Просторово-часові аспекти декомунізації топоніміки міста Києва

Перша хвиля декомунізації, хоча і характеризувалась максимально обережним характером та уникненням гострих кутів і дискусійних питань, являла собою першу, досить скромну, але заявку на реперні точки нової національної (державної) ідентичності: незалежність, європейськість, козацька держава, національна революція 1917-1921 рр., ОУН-УПА.

У підсумку першої хвилі декомунізації з карти Києва зникли імена низки радянських політичних та військових діячів (Леніна, Калініна, Куйбишева, Орджонікідзе, Постишева, Халтуріна, Будьонного, Свердлова, Ватченка, Чубаря, Кірова, Затонського, Ворошилова, Каркоця, Лівера, Жаданівського, Пархоменка, Менжинського), радянських письменників, поетів і драматургів, які славили режим (Корнійчука, Дем'яна Бєдного), діячів міжнародного робітничого соціалістичного руху (Лібкнехта) та ідеологів марксизму (Маркса, Енгельса). Було перейменовано також вулиці та площі, названі на честь Жовтневої Революції, Челюскінців, Героїв Революції, Героїв Арсеналу, 60-річчя Жовтня, Комсомольців, Ленінського Комсомолу та Чекістів. Проте, як уже зазначалося, цей процес торкнувся лише центральної частини столиці, тоді як сотні аналогічних, не менш одіозних топонімів продовжували існувати навколо неї. Таким чином, на середину 1990-х рр. центральна частина Києва перетворилася на частково декомунізований анклав серед океану незайманої радянської топоніміки.

Друга хвиля декомунізації тривала в 1999-2004 рр., але пік її припав на 19992000 рр., коли в Парламенті сформувалася перша правоцентрична коаліція та розпочався другий президентський термін Леоніда Кучми. Цього разу було перейменовано дев'ять вулиць (3,8% від зниклої радянської топоніміки), які носили імена радянських військових та політичних діячів (Дзержинського, Бош, Ратманського, Щорса, Володарського, Косіора, Бакинських комісарів), а також площу Радянську та вул. Радгоспну.

Цього разу декомунізована топоніміка не концентрується в центральній частині Києва, а більш-менш рівномірно розосереджена по всьому місту. У структурі нових назв переважає меморіальна топоніміка, що уславлює діячів культури і мистецтва: Катерину Білокур (художниця, представниця наївного мистецтва), Івана Козловського (український радянський співак), Михайла Задніпровського (український радянський актор), Василя Стуса (поет, правозахисник, дисидент, загинув у радянському концтаборі). Вулиця Бакинських комісарів отримала нову, семантично споріднену, але ідеологічно нейтральну назву - Азербайджанська. Два об'єкти було перейменовано на догоду актуальним політичним подіям: вулиця В'ячеслава Чорновола - на честь українського політика, лідера Народного Руху України, політичного в'язня СРСР, ініціатора проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., який загинув у автокатастрофі в 1999 році, та площа Конституції - на честь ухваленої в 1996 році Конституції незалежної України. Дві вулиці отримали відновлені історичні назви (Введенська, Золотоустівська).

Таким чином, характерними ознаками другої хвилі декомунізації були: порівняно низька інтенсивність перейменувань; продовження політики відновлення історичних назв; утвердження в символічному просторі міста нових державних символів; очевидний пріоритет політично-нейтральних назв та продовження політики «уникнення гострих кутів», на що вказує відсутність увічнених імен військово- політичних діячів попередніх історичних епох.

Третя хвиля декомунізації розпочалася у 2005 р. з приходом до влади президента В. Ющенка й тривала до завершення його перебування на посаді в 2010 р.

Протягом третьої хвилі було перейменовано одинадцять топонімів (4,7% від загального обсягу ліквідованих радянських назв), розосереджених по території правого берега столиці. Цього разу з карти Києва зникла чергова серія назв на честь радянських політичних діячів (Землячки, Урицького, Мануїльського, Володимира Ульянова, Ульянових, Лихачова), комуністичних організацій (Комінтерну), подій (50- річчя Жовтня, Січневого Повстання), організацій (Комінтерну), символів встановлення радянської влади (Крейсера «Аврора») та радянської союзної республіки (Радянської України).

У структурі нових топонімів переважають меморіальні. Лише одна вулиця (Лабораторна) отримала відновлену історичну назву, а образно-поетичні назви, як і під час попередніх хвиль, відсутні взагалі. Серед меморіальних назв переважають імена діячів мистецтва й науки. Характерно, що більшість цих діячів перебували в складних стосунках з радянською владою, в тому числі деякі (драматург Лесь Курбас, митрополит Василь Липківський) були розстріляні за вироками НКВС. На честь військово-політичних діячів було перейменовано лише дві вулиці: увічнено імена Івана Мазепи (козацький гетьман, який уклав військово-політичний союз зі шведським королем Карлом ХІІ проти російського імператора Петра І) та Симона Петлюри (головний отаман військ Української Народної Республіки та голова Директорії УНР у 1918-1920 рр.). Ще одна вулиця отримала ім'я Георгія Гонгадзе, українського опозиційного журналіста, до вбивства якого в 2000 р. причетні високопосадовці, наближені безпосередньо до Л. Кучми, який нібито особисто віддавав накази щодо викрадення Г. Гонгадзе.

Порівняно з другою хвилею декомунізації, нова топоніміка має гострішу антирадянську спрямованість: акцент відбувається на увічненні постатей, які перебували в конфлікті з радянською владою й зазнали переслідувань за свої погляди. Крім того, уперше було увічнено історичні постаті (Симон Петлюра та Іван Мазепа), чия діяльність, на певних етапах виразно антиросійська та антирадянська, викликала (і часто викликає досі) суперечливі оцінки в українському суспільстві. Водночас серед нових назв вулиць присутні імена діячів культури й науки, які успішно працювали за радянських часів і навіть були членами комуністичної партії (поет Дмитро Луценко, художниці Тетяна Яблонська та Марія Приймаченко, композитор Платон Майборода, фізіолог Пилип Сєрков).

Четверта хвиля декомунізації розпочалася у 2014 р. після Євромайдану та Революції Гідності. Пік цього процесу припав на 2015-2017 рр., коли набув чинності Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», відповідно до якого населені пункти України повинні були в обов'язковому порядку завершити декомунізацію у встановлені терміни.

Саме в цей період процес декомунізації в Києві став дійсно масовим (усього станом на червень 2018 р. перейменовано 179 вулиць, що складає 75,8% від загальної кількості зниклої радянської топоніміки) та охопив абсолютно всю територію столиці, зокрема низку периферійних районів, які до того були своєрідними «комуністичними заповідниками»: наприклад, історичні місцевості Бортничі та Жуляни.

Абсолютна більшість нової топоніміки, яка з'явилася на карті Києва протягом четвертої хвилі декомунізації - це меморіальні назви (68,1%), з яких 28,6% становлять військово-політичні. Останні здебільшого пов'язані з національною революцією 1917-1921 рр. (52,8%) та періодом незалежності, включно з Революцією Гідності та військовим конфліктом на Донбасі (33,3%). Проміжне місце займає топоніміка, пов'язана з діяльністю ОУН-УПА (16,7%) та козацькою епохою (13,9%). Зовсім невелика частка нової топоніміки належить періодам Київської Русі та Радянського Союзу (по 5,6%). Цікаво, що питома вага «козацьких» топонімів у 2014-2018 рр. постійно зменшувалася, тоді як вага топоніміки, присвяченої Революції Гідності та конфлікту на Донбасі, постійно зростала, що свідчить як про вичерпання «історичного пантеону» видатних державних діячів, так і про поступове зміщення уваги до сучасного етапу української історії.

Що стосується інших меморіальних назв: на відміну від попередніх хвиль декомунізації, відносна більшість (32%) з них прославляють осіб, які зазнали переслідувань з боку радянської влади, а 23% топонімів пов'язані з персоналіями дорадянського часу. Значно менше вулиць отримали імена на честь осіб, які комфортно працювали в Радянському Союзі (13,3%), діячів пострадянської епохи (6,7%) та осіб, які добровільно чи за політичною необхідністю проживали поза межами Радянського Союзу (5,6%). За професією ці видатні діячі були переважно поетами, письменниками, музикантами, співаками, ученими, архітекторами та скульпторами. Однак зустрічаються імена видатних священнослужителів: Папи Івана Павла ІІ, митрополитів Андрея Шептицького та Володимира Сабодана, патріархів Мстислава Скрипника та Володимира Романюка. Колишній Червонозоряний проспект отримав ім'я відомого футбольного тренера Валерія Лобановського.

Частка відновлених історичних назв під час четвертої хвилі декомунізації становить 12%; історичні імена було повернуто двадцять одній вулиці, включно з деякими важливими міськими магістралями (вулиці Велика Васильківська, Кирилівська, Бульварно-Кудрявська). На цьому етапі відновлені історичні назви зосереджені вже не в самому історичному центрі столиці, а на його околицях. Приблизно таку саму частку становлять топографічні найменування, які здебільшого віддзеркалюють імена історичних місцевостей Києва: проспект Голосіївський, вулиці Парково-Сирецька, Забайківська, Чурилівська, Пріорська, Ґалаґанівська, Йорданська, площі Деміївська, Оболонська, Либідська, Дарницька, провулок Слобідський тощо.

Рис. 3. Розміщення топоніміки, що виникла під час чотирьох хвиль декомунізації

Принципово новим явищем стала поява в результаті четвертої хвилі образно-поетичних топонімів (8,6% від загальної кількості). Але практично всі такі назви з'явились у 2015 р. в одній територіально невеликій історичній місцевості Києва - Бортничах. За ініціативою місцевих жителів майже всі вулиці мікрорайону, назви яких підпадали під дію законодавства про декомунізацію, отримали нові імена на честь понять, пов'язаних із медом, бортництвом та бджільництвом.

Кольорами позначено основні категорії топонімів: синій - відновлені історичні; зелений - топографічні; жовтий - образно-поетичні; червоний - меморіальні.

«Фонова» і «декомунізована» топоніміка

Окрім змін топоніміки, безпосередньо спричинених ліквідацією радянського спадку, символічний простір Києва пережив одночасно інші зміни в результаті а) перейменування існуючих вулиць з причин, безпосередньо не пов'язаних з декомунізацією, та б) присвоєння назв новоствореним вулицям. Порівняно з назвами вулиць, що виникли під час декомунізації, цей прошарок нової міської топоніміки характеризується істотно більшою часткою топографічних (31% проти 8%) та образно- поетичних назв (16% проти 9%), значно меншою часткою відновлених історичних назв (3% проти 20%) та дещо меншою часткою меморіальних назв (50% проти 63%). Якщо ж виключити з аналізу відновлені історичні назви, то ці цифри становитимуть 32 і 21%, 17 і 24% та 51 і 54% відповідно. Це може свідчити про залежність семантики нової топонімії у Києві від мотивів її виникнення.

Аналогічно до топоніміки, яка стала результатом декомунізації, частка відновлених історичних топонімів була надзвичайно високою у 1990-1993 рр. Багатьом вулицям було повернуто свої історичні назви, навіть якщо їхні фактичні назви не мали нічого спільного з комуністичною ідеологією й цілком узгоджувалися з новою національною ідентичністю. Показовий випадок - площа біля Софійського собору. За радянських часів її назвали на честь Богдана Хмельницького, проте в 1993 р. повернули історичну назву (Софіївська), тоді як територіально близьку вулицю Леніна перейменували на честь Богдана Хмельницького, який «утратив» свій об'єкт топоніміки (Rozporiadzhennia 1993). Історичні назви було повернуто також вулицям академіка Зелінського(Покровська),Героїв Трипілля(Спаська),Рєпіна

(Терещенківська). Це ще раз підкреслює головний акцент поч. 1990-х рр. на відновленні історичної топоніміки, яке виявилось на той час також і ефективним інструментом знищення радянських назв.

Частка військово-політичних меморіальних назв виявляється дещо нижчою, ніж у випадку декомунізації (25,0% проти 34,6%), а в їх структурі помітне відносне збільшення кількості топонімів, пов'язаних із польсько-литовським та радянським періодами, тобто історичними контекстами, які не є пріоритетними для конструювання нової національної ідентичності, як і міської ідентичності Києва як столиці незалежної держави. Водночас топонімія, що виникла внаслідок декомунізації, характеризується істотно більшою часткою назв, пов'язаних із Київською Руссю, козацтвом, Небесною Сотнею та сучасним конфліктом на сході України. Що стосується увічнення інших персоналій, топонімія, яка не була результатом декомунізації, характеризується переважанням частки осіб, підтримуваних радянською владою, над особами, що зазнавали її утисків (42,3% проти 26,9% відповідно), тоді як для топонімії, що виникла безпосередньо внаслідок декомунізації, властива протилежна структура (22,5% проти 37,1% відповідно).

Таким чином, топоніміка, що виникла в результаті декомунізації, на фоні інших найменувань та перейменувань об'єктів вуличного ландшафту Києва відрізнялась істотно меншою ідеологічною нейтральністю, акцентом на увічненні пам'яті українських державних діячів та засудженням радянського комуністичного режиму через звеличення видатних діячів, які боролись проти нього та/або стали його жертвами.

Вплив розміщення та статусу об'єкта на топонімічну політику

У центр-периферійному розрізі основні тенденції такі: відновлені історичні назви концентруються в центральній частині міста, тоді як образно-поетичні та меншою мірою топографічні - на периферії. Перша закономірність легко пояснюється тим, що широкі можливості для відновлення історичних назв існували саме в історичному центрі Києва, де забудова до 1920-х рр. (початок «комунізації» топоніміки) в цілому сформувалася. Друга закономірність є індикатором того, що центр міста є найважливішою частиною символічного простору міста, тому ідеологічно нейтральні образно-поетичні й топографічні назви тут майже відсутні й витісняються на периферію. Цікавим є той факт, що меморіальні назви, які є найбільш важливим інструментом формування ідеології та політики історичної пам'яті, в цілому також більше зосереджуються в периферійній частині міста. Ця на перший погляд парадоксальна ситуація пояснюється акцентом на відновленні історичної топоніміки саме в центральній частині міста; якщо із загального аналізу виключити відновлені історичні назви, диспропорція центр-периферійного розподілу меморіальних назв зникне.

Серед власне меморіальних назв військово-політична топоніміка концентрується в центральній частині міста, тоді як інші меморіальні назви - в периферійній. Проте різні категорії військово-політичної топоніміки мають різні закономірності центр-периферійного розподілу. Найбільшою концентрацією в центрі Києва вирізняються назви, пов'язані з козацькою епохою та боротьбою за незалежність поч. ХХ ст., тоді як топоніміка, що стосується інших історичних контекстів, більш зосереджена у периферійній частині. Водночас усі категорії інших меморіальних назв, незалежно від стосунку персоналії чи події до радянського періоду, мають вищу концентрацію в периферійній частині Києва. Ці закономірності підтверджують: по-перше, важливість центральної частини міста як символічного простору; по-друге, роль державних політичних і військових діячів як ключового інструменту історичної пам'яті, тоді як постаті діячів культури, науки, релігії тощо мають менш вагоме значення як інструмент ідеології; по-третє, особливе значення боротьби за незалежність поч. ХХ ст. та козацької доби як ключових історичних контекстів, на яких будується сучасна національна ідентичність в Україні.

Оскільки всі великі доцентрові вулиці, перейменовані в рамках декомунізації, належать до широко представлених класифікаційних категорій (здебільшого це відновлені історичні та топографічні назви), систематичне зміщення їх положення до периферії міста не мало критичного впливу на результати та їх інтерпретацію.

Присутні не менш чіткі закономірності розподілу окремих категорій топонімів серед об'єктів із різним статусом. Образно-поетичні назви зустрічаються лише серед третьорядних вулиць. Частка топографічних назв майже однакова серед перейменованих об'єктів будь-якого статусу, хоча спостерігається незначне, але стабільне її зростання зі збільшенням статусу об'єкта - наслідок того, що топографічні назви здебільшого присвоюють основним міським магістралям, спрямованим до сусідніх міст. Відновлені історичні назви більш характерні для головних та другорядних вулиць, ніж для третьорядних. Частка меморіальних назв (без поділу на підкатегорії) майже незначним чином зростає зі збільшенням статусу об'єкта. Проте, як і при центр-периферійному розподілі, яскраві тенденції помітні у випадку військово-політичних меморіальних топонімів, частка яких стабільно зменшується зі зниженням статусу об'єкта. Зокрема, пряма кореляція між статусом об'єкта й часткою топонімів простежується для військово-політичних назв, пов'язаних з козацькою епохою, боротьбою за незалежність поч. ХХ ст. та сучасним періодом незалежності. Для інших історичних контекстів військово-політичної топонімії залежність обернена або не визначена. Що стосується інших меморіальних топонімів, то їх частка, навпаки, стабільно збільшується зі зниженням статусу об'єкта. Єдиним винятком тут є назви, пов'язані з пострадянським періодом. Таким чином, статус об'єкта впливає на його символічну важливість не менше, ніж його положення за вектором « центр-периферія».

Узагальнені результати впливу центр-периферійного положення і статусу об'єкта на топонімічну політику див. у табл. 1 (показано структуру всієї нової топоніміки протягом досліджуваного періоду) та на рис. 4 (показано результати аналізу лише для топонімів, що виникли внаслідок декомунізаційного процесу).

Таблиця 1

Рис. 4. Віддаль топонімів окремих категорій від Майдану Незалежності

Умовні позначення категорій топонімів: A. Відновлені історичні; B. Топографічні; C. Образно-поетичні; D. Меморіальні; E. Військово-політичні меморіальні; F. Інші меморіальні; G. Княжий період; H. Козацька держава; I. Боротьба українського народу за незалежність 1917-1922 рр.; J. ОУН-УПА та споріднені визвольні рухи; K. Радянський період; L. Період незалежності; M. Дорадянські, N. Підтримувані радянською владою; O. Репресовані радянською владою; P. Екс-радянські; Q. Пострадянські.

Висновки

Нерівномірна інтенсивність процесу постсоціалістичної трансформації топоніміки в часі чітко обумовлена фоновим політичним процесом. Наймасовіші хвилі зміни ідеологічно забарвленої топоніміки обумовлювались підйомами національної свідомості після здобуття Україною незалежності та після перемоги Революції Гідності в умовах зовнішньої збройної агресії. Особливо масовий характер останньої хвилі декомунізації був наслідком прийняття правових норм, що визначали її обов'язковий характер. Однак інші зміни національної політики та ідеології, тісно пов'язані з виборчими циклами, також вплинули на політику пам'яті.

Процес постсоціалістичної трансформації київської топонімії розпочався з центральної частини міста й поступово поширювався на периферію (середні відстані від топонімів, що виникли в результаті кожної з чотирьох хвиль декомунізації, до Майдану Незалежності, складають 3,2 км, 4,0 км, 5,2 км та 8,1 км відповідно). Цей факт вказує на чергове відтворення моделі, відомої ще з ХІХ століття, коли хвиля топонімічного процесу також починалась з центральної частини міста і завершувалася його околицями (Males 2006; Riznyk 2007). Причина цього - важливість центральної частини міста як фасадного символічного простору великого, до того ж столичного (у радянську добу - квазістоличного) міста. Символічна перевага центру над периферією підкреслюється також характером центр-периферійного розподілу базових категорій топонімів: ідеологічно-нейтральні назви витісняються на периферію, ідеологічно забарвлені зосереджуються в центрі. Такі ж міркування загалом справедливі й для статусу найменованих об'єктів.

Відновлення історичних назв як найпростіший спосіб зміни символічного ландшафту центральної частини міста без проголошення офіційного курсу на декомунізацію було найпоширенішою формою перейменування на ранній стадії постсоціалістичної трансформації. Така політика, яка полягала в частковому відродженні старого символічного тексту замість конструювання принципово нового, дозволила уникнути різкої політико-ідеологічної напруги в громаді міста на початковому етапі незалежності. З іншого боку, звернення до топоніміки ХІХ - поч. ХХ ст. можна розглядати як повернення до досоціалістичного «золотого віку». Під час наступних хвиль декомунізації відродження історичних назв продовжилось, проте вони, в абсолютному та відносному вимірах, поступилися меморіальній топоніміці. Причинами цього були, по-перше, значення ідеологічно-забарвлених меморіальних топонімів як інструменту політики історичної пам'яті, роль якого зросла після Революції Гідності, по-друге, вичерпання переліку доступних для відновлення історичних топонімів.

Нові військово-політичні меморіальні топоніми майже завжди кількісно поступалися групі інших меморіальних топонімів. Єдиним винятком є перша хвиля декомунізації (поч. 1990-х), якщо брати до уваги лише назви, що безпосередньо виникли в результаті декомунізації. Таким чином, ідеологічно більш нейтральні топоніми кількісно переважають над ідеологічно-забарвленими військово- політичними. Проте відзначимо, що імена діячів культури, науки, мистецтва, релігії тощо також виступають як «м'який» інструмент ідеології через увічнення пам'яті репресованих, дисидентів та інших моральних опонентів радянського режиму.

Структура військово-політичних меморіальних топонімів є індикатором найважливіших контекстів національної історії, які лягають у основу формування сучасної ідеології: боротьба за незалежність поч. ХХ ст.; період незалежності (особливо Революція Гідності та конфлікт на сході України), козацька доба. На ключове значення цих контекстів указує також центр-периферійний розподіл цих категорій військово-політичних топонімів та їх розподіл за об'єктами з різним статусом - вони виразно концентруються в центрі міста та частіше присвоюються головним вулицям, тобто тяжіють до найбільш символічно важливих місць. Водночас княжий, польсько-литовський, імперський та радянський періоди визнаються не настільки важливими для конструювання нової національної ідентичності, тому відповідні топоніми зустрічаються набагато рідше та «виштовхуються» до менш символічно важливих локацій. Топоніміка, що увічнює діячів ОУН-УПА, посідає проміжну позицію: помірні пропорції в структурі нової топоніміки, відсутність чіткої залежності від розташування та/або статусу об'єкта. Таким чином, ця категорія топоніміки перестала бути маргіналізованою, але не є домінуючою.

У правовому та процедурному контексті спостерігається зміщення типу топонімічної політики в Києві від топонімічної диктатури (перебудова - перші роки незалежності) через топонімічну квазііндиферентність (кін. 1990-х - сер. 2010-х) до топонімічного лібералізму з елементами протекціонізму. Що стосується загальної моделі топонімічної політики в українській столиці: якщо в 1990-х вона поєднувала характерні риси «одеської» (історико-ретроспективний принцип), «львівської» (меморіальний принцип) та «східноукраїнської» (консервація радянської топонімії) моделей (Riznyk 2007), то зараз ситуація в Києві найбільш подібна до інших міст півночі та правобережжя, відрізняючись такими ознаками: помірна частка відновлених історичних назв; переважання меморіальних топонімів, зокрема досить високий відсоток військово-політичної топонімії; відносна перевага назв, пов'язаних з Українською національною революцією 1917-1921 рр. над назвами, пов'язаними з козацькою добою; маргіналізація топонімів, що мають стосунок до (пост)радянської ідентичності.

Процес декомунізації топонімії Києва, як і багатьох інших міст України, де-факто не завершений. Чергова зміна правлячих політичних еліт після виборів Президента та Верховної Ради 2019 року вже вносить до нього свої корективи. Проте, розуміння загальної логіки цього процесу дає можливість краще розуміти особливості сприйняття громадою міста тих чи інших топонімічних рішень та вести дискусію щодо них у конструктивній площині.

Bibliography

1. Azaryahu, Maoz. (1997). German reunification and the politics of street names: the case of East Berlin. Political Geography 16(6): 479-493.

2. Azaryahu, Maoz. (2011). The critical turn and beyond: the case of commemorative street naming. An International E-Journal for Critical Geographies 10(1): 28-33.

3. Azaryahu, Maoz & Kook, Rebecca. (2002). Mapping the nation: street names and Arab Palestinian identity: three case studies. Nations and Nationalism 8(2): 195-213.

4. Bachynska, Halyna & Tyshkovets, Maria. (2014). Urbanonimna systema mista Ternopolia. Naukovi Zapysky Ternopilskoho Natsionalnoho Pedahohichnoho Universytetu. Seriia: Movoznavstvo 2(24): 15-18.

5. Balode, Laimute. (2012). Place-names in the urbanonymy of Riga: mark of identity. Studii si Cercetari de Onomastica si Lexicologie 5(1-2): 17-28.

6. Borysenko, MyrosLav. (2001). Toponimika Ukrainy 1920-1930-kh rokiv (istorychnyi analiz). Etnichna istoriia narodiv Yevropy 8: 21-25.

7. Bucher, Slavoiw, Matlovic, Renй, Lukacova, Alena, Harizal, Barbora, Matlovicova, Kvetoslava, Kolesarova, Jana, Cermakova, Lenka & Michalko, Miloslav. (2013). The perception of identity through urban toponyms in the regional cities of Slovakia. Anthropological Notebooks 19(3): 23-40.

8. Crljenko, Ivana. (2012). The renaming of streets and squares in post-socialist Croatian towns. Language and Society 3: 230-241.

9. Czepczynski, Mariusz. (2008). Cultural landscapes of post-socialist cities. Aldershot: Ashgate.

10. David, Jaroslav. (2013). Street names - between ideology and cultural heritage. Acta Onomastica 54(1):53- 61.

11. DBN. (2018). DBN.2.3-52018. Vulytsi ta dorohy naselenykh punktiv. Vydannia ofitsiine. Kyiv: Ministerstvo rehionalnoho rozvytku, budivnytstva ta zhytlovo-komunalnoho hospodarstva Ukrainy.

12. Dekomunizatsiia. (2015). Dekomunizatsiia: shcho i chomu pereimenovuvaty y demontuvaty. Zbirnyk materialiv, rekomendatsii i dokumentiv shchodo vykonannia vymoh Zakonu Ukrainy «Pro zasudzhennia komunistychnoho ta natsional-sotsialistychnoho (natsystskoho) totalitarnykh rezhymiv v Ukraini ta zaboronupropahandyyikhnoisymvoliky». Viatrovych, Volodymyr, ta in. (red.). Kyiv: Ukrainskyi instytut natsionalnoi pamiati.

13. Departament suspilnykh komunikatsii KMDA. (2019). Perelik vulyts u misti Kyievi, yaki pereimenovani protiahom 2014-2019 rokiv

14. Domaranskyi, Andrii. (2011). Perspektyvy zminy nazv administratyvnykh odynyts Kirovohradskoi oblasti: problemy “ekspertnoho seredovyshcha”. Naukovi zapysky Ternopilskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu imeni Volodymyra Hnatiuka. Seriia: HeohraЯia 2: 66-73.

15. Drozdewski, Danielle. (2014). Using history in the streetscape to affirm geopolitics of Memory. Political Geography 42: 66-78.

16. Fedinec, Csilla & Csernicsko, Istvan. (2017). (Re)conceptualization of memory in Ukraine after the Revolution of Dignity. Central European Papers 1: 46-71.

17. Forest, Benjamin & Johnson, Juliet. (2011). Monumental politics: regime type and public memory in postcommunist states. Post-Soviet Affairs 27(3): 269-288.

18. Halai, Oksana. (2009). Ukrainska urbanonimiia Zakarpattia v ХХ-ХХІ st. Avtoreferat dysertatsii na zdobuttia nauk. stupenia kand. filol. nauk : spets. 10.02.01 «Ukrainska mova». Uzhhorod: Uzhhorodskyi natsionalnyi universytet.

19. Hrytsak, Yaroslav. (2007). Konstruiuvannia natsionalnoho mista: vypadok Lvova. Dukh i Litera 17-18: 157181.

20. Hrytsenko, Oleksandr. (2017). Prezydenty i pamiat. Polityka pamiati prezydentiv Ukrainy (1994-2014): pidgruntia, poslannia, realizatsiia, rezultaty. Kyiv: “K.I.S.”.

21. Hyrych, Ihor. (2013). Suchasna kyivska toponimika yak vyiav istorychnoi svidomosti. Natsionalna ta istorychna pamiat 8: 133-141.

22. Gill, Graeme. (2005). Changing symbols: the renovation of Moscow place names. The Russian Review 64: 480-503.

23. Gnatiuk, Oleksiy. (2018). The renaming of streets in post-revolutionary Ukraine: regional strategies to construct a new national identity. Acta Universitatis Carolinae Geographica 53(2): 119-136.

24. Gnatiuk, Oleksiy. (2013). Urbanonimy mist Ukrainy yak marker terytorialnoi identychnosti naselennia. Chasopys sotsialno-ekonomichnoi heohraЯi 15: 144-147.

25. Gonzalez, Faraco, Juan, Carlos & Murphy, Michael D. (1997). Street names and political regimes in an Andalusian town. Ethnology 36(2): 123-148.

26. Gospodini, Aspa. (2004). Urban morphology and place identity in European cities: built heritage and innovative design. Journal of Urban Design 9: 225-248.

27. Graham, Brian J., Ashworth, Gregory J. & Tunbridge, John E. (2000). A geography of heritage: power, culture and economy. London: Arnold.

28. Guyot, Sylvain & Seethal, Cecil. (2007). Identity of place, places of identities, change of place names in post-apartheid South Africa. The South African Geographical Journal 89(1): 55-63.

29. Karoyeva, Tetiana. (2017). Z dosvidu robochoi hrupy shchodo “dekomunizatsii” publichnoho prostoru Vinnytsi: pohliad istoryka. Misto: istoriia, kultura, suspilstvo 1: 196-206.

30. Kudreyko, Iryna. (2015). Urbanonimy Zaporizhzhia, Odesy, Ternopolia, Khmelnytskoho: linhvokulturolohichnyi aspekt. V Rekvyem fylolohycheskyi. Pamiati E.S. Otina. Kn. 1. Sbornik nauchnykh trudov / Gumanitarnyi tsentr “Azbuka”. Kyev: Izdatelskii dom Dmitriya Burago, 192-199.

31. Liashenko, Roman. (2005). Urbanonimy mista Kirovohrada za chasiv Nezalezhnosti Ukrainy ta yikh motyvatsiina baza. Naukovi zapysky seriia filolohichni nauky (movoznavstvo) 59: 310-315.

32. Light, Duncan. (2004). Street names in Bucharest, 1990-1997: exploring the modern historical geographies of post-socialist change. Journal of Historical Geography 30(1): 154-172.

33. Mahrytska, Iryna. (2013). Urbanonimika Luhanska yak zasib formuvannia kulturnoi identychnosti meshkantsiv mista. Zbirnyk naukovykh prats uchasnykiv II Vseukrainskoi naukovo-praktychnoi konferentsii “Fakhova mova yak dynamichnyi funktsiinyi riznovyd zahalnonarodnoi ukrainskoi movy” (m. Luhansk, 30-31 travnia 2013 r.). Luhansk: Noulidzh 74-79.

34. Maiorov, Maksym, Korolenko, Bohdan & Karetnikov, Ihor. (2017). Dekomunizatsiia nazv naselenykh punktiv ta raioniv Ukrainy: pidstavy, protses, pidsumky. Misto: istoriia, kultura, suspilstvo. Е-zhurnal urbanistychnykh studii 1 (2): 134-141.

35. Makhortykh, M. (2014a). Kyivski toponimy yak element istorychnoi pamiati pro zvilnennia mista vid nimetskoi okupatsii za doby nezalezhnosti (1991-2013). Hileia 86: 82-87.

36. Makhortykh, M. (2014b). Kyivski toponimy yak element istorychnoi pamiati pro zvilnennia mista vid nimetskoi okupatsii za radianskoi doby (1944-1991). Hileia 84: 100-105.

37. Males, Liudmyla. (2006). Karta mista: symvolichnyi prostir upravlinnia. Suchasni suspilni problemy i vymiry sotsiolohii upravlinnia. Materialy druhoi naukovoi konferentsii. Donetsk.

38. Males, Liudmyla. (2014a). Sotsialno-politychni zminy ХХ stolittia na karti suchasnoi stolytsi. Aktualni problemy sotsiolohy, psykholohii, pedahohiky 3: 21-30.

39. Males, Liudmyla. (2014b). Symvolichni zminy v prostori mista v sotsiokulturnykh kontekstakh XX st. Hrani 9: 117-122.

40. Males, Liudmyla. (2016). Dyskurs dekomunizatsii v Kyievi. Sotsiolohichni studii 2 (9): 16-21.

41. McNeill, Donald & Tewdwr-Jones, Mark. (2002). Architecture, banal nationalism and re-territorialization. International Journal of Urban and Regional Research 27: 738-743.

42. Mezentsev, Kostyantyn & Mezentseva, Natalia. (2017). Suchasni transformatsii publichnykh prostoriv Kyieva: peredumovy, proiav ta spetsyfika. Chasopys sotsialno-ekonomichnoi heohrafii 22(1): 39-46.

43. Mosienko, Oleksandr. (2014). Symvolichnyi prostir Berdycheva. Intermarum 1: 31-40.

44. Neher, Oksana. (2013). Pereimenuvannia yak identyfikator spetsyfiky rozvytku motyvatsiinoi bazy ofitsiinoi zakarpatoukrainskoi urbanonimii ХХ - poch. ХХІ st. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu “Ostrozka akademiia”. Ser.: Filolohichna 38: 21-23.

45. Neher, Oksana. (2014). Derzhavna ideoLohiia yak chynnyk vpLyvu na rozvytok zakarpatoukrainskoho urbanonimikonu v kintsi ХХ - na pochatku ХХІ st. Suchasni problemy movoznavstva ta literaturoznavstva 19: 66-69.

46. Niculescu-mizil, Ana-Maria. (2014). (Re-)naming streets in contemporary Bucharest: from power distribution to subjective biography. Analize: Journal of Gender and Feminist Studies 3: 69-94.

47. Ofitsiinyi dovidnyk vulyts mista Kyieva. (2019). Vulytsi mista Kyieva. OЯtsiinyi dovidnyk. Dodatok do rishennia Kyivskoi miskoi rady vid 22.01.2015 No 34/899

48. Ofitsiinyi portaLKyieva. (2019). Pereimenuvannia vulyts,

49. PaLmberger, Monika. (2017). NationaLizing the streetscape: the case of street renaming in Mostar, Bosnia and Herzegovina. In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. RoseRedwood, Reuben, ALderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds.). Abingdon, U.K.: RoutLedge, 168-184.

50. Palonen, Emilia. (2008). The city-text in post-communist Budapest: street names, memorials, and the politics of commemoration. geojournal 73(3): 219-230.

51. Portnov, Andriy. (2013). Memory wars in post-Soviet Ukraine (1991-2010). In Memory and Theory in Eastern Europe. blacker, Uilleam, Etkind, alexander & Fedor, Julie (eds.). New York: PaLgrave Macmillan, 233-254.

52. Postanova. (2006). Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 31 travnia 2006 roku N 764 “Pro utvorennia ukrainskoho instytutu natsionalnoi pamiati”

53. Postanova. (2012). Postanova Kabinetu Ministriv Ukrainy vid 24 zhovtnia 2012 roku №989 “Pro zatverdzhennia Poriadku provedennia hromadskoho obhovorennia pid chas rozghliadu pytan pro prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam prava vlasnosti, yaki za nymy zakripleni, obiektam prava vlasnosti, yaki nalezhat fizychnym osobam, imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii”

54. Rishennia (2013). Rishennia Kyivskoi miskoi rady vid 13 Lystopada 2013 roku N432/9920 “Pro zatverdzhennia Poriadku naimenuvannia obiektiv miskoho pidporiadkuvannia, prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam miskoho pidporiadkuvannia imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii u misti Kyievi”

55. Riznyk, OLeksandr. (2007). Toponimichnyi landshaft Kyieva i probLemy derzhavnoi toponimichnoi polityky. Ukrainski kulturni doslidzhennia

56. Robinson, Guy M., EngeLstoft, Sten & Pobric, ALma. (2001). Remaking Sarajevo: Bosnian nationaLism after the Dayton accord. Political Geography 20: 957-980.

57. Rozporiadzhennia. (1993). Rozporiadzhennia Kyivskoi miskoi rady narodnykh deputativ ta Kyivskoi miskoi administratsii vid 2 liutoho 1993 roku N16/116 “Pro povernennia vulytsiam istorychnykh nazv, pereimenuvannia parkiv kultury ta vidpochynku, stantsii metro”. Derzhavnyi arkhiv m. Kyieva, f. 1689, op. 1, spr. 119, 207-212.

58. Sakaja, Laura & Stanic, JeLena. (2017). The spatiaL codification of values in Zagreb's city-text. In The political life of urban streetscapes: naming, politics, and place. Rose-Redwood, Reuben, ALderman, Derek, Azaryahu, Maoz (eds.). Abingdon, U.K.: Routledge, 151-167.

59. Sдnger, Johanna. (2006). Heldenkult und Heimatliebe. StraЯen- und Ehrennamen im offiziellen Gedдchtnis der DDR. Berlin: Ch. Links Verlag.

60. Sebta, Tetiana. (2013). Toponimiia Kyieva i Rivnoho u 1941-1944 rr.: tendentsii i kharakter pereimenuvan. Pamiatky Ukrainy: istoriia ta kultura 4 (187): 38-51.

61. Sezneva, Olga. (2009). Locating Kaliningrad/Kцnigsberg on the map of Europe: “A Russia in Europe” or “a Europe in Russia”? In Cities after the fall of communism. Czaplicka, John J., Gelazis, Nida & Ruble, Blair A. (eds.). Woodrow Wilson Center Press with Johns Hopkins University Press, 195-215.

62. Shevel, Oxana. (2011). The politics of memory in a divided society: a comparison of post-Franco Spain and post-Soviet Ukraine. Slavic Review 70(1): 137-164.

63. Shulhan, Olha. (2013). Politychna zaanhazhovanist oikonomii Ukrainy XX stolittia: sotsiolinhvistychnyi pidkhid. Naukovyi visnyk Skhidnoievropeiskoho natsionalnoho universytetu imeni Lesi Ukrainky. Filolohichni nauky. Movoznavstvo 1(250): 142-146.

64. Stanic, Jelena, Sakaja, Laura & Slavuj, Lana. (2009). Preimenovanja zagrebackihulica i trgova. Migracijske i etnicke teme 25(1-2): 89-124.

65. Stiperski, Zoran, Lorber, Lucka, Hersak, Emil, Ptacek, Pavel, Gorka, Zygmunt, Kotos, Arkadiusz, Loncar, Jelena, Faricic, Josip, Milicevic, Mirjana, Vujakovic, Ana & Hruska, Anita. (2011). Identity through urban nomenclature: eight Central European cities. Geografisk Tidsskrift - Danish Journal of Geography 111(2): 181-194.

66. Takhtaulova, Maria. (2015). Toponimika postradianskoho Kharkova: na shliakhu do dekomunizatsii. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences 67(11): 36-39.

67. Tytarenko, Anastasiia. (2015). Urbanonimiia Kryvoho Rohu:struktura, semantyka, funktsionuvannia. Avtoreferat dysertatsii kand. filol. nauk. Dnipro: Dnipropetrovskyi natsionalnyi universytet imeni Olesia Honchara,

68. Uzarevic, Josip. (1997). Prostorno kodiranje vrijednosti. Tijelo i prostor. In Hijerarhija. Zagrebacki pojmovnik 20 stoljeca, Flaker, Aleksandar, Medaric, Magdalena (eds.). Zagreb: ZZK, 19-27.

69. Venhryniuk, Lidiya. (2012). Realizatsiia polityky pamiati: rehionalnyi vymir (na prykladi m. Ivano-Frankivska). Prykarpatskyi visnyk NTSh. Dumka 3(19): 243-252.

70. Verdery, Katherine. (1999). The political lives of dead bodies: reburial and post-socialist change. Columbia University Press.

71. Young, Craig & Kaczmarek, Sylwia. (2008). The socialist past and post-socialist urban identity in Central and Eastern Europe. The case of Lodz, Poland. European Urban and Regional Studies 15(1): 53-70.

72. Young, Craig & Light, Duncan. (2001). Place, national identity and post-socialist transformations: an introduction. Political Geography 20 (8): 941-955.

73. Zakon Ukrainy. (2006). Zakon Ukrainy “Pro Holodomor 1932-1933 rokiv v Ukraini”

74. Zakon Ukrainy. (2013). Zakon Ukrainy “Pro prysvoiennia yurydychnym osobam ta obiektam prava vlasnosti imen (psevdonimiv) fizychnykh osib, yuvileinykh ta sviatkovykh dat, nazv i dat istorychnykh podii”

75. Zakon Ukrainy. (2015а). Zakon Ukrainy “Pro zasudzhennia komunistychnoho ta natsional-sotsialistychnoho (natsystskoho) totalitarnykh rezhymiv v Ukraini ta zaboronu propahandy yikh symvoliv”

76. Zakon Ukrainy. (2015b). Zakon Ukrainy “Pro pravovyi status ta vshanuvannia pamiati bortsiv za nezalezhnist Ukrainy u XXst.”

77. Zakon Ukrainy. (2015c). Zakon Ukrainy “Pro uvichnennia peremohy nad natsyzmom u Druhiisvitovii viini 19391945 rokiv”

Размещено на allbest.ru