Україна в умовах здійснення політики індустріалізації і колективізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Нова економічна політика: причини, зміст, результати

2. Україна і утворення СРСР

3. Досягнення і складнощі політики українізації

4. Україна в умовах здійснення політики індустріалізації і колективізації

5. Голодомор 1932-1933рр. в Україні

6. Встановлення сталінського тоталітарного режиму

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).

1. Нова економічна політика: причини, зміст, результати

Підписання Ризької угоди в березні 1921 р. між Польщею, Росією та УСРР юридично скінчило тривалий період воєнних дій на території України. Майже сім років безперервних війн та революційні баталії дорого коштували українському народу. Руйнування охопило всі сфери народного господарства. У 1921 р. республіка отримала лише 10% довоєнної промислової продукції. З 11 тис. підприємств, що було розташовані на території УСРР, в 1922 р. працювало близько 2,5 тис. Фактично перестала існувати фінансово-грошова система. З фінансової кризи думали вийти найбільш радикальним шляхом - скасування грошей. В грудні 1920 р. Ленін підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів по картках, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг. "Воєнний комунізм" та економічна руїна викликали масове невдоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. Єдиним виходом із цієї складної ситуації було запровадження НЕПу.

Введення непу найчастіше пов'язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта, яке почалося 28 лютого 1921 р. і проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі. Ленін розумів, що подальше проведення такої політики може призвести до селянської війни. Тому він переконав делегатів X з'їзду РКП (б) (березень 1921 р.) прийняти рішення про заміну розкладки натуральним податком.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом - голодом 1921 - 1923 рр.

Протягом 1921 - 1922 рр. було запроваджено комплекс заходів в усіх галузях народного господарства, внаслідок чого сформувалася нова модель господарювання, яка увійшла в історію як нова економічна політика (НЕП).

Складові цієї політики:

У сільському господарстві:

1) заміна продрозкладки продподатком;

селянин до початку посівної кампанії знав, який податок він повинен сплатити державі (спочатку податок був натуральним, а потім став грошовим);

після виконання своїх обов'язків перед державою селянин отримував право реалізовувати лишки свої продукції через кооперативи, місцеві бази за ринковими цінами;

2) дозвіл оренди землі і використання вільнонайманої праці;

скасування кругової поруки і введення особистої відповідальності кожного селянина за виконання продподатку;

практично припинилося заснування нових колгоспів і радгоспів;

продавець сільськогосподарської продукції став одержувати стійку валюту - червонець;

основною фігурою на селі став селянин-власник;

всі податки з селянського двору були зведені до єдиного с/г податку в грошовій формі;

більша частина незаможників звільнялася від сплати податків;

заможні господарства переоподатковувалися

У промисловості:

приватне господарювання допускалося головним чином на дрібних заводах і фабриках;

дрібна промисловість передавалася в оренду, тобто, залишалася під контролем держави;

підприємства діставали права й обов'язки юридичних осіб;

підприємства, які лишалися у руках держави, були об'єднані в трести;

перехід від загальної трудової повинності і "зрівнялівки" до вільного найму робочої сили і оплати праці відповідно з її кількістю та якістю;

залучення іноземного капіталу в формі концесій та створення змішаних акціонерних підприємств.

У сфері торгівлі і фінансів:

введення вільної купівлі-продажу;

випуск червінця, який став вільною конвертованою валютою;

введення 86 видів податків, які давали постійні надходження в бюджет.

Держава була монополістом у закупівлі селянського хліба, а тому могла визначати рівень заготівельних цін. Таке ж становище у виробництві промтоварів дозволяло їй завищувати продажні ціни. Штучно створений перепад у цінах на промислові і сільськогосподарські товари дістав назву -"ножиці цін".

У 1922 р. українське селянство вперше за багато років припинило збройну боротьбу з владою.

В основі переоподаткування були не економічні, а суто політичні розрахунки. Звільнивши від податків господарства незаможників, партія нарощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі, яких вимагала їх програма.

Однак Ленін не мав наміру відмовлятися від будівництва соціалізму. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля, залишалися під контролем держави. Він сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Тривали, хоч і в менших масштабах, політичні репресії. Обмеженість і непослідовність непу згодом полегшила Сталіну повернення до "воєнно-комуністичних" методів.

Причини згортання НЕПу:

відносна економічна свобода, наявність приватної власності йшли всупереч уявленням більшовицького керівництва про підвалини нового соціального ладу, який, на його думку, повинен базуватися на суспільній власності на засоби виробництва;

відносна демократизація економічних відносин в рамках НЕПу знаходилась у явному протиріччі із сформованим авторитарним режимом у політичній сфері;

об'єктивні потреби модернізації всіх галузей народного господарства потребували значних коштів. Відмовившись від природного процесу накопичення, сталінське керівництво взяло курс на форсування темпів економічного росту за рахунок позаекономічного тиску на широкі верстви населення.

Отже, за короткий термін нова економічна політика довела свою ефективність: досягнуто і перевищено довоєнний рівень виробництва, відбувалося зростання економічних показників. Але НЕП обмежувався лише "відбудов чим ефектом".

Згортання НЕПу наприкінці 20-х рр.. зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила у суспільстві: зниження темпів розвитку, швидкою диференціацією суспільства, зростання соціальної напруженості, а значить, і створення соціальної бази для відмови від ринкових віносин.

2. Україна і утворення СРСР

Оцінюючи взагалі міжнародно-правовий статус України з моменту встановлення радянської влади і до створення СРСР, слід зазначити, що республіка була юридично самостійною, незалежною державою. Але самостійною державою Україна була лише "де-юре". Насправді ж "де-факто", існування УСРР незалежної держави було лише фікцією. Правлячою стала більшовицька партія - РКП (б).

На практиці обмеженість суверенітету України закладалася ще в ході громадянської війни, коли складалися військово-політичні союзи радянських республік. Це означало, що вони мали спільну армію, спільне військове керівництво, спільну фінансову систему, спільне керівництво найважливішими галузями народного господарства тощо. Управління цими сферами з Москви перетворило республіки на регіони унітарної держави. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ульянов-Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого, підписали від імені своїх держав договір про воєнний і господарський союз. У документі підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав.

З ініціативою про необхідність удосконалення основ та змісту договірних відносин в бік розширення суверенітету республік виступив голова РНК УСРР X. Раковський. Офіційне оформлення ця пропозиція знайшла у постанові політбюро ЦК КП (б) У від 11 березня 1922 р., в якій висувалася вимога про необхідність конкретизації відносин між УСРР та РСФСР з метою визначення і уточнення прав та обов'язків України.

В серпні 1922 р. створено комісію політбюро ЦК РКП (б) для підготовки проекту рішень щодо майбутніх стосунків між республіками. Сталінним власноручно був підготовлений проект рішення ЦК РКП (б) під назвою "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками". Ним передбачалося входження республік у Російську Федерацію на автономних правах. Таке рішення зустріло рішучий опір з боку керівників національних республік. Далі події розвивалися за бюрократичним сценарієм, опрацьованим у ЦК РКП (б). 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився 7 Всеукраїнський з'їзд рад. Його делегати звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з'їзд відразу після закінчення роботи 10 Всеросійського з'їзду рад. Останній відкрився у Москві 23 грудня. У ньому взяли участь представники всіх республік, обрані делегатами всесоюзного з'їзду. 30 грудня відбувся 1 Всесоюзний з'їзд рад. Він затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Згідно з союзним договором кожна радянська республіка добровільно і на рівних засадах вступала в державний союз і деякі свої повноваження передавала органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, кордони, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції стали компетенцією союзно-республіканських наркоматів.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв першу Конституцію Радянського Союзу. Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільний вихід з Союзу, вставила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними. Незабаром союзні республіки фактично перетворились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.

В травні 1925 р. останню формальну крапку в справу оформлення нового державного утворення поклав IX Всеукраїнський зїзд Рад, який вніс зміни в Конституцію УСРР, згідно з яким було законодавчо закріплено вступ України до Радянського Союзу.

Таким чином, незважаючи на зовнішню форму ("союз рівних"), Україна за змістом свого становища в рамках СРСР стає лише складовою адміністративно-територіальною частиною унітарної держави. Проте, слід відмітити, що ліквідація суверенітету республіки не призвела до остаточної ліквідації атрибутів державності.

3. Досягнення і складнощі політики українізації

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б), засудивши всі "місцеві націоналізми", проголосивши політику "коренізації" її основними задачами були:

залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату;

застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, видавничій справі, пресі;

підготовка, виховання та висування на посади кадрів корінної національності;

врахування національних факторів при формуванні партійного та державного апарату;

глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

Серед причин, які спонукали більшовицьких лідерів піти на такі радикальні кроки по активізації процесу національного відродження в окраїнах, головними були:

введення політики коренізації більшовики спрямовували на контролювання процесу національного відродження в радянських республіках;

радянське керівництво намагалося продемонструвати світовому співтовариству своє піклування про вільний і гармонійний розвиток всіх народів, які проживають на території СРСР;

- політика коренізації повинна була частково компенсувати обмеження політичних і економічних прав радянських республік в складі СРСР.

Український варіант політики коренізації увійшов в історичну літературу під назвою українізація.

Внаслідок політики українізації в республіці на кінець 1927 р. більшість шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів використовували українську мову навчання. Українською мовою видавали більше половини книжок і газет, випускалися всі або майже всі кінофільми, ставилися вистави в чверті театрів, повністю здійснювалося радіомовлення. Українська мова перетворилася на основний засіб спілкування. З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати українізацію церкви, що призвело до оформлення в 1921 р. Української автокефальної православної церкви.

З 1923 р. по 1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Для того, щоб залишитися на своїй посаді державні службовці повинні були обов'язково оволодіти державною, тобто українською мовою. Особливо вражаючими були наслідки українізації в галузі освіти. У 1929 р. україномовними були 80% шкіл, понад 60% технікумів, 30% інститутів. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Також важливим було те, що ліквідація неписьменності здійснювалася на основі вивчення представником кожної національності своєї рідної мови.

В цей час працювало сотні шкіл із німецькою, єврейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами ставилися вистави в театрах, вони використовувалися у бібліотеках, сільбудах, хатах-читальнях і клубах.

Таким чином, роблячи висновок, можна сказати, що політика українізації для Сталіна в цілому, зокрема були лише тактичним кроком, політичною грою. Тому вже в другій половині 20-х рр.. українізація зазнали перших ударів. В 1937 р. термін "українізація" зникає з офіційного лексикону. З 1938 р. в українських школах вводиться обов'язкове вивчення російської мови, були ліквідовані національні адміністративно-територіальні утворення. Це, фактично означало остаточну відмову сталінського керівництва від політики українізації.

4. Україна в умовах здійснення політики індустріалізації і колективізації

Підготовка до нової спроби комуністичного штурму розвивалася під гаслами подолання економічної відсталості й перетворення Радянського Союзу у високо розвинену індустріальну державу. Це були найзручніші гасла, бо справді існувала об'єктивна необхідність у найшвидшій індустріалізації країни.

Досягнута в рамках НЕПу стабілізація дала можливість більшовицькому керівництву проголосити на XIV зїзді ВКП(б) в грудні 1925 р. курс на індустріалізацію країни. Головними завданнями політики індустріалізації стали:

перетворити СРСР з аграрної відсталої країни в високорозвинену промислову державу;

наздогнати і перегнати капіталістичні держави, продемонструвати перевагу соціалістичного ладу над капіталістичним;

забезпечити економічну незалежність держави;

зміцнити обороноздатність держави.

Зважаючи на те, що держава в силу певних обставин, могла розраховувати лише на свої внутрішні ресурси, для здійснення індустріалізації були визначені наступні джерела фінансування:

перекачування коштів з легкої та харчової у важку промисловість;

податки з населення (для села "над податок" та постійний ріст цін на промислові товари);

експорт хліба, нафти, лісу тощо.

Перший п'ятирічний план (1928 - 1933 рр.) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Але незабаром Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що не могло не призвести до диспропорції та зривів. Наприклад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн. т. Всупереч заяві Сталіна про виконання плану першої п'ятирічки за чотири роки і три місяці, насправді за більшістю показників він далеко не був виконаний навіть за п'ять років.

І все ж таки перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка одержала понад 20% загальних капіталовкладень, з 1,5 тис. нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської гідроелектростанції - найбільшої на той час в Європі. Споруджувались підприємства-гіганти - Харківський тракторний завод, металургійні заводи в Макіївці, Дніпропетровську, Комунарську, "Запоріжсталь", "Азовсталь", "Дніпробуд" та інші. Виникають нові галузі промисловості, зокрема, хімічна. Та успіхи, які було досягнуто в перший рік п'ятирічки створили ілюзію у більшості партійного керівництва про можливість економічного "стрибка" і побудову соціалізму за кілька років.

Не дивлячись на те, що жодна з довоєнних п'ятирічок не була виконана, індустріалізація призвела до кардинальних змін як позитивного, так і негативного характеру в соціально-економічній сфері України.

Наслідки індустріалізації для України неоднозначні. З аграрно-індустріальної країни республіка перетворилася в індустріально-аграрну. Розгорнувся процес урбанізації. В той же час для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село; демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; ліквідовано рештки економічної самостійності України; створено атмосферу напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

Ще драматичніші зміни відбулися у сільському господарстві. У грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б), який визначив курс на колективізацію сільського господарства. неп українізація колективізація голодомор

Мета колективізації:

- створити умови для прискореного завершення індустріалізації;

- ліквідувати куркульські господарства.

У 1929 р. почалася суцільна колективізація. Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Цей рік в Україні був неврожайним. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його за державними цінами, які були значно нижчими від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді за наказом Сталіна почалися прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики. У багатьох районах почався голод.

Індустріалізація потребувала величезних коштів, які планувалося отримати за рахунок сільського господарства. Оскільки методи непу для цього не годилися, з ними було покінчено. Однак постійно застосовувати "надзвичайні заходи" до маси самостійних господарів неможливо. Тому Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації. Колективізація в республіці повинна була завершитися восени 1931 р., в крайньому разі - навесні 1932 р.

Взимку 1930 р. колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. Почалася "ліквідація куркульства як класу", яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян і тих, кого підозрювали у ворожому ставленні до радянської влади. Але напруження було таким великим, що можна було чекати вибуху селянської війни.

У цій ситуації Сталін пішов на хитрий маневр. У своїй статті "Запаморочення від успіхів" (березень 1930 р.) він звинуватив місцеве керівництво в "перегинах", заявив, що колективізація може відбуватися тільки на добровільних засадах. Після цього майже половина колективізованих селян України вийшла з колгоспів і повернулася до індивідуального господарювання. Тим, хто виходив з колгоспу не повертали худобу і реманент, давали гірші землі, податки на індивідуальні господарства подвоїли і потроїли, тоді як колгоспам надавалися кредити й пільги. Таким чином до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств.

Отже, роблячи логічний висновок, можна сказати, що внаслідок колективізації було підірване сільськогосподарське виробництво; ліквідовано економічну самостійність селянства; знищено найбільш вправну і працьовиту його верству; значною мірою наслідком колективізації був голод 1932 - 1933 рр. Поневолення останнього відносно незалежного класу - селянства - сприяло остаточному утвердженню тоталітарної системи.

5. Голодомор 1932-1933рр. в Україні

Серед причин голоду в 1932-33 рр. найголовнішим був перехід до примусової колективізації, що супроводжувалося злочинною політикою "розкуркулювання". Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікавленості, причина якої крилась в продрозкладці, виражалась у неприйняті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.

Першою причиною голоду слід вважати "підхльостування" індустріалізації, реалізацію нереальної програми будівництва фабрик і заводів, що в свою чергу вимагало все зростаючого фінансування на закупку за кордоном необхідного промислового устаткування. Однак в зв'язку зі світовою кризою ціни на світовому ринку на хліб впали. Тепер, щоб виконати заплановані закупки техніки, необхідно було збільшити експорт хліба. Що і було зроблено. Так, якщо у 1930 р. при зборі 835 млн. центнерів хліба було вивезено за кордон 48,4 млн. центнерів, то у 1931 р., коли урожай був значно меншим - 695 млн. центнерів хліба, на зовнішній ринок було поставлено 51,8 млн. центнерів зерна.

Трагічні події на Україні були викликані також спробою з допомогою голоду зламати опір селянства колективізації. Перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслював: "Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля". В. Затонський говорив про голод як про засіб виховання непокірних стверджуючи, що "якщо вони помруть, це послужить уроком для інших". А К. Ворошилов відверто зізнавався: "Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен хліб".

Очевидно, що Сталін розглядав голод, як засіб боротьби з українським націоналізмом. Лідер більшовиків підкреслював, що "...національне питання є селянське питання". Ототожнюючи цю думку, одна із газет в 1930 р. писала: "спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб... знищити соціальну базу українського націоналізму - індивідуальне сільське господарство".

В країні відбувалась постійна корекція планів хлібозаготівлі в сторону їх збільшення. Спершу з урожаю зерна 1930 р. вона визначалась в розмірі 430 млн. пудів. Потім поставку зерна збільшили до 440 млн., і, нарешті, до 490 млн. пудів. В 1932 р. план хлібозаготівлі зріс на 44%. Чи була реальною можливість справитись із поставленим завданням? Безумовно, ні. Про це заявило і ряд господарств України. Проте керівництво республіки вирішило будь-що добитися виконання плану здачі хліба державі. На місця були розіслані директивні документи, про зміст яких можна судити по постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 14 січня 1932 р. В постанові критикувалось керівництво Ново-українського району, яке, не дивлячись на попередження ЦК "своєю опортуністичною практикою..., ігнорувало роботу щодо мобілізації колгоспних мас, зокрема, колгоспного та бідняцько-середняцького активу, на боротьбу з куркулем за виконання плану хлібозаготівель". Закінчувався цей і подібні йому документи репресіями проти посадових осіб, які не розділяли авантюрних планів керівництва щодо хлібозаготівлі.

Непідготовленість до сівби, відсутність належного насіннєвого фонду затягнули посівну компанію до червня. Значні земельні масиви, які так і не були засіяними, перетворились на розсадники бур'янів. Через відсутність догляду за просапними культурами, частина посівів загинула. Селяни, пограбовані хлібозаготівельниками, ще восени почали голодувати. Керівництво республіки спробувало применшити його масштаби. С. Косіор наголошував: "У нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючі, однак це тільки результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо стосовно колгоспів. Деякі розмови про голод на Україні треба відкинути". І це говорилося в той час, коли населення половини сіл Зіновьєвського і Новомиргородського районів на Одещині опухло від постійного недоїдання. В такому стані перебувало від 30 до 50 сімей в кожній сільраді. Злочинна бездіяльність місцевих властей викликала обурення у селян. В листі Сталіну член Жмеринської партійної організації А. Беньківський жалівся, що "бідняки-колгоспники відкрито нарікають на Радянську владу і комуністів, і ніякої роз'яснюючої, заслонюючої роботи не ведеться. Районні керівники займаються самопостачанням, п'янкою. Коні, худоба, свині і птиця по Жмеринському районі дохнуть безпощадно".

І все ж таки факт голоду керівництву республіки прийшлось визнати на третій конференції КП(б)У, що відбулась в липні 1932 р. Учасники конференції говорили про низький рівень господарювання, який привів до втрати половини урожаю. Не виправила ситуацію і спроба добитися вищої продуктивності праці через впровадження трудодня, який повинен був врахувати не тільки кількісні, а й якісні результати роботи. Майже третина господарств України в 1932 р. не вела обліку трудоднів. Та і там, де це робилось, часто більшість із них "заробив" управлінський та обслуговуючий персонал.

В результаті, у червні-липні 1932 р. Україна заготовила близько 3 млн. пудів хліба, що було значно менше в порівнянні із відповідним минулорічним періодом. Розлючений Сталін зажадав пояснень. В області було надіслано телеграми з вимогою вжиття негайних заходів щодо посилення хлібозаготівлі. Серпнева "атака" знекровила село і потік зерна помітно вщух. Реакція була класично-сталінська. 7 серпня 1932р. приймається Закон про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності". Відповідно до цього законодавчого акту за розкрадання майна колгоспів і кооперативів передбачалась вища міра покарання - розстріл, а за пом'якшуючих обставин - позбавлення волі на строк не менше 10 років. В народі цей документ охрестили "законом про колгоспи". Тому назву йому дали в зв'язку з частим використанням проти осіб, які, рятуючись від голоду ножицями, зрізали колоски на визрілих полях. Коли почались жнива - з'явилися "несуни". Зерно виносили з токів у кишенях, за пазухою...

Згідно постанови ВЦВК і РНК від 22 серпня 1932 р. приймались заходи по боротьбі з "спекуляцією", які передбачали ув'язнення в концтаборі на строк від 5 до 10 років без права застосування амністії.

Таким чином можна зробити висновок, що прийняття серпневих документів було не тільки актом жорстокої антинародної сутності сталінського режиму, а й установкою на посилення голоду.

З наближенням посівної компанії обстановка на Україні ще більше загострилась, адже насіннєві фонди вивезли за рахунок виконання планів. На всі звернення про допомогу давалась негативна відповідь. 23 вересня 1932 р. В. Молотов і Й. Сталін поставили свої підписи під постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б), в якій говорилось: "Перше - відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички. Друге - попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насінпозичка не буде видаватися ні для озимої, ні для ярової сівби".

Численні жертви мало турбувало керівництво держави. На Україні розпочала свою роботу надзвичайна комісія, очолювана Молотовим, який у своєму виступі на Політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р, проінформував присутніх, що зобов'язання України зменшене на 70 млн. пудів і встановлюється в обсязі 282 млн. пудів, у тому числі по селянському сектору - 261 млн. Дане рішення було продиктовано зовсім не турботою про українського селянина, як це може показатися на перший погляд, а тим, що стала зрозумілою неможливість виконання попереднього плану хлібозаготівлі. Та і новий план, який передбачав, починаючи з листопада, взяти з селянського сектора 129 млн. пудів хліба, був нереальним.

На заготівлю хліба в області додатково направлялись 100 чоловій. В Одеську область був відряджений С. Косіор, Дніпропетровську - В. Чубар, Скрипник М., Київську - В. Затонський і С. Сарнісов, Вінницьку - П. Любченко та інші. Під їх керівництвом багаточисельна армія активістів у пошуках зерна, нишпорячи у кожній хаті, зривали підлоги, залазили у колодязі. З метою "пожвавлення" роботи партійні і радянські органи заохочували селян до таких ганебних вчинків, як донос. Доноси розглядались ними як вияв "громадянської зрілості", "відданість партії", "радянській владі". Кожен, хто виказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. Честь, мораль, закон пристосовувались до поточних потреб дня. Показовою в цьому плані стала практика взаємних обшуків, що розпалювала ворожнечу між людьми. Очевидці згадували: "Тоді було так: сьогодні сусід іде робити трус, а завтра той іде до нього".

Для придушення, опору вивозу хліба у листопаді 1932 р. при Наркомі юстиції УРСР і в областях було утворено спеціальні групи. Від прокурорів і суддів вимагали застосування до "злісних спільників" суворих репресій з розгортанням масової роботи по мобілізації громадськості на посилення боротьби за хліб.

Постановами ЦК КП(б)У та РНК УРСР "Про заходи щодо посилення хлібозаготівель", прийнятими в листопаді 1932 р. передбачалось припинення виплати натуравансів у колгоспах, що не виконали планів здачі державі зерна. Особлива увага приділялась накладенню штрафів на відстаючі господарства в розмірі додаткової 15-місячної норми м'ясоздачі.

Проте і ці заходи керівництво республіки вважало недостатніми. 6 грудня приймається рішення про занесення "на чорну дошку" сіл, жителі яких "злісно саботували" хлібозаготівлю. В перелічених господарствах припинявся підвіз товарів, заборонялось кооперативна і державна торгівля, вводилась дострокова оплата кредитів та інших фінансових зобов'язань. Постанова передбачала вжиття суворих покарань до організаторів зриву хлібозаготівлі. Першими на "чорну дошку" були занесені села Вербки та Гаврилівка Дніпропетровської області, Лютенки та Кам'яні Потоки - Харківської, Святотроїцьке та Піски - Одеської. В цілому ж під дією постанови підпадали 86 районів України, їх керівники оголошувались саботажниками і підлягали репресіям. Таким чином, люди були свідомо приречені на смерть, бо продовольчі запаси в них забрали, а підвіз нових заборонили.

Однак, не дивлячись на витончену систему примусу, частина урожаю залишалася на пні. Селяни, навчені гірким досвідом 1931 р., шукали будь-які заробітки на стороні, ухиляючись від колгоспних робіт. Вони добре пам'ятали, що в минулому році вирощений ними хліб вивозився повз колгоспні комори та заготівельні пункти.

В той же час республіканське керівництво не могло "не розуміти, що тотальна хлібоздача зірве посівну компанію, а це значить не дасть змоги відрапортуватися в центр про успішне виконання хлібозаготівлі

1933 року. В надісланій обкомам і райкомам партії інструкції вказувалось: "Просто і механічно вивозити всі фонди в хлібозаготівлю є зовсім неправильним. Особливо це стосується насіннєвого фонду". Проте таке становище було недовгим. На вимогу Кагановича, який наприкінці грудня 1932 р. з інспекційною метою приїхав на Україну, рішення про невивіз насіннєвих фондів було скасоване як таке, що "послаблює позиції в боротьбі за хліб". Про реакцію ЦК КП(б)У на це рішення свідчить лист С. Косіора секретарю Дніпропетровського обкому, в якому говорилося: "...я повинен чесно заявити, що якби наша постанова від 18 листопада не була відмінена, то зараз я сам вніс би цю пропозицію, бо інакше це значило б на ділі відступати на хліб заготівельному фронту, перед куркулем, а відступати тут ми не можемо ні в якому разі".

Поїздка Кагановича по республіці супроводжувалася масовими репресіями. (Критика хлібозаготівель "збагатилася" висилкою у віддалені райони країни тисяч селянських родин. Зокрема, Одеським обкомом партії і облвиконкомом ухвалюється рішення про висилку за межі України 500 сімей. Така ж міра покарання "рекомендувалась" Одеським обкомом КП(б)У по відношенню до 700 сімей 20--25 сіл відстаючих районів. Широко застосовувались конфіскація і розпродаж селянського майна, включаючи будівля. Окремі спроби місцевих властей зберегти насіннєвий фонд нещадно подавлялись. В Оріховському районі на Дніпропетровщині ще було розстріляно старшого агронома райземлеуправління, п'ятеро керівників і спеціалістів засуджено до 10 років позбавлення волі в концтаборах, п'ятеро - до восьми, двоє до п'яти років.

Як результат, з України було вивезено всі наявні запаси хліба. Необхідно було готуватися до сівби, а Донецька область мала тільки 21 % від потрібної кількості насіння. Одеська - 14%, Дніпропетровська - 10 % Аналогічною була картина і в інших областях республіки. Наведені дані свідчать що новий виток, який розпочався в 1933 р. був викликаний свідомими діями тогочасного державного і партійного керівництва.

Вилучений у селян хліб під надійною охороною відлежувався на складах "Заготзерна". У буртах за колючим дротом громадилась кукурудза, яку переробляли на технічні потреби. На всю потужність працювали спиртові заводи, переганяючи спирт на зерню. Іноді селянин, особливо жінки, доведені до відчаю голодною смертю дітей, намагались силою відбити хліб. В селі Плошки на Полтавщині під час такого штурму багато жінок було вбито, а тих, хто вцілів, заслали. Рятуючись від смерті, люди їли собак, котів, щурів, кору і листя дерев. В колгоспі "Перемога" Барвінківського району на Харківщині селяни ціною нелюдської праці розкрили мичаші нори на площі 120 гектарів. У результаті вдалось одержати 17 центнерів зерна.

Особливо трагічною була доля дітей. В 180 районах України, які не виконали план хлібозаготівель, школи-інтернати, дитячі будинки, колонії, притулки були зняті з державного постачання. Щоб не вмерти з голоду, діти цих установ змушені були тікати, чим збільшили безпритульність. Багато втікачів ставали бездомними, ночували на вокзалах, горищах, у підвалах, жебракували. Безпритульність породжувала епідемії тифу та інших хвороб. [Статистичні дані свідчать, що за неповними даними (деякі відомості за 1931-32 рр. відсутні), кількість учнів у початкових, неповно-середніх, професійних школах для переростків, а також дошкільнят за 1930/31-1933/34 р. зменшилась на 1071 тисяч чоловік. Без сумніву, що серед причин цього явища в першу чергу потрібно назвати втрати від голоду і хвороб, виселення людей з обжитих

Серед населення зустрічались численні випадки канібалізму. Поряд з людоїдством поширювалось трупоїдство. В одній лиш Харківській області на 1 червня 1933 р. був зареєстрований 231 випадок поїдання трупів.

Політика сталінського геноциду 1932/33 рр. коштувала українському народу 3-6 млн. чоловік. Значні розбіжності наведених даних пояснюється намаганням тогочасних властей приховати справжні розміри народної трагедії. Тільки в Київській області в 1933 р. із 9472 трупів, найдених на вулицях, згідно з директивних вказівок прокуратури (усними і письмовими) в. моргу не зареєстрували 5481.

По всій Україні були ями, куди кидали мерців. Втім, обезсилені люди не завжди мали силу хоронити покійників. Вони тижнями валялись на вулицях і в пустих хатах. Іноді трупи підтягували до сільрад і кидали там. Потім їх звалювали в загальну яму, ледь присипавши землю.

Безумовно розміри трагедії були б меншими, якби сталінське керівництво повідомило міжнародну громадськість про голод. Однак, воно продовжувало твердити, що все це вигадки недругів Радянського Союзу, і колгоспи в певній мірі забезпечують потреби населення в продуктах харчування. Не дивлячись на це, в багатьох країнах світу розпочався збір коштів в фонд допомоги голодуючим СРСР, в тому числі і України. Активно включились в цей процес західноукраїнська громадськість. Започаткували цей рух священики УГКЦ панахидами за упокій жертв голодомору і зверненням зробити все можливе для рятунку братів за Збручем. Почин підтримали УНДО (Українське Національно-Демократичне Об'єднання) "Просвіта" ОУН (Організація Українських Націоналістів), "Союз Українок" та інші організації. З метою координації дій 25 липня 1933 року у Львові утворено Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні, який об'єднував 36 організацій. У великих містах були свої комітети, яким підпорядковувались повітові, а тим - гмінню. їх активісти влаштовували благодійні концерти, вистави, безпрограшні речові лотереї, збирали гроші по вулицях, а на отримані кошти закуповували продукти. Таку ж роботу проводили українські комітети допомоги в багатьох країнах світу.

Однак, не дивлячись на всі зусилля громадськості надати дієву допомогу голодуючим вдавалось не завжди. Керівництво Радянського Союзу "представило" благодійні наміри людей як політичну провокацію: втручання у внутрішні справи СРСР. М. Калінін у своєму виступі на сесії ЦВК у грудні 1933 р. заявив: "Збираються політичні шахраї та пропагують нести пожертви "голодуючим" України. І де збираються? У Відні, де пролетаріат буквально вмирає з голоду". Втілюючи в життя дану тезу, працівники радянського консульства у Львові відмовились прийняти зібране продовольство і кошти. Радянські прикордонники не пропускали на свою територію обози з хлібом мотивуючи тим, що колгоспи повністю задовольняють потребу населення е продовольстві.

Українські допоміжні комітети вимагали від урядів західних держав використати дипломатичні канапи, щоб припинити геноцид радянського керівництва проти свого народу. Цю політику підтримували громадські, партійні організації; які звернулися з відповідними протестами до радянського уряду та в Лігу Націй. Значне посилення цих акцій відбулось після публікації "Послання Українського Греко Католицького Єпіскопату", до всіх людей доброї волі", підписаного А. Шептицьким, Г. Хомишиним, Й. Коциловським та іншими.

Намагаючись зупинити потік українського зерна на світові ринки, допомогові комітети інформували уряди простих людей Заходу про становище населення за Збручем. Результатом стали все частіші відмови робітників, розвантажувати вагони і кораблі, завантажені радянським зерном, скоротився його попит на ринку.

Очевидно, що міжнародна допомога голодуючим була б більш значимою, якби західні журналісти, акредитовані в Москві, давали завжди правдиву інформацію про народну трагедію. Зокрема І. Дюранті (Нью-Йорк-Таймс), Л. Фішер ("Нейшен") співробітничали з офіційними радянськими органами і затаювали перед світом факт голодомору на Україні.

Та і саме радянське керівництво проявляло чудеса винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати с. Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцеві власті спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.

Для зустрічі Е. Ерріо, колишнього прем'єр-міністра Франції, під час його перебування на Північному Кавказі і Україні підбирались відповідно проінформовані сотні трудових колективів. Вміло подана дезінформація зробила свою справу. 2 жовтня 1933 року на сторінках "Правди" він стверджував: "Немає жодної країни такої в світі, про яку нині було написано стільки дурниць, як про Радянський Союз". В усіх цих випадках має місце очевидний політичний фанатизм". Неадекватну трагедію на Україні займали позицію і уряди західних держав. Всіляко підтримуючи організації, що збирали кошти голодуючим, в той же час вони намагалися м'яко присоромити Сталіна.

Таким чином, проаналізувавши розвиток подій, можна зробити беззаперечний висновок, що трагедія 1932 -1933 рр. на Україні, як і в інших районах СРСР (Кубань, Північний Кавказ, Поволжжя) - результат свідомої політики Сталіна і його оточення.

6. Встановлення сталінського тоталітарного режиму

Невід'ємною ознакою сталінського режиму став масовий терор. З кінця 20-х рр.. він набуває особливого розмаху. Терор мав на меті знищення справжніх і потенційних противників режиму, створення атмосфери страху та абсолютної покори. Початок пошуку "винних" поклав сфабрикований ДПУ "Шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві.

Репресії кількома великими хвилями прокотилися по Україні:

- 1929 - 1931 рр. - примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація

УАПЦ, процес СВУ;

- 1932 - 1936 рр. - штучний голод, пости шевський терор, "кіровська хвиля";

-1937-1938 рр. - так званий "Великий терор".

Першою жертвою масового терору стало селянство. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали "підкуркульниками". Почалися арешти провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації - Спілки визволення України. На лаві підсудних опинилися С. Єфремов, М. Слабченко, О. Гермайзе, А. Ніковський та інші. На поч.. 1931 р. у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин УГА.

Голодомор 1933 р. збігся у часі з другою хвилею масових репресій, спрямованих насамперед проти членів партії. Особливо масовими і жорстокими були репресії після вбивства С.М. Кірова 1 грудня 1934 р. Жертвами їх стали передусім ті, хто при самому зародку сталінських злодіянь не став їм на перешкоді - партійні і радянські діячі, військові, вчені, митці, вчителі, дореволюційна інтелігенція та інші категорії.

Репресії переросли у масові після пленуму ЦК ВКП (б) у лютому-березні 1937 р. 31 липня 1937 р. ЦК ВКП (б) затвердив наказ М. Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з яких негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управляння НКВС і прокурора області. У 1937 р. було страчено одного з організаторів Компартії України, колишнього секретаря і першого секретаря ЦК КП (б) У Е.Й. Квірінга. Тоді ж було заарештовано й згодом розстріляно X. Г. Раковського - Голову Раднаркому України, а також члена радянського уряду республіки В.П. Затонського. Було звільнено з роботи і репресовано багатьох комсомольських працівників України. Так само безпідставно було звинувачено талановитих поетів, прозаїків і драматургів: М. Ялового, М. Хвильового, Г. Косинку, Є. Плужника, Б. Антонечко-Давидовича, М. Зерова та багатьох інших.

Тільки протягом червня 1937 р. - жовтня 1938 р. в Україні було безпідставно репресовано сотні командирів і політпрацівників, зокрема понад 150 чоловік командного складу вищого рангу тільки в Київському та Харківському військових округах. Смертні вироки було винесено наркому оборони маршалу М. Тухачевському, командуючому військами Київського військового округу Й. Якіру.

В 1938 р. хвиля масових репресій, яка дістала назву "єжовщина", почали спадати. Єжова було звільнено від обов'язків наркома внутрішніх справ. На цій посаді його замінив Л. Берія. XVIII з'їзд ВКП (б), який відбувся у березні 1939 р., зареєстрував істотне зміцнення становища Сталіна в партії і державі. Старі кадри партії були винищені майже повністю. З 1966 делегатів попереднього з'їзду на цьому були присутні тільки 35. Ставати в опозицію Сталіну більше ніхто не наважувався.

Отже, можна зробити висновок, що світле й омріяне, що до нього прагнули мільйони трудівників республіки, співіснувало в ті роки з соціальною незахищеністю, жорстокістю, понівеченими долями мільйонів людей.

Висновки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Список використаної літератури

Бойко О.О. Історія України. - К., 2002.

Васюта І. К. Національно-визвольний рух в Західній Україні (1918 -

1939) // УІЖ. - 2001. - № 5. - С. 22-42, № 6. - С. 35 - 64.

Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-

30-ті рр.-К., 1996.

Єфименко Г.Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП (б) в Україні

(1932 - 1938) // УІЖ. - 2000. - № 2. - С. 82-93; № 3. - С. 37 - 47.

Задніпровський О. Голод в Україні: історичний огляд. - Донецьк, 1998.

Історія України: нове бачення. - К., 1996.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928).-

К., 1996.

Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921 - 1939 рр.) /

Україна крізь віки. - Т. 11. - К., 1999. - 334 с.

Шитюк М.М. Еволюція репресивно-каральної системи врадянській Україні // УІЖ. - 2001. - № 3. - С. 128-142.

Размещено на Allbest.ru

...