Княжа благодійність у період Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Княжа благодійність у період Київської Русі

Зміст

Вступ

1. Початок і визначення «княжої доби». Характеристика періоду Київської Русі

2. Роль церкви у благодійництві. Християнські осередки допомоги нужденним

3. Володимир, Ярослав та наступні князі як видатні благодійники Київської Русі

4. Причини жебрацтва та недоліки благодійності

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

В цьому рефераті я хочу представити таку тему, як князівська благодійність в період розвитку і становлення Київської Русі. Що ж таке «благодійність » та «милосердя»? Благодійність - це, на перший погляд, безкорисливе надання допомоги тим, хто потребує такої допомоги. Приклади благодійності перетинаються з прикладами філантропії. Хоча, що цікаво, не вся благодійність є філантропією, та не вся філантропія - це благодійність. Милосердя - це вчинення поблажливості, м'якості та співчуття іншому. Може позначатись як співчутливе ставлення до людей з боку влади. Часто милосердя спонукає до допомоги. Актуальність нашої теми полягає в тому, що розвиток традицій благодійності в Україні, як і будь-якій іншій країні, напряму пов'язаний з її історією. Справа в тому, що коріння благодійності в Україні можна знайти ще у Київській Русі. Тут благодійницька діяльність спрямована на забезпечення доступу всіх верств населення до їжі, освіти та певного майна. З чого ж можемо почати аналіз філантропічної допомоги?

Почну з того, що характер допомоги філантропічного типу зазнав змін з V ст. Період княжої допомоги тривав з цього по кінець ХІІІ століття. Саме у Давній Русі соціальна допомога була присутня як до прийняття християнства так і в, безпосередньо, християнський період. Після того, як у 882р. утворилась Київська Русь, наші землі і саме суспільство змінилось. З'явились нові економічні відносини та нові класи. Так, вже є бідні й багаті, заможні та нужденні, купці й злидарі. Перші отримують можливість допомагати другим різноманітними засобами: засобами власного виробництва, харчами, а, згодом, і грошима. У Київській Русі з прийняттям християнства зароджується обов'язкова соціальна допомога, що регламентується вже нормативними документами перших князів. Князь Володимир Статутом 996 року офіційно зобов'язав духовенству займатися громадським піклування, визначивши десятину на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень. Протягом багатьох століть церква і монастирі залишалися осередками соціальної допомоги старим, убогим і хворим. Сам князь Володимир служив для народу зразком співчуття і був "істинним батьком бідних". Наступники князя наслідували його приклад. Володимир Мономах так виклав обов'язки князя по відношенню до бідних: "Будьте батьками сиріт; не залишайте сильним губити слабких, не залишайте хворих без допомоги". Хоча не можна забувати про те, що слов'янському народові було притаманне співчутливе ставлення до убогих, калік, хворих, юродивих тощо. Так, найпростіші форми благодійництва входили у звичаї східних слов'ян ще в VII-VIII ст. Отже, серед основних напрямків соціальної допомоги, благодійності в тому числі, в Київській Русі значне місце належало філантропічній допомозі князів. Літописи відзначають такі «богоугодні діяння» князів як роздача милостині, годування злиденних на княжому дворі, побудова притулків для калік. Слід зазначити, що, незважаючи на подальший розвиток благодійності в Росії, розквіт її припав на часи Київської Русі і період правління Великого князя Володимира Святого, якого за його численні благі справи канонізувала православна церква.

У ході роботи ми розглянемо роль християнства та церкви у розвитку благодійності в Київській Русі, проаналізуємо причини благодійних справ Великого князя Володимира Святого та інших князів і великих людей того часу.

1. Початок і визначення «княжої доби». Характеристика періоду Київської Русі

Перш за все треба визначитись, який період часу ми будемо описувати і дати визначення цій добі. У V столітті починається «княжа доба». Княжа доба -- період історичного розвитку Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів. Для більшості істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до початку процесу підкорення українських земель іноземними державами (ХІІІ - XIVст.). Від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство, починається інша доба: «литовсько-польська доба» або «період іноземного поневолення».

У ІХ--Х ст. сформувалася перша східнослов'янська держава зі столицею в Києві під владою династії Рюриковичів -- Київська Русь. Перші згадки про Русь належать Бертинським письмовим пам'яткам. За літописним оповіданням варязький ватажок Олег забудовує Київ 882 року і робить його столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Протягом наступних ста років Київська Русь включає до свого складу навколишні східнослов'янські племена та деякі фінські племена на північному сході. Святослав підкорив в'ятичів і розгромив Хозарський каганат, агресивне утворення на сході. Володимир Великий 988 року оголосив прийняття християнства з Візантії. Київський князь Найбільшої централізації Київська держава досягає за Ярослава Мудрого (1019-54). Згодом відбувається поступове роздроблення на окремі князівства. З 1187 в літописах з'являється назва Україна, вжита до Переяславщини та пізніше Галичини. Після Батиєвої навали 1237-41 і погрому Києва головним осередком державності в Русі залишилося Галицько-Волинське князівство (1199-1340).

З 988 р. християнство визнано офіційною державною релігією Київської держави. З його прийняттям з'являється і нова впливова організація - церква . Київська Русь вибрала візантійську релігію не тільки тому, що в неї з Візантією були давні торгово-економічні зв'язки, але головним чином тому, що християнство було дуже співзвучне характеру і моралі давньоруського народу з його природною духовністю. Цьому у немалій степені сприяло вчення про порятунок душі та людинолюбство.

Християнізація слов'янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда.

Якщо враховувати контекст, який має вище приведена теза із Біблії, то ми починаємо розуміти, «хто є мій ближній». Притча, яка йде як пояснення до тези «Полюби ближнього твого, як самого себе» такий зміст. Чоловік йшов дорогою в місто. Його побачили грабіжники й вчинили засідку. Коли цей мандрівник підійшов ближче злодії напали на нього, побили майже до смерті і забрали всі гроші та майно. Вони лишили його помирати на дорозі й втекли. Тою дорогою йшов священик, але він не допоміг постраждалому. Потім тим шляхом йшов служник в храмі - левіт, але й цей не допоміг. І на останок тим шляхом йшов самарянин - представник ворожої до постраждалого етнічної групи. Цей чоловік побачив пораненого і зглянувся над ним. Перев'язав йому рани, всадовив на віслюка, а сам, пішки, відвіз його до готелю. Там самарянин заплатив за лікування та проживання мандрівника. Отже, з цієї притчі, як можна зробити висновок, наш ближній - це той, хто потребує нашої допомоги і якому ми можемо допомогти. Можна сказати, що цей самарянин вчинив благодійність. Спираючись на цю та інші біблійні історії, основними об'єктами допомоги були визначені хворі, бідні, жебраки, вдови, сироти.

Благодійність - не тільки допоміжний засіб благоустрою суспільства, але й умова особистого морального здоров'я. Милостиня потрібна більш «ніщелюбцу», ніж самому жебракові. Для благодійника жебрак був духовним благодійником, кращим Богомольцем. Тут ми бачимо, що бідні люди вважалися тими, хто є ближче до Бога. Давня Русь розуміла і цінувала тільки особисту, безпосередню благодійність, що подається з руки в руку, потай від стороннього погляду. «У рай входить святий милостинею, - казали у давнину, - жебрак багатим харчується, а багатий жебрака молитвою рятується». Благодійника потрібно було на власні очі бачити людську потребу, яку він полегшував, щоб отримати душевну користь; потребуючий повинен був бачити свого благодійника , щоб знати, за кого молитися. Багаті люди та можновладці сподівалися спастися, відкупити свої аморальні вчинки та політику подачею милостині біднякам. Практикувалась вона, як свідчать літописи, окремими “злидарелюбцями”, із середовища, яких виділялись князі, духовенство та кращі люди землі. Всі вони, знаходячись під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув'язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Благодійник, «христолюбець» менше думав про те, щоб доброю справою підняти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб підняти рівень власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не включалась в коло державних обов'язків.

Отже, відмінна риса благодійності тієї епохи - «сліпа» роздача милостині. Той не цікавився, чому жебрак її потребує. Просить людей - значить, треба йому подати, не пристаючи з розпитуваннями. Цей принцип мав далекосяжні наслідки, про які нижче.

2. Роль церкви у благодійництві. Християнські осередки допомоги нужденним

княжий благодійник християнський церква

Загалом же справа піклування про бідних зосереджено було в стародавній Русі в руках церкви і зокрема монастирів, які мали у своєму розпорядженні для цього великими коштами, завдяки з'явився з самого прийняття Християнства звичаєм князів давати церкви десятину з усіх князівських доходів(Статут Володимира про «десятину») і розвинутому разом з тим, за прикладом князів , особливо в період монгольський, звичаєм приватних осіб залишати церкви майно до душі. Але спосіб піклування, прийнятий церквою та монастирями, і приватна благодійність розвивали дармоїдство і створювали злиденний промисел. Тільки по відношенню до монастирів Західної Росії є звістки, що там черниці мали головним призначенням виховання бідних сиріт, ходіння за хворими в. госпіталях і богодільнях, у всій же у Київській Русі церква і монастирі без особливого розбору брали під своє заступництво жебраків і убогих. Таким прийомам церкви відповідав і звичай князів і багатих городян, які робили бенкети і влаштовували по випадках різних сімейних урочистостей, загальні трапези для жебраків і убогих.

До вже згаданого вище Статуту Володимира Великого про церковну десятину, додались і інші законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. Статути сина Володимира Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб'єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. У Древній Русі при всякій парафіяльній церкві була богодільня, а при деяких монастирях утворилися цілі слободи жебраків.

Взагалі в історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший - пов'язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнословґянських земель.

Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки.

Давньоруське суспільство, приймаючи християнство, з розумінням сприйняло другу з основних заповідей - про любов до ближнього. Своє вираження вона отримала в роздачі милостині. Ідея милостині лежала в основі практичного моралі, потреба в цьому виховувалася усіма тодішніми засобами духовно-моральної педагогіки.

Як і всюди в Європі, в Стародавній Русі справою піклування про бідних займалася Церква і особливо монастирі, які опікувались великими фондами (у тому числі, завдяки звичаю князів давати Церкві «десятину» - одну десяту з усіх князівських доходів). Саме при монастирях виникали богадільні, безкоштовні лікарні. Через Церкву, куди передавали свої пожертви доброзичливці, благодійність здійснювалася фактично до кінця XVII ст. Так, як соціальною допомогою займались, окрім князів, церкви, монастирі та парафії, виокремлюються основні напрямки соціальної допомоги та підтримки: княжа, церковно-монастирська, подання милостині та парафіяльна благодійність.

Церковно-монастирська благодійна діяльність сконцентровувалася на допомозі при монастирях, церквах. Там були одні з перших притулків для нужденних. Парафіяльна благодійність була відкритою, в ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям; вони здійснювали найрізноманітнішу допомогу - від матеріальної допомоги до вихованої та духовної. Парафія також була територіальною адміністративною одиницею. До особливо значимих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної казни грошей, хліба, насіння, які наддавались окремим особам, а також громаді, часто, під заставу майна. Мабуть, вперше в історії Київської Русі на благодійність спрямовувалася така велика частка загальних доходів, і формувалася прискіплива увага саме до проблем нужденних, жебраків, сиріт.

А в свою чергу милостиня давалася всім нужденним, незалежно від їх потреб. В основному роздавалися життєво-необхідні продукти; досліджень потреб тих, хто просив милостиню не проводилося, але результат розподілу був позитивний: голодний мав совість не брати будівельних матеріалів, а погорілець - хліба, якщо не хотів їсти. Допомога була різноманітною, тому нужденний міг вибрати те, що йому необхідне. В основному соціальна допомога сконцентровувалась на побудову житла, на викуп полонених, на навчання ремеслам, з метою подальшої адаптації в суспільстві.

Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей. Таким чином, парафіяльна благодійність була не тільки церковною, а й громадською, тобто переслідувала не лише релігійні цілі - порятунок душі парафіян, але і мету соціальної підтримки та допомоги потребуючим. І саме в Київській Русі благодійність отримує чітке ідейно-моральне забарвлення.

3. Володимир, Ярослав та наступні князі як видатні благодійники Київської Русі

Впроваджуючи християнство, князь Володимир у першу чергу робив звернення до душі людини, роблячи акцент саме на милосерді нової релігії, протиставляючи її жорстокості колишніх богів. Закликав піклуватися про ближніх своїх, кажучи: «Блаженні милосердні, бо помилувані вони будуть», «Хто просить у тебе то дай, і від спраглого зайняти від щедрості своєї не відвертайся». Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів. За літописами, велів князь: «Всякому убогим та хворому приходити на двір княжий, брати їжу і питво і гроші з казни княжої». А оскільки багато покалічені і хворі фізично не могли дістатися до княжого подвір'я, наказав князь Володимир виготовити воза, куди завантажували хліб, м'ясо, овочі, рибу, мед і квас в бочках і возили по Києву, питаючи: «Де хворі, де жебраки, що ходити не можуть?». Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого порятунку, завдяки Божій милості, у битві з печенігами під містом Василевим його щедрість була особливо велика. Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свою удачу 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей 300 гривень. Повернувшись до Києва, він на радощах влаштував бенкет для бояр і простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей. Слід згадати, що бажаючи максимально розвивати принципи благодійності, князь Володимир у 996 році видав Статут, в якому ввів спеціальний податок - «десятину», призначений саме на утримання благодійних установ: притулків і лікарень, училищ для малозабезпечених ...

Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богоділень, можливо також перших лікарень. Окремі джерела стверджують, що ще раніше княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. Що стосується шкіл, то слід відзначити, що їх створення на початках зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство. Давньоруські царі напередодні великих свят, рано вранці, робили таємні виходи у в'язниці і богадільні, де з власних рук роздавали милостиню арештантам, також відвідували і окремо житла убогих людей. Крім того, Володимир ввів спеціальні народні свята, під час яких здійснювалися «частування» вдів, жебраків, сиріт, бездомних, подача їм милостині. Щоб не залишалося у нас сумніви, що ця князівська філантропія обмежувалася столицею або межами палацових маєтків, Мних Яків, торкаючись цього питання, безумовно пояснює. Володимир встановив це як систему рішуче в усій державі з сільською глушиною включно. «Більш за все бяше милостиню творячи князь Володимер: іже немічних і старі не можаху дійти княжа двору і потреб взяти, то і в двір їм посилаше: немічним і старим всяку потребу блаженний князь Володимер даяще. І не можу Сказати многія його милостиня, не тільки в дому своєму милостиню творяще, але і по всьому граду, не в Києві єдиному, але і по всій землі російської, і в градех в селех, скрізь милостиню творяще, нагія одягаючи, алчния годуючи і жадния напали, дивні спокою милістю; злиденна і сироти та вдовиці і слепия і хромия і трудоватия вся милуючи і одягаючи нагодують і напали.» За свою благодійну діяльність Володимир заслужив велику любов та пошану свого народу. Князь зміг поєднати благодійність особисту та державну, тому що він був першою особою та керівником держави, а гроші на це витрачав як особисті, так і ті, що поступали до скарбниці як податки від населення. Таким чином державна та приватна доброчинність в Київській Русі були тісно взаємопов'язані.

Жебрацтво вважалося в Стародавній Русі не економічним тягарем для народу, не виразкою громадського порядку, а одним із засобів морального виховання народу. Як живе знаряддя душевного порятунку, жебрак потрібен був давньоруській людині в усі важливі хвилини його особистого і сімейного життя, особливо у хвилини сумні. Важко сказати, якою мірою такий погляд на благодійність сприяв поліпшенню давньоруського суспільства.

Спадкоємці мудрого князя слідували по його стопах, благодійність у Київській Русі всі більш приймала характер організованої державної допомоги малозабезпеченим. Князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, в якому щорічно беруть на повний пансіон близько 300 підлітків. Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів «Руська Правда». Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей.

За підтримки князів Ізяслава та Всеволода Ярославичів єпископ Переяславський Єфрем побудував безкоштовні лікарні для хворих і сиріт, забезпечивши постійне чергування лікарів і медперсоналу, харчування, набір ліків. За князя Володимира Мономаха сфера благодійності ще більше розширилася, бо він теж прославився своїм злидарелюбством. За свідченням сучасників, цей князь роздавав гроші і предмети першої необхідності обома руками. Опіка над бідними і страждальцями стала одним з найбільших його обов'язків, яскравим свідченням чому служить його «Повчання дітям». (1114). У ньому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих. Процитуємо рядки з «Духовної» - заповіту своїм дітям: «Коли поїдете по землях своїм, не давайте ображати ні в селі, ні в полі, щоб не проклинали вас потім. Куди поїдете, там станьте, напоїть, нагодуйте бідних ...» Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але і вчила їх читати, писати і ремеслам. Тут ідея допомоги не зводиться тільки до харчування і надання притулку.

Андрій Боголюбський (не раніше 1100 - 1174) також наказував розвозити по вулицях і дорогах життєві припаси і роздавати їх бідним. Дмитро Донський (1350-1389) годував стражденних зі своїх рук. Князь Роман Мстиславич (? -1205) Все роздав убогим, а сам помер у злиднях.

І все ж княжа благодійність в Стародавній Русі не переступила меж приватної опіки. Звідси її найважливіші риси:

1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов'язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов'язком для виконання.

3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.

У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо. Наприклад, 1034 р., в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних заходів щодо його ліквідації.

4. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника.

Не відставало і духовенство. Перші на Русі лікарні для незаможних, в яких їх безкоштовно лікували і годували, були засновані в 1091 р. в Києві переяславським єпископом, згодом Київським митрополитом Єфремом. «Сірих і убогих» безкоштовно годували у всіх монастирях. Церковним статутом 996 р. духовенство було зобов'язане виділяти на благодійні потреби десяту частину доходів.

Благодійність не обмежувалася роздачею їжі й одягу (гроші лунали рідше, бо грошовий обіг був слабо розвинене), але і включала будівництво жител, викуп полонених, лікування поранених, навчання ремеслам, допомога вдовам, догляд за людьми похилого віку і ін. Але потрясіння і стихійні лиха, на які так багате наше минуле, кількість нужденних не зменшували. Врешті-решт це перетворилося на державну проблему.

Ряд приватних сторін державного, правового та соціального ладу давньої Росії відбив на собі вплив зразків і ідей візантійської церковності. Блискучий аналіз цієї матерії в застосуванні до домонгольського періоду дав Ключевський, показав, як перетворювалося по Номоканона наше право - кримінальне, цивільне, майнове, зобов'язальне, сімейне, шлюбне, - як височіла жінка, як танула холопська неволя, приборкувати кабала лихварства і т.п. Аналіз Ключевського застосуємо певною мірою і до всієї староруської епохи: і до Судебнику Іванов III і IV, і навіть до Укладення царя Олексія Михайловича. Щоправда, в цій смузі візантійських впливів є і зворотна сторона, наприклад, внесення до нас каральної жорстокості замість колишнього биття по кишені. Всі знають, як єпископи переконували «ласкавого князя» Володимира ввести смертну кару для кримінальних злочинів.

Отже, як висновок, можна виділити три основні форми княжої благодійності:

1) роздача милостині (як за проханням, так і просто на честь свята);

2) харчування на княжому дворі (було доступним для всіх бажаючих, включаючи убогих, злиденних, юродивих тощо);

3) розвезення продуктів містом для убогих (частіше за все, під час свят, або важливих перемог).

4. Причини жебрацтва та недоліки благодійності

Безробітні, бомжі, інваліди з простягнутою рукою, безпритульні діти, жебраки та інші - аж ніяк не прикмета тільки нашого часу. Так було на Русі завжди. У різні історичні періоди суспільство по-своєму вирішувало цю проблему. Чуйність на чужу біду була у слов'янського народу в крові. Це з подивом відзначали і відзначають іноземці. Коріння і традиції її йдуть у незапам'ятні часи. Суспільство Стародавньої Русі керувалося християнськими заповідями: «погляне на потреби ближнього свого ... Погляне жебраків, одягніть нагих, наситити голодних ... Бог прізреваемих сиріт ... ». Тут поглянути означає поставитися з порозумінням.

Причини такого складного, в економічному відношенні явища, як жебрацтво, не можуть бути вичерпані кількома словами: воно вимагає цілого дослідження. Але, не торкаючись загальних причин зубожіння, властивих будь-якій країні і будь-якому часу, обходячи причини, що породили виключно російське жебрацтво, я дозволю собі висловитись про те, що характер самої давньоруської благодійності сприяв розвитку злиднів: благодійна допомога надавалася, головним чином, у вигляді «ручної» милостині, найшкідливішій форми благодійництва, що носить в собі елементи випадковості і нерозбірливості, неминуче тягне за собою появу професійного та удаваного жебрацтва. Трудова допомогу майже не застосовувалася; попереджувальна благодійність була розвинена слабко; репресивні заходи були відсутні; нарешті, не було такого необхідного регламентуючого органу у благодійній діяльності. Словом давньоруську благодійність можна охарактеризувати такими ж виразами, в яких англійський письменник ХVII століття Фуллер у своїй Church History (1656 р.) відгукується про середньовічні абатства: «їх гостинність була хибним милосердям», вони «годували тих бідних, яких вони самі ж створювали».

Ніякими методами соціологічного вивчення не можна обчислити, яку кількість добра вливала в людські відносини ця щоденна, мовчазна тисячорука милостиня, наскільки вона привчила людей любити людину і відучувати ненависть до багатого. Найвиразніше виявлялося значення такої особистої милостині, коли потреба в благодійної допомоги викликалися не горем окремих нещасливих людей, а народним лихом. Природа нашої країни здавна ставала доброю, але іноді бувала норовливої матір'ю свого народу, який, може бути, сам же і викликав її норовливість своїм невмінням поводитися з нею. Недороди та неврожаї були нерідкі в Стародавній Русі. Недолік економічного спілкування та адміністративної розпорядливості перетворював місцеві недобори продовольства в голодні лиха.

Благодійність є невід'ємна частина природи людської, будучи одним з найважливіших умов виживання людини розумної. У дійшли з глибини століть міфах і сказаннях практично всіх народів Землі присутні мотиви безкорисливої допомоги ближньому, взаємовиручки, співчуття, співпереживання. В основних моноістіческіх релігіях - юдаїзмі, християнстві, ісламі - в тій чи іншій формі проповідується гуманістичне ставлення до знедолених, що потрапили в біду людям.

Попри всі позитивні явища пов'язані з благодійністю в Київській Русі, можна виділити й негативні аспекти. Благодійність в Київській Русі послужила розвитку гострих соціальних проблем: злидарство, жебрацтво, нужденність почали розглядатися як певна необхідність. В Київській Русі вважали, що нужденність від Бога, насамперед щоб дати можливість тим, хто подає милостиню здійснити Божу справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Звісно, такий погляд на злидарство, нужденність та жебратство сприє підтримці їх, і як “професіі” жебрацтва, що поступово розповсюджується до розмірів великого громадського лиха. Монастирі, церкви і княжо-боярські двори стають центрами, що приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут легку поживу. При багатих княжих дворах з'явились навіть особливі “штати” постійних жебраків, що в свою чергу дало ще більший поштовх для розвитку псевдо-жебраків.

Висновок

Благодійність та милосердя конкретної людини - це здатність і бажання творити благо для інших по милості власного серця. Традиції соціальної допомоги були притаманні руському народу. Ще за часів родинно-племенного ладу можна простежити дії, спрямовані на задоволення потреб нужденних. Але дійсно потужною швилею благодійність понеслась по землям сучасної України в «княжу добу», в період існування Київської Русі. З прийняттям християнства допомога стала більш організованою, з'явились осередки благодійності - релігійні установи. Київські можновладці чинили філантропічну допомогу, шляхом запрошення на бенкети простого народу, бідного народу, жебраків, хворих фізично або психологічно. Благодійність, у правлячих колах Київської Русі, не вимагалась. Вона дуже віталась і була популярною, але ж не примусовою. Єдине, що було майже мимоволі, це віддавання «десятини» з князівської казни до церкви на потреби соціально неповноцінних верств суспільства. Найбільшим благодійником і «батьком нужденних» по праву вважається Володимир - Красне Сонечко. Він започаткував систему опіки, яка регламентувалася державою і, навіть, самим князем. Його послідовники не залишились осторонь. Його син, онуки, правнуки теж здійснювали допомогу нужденним. Можна привести ряд заходів, які були впроваджені в період Київської Русі і позиціонуються як філантропічність або князівська благодійність. Таким чином, в Київській Русі зародження благодійності стало першим кроком до виникнення соціальної роботи. За довгий період нашої історії відбувалися значні зміни форм соціальної підтримки населення, але основи, які були закладені ще в стародавні часи, реалізуються і сьогодні. Благодійність в Київській Русі - засади соціальної роботи сьогоденного українського суспільства. В період незалежної України соціальна робота активно розвивається в нашому суспільстві. Як визначає С. Шадлоу «Соціальна робота цілком зайнята соціальним добробутом індивідів, соціально та економічно неблагополучних груп. Вона репрезентує такі інтереси людей, які не відповідають звичним соціальним очікуванням або не виправдовують їх, виступають від їхньої особи і забезпечують адекватне до них ставлення з боку системи і соціальних інституцій, що торкаються їх» Визначальна риса соціальної роботи знайшла чітке вираження у Київській Русі, яка полягала у захисті інтересів людей, які не мали рівних потенційних можливостей порівняно з іншими через хвороби, бідність та кризові ситуації, в яких вони опинились. Досвід соціальної допомоги для України почав складатися ще в період язичництва та Київської Русі, а потім стає засадою розвитку соціальної роботи в нашому суспільстві. Передмови до виникнення такого потужного інституту соціальної допомого в Київській Русі, які були закладені ще в давніх слов'янах, прийняття ідей та заповідей християнства близько до серця, про соціальне спрямування київський князів - все це вкупі сприяло створенню міцної державної системи соціального забезпечення на території Київської Русі.

Список використаних джерел

1. Історія української культури. Том 2 (Українська культура XIII -- першої половини XVII століть, Київ -- 2001

2. Благодійність. / За заг. ред. Минервин І.Г.; сост. Р.Б. Автономов, Є.П. Балюк - Южно-Сахалінськ, 2000.

3. Карташов А. В. Св. Великий Князь Володимир - Батько Руської Культури

4. Гумільов Л.М. Давня Русь і Великий Степ. М. 1993.

5. Розанов В.В. Риса характеру давньої Русі / / В. В. Розанов. Зібрання творів у 2-х тт. Т.1. М. 1990.

6. Рибаков Б.А. Київська Русь і руські князівства. М. 1982.

7. Братусь Б.С. та ін.. Початок християнської психології. М., 1995.

8. Концевич І.М. Наживання Духа Святого в шляхах Стародавньої Русі. М., 1993. .

9. Введення у соціальну роботу. Навч.посіб. - К.: Фенікс, 2001.

10. Годунский Ю. Откуда есть пошла благотворительность на Руси. Наука и жизнь. №10, 2006.

11. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи. Навчальний посібник. - Тернопіль: Видавництво Астон, 2004.

12. Савицький В. І. Ґенеза благодійності в Україні (Методологія історії соціальної роботи в Україні): Навч.посібник - К.: НТУУ «КПІ», 2007.

13. Немченко А. О. Благодійність в Київській Русі як соціально-культурна засада розвитку благодійної діяльності в Україні: Стаття - УДК 316

Размещено на Allbest.ru