, методологічних та методичних проблем становлення і розвитку географії культури, а також основ її структуризації та формування геокультурного підходу в українській землезнавчій науці.

Методи дослідження. Методологічною основою даного дисертаційного дослідження є фундаментальні положення і принципи сучасної теорії суспільної географії, праці вітчизняних і зарубіжних учених з культурно-географічної (геокультурної) проблематики.

Під час підготовки роботи нами використано теоретико-методологічні та прикладні розробки багатьох учених, зокрема таких як -- Д. Анучин, М. Багров, Г. Величко, В. Вернадський, О. Вірт, С. Гантінґтон, А. Геттнер, А. Голіков, З. Дзеніс, О. Дружинін, Я. Жупанський, В. Кубійович, В. Лісовий, О. Любіцева, Є. Маланюк, Я. Олійник, Е. Орловська, Ю. Павленко, М. Паламарчук, М. Пістун, О. Пріцак, Ф. Ратцель, Е. Ромер, С. Рудницький, М. Тиводар, А. Тойнбі, О. Топчієв, П. Тутковський, Л. Уайт, О. Шаблій, О. Шпенґлер, А. Яцковський.

Багатоаспектність і міждисциплінарність геокультурних явищ та процесів, що аналізуються в дисертації зумовили необхідність взаємозалежного і взаємопов'язаного застосування багатьох загально- та конкретнонаукових методів. Зокрема, з поміж перших відзначимо порівняльно-історичний, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування і узагальнення. Основним з них є порівняльно-історичний. Він дає можливість, зокрема, виявити особливе і загальне в розвитку геопросторових форм культури та географії культури як науки. Важливе значення мають також системний та структурний методи (системно-структурний підхід). З конкретнонаукових варто виділити описовий, статистичний, басейновий (басейновий підхід) і, особливо, картографічний.

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті дисертаційного дослідження:

- вперше в Україні зроблена спроба обґрунтувати теоретико-методо-логічні основи географії культури як науки, що інтегрує в єдине ціле існуючі та перспективні напрямки геокультурних досліджень у суспільній географії;

- вперше з суспільно-географічних позицій розкрито зміст категорії “культура”;

- вперше запропонований авторський варіант поняттєво-термінологічної системи (ПТС) -- “географія культури”;

- вперше, з культурно-географічних (геокультурних) позицій, висунуто та обґрунтовано геокультурну ідею “Київ -- новий Константинополь”;

- вперше виявлено та обґрунтовано існування двох геокультурних зако-номірностей -- територіального (просторового) інерційно-дериваційного по-ширення культури та західного вектору розвитку осередків культури і цивілізації;

- проведено найгрунтовніший на сьогодні аналіз формування, як скла-дового суспільної географії, культурно-географічного підходу з виділенням у ньому двох структурованих підсистем -- зародження і розвиток культурно-географічних досліджень та історія розвитку української географії культури;

- розроблено авторський варіант змісту географії культури в якому головну увагу звернено на геокультурні терміни і поняття, геокультурні ідеї та геокультурні закономірності;

- розроблено структуру географії культури у якій виділено три головні -- етнокультурна географія, сакральна географія, історична географія культури та три неголовні підсистеми;

- здійснено систематизацію методів культурно-географічних (геокуль-турних) досліджень в результаті чого запропоновано авторську концепцію системи методів у географії культури з виділенням у ній блоку спеціальних методів;

- запропоновані власні розробки методики геокультурних досліджень у якій провідне місце займає методика геокультурно-картографічного аналізу.

Практичне значення одержаних результатів. Формування та розвиток української географії культури має також велике практичне значення. Україна здобула свою політичну незалежність. Зараз повільно, але послідовно проходить утвердження її економічного суверенітету. Залишається вирішити найскладнішу культурну проблему -- формування української геокультурної ідентичності. У вирішенні цієї проблеми може і повинна сказати своє вагоме слово географія культури.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі подальшого розвитку окремого, що формується, напрямку української суспільної географії -- географії культури та її підсистем.

В роботі державних органів влади та управління результати даного дослідження можуть бути використані, наприклад, при підготовці до другого Всеукраїнського Перепису населення (орієнтовно 2011 р.), зокрема при укладанні переліку етносів та субетносів, що підлягають обліку.

У руслі виконання даної дисертації розроблено та опубліковано низку картографічних моделей та їх серій, які використовуються у роботі навчальних закладів та діяльності громадських організацій. Це, зокрема -- “Етногеографія Львівської області” (Київ, 2000 р.), “Лемківщина” (Львів, 2002 р.), “Етногеографія Івано-Франківської області” (Київ, 2005 р.), “Етногеокультура Чернівецької області” (Київ, 2007 р.), “Етногеографічні райони Чернівецької області” (Київ, 2007 р.).

Теоретико-методологічні та методичні результати досліджень впрова-джено у навчальний процес з підготовки фахівців-географів на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка при викладанні низки курсів, зокрема “Географія культури і релігії” (з 1992 р.), “Географічне країнознавство”, “Регіональна економічна і соціальна географія”.

Особистий внесок здобувача. Виконане дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в якій наведено результати власних досліджень автора щодо розробки теоретико-методологічних та методичних основ формування географії культури як підсистеми суспільної географії. З тих нечисленних наукових праць, опублікованих у співавторстві, у дисертаційній роботі використані лише ті ідеї та висновки, що належать автору особисто.

Апробація результатів дослідження. Результати досліджень, викладених у дисертації, доповідалися на всеукраїнських та міжнародних семінарах, конференціях, з'їздах і конгресах: І-му Всеукраїнському семінарі з географії населення (Луцьк-Шацьк, 1993); Міжнародній науково-практичній конференції “Карпати -- український міст в Європу: проблеми і перспективи” (Львів, 1993); Першому світовому конгресі гуцулів (Івано-Франківськ, 1993); Міжрегіональній науково-практичній конференції “Регіони в незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку” (Харків, 1994); Міжнародній науково-практичній конференції “Вільна економічна зона -- як форма регіонального розвитку” (Чернівці, 1994); Науковій конференції “Фундаментальні географічні дослідження (стан, проблеми, напрямки)” (Київ, 1994); Науковій конференції “Проблеми географії України” (Львів, 1994); VII з'їзді Українського географічного товариства (Київ, 1995); Всеукраїнській науково-практичній конференції з топоніміки “Створення національного інформаційного банку географічних назв” (Київ, 1995); Науковій конференції присвяченій 95-річчю від дня народження професора Володимира Кубійовича (Тернопіль, 1995); Міжнародній науково-практичній конференції “Демографічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, проблеми, прогнози на ХХІ століття” (Чернівці, 1996); 4-й Міжнародній науковій конференції “Проблеми української науково-технічної термінології” (Львів, 1996); Перших наукових читань, присвячених пам'яті Павла Аполлоновича Тутковського “Правобережне Полісся України: вчора, сьогодні, завтра” (Луцьк, 1998); VІІІ з'їзді Українського географічного товариства (Луцьк, 2000); ХІІ Міжнародному науково-методичному семінарі “Модернізація і реформування середньої, вищої і післядипломної географічної та картографічної освіти в країнах СНД: досвід, проблеми, перспективи” (Харків, 2003); І Всеукраїнській науково-практичній конференції “Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції присвяченій 70-річчю географічного факультету ТНУ “Геополітичні і географічні проблеми Криму в багатовекторному вимірі України” (Сімферополь, 2004); ХІІІ Міжнародному науково-методичному семінарі “Нові напрямки географічних і картографічних досліджень у навчальних закладах країн СНД” (Харків, 2004); ІХ з'їзді Українського географічного товариства (Чернівці, 2004); ХIV Міжнародному науково-методичному семінарі “Географія і картографія: нове в тематиці, структурі, змісті і технології створення навчальної літератури, карт і атласів” (Харків, 2005); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2005); XV Міжнародному науково-методичному семінарі “Наукові основи організації і проведення пошуково-творчої роботи студентів та учнів у системі безперервної географічної і картографічної освіти” (Харків, 2006); Міжна-родній науково-практичній конференції “Регіон-2007: стратегія оптимального розвитку” (Харків, 2007); Третій Міжнародній науковій конференції присвяченій 130-літньому ювілею академіка Степана Рудницького “Історія української географії та картографії” (Тернопіль, 2007); X з'їзді Українського географічного товариства (Київ, 2008); Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції присвяченій 150-річчю від дня народження П. А. Тутковського “Наукові засади збалансованого розвитку регіону” (Житомир, 2008); ІІІ Все-українській науково-практичній конференції “Національне картографування: стан, проблеми та перспективи розвитку” (Київ, 2008); Міжнародній науково-практичній конференції „Реґіон - 2009: стратегія оптимального розвитку” (Харків, 2009); наукових семінарах кафедри економічної і соціальної географії та філософському семінарі і звітній науковій конференції географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 72 наукові праці -- монографія, 27 статей у наукових фахових виданнях (з них 3 у співавторстві), 22 статті (5 у співавторстві), 9 тез (1 у співавторстві), 13 карт та їх серій (3 у співавторстві).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Вона викладена на 372 сторінках, містить одну таблицю та 17 рисунків (на 19 сторінках). Список використаних джерел нараховує 315 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

географія культура дослідження

У першому розділі дисертації „Теоретичні положення географії культури” розглядаються категорія „культура” та її суспільно-географічний зміст, поняття „культура” і „цивілізація” та формування культурно-географічного підходу.

Термін “культура” (від лат. cultura -- обробка, виховання, розвиток) вперше застосував, для означення гармонії ладу, римський філософ, письменник, оратор та громадський діяч Марк Тулій Ціцерон (106-43 рр. до Хр.). Відомий німецький філософ, правник та історик С. Пуфендорф (1632-1694) вперше вжив у 1684 р. слово “культура” як самостійний термін у сучасному значенні, для означення духовного світу людини, що відрізняє її від тваринного існування.

У країнах середньо-східної Європи, у тому числі в Україні, поняття “культура” набуває поширення в першій третині ХІХ ст. В Україні, що природно для на той час поневоленого народу, посилений інтерес викликала не проблематика культури взагалі, а проблематика національної культури, її відродження й творення.

На наш погляд, найкращим визначенням категорії “культура” є її розуміння як сукупності матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління. Поняття культура розглядають у трьох головних аспектах: аксіологічному (з точки зору норм і критеріїв оцінювання та цінностей, що визначають напрямки людської діяльності), особистісному (як міру розвитку людини) і технологічному (як сукупність способів діяльності). Ми будемо найбільше дотримуватися першого аспекту.

У середині ХХ ст. виникає “культурологія” -- наука про суть, зміст, структуру і функції культури. Засновником культурології (англ. - Culturology) є представник американської культурної антропології Леслі Елвін Уайт (1900-1975). Його головна праця на цю тему “The Science of Culture”(Наука про культуру) вийшла у 1949 р. Теоретичні першооснови культурології сформувались в руслі філософії, антропології, соціології та історії. Найбільший вплив на сучасний, все ще повністю не завершений, процес формування культурології має одна з галузей антропології -- культурна антропологія.

Географія культури сформувалась на перетині суспільної географії та культурології, подібно як економічна географія з економічною наукою, соціальна географія з соціологією та демографією, політична географія з політологією (рис. 1). Географія культури є окремою, поряд з економічною географією, соціальною географією, політичною географією, галузевою (аналітичною) суспільно-географічною наукою. З усіх чотирьох вищенаведених дисциплін географія культури, на сьогодні, є найменш розвинутою. Географія культури -- одна з самостійних ділянок (галузей) суспільної географії, що досліджує геопросторову (територіальну) організацію сфери культури в цілому або її окремих найважливіших форм прояву (підсистем): етнологічних, релігійних та історико-культурних.

З категорією культура тісно пов'язане поняття “цивілізація” (лат. civilis -- громадянський, державний). Загальне розуміння цивілізації було розвинуте французькими вченими у XVІІІ ст. Це поняття застосовують у кількох значеннях. Найбільш поширеними є три варіанти взаємопов'язаного існування понять “культура” та “цивілізація”. Перший -- “цивілізація” є синонімом слова культура. Другий -- “цивілізація” розглядається як ступінь розвитку суспільства (культури). Третій -- “цивілізація” є особливою сферою життєвого світу (культури).

У культурології найважливіші прикладні цивілізаційні дослідження ХХ-го століття вийшли з під пера трьох вчених. Це німецький вчений Освальд Шпенґлер (1880-1936), британський Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) та сучасний американський Семюель Філіпс Гантінґтон (1927 р. н.).

Цивілізаційний підхід у географічних дослідженнях культури на нашу думку розпадається на три напрямки. Перший -- дослідження культурно-цивілізаційного положення (своєрідних цивілізаційних координат). Це положення може вивчатися на різних ієрархічних рівнях, провідними серед яких є макро- та мезорівень. Другий -- виявлення цивілізаційних взаємовпливів (культурних дифузій, запозичень, інновацій тощо). Слід мати на увазі, що ці взаємовпливи є історично зумовленими і можуть мати у різні часові періоди різне цивілізаційно-географічне спрямування, а також різну регіо-нальну прив'язку. Третій -- вивчення культурно-цивілізаційної реґіоналізації окремих територій -- макрореґіонів та країн. В останньому випадку мова може йти, як правило, лише про прояви культурно-цивілізаційних регіональних відмінностей.

У формуванні культурно-географічного підходу виділяються чотири періоди -- античний (VI ст. до Хр.-V ст.), середньовічний (V-ХVІІ ст.), новий (ХVІІІ-перша половина ХХ ст.) і новітній (середина ХХ ст.-наш час). Елементи культурно-географічного опису присутні уже у фундаментальній праці “Географія в 17 книгах” Страбона (63 до Хр.-23). Можна припустити, що географію культури як науковий напрямок започатковано у працях німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844-1904). Найбільш повно геокультурні погляди вченого представлені у його творі “Vцlkerkunde” (Народознавство). Перше видання цієї тритомної праці вийшло у 1885-1888 рр.

Історія розвитку української географії культури розпадається на три періоди -- середньовічний (ХІІ-ХVІІІ ст.), новий (ХІХ-середина ХХ ст.) і новітній (середина ХХ ст.-наш час). Як бачимо тут спостерігається деяке запізнення, порівняно з загальносвітовою періодизацією. Можна припустити, до певної міри, що започаткував географію культури і, особливо, географію релігії український вчений-орієнталіст та мандрівник Василь Григорович-Барський (1701-1747). Початок географії культури, як окремому науковому напрямкові української суспільної географії поклав фундатор української національної географії -- акад. Степан Рудницький (1877-1937). Він вперше у 1905 р. в праці “Нинішня географія” виділив окремо географію культури у складі антропогеографії (суспільної географії). Крім Степана Рудницького, вагомий внесок у розвиток української географії культури зробили також Павло Тутковський (1858-1930) та Володимир Кубійович (1900-1985).

З усіх напрямків географії культури найкраще розвинутим є географія релігії. Назву “географія релігії” вперше запропонував у 1642 р. англійський письменник, історик та лікар, сер Томас Браун (1605-1682). Географія релігії сформувалась як окремий науковий напрямок у середині ХХ ст. В цілому, за кордоном, зараз географія релігії найкраще розвинута у Німеччині і США. В Німеччині переважають теоретичні, а у США емпіричні дослідження конкретних релігійних общин. В географії релігії переважає мікрогеографічний рівень аналізу над макрогеографічним.

Зачинателем української географії релігії, як уже зазначалось, можна вважати Василя Григоровича-Барського. Низка українських географів та негеографів були причетні до георелігійних досліджень у другій половині ХІХ-першій половині ХХ ст. Внаслідок антирелігійного терору у ХХ ст. українська географія релігії у другій половині цього ж століття тимчасово перестає існувати як наука. У діаспорі, правда, виходить низка досліджень близьких до географії релігії. З кінця минулого ХХ ст. географія релігії починає відроджуватись в Україні. Виходить низка досліджень, зокрема Олега Шаблія (1994 р.), Сергія Павлова, Костянтина Мезенцева, Ольги Любіцевої (1998 р.), Віктора Патійчука (1998 р.), Любові Шевчук (1999 р.) та ін.

У другому розділі роботи „Обґрунтування змісту географії культури” аналізуються система понять і термінів у географії культури, геокультурні концепції, парадигми, гіпотези та ідеї і проблематика геокультурних закономірностей.

Основоположними елементами змісту будь-якої науки є поняття і категорії. Терміни відображають назву наукового поняття і фіксують його в короткому змісті.

В українській географії культури можна виділити три напрямки використання слів із різних мов, це: а) класичних (давньогрецька та латинська); б) сучасних розвинутих, як правило, західноєвропейських (німецької, англійської, французької); в) слов'янських (польської та російської).

Саме поняття “географія культури” є класичним (греко-римським). А саме “географія” (грец. гещгсбцЯб, від гЮ земля і гсЬцщ -- описую) та “культура” (лат. cultura -- освіта, розвиток).

Подібно складним (латинсько-грецьким) є англо-американський термін “human geography” (географія людини). Його поява зумовлена динамічним розвитком у другій половині ХХ ст. англо-американської географії культури, внаслідок чого виникла потреба у розмежуванні окремих суспільно-географічних наук. Географія людини та географія культури, зокрема, трактуються наступним чином. Географія людини “human geography” досліджує зв'язки людини з її середовищем, як правило, у сенсі пристосування людини до природного середовища. Географія культури (cultural geography) скеровує свою увагу на ті елементи матеріальної культури, які формують характер території.

Географія культури запозичила цілий ряд термінів з інших наукових дисциплін. Зрозуміло, що більшість понять і термінів прийшло із суміжних наук -- культурології, етнології, релігієзнавства, історії.

Запозичені терміни і поняття із культурології: культурна парадигма; матеріальна культура; духовна культура; суспільна культура; ідеологічна культура; соціальна культура; екологічна культура; технологічна культура; політична культура; культурне середовище; культурна ступінь; культурогенез; акультурація; культурна гомогенізація; культурна гетерогенізація; компоненти культури; змішана культура; культурна поведінка; мондіалізм; цивілізація; цивілізаційний підхід; цивілізаційний круг; цивілізаційна вісь; цивілізаційний розлом; цивілізаційна модернізація; цивілізаційна вестернізація; зіткнення цивілізацій та ін.

Із етнології (етнографії) запозиченими є такі поняття: етнос; субетнос; етносфера; плем'я; народ; нація; етногенез; етнічна меншина; господарська культура; господарсько-культурний тип; етнокультура; етнічна культура; етнографічна культура; культурний народ; етнічні процеси; етнічна консолідація; етнічна асиміляція; міжетнічна інтеграція; етнорозмежувальні процеси; побут; мова; діалект; націоналізм тощо.

З релігієзнавства, а також безпосередньо з релігійної практики географія культури (географія релігії) запозичила такі терміни: конфесія; сакральний; релігійна громада; міжконфесійна ситуація; релігійна інфраструктура; парафія; деканат; благочиння; протопресвітерат; вікаріат; єпархія; дієцезія; екзархат; архієпархія; митрополія; патріархат; паломництво та ін.

Історія є надзвичайно обширною областю знань. Тому її терміни та поняття активно використовуються як у загальних культурно-географічних, так і спеціальних етнокультурно-географічних, релігійно-географічних та історико-культурних дослідженнях. Можна виділити декілька найважливіших термінів запозичених географією культури з історії. Це: дикість; варварство; історико-культурне середовище; історико-культурна ситуація; історико-культурний тип.

З двох термінів “географія культури” та “культурна географія” кращим є все таки перший -- “географія культури”. Він має більш ніж столітню традицію застосування в українській географії. Крім того даний термін володіє кращою деривативністю, тобто можливістю утворювати похідні. Наприклад, від “географія культури” -- “геокультурний”, в той же час від “культурна географія” -- “культурно-географічний”. У географії культури формується своя поняттєво-термінологічна система (ПТС), представлена на рис. 2.

Поняття і терміни складають основу змісту наукового напрямку. Наявність гіпотез та ідей, концепцій і парадигм є уже ознакою вищого рівня розвитку науки. В українській філософії поняття “концепція” і “парадигма” розглядаються найчастіше як синоніми.

З гіпотезами дуже тісно пов'язана така категорія як “ідея”. В українській географії культури можна виділити три геокультурні ідеї -- “Київ -- новий Константинополь” (ХІІ ст.), “Київ -- другий Єрусалим” (ХІІІ ст.), “Київ -- великий Рим” (в ембріональному стані -- ХІІ ст.). З вищеперерахованих, на наш погляд, треба надалі розвивати тільки одну геокультурну ідею -- “Київ -- новий Константинополь” (рис. 3).

Найціннішим елементом змісту будь-якої науки є закони та закономірності. Базуючись на підходах вчених-філософів та географів, висловлюємо припущення про існування принаймні двох геокультурних закономірностей. Перша -- закономірність територіального (просторового) інерційно-дериваційного поширення культури. Друга -- закономірність західного вектору розвитку осередків культури і цивілізації.

У третьому розділі „Структура географії культури” характеризуються основи структуризації географії культури та обґрунтовується авторське бачення структури географії культури.

Структура географії культури на даний час є нерозробленою.

Найважливішими факторами, які впливають і впливатимуть у майбут-ньому на структуризацію географії культури є: а) структура суспільної геогра-фії; б) структура сфери культури, як об'єкта дослідження географії культури; в) взаємозв'язки географії культури з іншими науками. Серед цих факторів основним є третій, так як на стику (перетині) географії культури з конкретними науками формуються окремі галузі (підсистеми) географії культури.

Наша інтерпретація структури географії культури базується на таких основах. По-перше, на розвитку української, зокрема і діаспорної, географії культури у першій половині ХХ-го століття. По-друге, на врахуванні основних закономірностей та особливостей зарубіжних геокультурних досліджень, в основному у ХХ-му столітті. По-третє, на специфіці розвитку, відносно молодої науки, другої половини ХХ-го століття, -- культурології. По-четверте, на найновіших та нечисленних наукових розвідках української суспільної географії з геокультурної проблематики.

Виходячи з вищенаведеного, на нашу думку, географія культури складається з трьох головних та трьох неголовних галузей. Головні галузі -- етногеографія культури (етнокультурна географія), географія релігії (сакральна географія), історична географія культури (історико-культурна географія). Ці галузі можна ще назвати сформованими або традиційними, особливо дві перші. Аналогічно неголовні галузі географії культури можна назвати також -- перспективні або такі, що формуються (рис. 4).

Етнокультурна географія сформувалась на перетині географії культури та етнології, а також естетики. Етнокультурна географія з суспільно-географічних наук найтісніше пов'язана з географією населення (демогеографією).

Виділяються два великі блоки етнокультурних досліджень. Перший -- геокультурне вивчення етносів. Наприклад, українців, поляків, росіян тощо. Це є предметом вивчення (неосновним) також і демогеографії. Другий -- геокультурне дослідження етнографічних груп етносів (субетносів). Наприклад, в українців -- поліщуки, подоляни, гуцули тощо. У поляків -- ґуралі, кашуби, в росіян -- мещера, помори тощо. Субетноси є предметом вивчення тільки географії культури. Розривати дослідження етносів та субетносів з методологічної точки зору є неправомірним. Тому, на нашу думку, етнокультурна географія (етногеографія) повинна входити саме до географії культури і становити одну з її найважливіших складових. Дослідження субетносів тісно пов'язує етнокультурну географію, на відміну від інших ділянок географії культури, з природничою (фізичною) географією.

Існує чимало підходів до узагальненої етнокультурної характеристики країн за питомою вагою окремих етносів. Ми пропонуємо виділяти такі три групи країн. Перша переважно моноетнічні країни. У них питома вага основного етносу складає не менше ѕ або 75 %. Друга -- переважно мононаціональні країни. У них питома вага основного етносу становить від 50 до 75 %. Третя -- багатонаціональні (полінаціональні) країни. У них питома вага основної нації (етносу) складає менше 50 %.

Етнічні меншини, які за першим Всеукраїнським переписом населення 2001 р. становлять 22 % від усього населення України, у геокультурному аспекті, доцільно класифікувати за двома підходами. Перший -- за чисельністю, другий -- за етнокультурним походженням.

За першим підходом серед усіх етнічних меншин виділяють п'ять основних. Це росіяни (8 334 тис. осіб, або 17,3 %), білоруси (276 тис. осіб, 0,6 %), молдовани (259 тис. осіб, 0,5 %), кримські татари (248 тис. осіб, 0,5 %) та болгари (205 тис. осіб, 0,4 %). Кримські татари (кримчаки) відносяться до найбільш чисельних за першим класифікаційним підходом та до одного із небагатьох, які виділяються за другим класифікаційним підходом.

Згідно з ним, за етнокультурним походженням усі етнічні меншини поділяються на дві групи. Перша -- це етноси (їх всього декілька), що представляють так звані “корінні” народи, тобто ті, батьківщиною зародження, формування та розвитку яких є один із регіонів України. Друга -- решта етносів, які представляють так звані “некорінні” народи, батьківщина яких знаходиться поза політичними кордонами України. До першої групи відносяться максимум три етноси. Це кримчаки, гагаузи та караїми.

Сакральна географія, як і етнокультурна географія, з суспільно-географічних дисциплін найтісніше пов'язана з демогеографією (географією населення). Проте релігійний (конфесійний) склад відображається у переписах населення тільки в небагатьох країнах світу. Питання про конкретні відмінності між сакральною географією та географією релігії (конфесійною географією) на даний час є нерозробленим.

У першому наближенні висловлюємо думку про тричленну структуру сакральної географії: конфесійна географія; некрогеографія; географія паломництва. Інший варіант -- структура сакральної географії включає два ієрархічні рівні. На першому (вищому) виділяються два блоки -- географія релігії та некрогеографія. На другому (нижчому) рівні географія релігії поділяється на географію конфесій та географію паломництва. Об'єкти та предмети досліджень усіх трьох напрямків нерідко перетинаються. Наприклад, місця поховання визначних релігійних діячів, святих, тощо (досліджуються, як правило, некрогеографією) є кінцевими пунктами для мандрівок численних прочан (вивчаються географією паломництва).

Україна-Русь, як відомо була християнізована, вірніше був покладений початок цьому процесу, у 988 році. Християнізація території сучасної України розпочалася набагато раніше ніж християнізація українського народу, тобто тих племен на базі яких він у майбутньому сформувався.

У християнізації України можна виділити два етапи. Вони добре вкладаються в тисячоліття. Перший -- перше тисячоліття після Р. Х. У ньому відбувається хрещення Криму і окремих осередків на узбережжі Українського Причорномор'я, тобто християнізація України або точніше, частини її території. Другий -- друге тисячоліття (точніше з 988 р.) після Р. Х. У ньому завершується християнізація України та одночасно відбувається християнізація українського народу.

Історична географія культури (історико-культурна географія), зрозуміло, найтісніше пов'язана з історією. Історико-культурна географія формується на перетині географії культури і історії та, меншою мірою, політології. До історичної географії культури відносимо дослідження тих культурно-територіальних єдностей, які сформувались у процесі історичного розвитку під впливом політичних обставин. Цими єдностями є культурно-історичні (історико-культурні) регіони різних типів та рангів.

Найвищим рангом історико-культурних єдностей є макро- або, краще -- суперрівень. Він представлений, як правило, державами. Якщо рівень держави Україна прийняти за суперрегіональний, то внутрішньодержавними (регіо-нальними) історико-геокультурними рівнями (рангами) будуть макрорегіо-нальний, мезорегіональний та мікрорегіональний. Історико-геокультурні макрорегіони включають одну або декілька (дві і більше) сучасних адмі-ністративних областей. Історико-геокультурні мезорегіони охоплюють частину адміністративної області і включають низку її адміністративних районів. Історико-геокультурні мікрорегіони співвідносяться, за територіальними масштабами, з низовими адміністративними районами.

До неосновних галузей географії культури відносяться -- культурно-географічна топоніміка (геотопоніміка), антропологічна географія культури та географія культурних інновацій (географія інкультурацій або інкультураційна географія).

Четвертий розділ „Методи дослідження у географії культури” присвячений аналізу методології та методики геокультурних досліджень.

У географії культури як і в будь-якому іншому науковому напрямку важливу роль відіграють методи дослідження (мЭфпдпж -- з грецької, шлях до чогось, відстежування, дослідження).

Для геокультурних досліджень пропонується трирівнева система методів -- філософські, загальнонаукові та конкретнонаукові (Шаблій О., 2001 р.). Філософські методи поділяються на теоретичні та емпіричні. Хоча жорсткої межі між теоретичним та емпіричним пізнанням не існує.

Загальнонаукові методи поділяються на традиційні та нові. Основними для географії культури традиційними методами є порівняльно-історичний, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування і узагальнення. Най-основнішим з них є безперечно порівняльно-історичний. Підсистему нових методів у групі загальнонаукових складають методи моделювання, форма-лізації, системний та структурний.

Конкретнонаукові методи дослідження у географії культури включають дві підсистеми методів -- міждисциплінарних та спеціальних.

Міждисциплінарні методи -- описовий, статистичний, басейновий, дистанційний, картографічний. Останній займає особливе місце у географії культури.

Картографічний метод, в цілому, є таким же давнім в географічних дослідженнях, як і описовий. Вже в Біблії (Старий Завіт) у книзі пророка Єзекиїля (4:1) говориться про карту. Книга пророка Єзекиїля належить до так званих “канонічних книг” Старого Завіту. Отже, мова йде про ХV-V ст. до Хр.

Методологія географії культури, порівняно з економічною, соціальною, політичною географією та демогеографією, розвинута найменше. Вона перебуває ще тільки на етапі свого становлення. Тому говорити про підсистему спеціальних методів у групі конкретнонаукових методів можна тільки в постановочному плані. Висловимо припущення, що для географії культури спеціальні методи, це: культурно-цивілізаційний; геокультурних кілець; геокультурного районування.

Суто методичні чи методолого-методичні роботи в суспільній географії на даний час відсутні. Це, звичайно ж, повною мірою стосується і географії культури.

Методика геокультурних досліджень відрізняється від методики інших географічних наук, зокрема тим, що для неї важливе значення має проблема кольору. Кольори, зокрема, вивчали -- давньогрецький філософ та природо-дослідник, “батько ботаніки” -- Теофраст (370-287 до Хр.), британський фізик та хімік Роберт Бойль (1627-1691) та славетний представник німецького класицизму, письменник, мислитель і природодослідник Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749-1832). Помітний внесок у дослідження просторових аспектів кольору зробив німецький географ Карл Ріттер (1779-1859).

Особливе місце в географії культури займають естетично-аксіологічні дослідження. Методика географії, а географії культури перш за все, пов'язана з живописом, менше з архітектурою та літературою і найменше із музикою та скульптурою.

У геокультурних дослідженнях має всі підстави для застосування так званий аксіогеографічний метод. Під аксіогеографією (аксіологічною геогра-фією) розуміється картографування та вивчення закономірностей розподілу у просторі оціночних суджень респондентів соціологічних опитувань про різноманітні властивості тих територій (або розміщених на них об'єктів), які підлягають оцінюванню під час цих соціологічних опитувань.

Розробка методики геокультурно-картографічного аналізу є пріоритетним завданням географії культури. Найбільш поширеними картографічними спосо-бами в етногеокультурних дослідженнях є способи якісного фону та карто-грамний. У даних дослідженнях можна виділити дві різновидності способу якісного фону -- методи етнічних та етнографічних територій. Метод етнічних територій є давно відомим і відносно широко застосовуваним. Метод етнографічних територій є мало поширеним.

Нами розроблено і у 2002 р. видано карту найзахіднішого українського етнографічного району -- Лемківщини. Проведення границь цього ареалу є найважливішим і найскладнішим етапом розробки цієї карти. Для цього нами проаналізовано велику кількість літературних та картографічних джерел. Границя Лемківщини на півночі, заході та півдні збігається з границею української суцільної етнічної території (УСЕТ). Провести границю на сході набагато складніше. Тому додатково були застосовані суспільно-географічна концепція систем розселення та басейновий підхід.

Концепція систем розселення використана для проведення північно-східної границі Лемківщини з Надсянням та Бойківщиною. Басейновий підхід застосований для проведення східної границі Лемківщини в цілому. Вона проведена по вододілу між верхніми течіями Сяну і Дністра на Північній Лемківщині та по вододілу між верхів'ями Ужа і Латориці на Південній Лемківщині.

Для обґрунтування саме такого проходження границі нами проаналізовані просторово-часові аспекти заселення невеличкої долини р. Чорної (правої притоки верхнього Сяну) (рис. 5). Методика цього аналізу передбачає комбіну-вання методів, а саме застосування крім басейнового підходу картографічного, порівняльно-історичного та статистичного методів. Географія заселення певного регіону є традиційним напрямком досліджень у географії культури. Адже заселення (заснування і розвиток поселень) -- це своєрідний процес “культуризації” даної території. В цілому, висновки зроблені в результаті проведеного геокультурного просторово-часового аналізу заселення дають підстави віднести долину р. Чорної до Лемківщини, а не до Бойківщини.

За даними визначного українського вченого-географа Володимира Кубійовича у 1939 р. в долині р. Чорної проживало близько 10,5 тис. осіб. За етнічним складом населення повністю переважали українці (84 %), решту становили поляки (10 %) та євреї (6 %). Зараз (на поч. ХХІ ст.) долину р. Чорної населяють тільки поляки (близько 1,8 тис. осіб). Пройшло своєрідне заміщення української геокультури польською. Навантаження на природу дуже сильно зменшилось, відчутно збільшилась площа лісів, чагарників тощо. Можна говорити про “деруралізацію” (від англ. rural -- сільський) і, навіть, “декуль-туризацію” регіону.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні розроблений своєрідний вступ у теорію і методологію української географії культури, запропоновано своє бачення її структури, що є вирішенням важливої наукової проблеми. 1. Географія культури сформувалась на перетині суспільної географії та культурології, подібно як економічна географія з економічною наукою тощо. Географія культури є окремою, поряд з економічною географією, соціальною географією, політичною географією, галузевою (аналітичною) суспільно-географічною наукою. Географія культури -- одна з самостійних ділянок (галузей) суспільної географії, що досліджує геопросторову (територіальну) організацію сфери культури в цілому або її окремих найважливіших форм прояву (підсистем): етнологічних, релігійних та історико-політичних.

2. З категорією культура дуже тісно пов'язане поняття “цивілізація” (лат. civilis -- громадянський, державний). Загальне розуміння цивілізації було розвинуте французькими вченими у ХVІІІ ст. Україна належить до східно-християнської (православної за С. Гантінґтоном) цивілізації. На заході, по кордону із Польщею, Словаччиною та Угорщиною, наша країна безпосередньо межує із західно-християнською (західною) цивілізацією. Тому західні цивілізаційні впливи, особливо у західній частині країни, у нашій державі є відчутними і традиційними. В той же час впливи східної (російської) геокультури залишаються досить міцними. В цьому плані, на нашу думку, для України є надзвичайно важливим “очищення” її цивілізаційного східно-християнського (візантійського) субстрату. Водночас повинна зберігатись і розширюватись відкритість західним геокультурним впливам. Цивілізаційний підхід у географічних дослідженнях культури, на нашу думку, розпадається на три напрямки. Перший -- дослідження культурно-цивілізаційного положення (своєрідних цивілізаційних координат). Це положення може вивчатися на різних ієрархічних рівнях, провідними серед яких є макро- та мезорівень. Другий -- виявлення цивілізаційних взаємовпливів (культурних дифузій, запозичень, інновацій тощо). Слід мати на увазі, що ці взаємовпливи є історично зумовленими і можуть мати у різні часові періоди різне цивілізаційно-географічне спрямування, а також різну реґіональну прив'язку. Третій -- вивчення культурно-цивілізаційної реґіоналізації окремих територій -- макрореґіонів та країн. В останньому випадку мова може йти, як правило, лише про прояви культурно-цивілізаційних реґіональних відмінностей. Чим більше у суспільно-географічні дослідження буде впроваджуватись цивіліза-ційний підхід, тим більше буде культуризуватись суспільна географія.

3. У формуванні культурно-географічного підходу виділяються чотири періоди. Перший -- античний (VI ст. до Хр. - V ст.). Другий -- середньовічний (V ст. - ХVІІ ст.). Третій -- новий (ХVІІІ ст. - перша половина ХХ ст.). Четвертий -- (друга половина ХХ ст. - наш час). Зачинателем культурно-географічного підходу треба вважати визначного представника античного періоду Страбона (63 р. до Хр. - 23 р.). У своїй фундаментальній праці “Географія в 17 книгах” він значну увагу присвятив питанням географії культури. Можна вважати, що географію культури як науковий напрямок започатковано у працях німецького географа Фрідріха Ратцеля (1844-1904). Найповніше геокультурні погляди вченого представлені в його тритомному творі “Vцlkerkunde” (Народознавство), що вийшов у 1885-88 рр. На думку вченого, найважливішими культурними надбаннями, які роблять народи культурними є: розум, мова і релігія.

Основними національними школами географії культури є німецька, фран-цузька, британська, американська, а також польська та російська. В розвитку української географії культури виділяються три періоди: середньовічний (ХІІ-ХVІІІ ст.); новий (ХІХ ст. - перша половина ХХ ст.); новітній (друга половина ХХ ст. - наш час). Можна припустити, до певної міри, що започаткував українську географію культури вчений-орієнталіст та мандрівник Василь Григорович-Барський (1701-1747). Початок географії культури, як окремому науковому напрямкові української суспільної географії поклав фундатор української національної географії -- академік Степан Рудницький (1877-1937). Проблеми теорії і методології географії культури розглядаються вченим, зокрема, у двох творах: “Нинішня географія” (1905 р.) та “Основи землезнання України. Антропогеографія” (1926 р.). С. Рудницький розрізняв географію культури (культурну географію) у “широкому” та “вузькому” (“тіснішому”) значенні. Першу, очевидно під впливом німецької школи, він ототожнював з усією антропогеографією, тобто в сучасному розумінні суспільною географією, другу вважав підсистемою останньої. Загалом, вчений підкреслено виступав проти першого розуміння культурної географії.

4. Термін “геокультура” (“географія культури”) в українській науковій мові вперше вжив у 1950 р. в праці “Риси характерології українського народу” український вчений-психолог та філософ Олександр Шумило фон Куль-чицький. Відомий український поет та есеїст Євген Маланюк (1897-1968) популяризував термін “геокультура” починаючи з 1953 р. Він його пов'язував з терміном “геополітика”. З 1990 рр. термін геокультура починає широко вживатись в українській суспільній географії. Назва наукового напрямку “географія культури” володіє кращою деривативністю (можливістю утворення похідних), ніж “культурна географія”. Це стосується перш за все терміну “геокультура”, “геокультурний” тощо. Виходячи із вищезазначеного предмета дослідження географії культури, -- основним поняттям (категорією) географії культури є геопросторова (територіальна) організація культури (ГОК) в цілому або її окремих найважливіших форм прояву (підсистем). В сучасній українській суспільній географії крім загальноприйнятого широкого розуміння терміну географія культури (як підсистеми суспільної географії) є ще вузьке розуміння цього терміну -- як підсистеми (другого порядку) економічної географії. Остання вивчає географію бібліотек, музеїв, театрів, кінотеатрів тощо.

5. Поряд із термінами і поняттями важливим елементом змісту будь-якої науки, і географії культури зокрема, є обгрунтування власних ідей. Тобто, у нашому випадку, висунення і обгрунтування власних геокультурних ідей. Вони можуть бути відродженням культурно-цивілізаційних ідей минулого, але одночасно також базуватись і на сучасних реаліях. В цьому плані, на наш погляд, непогані перспективи має геокультурна ідея “Київ -- новий Констан-тинополь” вперше висунута у ХІІ ст. Київ має давні християнсько-цивілізаційні традиції. Він розташований у фокусі (центрі) східного християнства (православ'я), макроареал якого простягається від Чорногорії до Уралу і від Білорусі до Грузії / Вірменії. На надзвичайну важливість Константинополя (Візантії) для нашої геокультури вказували багато українських вчених, митців, релігійних та громадських діячів. На цьому ж наголошували і наголошують представники обох українських національних церков -- православної та греко-католицької. Константинополь (Стамбул) зараз знаходиться у кордонах ісламської Туреччини. Така ситуація збережеться, очевидно, в найближчому майбутньому. Тому геокультурна ідея “Київ -- новий Константинополь” має, на нашу думку, добрі перспективи ще одного відродження та подальшого розвитку і наповнення новим змістом.

...