Інженерна геологія

Хвилерізи (хвилеломи), на відміну від бун, становлять собою штучні масиви, розташовані паралельно береговій смузі на деякій відстані від неї. Вони можуть підніматися над рівнем моря, а можуть бути й затопленими. За своїм характером робота хвилерізів нагадує роботу бун, але в цьому випадку пляжні наноси накопичуються між хвилерізом і берегом моря. Форма хвилерізів може бути різною і залежить від форми берегової лінії, напрямку хвиль і т.д. Часто хвилерізи застосовуються в комбінації з поперечними масивами (траверсами, бунами) і влаштовуються у вигляді ряжів, заповнених камінням, бетонних чи залізобетонних масивів і т.п.

Типовими спорудами пасивного захисту є хвилевідбійні стінки, які зводяться з кам`яної закидки, бетону, залізобетону. Такі споруди недовговічні. Відомі випадки, коли бетон у хвилевідбійних стінках підрізався морськими хвилями на глибину до 30 см протягом одного року. Стінки руйнуються також внаслідок розмивання корінних порід в їх основі, що викликає їх перекидання. Тому зараз перевага надається засобам активного захисту як більш ефективним.

3.5.6 Переробка берегів і формування чаші водосховищ

Процеси абразії спостерігаються не тільки в берегах природних водоймищ (океанах, морях, озерах), але й на штучних (водосховищах). Однак тут ці процеси протікають інакше, ніж на природних і, як правило, більш інтенсивно. Пояснюється це тим, що водосховища звичайно створюються в глибині континентів, у річкових долинах. Схили таких долин сформувалися під впливом ерозійної діяльності річок та інших процесів, характерних для континентальних умов, і за своїм профілем не відповідають новим умовам, які створюються при заповненні водосховищ. Ця невідповідність раніше створених форм новим умовам і є причиною виключно інтенсивного розвитку процесів формування нового профілю берегів водосховища і всієї його чаші. Переробка берегів супроводжується розмиванням берегової смуги шириною в декілька десятків, а інколи і в декілька сотень метрів. В зону переробки часто потрапляють населені пункти, промислові підприємства, різні комунікації, сільськогосподарські угіддя тощо.

Одночасно з руйнуванням берегів відбувається відкладення продуктів руйнування, які, залишаючись частково поблизу берегових схилів, утворюють мілини і ускладнюють судноплавство. Отже, процеси переробки берегів можуть наносити значну економічну шкоду і вимагають старанного і всебічного вивчення. Найважливішим чинником переробки берегів водоймищ є значна амплітуда коливань рівня води; вони відбуваються внаслідок спрацьовування нормального підпірного горизонту і нового заповнення водосховища у весняний паводок. На великих водосховищах амплітуда коливань досягає 2-7 м.

Зміна положення горизонту води у водосховищах викликає механічне руйнування порід хвилеприбоєм, періодичний підпір грунтових вод, зволоження і обсихання порід тощо. Зволоження та обсихання порід тягне за собою періодичне набухання і усадку глинистих порід, просадкові явища в лесових породах і, нарешті, зміну ваги порід. Це істотно змінює умови рівноваги схилів і викликає розвиток зсувних явищ.

Вітрові хвилі, стічні й хвилеві прибережні течії, а також періодичні коливання рівнів води у водосховищі - основні активні чинники переробки берегів.

Інженери-геологи вивчають морфологію схилів, їх геолого-літологічну будову, гідрогеологічні умови і фізико-механічні властивості порід. За морфологічними особливостями береги водосховища звичайно розділяють на приглиблені і обмілинні. Приглибленими називають береги з крутизною схилів, більшою від , обмілинними - відповідно схили з меншою крутизною. Перші сильніше руйнуються, а берегова лінія шидше відступає в бік суші. Обмілинні майже зовсім не піддаються руйнуванню і змінюють свій профіль головним чином за рахунок акумуляції наносів. Тому тут берегова лінія часто зміщується в бік водної поверхні.

Форма берегової лінії водосховища також впливає на переробку його берега. Так, наприклад, найсильніше піддаються руйнуванню частини берега, шо виступають у бік акваторії, в той час як глибокі бухти і затоки часто повністю відділяються від водосховища в результаті утворення барів і таким чином опиняються за межами хвилевої діяльності.

Велику роль відіграє геологічна будова берегів і властивості порід. Скельні і напівскельні, а також щільні дочетвертинні глини є найстійкішими щодо механічного впливу хвиль. Швидкість і величина розмивання таких порід залежить від руйнування при вивітрюванні, а роль хвилевої діяльності зводиться до видалення продуктів вивітрювання. Піщані породи (незв`язні) руйнуються швидше, ніж глинисті. Але піщані фракції акумулюються переважно поблизу берегового схилу, утворюючи захисну обмілину, а тонкий глинистий матеріал майже повністю зноситься в глибокі частини водосховища.

Гідрогеологічні умови також позначаються на переробці берегів, коли грунтові води дренуються водосховищем. Заповнення водосховища викликає підпір грунтових вод, а зниження рівня - появу додаткового гідродинамічного тиску в породах берегових схилів. Одночасно відбувається періодичне зважування порід схилу, яке змінюється з появою додаткових навантажень (за рахунок водонасичення порід). Оживають старі і виникають нові зсуви.

Процес переробки схилів залежить від сучасних явищ на схилі: вивітрювання, площинного змиву і струменевої ерозії, розвитку осипів, обвалів, зсувів і т.п. Тому Г.С.Золотарьов запропонував розглядати при вивчені процесів переробки наступні генетичні типи схидів: обвальні, осипні, зсувні, ерозійні, делювіальні, а також схили складного генезису. Методи розрахунку розмірів переробки берегів водосховищ розглядаються в окремих нормативних документах, що стосуються проектування гідротехнічних споруд.

3.5.7 Захист берегів водоймищ від переробки і супутніх явищ

Крім переробки берегів, часто спостерігаються явища затоплення або підтоплення прибережних територій. Розрахунки затоплення і підтоплення, а також вибір різних захисних дренажних пристроїв виконуються гідрологами і гідрогеологами у відповідності зі спеціальними методами.

Характер і складність таких заходів залежать в першу чергу від цінності територій, які захищаються. В одних випадках, коли переробка берегів не може принести істотних збитків народному господарству, або зовсім відмовляються від захисних заходів, або обмежуються такими заходами, які можуть тільки зменшити розміри можливої переробки берегів (планування берегових укосів і організація поверхневого дренажу).

Планування укосів зазвичай здійснюється в комплексі з фітогенними заходами: посадкою дерев і чагарників у надводній частині схилу та вологолюбних і водяних рослин у підводній його частині. Дерев'янисто-чагарникові насадження своєю кореневою системою зміцнюють поверхню схилу, перешкоджаючи його розмиванню і руйнуванню в результаті абразії від водосховища, ерозії від поверхневих стічних вод по схилах і зсувних процесів. Позитивний вплив справляє також транспірація, що призводить до осушення гірських порід у схилах. Підводна рослинність гасить енергію хвиль, зменшує швидкість течії і зміцнює підводний укіс своєю кореневою системою.

При захисті більш цінних територій (населені пункти, майданчики промислових підприємств і т.д.) вдаються зазвичай до різного виду берегозміцнюючих заходів і споруд. До них належать закріплення укосів різного роду покриттями: фашинами, кам`яною закидкою, брукуванням (відмощенням), бетонними плитами, асфальтом і т.п. Покриття вкладаються на піщано-гравійну або щебнясту-піщану підготовку.

В основі берегового покриття влаштовується упор у вигляді кам`яної призми, пальового або шпунтового огородження. Інколи огороджувальна конструкція виконується у вигляді підпірної стінки з кам`яної кладки, бетону чи залізобетону, у більшості випадків на пальовій основі. Інколи будують контрфорси з добре водопроникного матеріалу (камінь, гравій, пісок). На великих водосховищах зі значною висотою хвиль можуть будуватися буни і хвилеломи, влаштовуються також дренажі різного типу тощо. Велике значення мають також охоронні заходи: заборона насипань, виїмок, землечерпальних робіт та ін.

Запитання для самоконтролю.

1. Поясніть суть абразії берегів озер і морів. Що таке "корозія" і "коразія"?

2. Чим абразійний береговий профіль відрізняється від акумулятивного?

3. Від чого залежить інтенсивність абразії?

4. Як поділяються гірські породи за ступенем розмивності?

5. Назвіть заходи боротьби з морською абразією.

6. В чому полягають особливості переробки берегів штучних водоймищ?

7. Поясніть відмінності між приглибленими і обмілинними берегами.

8. Яким чином можна захищати береги водоймищ від переробки?



3.6 Просідні явища в гірських породах

Термін "просідання (просадка)" застосовується лише по відношенню до лесових грунтів. Лесові породи наділені деякими ознаками, які відрізняють їх від інших типів пухких відкладів. Найважливіша з них - здатність багатьох різновидів лесових порід доущільнюватися при замочуванні. Саме ця їх властивість називається просіданням. Таке доущільнення супроводжується вертикальними зміщеннями поверхні землі - просіданнями. Властивість просідання виражена у різних типів лесових порід у різній мірі: у одних вона проявляється від одного лише замочування товщі водою; у інших ця властивість проявляється тількиу випадках, коли одночасно з замочуванням на ці породи передається додатковий тиск від будівель.

Основною причиною руйнування структурних зв`язків у лесових породах є не розчинення, а послаблення (пом`якшення) природного цементу, що утворює ці зв`язки. Це явище має фізико-хімічну природу і пов`язане зі здатністю молекул води адсорбуватися на поверхні мінеральних часток. У процесі адсорбції розвиваються значні сили. Тому, проникаючи у найдрібніші тріщини цементу, молекули води виконуюють розклинюючу дію, розширюючи тріщини і поступово руйнуючи природний цемент. Після руйнування цементу плівка зв'язаної води відіграє роль мастила, полегшуючи зміщення часток і сприяючи більш щільному їх укладанню під впливом тиску. Хімічне розчинення цементу може помітно проявлятися тільки після руйнування структурних зв`язків, при достатньо тривалому впливі води на природний цемент і наявності досить активного водообміну.

Отже, після швидкої деформації, яка спостерігається безпосередньо після замочування, при тривалій фільтрації спостерігається процес подальшого повільного ущільнення породи. Такий процес супроводжується поступовим винесенням солей і, можливо, колоїдів (післяпросадкова деформація).

Руйнування цементаційних зв`язків у лесових породах і розвиток просадкових явищ відбувається поступово. На думку О.К.Ларіонова, процес відбувається за такою схемою. На першому етапі, при збільшенні вологості на 2-5%, починається руйнування найменш водостійких зв`язків. Масове руйнування зв`язків цього типу настає при появі у порах вільної води, що відповідає вологості 17-22%. Повне руйнування неводостійких агрегатів завершується протягом 6-12 годин після водонасичення породи. Відбувається інтенсивне просідання провального типу. Другий етап просідання пов`язаний з руйнуванням водостійких агрегатів. Деформація на цьому етапі розвивається повільно і може розтягуватися на місяці і роки (до 10-20 і більше років).

Зовнішній результат перетворення структури лесових порід при зволоженні - осідання земної поверхні. При зволоженні дощовими опадами і талими водами утворюються так звані степові блюдця: округлі або овальні пониження розмірами від кількох метрів до 50-100 м у поперечнику і глибиною до 1-1,5 м. Інколи утворюються й більші форми - поди (до 350-400 м у поперечнику і до 5-6 м глибиною).

Основна форма просідних явищ при будівництві каналів і водосховищ - утворення тріщин вздовж їх берегів з опусканням окремих терасовидних уступів між паралельними рядами тріщин. В результаті береги каналів і водосховищ набувають східчастого профілю. Ширина зони, охопленої цими явищами, сягає 80-100 м. Тріщини зяючі, відкриті, глибиною до 5-7 м, шириною до 1 м. Утворення тріщин і просідань вздовж берегів каналів у більшості випадків супроводжується просіданням всього профілю каналу (від 2-2,5 м). Просідання нерівномірне по всій довжині каналу. Такі явища починаються через 1-2 дні після заповнення каналу водою і часто продовжуються протягом кількох років.



3.6.1 Будівництво на просідних породах

Нерівномірні просідання лесових грунтів стають причиною нерівномірних осідань різних споруд. Особливо чутливими до них є крупнопанельні споруди, які мають підвищену жорсткість, в зв`язку з чим в їх конструкціях виникають значні величини додаткових зусиль. Тому при будівництві на просідних грунтах здійснюються спеціальні методи захисту основ від просідних явищ або для пристосування конструкції будівлі до можливих нерівномірних просідань основи. Ці заходи можуть бути об`єднані у чотири групи:

а) заходи захисту природної основи від замочування атмосферними, грунтовими, побутовими і промисловими водами;

б) заходи штучного закріплення грунтів;

в) конструктивні заходи, які забезпечують безаварійну роботу споруд в умовах просідань;

г) повне або часткове прорізання товщі просідних порід фундаментами споруд.

Якщо величина ймовірного просідання незначна, то в більшості випадків можна обмежитися найпростішими заходами: плануванням території, що забезпечує швидке відведення поверхневих, побутових і промислових вод; влаштуванням навкруги будівлі водотривких відмощень та ін. Якщо ж величина просідань є значною, то основа повинна бути цілком захищена від замочування. Застосовуються також заходи, спрямовані на ущільнення лесових порід або їх штучне закріплення. До них належать поверхневе і глибинне ущільнення, попереднє замочування, силікатизація, термічне зміцнення та ін.

При невеликій потужності просідних порід обмежуються поверхневим ущільненням грунтів важким трамбуванням. Після цього будівництво можна здійснювати як на звичайних породах, без застосування спеціальних захисних заходів. На територіях лесових товщ великої потужності застосовується глибинне ущільнення за допомогою грунтових паль. Інколи застосовується ущільнення лесових порід шляхом їх попереднього замочування. Але процеси просідання розвиваються повільно і тому попереднє замочування слід робити завчасно, хоча б за рік до початку будівництва.

Добре зарекомендував себе метод силікатизації (шляхом нагнітання в грунт двох розчинів: силікату натрію і хлористого кальцію або лише одного силікату натрію). Крім цього, застосовується метод термічного закріплення грунтів. Обидва ці методи є дуже надійними, тому що роблять лесові грунти міцними і водостійкими. Крім того, вони дозволяють закріпити лесові породи на різних глибинах і вимагають нескладного устаткування.

Розроблені також методи електросилікатизації, кольматування лесових грунтів глинистими суспензіями та ін. Деякі фахівці вважають, що для масового будівництва житлових будівель і промислових споруд без мокрого технологічного процесу слід обмежуватися тільки заходами оберігання природної основи від замочування. Заходи, спрямовані на усунення просідності лесових порід, доцільно застосовувати тільки для великих цивільних і промислових споруд із безперервним мокрим технологічним процесом.

Запитання для самоконтролю.

1. Якими специфічними властивостями складу і будови наділені лесові гірські породи?

2. Поясніть суть явища просідання лесових порід та його наслідки.

3. Як відбувається руйнування цементаційних зв`язків у лесових породах?

4. Назвіть методи захисту основ споруд від просідання.



3.7 Карст

3.7.1 Умови утворення і розвитку карсту, заходи боротьби з ним

Найчіткіше означення карсту дав академік Ф.П. Саваренський: "Під карстом розуміють явища, пов`язані з діяльністю підземних вод, що виражається у вилуговуванні розчиниих гірських порід (вапняків, доломітів, гіпсів) і утворенні пустот (каналів, печер) у породах, які часто супроводжуються провалами і осіданнями покрівлі і утворенням лійок, озер та інших западин на земній поверхні". Інколи вилуговування порід супроводжується механічним винесенням частинок породи.

Карст широко розповсюджений в Криму, на Кавказі, в Середній Азії, на Алтаї, Уралі, в Сибіру, на території Російської рівнини, на узбережжі Адріатики, в Греції і т.д. Розвиток карсту є несприятливою умовою під час будівельного і сільськогосподарського освоєння територій чи експлуатації родовищ корисних копалин. Наприклад, в Андалузії (Іспанія) була побудована гребля висотою 72 м у місці розвитку тріщинуватих і закарстованих юрських вапняків. Коли стали заповнювати водосховище водою, то виявили, що майже вся вода витікає по тріщинах і карстових каналах в долину річки, розташовану нижче від греблі.

Виникати і розвиватися карст може тільки при поєднанні певних природних умов. Таке поєднання визначається одночасною наявністю: 1) породи, яка відносно легко розчиняється у воді, 2) проникності цієї породи, 3) води, яка рухається у породі і 4) розчинною здатністю води. Розглянемо детальніше кожний із факторів, що обумовлюють утворення карсту.

За ступенем розчинності можна виділити наступні основні групи порід: а) карбонати (вапняки, доломіти); б) гіпси та ангідрити; в) галоліти (хлористі і сірнокислі солі натрію, калію і магнію). Розчинність найголовніших сполук залежить від будови кристалічної гратки, розмірів кристалів, наявності домішок. Дрібніші зерна розчиняються швидше у порівнянні з великими. Водні розчини у породі можуть бути недонасиченими по відношенню до дрібних зерен, насиченими щодо зерен середніх розмірів і перенасиченими стосовно великих. В результаті в один і той же час дрібні зерна можуть розчинятися, а великі рости. Це є причиною значної нерівномірності й примхливості розподілу в карбонатних породах каверн і пор розчинення.

Розчинність порід залежить і від домішок. Розрізняють два види домішок: більш важкорозчинні у порівнянні з даною сіллю та більш легкорозчинні. Перші гальмують процес розчинення внаслідок того, що вони в процесі самого розчинення вкривають поверхню кристалу колоїдною плівкою, яка перешкоджає розчиненню солі. До таких домішок належать глинисті частки і розсіяні бітумінозні речовини. Більш легкорозчинні домішки, наприклад, кам`яна сіль або гіпс, що містяться у породах, переходячи у розчин, у значній мірі впливають на розчинну здатність природних вод.

Розчинна здатність води залежить від температури, тиску, наявності в природних водах вуглекислоти, наявності у водних розчинах солей та ін. Вплив температури на розчинність солей у дистильованій воді порівняно невеликий. Причому, розчинність кам`яної солі й кальциту підвищується з ростом температури від 0 до 100⁰С, а ангідриту і гіпсу підвищується лише приблизно до 35⁰, а при більш високих температурах знижується.

Утворення карсту залежить від водопроникності гірських порід. Проникаючи в гірські породи по порах і тріщинах, рухаючись по них, інколи вкрай повільно, вода може розчиняти породи і тим самим збільшувати їх пористість, що в свою чергу призводить до посилення водообміну. Однак рух води по пустотах і вилуговування порід не завжди веде до збільшення розміру пустот. Наприклад, при вилуговуванні вапняків, що містять глинисті частки, останні можуть закупорювати тріщини і карстові порожнини і тим самим сприяти зменшенню фільтрації води і затуханню карстового процесу.

Чим більшою є тріщинуватість гірських порід, тим кращі умови створюються для виникнення карстових явищ. Зв`язок карстових проявів із тріщинуватістю порід підтверджується витягнутістю "ланцюжків" карстових лійок вздовж переважних систем тріщинуватості, приуроченістю карстових печер і порожнин до великих тріщин. Одна із основних умов розвитку карсту - водообмін. Умови руху підземних вод та інтенсивність водообміну змінюються по вертикалі. В областях з потужними розчинними породами можна виділити чотири вертикальні зони, відмінні одна від одної за умовами руху підземних вод і, відповідно, за умовами розвитку карсту:

І - зона аерації, де має місце переважно вертикальна фільтрація, що призводить до формування вертикальних карстових каналів;

ІІ - зона сезонного коливання рівні підземних вод; тут у періоди підйому рівня вода фільтрується в горизонтальному, а в період його спадання - у вертикальному напрямку (розвиваються вертикальні і горизонтальні порожнини в розчинній породі);

ІІІ - зона повного насичення, яка перебуває у сфері дренувального впливу гідрографічної сітки (карст розвивається у дні річкових долин і в берегах);

ІV - зона глибинної циркуляції, де рух води відбувається поза безпосереднім дренуючим впливом гідрографічної сітки і обумовлений тектонічною структурою та окремими осередками розвантаження. Вилуговування порід у цій зоні відбувається повільно.

Розчинна здатність підземних вод зменшується з глибиною, тому що з глибиною збільшується насичення води різними сполуками, які інколи перешкоджають розчиненню. З глибиною затухають біохімічні процеси, в результаті дії яких утворюється вуглекислота, що сприяє розчиненню.

За віком карст можна розділити на: а) сучасний, або активний, що розвивається вище від сучасного рівня корозії; б) древній, або пасивний, розвинений нижче сучасного рівня корозії. Древній карст може бути похованим, коли поверхня закарстованих порід перекрита (похована) більш пізніми відкладами. Карст перестає розвиватися після припинення надходження води в карстові порожнини (наприклад, внаслідок заповнення карстових порожнин печерною глиною).

На утворення карсту впливають також і геоморфологічні умови. Наприклад, поблизу крутих ерозійних і абразійних схилів створюються сприятливі умови для водообміну, тому що на цих ділянках тектонічні тріщини бувають розширеними за рахунок вивітрювання, утворення зсувів, осідання порід тощо. Дуже впливає на розвиток карсту клімат, бо від нього залежать кількість, характер і розподіл сезонних опадів, характер і інтенсивність процесів вивітрювання, температурний режим у верхніх частинах земної кори.

Найважливішими особливостями областей розповсюдження закарстованих порід є:

інтенсивне поглинання поверхневих вод;

підвищена водозбагаченість закарстованих порід;

нерівномірна водопроникність;

наявність локальних, стійких у часі поздовжніх прирічних депресій рівня підземних вод.

Головними інженерно-геологічними умовами карстових районів є такі:

осушення ряду карстових областей (проблеми для сільського господарства);

інтенсивне поповнення підземних вод за рахунок поверхневого стоку;

природний глибокий дренаж ряду родовищ корисних копалин;

можливість підвищених витоків води з каналів і водосховищ, як через їх борти і дно, так і в обхід гребель;

посилене живлення річок за рахунок тріщинно-карстових вод;

збагачене обводнення тріщинно-карстовими водами будівельних котлованів, тунелів, шахт.

Для боротьби з карстом можна застосовувати наступні заходи.

1. Припинення доступу поверхневих і підземних вод до порід, які карстуються, шляхом регулювання поверхневого стоку і влаштування дренажів.

2. Штучне обрушення покрівлі карстових пустот і заповнення їх глинистими породами. До цього вдаються при будівництві залізниць і шосейних доріг, трубопроводів і т.д.

3. Цементація порід основ споруд; при цьому через бурові свердловини у тріщини і карстові порожнини нагнітається цемент. Так створюється підземний водонепроникний бар`єр і одночасно породи зміцнюються.

4. Бітумізація порід основи з метою створення підземного водонепроникного бар`єру.

5. Осушення ділянок за допомогою відкачувань води насосами, зануреними у пробурені навкруги ділянок свердловини; застосовується при проходці експлуатаційних і дослідних шахт, шурфів і т.п.

Інколи, через ускладнення і дорожнечу боротьби з карстовими явищами, доводиться переносити споруди з закарстованих ділянок на ділянки з більш сприятливими інженерно-геологічними умовами.

Запитання для самоконтролю.

1. Наведіть означення явища карсту за Ф.П. Саваренським.

2. За яких умов у гірських породах розвивається карст?

3. Як поділяються гірські породи за ступенем розчинності?

4. Від чого залежить розчинність гірських порід?

5. Поясніть схему зональності карсту за глибиною.

6. Якими методами можна протидіяти карстовому процесу?

3.8 Болота і заболочені території

3.8.1 Умови утворення боліт. Будівництво на заболочених територіях

В областях надлишкового зволоження і слабкого стоку поверхневих вод за відповідних геоморфологічних і ґрунтових умов утворюються заболочені території, які далі трансформуються в болота. Болотом називається постійно надлишково зволожена поверхня землі з обводненим торфом потужністю більше 0,3 м (частіше 0,5 м). Заболоченими вважаються території, надлишково зволожені атмосферними чи ґрунтовими водами з малопотужним шаром торфу або без нього, з характерною вологолюбивою рослинністю, де відбувається накопичення рослинної маси. Отже, заболочені території слід розглядати як початкову стадію утворення боліт.

Найсприятливішими умовами для утворення боліт є вологий клімат, рівнинний рельєф або понижені елементи рельєфу і близьке до поверхні залягання підземних вод. Утворення боліт може бути пов`язане або з заболочуванням суші, або із заростанням водойм. Загальні закономірності заболочування суші полягають в наступному. Надлишкове зволоження ділянки суші погіршує аерацію грунту і шкідливо позначається на життєдіяльності деревної, чагарникової і трав`янистої рослинності. Така зміна умов поступово викликає відмирання одних рослин і розвиток інших, більш вологолюбних. Залишки відмерлих рослин внаслідок нестачі кисню повільно і слабко розкладаються та утворюють перші накопичення торфу. Торф, маючи велику вологоємність, ще більше сприяє акумуляції вологи і ускладненню аерації ґрунтових горизонтів. Якщо рослини, що росли тут раніше, могли вільно отримувати мінеральні сполуки з ґрунту, то тепер вони змушені розвивати свою кореневу систему в торфі. Все це призводить до подальшої зміни рослинних асоціацій і розвитку інших, менш вимогливих до умов навколишнього середовища. В решті-решт на такій заболоченій території розселяються мохи.

Заболочування суші може відбуватися різними способами. Болота можуть утворюватися на рівних пласких поверхнях або в пониженнях рельєфу, де накопичуються дощові й талі води, а випаровування недостатнє. Такі верхові болота особливо широко розповсюджені на вододільних просторах, часто зайнятих лісами. Головним твірником торфу там є білий сфагновий мох. Сфагнові мохи, наростаючи, утворюють матеріал для накопичення потужних товщ торфу (до 6 м і більше) в центрі болота і меншої потужності на його периферії, де водне живлення болота відбувається частково і за рахунок притоку більш мінералізованих вод. Через це верхові болота часто мають опуклу форму.

Утворення боліт може відбуватися також і на пологих схилах та в їх основі внаслідок надлишкового зволоження пухких відкладів підземними і атмосферними водами. Такі болота мають змішане водне живлення і належать до перехідного типу. Торф в них утворюється за рахунок розкладання мохів, трав`яної, чагарникової і деревної рослинності. Торф часто перешаровується з глинистими і піщано-глинистими делювіальними відкладами.

Широко розповсюджене заболочування суші в місцях періодичного розлиття річок, затоплення і підтоплення заплавних терас і алювіальних рівнин. Болота утворюються і на приморських рівнинах при періодичному затопленні їх морем.

Всі болота, що утворилися на понижених ділянках рельєфу, називаються низинними або луговими. Основним джерелом живлення для них є річкові, озерні чи морські води, а також ґрунтові алювіальні води, часто з підвищеною мінералізацією. Торф містить велику кількість мінеральних домішок, які часто утворюють шари і горизонти мулу і піщано-глинистого матеріалу.

Загальновідомим є утворення боліт за рахунок заростання озерних водойм рослинністю або шляхом наростання сплавини (рослинного покриву: ряски, латаття тощо) на поверхні водойм. В обох випадках заболочування супроводжується накопиченням на дні мінерального та органічного мулу. До складу болотних відкладів, крім торфу і теригенного піщано-глинистого матеріалу, входять ще органічний і мінеральний мули, а також крем`янисті, вапнякові, марганцеві, залізисті відклади.

Органічний мул озер формується з планктонних організмів, водоростей і квіткових рослин, привнесеної органіки у вигляді гумусу. Під впливом діагенезу органічні мули утворюють сапропель (відклади прісноводних басейнів переважно органічного походження, які перебувають на початковій стадії літифікації). Сапропель має бурий, зеленкуватий або чорний колір, в'язкотекучу чи пластичну консистенцію, високу вологість, масний на дотик. Залежно від складу мінеральних домішок сапропелі можуть бути піщанистими, глинистими, вапняковистими; при вмісті діатомових водоростей - діатомовими, а інших залишків рослин - тонко- і грубодетритовими. Як правило, сапропелі перебувають у рідко- або в'язкотекучому стані, слабководопроникні і дуже вологоємні. Вони характеризуються малою міцністю і великою деформацією при малих навантаженнях.

Мінеральні мули формуються з привнесеного теригенного піщаного й глинистого матеріалу. Цей матеріал утворює прошарки, шари, лінзи супісків, суглинків, глин і пісків у товщі болотних відкладів. Торф підстеляється, перекривається і перешаровується цими відкладами.

Торф представляє собою волокнисту, землисту або пластичну в`язку масу бурого кольору з відтінками від світло- до темнобурого й чорного. Його суха речовина складається з рослинних залишків, гумусу (органіки, що добре розклалася) і мінеральних речовин. За будівельними нормами і правилами торфом називається порода, яка містить більше 60% рослинних залишків. Породи, які містять 10-60% рослинних залишків, називають заторфованими.

При спаленні торфу залишається неспалимий залишок - зола, яка зарактеризує вміст у ньому мінеральних речовин (зольність). Крім високої вологості, торфи мають велику пористість (85-95%), малу щільність (0,7-1,4 г/см³). Торфи дуже вологоємні, тобто здатні поглинати і утримувати велику кількість води (мохові торфи поглинають воду у 15-20 разів більше від власної маси в сухому стані). Водопроникність торфів залежить від ступеню їх розкладення. Добре розкладені торфи, як і глини, практично водонепроникні. Нерозкладені і погано розкладені торфи водопроникні (К_ф до 10-12 м/доб). Торфи надзвичайно сильно, нерівномірно і довго стискаються.

Будова боліт характеризується потужністю болотних відкладів і особливо потужністю лінз, шарів і покладів торфу; складом, умовами залягання і консистенцією торфу та інших болотних відкладів; рельєфом мінерального дна боліт. Відповідно до цих характеристик розрізняють три типи боліт.

На болотах І типу потужність болотних відкладів невелика (менше 3 м), торф стійкої консистенції і може частково або повністю вирізатися, рельєф мінерального дна спокійний.

Болота ІІ типу характеризуються також невеликою (порівняно) потужністю (менше 5-6 м) болотних відкладів, але торф на таких болотах має нестійку консистенцію. Це типові трясовинні болота. Рельєф мінерального дна порівняно спокійний.

Болота ІІІ типу мають більшу потужність болотних відкладів (більше 6 м). Болотні відклади і торф мають нестійку консистенцію і на них часто утримується шар води. Рельєф мінерального дна у них часто нерівний, з похованими схилами великої крутизни.

Масове цивільне і промислове будівництво на заболочених територіях зазвичай виконують після їх осушення, а інколи після планування відсипкою або насипанням глинистих, піщано-гравійно-галькових і щебнястих порід. При цьому підвищується позначки поверхні рельєфу, забезпечується стікання дощових і талих вод та осушення територій. Широко застосовуються пальові основи.

Іншим видом масового будівництва на болотах і заболочених територіях є дороги, лінії електропередач та інші лінійні споруди. При проектуванні земляного полотна доріг на болотах повинні виконуватися наступні вимоги: 1) забезпечена стійкість основи; 2) встановлена і знижена величина осідання; 3) забезпечене завершення інтенсивної частини осідання в заданий термін; 4) мають бути виключені неприпустимі пружні деформації насипів під час руху транспорту.

Для влаштування насипів на болотах рекомендується застосовувати переважно грунти, які добре вкладаються й ущільнюються: середньо- і крупнозернисті піски, гравій, галечники, щебнясті й грубоуламкові.

Осушення боліт і заболочених земель здійснюється за допомогою горизонтальних дренажних канав (магістральних і водовідвідних). Для осушення сільськогосподарських угідь застосовують закриті трубчасті дренажі. Тут використовують гончарні труби діаметорм 4-25 см, які вкладають у траншеї, що мають певний нахил. Інколи влаштовують щілинні дрени і кротування спеціальним плугом.

Запитання для самоконтролю.

1. Дайте означення термінам "болото" та "заболочена територія".

2. За яких природних умов утворюється болото?

3. Назвіть і охарактеризуйте типи боліт.

4. Дайте характеристику болотним відкладам (торфу, мулу, сапропелю).

5. На які типи поділяються болота?

6. Як виконується будівництво на заболочених територіях?

3.9 Діяльність підземних вод

3.9.1 Суфозійні явища

Розрізняють механічну і хімічну суфозію гірських порід. Під механічною суфозією розуміють розпушування порід (найчастіше пісків), навіть таких, що не містять розчинних речовин, і винесення дрібних часток із них струменями води, яка фільтрується. Під хімічною суфозією слід розуміти вилуговування і винесення з порід струменями води, яка фільтрується, водорозчинних солей (гіпсу, кам`яної солі і т.д.)

В природних умовах механічна суфозія відбувається досить рідко. Вона, наприклад, може мати місце на схилах під час різкого зниження рівня води в річці після паводку. Утворюється крута депресійна крива грунтових вод і виникає гідродинамічний тиск, спрямований у бік схилу. Відбувається механічна суфозія, і виникають суфозійні лійки у вигляді ланцюжків вздовж краю тераси. Інколи за таких умов виникають зсуви (при значних градієнтах фільтраційного потоку). Винесення часток призводить до утворення пустот і, отже, до ще більшого зростання швидкості руху води, що в свою чергу викликає вимивання більших часток породи. Залежно від структури і складу породи цей процес може викликати утворення в породах основи великих пустот, послаблення основи і нерівномірне осідання споруд, аж до їх руйнування .

Суфозією пояснюється і утворення пустот (печер, ходів) у глинах і лесах в умовах посушливого клімату, інколи значних розмірів і поширення. Це явище отримало назву глиняного або лесового карсту.

Суфозія може відбуватися тільки: а) в породах певного складу і структури; б) за наявності в породах пустот, по яких може протікати вода; в) при відповідній швидкості руху води, що фільтрується.

На сьогодні визначено наступні умови виникнення і розвитку суфозії:

1. Дрібні частки з пісків будуть виноситися тільки при турбулентному русі води, що фільтрується крізь них. Турбулентний рух у пісках стає можливим при гідравлічному градієнті, більшому від 5.

2. Дрібні частки з піску виноситимуться у випадку, якщо він складатиметься переважно із двох фракцій, а співвідношення діаметрів зерен піску цих фракцій буде більшим, ніж 1:20.

3. Суфозія на контакті двох шарів відбудеться, якщо відношення коефіцієнтів фільтрації цих шарів буде більшим від 2.

3.9.2 Завдання інженерно-геологічних досліджень і заходи боротьби з суфозією

Під час інженерно-геологічної оцінки можливості виникнення й розвитку суфозійних явищ і утворення пустот вивчаються:

Геоморфологічні особливості району. Особлива увага приділяється депресіям рельєфу, в яких створюються сприятливі умови для фільтрації води з великими градієнтами. Слід звернути увагу і на штучні депресії (виїмки доріг, канали, будівельні котловани тощо).

Геологічна будова району. Вона визначає наявність і умови руху підземних вод, а також поширення і умови залягання порід, схильних до суфозії.

Умови руху поверхневих і підземних вод, джерела їх живлення і можливість струменевого руху води через легкорозмивні породи.

Властивості порід, які обумовлюють розвиток суфозії: гранулометричний склад порід; мінеральний склад; склад, кількість і розподіл у породі водорозчинних солей, вилуговування і винесення яких веде до розпушування породи, збільшення її пористості і в кінцевому рахунку сприяє внутрішньому розмиванню породи; тріщинуватість, система розташування тріщин, їх глибина, характер заповнення, склад заповнювача.

Характер, глибина і швидкість вивітрювання порід, дія провідних агентів вивітрювання.

Для попередження суфозії виконуються такі заходи: 1) запобігання надходженню і пересуванню води в породах: регулюється поверхневий стік, перехват підземних вод дренажними пристроями; 2) захист глинистих порід від вивітрювання шляхом влаштування захисних покриттів з піску, перем`ятої глини; 3) влаштування поверхневих дренажів (для відведення підземних вод і попередження вимивання часток); 4) зменшення швидкості руху підземних вод шляхом зміни конструкції споруди. Наприклад, під греблями влаштовують глиняні понури, які подовжують шлях фільтрації і знижують градієнти напору; 5) штучне покращання властивостей порід шляхом силікатизації, цементації та інших заходів.



3.9.3 Пливуни

Довгий час поняття "пливуни" не мало чіткого означення. Пливуни дуже ускладнюють проходку гірничих виробок і будівництво споруд (обвалювання стінок будівельних котлованів, важке виймання породи, розрідження породи при струшуванні, виположування укосів до мізерної крутизни, запливання котлованів грунтом).

При викритті пливунів буровими свердловинами в обсадних трубах можуть утворюватися так звані пробки, тобто від забою свердловини пливун спрямовується вгору по обсадній трубі, обволікає буровий наконечник і штанги та міцно їх охоплює. Пробки утворюються тоді, коли виникає різниця між рівнями води за трубами і в трубах за рахунок видалення в процесі буріння частини води разом із грунтом, що виймається на поверхню. Пробки у свердловинах досягають висоти 10-20 м. Часто утворення таких пробок призводить до прихоплення інструменту і необхідності витягати його разом із обсадними трубами. Інколи доводиться все залишати і бурити свердловину в іншому місці. Тиск пливунів часто призводить до викривлення стволів шахт, руйнування їх кріплення та інших аварійних ситуацій.

На думку дослідників (О.Ф.Лебедєв), у природі можуть існувати два види пливунів: псевдопливуни (несправжні пливуни) та істинні пливуни.

Псевдопливунами називають такі пухкі гірські породи, опливання яких зумовлене наявністю гідродинамічного тиску. Це можна проілюструвати таким дослідом: якщо через посудину, наповнену піском, пропускати знизу вгору воду, поступово збільшуючи напір, то при певному гідравлічному градієнті пісок переходить у зважений стан. Це обумовлено гідродинамічним тиском на частинки піску. В такий момент частинки піску приходять в рух, перевертаються, пісок розпушується; металева гирка, поставлена на пісок, опускається донизу.

За рахунок гідродинамічного тиску грунтового потоку можуть розпушуватися і переходити в нестійкий стан гірські породи в укосах, якщо тиск грунтового потоку спрямований у бік укосу. Явище розпушування спостерігається і в місцях виходів артезіанських вод або в нижньому б`єфі гребель внаслідок дії води, що фільтрується через основу з верхнього б`єфу.

Істинними пливунами називають такі пухкі гірські породи, опливання яких обумовлене не тільки дією гідродинамічного тиску, але й головним чином наявністю у складі породи органо-мінеральних колоїдів. Органо-мінеральні колоїди (високомолекулярні органічні сполуки, алюмоферизолі, гелі і колоїдно-дисперсні мінерали) обумовлюють ряд характерних властивостей для цих порід: мале зчеплення, в`язкість, водопроникність, опір зсуву, високу деформаційність, текучість, еластичність; поступова зміна міцності із зміною вологості; вони наділені тіксотропністю. Перехід у пливунний стан таких порід відбувається при порушенні їх природної структури за рахунок вібрації, гідродинамічного тиску, зволоження, при наявності зсувних зусиль.

Властивості істинних пливунів сильно змінюються залежно від властивостей навколишнього середовища; на них позначається зміна концентрації водневих іонів, ємності поглинання. Висушування пливунів на повітрі призводить до утворення нетіксотропних, незворотніх найщільніших і водостійких структур. Перехід порід у пливунний стан можливий при одночасній наявності наступних чинників:

а) сприятливої для прояву пливунності геологічної будови;

б) відповідної різниці напорів підземних вод, зумовлених гідрогеологічними умовами;

в) певного складу пухких порід;

г) певного стану пухких порід.

Пливуни можуть проявитися тільки у випадку сприятливих умов залягання пухких гірських порід, тобто тільки тоді, коли відповідні породи будуть викриті будівельними котлованами, гірничими виробками, буровими свердловинами або якимись природними процесами (розмиваннями, в результаті сповзання порід тощо). Якщо пливуни залягають глибоко і не викриваються, то не мають місця і прояви пливунності.

Істинні пливуни наділені наступними характерними ознаками:

наявністю фракції розмірами менше 5 мкм у кількості, не меншій 4%;

високою пористістю (43-45%);

величиною максимальної молекулярної вологоємністі, більшою 4%;

малою величиною водопроникності і водовіддачі;

наявністю органо-мінеральних колоїдів;

тіксотропністю;

залежністю кута природного укосу від вологості породи;

зміною властивостей пливунів внаслідок висушування через незворотнє при цьому зсідання колоїдів.

3.9.4 Завдання інженерно-геологічних досліджень і заходи боротьби з пливунами

Вивчення пливунів для інженерно-геологічних цілей виконується в наступному порядку:

інженерно-геологічні зйомки (геологічна будова, геоморфологічна і гідрогеологічні умови, літологія порід, умови залягання);

розвідкові роботи, спрямовані на виявлення саме пливунів, відбір проб для аналізів;

лабораторне вивчення фізико-механічних властивостей порід, що зводиться в основному до визначення показників, які є ознаками пливунності порід.

Основні методи боротьби з пливунами поділяються на такі групи:

1. Штучне осушення водонасичених порід на термін виконання будівельних робіт. Сюди належать: 1) пониження рівня підземних вод за допомогою відкачувань води зі свердловин; 2) спосіб установки забивних і опускних фільтрів; 3) спосіб установки голкофільтрів. Всі ці способи застосовуються в основному для боротьби з несправжніми пливунами, але у поєднанні з іншими методами (електродренажем) можуть давати ефект і в боротьбі з істинними пливунами.

2. Спосіб закріплення пливунів за допомогою шпунтових огорож, забивного кріплення, опускних колодязів. Він стає особливо економічно доцільним при забиванні кріплення за допомогою вібрації, однак застосовується при порівняно неглибокому заляганні пливунів (до 25 м), бо глибше починаються технічні ускладнення. Застосовують шпунтове кріплення при викритті пливунів котлованами або траншеями. Для цього навколо майбутньої виїмки забивають дерев`яні, залізобетонні, а найчастіше залізні шпунти, які утворюють суцільну огорожу глибиною до 20 м, котра захищає виїмку від пливуна.

3. Спосіб заморожування пливунів широко застосовується для тимчасового надання міцності породам. Він вимагає постійних витрат енергії для підтримання порід у замерзлому стані. Буряться свердловини, в які нагнітається концентрований охолоджений розчин хлористого кальцію. Навколо свердловин утворюється зона охолодження порід до -30⁰ - 40⁰С.

4. Застосування стисненого повітря при проходженні пливунів із використанням тиску до 2,5 Па. Повітря, що нагнітається в кесонні камери, врівноважує тиск води, нейтралізуючи одну з причин утворення пливунів.

5. Силікатизація порід одно- чи дворозчинним способами. Силікатизація дворозчинним способом полягає в наступному. Через систему трубок-ін`єкторів, забитих у грунт, нагнітається спочатку рідке скло (силікат натрію), а потім розчин хлористого кальцію. В результаті хімічної реакції між обома розчинами виділяється твердіючий гель кремнієвої кислоти, і порода перетворюється на породу напівскельного типу. Цей спосіб закріплення порід застосовується, наприклад, для зміцнення фундаментів споруд, для створення водонепроникних завіс. Його не можна застосовувати у випадку схильних до пливунності дрібнозернистих порід. В них розчини, внаслідок своєї в`язкості, не можуть проникати і рівномірно заповнювати дрібні пори, чому і утворюються незначні радіуси закріплення. Однорозчинний спосіб: нагнітається рідке скло з додаванням різних кислот (наприклад, фосфорної). Порода стає водонепроникною і трохи зміцнюється.

Запитання для самоконтролю.

1. В чому полягають явища механічної і хімічної суфозії в гірських породах?

2. За яких умов виникає суфозія?

3. Якими є завдання інженерно-геологічних досліджень можливості розвитку суфозії?

4. Назвіть заходи протидії суфозійним процесам.

5. В чому проявляється пливунність гірських порід?

6. Чим відрізняються істинні (справжні) пливуни від псевдопливунів?

7. Назвіть ознаки істинних пливунів.

8. Якими є методи боротьби з пливунами?

3.10 Дія гравітаційних сил на схилах

3.10.1 Зсуви

За геоморфологічним положенням та історією розвитку всі схили розділяються на берегові (морів, озер, водосховищ і річок) та гірські і вододільних підвищень. Розмаїття та інтенсивність сучасних геологічних процесів найбільш властиві гірським схилам. Схилові процеси є геологічними і тому їх вивчення треба проводити з позицій історичного розвитку, встановлення тенденції до активізації чи затухання, до зміни видів і об`ємів залежно від конкретної обстановки на даний.

Головні чинники, що обумовлюють розвиток схилових явищ, за характером дії можуть бути об`єднані в наступні групи.

Чинники, що створюють середовище, в якому розвиваються схилові процеси - це комплекси порід; складчасті й розривні тектонічні структури; літогенетична, тектонічна та інша тріщинуватість; ступінь і режим обводнення тощо.

Чинники, що змінюють стан і властивості масивів порід; процеси розвантаження і розущільнення порід; процеси вивітрювання і механічної суфозії; процеси вилуговування і карсту; сучасні тектонічні зрушення.

Чинники, що змінюють величини і розподіл напружень у породах схилу: сюди належать всі чинники попередньої групи, тому що зміна властивостей порід позначається на їх напруженому стані; зміна висоти і крутизни в результаті тектонічних зрушень; енергійна глибинна чи бічна ерозія, абразія або інші підрізання схилу; сейсмічність, яка викликає значний перерозподіл напружень у породах схилу; гідродинамічний тиск.

Тектонічні чинники: впливають як на міцність порід схилів, так і на їх напружений стан через створення різних виїмок, відвалів, вертикального планування, привантажень від ваги споруд; вібрації від механізмів; додаткового зволоження за рахунок господарських вод, витікань, поливів; розробки відкритим і закритим способами родовищ корисних копалин.

Зсуви є найрізноманітнішими за типами, чинниками утворення, механізмами розвитку і поширенням серед схилових гравітаційних явищ. Зсувами називають такі зміщення на схилах гірських порід, в яких переважає механізм сковзання по наявній або такій, що формується, поверхні чи зоні, коли зсувні зусилля більші від міцності порід. Зсуви мають різну морфологію, будову, динаміку і виникають в результаті різних причин.

Морфологія зсувного схилу залежить від характеру порід, які його складають, умов їх залягання та інших факторів, що визначають виникнення і розвиток зсувного процесу. Під час вивчення зсувів розрізняють: а) поверхню ковзання; б) підошву зсуву (базис сповзання); в) глибину сповзання (глибину охоплення схилу зсувом); г) зсувні цирки; д) зсувне тіло; є) зсувні накопичення.

Поверхнею зсуву називають поверхню, по якій відбувається відривання і рух сповзаючого масиву порід. Форма поверхні зсуву залежить від геологічної будови схилу і властивостей порід. В однорідних глинистих породах крива сковзання має найчастіше вигляд плавної кривої. В інших випадках поверхня зсуву буде хвилястою, ламаною чи пласкою. Ознакою поверхні зсуву може бути дзеркало ковзання, але не завжди. Інколи зміщення порід відбувається не по якійсь визначеній поверхні, а охоплює більш-менш потужні зону порід і має вигляд пластичних деформацій. В таких зонах сковзання породи мають порушену структуру. Часто в цих зонах порода має підвищену вологість. Це треба враховувати під час виявлення поверхні зсуву, для чого використовують гірничі виробки й свердловини або шурфи.

Підошвою зсуву (базисом сповзання) називають лінію перетину поверхні зміщення ( сковзання) і схилу. Підошва зсуву може перебувати в основі схилу або не збігатися з ним, якщо поверхня зміщення проходить вище чи нижче основи схилу. В останньому випадку інколи утворюється так званий вал випирання.

На одному і тому ж схилі може бути не один, а декілька зсувів, причому їх підошви перебуватимуть в різних місцях. Такі зсуви називають багатоярусними. Інколи утворюються ступінчасті зсуви.

Глибина сповзання (глибина охоплення схилу зсувом) - це відстань від верхньої поверхні зсуву до поверхні сковзання, виміряна по нормалі до поверхні схилу. Визначається вона після встановлення положення і форми поверхні ковзання.

Зсувним цирком називають виїмку, що утворилася на схилі в результаті сповзання частини порід. Дугоподібна лінія зриву називається бровкою зсуву або лінією зсуву.

Зсувним тілом називають весь масив порід, що сповзли.

Ознаки зсувних зрушень, які найчастіше зустрічаються, є наступними:

Зсувні тріщини, які утворюються на перших стадіях формування зсуву. Спочатку непомітні, вони поступово розширюються і подовжуються. Розташовуються спочатку ізольовано одна від одної по опуклій кривій лінії, зверненої опуклістю в бік схилу. Поступово окремі тріщини з`єднуються між собою, утворюючи суцільну лінію відриву зсувного тіла.

Зсувні цирки.

Площини зриву, що утворюються при відриві зсувного тіла.

Вали біля підніжжя зсуву; верхні частини зсуву тиснуть на породи, які лежать нижче, в результаті чого останні випинаються у вигляді валів.

Зсувні уступи - площадки, у більшості випадків нахилені в бік схилу, - які утворилися при ковзанні тіла по криволінійній поверхні. Якщо зсув складний, то таких уступів буває декілька, тобто зсувні тіла ніби вкладені одне в одне.

Застій води, заболоченість і розвиток рослинності болотного типу, а інколи просто більш соковитої рослинності у заглибленій частині уступу зсуву. Це стається через накопичення атмосферних опадів у заглибленнях уступів.

"П`яний " ліс, або шаблевидні дерева.

Збугреність тіла зсуву. Бугри утворюються в результаті ерозійного згладження зсувних уступів і подальшої розробки ерозійних форм рельєфу.

...