Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ-початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій

Ліквідація інституту генерал-губернаторства свідчить, що уряд даний регіон перестав розглядати як особливу політико-адміністративну одиницю. Вважалося, що заходами генерал-губернатора було усунуто правові, соціально-економічні та етно-національні особливості, котрі стримували нівеляцію і уподібнення українських губерній із центральними російськими. Відтепер на них поширювалися загальноросійські порядки з губернською адміністративно-політичною системою в контексті імперської моделі врядування.

Вища надгубернська регіональна влада в Україні виконала основну функцію коригування глибинних процесів інтеграції, ініціювала легітимні шляхи опанування кожним краєм, пройшла за 112 років кілька періодів в своєму розвитку. Перший - початок XIX ст. - 1827 р., період протистояння міністерського централізованого управління і генерал-губернаторського, федеративного, децентралізованого. Він завершується відміною інституції генерал-губернатора в центральних російських губерніях із подовженням його функціонування на прикордонних землях. Другий - 1828-1853 рр., період централізації влади і посиленого контролю за провінціями, надання поліцейських функцій генерал-губернаторам. Завершується він укладенням інструкції для генерал-губернатора, де ця посада-установа набирає функції політичного нагляду з підпорядкуванням Міністерству внутрішніх справ.

Третій - 1854-1870-ті рр., період централізації і як наслідок ліквідація двох генерал-губернаторств в Україні та трансформації функцій загального нагляду в надзвичайні повноваження з правом оголошення посиленої охорони і військового стану. Четвертий - 1880-ті-1914 рр., період поступового обмеження функцій генерал-губернатора з передачею його повноважень цивільним губернаторам і місцевим установам Департаменту поліції та ліквідації його посади.

Канцелярія генерал-губернатора встановила струнку систему взаємовідносин із центром і місцевими установами. Її значущість визначалась ставленням імператора і уряду до неї як до військово-похідних канцелярій минулого століття за здатність оперативно, по-військовому реагувати на місцеві події. Структура Канцелярії сприяла швидкому виконанню розпоряджень генерал-губернатора, забезпечувала його необхідними фактичними даними, на основі яких укладались проекти нормативних і законодавчих документів, проводилися офіційні розслідування. Її апарат складався з чиновників особливих доручень, як вищої ланки забезпечення управління, і керівників середньої ланки. Вища ланка формувалася з високоосвічених управлінців міністерського рівня та досвідчених - губернського. Крім штатних, набиралися чиновники понад штат із кількох міністерств: внутрішніх справ, військового, юстиції, торгівлі, які відряджалися для обіймання державних посад в губерніях і повітах. Посади чиновників нижчої категорії обіймали вихідці з місцевого дворянства, для яких служба в Канцелярії генерал-губернатора відкривала можливості кар'єри, отримання орденів, пенсій, набуття землі тощо.

Установа мала раціональну, нескладну структуру, поділялась на експедиції, відділення, частини або діловодства та столи, за кожним із яких закріплювався певний напрям діяльності. Неоднакові умови входження регіонів до складу імперії зумовили відмінну структуру Канцелярій. Найчисельнішою і найбільш розгалуженою виявилась Канцелярія новоросійського і бессарабського генерал-губернатора, потім - київського і малоросійського.

Управлінські документи Канцелярії укладалися за традицією російського діловодства. Питання загальнодержавного та регіонального значення, зокрема соціально-політичної, адміністративної і військової спрямованості, обумовлювали обслуговування інституції різноманітним та об'ємним документообігом. Сама Канцелярія користувалася незначною кількістю їх видів. З вищими та центральними установами вона спілкувалась через огляди, звіти та всепідданіші записки, які відзначаються аналітичним інформативним наповненням. З нижчими - через одноразові та багаторазові розпорядження. За ієрархією інформації документи Канцелярії поділяються на два рівні: перший складають документи вищих і центральних установ, другий - документи місцевих установ. Цей діловодний комплекс характеризується повнотою збереженості, оскільки його документи зосередилися в кількох фондах. Інший рівень інформативної наповненості надходив до Канцелярії генерал-губернатора з місцевих установ. Він відзначався масовістю, системністю та подачею, як правило, одиничних фактів, на основі яких чиновниками Канцелярії здійснювалося місцеве управління. Історія установи концентрується в її ж документах, які є джерелами первинного походження і відповідають високому рівню інформативності. Діловодні комплекси Канцелярій мали пряму залежність від структури самої установи, а ступінь їхньої збереженості стає визначальним фактором репрезентативності та інформативних можливостей сьогоднішніх архівних фондів. Документи Канцелярій київського та новоросійського і бессарабського генерал-губернаторів збереглися, перші, на одну п'яту, другі, на одну десяту свого первісного складу. Утрата архіву Канцелярії малоросійського генерал-губернатора частково компенсується через універсальні покажчики та діловодні і інвентарні описи, що стають вторинними джерелами інформації. Їхня інформативна насиченість дозволяє користуватися ними на правах повноцінних архівних справ.

Генерал-губернаторська форма управління набула в Україні політико-адміністративного характеру і яскраво продемонструвала труднощі інтеграційних процесів, що їх переживала Російська імперія. Саме регіональні особливості та тенденції імперського розвитку найшли відображення в діяльності Канцелярії генерал-губернатора. Діяльність цієї установи на території України відрізнялась за своєю суттю, напрямами діяльності від тих, що діяли в інших окраїнних регіонах. Генерал-губернаторська влада була органічною в системі поліцейсько-бюрократичного управління, вона навіть більше ніж звичайні органи в державі відповідала імперським методам приєднання територій. Українські регіони поступово були введені в загальноросійську систему державного життя, але, як засвідчила історія, інтеграція не набрала завершального характеру.

ЛІТЕРАТУРА

Індивідуальні монографії

Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII - початку ХХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд / Студії. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1998. - Вип. 2.- 75 с.