Історія становлення України

Взагалі у стосунках з Річчю Посполитою П. Сагайдачний дотримувався «угодницької політики» через компроміси до вольностей. Сагайдачний відстоював права та інтереси козацької старшини, що іі тих історичних умовах сприяло формуванню козацької еліти з її Майбутніми державотворчими намаганнями. Гетьман вважав, що збройна боротьба проти польського гноблення, враховуючи міць Речі Посполитої, приречена на поразку. Свідченням цього було жорстоке придушення козацько-селянських повстань 1591--1596 pp. під Проводом К. Косинського та С. Наливайка. Зважаючи на реальну силу козацтва, Сагайдачний усе робив для того, щоб перетворити його на високоорганізоване та дієздатне військо.

Така поміркована політика Сагайдачного викликала супротив нереєстрового козацтва на чолі з «народним» гетьманом Я. Бородавкою, який виражав інтереси рішуче налаштованих козаків, закликав до народного повстання та надання козацьких прав всьому населенню України.

Використовуючи суперечності між Річчю Посполитою та Московською державою, намагаючись досягти більшої самостійності Запорожжя, Сагайдачний посилав посольства до Москви, де велися переговори про спільні дії проти татар і турків. Гетьман також намагався заручитися підтримкою Москви у справі захисту українського православного населення Речі Посполитої. Усі дії Сагайдачного свідчили про відстоювання ним загальноукраїнських інтересів.

В умовах фактичної заборони православної Церкви в Речі Посполитій після Берестейської унії 1596 р. Сагайдачний, скориставшись перебуванням у 1620 р. у Києві Ієрусалимського патріарха Феофана, домігся відновлення православної ієрархії. Патріарх висвятив п'ятьох єпископів та Київського митрополита (ним став Й. Борецький). А вступ всього Війська Запорозького до Київського православного братства доводив, що козацтво взяло православну віру під свій захист та опіку. З цього моменту козацтво перетворилося на провідний фактор збереження православ'я, а отже, і українського народу як етнічної єдності. У 20-х pp. XVII ст. відбулося також переміщення центру політичного та культурного життя України у Київ -- столицю Київської Русі, духовну твердиню українського народу.

12. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну

Перші згадки про українських козаків з'явилися наприкінці XV ст. В одній з хронік згадується похід польського війська у Східне Поділля (1489), під час якого пересуватися у степах можна було лише за допомогою тамтешніх козаків, які добре знали місцевість.Козацтво виникло у тяжкий для українського народу період, коли його державність була втрачена, а землі -- захоплені іноземними державами. З XVI ст. чисельність козаків постійно зростала. Вони розселялися у збудованих ними хуторах та слободах, козацьких містах Чигирині, Каневі, Черкасах, Корсуні тощо. Таких козаків називали городовими. Основними заняттями козаків були мисливство, рибальство, бджільництво, скотарство; поступово розвивалося землеробство. Саме вільне козацтво освоїло величезні південні простори, саме воно стало тією соціальною верствою, яка виступила проти феодально-кріпосного гноблення, за свободу українського народу.

Польські і українські магнати, що мали прикордонні землеволодіння та замки, наймали козаків (вони отримали назву «надвірні») для охорони своїх маєтків та придушення виступів селян та міщан. Такі козаки звільнялися від виконання повинностей, одержували грошову платню та земельні наділи.

Але в цілому виникнення козацтва викликало у королівської влади й феодалів ненависть і страх. Було зрозуміло, яку загрозу для них має поява великої кількості вільних людей. Крім того, польсько-литовська влада прагнула захопити освоєні козаками землі з метою власного збагачення та обернення козаків на своїх підданих. Під тиском феодалів, не бажаючи служити у надвірних козаках, більшість утікачів йшли далі на південь, за дніпровські пороги. Козаки селилися понад Дніпром і Південним Бугом та їхніми притоками -- Оріллю, Самарою тощо. Тут козаки засновували рибні та мисливські промисли, пасіки та зимівники (хутори).

Сусідство з Кримським ханством змушувало кожного козака мати зброю, володіти нею та бути завжди готовим до захисту. Козаки почали будівництво невеликих укріплень -- січей. Тож в умовах, коли польсько-литовська влада була нездатна захистити південні кордони від татар, козацтво виступило як захисник українського народу від руйнівних нападів татар і турок, а згодом і як антифеодальна, національно-визвольна сила.

У середині XVI ст. (бл. 1552) староста Канівський та Черкаський Дмитро Вишневецький (Байда) створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр -- першу Запорозьку Січ. Пізніше вона була перенесена на о. Томаківка (біля сучасного м. Марганця Дніпропетровської області), а потім її розташування неодноразово змінювалося. З часом термін «Запорозька Січ» розповсюдився на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Від заснування до ліквідації російським царизмом у 1775 p., тобто понад 200 років, Запорозька Січ була центром боротьби українського народу проти соціального та національно-релігійного гніту, захисником від іноземних загарбників, славою та гордістю українців.

Як політична організація Запорозька Січ була військово-демократичною козацькою республікою. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була козацька рада. Вона розглядала найважливіші питання внутрішнього та зовнішнього життя: про мир і війну, зносини з іншими державами, про розподіл земель та угідь тощо. Рада обирала уряд Січі -- козацьку старшину -- гетьмана або кошового отамана (з середини XVII ст. ця посада називалася тільки «кошовий отаман»), суддю, писаря, осавула тощо. На раді могли бути присутні всі козаки, і у кожного було право голосу.

Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали ще «кіш», або «Кіш Запорозький» (ставка командувача). Запорозьке військо складалося з куренів (їх було 38) на чолі з курінними отаманами, які обиралися козаками кожного куреня. Курені мали назви місцевостей, з яких походили козаки: Київський, Полтавський, Корсунський тощо.

У запорозьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Саме вона була характерною рисою духовного життя козацтва. Тому Запорозьку Січ називали «Християнською козацькою республікою».

На Січі не існувало писаних законів і права, але козаки створили власне право, яке ґрунтувалося на старих звичаях та традиціях. Ідеалом життя козаків були свобода, рівність і братерство.

Українське козацтво мало свої символи -- відзнаки, або клейноди. Серед них -- хоругва (прапор, головна святиня козацтва), булава (символ гетьманської влади та кошових отаманів), бунчук, печатка з гербом (на ній було зображено козака із самопалом), литаври тощо. Усі козацькі клейноди по закінченні терміну передавалися новообраній старшині, зберігалися у січовій Покровській церкві або у скарбниці.

З часом козаки виробили оригінальне бойове мистецтво. На суші вони використовували такий вид бойового порядку, як табір, самообкопування. А на морі на своїх швидких човнах -- чайках досягали далеких татарських та турецьких берегів.

Таким чином, козаки, створивши Запорозьку Січ, заснували організацію, яка мала своєрідну форму державності: територію, владу, військо, клейноди, скарбницю тощо. Юридично Січ підлягала польсько-литовській владі, але козаки вважали себе вільною громадою.

Кримське ханство та Туреччина були занепокоєні появою фортеці на о. Хортиця. У 1557--1558 pp. хан Девлет-Гірей І зробив кілька спроб знищити Січ, але йому це не вдалося. Козаки на чолі з Д. Вишневецьким здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, здійснили похід у Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. Під час походу у Молдову у 1653 р. Д. Вишневецький потрапив у полон і був виданий турецькому султану. Після жорстоких катувань легендарного організатора Січі було страчено. Пам'ять про Д. Вишневецького збереглася у народних піснях і думах, де він виступає під іменем Байди.

Польські правлячі кола невдовзі зрозуміли велику роль козацтва у захисті від нападів кримських татар та турків. Через 20 років після заснування Запорозької Січі, у 1572 p., король Сигізмунд II Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. Цей крок пояснювався небажанням польської влади загострювати відносини з ханом і султаном, які постійно скаржилися на козаків за їхні напади на татарські та турецькі володіння. 300 заможних козаків було записано до особливого списку -- реєстру на чолі з польським шляхтичем. За постійну службу реєстровцям надавалися привілеї (платня грошима, звільнення від податків та повинностей). Це рішення польського уряду свідчило також про офіційне визнання нового соціального стану в Україні.

Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. Фактично через створення найманого привілейованого війська одна частина козацтва протиставлялася іншій; основна маса козаків не могла потрапити до реєстру та оголошувалася поза законом. Також це приводило до поступового формування козацької еліти, яка отримувала гарну освіту, оволодівала іноземними мовами і на яку впливала європейська культура.

У 1578 р. король Стефан Баторій (1576--1586) збільшив реєстр до 600 козаків. Окрім платні, звільнення від податків та повинностей, за реєстровими козаками визнавалися незалежність від державної адміністрації і суду, право на землеволодіння. Старшина, полковники і командувач реєстровим військом (згодом гетьман) призначалися королем, а пізніше обиралися на козацькій раді і затверджувалися урядом. Реєстровцям було передано у володіння м. Трахтемирів (на Київщині), де були монастир, арсенал та шпиталь. Король також вручив реєстровим козакам клейноди.

Кількість реєстру не була постійною. Під час воєн, коли зростала потреба у збройній силі, польський уряд збільшував його. І навпаки, коли така потреба зменшувалася, реєстр скорочувався за рахунок виключення з нього козаків, яких називали «випишиками». Щоб не ставати кріпаками, випищики подавалися на Січ. Уряд також зменшував реєстр після придушення козацько-селянських повстань. Так, у 1590 р. налічувалася 1 тис. реєстровців, у 1619 р. -- 3 тис, а за П. Сагайдачного під час Хотинської війни з Туреччиною та Кримським ханством (1620--1621) -- навіть 40 тис. козаків.

13. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648--1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї.

Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави -- Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. -- вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов?язкові для всіх нормативні акти -- універсали. Система органів публічної влади мала три рівні -- генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний -- з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих -- отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним Гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об?єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100--150 тис. осіб.

14. Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького

Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький, який народився приблизно 1595 р. (місцем народження вважається Суботів) у родині дрібного шляхтича. Здобув добру на той час освіту в школі лембер-зьких єзуїтів. Вільно володів латинською, польською, турецькою і татарською мовами, добре знав історію, географію, право.

У 1620 р. разом із батьком узяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Хмельницький потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту. Запорожці викупили його. Повернувшись у рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

За свідченням сучасників, Хмельницький був активним учасником Переяславської битви 1630 р., в якій повсталі козаки і селяни на чолі з Т.Федоровичем розбили шляхетські війська Конєцпольського. Одну з провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. У Запорозькому Війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику, він пройшов справжню школу міжнародних відносин.

Запорозька Січ, що знаходилася тоді на Микитиному Розі (поблизу міста Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з Повстанським рухом на Наддніпрянщині та розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборів-ським договором.

Битва під Жовтими Водами - це яскрава сторінка в історії військового мистецтва козаків. Військо Хмельницького налічувало 8-10 тис. козаків при 4 гарматах, до якого приєднався татарський загін, а пізніше 4-5 тис. реєстрових козаків. В ніч на 6 травня 1648 р. польське військо, яке після першої сутички з козаками зачинилося в укріпленому таборі, зробило спробу відійти на з'єднання з іншою частиною своїх військ, біля урочища Княжі Байраки натрапило на засідку і було вщент розгромлене. Майже З тис. поляків (серед них був і смертельно поранений С.Потоцький) потрапили в полон.

У битві під Корсунем (травень 1648 р.) Хмельницький, керуючи 15-тис. загоном, змусив 20-тис. армію Речі Посполитої залишити вигідні позиції та прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості - Гороховій Діброві. Шеститисячний резерв М.Кривоноса, вдаривши Із засідки, завершив розгром поляків. Коронні гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський потрапили в полон, а разом з ними весь обоз і прапори.

Такі ж принципи стратегії й тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 21-23 вересня 1648 р. на берегах р.Ікви. Сили сторін були приблизно рівними - до 100 тис. козаків і 5 тис. татар проти 80-90 тис. поляків. Центральним пунктом битви була гребля через річку. В перший день вона двічі переходила з рук в руки, потім поляки оволоділи нею. Однак 13 вересня Хмельницький захопив її і розпочав наступ на польські позиції, що і привело до втечі частини поляків увечері і паніки серед тих, хто залишився. Перемога у цій битві відкрила шлях до визвольного походу в західноукраїнські землі.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві відкрила повстанцям шлях на Західну Україну.

15. Формування збройних сил Гетьманщини

Прийшовши до влади гетьман Павло Скоропадський взявся за розбудову української армії, незважаючи на всілякі перешкоди. Військовим міністром гетьман назначив генерала О.Рагозу, віце-міністрами генерала О.Лігнава і контр-адмірала М.Максимовича. Було організована Генеральний Штаб в такому складі, - начальником залишився О.Сливинський, який перебував на цій посаді ще за Центральної Ради, помічник начальника штабу - полковник Какурін, перше генерал-кватирмайстерство з підвідділами-оперативними, розвідковим, зв'язку, топографічним і закордонним - генерал Дроздовський, друге генерал-катирмайстерство з підвідділами мобілізаційним, організації війська та головної шкільної управи - генерал Прохорович. Залізничний відділ, інспектура артилерії, військово-технічна інспектура та інспектура повітряних сил підлягала безпосередньо начальнику штабу.

Рада міністрів 24 липня 1918 року ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила план організації армії вироблений генеральним штабом. Протягом літа були ухвалені також закони про організацію військового судочинства, військово-санітарної служби та постачання. Час дійсної військової служби визначено на термін два роки в піхоті, в кінноті та артилерії три роки, на флоті чотири; служба в запасі мала тривати до 38 року життя, а в ополченні від 39 до 45 року життя. У мирному стані армія повинна була налічувати 175 генералів, 14930 старшин, 2975 військових урядовців, 291221 підстаршин і козаків та 63081 коней. Щорічні видатки на військо ухвалені в сумі 1,254 міліардів карбованців. Набір новобранців до армії призначено на 15 листопада 1918 року і 1 березня 1919 року. В загальному українська армія повинна була б складатись з восьми армійських корпусів, одної сердюцької дивізії, восьми корпусних кінних полків, окремої таврійської пішої бригади, чотирьох кінних дивізій, окремої кінної бригади, двох понтонних куренів, трьох окремих важкогарматних бригад, трьох повітряних інспектур, двох інспектур повітроплавних куль, ескадрилії бомбардувальників, повітряної школи, чотирьох залізничних куренів, дев'яти інспектур кінного ремонту, восьми ремонтних депо, булавного кінного полку, чотирьох запасних кінних полків, 108 повітових комендатур, а також до осені 1918 року мали бути організовані військова академія з трирічним навчанням, чотири кадетські школи, дві військові школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. Корпуси мали поповнюватись територіально і одержували назви за своїм розташуванням 1 - волинський, 2 - подільський, 3 - одеський, 4 - київський, 5 - чернігівський, 6 - полтавський, 7 - харківський, 8 - катеринославський. Корпус складався з двох піхотних дивізій, двох бригад польових гармат, одної бригади важких гармат, одного корпусного кінного полку, чотирьох радіотелеграфічних сотень, чотирьох мотоброньованих сотень, одного повітряного парку, одного технічного куреня, одного санітарного куреня і двох залізничних сотень.

Піхотна дивізія складалась з трьох піхотних полків; піхотний полк з трьох куренів; курінь з трьох стрілецьких сотень і сотні скорострілів. Кінна дивізія мала дві бригади, один кінно-гарматний полк, кінну сотню піонерів, сотню мотоциклістів, сотню кінних розвідників; бригада складалась з двох кінних полків, полк з п'яти кінних сотень і кінна сотня скорострілів.

В склад 1 кінної дивізії увійшли полки: 1 кінний чугуївський, 2 ізюмський, 3 чернігівський, 4 сумський; до складу 2 кінної дивізії: 5 кінбурнський, 6 ольвіопільський, 7 володимирський, 8 український; до складу 3 кінної дивізії: 9 тираспільський, 10 новгородсіверський, 11 одеський, 12 полтавський; 4 кінної дивізії: 13 стародубський, 14 охтирський, 15 білгородський, 16 вознесенський; окремої кінної бригади; 17 бужський і 18 київський. Гарматна бригада складалась з трьох полків, у кожному по три батареї. Разом у складі української армії повинно було б бути 54 піхотні полки, 28 кінних полків, 48 полків польових гармат, 33 полків важких гармат і 4 кінно-гарматні полки.

Протягом осені 1918 року були сформовані майже всі старшинські і підстаршинські кадри в корпусах і кінних дивізіях, більшість з яких навчались перед війною і здобули досвід під час війни в царської армії. Гетьман Павло Скоропадський намагався створити боєздатну, професійну армію, і тому пішов на залучення до служби в українській армії царських офіцерів. Такий крок створив досвідчену офіцерську ланку в армії, але їй очевидно бракувало патріотизму, а подекуди і проводили ворожу політику до всього українського. Це проявлялось, в основному, в тому, що був виданий наказ яким заборонялось приймати до армії офіцерів воєнного часу, а якраз більшість національно свідомих офіцерів було саме офіцерами воєнного часу.

Павло Скоропадський жалів, про те, що січові стрільці не підтримали його влади і їх було розформовано, і тому коли в серпні січові стрільці віришили організуватись в збройну частину, гетьман підписав наказ 23 серпня 1918 року про утворення Окремого загону Січових Стрільців. Незважаючи на перешкоди російських офіцерів до Білої Церкви, де організовувся загін, прибули курінь Р.Сушка, сотня М.Мареніна, артбатарея Р.Дашкевич. Були запрошені старшини з легіону УСС, який перебував тоді на надніпрянщині, але тільки троє відгукнулись - Б.Гнаткевич, В.Чорній та В .Стрільчук. На початок антигетьманського повстання окремий загін січових стрільців нараховував 46 старшин та 816 підстаршин і стрільців, які мали на озброєнні 400 багнетів, 30 шабель, 12 скорострілів та 4 польові гармати.

Окрім розформованої і потім знов відновленої формації січових стрільців, від військ Центральної Ради залишились служити гетьману козаки Запоріжського Корпусу, перейменованого в Окрему Запоріжську дивізію. Дивізія мала у своєму складі перший, другий і третій запоріжські піхотні полки, Гайдамацький полк, кінний полк ім.Гордієнка, гарматний полк, кінногарматний дивізіон, інжинерний полк, автопанцирний полк і повітреплавну ескадру. Дивізія за весь час гетьманської влади охороняла північно-східні кордони України. Також, окрім запоріжської дивізії, залишилось ще два військові відділи, - Запоріжський Кіш у Могилеві Подільському і Чорноморський Кіш у Бердичеві.

За гетьмана була створена в липні 1918 року сердюцька дивізія, з добровольців у віці 18-25 років, і призовників 1899 року. В дивізію набирали в основному вихідців з заможних селянських родин, і ця дивізія мала служити основною опорою гетьмана. Дивізія пройшла двомісячний вишкіл і була влаштована на зразок гвардійських частин, командиром дивізії був полковник Клименко. В жовтні 1918 року дивізія складалась з чотирьох піхотних полків, кінного лубенського полку, гарматного і автопанцирного дивізіону і технічної сотні, гарматна бригада знаходилась ще в стані формування, нараховувала дивізія близько 5000 сердюків.

В червні 1918 року закінчено формування в Володимирі з полонених в Австрії Першої Козацько-Стрілецької дивізії або як її називали - дивізії сірожупанників або сіра дивізія, а в серпні вона була передана гетьманському уряду. У склад дивізії входили чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня. Піхотний полк складався з трьох полків кожний по чотири стрілецькі сотні, сотні скорострілів, кінної і зв'язкової чети, учбової сотні та сотні піших розвідників. Командантом дивізії призначено підполковника Перлика. Дивізія розташовувалась коло Стародуба й Конотопу, на кордоні з Радянською Росією. Назагал, в листопаді 1918 року, українські військові формування нараховували 60 тисяч.

Морська піхота за гетьмана складалась з корпусу морської охорони побережжя Чорного Моря, в склад якого входили три полки морської піхоти неповного складу, а воєнно-морська авіація флоту нараховувала до 20 гідропланів.

16. Козацька старшина як українська політична еліта доби Гетьманщини

Головним напрямом досліджень козацькоі? старшини є економічнии? з акцентом на володіння власністю як визначального чинника. Розглядаючи основні тенденціі? еволюціі? діяльності козацькоі? старшини протягом середини XVII-XVIIIст., вчені встановили, що саме економічні потенціі? нового зверхнього шару поставили старшину в становище нових поміщиків. Процес цеи? визнається в украі?нськіи? історіографіі? як цілком закономірнии?. Та як не парадоксально, економічна сфера діяльності старшини все ще залишається до кінця не вивченою, не останнє місце у зв'язку з цим має аналіз Генерального слідства про маєтності і Румянцевськоі? ревізіі, джерельнии? потенціал яких ще чекає на поглиблене використання.

Чекають своі?х дослідників проблеми землеволодіння (серед нього і хутірське господарство ) та промислових об'єктів (мануфактура, млинарство, винокуріння) власності старшини, еволюція і?і? взаємовідносин з іншими станами тогочасного украі?нського суспільства, вплив старшини на розвиток краю, виявлення економічного стану різних категоріи? старшини, особливо сотенноі? і неурядовоі?. Наведемо лише один приклад. У 1723 р. в Миргородському полку існувало 9 фільварків (священиків - 8 і сотника шишацького Лісницького), 8 хуторів (полковничии? - 1, обозного Родзянки - 1; сотника шишацького Лісницького - 3; колишнього сотника хорольського Федора Глуховця - 1), 35 шинків (полковничі - 4 в Сорочинцях, 1 в Кременчуці, Хомутцях, с. Савинці, Шишаках, Власівці, Поповці; церковних - по 3 в Миргороді і Сорочинцях, 1 в с. Поповці, обозного Родзянки - 2 в Хоролі; сотника шишацького Лісницького - 2; миргородського сотника Мои?сея Зарудного в с. Зуі?вці - 1; полкового хорунжого Черкаса - 1; сотника колишнього сорочинського Жученка - 1, сотника городиського Лавріна Юсенка - 1, монастиря пивського городиського - 1; Горпини Павлихи в Кременчуці - 1, значкового товариша Леонтія И?осиповича в Кибинцях - 1; Прокопа Грека в Хоролі - 1; Прокопа Черняховського в Хоролі - 1, Олексія Волошина в Миргороді - 1, Василя Короленка в Миргороді - 1, Сидора Різника в Миргороді - 1; Устиніі? Королихи в Миргороді - 1; Білоголового Степана в Миргороді - 1; Івана Попенка в Миргороді - 1).

Здіи?снені лише перші спроби характеристики гетьманських палаців, архітекторів в Гетьманщині, будівель полковників. Статки старшини, розміри і тип маєтку, скільки селян працювало, яка продукція і в яких об'ємах вироблялася, що вироблялося на продаж, як організовувалися ярмарки, збір на них податків поки що залишаються поза увагою дослідників.

В системі планування і регулювання економіки більша увага приділялася росіи?ському втручанню, а ніж внутрішнім регулятивним процесам. Еволюція рангових маєтностеи? і рангових селян досліджувалася лише в окремі історичні періоди та в окремих місцевостях, а комплексного щодо часу і територіі? спеціального дослідження бракує.

Останнім часом уточнено структуру старшинських урядів (доповнено такими елементами як старшии? полковии? канцелярист, полковии? підканцелярист, сотеннии? канцелярист, виборними тимчасовими посадами полкових і сотенних комісарів). Вказано на особливу роль уряду городового отамана полкового міста, на падіння ролі генерального обозного і стрімкии? ріст впливу генерального писаря. Привернута увага до таких категоріи?, як віи?ськові і полкові капелани (священики). Вдалося здіи?снити структурні узагальнення старшинськоі? урядовоі? та неурядовоі? ієрархіі.

В історіографіі? подано тенденціі? еволюціі? значного віи?ськового товариства, вказано, що отриманню такого статусу передувало знаходження на старшинському уряді. Виявлено і складено перелік значних віи?ськових товаришів, стосовно яких такі уряди ще необхідно встановити. Відмічені республіканські коріння виникнення такого суспільного інституту, як значного товариства та заміну и?ого бунчуковим товариством, як інституцією гетьманськоі? влади. Вдалося відобразити місце подвіи?них товаришів (які упускаються у всіх відомих ієрархіях) серед комонних урядників.

17. Підготовка українсько-московського союзу

Незабаром для Б.Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і во-льностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини. Окремі статті дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

18. Статті Богдана Хмельницького 1654 року

Після ради всiх станів у Переяславi 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорiв козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т.зв. «Статтi Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.), а також царськi грамоти Війську Запорізькому, українській шляхті та духовенству. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України з Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана з подальшим затвердженням царем. Чисельність козацького реєстру встановлювалась у 60 тис. чол. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами (польським королем і турецьким султаном за згодою царя). Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські посади, артилерію тощо. Мiста значно мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому належали в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєнні дії проти Польщі.

Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів голови держави (гетьмана), свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатiю, права і привiлеї окремих станів. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто вiльними від феодальної залежності, що ускладнювало для козацької старшини й української шляхти реалізацію своїх станових привiлеїв. Досить сказати, що за життя Б.Хмельницького реєстр так і не був складенний. Коли стольник Кікін, що прибув на Україну після смерті Хмельницького, намагався з'ясувати чисельність козацтва, то він одержав від старшини відповідь: «А нас де козаков в войску запорожском и ныне есть с триста тисяч». Царський уряд був змушений рахуватися з реальним існуванням української державності та тими соціальними зрушеннями, що сталися в Україні в зв'язку з масовим покозаченням селянства.

19. Березневі статті 1654 року

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих

Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або «Статей Богдана Хмельницького»). Ці «Статті» встановлювали:

* підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

* укладення реєстру у 60 тис. осіб;

* збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

* обрання Військом Запорозьким гетьмана;

* право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

* боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

* збереження прав київського митрополита.

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, «Березневі статті» надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. «Статті» привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних планів. Чигирин прагнув використати Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва -- «третій Рим» -- прагнула часткову залежність України з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у 1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

Історики по-різному оцінюють «Березневі статті». Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті -- як автономію України у складі Московської держави, четверті -- як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої.

Відомий історик О. Субтельний вважає, що «Статті» стали «.. поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому -- доброму й лихому -- невід'ємно пов'язаною з долею Росії».

Встановлення протекторату Росії над Україною не відповідало інтересам Речі Посполитої, Туреччини та Кримського ханства.

Навесні 1654 р. Московська держава, згідно зі «Статтями», розпочала війну проти Речі Посполитої. Війна була ще й слушною нагодою для продовження «збирання руських земель». Російська армія (100 тис. осіб) нарешті повернула Смоленщину, яку втратила на початку XVII ст. Ареною бойових дій стали Білорусія та Литва. На допомогу союзникам Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус на чолі з І. Золотаренком. До осені 1654 р. українсько-московське військо звільнило від поляків та литовців Білорусію. Спроби Б. Хмельницького включити до складу Війська Запорозького прикордонні землі, заселені білорусами і українцями, викликали невдоволення царя, який мав намір приєднати білоруські землі до своїх володінь. Це викликало тертя у московсько-українських стосунках.

20. Віленське перемир"я 1656 року

Вільненське перемир'я 1656 р. Події 1656-1657 рр.

Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.

21. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656-1657 роках

третя антипольська коаліція (1656--1657) -- союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), -- за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави. 27 липня 1957 р. смерть Б.Х.

15 жовтня 1657 року ці делегати Війська Запорозького підписали з послом Лілієкроною такий протокол: "Даємо знати всім, кому треба, що світліший Король Карло-Густав і ясновельможний гетман Іван Виговський постановили продовжити стару приязнь світлішої Королеви Христини і ясновельможного гетьмана Богдана Хмельницького і в спільних інтересах заключили між собою союз і воєнну спілку і доручили нам, Густавові Лілієкроні, Юрієві Немировичеві, Іванові Ковалевському й Іванові Федоровичу, як своїм уповноваженим, це діло полагодити. Ми ж, обмінявшися уповноваженнями і договорившися про цю спілку, ухвалили такий договір для ратифікації й. в-вом і ясновельможним гетьманом:,,Має бути вічна приязнь і постійний союз між Королем шведським і його наступниками з одної сторони і ясновельможним гетьманом і Військом Запорозьким з другої. Обов'язуються вони цим договором до обопільної любові, приязні, помочі і воєнної спілки против спільних ворогів і тих, що помагають ворогам другої сторони з виключкою світлішого князя московського, з котрим Військо Запорозьке зв'язане тісним (формальним) союзом і буде йому заховувати вірність непорушно. Коли один з союзників довідається про які-небудь неприязні заходи против другої сторони, він повинен її завчасу остерігати і по силі всяку шкоду від неї відвернути, і свої сили або сполучити, або окремо боротися проти її ворогів і їх атакувати. Одна сторона другій сприятиме і ніколи не візьме участи в замислах, ворожих другій стороні, тим менше - не поможе ні радою, ні засобами її неприятелів. Одна сторона без другої не може входити в згоду з неприятелями, але кожного разу, як їй прийде миритися, це мусить вестися і заключатися за спільним порозумінням.

Подробиці ж цього договору відкладаються з обох сторін тому, що королівський посол не знає гадки короля щодо пропозицій, поданих з боку ясновельможного гетьмана, - до того моменту, можливо, недалекого, коли король зможе дати своє рішення послам Запорозького Війська. Дано в Корсуні, 6 октября старого стилю" .

Окремо тоді ж були підписані "Договірні пункти, запропоновані від ясновельможного гетьмана через комісарів Війська Запорозького яснов. послові шведського короля":

"1. Воєнна спілка має бути офензивна - крім в. кн. Московського, против котрого Запорозьке Військо відмовляється підняти зброю.

2. Світліший король шведський признає і проголошує Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів.

3. Границі і території володінь Запорозького Війська признає і проголошує, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами добувати й до рук Запорозького Війська віддавати як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське.

4. Коли Бог поможе обом союзникам так, що вони зможуть погодити короля польського (в землях) за Вислою, то він має бути вибраний спільно і під такою умовою, щоб присяг всяко пильнувати приязні, свободи і згаданих границь Війська Запорозького.

5. Якби прийшлось королеві шведському миритись з поляками, то не інакше він мав би війти в згоду, ніж би поляки проголосили Військо Запорозьке з його землями за нарід свобідний, виріклися всіх претензій і згадані границі потвердили б не тільки спеціяльним записом, але і присягою, за котру заручив світліший король шведський.6. Обидві сторони подбають про те, щоб обопільні зносини і торгові операції не перервалися між Прусією і Військом Запорозьким.

7. Скільки потрібно буде Війську Запорозькому зібрати і найняти на свою потребу офіцерів і вояків, також майстрів і ремісників в королівстві і в землях короля, він то йому дозволить.

8. Вільно буде набувати, купувати і вивозити для потреб Війська Запорозького з королівства і земель короля шведського зброю і амуніцію, і взагалі обидві сторони можуть вести всяку торгівлю сухопутну і морську, платячи цла і мита".

22. Постать Юрія Немирича в історії України

Народився він 1612 p., найімовірніше -- у м-ку Черняхові на Житомирщині, в старовинній родині бояр Немиричів, котрі згадуються, в київських актах з початку XVI ст. Юрій був старшим із шістьох дітей (трьох синів і трьох дочок) київського підкоморія, тобто межового виборного судді Стефана Немирича і Марти Войнаровської. Протестантка Марта мала великий вплив на чоловіка, тож Стефан першим з роду Немиричів перейшов з православного у протестантське віросповідання, прищепивши свої погляди й дітям.

Серед кількох напрямів протестантизму, що набули розповсюдження у Центрально-Східній Європі, найбільш поширеним серед волинців і киян був антитрінітаризм, головну суть якого складало заперечення догмата про Трійцю. Антитрінітарії Польщі, Литви, України й Білорусі за свій програмний документ визнавали так званий Раковський катехізис Фауста Социна, італійця за походженням, діяча Реформації в Польщі (тому інколи їх називають социніанами). Раковський катехізис, відкидаючи догмат про божественну сутність Христа (Трійцю), водночас обстоював віротерпимість, свободу думки й волі людини та виправданість раціоналістичного пізнання божественних істин. Социніани надавали великого значення поширенню освіти, тож в поселеннях, де існували їхні громади, як правило, відкривалися школи, що сприяло піднесенню просвітницького руху. Так, на Волині у першій половині XVII ст. існувало понад 20 социніанських шкіл, причому між 1638-м і 1644 pp. у Киселині діяла навіть школа вищого типу з викладанням теології; не менше 7 таких шкіл було і в Центральній Україні, зокрема і в Черняхові -- родовому гнізді Немиричів.

Початкову освіту Юрій Немирич за бажанням батька отримав у Раковській социніанській академії у Польщі, а у 1630--1633 pp., як на той час було заведено серед юнаків його суспільного статусу, здійснив освітню мандрівку за кордон. Він слухав лекції в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи освіту в Сорбонні, талановитий юнак, якому пророкували велику наукову кар'єру, видав у Парижі власний твір, написаний латиною, під назвою «Розвідка про Московитську війну», який присвятив порівняльному аналізу політичного устрою Російської і польсько-литовської держав. Перу Немирича належить також ряд праць теологічно-протестантського змісту, зокрема, виданий теж у Парижі латиномовний трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», низка молитов і гімнів, складених для потреб социніанських громад.

Повернувшись додому, молодий освічений магнат почав вести звичний для свого кола спосіб життя, де престижними вважалися два заняття -- війна і політика. Тож Немирич бере участь у кількох військових експедиціях, зокрема, у Бранденбурзькій війні, і водночас як сеймовий посол представляє інтереси київської шляхти на генеральних сеймах Речі Посполитої. Тут він здобув імідж рішучого оборонця протестантів або дисидентів, як їх тоді називали, і невдовзі став їхнім визнаним лідером.

У 1639--1640 pp., після смерті киянина Фїлона Вороняча, який замінив Юрійового батька на посту підкоморія, молодий Немирич активно виборює право обійняти цю посаду, найпочеснішу у системі виборної земської ієрархії шляхти. Підкоморіями, як правило, бували представники найзнатніших і найзаможніших родин. Підстав претендувати на підкоморництво у Юрія було цілком достатньо. Адже окрім авторитету, яким користувалися серед київської шляхти його предки (дід, Єсиф Іванович, був першим київським земським суддею, батько -- підкоморієм і овруцьким старостою), молодий магнат володів одним із найбільших маєтків в Україні. На його землях, розташованих у Київському Поліссі, налічувалося понад 4300 селянських та міщанських димів-дворів у 15 містечках та 98 селах. Відтак молодий дисидент почувався впевнено, долаючи уперту протидію прокатолицької частини київської шляхти, очолюваної воєводою Янушем Тишкевичем. Так, на закид, що він як протестант, котрий не вірить у Святу Трійцю, не може стати підкоморієм, оскільки, вступаючи на посаду, доведеться Трійцею присягати, якийсь зухвалий пан глузливо кинув: «Я б присягнув не тільки в трійку, але й в четвірку, аби лише добитися свого». Лишається додати, що конфлікт скінчився перемогою: у 1641 р. король затвердив новообраного підкоморія.

На початку Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Немирич, зрозуміло, зайняв чітку антикозацьку позицію, а в 1649 р. був обраний на шляхетських сеймиках Волині й Київщини генеральним провідником місцевого шляхетського ополчення, організованого для придушення повстання. Однак, переживши шок несподіваних поразок, загнаний долею, як і решта української шляхти, «із-за Дніпра аж до Вісли» (як він сам писав у одному з листів), взявши участь у розгромній для шляхти Зборівській кампанії 1649 p., Юрій Немирич 1650 р. повернувся в Україну з тверезішим поглядом на ситуацію, що склалася. Від цього часу він став прихильником політики компромісу, котру обстоював і особливо втілював Адам Кисіль. Зокрема, у 1652-му та 1654 pp. Немирич бере участь у переговорах з Військом Запорозьким, а з осені 1655 р. виступає в ролі посередника між Богданом Хмельницьким ї шведським королем. 1655 p., коли розгорнувся шведський наступ на Польщу, Немирич перейшов на бік шведів, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. Тоді ж, зокрема, як генерал-майор шведської кавалерії він брав участь у боях з польськими військами (позиція Немирича в польсько-шведській війні і наступний перехід на бік козацтва дали підстави польським історіографам називати його «перевертнем» і «багаторазовим зрадником»). Як посол шведського короля та його союзника, семиградського князя, Юрій Немирич особисто сприяв укладенню козацько-шведської угоди 1657 р.

На початку червня того ж року, за два-три тижні до смерті Богдана Хмельницького, один із наймогутніших магнатів України робить карколомний, цілком несподіваний для сучасників крок. Як свідчать джерела, Немирич переїхав до Чигирина, «вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру», а точніше, повернувся до віри своїх прадідів -- православ'я. Одночасно йому було надано титул козацького полковника.

Політична програма, з якою Немирич прийшов до козацького війська, не була чужою ні для Івана Виговського, з котрим вони здавна зналися особисто, ні для тієї частини старшини, яка відчувала особливу нехіть до Москви. Втім царському урядові новоспечений полковник відразу видався особливо небезпечним. Після його появи у гетьманській ставці з Москви в Україну раз за разом ідуть листи з вимогою негайно відіслати геть «німчина», «лютера» і «єврея». По смерті Богдана Хмельницького Немирич став правою рукою Виговського у планах примирення України з Польщею, Здійснити це було можливо, на його думку, шляхом утворення нового федеративного союзу держав, що досі входили до складу Речі Посполитої. Цю федерацію, устрій якої моделювався за нідерландським або швейцарським зразком, мав очолювати виборний король, а її державними суб'єктами мали стати Польща, Велике князівство Литовське (Білорусь та Литва) і Велике князівство Руське (Україна). Останнє, очолюване гетьманом, мало власний апарат влади й управління, військо, грошову одиницю тощо, узгоджуючи з іншими державами лише свою зовнішню політику, напрями якої визначалися б на загальних сеймах. Ці ідеї почасти викладені в пакті, що утверджував Гадяцьку угоду 1658 р. 23 квітня 1659 р. Юрій Немирич як новопризначений канцлер Великого князівства Руського виступив на сеймі Речі Посполитої зі знаменитою промовою, що тоді ж була видана друком, у якій обґрунтовував можливі позитивні наслідки Гадяцького пакту для польського та українського народів.

Життя, проте, швидко показало, що ідея Гадяцької унії, теоретично перспективна, спиралася на пісок, оскільки надто глибокими були міжнаціональні та міжконфесійні розбіжності між Україною та Польщею і надто запізнілою була спроба погодити їх у мирний спосіб. Уже влітку 1659 р вибухнуло спрямоване проти політики Івана Виговського козацьке повстання, очолюване Цецюрою та Золотаренком, котрі звернулися по збройну допомогу до Москви. Наприкінці липня -- на початку серпня в одній із сутичок, що точилися між повстанцями й силами Виговського, загинув Юрій Немирич. Точніше місце його смерті окреслюють на полі між Кобижчею і Свидовцем ( тепер Бобровицького р-ну на Чернігівщині). За іншою версією, це сталося під с Веприком поблизу Гадяча. Серед польської шляхти кружляли Поголоски, що йому було завдано понад 70 ран і що нападники,' знявши з убитого одяг, загорнули тіло в мішковину і вкинули до болота. Ці чутки, доповнені міфологічними деталями, швидше скидаються на легенду про смерть перевертня: неймовірна кількість ран, голе тіло в мішковині, болото як символ «злої» смерті людини, що зналася з нечистою силою. Характерно, що загибель Немирича викликала задоволення і в Польщі, і в Москві. Так, у одному з листів-новин, які поширювалися серед польської шляхти, читаємо: «Не допомогло йому те, що став русином». А в Москві з втіхою констатувалося, що нарешті убито «найбільшого злодія і єретика».