Агровиробнича характеристика заданого ґрунту та заходи щодо покращення його родючості

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Ґрунтознавство з основами геології»

на тему: Агровиробнича характеристика заданого ґрунту та

заходи щодо покращення його родючості

м. Херсон - 2014 рік



ВСТУП

Раціональне, ощадливе, ефективне, рентабельне використання природних ресурсів є одним з головних пріоритетів нашого народного господарства. Чільне місце тут неодмінно посідає проблема раціонального використання землі, збереження та підвищення родючості ґрунтів у сучасних ринкових умовах господарювання за різних форм власності на землю, адже переважну більшість продуктів харчування ми отримуємо завдяки ґрунтам.

Ґрунтознавство вивчає ґрунти, їх утворення (генезис), еволюцію, будову, склад, властивості, закономірності поширення, шляхи раціонального використання у різних галузях народного господарства, передусім у зв'язку з формуванням родючості та її підвищенням у різних природно-антропогенних ландшафтах.

Метою курсової роботи є набуття уявлень щодо головних факторів формування ґрунтів та ґрунтового профілю, а також закріплення теоретичних знань про умови ґрунтоутворення та основні типи ґрунтів нашої країни.

Завданням курсової роботи являється набуття практичних навичок оцінки типової приналежності та якості ґрунту, вміння використовувати наявну інформацію для визначення процесів ґрунтотворення та оцінки типової приналежності ґрунту, вміння систематизувати науково обґрунтовані заходи щодо раціонального використання ґрунтів з метою розширеного відтворення їх родючості.

Значення курсової роботи: отримання глибоких ґрунтово-екологічних знань, що є базовими для фахівців-аграрїїв, перед якими стоїть вічна проблема - збільшення валових зборів рослинницької та пов'язаної з нею тваринницької продукції на шляхах активного, раціонального, екологічно орієнтованого, освяченого мудрістю народних традицій землекористування.



РОЗДІЛ 1

ХАРАКТЕРИСТИКА, НАРОДНОГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ ГОРНОГО КРИШТАЛЮ ТА ЦІКАВІ ВІДОМОСТІ ПРО НЬОГО

Гірський кришталь вважають найбільш поширеним мікроелементом на Землі і різновидом кварцу.

Гай Пліній Старший стверджував, що гірський кришталь (рис.1.1.) утворюється під дією холоду і що він сам є «вічним льодом». Стародавні греки вважали цей камінь льодом, замерзлим настільки, що його неможливо розтопити. Вони назвали мінерал «крісталлосом», що в перекладі означає лід. Проте в XVII в. встановили, що гірський кришталь таки камінь і ніякого відношення до льоду не має.

Хімічний склад - чистий природний діоксид кремнію (SiO2). Містить у невеликих кількостях домішки Al, Fe, Ca, Mg, Ti, Na, K, Li, OH. Встановлено 12 поліморфних модифікацій кристалічного SiO2, з них основні б-кварц, в-кварц, в2-тридиміт, в-кристобаліт. Чистий кварц безбарвний, прозорий (гірський кришталь), залежно від домішок набуває чорного (моріон), фіолетового (аметист) та інших відтінків.

Твердість за шкалою Мооса у гірського кришталю становить 7, поступаючись тільки топазу, корунду й алмазу. Піддається обробці тільки алмазом. Тому кришталь досить стійкий до впливу хімічними речовинами й фізичними ушкодженнями.

Така твердість дає можливість включити гірський кришталь у групу дорогоцінних каменів, однак його вартість однаково відносно невелика, і залежить, звичайно, від рівня його прозорості й природної цілісності кристала. Гірський кришталь має цікаві фізичні властивості. Його здатність пропускати сонячний ультрафіолет часто застосовувалася в древній медицині для знезаражування ран: гірський кришталь тримали над раною, фокусуючи на ній сонячне світло, що вбивало в рані хвороботворні бактерії. Властивість дезінфекції також застосовували й древні царі, коли використовували гірський кришталь для виготовлення кубків, чаш: вода з такої чаші вважалася, та й була насправді, цілющою.

Питома маса - 2,6 г/смі.

Колір - безбарвний.

Прозорість - прозорий.

Колір риски - білий.

Блиск - скляний.

Злам - раковистий.

Сингонія - тригональна.

Спайність - недосконала.

Гірський кришталь є діелектриком, володіє піроелектричними і п'єзоелектричними властивостями.

Розчинність у кислотах - розчиняється в плавиковій кислоті.

Включення. У кристалах гірського кришталю можуть бути присутніми найдрібніші газово-рідкі включення, що містять воду і вуглекислоту, а також тверді включення різних мінералів - рутилу, піриту та інші.

Форми знаходження у природі - зустрічаються як монокристали, так і їх друзи, щітки чи жеоди. Також для гірського кришталю характерними є двійники. Найпоширеніша в природі форма його кристалів - призма з пірамідальним верхом і низом. Великі чисті монокристали зустрічаються рідко , переважно в порожнечах і тріщинах метаморфічних сланців, в порожнечах гідротермальних жил різного типу, а також в камерних пегматитах.

Генезис. Кварц - полігенний мінерал. Утворюється з магматичних розплавів, багатих SiO2 (гранітоїди, кварцові порфіри, пегматити), газово-рідинних флуористих флюїдів (пегматити, ґрейзени) і водних лужно-хлоридних і бікарбонатних розчинів (рудоносні і нерудні кварцові жили) при гідролізі силікатних гірських порід в областях активного вулканізму (повторні кварцити).

Знаходження в земній корі. Зустрічається в пустотах, в гідротермальних та альпійського типу жилах у вигляді поодиноких кристалів, іноді друз. Відомі кристали масою понад 1 т.

Гірський кришталь зустрічається на родовищах кварцу різного генезису. Проте з практичної точки зору найбільший інтерес представляють кришталеносні кварцові жили альпійського типу: Приполярний Урал і Південний Урал, Якутія, Швейцарські і Італійські Альпи, Мадагаскар, Бразилія, Китай.

Застосування. Ще з давніх часів кришталь відомий як камінь з високою прозорістю, який може придбати відмінний блиск після полірування. В давнину кришталевими лінзами майстри-ювеліри розплавляли метал. Лінзи з кришталю застосовували і при виконанні тонких робіт. Кулі з кришталю народи Тибету використовували для лікування ран, тому що ультрафіолетові сонячні промені, що проходять через мінерал, вбивають бактерії. У Державному музеї Грузії в Тбілісі зберігається лінза з гірського кришталю діаметром 46 і товщиною 24 мм, що має дворазове збільшення. Вона знайдена на річці Апфіс в похованні IX-X ст. Також з гірського кришталю вирізали чаші, посудини, кубки. Для виготовлення ювелірних виробів і прикрас бралися прозорі відшліфовані камені.

Череп Смерті (рис 1.2) з джунглів Гондурасу - це найбільш дивовижна і загадкова знахідка нашого часу, зроблена з гірського кришталю.

У середні століття гірський кришталь застосовувався для виготовлення церковних чаш, світильників і для прикраси одягу і збруї. З XVI в. в Італії робили прозорі кришталеві судини і «скла» для дзеркал. Потім обробка гірського кришталю стала розвиватися в Німеччині, де судини обрамлялися в золоту оправу, прикрашалися емаллю, алмазами, рубінами і смарагдами. Тільки в XVIII в. гірський кришталь замінили більш дешевим склом.

Використовувався гірський кришталь і для виготовлення окулярів, якими почали користуватися в Стародавньому Китаї починаючи з V ст. Виготовляли їх із ретельно відшліфованих шматків гірського кришталю, топазу, аметисту.

У Росії родовища гірського кришталю були відкриті на Уралі в середині XVIII ст., А першими виробами російських майстрів були намиста з гранчастих кришталевих бус.

Магічним є кристал Джона Ді (1527 - 1608) - відомого англійського вченого середньовіччя. Основним його захопленням була крісталломанія - мистецтво передбачати майбутнє за допомогою магічного кристала - кришталевої кулі (рис1.3), який в наш час знаходиться в Британському музеї.

РОЗДІЛ 2

МОРФОЛОГІЧНА БУДОВА І ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЗАДАНОГО ПІДТИПУ ГРУНТУ

2.1 Межі і площа заданої зони. Умови процесів ґрунтоутворення

Зона Українського Полісся характеризується своєрідними, що відрізняються від тайгово-лісової зони, природними умовами ґрунтоутворення, які тісно пов'язані з її геоструктурою. Якраз остання і визначила формування специфічних Поліських ландшафтів. Західна частина зони розміщена в північній частині Галицько-Волинської впадини і на Поліському прогині, в основі яких залягають крейдяно-мергелеві породи, перекриті флювіогляціальними відкладами. Центральне правобережне Полісся охоплює північно-західну частину Українського кристалічного щита, складеного гранітами. Останні зазвичай перекриті льодовиковими і флювіогляціальними відкладами, але іноді виходять на поверхню. Лівобережне Полісся розміщено в межах Дніпровсько-Донецької впадини з кристалічними породами, які глибоко залягають (до 3 км), і на південно-західному схилі Воронізького кристалічного масиву з близьким заляганням крейдових відкладів. З четвертинних відкладів тут поширені льодовикові і флювіогляціальні, а також лесові породи.

Клімат

Клімат Полісся порівняно з тайгово-лісовою зоною більш м'який,теплий і вологий із середньорічною температурою 6-7 °С і кількістю опадів 550-650 мм. Західна частина знаходиться під впливом вологих атлантичних повітряних мас, і східна - арктичних. Тому із заходу на схід спостерігається поступове наростання континентальності клімату. На заході зима м'яка і тепла (середня температура становить мінус 4 °С), з частими відлигами і невеликою товщиною снігового покриву (10-15 см). Кількість опадів становить 600-650 мм. На сході зимовий період більш тривалий із середньою температурою січня мінус 7 °С і товщиною снігового покриву 30-40 см, кількість опадів - 550-600 мм. Середня температура червня на заході 18,5 °С, на сході - 19,5 °С. Відповідно із заходу на схід наростає і сума температур вище 10 ?С з 2620 до 2960 °С. Безморозний період, навпаки, довше триває на заході (170-175 днів) і менше - на сході (160 днів).

Річна кількість опадів на всій території зони перевищує випаровуваність в 1,1-1,3 раза, що обумовлює формування промивного і періодично промивного типу водного режиму ґрунтів.

Рельєф

Українське Полісся розташоване в межах великої Полісько-Дніпровської моренно-зандрової і зандрово-алювіальної низини з абсолютними висотами близько 100-200 м над рівнем моря. Окремо зустрічаються крейдяні горби чи виступи кристалічних порід з висотами 220-230 м, а Словечансько-Овручський кряж має висоту 320 м над рівнем моря. Найменші висоти (100-130 м) має північно-західна частина Полісся, що примикає до терас р. Прип'ять. На південь висота місцевості збільшується до 180-200 м і більше. Тому правобережна частина Полісся має загальний ухил із півдня на північ, до р. Прип'ять. У цьому ж напрямку течуть і річки. Лівобережне Полісся має протилежний ухил, із півночі на південь і південно-захід, до долини р. Дніпро. Середні висоти тут становлять 120-140 м над рівнем моря.

Формування рельєфу зони пов'язано з діяльністю льодовика, його талих вод, алювіальних потоків, вітру, а також з геологічною структурою окремих її територій.

У цілому рельєф Полісся плоскорівнинний з добре розвинутим акумулятивним мезорельєфом у вигляді моренної та піщаної горбкуватості (моренні горби, гряди, ози, ками, друмліни, гриви, піщані дюни та інші утворення). Зандрові рівнини між ними мають слабкохвилястий рельєф із великою кількістю маленьких озер і заболочених просторів. Давні прохідні долини зайняті нині великими торф'яниками (болота Замглай. Видра, Пористе та ін.).

Ерозійний сильнорозчленований яружно-балковий рельєф прилягає до підвищених лесових островів (Словечансько-Овручський кряж, Правобережжя р. Десни та ін.).

У західній і східній частинах зони будова сучасного рельєфу пов'язана з близьким заляганням розмитих крейдяних відкладів, які утворюють на фоні зандрових слабкохвилястих рівнин крейдяні горби, різні карстові форми, озера.

Місцями, особливо на терасах, добре розвинутий мікрорельєф у вигляді мікровпадин і піщаних горбиків.

Ґрунтоутворні породи

Ґрунтоутворні породи Полісся представлені переважно льодовиковими, водно-льодовиковими і давньоалювіальними відкладами, значно рідше озерними відкладами і лесами.

Моренні відклади поширені в зоні майже всюди, за виключенням території Малого Полісся і річкових долин, де вони розмиті. Зазвичай морена залягає окремими островками на підвищених місцях і похилих пологих схилах. На рівнинних ділянках чи пониженнях вона або розмита водами льодовика, що танув, або перекрита водно-льодовиковими відкладами різної потужності й на поверхню виходить рідко.

Моренні відклади, перенесені льодовиком, що рухався, являють собою невідсортовану масу, яка складається із суміші глини, піску, гравію, різних за розмірами валунів, залишків гірських порід тощо. Тому вони мають різний механічний склад: від піщаного і супіщаного до важкосуглинкового і глинистого, але в більшості - супіщані або піщанолегкосуглинисті. Легшими є кінцеві морени, які представляють потужні нагромадження валунів, пісків у вигляді горбів, гряд; важчими - придонні морени, що складаються з валунних суглинків і глин.

Морени - переважно алюмосилікатні кислі породи, які містять значну кількість півтораоксидів заліза й алюмінію і відносно низькі - кремнекислоти. В місцях із близьким заляганням крейдяних відкладів зустрічаються місцеві карбонатні морени з уламками вапняків та крейдяних мергелів. Морени важкого механічного складу мають низьку водопроникність, високу вологоємність, в'язкість, червоно-буре забарвлення.

Великі території Полісся зайняті флювіогляціальними піщаними, супіщаними і навіть піщано-легкосуглинистими відкладами. Піщані й глинисто-піщані водно-льодовикові наноси займають широкі пониження (долини), що були вироблені льодовиком, а супіщані - покривають вододільні території.

Флювіогляціальні відклади характеризуються наявністю у своєму складі крупного обкатаного піску (гравію), а іноді і включень невеликих уламків гірських порід. Часто після дощу гравій добре видно на поверхні. Профіль відкладень має косу (діагональну) шаруватість.

Річкові тераси покриті сучасними і давньоалювіальними відкладами. Останні породи, які утворились у минулі геологічні періоди в результаті діяльності водяних потоків річок, представляють собою добре відсортовані однорідні середньозернисті піски і дуже рідко супіски, з горизонтальною або косою шаруватістю. Сучасні алювіальні відклади, утворення яких пов'язано із щорічними наносами річок у період повені, відрізняються різноманітнішим механічним і хімічним складом. У прирусловій частині заплав вони піщані, в центральній - суглинисті. У товщі алювіальних наносів часто спостерігаються лінзи торфу, рослинні і тваринні рештки, сизі, іржаво-охристі оглеєні прошарки, прожилки.

Перевага в алювіальних і флювіогляціальних відкладах частинок піску і дуже низький вміст мулу робить ці породи пухкими, що обумовлює їх високу водопроникність, низьку вологоємність і малу водопідйомну здатність. Це також впливає і на їх хімічний склад: переважно в них кремнекислоти (до 97 %) і винятково низький вміст полуторних окислів (2-3 %), солей кальцію, магнію та ін.

Значно рідше на Поліссі зустрічаються озерні суглинки і глини: продукти вивітрювання крейди, вапняків, мергелю, щільних кристалічних порід, особливо гранітів. Невеликими острівками розміщені леси, для яких характерна тонка шаруватість і піщано-легкосуглинистий, рідше крупнопилувато-легкосуглинистий механічний склад.

Гідрологічні умови

Гідрологічні умови Полісся характеризуються близьким рівнем залягання ґрунтових вод, переважно на глибині 1,5-3,0 м, а іноді, особливо в пониженнях, у давніх долинах і низьких терасах річок вони підходять майже до поверхні, обумовлюючи заболочуваність великих територій.

Такі гідрологічні умови пов'язані перш за все з тим, що Полісся представляє собою плоску слабкодреновану низину, яка оточена з усіх сторін висотами (Білоруською, Смоленсько-Московською, Середньо-руською, Волино-Подольською), по схилах яких у низину збігають ґрунтові води. Крім того, близьке залягання від поверхні водонепроникних порід (крейдяні відклади Галицько-Волинської западини і східної частини Чернігівського Полісся, граніти Українського кристалічного масиву), а також тривалі осінні й весняні повені теж сприяють перезволженню території. При цьому води снігів, що розтають, або затяжних осінніх дощів затоплюють не тільки річкові долини, але і низькі вододіли , викликаючи поверхневе оглеєння ґрунтів.

Рослинність

Вологий клімат, легкий механічний склад, переважно піщаний і супіщаний грунт, а також безкарбонатність ґрунтоутворюючих порід обумовили суцільне поширення в минулому лісової рослинності. яка зараз значною мірою знищена. У наш час ліси становлять близько 29 % від загальної площі зони.

Великі території, покриті мореною і флювіогляціальними супіщаними відкладами, займали змішані широколистяні ліси з переважанням сосни, дуба, липи, клена, граба і з добре розвинутим трав'яним покривом. У Правобережному Поліссі переважали сосново-дубові і дубово-грабові, а в Лівобережному - дубово-липові ліси. В результаті цього на Поліссі сформувались дерново-підзолисті ґрунти з розвинутим гумусово-акумулятивним горизонтом. Чисто хвойні соснові ліси (бори) характерні для піщаних порід борових терас річок. Вершини піщаних дюн покривали зріджені ліси, під пологом яких був розвинутий покрив з лишайників і мохів. Нині у деревостої зовсім відсутня ялина. Окремі лесові острови покривали широколистяні ліси, типові для лісостепової зони.

Значні площі в Поліссі зайняті болотами, переважно низинного і перехідного типів з осоково-очеретяними рослинними асоціаціями (ситники, осоки, кислі злаки). Місцями зустрічаються і верхові сфагнові болота з низькорослою сосною та вільхою. Окремі ділянки зайняті лучно-болотною та лучною рослинністю.

2.2 Будова ґрунтового профілю і характеристика морфологічних ознак

Ґрунтовим профілем називається визначена вертикальна послідовність генетичних горизонтів у межах ґрунтового індивідуума, специфічна для кожного типу ґрунтоутворення.

Профіль ґрунту характеризує зміна його властивостей по вертикалі, пов'язана зі впливом ґрунтоутворювального процесу на материнську гірську породу. Спостерігається закономірна, залежна від типу ґрунтоутворення зміна гранулометричного, мінералогічного, хімічного складу, фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтового тіла від поверхні ґрунту всередину до незачепленої ґрунтоутворенням материнської породи. Ця зміна може бути поступовою, що відбивається плавним ходом відповідних кривих на графіках розподілу, які характеризують ті чи інші параметри ґрунту, наприклад вміст гумусу, мулистих часток, полуторних оксидів. З іншого боку, криві можуть мати ряд мінімумів і максимумів, що відбиває горизонти виносу й акумуляції тих чи інших речовин, різкі розходження в складі та властивостях горизонтів профілю.

Головні фактори утворення ґрунтового профілю, тобто диференціації вихідної ґрунтоутворюючої породи на генетичні горизонти, - це, по-перше, вертикальні потоки речовини й енергії (спадні чи висхідні залежно від типу ґрунтоутворення і його річної, сезонної чи багаторічної циклічності) і, по-друге, вертикальний розподіл живої речовини (кореневі системи рослин, мікроорганізми, ґрунтові тварини).

Будова ґрунтового профілю, тобто характер і послідовність складових його генетичних горизонтів, специфічна для кожного типу ґрунту і служить його основною діагностичною характеристикою. При цьому мається на увазі, що всі горизонти в профілі взаємно пов'язані й обумовлені. І хоча в різних типах ґрунтів окремі горизонти можуть мати близькі ознаки і властивості й бути аналогічними чи однотипними в генетичному плані, як, наприклад, гумусовий чи глейовий горизонт у різних ґрунтах, проте для кожного конкретного ґрунту завжди є комплекс взаємозалежних горизонтів, що складають його характерний профіль, а не їхня проста сума. Генетична цілісність, єдність ґрунтового профілю - основна властивість ґрунтового тіла, ґрунту як такого, що формується в процесі ґрунтоутворення з вихідної материнської породи як єдине ціле і як такий, що розвивається у часі в єдності складових його генетичних горизонтів.

Генетичні ґрунтові горизонти - це однорідні, як правило, паралельні земній поверхні шари ґрунту, що формуються в процесі ґрунтоутворення, складають ґрунтовий профіль і розрізняються між собою за морфологічними ознаками, складом і властивостями. Генетичними вони називаються тому, що утворюються в процесі генезису ґрунтів.

Генетичні горизонти в ґрунтовому профілі виступають як найважливіші однорідні складові частини ґрунтового тіла, причому їхня однорідність мається на увазі тільки в масштабі розгляду ґрунтового профілю. При іншому, більш детальному масштабі розгляду, ґрунтові горизонти виявляються неоднорідними і побудовані дуже складно.

Солонці лучно-чорноземні глибоко стовпчасті, солончакуваті на лесоподібних суглинках описані і сфотографовані у с. Крамаренки Кременчуцького району Полтавської області (дані аналізів Б. С. Носко ) .

Солонці - це ґрунти, що містять у ввібраному стані велику кількість обмінного Na (> 15% від ЄП) або інколи Mg (> 40% від ЄП) в ілювіальному горизонті.

В Україні солонці поширені в Поліській, Лісостеповій і Степовій зонах Лівобережжя, загальна площа їх досягає 4 млн. га.

Вони відносяться до категорії засолених ґрунтів, але, на відміну від солончаків, солі в цих ґрунтах знаходяться не на поверхні, а на деякій глибині.

Профіль солонцю ділиться на ряд добре виражених горизонтів (рис. 2.1):

He 0-20 см - гумусово-елювіальний (надсолонцевий), темно-сірого забарвлення, вологий, крупнопилувато-легкосуглинковий, пилуватогрудкуватий, плитчастий, пухкий, рясно припудрений SiO₂; перехід різкий.

HI(e)ks 21-41 см - солонцевий, добре гумусований, пептизований, карбонатний, засолений, темнувато-сірий, вологий, крупнопилувато-легкосуглинковий, горіхувато-призмовидний, злитий, грані структурних окремостей глянцеві і рясно припудрені SiO₂; перехід різкий.

IHpks 42-60 см - верхній перехідний, слабше попереднього гумусова ний і пептизований, карбонатний, засолений, сіро-бурий, вологий, легкосуглинистий, крупногоріхувато-стовбчастий, щільний, зустрічаються кротовини; перехід ясний.

Phiks/gl 61-71(80) см - нижній перехідний, слабогумусований і пептизований, карбонатний, засолений, сизувато-сірий, плямистий, вологий, крупнопилувато-легкосуглинистий, грудочкувато-крупногоріховий, ущільнений, в нижній частині глеюватий, в'язкий, липкий; перехід різкий.

Pglks 72(81) -130 см - карбонатний лесоподібний середній суглинок, глеюватий, засолений, сизувато-сірий, сирий, в'язкий, липкий, багато кротовин.

Загальний бонітет солонців глибоко стовпчастих становить 28, окремі - 36, 32 бали.

2.3 Гранулометричний склад ґрунту

Гранулометричний склад - один з головних діагностичних показників ґрунту, що визначає багато інших показників.

Гранулометричний склад ґрунту - це відсотковий вміст у ґрунті різних за розміром частинок або відношення фізичної глини (частинки менше 0,01мм) до фізичного піску (частинки більше0,01 мм).

Близькі за розміром механічні елементи об'єднуються в групи фракцій. Ґрунтові фракції - групи елементарних часток, які близькі за діаметром та фізичними властивостями.

Таблиця 2.1

Класифікація механічних фракцій ґрунту (за М.О. Качинським)

Розмір часток, мм	Назва механічних елементів	Група фракцій
>3	каміння	кам'яниста частка
3-1	Гравій
1,0-0,5	крупний пісок	фізичний пісок	дрібнозем
0,50-0,25	середній пісок
0,25-0,05	дрібний пісок
0,05-0,01	крупний пил	фізична глина
0,010-0,005	середній пил
0,005-0,001	дрібний пил
<0,001	мул	передколоїдна фракція
0,0010-0,0002	Колоїди
0,000200-0,000001	Колоїди

Кам'яна частка складається з каміння, сюди входять щебінь, гравій, хрящ. Ця фракція володіє правильною водопроникністю, вона перешкоджає нормальному проходженню ґрунтового процесу, складається із уламків мінералів і гірських порід.

Пісок - представлений на 80% кварцом, 20% польовими шпатами, слюдами. Фракція володіє високою водопроникністю, поганою водоутримуючою здатністю, не утворює структуру, низькою водопідйомною здатністю, не володіє зв'язністю, набуханням. При висиханні надає осідання і знаходиться в пухкому стані, характеризується високою теплопровідністю і низькою теплоємністю, капілярне підняття дуже низьке (33см), не володіє пластичністю і липкістю.

Пил складається із 60% кварцу, 20% польових шпатів і рогової обманки, авгіту, слюд. Фракція містить значну кількість вторинних мінералів, здатна до набухання, характерна слабка пластичність, липкість, високе капілярне підняття, незначна водопроникність, в сухому стані щільна.

Мул складається із 10% кварцу, 90% глинистих мінералів, органічних речовин. Водопроникність фракції нульова. Фракція характеризується високою водоутримуючою здатністю, липкістю, зв'язністю, осіданням. При зволоженні сильно набухає, збільшується в об'ємі приблизно в 4-10 разів, а при висиханні - об'єм повертається до початкового, що приводить до розтріскування її на окремості.

Гранулометричний склад солонців лучно-чорноземних глибокостовпчастих, солончакуватих на лесоподібних суглинках наглядно відображений в таблиці 2.2.



Таблиця 2.2

Гранулометричний склад ґрунту , % на абсолютно суху безкарбонатну наважку

Фракції, мм	Генетичний горизонт
	He	HI(e)ks	IHpks	Phiks/gl	Pglks	Pglks	Pglks
1,0-0,25	0,54	Не визн.	0,14	0,18	Не визн.	0,06	0,05
0,25-0,05	51,72	»	46,25	54,64	»	65,06	4,61
0,05-0,01	21,37	»	16,90	17,73	»	13,24	58,87
0,010-0,005	5,51	»	3,89	3,48	»	3,24	3,96
0,005-0,001	4,74	»	4,10	3,85	»	3,18	6,16
<0,001	16,12	»	28,72	20,12	»	15,22	26,35
Сума <0,001	26,37	»	36,71	27,45	»	21,64	36,47

Підводячи підсумки вище наведеного, можна зробити висновок, що за гранулометричним складом ґрунти переважно важкі, спостерігається чітка диференціація: гумусово-елювіальний горизонт збіднений дрібними фракціями, а солонцевий горизонт - збагачений.

2.4 Агрегатний склад ґрунту

Структурність ґрунту - це його властивість розпадатися на грудки, а структура - ґрунтові грудочки або агрегати різної величини і форми, варіативно сполучені в ґрунтовому горизонті. Якщо грудочки не розпадаються у воді, пористі, механічно міцні і мають розмір 0,25 - 10 мм, то за М.І. Савіновим їх слід вважати агрономічно цінними мікроелементами. Структурні окремості > 10 мм є брилами, < 0,25 мм - пилом (мікроагрегатами).

Розрізняють, за С.О.Захаровим, три основні типи структури: кубоподібну (частинки ґрунту добре розвинені по всіх трьох вісях симетрії), призмо подібну (сильніше виражена вертикаль), плитоподібну (чітко оформлена горизонтальна вісь). Кожен з цих типів структури ділиться на дрібніші одиниці.

Структурні відмінності в горизонті не бувають одного розміру і форми. Частіше структура буває змішаною, при описі зазначають це двома або трьома словами в послідовності зростання кількості відповідних агрегатів.

Для генетичних горизонтів солонців лучно-чорноземних глибокостовпчастих, солончакуватих на лесоподібних суглинках характерні певні форми структури (рис.2.2):

He - пилуватогрудкуватий, плитчастий;

HI(e)ks - горіхувато-призмовидний;

IHpks - крупногоріхувато-стовбчастий;

Phiks/gl - грудочкувато-крупногоріховий.

Для оцінки структурного стану, перш за все, враховують такий показник, як сума агрономічно цінних агрегатів (0,25-10 мм). За цією ознакою пропонується шкала С.І. Долгова і П.У. Бахтіна (табл. 2.3) - ступінь підготовленості ґрунту до сівби культур з середнім розміром насіння (пшениця, жито, овес).

Таблиця 2.3

Шкала оцінки структурно-агрегатного стану орних земель

№ групи	Вміст агрегатів 0,25-10 мм, %	Оцінка структурного стану
	повітряно-сухих	водотривких
5	>80	>70	Відмінний
4	80-60	70-55	Добрий
3	60-40	55-40	Задовільний
2	40-20	40-20	Незадовільний
1	<20	<20	Поганий

Не менш важливою характеристикою структурного стану ґрунту є його водотривкість. Оцінку структури грунту за водотривкістю проводять згідно таблиці Н.І.Саввінова (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Оцінка структури ґрунту за вмістом водотривких агрегатів

Вміст водотривких агрегатів діаметром більше 0,25 мм, %	Оцінка структурного стану ґрунту
Менше 10	Відсутня
10-20	Незадовільна
20-30	Недостатньо задовільна
30-40	Задовільна
40-60	Добра
60-75	Відмінна
Більше 75	Надмірно висока

Таким чином, вміст агрегатів розміром 0,25-10 мм в солонців лучно-чорноземних глибокостовпчастих, солончакуватих на лесоподібних суглинках складає в середньому 55%, що є показником задовільного структурного стану.

Так як структурний ґрунт має безліч переваг перед неоструктуреним, то в даному випадку повинні бути вжиті заходи по оструктуренню ґрунтів.

Незважаючи на переважно руйнівний для структури землеробський вплив, є чимало способів ефективної стабілізації структурного стану ґрунтів. Одним з найдоступніших агротехнологічних заходів збереження і поліпшення структури ґрунтів є їх своєчасна (за оптимальної вологості) культурна оранка (хоча її вплив також є неоднозначним). З одного боку, оранка розпушує ґрунт, сприяючи цим утворенню оптимальних за розмірами агрегатів. Однак, перевертаючи шар, вона виносить на поверхню агрегати, не стійкі проти руйнівної дії дощових крапель і рідкого стоку. При обороті шару та проході ґрунтообробних знарядь унаслідок стискання ґрунту в підорному шарі утворюється ущільнена плужна підошва. З другого - оранка прискорює розкладання органічних речовин і втрату гумусу, що також призводить до зниження водостійкості агрегатів.

Системи мінімального і нульового обробітку, за яких бур'яни знищують гербіцидами, безумовно послаблюють руйнування агрегатів, проте вони поступово збільшують ущільненість сухого ґрунту, сприяючи цим утраті великих шпар, що лише почасти компенсується безперервністю порового простору, створюваного ходами хробаків і корінням рослин.

Мінімальний і безполицевий обробітки є ефективними заходами охорони ґрунтів від ерозії та дефляції, однак при вирішенні проблем, пов'язаних з інвазіями комах, грибів, паразитів, бур'янів, звичайний плужний обробіток є кращим (особливо для ранніх із сильним розвитком коренів культур). Істотно поліпшують агрегатний склад ґрунтів (підвищують водостійкість агрегатів) багаторічні трави, оптимально включені в сівозміну.

Застосування гною є не лише джерелом додаткового живлення рослин і підвищення мікробіологічної активності ґрунтів, а й засобом поповнення запасів гумусу в ґрунтах як основного компонента, що агрегує мінеральну їх частину. Втрати гумусу в разі нераціонального сільськогосподарського використання ґрунтів позначаються насамперед на зниженні водостійкості агрегатів, призводячи до їх руйнування та загального знеструктурювання. Поповнення запасів гумусу, достатніх для агрегування (поліпшення структури) ґрунтів відбувається за рахунок систематичного угноєння, яке поліпшує агрономічну цінність структури, активізує мікробіологічну діяльність ґрунту, слугує джерелом утворення гумусу (головного агрегуючого агента), діє як добриво, що сприяє інтенсивному розвитку ризосфер культурних рослин, а через їх посередництво - утворенню агрегатів. Великий оструктурювальний вплив чинять торфокомпости, зелені добрива (сидерація), заорювані пожнивні та інші рослинні рештки.

Агромеліоративними методами оструктурювання ґрунтів є гіпсування солонців (загалом кальцинація).

Відновлення структури відбувається не лише під впливом багаторічних, а й меншою мірою однорічних сільськогосподарських культур, передусім таких, як пшениця, соняшник, кукурудза та багатьох інших культурних рослин з добре розгалуженою кореневою системою, яка виявляє чітко виражену оструктурювальну дію.

Ефективним є й штучне оструктурювання, технологічно добре розроблене, але не затребуване сільськогосподарською практикою через дорожнечу структуроутворювачів - полімери та співполімери з похідних акрилової, метакрилової та малеїнової кислот, у тому числі метакриламід.

2.5 Фізичні властивості

Фізичні властивості ґрунту - сукупність властивостей, що характеризують фізичний стан ґрунту і визначають його сприятливість до зовнішньої механічної дії. Це - щільність складення, щільність твердої фази і шпаруватість.

Щільність складення - це маса абсолютно сухого ґрунту в одному об'ємі непорушеної будови. Визначається методом ріжучого циліндра.

Щільність складення солонців становить 1,46-1,50 г/см³, що являється типовим показником для підорних горизонтів, згідно з даними таблиці 2.5, такі ґрунти є дуже ущільненими.

Таблиця 2.5

Оцінка щільності суглинкових та глинистих ґрунтів

(за М.О. Качинським)

Щільність складення, г/см3	Оцінка
< 1,00	Надмірно розпушений або багатий на органіку ґрунт
1,00-1,19	Типові показники для культурного свіже виораного ґрунту
1,20-1,29	Ущільнена рілля
1,30-1,40	Дуже ущільнена рілля
1,41-1,60	Типові показники для підорних горизонтів (крім чорноземів)
1,61-1,80	Дуже ущільнені ілювіальні горизонти ґрунтів

ґрунт агрегат водотривкий кришталь

Щільність твердої фази ґрунту - це відношення маси абсолютно сухого ґрунту до рівного об'єму води за температури + 4°С. Визначається за допомогою пікнометричного методу.

Щільність твердої фази солонців складає 2,63-2,70 г/см³.

Шпаруватість - це сумарний об'єм всіх пор ґрунту, що виражається у відсотках, по відношенню до маси ґрунту.

Сумарна шпаруватість солонців становить 44-46%. Даний ґрунт, відповідно до таблиці 2.6, має незадовільну шпаруватість для орного шару.

Таблиця 2.6

Оцінка шпаруватості ґрунтів (за М.О. Качинським)

Загальна шпаруватість для суглинкових і глинистих грунтів, %	Якісна оцінка шпаруватості
>70	Надмірно висока шпаруватість ґрунт занадто пухкий
65-55	Відмінна шпаруватість - окультурений орний шар
55-50	Задовільна шпаруватість для орного шару
50-40	Незадовільна шпаруватість для орного шару
40-25	Надмірно низька шпаруватість характерна для ущільнених ілювіальних горизонтів

Фізичні властивості орних ґрунтів - це один з найважливіших факторів їх родючості, тому через екологічно несприятливі для більшості вирощуваних рослин агрофізичні властивості, що наведені вище, солонці відрізняються низькою біопродуктивністю.

Суттєве підвищення їх родючості пов'язане з докорінною меліорацією, основною метою якої є поліпшення агрофізичного стану насичення ґрунтово-вбирного комплексу кальцієм з витісненням натрію і руйнування щільного солонцевого горизонту.

2.6 Фізико-механічні властивості

Фізико-механічні властивості ґрунтів враховують при конструюванні й експлуатації сільськогосподарських машин, нормуванні операцій з обробітку ґрунтів, зносу робочих органів, витрат паливно-мастильних матеріалів. Інтерпретація залежності росту і розвитку коренів від ґрунтово-екологічних умов також здійснюється з урахуванням фізико-механічних характеристик ґрунту, тому що опір ґрунту росту коренів енергетично подібний до проникнення в нього металевого клина. До основних фізико-механічних властивостей, належать твердість, питомий опір, зв'язність, опір розриву, зрушенню та роздавлюванню, липкість, пластичність, набрякання й усадка.

Твердість є не що інше, як опір (кгс/см²) проникненню в ґрунт будь-якого тіла певної форми (циліндра, конуса, кулі, клина). Він у висушеному важкосуглинковому ґрунті складає 150-180 кгс/см². Твердість є дуже важливим діагностичним показником екологічного стану ґрунту, перед усім його придатності для механічного обробітку (при твердості >15-20 кгс/см² витрати на обробіток різко зростають), а також використовується для непрямої оцінки здатності ризосфер освоювати кореневмісний шар. Через велике екологічне значення цієї властивості ґрунту для її визначення запропоновані різноманітні прилади - від простого ломика Желєзнова (твердість визначають за глибиною входження в ґрунт плунжера, що падає з певної висоти) до сучасного твердоміра з автоматичною реєстрацією і графічною видачею результатів на екран дисплея міні-ЕОМ з докладною диференціацією за глибиною кореневмісного шару.

Питомий опір ґрунту характеризується через зусилля (кгс/см²), що витрачається на підрізання шару, його оборот і тертя об робочу поверхню плуга. Це, за Горячкіним, сила тяги на гаку трактора (стискальне зусилля), віднесена до одиниці поперечного перерізу шару. Величину питомого опору ґрунтів установлюють за допомогою різних роботомірів. Виходячи з визначення, питомий опір слід вважати складною властивістю ґрунту, що залежить від його стану, передусім від зв'язності і структурності.

Питомий опір ґрунтів змінюється в діапазоні від 0,2 - 0,3 до 0,7 - 0,8 кгс/см² і вище та залежить від гранулометричного складу, гумусованості ґрунту, агрофону (після просапних, зернових або багаторічних трав питомий опір дуже розрізняється) і його стану (забур'яненість, наприклад, збільшує опір), а також глибини обробітку . Величина питомого опору визначає вибір класу трактора й умов агрегатування, кількість причіпних знарядь, витрати пального. На неокультурених суглинкових солонцях за питомого опору 0,9-1,0 кгс/см² навантаження буде значним, що потребує зняття 1 - 2 корпусів плуга. Для підвищення ефективності обробітку ґрунтів і зниження витрат розробляють спецпокриття плугів, застосовують поліпшені марки сталі для зменшення тертя «ґрунт - метал» тощо.

Зв'язність - це зусилля, здатне розчленувати ґрунт. Зв'язність спричинюється різними типами зв'язків - найміцнішими є суто хімічні (виникають при контакті кристалічних решіток мінералів безпосередньо або через шари різного складу - крем'янки, необоротно зкоагульованих гумусових речовин, півтораоксидів) і молекулярними (фізичними, ван-дерваальсовими), що виникають у колоїдно-дисперсних системах при їх змочуванні й утворенні менісків вологи в місцях контакту поверхонь. Останні переважають у більшості ґрунтів як оборотно зв'язні (механічно руйнуються у зволоженому стані і зміцнюються при висушуванні). Зв'язність солонців коливається в межах 80-120 кг/см³. Із збільшенням у ґрунтах вмісту крупнодисперсних елементів та їх оструктурюванні зчеплення слабшає і зв'язність зменшується. Цей показник зумовлює твердість і різні види опорів.

Пластичність - здатність ґрунтів змінювати свою форму під впливом зовнішнього навантаження і зберігати утворену форму після усунення навантаження. У пересушеному і перезволоженому стані ґрунти не мають пластичності. Ця властивість виявляється тільки у певному інтервалі зволоження між верхньою і нижньою межами пластичності. За меншої вологості ґрунт з пластичного переходить у напівтвердий і твердий, а за більшої - з пластичного в текучий чи напіврідкий стан.

Липкість - це зусилля (г/см²), потрібне для відриву ґрунту від металу (липкість «ґрунт -метал») або колеса (липкість «ґрунт - гума»). Н.А. Качинський поділяє ґрунти на виразно липкі (липкість > 15 г/см2), середньолипкі (2-5 г/см2) і слабколипкі (< 2 г/см2). Липкість виявляється тільки за певного рівня вологості, близького до верхньої межі пластичності. При обробітку ґрунту в стані липкості поверхневий шар зазнає найгрубішої деформації. Найбільшу липкість мають солонці. При вологості, коли виявляється липкість, якісно обробити ґрунт неможливо. Він налипає на знаряддя, не кришиться, за таких умов погіршується прохідність машин і збільшуються витрати пального. З цієї причини липкість - украй негативна властивість ґрунту. Будь-які агрозаходи, спрямовані на збагачення ґрунту органічними речовинами, кальцієм, поліпшення структури, сприяють збільшенню періоду, протягом якого липкість не виявляється, і одночасно зменшують її величину.

Набрякання й усадка - здатність ґрунтів змінювати свій об'єм у процесі зволоження-висушування. Прояв цієї властивості зумовлений головним чином наявністю в ґрунті гідрофільних глинистих мінералів типу монтморилоніту з рухомими кристалічними решітками, здатними до так званого внутрішньопакетного або інтраміцелярного (осмотичного) зв'язування вологи. Склад обмінно-поглинених основ у колоїдному комплексі впливає на величину набрякання (одновалентні катіони посилюють цю здатність). У вологому стані солонці сильно набрякають, цей показник досягає до 35%. Надмірне набрякання ґрунту відчутно зменшує його зв'язність, посилює розмокання і руйнування. Усадка - протилежний набряканню процес, підпорядкований тим самим закономірностям. При усадці і підсушуванні ґрунт спочатку ущільнюється, а потім починає розтріскуватися. Якщо висушування попередньо зволоженого ґрунту відбувається швидко, утворюються тріщини досить великого діаметра і глибини. Набрякання й усадку прийнято оціню вати за зміною лінійних й об'ємних параметрів зразка ґрунту щодо початкових параметрів. Набрякання й усадка постійно чергуються, спричинюючи цим сезонну динаміку структурного (загалом фізичного) стану ґрунтів.

Стиглість ґрунту. Діапазон параметрів вологості різних ґрунтів, за якої спостерігається їх найкраща придатність до механічного обробітку, свідчить про фізичну стиглість ґрунтів. У генетично різних, але подібних за гранулометричним складом, ґрунтів параметри фізичної стиглості є зближеними . У легких ґрунтів діапазон вологості з найкращою готовністю до обробітку є досить широким, а її період - набагато тривалішим. Солонцюватість скорочують обидва показники. Із цієї причини дуже важливо визначити період настання фізичної стиглості і вчасно здійснити обробіток ґрунтів. Досвідчені агрономи звичайно без проблем за допомогою прямих і непрямих методів визначають потрібний термін обробітку (за здатністю легко розпадатися зім'ятого в руці ґрунту, за посірінням гребенів тощо).

Підорна підошва, поверхнева кірка, зсідання ґрунтів. Ущільнений прошарок між орним і підорним шарами, що є наслідком обробітку ґрунту на постійну глибину, називається підорною підошвою. Її утворення пояснюється не тільки дією механічного навантаження техніки і ґрунтообробних знарядь, а й поступовим закупорюванням шпар верхньої частини підорного шару, зруйнованими в процесі механічного обробітку і переміщеними вниз дрібнодисперсними компонентами ріллі. Підорна підошва негативно впливає на ґрунтово-екологічні режими - обмежує надходження вологи, збільшує поверхневий і внутрішньоґрунтовий стік, зменшує об'єм кореневмісного шару, притискаючи основну масу коренів до верхнього шару ґрунту. Тим самим у разі дефіциту вологи збільшується ризик недоодержання врожаю сільськогосподарських культур (особливо з глибокою кореневою системою).

Об'єктивним способом діагностики наявності підорної підошви є вимірювання твердості ґрунту твердоміром вертикального типу з автоматичною реєстрацією параметрів за глибиною кореневмісного шару. Її присутність майже у всіх орних ґрунтах, безумовно, діагностує процес фізичної деградації. Для запобігання утворенню підорної підошви здійснюють диференційований обробіток ґрунту з чергуванням різних технологій, знарядь обробітку, зміною його глибини. Показово, що безполицеві способи основного обробітку (плоскорізний, чизельний) підорної підошви не утворюють.

Отже, солонці характеризуються дуже поганими параметрами фізико-механічних властивостей, тому для їх поліпшення використовують агротехнічні, хімічні і біологічні заходи.

Агротехнічними є різні способи обробітку ґрунтів, за допомогою яких можна якісно підготувати посівний шар, зруйнувати підорну підошву, брили, здійснити безліч інших агрономічнокорисних операцій. Водночас тривалий механічний вплив на ґрунт погіршує структурність, розпорошує його, переущільнює орні шари. Із цієї причини зловживати механічним обробітком не можна. Доцільно обмежитися плоскорізним або взагалі поверхневими способами обробітку. В Україні є всі передумови для широкого впровадження мінімальних способів, які сприяють не лише збереженню, а й поліпшенню фізико-механічних властивостей ґрунтів.

Хімічними способами є гіпсування та штучне оструктурювання ґрунтів. Гіпсування солонцюватих ґрунтів позитивно впливає на фізико-механічні властивості (твердість, опір обробітку, липкість та ін.). Це так звані заходи хімічної меліорації, метою яких є зміна складу поглинених катіонів (натрію в солонцюватих ґрунтах на кальцій - гіпсування). Позитивна дія цих заходів посилюється при внесенні хімічних меліорантів разом з гноєм.

Біологічні заходи є найбільш універсальними й добре відомими з давніх часів, екологічно орієнтованими, ефективними майже на всіх ґрунтах. Це передусім внесення гною та інших органічних добрив (різноманітних компостів, торфу, сапропелю тощо). Оструктурювальний ефект і відповідно поліпшення фізико-механічних властивостей можливі лише за глибокого їх заорювання під плужний обробіток восени, а в разі неглибокого внесення внаслідок швидкої мінералізації їх довгострокова (меліорувальна) дія зникає. Сівозміна і використання фітомеліоративних можливостей вирощуваної культури також впливають на фізико-механічні властивості. Особливо привабливими тут є культури суцільного посіву з глибокою кореневою системою, сидерати, рослинні рештки.

2.7 Водні властивості

Вода в природі виконує дві функції: забезпечує багато фізичних і хімічних процесів; є потужною транспортною геохімічною системою, яка сприяє переміщенню речовин у просторі. У житті ґрунту вода виконує такі функції: вона є одним із факторів ґрунтоутворення й процесів вивітрювання мінералів; гумусоутворення; хімічні реакції відбуваються тільки у водному середовищі; під впливом води проходить формування ґрунтового профілю; регулювання температури ґрунту відбувається за допомогою води; вона є одним із факторів життя рослин та організмів, а також родючості ґрунтів.

Вода у ґрунті зв'язана з ґрунтовими частинками по-різному і має різну рухливість та здатність засвоюватись рослинами. У ґрунті розрізняють такі форми води: хімічно зв'язана, пароподібна, гігроскопічна, плівкова, капілярна і гравітаційна.

Водні властивості ґрунту - властивості ґрунту, які визначають поведінку ґрунтової вологи. До них відносяться: вологоємність, водопроникність, водопідіймальна здатність, випарна здатність ґрунту.

Водопроникність - це здатність ґрунтів всмоктувати й пропускати через себе воду, яка поступає з поверхні. Це одна з важливих ґрунтово-гідрологічних характеристик, що впливає на особливості формування стоку, водний режим ґрунту. Процес руху води має два етапи: всмоктування (інфільтрація) та просочування (фільтрація).

Інфільтрація - заповнення водою вільних пор ґрунту під впливом сорбційних, меніскових, гравітаційних сил і градієнта напору. Фільтрація - безперервний рух води в насиченому ґрунті під впливом градієнта. Межею між всмоктуванням і фільтрацією вважають установлення постійної швидкості фільтрації.

Водопроникність ґрунтів знаходиться в тісній залежності від їх гранулометричного складу і хімічних властивостей, структурного стану, щільності, вологості й тривалості зволоженості. Дуже знижує водопроникність ґрунтів наявність набряклих колоїдів, особливо насичених натрієм або магнієм. При зволоженні таких ґрунтів вони швидко набрякають і робляться практично водонепроникними.

Таблиця 2.7

Межі швидкості водопроникності (за М.О. Качинським)

Водопроникність ґрунту, мм водного стовпа	Оцінка швидкості водопроникності, мм
Провальна	Більше 1000
Надмірно висока	1000-500
Найкраща	500-100
Добра	100-70
Задовільна	70-30
Незадовільна	Менше 30 мм

Водопроникність солонців складає менше 50 мм/хв., що, як видно з таблиці 2.7, є задовільним показником.

Водопроникність грає як позитивну, так і негативну роль. При низькій водопроникності можуть спостерігатися такі негативні явища, як вимокання культур, застій води на поверхні ґрунту, заболочення, стік води по поверхні схилу і розвиток ерозії. При дуже високій водопроникності не створюється достатній запас води в кореневмісному шарі ґрунту, а при зрошенні спостерігаються великі втрати води, що призводить до екологічних проблем. Для підвищення водопроникності використовується глибоке розпушування, щілювання, піскування, збагачення органічною речовиною, штучне структуроутворення.

Вологоємкість ґрунту - величина, яка кількісно характеризує ґрунтову водоутримуючу здатність. Залежно від умов утримання вологи розрізняють таку вологоємність ґрунту як польову, загальну, капілярну, найменшу, повну, максимальну молекулярну, адсорбційну молекулярну.

Найменша вологоємність відповідає капілярно-підвішеній формі вологи, що утворюється після стікання надлишку вологи в глиб ґрунту при досить глибокому заляганні ґрунтових вод. Величина найменшої вологоємності залежить від механічного, мінералогічного, хімічного складу грунту та його об'ємної щільності.

Найменша вологоємність солонців складає 22-32%.

Вологість в'янення (коефіцієнт в'янення) - вологість ґрунту, за якої проявляються ознаки в'янення рослин. Ця величина зале­жить від властивостей ґрунту (механічний склад, засолення, наяв­ність торфу тощо) і біологічних особливостей рослин. Вологолюбні рослини починають в'яну­ти при вищій, посухостійкі - при нижчій вологості ґрунту.

Вологість в'янення даних ґрунтів коливається межах 13-16%.

Водопідйомна здатність характеризує здатність вологи підніматися ґрунтовими капілярами. Через гідрофільність мінеральних ґрунтів їх капіляри добре змочуються водою, в них утворюються увігнуті меніски, які спричинюють поверхневий натяг, що ініціює підняття вологи. Чим тоншими є капіляри, тим вище піднімається волога. Якщо в піщаних ґрунтах максимальна висота капілярного підйому не перевищує 0,5-0,7 м, то в суглинистих вона є на порядок більшою (до 3 - 6 м), а в глинистих - знову зменшується (особливо помітно при їх солонцюватості). Швидкість капілярного підняття вологи також залежить від діаметра капілярів і вологості ґрунту. У посушливих (аридних) умовах підняття вологи здійснюється повільніше, ніж у гумідних. У цілому швидкість підняття вологи здійснюється згідно з кривою параболічного типу (висока швидкість на початку і подальше поступове згасання). При досягненні рівня капілярної вологоємності швидкість підняття вологи падає. Важливу роль при капілярному піднятті вологи відіграє температура, яка дуже впливає на в'язкість води. Капілярні підняття вологи за умови, що кореневмісний шар потрапляє в зону його впливу, набуває великого екологічного значення для ґрунтотворення та агрономічної практики, оскільки водний і сольовий баланс, процеси оглеєння, живлення рослин та багато інших моментів є залежними від капілярного підняття вологи.

...