Вчення про державу і право в античну епоху

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Вчення про державу і право в античну епоху

План

1. Характерні особливості формування державно-правових ідей в античну епоху.

2. Розвиток демократичних вчень у давній Греції.

3. Основні ідеї державно-політичних вчень Платона та Аристотеля.

4. Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі.

5. Державно-правові ідеї римських юристів.

6. Становлення християнських державно-правових ідей.

античність державний право

1. Характерні особливості формування державно-правових ідей в античну епоху

За висловом Б. Рассела, величезна заслуга греків у тому, що майже всі гіпотези, які панують в сучасній філософії з самого початку були висунути греками.

В історії виникнення і розвитку давньогрецької політико-правової думки більш-менш виразно виділяються три періоди (Нерсесянц В.С.):

· Ранній (ІХ-УІ ст.ст. до н.е.) - період виникнення держави, раціоналізації політико-правових уявлень і формування філософського світогляду та підходу до проблем держави і права.

· Класичний період (У-п. - п. ІУ ст. до н.е.) - період розквіту давньогрецької філософської і політико-правової думки у вченнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля.

· Еллінізм (др. п. ІУ-ІІ ст. до н.е.) - період занепаду давньогрецької держави, вчення Епікура, стоїків та Полібія.

Вже у УІІІ ст. до н.е. у творах знаменитого Гомера „Ілліада” та „Одисея” ми знаходимо думку про те, що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне має бути конкретизацією вічної справедливості. У Гесіода (УІІІ-УІІ ст. до н.е.) ми знаходимо більш грунтовне розуміння права, ніж у Гомера. Божественну справедливість він протиставляв насиллю, гармонію Всесвіту - земним порядкам, право по природі - праву, встановленому волею людей. Несправедливість соціального життя в його баченні може бути усунена лише за допомогою права.

Згодом, десь з УІ ст. до н.е. політично-правові уявлень давніх греків стали складатися в окрему систему знань, але на відміну від східних країн у Греції цей процес розвивався активніше, держава і право ставали об'єктами дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло кілька чинників, зокрема:

- Греція проминула декілька форм державності (аристократію, олігархію й демократію - осібне розуміння сутності держави і права)

- сформувався певний зв'язок між людиною, державними інститутами і суспільством;

- в державі склалася певна правова система, механізм законотворчого і правозастосовного процесів;

- значна диференціація суспільства;

- мислителі почали аналізувати державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючі їх або спростовуючи.

Означені процеси почалися з творчості семи мудреців”, які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавчо в регулювати соціальні відносини і вдосконалити державний устрій.

2. Розвиток демократичних вчень у давній Греції

Ці мудреці - Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон, які жили і творили у кін. УІІ - поч. УІ ст. Виклали знання про світ, державу, право і людину через раціональні, філософські, етичні і політично-правові ідеї, які символізували життєву мудрість, відображали порядки і закони полісного життя. Хілон: „Підкоряйся закону”. Піттак: „Повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися”. Періандр „Не задовільняйся покаранням злочинця, а запобігай злочинам”.

Солон - знаменитий афінський державний діяч і законодавець, з якого, за висловом Аристотеля, почалася демократія. Він був першим, хто зрозумів, що демократія - це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Характеризував закон і його владу як союз права і сили поліса

Вагомий внесок у розвиток державно-правових ідей зробили Піфагор (580-500 рр. до н.е.), Геракліт та їх послідовники, які виступили з ідеєю про необхідність реформування суспільно і політико-правових порядків на філософських основах.

Піфагорійці засуджували демократію, виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, а кращою формою вважали аристократію кращих - правління розумової, освіченої та нравственної еліти, яка здійснює управління на підставі законів. Моральною основою правопорядку - свідоме виконання вимог законів, які слугували на користь справедливості та рівності. Справедливість рівнялася цифрі „4”, першому квадрату, де всі сторони - рівні. Саме з творчості піфагорійців починаються пошуки і творення концепції ідеальної держави.

Геракліт (540-483 рр. до н.е. плачучий філософ) - підкреслював божественне походження закону, вважав, що існування держави без законів неможливе, тому люди повинні обстоювати свої закони як свої стіни. Визнавав природну нерівність, вважав, що вільними й добродійливими можуть бути лише окремі з них. Для більшості громадян благо - поза свободою. Воно полягає в підкоренні штучним настановам людей - полісним законам. Возвелічує силу і війну. Так як і Піфагор критику демократію як владу натовпу, визнає правління найліпших.

Демокрит (460-370 рр. до н.е.) - розпочинає період розквіту давньогрецької політико-правової думки. Був одним із перших, хто заперечував божественне першеджерело законів. Вважав, що закони мають природний, причинно-обумовлений характер. Критерієм справедливості є відповідність законів вимогам природного права. Закони, встановлені людьми, мають штучний характер, тому можуть бути переглянуті, доповнені або змінені. Але якщо вони є чинними, підкорення їм для більшості громадян має обов'язковий характер, оскільки це - запорука добробуту держави.

В Демокрита ми знаходимо першу спробу поставити проблему співвідношення полісних законів та індивідуальної людської свободи, коли для більшості людей слугування законам є незаперечною необхідністю, а для мудрих, здатних осягнути природні закони - це не є обов'язковим, вони можуть вважати себе вільними від штучних норм суспільства, оскільки критерій справедливості у них в розумі.

В той же час Демокрит зауважував, що для людей, які підкоряються законові, закон є свідченням їхнього добродійства.

На відміну від розглянутих концепцій, де головним є пізнання природи, природного порядку речей та зовнішнього аспекту проблеми сутності права і свободи, софісти, а потім і Сократ зверталися до цієї проблеми під кутом зору місця людини в цих взаємовідносинах.

Заслугою софістів, а надто їхнього молодшого покоління, було те, що вони розглядали не тільки окремих, а всіх людей потенційно вільними і міркували про те, який суспільний і правовий порядок міг би це забезпечити. Їхній представник Протагор (бл. 490--бл. 420 до н. е.) писав, що не боги, а сама людина є "мірою всіх речей", а закони -- це не божественна установа, а мудрий винахід людини.

Інший відомий софіст -- Георгій (бл. 480--380 до н. е.) підкреслював, що одним із найбільших досягнень людської культури є писані закони, що їх він називає охоронцями справедливості (вона є неписаним законом), яку він ставить за цінністю вище за них.

І ще один представник цієї школи -- Гіппій (бл. 460-- 400 до н. е.) першим з-поміж софістів протиставив природне і позитивне право. Природне право є, за твердженням Гіппія, справедливість, тоді як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості. Закон Гіппій характеризував як "...те, що громадяни пишуть, визначаючи, що має робитися і від чого слід утримуватися". Головними аргументами Гіппія проти писаних законів було те, що вони умовні, мінливі, мають біжучий, тимчасовий характер, залежать від думки законодавців, що постійно змінюється.

Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антифонт (бл. 400 до н. е. -- ?). Обґрунтовуючи ідею про рівність усіх людей від природи, він посилався на те, що в усіх людей -- еллінів і варварів, знатних і простих -- ті самі природні потреби. Нерівність усіх людей випливає з людських законів, а не з природи. Розрізняючи "закони полісу" і "закони природи" (природне право), Антифонт віддавав явну перевагу останнім. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає в тому, щоб не порушувати законів держави, громадянином якої людина є, мислитель водночас відзначав: "...чи мало приписів, що визнаються справедливими за законом, ворожі природі (людині)". Навіть корисні положення законів є путами для людської природи; веління природи, навпаки, несуть людині свободу.

Разом з Антифоном інший софіст молодшого покоління Алкидам (І пол. ІУ ст. до н.е.) розвивав думку про рівність всіх людей, включно і рабів. Вважається, що саме йому належить вислів: Бог створив всіх свобідними, а природа нікого не створила рабом”.

Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування як результат договору людей між собою про взаємний союз. "І закон у такому разі виявляється тільки простим договором, або просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силі". Можна зробити висновок, що під "особистими правами" людини він розумів те невідчужуване природне право, для гарантування якого, згідно з його договірною теорією, і було укладено людьми договір про створення державної спільності.

Софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.

Крім вищевикладених ідей ми зустрічаємо у софістів і таки, які не були серед них популярними, але отримали широке розповсюдження у ХІХ-ХХ ст. Наприклад, Тразимах доказує, що немає іншої справедливості крім інтересу більш сильного, що закони створюються урядом для своєї власної вигоди і що немає об'єктивних критеріїв, на які можна спиратися у боротьбі за владу. Йому вторив Каллікл, який стверджував, що закон природи є законом більш сильного, але для комфорта люди встановили інститути і моральні заповіді, які б стримували сильного.

Від зовнішньої свободи, про необхідність якої казали деякі античні мислителі, громадська думка перейшла до проблеми внутрішньої свободи людини і суспільного устрою, який був би здатним її забезпечити. Можливість досягнення внутрішньої духовної свободи та її зв'язок зі справедливістю всебічно обгрунтував Сократ (469--399 до н. е.).

Основою філософського підходу Сократа до проблеми співвідношення права і свободи було раціоналістичне уявлення про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знаннями, за Сократом, означав міру причетності людей до божественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.

Сократ, як і софісти, розрізняв природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлумачили софісти. І неписані божі, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ -- переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безумовно панують справедливі за природою закони.

Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, -- тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства -- плутократією, якщо від волі всіх -- демократією.

Політичний ідеал Сократа ґрунтувався на принципі: управляти державою мають ті, хто обладає знаннями.

Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться -- або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства -- річ добровільна. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.

Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.

Індивід, уважав Сократ, стає суб'єктом свободи і права лише завдяки самосвідомості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.

3. Основні ідеї державно-політичних вчень Платона та Аристотеля

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.

Платон (428 або 427--347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно вчень про державу і право -- це діалоги "Держава" і "Закони". Прототипом його ідеальної держави стала Спарта.

Платон починає з того, що поділяє громадян своєї утопічної держави на три класи: простолюдини, воїни і стражі. Тільки останні мають обладити політичної владою.

Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за Платоном, полягало в тому, щоби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого, що певною мірою відповідало принципові Піфагора -- "кожному своє". В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова -- бути воїном; якщо третя -- ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася -- без особливої необхідності -- приватна власність. Воднораз він пропонував скасувати інститут сім'ї (друзі повинні мати все спільне - і дітей, і жінок), замінити її системою відтворення населення через ретельний відбір пар державою. (Б.Рассел, с.148-149) Вихованням дітей повинна була б опікуватися держава. Трудові відносини в такій державі теж повністю регламентувалися б нею.

Один із головних висновків Платона: «Правителі повинні бути філософами».

У згаданому творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, хоч вона й не могла б бути вічною.

Недовговічність такої держави філософ пов'язав із вадами людської природи, яка легко піддається негативному впливові, що призводить до занепаду держави. Ця негативна властивість людської природи, на думку Платона, якраз і була причиною зміни форм правління у Стародавній Греції.

Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію й тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

З'ясовуючи зв'язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.

Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою і розподіл обов'язків згідно з індивідуальними властивостями душі.

У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом "ідеальної" держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

"Там, де закон -- володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги", -- підкреслював Платон.

Причому він мав на увазі "справедливий" закон, що протиставлявся ним законові, який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Ба більше, значну увагу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином. Але з огляду на всебічну регламентацію життєдіяльності суспільства "ідеальна" держава Платона позбавляла свободи як усіх жителів, так і кожного індивіда окремо. І в цьому проекті філософ залишився вірним своєму принципові, згідно з яким індивід існував для держави, а не вона для нього.

За словами Б.Рассела „все, чого могла би досягнути платонівська держава, це вміння воювати і забезпечення достатньої кількості їжі”. (Платон сам пережив голод і воєнну поразку Афін, напевно підсвідомо вважав, що найліпше в управлінні державою - запобігнути цього).

Держава і право, порядок і закон, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності -- Аристотеля (384-- 322 до н. е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

Один із перших, хто запроваджує організмену концепцію походження держави. На відміну від своїх попередників, мислитель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він гадав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави, у вченні філософа, -- це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Мета та призначення держави - як вища форма людської спільноти має забезпечити найвище благо.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою.

З урахуванням цього, форма держави може визначатися з кількості правлячих: одного, небагатьох, більшості. У першому випадку йдеться про монархію, у другому -- про аристократію, у третьому Аристотель мав на увазі політію, яку вважав найкращою формою держави. Означені форми держави він називав правильними, оскільки вони мають метою загальне благо. Тиранія, олігархія і демократія, на думку мислителя, -- неправильні форми держави, їхньою метою є особисті статки правителів.

Він не міг погодитися з демократичною формою, вважаючи, що правити повинен закон, а не "демос". У цьому його погляди певною мірою відповідали принципові Платона про домінування загального над частиною, держави над особою.

Підкреслюючи роль закону, писав, що без закону людина - найгірша із тварин, а закон своїм існуванням зобов'язаний державі.

Він зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона е свідомо вибраним станом душі.

За вченням Аристотеля, душа людини поділяється на нерозумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від прибраних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі -- споглядальними.

Виходячи з цього, Аристотель викладав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.

Аристотель розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і проявляється в порівнянні, що обмінюється. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.

Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Аристотель називав політичним правом.

Аристотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.

Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Аристотеля належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів. При цьому він згадував писані та неписані закони. Неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, уважається правовий звичай (звичаєве право).

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Аристотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки за правом, а й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".

З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно має діяти. Зі вчення Аристотеля про різні форми правління -- правильні форми ( де правителі мають за мету спільне благо - монархія, аристократія і політія - помірна цензова демократія, заснована на примиренні багатих та бідних) та неправильні (де правителі мають за мету тільки своє особисте благо - тиранія - найгірша, олігархія і демократія) -- випливає, що всі вони, за принциповим винятком тиранії (деспотичного правління), власне, розглядаються ним як політична (державна) форма організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, тією чи іншою мірою, політичну справедливість, право і закон.

Законодавство -- частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Аристотелем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є певною мірою законом".

Політичне правління -- це, згідно з Аристотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон -- урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Аристотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності й політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним є якість самого закону. "Зрозуміло, -- писав Аристотель, -- що для суспільного виховання необхідні закони, а для гарного -- необхідні гарні закони".

Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Аристотель уважав, що воно поширюється тільки на вільних людей.

Аристотель відстоював рабство, вважаючи, що від народження одні люди предназначені підкорятися, а інші - керувати. Раби не повинні бути греками, із низької раси. Такі погляди відображають примітивну, але панівну у стародавньому світі психологію нерівності між народами, панування вищих держав. Психологія війни - переможець завжди прав, а переможений - не прав. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють, призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з'ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються рабами, а інші -- вільними. Це становище обумовлене тим, що в одних людей має перевагу тілесний момент, а в інших -- якості душі. Залежно від цього одні -- завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент, -- раби, і їм бути рабами корисно і справедливо.

Захищає приватну власність, що відображає природу людини і яка має використовуватися з метою меценатства. (благотворительність и щедрість).

З другої половини IV ст. до н. е. почалася криза грецької державності, чому сприяли занепад рабовласництва й формування основ феодального суспільства, а також соціальні стреси.

Внаслідок війн македонського царя Філіпа II (правив у 359--336 рр. до н. е.) і походів Александра Македонського (правив у 336--323 рр. до н. е.) грецькі поліси втратили незалежність; через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам. Цей період в історії античного світу отримав назву еллінізм.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми.

Політико-правова думка періоду еллінізму.

Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свободу.

Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341--270 до н. е.) -- автор численних праць, головна з яких -- "Про природу" (погляди Епікура викладені у поетичному вигляді поетом Лукрецієм. Природа, згідно з його вченням, розвивається за своїми законами. За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обґрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки пізнанню природи і розумному дотриманню її законів може звільнитися від страху і марновірства та досягти щастя.

Для його вчення характерні мотиви аполітичності, проповідування соціальної, правової та політичної бездіяльності.

В цілому все вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Провідним принципом цієї етики е індивідуальне задоволення. "Отже, -- пояснював він сам основу своєї етики, -- коли ми кажемо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість -- основа всіх чеснот. Вона полягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.

Свобода людини -- це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи -- це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він уважав, що держава й закон є наслідком договору між людьми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення тихого, безтурботного життя.

Право, на його думку, -- це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця -- своя справедливість. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ вважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять охороняти цю частину суспільства від "натовпу".

Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона та Аристотеля державно-правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала дуже довго -- від IV-- III ст. до н. е. до І--II ст. н. е. та була досить впливовою у філософській думці того часу. Засновник - Зенон. Прибічники цієї школи вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, що одночасно має божественний характер.

Звідси випливала головна етична вимога стоїцизму -- жити згідно з природою, що означало жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття обов'язку, як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає не як штучне, умовне, договірне утворення, а як природний утвір.

Відповідність зв'язків і відносин людей загальному законові є основою та підставою справедливості. Виходячи з цього, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової держави (космополісу), а конкретну особу -- як громадянина всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держави з її інститутами.

Ідею стоїків про долю як загальний природний закон, що скеровує функціонування всесвіту, обстоював грецький історик Полібій (бл. 200 -- бл. 120 до н. е.). Зокрема, досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним природним чином. Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Роздумуючи у своєму творі "Історія в сорока книжках" про царську владу, тиранію, аристократію, олігархію, демократію та охлократію, він дійшов висновку, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом.

Усього, згідно з Полібієм, є шість основних форм держави, які, в порядку їхнього природного виникнення і зміни, посідають такі місця в межах свого повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Первісний вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється, за концепцією Полібія, в царя, тією мірою, якою "... царство розуму заступає панування відваги і сили". З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, починають надміру віддаватися розкошам. Внаслідок спричинених цим заздрощів, ненависті, незадоволення і гніву підданих "царство перетворюється в тиранію". Цей стан і форму держави Полівій характеризував як початок занепаду влади.

Тиранія -- час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей шляхетних і відважних, які не бажають терпіти свавілля тирана. За підтримки народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Таку форму держави Полібій характеризував як таке правління меншості, що встановлюється за згодою народу і за якого ті, хто править, є "найсправедливіші й найрозсудливіші за вибором". Аристократичні правителі керуються в усіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсолютно незнайомих з вимогами суспільної рівності та свободи", аристократія перетворюється на олігархію. Тут панують зловживання владою, зажерливість та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ установлює демократію та бере на себе клопіт про державу. Демократією Полібій уважав такий устрій, за якого вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Відтак демократія вироджується в охлократію.

Охлократія за змістом є переродженням демократії, найгіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспільстві, що супроводжують охлократію, підштовхують людей до пошуку способів удосконалення державності; вони об'єднуються навколо найавторитетнішої особи і вибирають її правителем -- царем. З цього починається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.

Найліпша форма правління - така, яка поєднує в собі найкращі сторони монархії, аристократії і демократії.

Мислителі стародавньої Греції внесли вагомий вклад у розвиток політико-правових вчень античності, в теоретичну розробку проблем держави і права, що спричинило їх величезний вплив на подальшій розвито політичних та правових вчень.

4. Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні римськими юристами (Цицероном) держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції -- поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки -- юриспруденції.

Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення стоїків Марка Туллія Цицерона (106--43 до н. е.), Сенеки і римських юристів.

Марк Туллий Ціцерон (106-43 рр. до н.е.) - відомий римський оратор, юрист, державний діяч, мислитель. Праці „Про дрежаву”, „Про закони”.

Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком -- сім'я.

Держава, на його думку, -- узгоджене правове утворення, здобуток народу.

Основною причиною походження держави вважав вроджену потребу людей жити разом (так як і Аристотель вказував на суспільний характер людини).

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого -- погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада (монархія), влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі.

Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з ЇЇ писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.|

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник римських стоїків Луцій Анней Сенека (бл. 4 до н. е. -- 65 н. е.), який був сенатором, вихователем імператора Нерона і ведучим державним діячем, чиї політичні інтриги привели до вимушеного самогубства за наказом його жорстокого і мстительного учня.

Він зауважував, що всі люди рівні незалежно від їх соціального становища в тому смислі, що вони є сотоварищи по рабству, оскільки однаково знаходяться во-владі долі. Рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан. У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт -- це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого -- справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони -- випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50-- 130 н. е.), колишній раб відпущений на волю, який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121--180 н. е.) розвивав "... уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди -- рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.

5. Державно-політичні ідеї римських юристів.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II--III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів було створено нову науку -- юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така право-перетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його див би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми ius civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому -- охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас -- відсутність у римському право-розумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово ius (право). Воно отримало свою назву від слова iustitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" -- це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, -- таке природне право. В іншому розумінні "право" -- це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, -- це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку -- школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII--XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів віднайшли своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

6. Становлення християнських державно-правових ідей

У І ст. до н.е. в одній із найвіддаленіших провінцій Римської імперії - Іудеї виникло і почало швидко поширюватися християнство, яке виступило з проповіддю всезагальної рівності і свободи людей.

Ранні християне нападали з прокляттями на всіх багатих і тих, хто стояв у владі, засуджували порядки Римської імперії, приватну власність, разподіля людей на свободних і рабів, бідних і багатих, віддавали своє майно у розпорядження своїх сект і общин.

У ранньохристиянських спільнотах ніхто не мав свого майна, все було спільним, а засоби існування члени общини ділили між всіма згідно за потребою та необхідністю. Проповідували принципи всезагальної обов'язкової спільної праці та винагороди кожного по результатам його праці.

Моральні заповіді вчення Христа викладені у Новому Заповіті, запроваджували нову систему норм і цінностей, нове розуміння сутності справедливості і права, обов'язку і закону. Основний принцип - любов до ближнього.

Для праворозуміння ранніх християн характерно використання низки попередніх природно-правових ідей і уявлень. Наприклад, в основу християнської моралі покладений принцип природного права та справедливості - надання рівного за рівне. „Каким судом судите, таким будете судими”, „Какою мірою мірюєте, такою відмірено буде і вам”.

Згодом почали пропангуватися ідеї про божественне походження влади та беззаперечне їй підкорення. Апостол Павло закликає до наслідування божим заповідям, підвищення духовності, нелицемірну любов до інших, терпіння, ненависть до зла, примирення з усіма та підкорення своїй владі. Володар - Божий слуга, даній людині для добра. Причому коритися владі треба не через страх кари, а через сумління.

В основі права християнство того періоду вбачало правду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служитися йому.

Але недостатньо знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. Причому підкорення закону має базуватися на його усвідомленні, а не під страхом покарання.

Протягом І-ІІ століть християнські спільноти виникли по всій Римській імперії, змінився їх соціальний склад і сформувався церковний апарат. Керівництво общинами почали здійснювати епископи, пресвітери, диякони, які утворили відокремлену від мирян суспільну верству - духовенство.

Об'єднавшись, ці керівники общини створили вселенську церкву, запровадили церковні ритуали і перебрали на себе повноваження проповідувати і тлумачити Священне писання.

Зазначені заходи духовенства сприймалися не всіма християнськими общинами, а інколи викликали спротив, що й спричинило формування опозиційних (еретичних) течій.

Проте церква, здійснюючи активну протидію єретичним течіям, постійно стверджувала свою позицію і намагалася поширити вплив на загальносуспільні справи і особливо на політичну сферу.

Ці намагання обґрунтовувалися отцями церкви в теологічних державно-правових вченнях. Одним з них був Іоан Златоуст (345-407). Він робив спробу визначити межі впливу світської влади, підпорядкувати її церкві.

Виходячи з Новозаповітного принципу про те, що всяка влада - від Бога, він розмірковував, що Богом визначені лише загальні засади світської влади, а це не означає, що кожен князь призначається самим Богом. Князь не повинен втручатися в справи церкви, він повинен залишатись у межах земного царства. Йому ввірені земні справи, тіла, а священику - душі, небесне князівство вище ніж земне, тому цар повинен нахиляти голову під руку священика.

Література

1. Аристотель. Политика // Соч. В 4-х т. - М., 1983. - т.4. - кн.1.

2. История политических и правових учений. Древний мир. - М., 1985.

3. Кечекьян С.Ф. Учения Аристотеля о государстве и праве. - М.-Л., 1947.

4. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. - М., 1979.

5. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. - М.: Норма, 2005. - 352 с.

6. Рассел Б. История западной философии. - М: Академический проект: Фонд «Мир», 2004. - 1008 с.

7. Таранов П.С. 120 философов: Учебное пособие. - Т.1. - Симферополь, Николаев, 2002. - 684.

8. Мусский И.А. Сто великий мыслителей. - М: «Вече», 2002. - 685 с.

9. Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 464 с.

Размещено на Allbest.ru

...