Голодомор 1932-1933 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Причини голодомору 1932-1933 років

2. Масштаб та наслідки голодомору 1932-1933 років

3. Юридична характеристика голодомору

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми. У роки незалежності з'явилася можливість об'єктивного вивчення радянського періоду в історії України. Незважаючи на велику кількість публікацій вітчизняних та зарубіжних істориків кінця ХХ - початку ХХІ століття, присвячених висвітленню, становленню та функціонуванню командно-адміністративної системи в УРСР, чимало "білих плям" радянської історії ще потребують свого вивчення. Малодослідженою залишається тема історії насильницької колективізації та голодомору 1932-1933 років, що спричинили ліквідацію справжніх господарів землі. Здійснена сталінським тоталітарним режимом насильницька колективізація сільського господарства та спричинений нею голод 1932-1933 років в УРСР - найжахливіша сторінка в історії, масштабна соціально-гуманітарна катастрофа для українського етносу та вітчизняної культури. За характером, змістом, механізмом здійснення, генетичними, соціальними, духовними та іншими руйнівними наслідками ця величезна людська трагедія сягає дійсно планетарних масштабів. Важко усвідомити, що на найродючіших землях України у врожайний рік було вчинено штучний голодомор, який за різними оцінками забрав життя від 7 до 10 мільйонів чоловік, майже третина яких - діти. Науковці підрахували, що кількість жертв у справжній війні проти селянства, якою вважається колективізація сільського господарства та голод, перевищила загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни. Радянська система була кровно зацікавлена в утаємниченні або фальсифікації подій та фактів, що суперечили офіційному трактуванню історії і могли б породжувати серед громадськості сумніви в ефективності соціалістичного будівництва. Предметом дослідження є аграрні перетворення у сільському господарстві кінця 1920-початку 1930-х років в УРСР та голодомор 1932-1933 років на території України. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку джерел.

1. Причини голодомору 1932-1933 років

Голодомор 1932-1933 років в Україні назавжди залишиться в пам'яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор - це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.

Для більш чіткого розуміння, чим же був Голодомор, слід акцентувати такі факти.

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-1933 рр., то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни 1933 року та завершився на початку літа 1933 року. Саме за цей менш ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.[1. 24]

У кінці 1929 року, після листопадового пленуму ЦК ВКП(б), у країні почалася суцільна колективізація. Селян буквально заганяли до колгоспів. Якщо на перше жовтня 1929 року в Миколаївському окрузі було колективізовано тільки 13,2% усіх господарств, Херсонському - 12,4%, Одеському окрузі - 11,6%, то на 1 січня 1930 року вже 20,2% та відповідно 19,0%, 23,8% господарств, а до травня 1930 року було в Миколаївському окрузі - 79%, Херсонському - 78,2%, Одеському - 83,1% колгоспів. [2. 26]

Колективізацію на Україні можна поділити на два якісно відмінні етапи: 1921-1928 роки та 1929-1932 роки. На першому етапі, у період НЕПу, колективізація здійснювалась цивільним шляхом, цілком на добровільній основі. На другому етапі сталися радикальні зміни. Керуючись ленінським положенням, що дрібнотоварне селянське господарство постійно породжує капіталістичні відносини на селі, сталінське керівництво вирішило знищити індивідуальне селянське господарство, провівши примусову колективізацію, створивши колгоспи, які мали б стати основними виробниками товарної сільськогосподарської продукції у необхідних для держави розмірах.

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства на Україні не мала значної підтримки у місцевих мешканців. Наслідки проведення колективізації були жахливі: понівечені селянські господарства, сотні тисяч депортованих, мільйони загиблих. За роки колективізації поголів'я худоби в південних областях республіки скоротилося у 1,8 рази, а у подвірному користуванні у 7,1 рази. Соціалістичне будівництво в Південному регіоні України здійснювалося всупереч волі основної маси селянства, яке бажало господарювати самостійно - на своїй землі з власними засобами виробництва. [3. 44]

Примушуючи селян працювати артільно та забираючи в них без відшкодування основну частину виробленої продукції, держава створювала на селі ситуацію кризи.

На відміну від інших районів України в південних областях республіки значно швидшими темпами здійснювалась колективізація селянських господарств. Якщо в цілому по УРСР станом на 10 березня 1930 року було колективізовано 70,9% господарів, то у степових областях - 80,3%.

Після виходу статті Й.Сталіна "Запаморочення від успіхів" на півдні республіки, як і в інших регіонах, почався вихід з колгоспів. Місцеві органи влади змушені були прийняти заходи по збереженню від остаточного розвалу колгоспів, призупинити вихід селян. .[3.45]

Місцеві партійні та радянські органи Півдня України провели пленуми райкомів партії, на яких від комуністів вимагалося виконання завдань, поставлених у директивному листі ЦК ВКП(б). Увага комуністів була звернута на продовження нещадної боротьби з ворогами колгоспного ладу.

Таким чином, колективізація призвела до занепаду сіл і розладу в сільському господарстві, до зменшення кількості селянських господарств, робочої та продуктивної худоби. У результаті репресивних заходів зник сам селянин - землевласник.

Документи, які зберігаються в Державному архіві Миколаївської, Херсонської та Одеської областей свідчать про те, що голодомор 1932-1933 років був викликаний передусім насильницькою колективізацією, злочинною політикою хлібозаготівлі, людиноненависницькою політикою розкуркулення, здійснюваною сталінським керівництвом. [5. 345]

Примусове проведення колективізації призвело до небаченого голоду-геноциду українського народу, жертвами якого стали мільйони людей.

Визначальним є те, що, здійснюючи колективізацію, держава фізично знищила або депортувала на Північ і Схід мільйони селян разом із родичами.

Після проголошення Й.Сталіним у грудні 1929 р. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів нової політики щодо селянства місцеві органи влади не могли зорієнтуватися, як її втілювати в життя. Розкуркулення проводилося різними шляхами. Іноді селянські господарства ліквідувалися, іноді експропріації підлягав тільки реманент та худоба, в разі якщо їх кількість перевищувала так звані "зрівняльні норми", які існували у визначеній місцевості.

Почалася "ліквідація куркульства як класу", яка на практиці означало знищення заможних селян. Головними мотивами розкуркулення були: систематичне наймання селянами-власниками робочої сили, здача, а також наймання робочої худоби і техніки, наявність до моменту колективізації механічних машин і двигунів, заняття торгівлею і лихварством. У будь-якому випадку розкуркулювалися і виселялися селяни, що вважались неблагонадійними, або ті, з ким селянський актив зводив особисті рахунки. Селянські господарства гинули не тільки в ході кампанії розкуркулення. Вони знищувалися шляхом продажу майна з торгів у разі невиконання "зобов'язань" по хлібозаготівлях або за несплату індивідуальних податків.

Розкуркулювали і селян-середняків, які не вступали до колгоспів. 21 січня 1930 року в газеті "Красная Звезда" з'явилась стаття Й.Сталіна "До питання про політику ліквідації куркульства як класу", де говорилось, щоб витіснити куркульство як клас не досить політики обмеження, тепер потрібно "у відкритому бою зломити опір цього класу і позбавити його джерел існування, що стане поворотом політики партії до ліквідації куркульства як класу".[5. 348]

Спеціальна комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Цей страхітливий документ спрямований на те, щоб заздалегідь визначити, які верстви селян і якою мірою мають бути покарані.

Власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути "ізольовані" в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив "менш активний опір" кампанії розкуркулення. Їх разом із сім'ями виселяли у північні райони області. До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню. Їм надавалися зменшені земельні ділянки. [9. 239]

Кампанія розкуркулення здійснювалась терористичними методами. Ізольовані один від одного селяни-власники не могли протистояти державному апарату й своїм односельцям із числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли ж незаможники не погоджувалися виконувати нав'язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації, злиденний майновий стан не гарантував їм безпеки. Чиновники винайшли для таких бунтарів політичний неологізм "підкуркульник", що дозволяло репресувати їх як "куркулів".

Досліджуючи заявлену проблему, виявлено, що продрозкладка вела до широкого розростання кризових явищ, здійснювались насильства над селянами, репресії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами.

Посилення економічного тиску на селянство зменшувало можливості легальної політичної діяльності. Це змушувало селян переходити до проти-правних дій. Відчувши на власному господарському досвіді переваги ринкової економіки, вільної торгівлі, до певної міри з елементами державного регулювання, селянство однозначно виступило на захист принципів НЕПу.

Селянські заворушення переросли у збройні виступи. Лише в південних областях республіки було здійснено за підрахунками дисертанта 173 селянських виступи. Насильницька колективізація призвела до трагічних наслідків.

Тоталітарна система, безжалісно пограбувавши колгоспників і одноосібників, призвела до глибокої деградації сільського виробництва, дорого обійшлася українському народові, залишила його без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вимирання.

Нині є очевидним, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходів та виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, всесоюзної індустріалізації, застереженням Українському радянському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.

Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про МІЛЬЙОНИ безвинних жертв. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії - 8 млн.; Болгарії - 8,5 млн.; Бельгії - 10 млн.; Угорщини - 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна. [15. 34]

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі - у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. [10. 268]

Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії. Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму - безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя "в окремо взятій країні", які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний "радянський народ" з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого "індустріального стрибка" шляхом "мобілізації" внутрішніх ресурсів.

На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних "ворогів" сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови "світлого майбутнього". Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема, терор голодом. А Україна була головним полігоном "вирішення національного питання" та проведення індустріалізації.

Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів. З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців.

Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті - швидкому промисловому розвитку країни - нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.

Щоб отримати валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина видобування товарів на експорт, насамперед - хліба. Для цього він організував економічно не обґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка фактично знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці й тому мільйони з них стали жертвами у нерівній боротьбі.

Дехто й досі намагається представити Голодомор 1932-1933 рр. як "збіг об'єктивних та суб'єктивних обставин": посухи та "перегинів на місцях". Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки "зусиллям" активістів, які відбирали в людей останнє.

Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 - взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони. [4.28] Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.

2. Масштаб та наслідки голодомору 1932-1933 років

Як було зазначено вище, кількість жертв Голодомору досі не встановлено, хоча йдеться, безумовно, про кілька мільйонів людей. Тогочасні втрати населення України можна вивести наближено з порівняльної таблиці приросту і втрат населення СРСР, Росії, Білорусії та України за даними переписів 1926 і 1939 років, що подавались у радянських джерелах незалежною Міжнародною комісією юристів[5.129] (створена у 1988 році у складі провідних юристів зі Швеції, Бельгії, Великобританії, Канади, Франції, Аргентини, США):

аграрний колективізація хлібозаготівля голодомор

Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору, а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн., як зафіксовано у переписі 1939 року.

Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році. При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.

Голодомор 1932-1933 років мав деморалізуюче значення для всього Українського народу. Коли йде війна, є очевидний ворог. Тут же, навпаки, офіційно пропагувалася ідеологія інтернаціоналізму і братерства, проголошувалися "найсвітліші ідеали, мета - комунізм", і водночас внаслідок цілеспрямованих дій цивільної влади, за підтримки "громадськості" - комсомолу, профспілок, комнезамів - населення було доведене до масової голодної смерті.

Соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки Голоду 1932-1933 років актуальні й до сьогодні. Тоді на довгі десятиліття було підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничу та товарну інфраструктуру, фізично знищено підприємницькі та ініціативні елементи, залякано цілі покоління українців, причому, не лише селян, зламано волю усього Українського народу до опору тоталітарній системі, до національного відродження.

Роберт Конквесту книзі "Жнива Скорботи (Радянська колективізація і терор голодом)" писав: "Події, висвітлювані в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929-1932 рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, - йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші, передусім ті, хто не погоджувався з планами насильницької колективізації. Організація колгоспів призвела до цілковитої ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками колективних господарствах. Результатом цього подвійного удару стали мільйони жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані)". [19.78]

Після цього, в 1932-1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом або голод, штучно створений владою проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні,-- навіть з інших регіонів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня колективізація 1929-1932 років, супроводжувалася масовими гоніннями на українську культуру, інтелігенцію, церкву. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як "націоналізм" - відповідно до твердження Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно - і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії українству".

Відтак можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1932-1933 років: соціально-класову та національну.

Соціально-класова природа Голодомору 1932-1933 років. У програмі більшовиків було передбачено одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни було зміцнено партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, і інструментом якої, а не лише наслідком, став Голод 1932-1933 років.

Національна природа Голодомору 1932-1933 років. Пробуджена Українською національною революцією 1917-1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзник процесах, причому сталося це завдяки зростанню національної свідомості українців, а не їхньому злиттю з росіянами. А опора всієї України - селянство - забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму українську національну ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників. Оскільки політичну владу було зосереджено у Москві, це вирішило долю українців. Тому Голод 1932-1933 років став відповіддю комуністичної московської влади на український культурно-політичний розвиток у межах СРСР.

Великий Голод 1932-1933 років - не помилка і не просто зла воля московського керівництва, зокрема, Сталіна. У ньому (штучному Голоді) не було нічого ірраціонального. Тому не варто демонізувати ні Сталіна, ні якісь інші причини - Голодомор був засобом комуністичного будівництва.

З політичних мотивів керівництво Радянського Союзу всіляко заперечувало голод в Україні, і тому про допомогу ззовні не могло бути й мови. Наприклад, реальну допомогу голодуючим українцям пропонували не лише інші держави, а й організації Західної України, такі як "Просвіта", ОУН, "Союз українок" та інші. Але зібране серед населення Західної України продовольство передати до Радянської України не вдалося, оскільки керівництво Радянського консульства у Львові запевняло, що голоду в Україні немає. Це є неспростовним підтвердженням керованого характеру Голодомору. До речі, коли у 1946-1947 роках Україна знову переживала голод, а в Західній Україні ще колгоспів не було, то тамтешні селяни-трударі знову виділяли зі своїх врожаїв частину продовольства для порятунку українців зі східних областей.

3. Юридична характеристика голодомору

Голодомор 1932-1933 років як явище геноциду народу підпадає під означення геноциду, поданого в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року "Про попередження злочину геноциду і покарання за нього". Так, стаття 2 цієї конвенції визначає геноцид "як будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

· вбивство членів групи;

· заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи;

· умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;

· заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи;

· насильницька передача дітей з однієї групи до іншої". [5.545]

Голодомор 1932-1933 років відповідає ознакам геноциду згідно з цією статтею, передусім з її третім пунктом.

Голодомор було спричинено навмисними діями тоталітарного радянського режиму. Суть злочинних дій влади полягала в:

1. Жорстокому придушенні устремлінь Українського народу мати незалежну державу.

2. Знищенні існуючої структури сільського господарства шляхом:

· масового "розкуркулювання" селян;

· насильницького впровадження колективізації селянських господарств;

· накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі.

Перебуваючи в Харкові 17 і 18 листопада 1932 р., В.Молотов відпрацьовував згідно з одержаними від Сталіна інструкціями тексти двох постанов - ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УСРР від 20 листопада, які мали однакову назву - "Про заходи до посилення хлібозаготівель". У постановах містилися пункти про натуральне штрафування боржників по хлібозаготівлях м'ясом і картоплею.

У звіті Сталіну від 8 грудня генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор вказав, що у хлібозаготівлях "найбільший результат дає застосування натурального штрафування". На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 20 грудня за участю підручних Сталіна Л. Кагановича і П. Постишева голова уряду В. Чубар засвідчив, що недоліком хлібозаготівель є ігнорування натуральних штрафів як стимулюючого засобу. Такою була реальна ситуація з натуральними штрафами на кінець 1932 р. [16.220]

1 січня 1933 р. Сталін надіслав селянам України телеграму, в якій попереджав: "Щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. Це означало, по-перше, що до боржників по хлібозаготівлях, у яких виявили хліб, мали застосовуватися найбільш суворі санкції ("закон про п'ять колосків" передбачав розстріл або десятирічне ув'язнення). Це означало, по-друге, проведення подвірних обшуків, тому що тільки таким способом можна було знайти хліб. Сталін не вказував, які санкції чекали тих, у кого хліб не знайшли. У цьому не було й потреби, оскільки прийняті під його диктовку листопадові постанови ЦК КП(б)У і РНК УСРР передбачали натуральне штрафування у випадку відсутності хліба. Але селяни штрафувалися не лише м'ясом і картоплею. Сотні свідків голоду в один голос твердять, що у січні і в першій половині лютого на території України у селян забирали все продовольство, прирікаючи їх на голодну смерть. [16.221]

3. Ізоляції великих територій в сільській місцевості у низці областей України шляхом:

· позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;

· заборони селянам права виїзду з їхніх місць проживання (заборона продажу залізничних квитків);

· наказів про арешти селян, що виїхали самовільно з сіл;

· оточення озброєними загонами каральних органів СРСР цілих територій;

· заборони листування і поширення інформації про фактичне становище.

22 січня 1933 р. Сталін власноручно (автограф зберігся) написав директивного листа ЦК ВКП(б) і РНК СРСР (підпис голови уряду Молотова з'явився у передрукованому примірнику): "До ЦК ВКП і Раднаркому дійшли відомості, що на Кубані і Україні почався масовий виїзд селян "за хлібом" в ЦЧО, на Волгу, Московську обл., Західну обл., Білорусію". В листі вимагалося негайно заблокувати Україну і Кубань. Відповідно до цієї директиви продаж селянам проїзних квитків на залізничних і водних шляхах припинявся. На ґрунтових шляхах за межами поселень з'явилися загороджувальні загони з чекістів, міліції та місцевих активістів.

На початку квітня 1933 р. в містах була відновлена вільна торгівля хлібом за підвищеними цінами, що розглядалася як додатковий канал постачання робітників і службовців (поряд з картковою системою). Ті з голодуючих селян, які ще могли пересуватися, приїжджали в найближчі міста і вистоювали у велетенських чергах довгі ночі, щоб купити 1 кг хліба (більше не давали в одні руки). 10 квітня з'явилася постанова Київського обкому, яка регулювала порядок комерційної торгівлі. В ній зазначалося: "З метою охорони міста від занесення інфекційних хвороб, зокрема, висипного тифу, вважати необхідним запровадити продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінки, а також проміжних, до Києва".

Кремль відрізав голодуюче українське село від Росії, Білорусії і міст в самій Україні з цілком очевидною метою: змусити вмирати тих селян, які вже не могли працювати в колгоспі, у себе вдома, а не на людях.

4. Впровадженні особливого режиму проживання, зокрема режиму "чорних дошок", що полягав у:

· вивезенні з цілих територій усіх товарів та засобів проживання, що знаходились на складах та в магазинах;

· насильницькій реквізиції у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу;

· забороні будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів для існування;

· забороні будь-якого кредитування та насильницькому поверненні усіх кредитів.

5. Намаганні приховати причини і масштаби трагедії: зокрема, осіб, відповідальних за виявлення в ході перепису 1939 року фактів дискримінації українського населення та його високу смертність, було розстріляно.

Теза про замовчування голоду не потребує документальних підтверджень внаслідок своєї очевидності. Навіть у суворо секретному діловодстві партійних комітетів тему голоду дозволялося порушувати тільки в "особливих папках" з особливим режимом зберігання. Це робилося, цілком зрозуміло, не з метою приховування інформації, а для того, щоб виключити можливість допомоги тим, кого влада прирекла на повільну смерть. [18.150]

Наслідком таких спланованих дій став страшний Голодомор 1932-1933 років.

Історичний факт Голодомору 1932-1933 років в Україні визнали близько 70 країн світу, у тому числі парламенти 10 країн визнали його актом геноциду (США, Канади, Естонії, Аргентини, Австралії, Італії, Угорщини, Литви, Грузії, Польщі). Своє ставлення до цієї трагедії висловили також Іоанн Павло II та Генеральний директор ЮНЕСКО К.Мацуура, які у 2003 році надіслали на адресу Українського народу відповідні послання у зв'язку з 70-ми роковинами Голодомору. [8, 450]

Пам'ятники або пам'ятні знаки жертвам голодоморів в Україні встановлено у низці країн світу - Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Естонії, Казахстані, Канаді, Росії (Тюмень), США (Вашингтон Чикаго, Клівленд), у процесі встановлення - пам'ятні знаки на території Канади, США та Угорщини.

Важливим у політичному плані результатом проведеної роботи стало ухвалення 58-ю сесією ГА ООН "Спільної заяви з нагоди 70-х роковин Голодомору - Великого голоду 1932-1933 років в Україні", яку було розповсюджено як офіційний документ 58-ї сесії ГА ООН. Співавторами Спільної заяви (а по суті - Декларації) стали 36 держав-членів ООН, у тому числі Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцеговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменистан, Тимор-Леште, Узбекистан, Україна та Ямайка, її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 15 країн - членів ЄС та 10 країн - нових членів ЄС. При цьому жодна з решти країн-членів ООН не висловилася проти. Вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-1933 років як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, неурядові організації, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії.

Важливим також є те, що співавтором заяви виступила Російська Федерація, яка, по суті, вперше на державному рівні визнала факт Голодомору, його масштаби та наслідки для Українського народу.

Висновки

Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом. Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком "трійок" буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями українських селян привозили нових, з Росії, Білорусії...

Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров'я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це істотно підірвало життєвий потенціал нації.

Голод був зумовлений широкомасштабними політичними, соціально-економічними експериментами ВКП(б) в Україні, наслідком політики добування коштів на індустріалізацію, коли долю селян просто не брали до уваги. Й.Сталін та його спільники свідомо планували та здійснили голодомор, щоб покарати селянство за опір колективізації.

Організовуючи штучний голод, тогочасне керівництво держави переслідувало подвійну мету: придушити опір селянства й підірвати соціальну базу українського національного руху.

Основними причинами голоду 1932-1933 рр. стали: суцільна колективізація, розруха, прорахунки в економічній політиці, непосильні заготівлі за розкладкою, розкуркулення, дезорганізація і деградація сільського господарства, надмірний хлібний експорт, конфіскація продовольчих товарів, небажання колгоспників працювати у громадському господарстві, масовий терор, адміністративні методи керівництва колгоспами, соціально-економічна політика тоталітарного режиму взагалі. Голод був не просто штучний, а рукотворний, свідомо створений тодішнім політичним керівництвом.

Література

1. Бахтін А.М. Тоталітарний режим у боротьбі проти селян Півдня України в період здійснення насильницької колективізації сільського господарства // ІІ Міжнародний науковий конргрес українських істориків. Українська історична наука на сучасному етапі розвитку. - Кам'янець-Подільський-Київ-Нью-Йорк-Острог: Вид-во НаУОА, 2005. - Т. 4. - С. 128-130.

2. Бурнашов Г. Сплановані голодомори // Бурнашов Г. Злочини більшовизму. - Івано-Франківськ, 2001. - С. 25-30.

3. Глушаниця П. Війна без пострілів / Глушаниця П. К. : Вид. дім "КМ Акад.", 2004. - 117 с.

4. Голод 1932-1933 годов : Сб. статей / Отв. ред. Ю. Н. Афанасьев. М. : Рос. гос. гуманит. ун-т., 1995. - 96 с.

5. Голод 1932-1933 років на Україні : очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. К.: Політвидав України, 1990. 604 с.

6. Голодовка. 1932-1933 роки на Переяславщині: Свідчення / Упоряд. : Ю. В. Авраменко, В. М. Гнатюк. К. : Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 200. 445 с.

7. Голодомори в Україні : Причини, жертви, злочинці : Мат. конф. 5 квіт. 2003р. Х., 2003. 60 с.

8. День і вічність Джеймса Мейса / за ред. Л. Івшиної. К. : Укр. прес-група, 2005. - 447 с.

9. Заборовський Я. Голодомори 1921-1947 років в Україні як феномен більшовицької тоталітарної системи // Заборовський Я. На стежинах історії. - Івано-Франківськ, 2003. - С. 237-260.

10. Історія України / Павло Роберт Магочій ; [ред. С. Саваневська, Р. Свято ; авториз. пер. з англ. Е. Гийдела, С. Грачової]. - К. : Часопис "Критика", 2007. - 639 с.

11. Історія України від стародавніх часів до помаранчевої революції : курс лекцій / І. М. Конончук. - Ніжин : Гідромакс, 2005. - 283 с.

12. Історія України: сучасне бачення : Навчальний посібник / В. Ф. Остафійчук. - 2-е вид., переробл. і допов. - К. : Знання-Прес, 2004. - 390 с.

13. Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Зб. док. матеріалів. К. : Наук. думка, 1992. 732 с.

14. Моєї пам'яті печаль. До 75-х роковин Голодомору в Україні. - Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2008. - 248 с.

15. Неживий О. І. Голодомори в Україні у ХХ столітті : навч. посіб. / Неживий О. І. К. : МАУП, 2007. - 327 с.

16. Причини голоду-геноциду в Південному регіоні України // Гуманітарно-економічні дослідження: - Збірник наукових праць Одеського національного університету імені І.І.Мечникова. - Т.1. - Миколаїв-Одеса: ТОВ ВіД, 2005. - С. 217-226.

17. Розсекречена память. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД / СБУ ; Міжнар. благодійний фонд "Україна 3000". К. : Стилос, 2007. - 603 с.

18. Соловей Д. Сказати правду : Три пр. про голодомор 1932-1933рр. / За ред. Ю. Шаповала. О. Юренка / Соловей Д. К.; Полтава, 2005. - 299 с.

19. Старів С. Страта голодом / Старів С. ; Пер. з англ. Р. Доценка. К. : Вид. центр "Просвіта", 2002. - 272 с.

Размещено на Allbest.ru