Торф’яний промисел Волині: повоєнний розвиток та сучасний стан галузі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Торф'яний промисел Волині: повоєнний розвиток та сучасний стан галузі

Одним із важливих критеріїв сталого розвитку світової спільноти сьогодні є використання нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії. Головними причинами такої уваги до них є очікуване вичерпування запасів органічних видів палива, різке зростання їх ціни, недосконалість та низька ефективність технологій щодо їхнього використання, шкідливий вплив на довкілля, наслідки якого все більше і більше турбують світову спільноту.

Різке підвищення цін на імпортовані в Україну енергоносії стимулює використання низькопотенційної енергії довкілля, особливо в сфері теплозабезпечення будівель. Серед альтернативних джерел палива і енергії економічно привабливими і доступними на регіональному рівні є торфобрикети. Запозичивши досвід європейських країн та створивши належні умови для інвестиційної активності торф'яної галузі, багаті цим місцевим промислом регіони могли б вирішити проблему теплозабезпечення шляхом часткової заміни газу торфом.

Враховуючи сільськогосподарське спрямування області, наукових робіт щодо розвитку її промисловості повоєнні роки практично не існувало, за винятком праць Ф. Заставного [1] і колективної роботи волинських дослідників за редакцією О. Михайлюка [2]. Автори звертають увагу лише на позитивну сторону відбудови народного господарства, матеріал про розвиток місцевих промислів практично відсутній. До питання відродження торф'яної галузі на Волині, як забутого промислу, час від часу звертаються у своїх замітках журналісти. Низку проблем економічної історії повоєнної Волині, в тому числі розвитку місцевих промислів, в контексті соціально-економічного розвитку краю піднімає у своїх дослідженнях автор статті [3].

Метою статті є висвітлення історії становлення та розвитку торфозаготівлі як місцевого промислу Волині у 40-50-ті роки XX ст. та обґрунтування сучасної потреби відродження торф'яної галузі, зокрема, на Волині. Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань: проаналізувати становлення торфозаготівлі як місцевого промислу Волині у повоєнні роки; навести дані про основні родовища торфу в Україні, географію їх концентрації, сфери застосування; на прикладі європейського досвіду довести економічну привабливість і доступність торфосировини як альтернативного джерела тепла та енергії.

Торф'яна промисловість України була започаткована у 1919 р. і вважається однією з найстаріших галузей паливної промисловості. До середини б0-х років минулого століття торф використовувався як паливо для електростанцій, цукрових і спиртових заводів, шкіл, лікарень та частково населення. З розвитком газифікації та електрифікації торф почав втрачати позиції як енергетичний ресурс. Торфобрикетні заводи будувалися й далі, оскільки цей вид палива був надзвичайно популярним у побутових споживачів, до яких не дійшла газифікація.

Основні родовища торфу в Україні зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Волинській, Рівненській та Львівській областях. Торф, як і буре вугілля, через низьку теплотворну здатність має значення лише як місцеве паливо. Близько 70 відсотків видобутку торфу припадає на Полісся. Найбільш значні поклади торфу мають Волинська (0,46 млрд. т), Рівненська (0,36), Чернігівська (0,28), Київська (0,27) та Львівська (0,22) області.

Споживачами торфу є невеликі ТЕС, житлові будинки. У сільському господарстві його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит, як органічне добриво. У хімічній промисловості торф використовують для отримання горючих газів, дьогтю, коксу, етилового спирту, штучного воску і багатьох інших потреб.

Промисловий видобуток торфу на Волині активно ведеться у повоєнні роки. Враховуючи те, що у 40-50 роках XX ст. вугільна промисловість Волині знаходилася лише на етапі становлення, основний паливний баланс області складала місцева сировина - ліс і, зокрема, торф. У післявоєнні роки торф став широко використовуватися як паливо для районних електростанцій, місцевої промисловості і побутових потреб та як сировина для розвитку торфохімії.

Згідно даних кадастру торфородовищ Українського Науково-дослідного інституту палива, в області нараховувалося 32 торф'яники, загальною площею 14,1 тис. га і запасами повітряно - сухого торфу 52,4 млн. тонн [4, арк. 7-8]. До 15 відсотків усіх торфових запасів УРСР припадало на Волинську область. Це пояснювалося великою заболоченістю північних районів краю, де й залягали родовища. По своїй якості торф відносився до першої та другої категорії, зольність його доходила до 25 відсотків з середньою калорійністю 2800 калорій в одному кілограмі.

Станом на 1946 р. промислова розробка торфу велась у незначній кількості, його поклади були розвідані недостатньо. В основному торф залягав у вигляді окремих торфовищ із запасом до 100 тис. тонн повітряно-сухого торфу. Основні торфовища знаходилися біля с. Журавичі Цуманського району, де залягало до 1,5 млн. тонн. Крім того, в недосліджених районах (Маневицькому, Колківському) запаси сягали до 220 млн. м3. За прогнозами, загальна кількість торфу в області доходила до 1 млрд. м3, що мало забезпечити її на десятки років.

У 1946 р. облпаливпром займався розробкою торфовищ в Луцькому, Торчинському, Ківерцівському, Рожищенському, Ковельському, Володимир-Волинському та Берестечківському районах, де знаходилися запаси до 2 млн. тонн торфу. У 1946 р. було добуто 15981 т. палива, що складало 60,3 відсотки від запланованого. Основною причиною невиконання плану був нестаток робочої сили. Згідно плану на торфорозробках мало працювати 636 осіб, фактично працювало 378 осіб [5, с. 3].

Мінімальна потреба в торфі всіх галузей обласного господарства, включаючи промислові й комунальні підприємства обласного і республіканського підпорядкування, школи, культосвітні заклади, лікарні, заклади охорони здоров'я, організації й установи, а також для побутового споживання населення (без врахування сільського населення) у 1952 р. складала 200-225 тис. т. Видобуток торфу підприємствами Облпаливтресту, Облмісцевпрому і Облпромради в 1952 р. повинен був скласти 68 тис. т., але покривав реальні потреби лише на третину. Недостатні 130 - 155 тис. т. торфу потрібно було покривати за рахунок дров, запаси яких з кожним роком зменшувались, а також за рахунок завозу донецького вугілля й частини торфу із Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Львівської областей.

Тим часом загальні потреби торфу в області постійно зростали. У 1952-1954 рр. планувалося будівництво ряду промислових підприємств союзного й республіканського значення (крохмалопаточний завод, цукровий завод, завод натурального каучуку), які проектувались на місцевому паливі (торфі). З 1952 р. різко збільшилися потреби в торфі обласного центру у зв'язку із скороченням споживання дров і вводом в експлуатацію Луцької електростанції (річна потреба - 25 тис. т.), а також з переводом на місцеве паливо ряду комбінатів харчової промисловості республіканського значення - пивзаводу, спиртзаводу, хлібзаводу, річна потреба яких становила 20 тис. т. палива. Торф був потрібний також для шкіл, лікарень й інших промислових і комунальних підприємств, та для потреб населення - 60 тис. т. Всього для обласного центру необхідно було 100 - 110 тис. т. торфу.

На початку 50-х років обласний центр споживав паливо із Гавчицького торфопідприємства обласного підпорядкування, видобуток якого складав 17 тис. т. в рік. Через відсутність коштів на капітальні роботи для розвитку обласної промисловості, вказане підприємство розвивалося вкрай повільно. Навіть якщо б збільшити видобуток торфу до повної проектної потужності (50 тис. т. в рік), на що б знадобилися капіталовкладення в сумі 4,5 млн. крб., Гавчицьке торфопідприємство не змогло б задовольнити потреби у торфі обласного центру.

Крім відсутності капіталовкладень і необхідної кількості робочої сили, існувала проблема раціонального транспортування торфу. Вивіз сировини здійснювався в основному кінним транспортом, а також за допомогою вузькоколійки (ВЗК) на проміжний торф'яний склад, що знаходився при шосейній дорозі Луцьк - Ківерці-Колки, на відстані 6-7 кілометрів від торф'яного масиву Гавчиці. Для забезпечення безперервного вивозу торфу слід було покращити під'їзди до штабелів торфу, однак коштів на виконання цих робіт не виділялось, а власними силами без обладнання і матеріалів зробити це було неможливо.

Проблему забезпечення обласного центру і прилеглих до нього районів та міст Ковеля, Володимира-Волинського торфом можна було вирішити лише шляхом створення великого торфопідприємства республіканського значення на базі Журавичівського торфомасиву. Крім доброякісного родовища, тут були сприятливі умови для транспортування торфу, а саме: магістральні залізні дороги широкої колії, що знаходилися поруч, магістральні шляхи вузької колії, що проходили за 8 км від торфомасиву [4, с. 7-8].

У ході видобутку торфу з кожним роком все гостріше поставала потреба раціонального використання земельних площ на торфоболотних масивах після виробки торфу. Станом на 1950 р. в області таких земель було вже понад 310 га. Вони знаходились у занедбаному стані і випадали із господарського обороту, ставали вогнищами забур'янення, розповсюдження малярійного комара тощо. Організації, які видобували торф, не впорядковували площі після його видобутку, залишали їх у повному безладі, а місцеві радянські та сільськогосподарські органи, правління колгоспів і держгоспів, у користуванні яких знаходилась земля, не вимагали від торфодобуваючих організацій приведення цих площ у стан, придатний для подальшого сільськогосподарського використання.

Рада Міністрів Української РСР неодноразово давала вказівки, щодо приведення площ у придатний для сільськогосподарського використання стан. Пропонувалися розглянути можливості й доцільність щорічної передачі колгоспам або іншим землекористувачам вироблених протягом року і впорядкованих площ торфовищ [6, арк. 15]. У ряді господарств області, з метою підвищення врожайності зернових і технічних культур, селяни практикували удобрення полів сумішшю гною з торфом. Так, зокрема, в Устилузькому районі у 1953 р. хлібороби заготували близько 70 тонн торфу на добриво [7, с. 1]. Крім того, він використовувався для так званих торфоперегнійних горщечків, у яких вирощувалась розсада. Це давало можливість значно підвищити урожайність овочевих культур і скоротити строки їх достигання [8, с. 1].

Таким чином, у 40-50-х роках торф складав вагому частку в паливно-енергетичному балансі області і використовувався, в основному, як паливо для потреб місцевої промисловості та населення, а також у сільському господарстві. Через недоліки централізованого керівництва місцевими промислами, які не враховували специфіки та економічного потенціалу Волині, галузь була недостатньо розвинута, хоча природні багатства краю дозволяли забезпечити їх продукцією не лише область, а й сусідні регіони.

В останні роки науковці світу посилено шукають шляхи і методи переходу на альтернативні джерела енергії. На високому державному рівні розуміють необхідність використання природних ресурсів, якими багата держава, адже Україна до сьогодні залишається одним з найбільших у Європі споживачів блакитного палива. То ж сміливо можна говорити про потребу відродження старого місцевого промислу Волині - торфозаготівлі. Продукція цієї галузі, за підтримки держави та інвесторів, може стати альтернативою дороговартісному газу, джерелом тепла та енергії.

Сьогодні із 34 заводів, які функціонували в Україні, стабільно працює тільки три. Один в селі Смига Рівненської області, а два - у Маневицькому районі Волині. Тому, понад 70 відсотків українського торфобрикету виготовляють саме на Волині.

Найбільшим в Україні виробником екологічно чистого виду палива - торф'яних брикетів є державне підприємство «Волиньторф». Продукцію волинян, які виробляють шість із десяти українських торфобрикетів, купують споживачі із 17 областей. Сьогодні «Волиньторф» об'єднує два торфобрикетні заводи: у Маневичах і «Сойне» у селі Прилісному. На двох заводах працює 370 людей. Торфобрикетний завод «Сойне» в Прилісному введено в експлуатацію у 1983 році. Проектна потужність заводів складає 100 тисяч тонн в рік.

Ринок збуту торфобрикетів підприємства постійно розширюється за рахунок експорту у Польщу, Угорщину, Словаччину, Німеччину, Чехію, Швецію як альтернатива дорогому природному газу. Волинське паливо охоче купують поляки, чехи, німці. В останні роки зацікавилися торфобрикетами шведи. Бережливі та підприємливі шведи купують наше паливо і возять за кілька тисяч кілометрів - і їм це вигідно. Залізницею доставляється торфобрикет в порт Клайпеда, звідси баржею (одна партія 2800 тонн) морем у Швецію. Попри те, що шведам потрібно долати кордони з Білоруссю і Литвою і транспортувати волинські брикети на величезну відстань, працювати з нашим підприємством усе ж вигідно. Євросоюз повертає 20 відсотків ціни за наше паливо, як таке, що в перспективі відновиться, а тепер працює на ідеї «зеленої» енергетики [9]. Ще одним партнером є Словаччина. Підприємство, яке виробляє целюлозу, потребує в місяць 20 тисяч тонн торфопродукції. Згідно контракту, «Волиньторф» спроможний дати поки що лише п'ять тисяч тонн.

Фахівці стверджують, що нічого нового винаходити не потрібно, адже передові країни, котрі реалізують ідею «зеленої» енергетики, мають вагомий досвід і мають чим поділитися. Далеко не бідні країни, такі, як Фінляндія і Швеція зробили ставку на недороге та ефективне паливо. Найбільшими споживачами паливного торфу у світі є Фінляндія та Ірландія. В Ірландії його частка у національному енергобалансі становить понад 15 відсотків, у Фінляндії - 11 відсотків [10].

Проект своєрідної торф'яної революції спрацював у Фінляндії після Другої світової війни. Сьогодні 40 відсотків теплової галузі цієї північної країни працює на торф'яній сировині. Фіни будують електростанції біля торфовищ, щоб у такий спосіб зменшити витрати на транспортування і зберігання торфобрикетів і максимально здешевити виробництво [11].

Сьогодні продукція ДП «Волиньторф» користується попитом, є стабільний збут. Завдяки йому недорогим паливом обігрівають заклади освіти та медицини. Як повідмив директор підприємства Іван Киричик, за 5 місяців 2015 року на «Волиньторфі» виготовлено 37,3 тисячі тонн торфобрикетів та видобуто 55,9 тисяч тонн торфу. І це - за неповної забезпеченості площами для видобутку торфу. Порівняно з минулим 2014 роком, збільшення виробництва у 2015 р. становить 5,5%. Досить непоганою є середня зарплатня працівників - 4472 гривні. Щодо реалізації продукції, то 12 відсотків її купує населення, 39 відсотків - бюджетні установи, 34,2 відсотка - комунальні підприємства, комерційні структури і 14 відсотків продукції експортують.

Таким чином, 47 відсотків видобутого торфу реалізують на Волині. Втім, за результатами першого півріччя 2016 року підприємство, яке завжди було прибутковим, має збитки більше 2 мільйонів гривень.

Якою буде подальша доля підприємства поки невідомо. Як зазначив нинішній голова облдержадміністрації В. Гунчик, підприємство або віддадуть для приватизації, або передадуть у комунальну власність. Область, з його слів, зацікавлена у другому варіанті, адже підприємство прибуткове, запасів торфу вистачить на 100 років [12].

Таким чином, ретроспективний аналіз розвитку торф'яного промислу Волині засвідчує, що у 40-50-і роки минулого століття торф займав вагому частку в паливно-енергетичному балансі області. Виклики сьогодення - очікуване вичерпування запасів палива, різке зростання їх ціни, шкідливий вплив на довкілля - змушують шукати альтернативні джерела палива і енергії економічно привабливі й доступні для регіону, а отже, по-господарськи глянути на природні багатства краю.

Дилема чи може торф стати певною альтернативою дорогому газові поки не вирішена. І хоч керівники деяких українських регіонів уже заявили про перехід на цей вид палива, який, на думку експертів, частково може замінити дороговартісний газ, проте для ширшого використання торфу, як палива, потрібна державна підтримка та хороші інвестиції.

Проблема розвитку торф'яної галузі на Волині потребує подальших досліджень фахових економістів, екологів, істориків. Допоможе у цьому згадуваний досвід європейських країн, які вдало вирішують свої енергетичні питання охоче купуючи волинські торфобрикети. Є сподівання, що найближчим часом цей енергетичний ресурс буде давати тепло українцям, а не згоряти на полях.

Джерела та література

торфозаготівля родовище промисел

1. Заставний Ф.Д. Край вугілля, нафти й газу/ Ф.Д. Заставний - Львів: Кн.-журн. вид-во, 1960. - 139 с.

2. Історія Волині. З найдавніших часів до наших днів. - Львів: Вид-во при Львівському держ. унті видавничого об'єднання «Вища школа», (Відповід. ред. Михайлюк О.Г.), 1988. - 238 с.

3. Сушик І.В. Розвиток місцевих промислів на Волині в 40-50-і роки ХХ століття /І.В. Сушик/ Економічні науки. Серія «Економічна теорія та економічна історія». Збірник наукових праць. Випуск 1 (2). - Луцьк, 2004. - С. 111-121.

4. Державний архів Волинської області (далі Держархів Волинської обл.) ф. Р-677, оп. 4, спр. 35, арк. 7-8.

5. Прасок О. Природні багатства Волині // Радянська Волинь. - 1946. - 21 липня. - С. 3.

6. Держархів Волинської обл. ф. Р-677, оп. 2, спр. 25, арк. 15.

7. Ковальчук П. Заготовляють торф на добриво // Устилузька правда. - 1953. - 18 січня. - С. 1.

8. Матвіюк А. Розпочали виготовлення торфоперегнійних горщиків // Устилузька правда. - 1953. - 27 грудня. - С. 1.

9. Із мулу колишніх боліт «карбують» валюту для держави // Урядовий кур'єр. - 23 листопада. - 2012. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukurier.gov.ua/uk/artides/iz-mulu-kolishnih - bolit-karbuyut-valyutu-dlya-derz/

10. Чи стане торф альтернативою російському газу? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.radiosvoboda. org/a/24723113.html

11. Гарбарчук К. Шведи купують український торф // Вісник. - 24 лютого. - 2010. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://visnyk.lutsk.ua/2010/02/24/9693/

12. «Волиньторф» отримає нові родовища, якщо підприємство буде комунальним // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.volynnews.com/ news/ society/ volyntorf-otrymaye-novi-rodovyshcha-iakshcho - pidpryyemstvo-bude-komunalnym/

Размещено на Allbest.ru