Козацько-гетьманська Україна як елемент національної державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Козацько-гетьманська Україна як елемент національної державності

Виконав:

Інтегральною складовою дослідження історії України та її державницьких традицій є питання, пов'язані з такими явищами історії українського народу, як козаччина та гетьманщина. У подіях, що відбувалися на українських землях, значна кількість українських вчених схильна вбачати державницький елемент, що виступав своєрідним посередником державницької ідеї від часів Київської Русі до УНР, а згодом до сучасної незалежної України. Тому питання, пов'язані з цією проблематикою, завжди є дискусійними та актуальними.

В Україні радянських часів серед вчених домінувала думка, що в добу Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького справді формувалася українська державність на чолі з українським гетьманом, проте виникнення цього протодержавного утворення характеризувалося лише як споконвічне прагнення українського народу возз'єднатися з російським народом в одній державі, а спроба І. Мазепи відокремитися від Москви взагалі сприймалася як ренегатство.

Така позиція була логічним продовженням «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією», безпосередньо схвалених КПРС, що виходила із класичного російського постулату про «збирання землі руської» в одній країні.

Інакше до зазначених подій підійшли представники Українського вільного університету (далі - УВУ), що прагнули збагачувати найкращі наукові традиції української національно-історичної думки, ґрунтуючись на сучасних досягненнях світової історичної традиції та намагаючись відстоювати національну концепцію українського державного будівництва за часів козаччини та гетьманщини. Прикладами такої наукової позиції є праці відомих дослідників: М. Андрусяка, Л. Винара, О. Вінтоняка, П. Гоя, Д. Дорошенка, Т. Мацьківа, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін., що дійсно розкривають зазначену проблему, виходячи із державотворчих традицій українського народу окремо від російського чи польського суспільства.

Завдання статті - спроба на базі вітчизняних та закордонних архівно-бібліотечних фондів, зокрема архіву УВУ в м. Мюнхені та мюнхенської бібліотеки УВУ, розкрити державницькі концепції дослідників УВУ, що поки не знайшли належне висвітлення в українській історіографії. Мета роботи полягає у спробі систематизувати певну частину праць із цього напряму, які в цілому характеризують ставлення празько-мюнхенської школи історії України до зазначеної проблеми та відображають сутність історико-наукової школи УВУ в розкритті періоду козацько-гетьманської України. Також автор висловлює власну думку з проблеми виникнення козацтва, його соціального статусу та керівної ролі гетьманства в державотворчому процесі.

Дослідження базується на порівняльно-аналітичному методі, використання якого дозволяє автору прийти до висновків, що розвиток України в XVI - XVIII ст. проходив за загальними історичними законами країн європейського регіону з утворенням тотожних суспільно-політичних інститутів та формуванням нових цивільних відносин. Практичне значення роботи полягає в можливості використання результатів долідження при вивченні державницьких традицій українського народу та при дослідницькій і викладацько-виховній роботі.

Починаючи розгляд зазначеної проблеми, автор намагається з'ясувати, яким чином відбувалося перетворення козацької громади з анархічної асоціальної вольності на свідому національно-державницьку спільноту у розумінні вчених університету. З цього боку викликають інтерес погляди Л. Винара та Р. Млиновецького (він же Р. Бжеський). Як стверджує Л. Винар на основі критичного аналізу історичних джерел та літератури, українське козацтво сформувалося із різних суспільних верств і в XVIІ - XVIII ст. перетворилося на фундамент ідеї української держави.

Л. Винар пропонує наступну еволюційно-філософську періодизацію козацької доби: 1) початковий етап - поява козаччини як побутового явища, яке поволі набирало мілітарного й економічного значення. У цей період козаччина формується як економічна категорія; 2) ранній козацький етап (перші три чверті XVI ст.) - формування козаччини як окремої суспільної верстви. У цей період козаччина постає як соціальна категорія; 3) етап розквіту козаччини (кінець XVI - перша половина XVII ст.), коли формується ідеологія козацтва і воно постає як політична категорія; 4) етап козацько-гетьманської держави (XVII - XVIII ст.), коли, внаслідок перемоги над Польщею, козацтво виступає як творець української держави, що надає йому ознак державно-політичної категорії.

Проте, на думку автора статті, така періодизація носить занадто громіздкий характер, враховуючи складність визначення точного хронометражу та змістовних характеристик носіїв козацької ідеї. Доцільніше було б охарактеризувати козацтво, умовно розбивши його на дві паралельні категорії: 1) соціально-економічну; 2) державно-політичну, та не відокремлювати їх одну від одної внаслідок історичної генези. Адже вочевидь, що, коли козацтво під проводом Б. Хмельницького набуває ознак політичної категорії, воно не втрачає своєї соціально-економічної сутності.

Нестандартним мисленням щодо причин виникнення козацтва відрізняється дослідник Р. Млиновецький. Він пропонує більш широкий та комплексний підхід до проблеми виникнення козацтва. Він наголошує, що не варто пояснювати виникнення цього прошарку на соціальній мапі України лише самими соціально-політичними передумовами, як це робить більшість істориків. Відомо, що козацтво виникло перед Люблінською унією (1569 р.), тобто до часу утворення Речі Посполитої, коли ще не йшлося про кріпацтво і соціальні відносини не були такими, щоб змусити пересічну людину вибрати небезпеку татаро-турецької неволі. Таким чином, справедливо має виникнути питання: а чим ще мали керуватися перші колоністи в бажанні оселитися на нових землях поза звичних суспільних відносин? У цьому випадку мабуть не останню роль відіграє психологічний чинник, що дозволяє автору статті припустити, що першими козаками могли бути частково асоціальні некеровані елементи, що не могли прижитися у звичайному суспільстві. І першу вдалу спробу об'єднати їх спромігся зробити лише на початку 50-х років ХVІ ст. Черкаський і Канівський староста Д. Вишневецький. Тому стає зрозуміло, чому в народі їх називали «вольницею», а польський король та турецький султан постійно скаржилися на поведінку представників козацтва.

Н. Полонська-Василенко розкриває походження терміна «козак». Авторка зазначає, що він починає вживатися в Україні з XV ст. і швидко набуває визнання народних мас. Дослідниця звертається до словника половецької мови з 1303 року, де слово «козак» тлумачиться як поняття варти, сторожі. Далі вона продовжує, що в російському словнику турецьких говорів - академіка Радлова - це слово означає вже вільну, незалежну людину, волоцюгу. З давніх часів у степах не переводились здобичники. Не боялися татар, ходили невеликими групами в степи, ловили рибу, били різного звіра, збирали мед диких бджіл. На зиму поверталися додому з дорогими хутрами, рибою, медом, що давало більше прибутку, ніж селянське господарство. Тобто дослідниця, на відміну від Р. Млиновецького, у цій своїй роботі більше акцентує увагу на економічному чиннику появи козацтва, що згодом перетворився на політичний.

Початок відновлення державності України після періоду Київської Русі пов'язує з козаками такий знавець історії України, як Д. Дорошенко. Він стверджує, що в середині XVI ст. в Україні на зміну старій аристократії і шляхті, яка поступово полонізувалася, приходить нова провідна верства - козаччина. Вона очолює велику соціальну і національну революцію й під проводом козацького гетьмана Богдана Хмельницького утворює самостійну Українську козацьку державу. Таким чином, цей автор солідаризується з М. Грушевським, що вказував на давню державницьку традицію українського народу.

У контексті політичної традиції середньовічної України цікаво висловився І. Мірчук. Він наголошував, що гармонійна рівновага Київської Русі, моральність її аристократичних та демократичних принципів продовжилися у польсько-литовський період і були сприйняті козацькою державою. Козацька республіка придержувалася давніх демократичних традицій, хоча й у своєрідній формі військового ордену. Проте таке характеризування козацтва не було властиве усім науковцям УВУ. Існували й інші погляди на проблему.

Наприклад, із І. Мірчуком полемізує Л. Окіншевич. Він зазначає, що коли порівнюють козацтво із західноєвропейським військовим рицарським орденом, то при цьому багато уваги приділяють явищам зовнішнього характеру, наприклад відсутності жінок. А насправді, на думку Л. Окіншевича, рицарські ордени були явищем феодального життя й устрою в Європі. А українське козацтво вже було явищем суспільства, що минуло добу феодалізму. Тому зближувати ці поняття означало б, по суті, архаїзувати український суспільний розвиток. Автор статті цілком розділяє таку думку та зазначає, що, вірогідно, періодичне порівняння козацтва з рицарством пов'язано з підсвідомим бажанням прикрасити власне минуле та надати йому додаткових ознак шляхетності, бо в українській мові слово «рицар» сповнене лише позитивним смислом.

Сучасному досліднику, за браком джерел, важко чітко визначити, чи справді існувало на Україні щось на кшталт до чернечо-рицарських організацій західної Європи, проте вочевидь, що, завдячуючи своїм лідерам, козацька організація поступово перетворилася на певний суб'єкт права із власною політикою та інтересами, що не узгоджувалися з інтересами країн регіону і що, врешті-решт, призвело до війни 1648 - 1654 рр.

Уже згадуваний Р. Млиновецький, характеризуючи початок Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, наголошує, що повстання 1648 р. не було ані «селянською революцією» проти шляхетського панування, ані «релігійною війною», і менш за все - рухом з метою «приєднання до Росії», а тільки завзятою боротьбою за відновлення Української держави. Він же підкреслює, що ідея національної революції і відновлення втраченої державності досить довго визрівала в народній свідомості та, завдячуючи Б. Хмельницькому, нарешті матеріалізувалася. У своїй іншій роботі цей історик застерігає від хибних висновків дослідників, які хочуть, щоб Б. Хмельницький творив «селянську державу». Р. Млиновецький абсолютно справедливо наголошує, що за часів Б. Хмельницького ніде у світі не існувало жодної «селянської держави» і ніхто не мав навіть у голові такої думки. Навіть тепер не існує нічого, що б могло служити зразком такої держави. А намагання окремих істориків провести паралелі з Росією часів Разіна чи Пугачова взагалі не варто сприймати серйозно.

Дослідник М. Стахів, розкриваючи термінологічний сенс поняття держави, стверджує, що до нього входять три елементи: населення (народ), територія і найвища влада в межах цієї означеної території. Застосовуючи цю формулу до українських земель за часів Б. Хмельницького, бачимо, що підконтрольні йому землі мали всі ці три ознаки. Таким чином, будь-який дослідник Хмельниччини, використовуючи формулу М. Стахіва, при бажанні може дійти висновку, що в часи війни 1648 - 1654 рр. на території України існувала держава із відповідними ознаками. Однак автор статті вважає, що наявність вищезгаданих ознак не може ще свідчити про існування справжньої держави, тому що запропоновані три елементи далеко не вичерпують суті держави і є лише частиною із значно більшого списку, що повинен характеризувати будь-яку державу, головною ознакою якої є суверенітет. А за часів Богдана Хмельницького суверенітет українських земель, на думку автора статті, був якраз дуже проблематичним.

П. Гой у своїй докторській дисертації «Дипломатичні стосунки України з Московщиною 1648 - 1651 рр.» наголошував, що ідея проголошення Української Речі Посполитої чи Руського князівства не була несподіваною ні для українського, ні для іноземного тогочасного політичного світу. Вона проявлялася в різні часи і в різних формах політичних концепцій. Далі він розробляє тезу, що Б. Хмельницький у своїй політиці виходив із того, що козацька держава - спадкоємиця Київської держави, тому хотів об'єднати всі українські та білоруські землі в Українсько-Білоруську державу. Дослідник висловлює думку, що козацька Україна не мала природних меж (за Зборівським договором, до козацької території, на якій творилася Українська держава, належали воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське), не мала доступу до моря, і навіть головна її комунікаційна артерія - Дніпро - не була повністю в українських руках. Тому Б. Хмельницький і його сподвижники намагалися поширити українські державні кордони на інші землі.

Така теза потребує додаткового тлумачення. Автор статті вважає, що, з одного боку, прагнення об'єднання українських земель в одній державі є прогресивним явищем, а з іншого - це класичний експансіонізм, спрямований за межі існуючих та законно визначених договорами кордонів, що призводить до збройних конфліктів із сусідніми країнами. Таким чином, автор статті приходить до висновку, що українська державність розвивалася за класичними історичними законами, згідно з якими сильніші державні утворення постійно намагаються поглинути слабші.

Відомий учений Т. Мацьків, відстоюючи українську державницьку ідею, у своїх дослідженнях звертається до іноземних джерел висвітлення історії України, що, на його думку, свідчать про легітимність ідеї української державності. Цей автор критично аналізує німецьку, англійську, французьку, шведську, голландську, австрійську та швейцарську мемуаристику. Він вказує, що Українську козацьку державу було позначено окремо на тогочасних європейських мапах. Зокрема він звертає увагу на мапу французького інженера Г. Боплана, на атлас англійського картографа П. Гордона та німецького Й. Гомана. Тобто, на його погляд, територія тодішньої України - це територія повноправного суб'єкта міжнародного права. Проте вочевидь, що подібна правосуб'єктність більше носила символічний, ніж фактичний характер і що з таким суб'єктом міжнародного права не поспішали налагоджувати стосунки інші країни, що впливали на долю регіону. Така ситуація на той час була аналогічна для Фландрії, Бретані та низки німецьких князівств.

Характеризуючи угоду 1654 р., професор УВУ О. Оглоблин вказував, що це була подія міжнародного значення, що свідчила про визнання влади Війська Запорозького на Україні та відповідних прав гетьмана як єдиного володаря держави. Дослідник наголошує, що нова держава була суверенною та легітимною. «Держава Руська» стала «Війська Запорозького Украйною», і це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності. Фактично, це було визнання de jure нової Української козацької держави. Головною ознакою її суверенності, вважає цей дослідник, була особа і влада гетьмана як голови держави та її уряду. Влада гетьмана мала всенародний характер. Б. Хмельницький, як наголошував М. Андрусяк, називав себе «руським самодержцем» та заявляв, що визволить увесь руський народ, розуміючи під цим поняттям українців та білорусів, прагнучи реанімувати Київську Русь у колишніх її кордонах по Віслі із відповідним населенням. Автор статті щодо такої позиції вже наводив коментар, яким чином прокламовані прагнення Б. Хмельницького мали сприйматися сусідніми країнами, до складу яких у XVII ст. входили землі колишньої Київської Русі.

П. Ісаїв зазначає, що гетьман Б. Хмельницький хоча майже і збудував Українську державу, проте неуспіхи у війні проти поляків та невірність його союзників татар приневолили гетьмана шукати іншу військову союзницьку силу. Наприклад, звернутися до Москви, населення якої визнавало православну (не поєднану) віру. У цьому випадку спільність релігії відіграла вирішальну роль у визначенні подальшого союзника. Автор статті погоджується з таким твердженням дослідника, бо історії неодноразово відомі факти, коли спільна віра об'єднувала представників різних народів під єдиним прапором (наприклад, Хрестові походи) чи навпаки, коли різні релігійні течії роз'єднували навіть один народ (наприклад, релігійні війни у Франції, Англії тощо).

Отже, постає питання щодо ролі церкви в козацько-гетьманській державі. М. Чубатий, розглядаючи це питання у статті «Про правне становище церкви в козацькій державі», стверджував, що характерна риса церкви на гетьманщині - це її самостійність від держави і в той же час залежність від суспільства, що активно впливало на її справи. Дослідник навіть уводить такий термін, як «громадянський папізм». Проте, порівнюючи такі висновки з іншими повідомленнями про діяльність церкви в цей період на Україні, та враховуючи загальну специфіку православної релігії, автор статті не може погодитися із дослідником, оскільки вплив суспільства на церкву все ж більше властивий протестантському світу, а не православним, католикам чи уніатам.

Наступним цікавим моментом у дослідженні козацько-гетьманської України є інститут старшин, зокрема Генеральної та Старшинської ради. Це питання яскраво розкриває Л. Окіншевич. Характеризуючи Старшинську раду на гетьманщині, дослідник наголошує, що це була аристократична установа (у порівнянні з демократичною Генеральною радою) та що схожі інститути з подібними функціями існували і в інших країнах, зокрема в Росії це була Боярська дума, а в західних країнах - Сенат. Таким чином, автор статті приходить до висновку, що Україна і в цьому аспекті власної генези не була винятком і що формування подібних установ у різних держав свідчить лише про спільні історичні закони.

Отже, перед сучасним дослідником наукової спадщини вчених УВУ в галузі історії козацько-гетьманської України постає наступна картина. Збудована Б. Хмельницьким Українська держава відродила великодержавний дух Київської Русі, втілений у нових формах гетьманської державності на тогочасний європейський зразок. Тим самим було відновлено спадкоємність української державної традиції та передано її наступним поколінням українських державних діячів.

Далі варто звернути увагу на наступну знакову історичну добу - період володарювання гетьмана Івана Мазепи. Розглядаючи питання формування та становлення державного устрою на землях Гетьманщини за його часів, варто звернути увагу на тодішні європейські події. У XVII ст. в Європі у процесі перманентних війн закладалися основи абсолютизму. Н. Полонська-Василенко, можливо, з цього приводу характеризує гетьманську Україну І. Мазепи як типову на той час абсолютну монархію. Проте важко погодитися з цим висновком: адже сам І. Мазепа, щоб отримати владу в Гетьманщині, мусив присягати на вірність Петру І, що вже не є доказом незалежності чи тим більш українського абсолютизму. Більше того, коли І. Мазепа у 1704 році фактично об'єднав Україну під своєю булавою, то Петро І наказав йому віддати Польщі Білу Церкву, а самому залишити Правобережну Україну. Така ситуація свідчить про те, що навіть в умовах Північної війни, коли Росія мала ослабнути і тому уважніше прислухатися до своїх союзників, не підіймалося питання про український абсолютизм.

Уже згадуваний Т. Мацьків, характеризуючи Івана Мазепу, акцентує увагу на його державницькому хисті. Український гетьман, у його працях, - досвідчений політик, який чудово орієнтувався у тогочасній міжнародній ситуації й уміло керував Гетьманщиною. Він вважав співіснування з Москвою на засадах Переяславської угоди за реальну дійсність, яку він отримав у спадщину від своїх попередників. І здавалося, що в союзі з Москвою І. Мазепа може об'єднати Україну під своєю булавою в одну державу. Отже, основною ідеєю гетьмана І. Мазепи як володаря українських земель була ідея української соборності та, можливо, незалежності. І саме на бажанні стати остаточно незалежним від Москви ґрунтувався його союз із Карлом ХІІ. історіографія гетьманство державотворчість

Як кожен державник-адміністратор, І. Мазепа мусив піклуватися не лише про зовнішню та внутрішню політику, але й про культурний розвиток України. Він став справжнім фундатором Києво-Могилянської академії, яку, до речі, у ті часи називали Могиляно-Мазепинською. Саме з ініціативи гетьмана Петро І надав Могилянській колегії статусу Академії, з дозволом православним префектам, професорам та вчителям викладати не лише поетику і риторику, але й філософію та богослов'я слов'яно-руською, грецькою та латинською мовами. Отже, автор статті вважає, що умови виховання та формування української еліти свідчили про те, що з часом вона могла зайняти провідні управлінські посади у новоутвореній державі.

Розвиток української державності вивчав професор історії Східної Європи в УВУ Б. Крупницький. Його праці, починаючи з Хмельниччини до ліквідації гетьманщини, являють собою великий цикл з нової історії України. Вони також пройняті ідеєю незалежної Української держави (зазначає про його роботи інший дослідник УВУ О. Вінтоняк на сторінках «Українського історика»). Б. Крупницький наголошував, що усі свої зусилля І. Мазепа спрямовував на розбудову Української держави, прагнучи зберегти принаймні тогочасний її статус. Зосередивши у своїх руках усю повноту влади, І. Мазепа очолював автономну гетьманську державу, був головнокомандувачем, вищим суддею і адміністратором, рішення якого у вигляді універсалів мали силу закону. Йому підпорядковувалася генеральна старшина. Проте, на думку автора, правильніше було б говорити не про українську державу, враховуючи її тогочасний статус, а про українську автономію у складі Московського царства.

Цікавий момент у діяльності гетьмана - його ставлення до природних ресурсів країни. Так, Б. Крупницький наводить факт, що без дозволу гетьмана на вільних землях не могли селитися новоприбулі (порушники суворо каралися). І. Мазепа стояв на тому, що лісами, озерами та луками мали право користуватися усі члени товариства, якими, поряд зі старшиною та козаками, були й вільні та залежні селяни. Якщо провести паралелі із сучасністю, то автор статті вважає, що такий статус загальних угідь подібний до вказаних норм у сучасних конституціях демократичних країн, зокрема до 13 ст. Української конституції. Таким чином, закономірно постає питання щодо історії вітчизняного конституціоналізму як легітимної основи тогочасної української державності. Якщо відмежуватися від знаних правників УВУ Л. Окіншевича та Я. Падоха, які серед багатьох питань займалися також проблемами державного права доби гетьманщини, то найкраще це питання висвітлив уже згадуваний Б. Крупницький у роботі «Гетьман Пилип Орлик», що, на думку автора, є своєрідним коментарем до Конституції Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 р.

У цій праці дослідник зазначає, що після поразки під Полтавою в 1709 р. почалася доба першої української еміграції, яка виступала носієм державницької ідеї. У XVIII ст. ця державницька ідея була втілена в «Конституції прав і свобод Війська Запорозького» - «Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis». Головним постулатом її була повна незалежність України від Польщі та Москви, причому кордони з Польщею визначалися по лінії р. Случ, як колись за Богдана Хмельницького. Важливими були пункти, що обмежували гетьманську владу та встановлювали козацький парламент на зразок поширеної Старшинської ради, до якої мали входити як представники Запорожжя, так і по одному з кожного полку. Парламент мав збиратися тричі на рік. Гарантом незалежності країни ставав Карл ХІІ, який видав українцям асекураційний диплом та підтвердив схвалену в Бендерах Конституцію. Проте оскільки шведський король зазнав поразки від московського царя, то Конституція так і залишилася хай і прогресивним, але суто декларативним актом. Тож автор статті вважає, що цим завершився цикл спроб побудови незалежної Української держави, а сама ідея державності завмерла аж до ХХ ст. Проте це не заважає дослідникам розглядати згаданий нормативний акт як елемент української державницької ідеї.

Таким чином, висвітлення періоду козацько-гетьманської доби історії України у працях представників УВУ, як структурного елемента національно-державницької концепції, характеризується за класичними історичними законами, властивими для європейських країн Середньовіччя. Варто зазначити, що дослідники УВУ значною мірою ідеалізували державницький хист українського козацтва та гетьманства, часто вбачаючи державництво там, де його і не повинно було бути. Пригадаємо «український абсолютизм» від Н. Полонської - Василенко чи «міжнародну правосуб'єктність України» від Т. Мацьківа. І хоча Україна не змогла скористатися шансом утворити власну державу у XVII - XVIII ст., проте залишила значний історичний спадок, який сьогодні вдало використовується дослідниками усіх рівнів для доказу давніх державницьких традицій українського народу.

А характеристика козацько-гетьманської доби набула форми певної історичної тріади, яка займає проміжок часу з 1648 до 1710 рр. Доба державницького ренесансу почалася з часів Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, набула розвитку за часів гетьмана Івана Мазепи та закінчилася проголошенням Конституції Пилипа Орлика. Постаті саме цих політичних діячів у історії нашої країни найбільше цікавлять науковців, політиків і журналістів та достатньо висвітлені українською історіографією. Проте, на жаль, поки що відсутнє монографічне дослідження національно-державницької концепції козацько-гетьманської України з погляду дослідників УВУ, що спонукає автора досліджувати цю проблему надалі.

Література

1. История Украинской ССР: В 10 т. - К., 1983. - Т. 3.

2. Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 - 1954) // 300 років возз'єднання України з Росією: Науковий збірник Львів. держ. ун-ту ім. Івана Франка. - Л., 1954. - С. 5-6.

3. Зілганов В. Історики Українського вільного університету в Празі про історію України // Від наукового товариства ім. Шевченка до Українського вільного університету. - Київ; Львів; Пряшев; Мюнхен; Париж; Нью-Йорк; Торонто; Сідней, 1992.

4. Батюк В. Науковці Українського вільного університету в Мюнхені про козацьку державу часів Богдана Хмельницького // Науковий збірник УВУ. - Мюнхен; Львів, 1993. - Т. 16.

5. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. - К., 1991. - 48 с.

6. Винар Л. Огляд історичної літератури про початки української козаччини // Український історик. - 1965. - № 3-4. - С. 17-38.

7. Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу // Український історик. - 1990. - № 1-4. - С. 64-70.

8. Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною 1648 - 1651. - Мюнхен; Львів, 1996. - 240 с.

9. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? // Український історик. - 1982 - 1983. - № 3-4; 1. - С. 106-118.

10. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа - князь Священної Римської Імперії // Український історик. - 1966. - № 3-4. - С. 33-40.

11. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Український історик. - 1990. - № 1-4. - С. 45-54.

12. Полонська-Василенко Н. До історії Гетьманської України ХVII - XX вв. // Науковий збірник УВУ. - Мюнхен, 1974. - Т. 8. - С. 121-139.

13. Омельченко В. Четверта конференція українських істориків Української Вільної Академії Наук // Український історик. - 1965. - № 3-4. - С. 76.

14. Млиновецький Р. Запорізька січ та її зруйнування // Альманах «Гомону України». - Торонто, 1965.

15. Архів Українського вільного університету в Мюнхені (далі - Архів УВУ). - Ф. 1. - Спр. 6. - Арк. 1.

16. Архів УВУ. - Ф. 4. - Спр. 1. - Арк. 4.

17. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. - Мюнхен, 1954.

18. Бжеський Р. Переяславська умова в планах Богдана Хмельницького та «Переяславська легенда». - Л., 1998.

19. Млиновецький Р. Історія українського народу: Нариси з політичної історії. - Б.М., 1946. - С. 91-92.

20. Стахів М. Назва держави в мовах українській і англійській: Зб. на пошану 70-річчя народин Романа Смаль-Стоцького. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1963.

21. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 - 1709. - Київ; Полтава, 1995.

22. Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. // Український історик. - 1965. - № 3-4. - С. 11.

23. Андрусяк М. З дослідів над назвою «Україна»: Зб. на пошану 70-річчя народин Романа Смаль-Стоцького. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1963.

24. Ісаїв П. Причини упадку української держави в княжі і козацькі часи. - Рим, 1975.

25. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського (далі - ІР НБУВ). - Ф. Х. - Спр. 17872. - Арк. 1.

26. ІР НБУВ. - Ф. Х. - Спр. 17881. - Арк. 1.

27. Архів УВУ. - Ф. 2. - Спр. 4. - Арк. 4.

28. Мацьків Т. Студія про мазепинців // Український історик. - 1983. - № 2-4. - С. 169.

29. Вінтоняк О. Борис Дмитрович Крупницький (1894 - 1956) // Український історик. - 1987. - № 1-4. - С. 117.

30. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К., 2001. - С. 66-67.

31. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

32. Падох Я. Лев Окіншевич - видатний історик державного права України - Гетьманщини XVII - XVIII століть // Український історик. - 1982 - 1983. - № 3-4; 1. - С. 92-105.

Размещено на Allbest.ru