Процеси феодалізації на Русі. Закони давньоруського права. Середньовічне суспільство

Размещено на http://allbest.ru/

1. Феодали

Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні пам'ятки. Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в'ятичів, дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку "стрибка із первісно-общинності у феодалізм", переходу східнослов'янського суспільства на новий ступінь. Полюддя -- це інститут прямого позаекономіч­ного примусу населення, в якому головна роль належить відносинам панування та підкорення -- початковій фазі перетворення землі у феодальну власність.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у цей час було ще недостатньо диференційовано. Формування великокнязівського домену і доменів окремих князів посилилося у Х ст. Князівський домен являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу. Прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про його пожертвування Десятинній церкві. Князівське землеволодіння, як і всякого роду князівських жителів (огнищани, старости та ін.), охоронялися правом Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, в статтях 19--28, 32--33 Короткої редакції Руської Правди (Кр. Пр.).

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів, з'являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. У літописній розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські "кращі мужі", яких, за думкою деяких дослідників, можна вважати власниками феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 р. князь Мстислав Володимирович припинив воєнні дії та "розпусти дружину по селом".

Треба сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене істориками. Суперечливими є і думки археологів. Проте у ст. 34 Кр. Пр. високий штраф за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все приватного землеволодіння.

У Поширеній редакції Руської Правди (Пр. Пр.), яка належить до кінця XI -- початку XII ст., але відобразила більш ранній період розвитку суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а також про боярське спадкоємство, феодальні землеволодіння збільшувалися за рахунок як великокнязівських і князівських пожертвувань, так і захоплення пустинних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов процес формування духовенства, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне (монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння.

Адміністративним і господарським центром феодальних воло­дінь був феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі -- Києві, де знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях. Такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння. У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося зако­нодавством. Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривен) за порушення межі феодальної оранки. Феодали були пов'язані між собою системою васальних відно­син, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система сюзеренітету васалітету, в основі якої лежали економічні та політичні інтереси феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у договорі Русі з Візантією (911 р.). Великий князь спирався на менших князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї, зафіксовані у правових пам'ятках, перш за все у Руській Правді. За убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19, 22 Кр. Пр.; статті 1, 3 Пр. Пр.). Посилено захищалися честь і гідність членів сімей феодалів церковним статутом великого князя Ярослава. За примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за "муку") штраф був у чотири рази більшим, ніж за "муку" смерда (ст. 38 Кр. Пр.; ст. 78 Пр. Пр.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при пе­редачі майна у спадщину (статті 90, 91 Пр. Пр.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали -- князі, бояри і церква -- володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини, мали й інші привілеї, які на були зафіксовані у правових пам'ятках, але складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного оформлення замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, у Київській Русі існували вільні селяни -- общинники, вільне міське населення, феодальна залежне населення, раби. За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті бояр та православної церкви.

У X--XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села, дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Ки­ївській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по третє, виникнення та ста­новлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарські неосвоєної землі. У X--XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення.

Основними його верствами були:

смерди більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

закупи люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

рядовичі селяни, що уклали з феодалом ряд (до­говір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

челядь - особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

холопи населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

2. Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» -- зведення законів давньоруського права XI--XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в XIII--XVIII ст

феодальний землеволодіння середньовічний місто

Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально-залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що ґрунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.

За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економіч­ної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» -- монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима.

Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел.

Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства й добробуту.

З пам'яток давньоруської літератури, що з них можна дізнатися про економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу.

На межі XIII -- XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV -- XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей. Деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право -- міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 p. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 p. -- Львів, 1432 p. -- Луцьк, 1494 p. -- Київ. Протягом XV -- XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів.

Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.

3. Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, найбільш яскраво простежується у працях Фоми Аквінського

Так, у трактаті "Сума теології", на відміну від ранніх каноністів, які поділяючи працю на розумову і фізичну, виходили з божого (природного) призначення, але не відділяли їх одну від одної, враховуючи їх вплив на переваги людини і зв?язок із соціальним станом, Фома Аквінський "уточнює" цей "доказ" на користь станового поділу суспільства. При цьому він пише: "Поділ людей за різними професіями зумовлений, по перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани... Подруге, природними причинами, які визначили те, що різні люди схильні до різних професій".

Двояка і компромісна позиція Фоми Аквінського порівняно з ранніми каноністами прослідковується і у трактуванні таких економічних категорій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибуток, лихварський процент. Розглянемо коротко позицію вченого стосовно кожної окремої категорії. Багатство розглядалося ранніми каноністами ще від часів Августина її к сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Воно має бути створено тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважалися грішними. Відповідно до цих постулатів безмежне нагромадження золота і срібла, які вважалися за своєю природою "штучним багатством", не могло відповідати моральним, та й не тільки цим, нормам суспільства. Але, за Фомою Аквінським" "справедливі ціни" можуть бути джерелом росту особистої власності і створення "поміркованого" багатства, що не є гріхом.

Обмін у Стародавньому Світі і Середньовіччі сприймався дослідникам и як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним. Не відкидаючи даного принципу, автор "Суми теології" звертає увагу на численні приклади, де обмін перетворюється в суб?єктивний процес, що забезпечує рівень здобутої корисності при нееквівалентному обміні речей. Іншими словами, умови обміну лише тоді порушуються, коли речі "дають користь одному за рахунок іншого". "Справедлива ціна" -- це категорія, яка в економічному вченні каноністів замінялась категоріями "вартість", "ринкова ціна". Вона встановлювалася феодальною знаттю і закріплювалась на визначеній території. її рівень ранні каноністи "пояснювали", як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва. Однак визначення "справедливої ціни" як витрат Фома Аквінський вважає недостатньо вичерпним для характеристики даного терміна. На його думку, необхідно визнати, що "продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують самі по собі" і при цьому річ "не буде коштувати дорожче, ніж коштує власнику", в іншому випадку продавець зазнає збитків, бо не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як винагороду за те, що втрачає дану річ (адже Фома Аквінський зображує представників привілейованого стану як людей, що турбуються про інтереси трудящих). Саме тому, на думку вченого, їм і дозволено продавати речі дорожче, ніж вони коштують.

Гроші (монети) Фома Аквінський розглядає подібно вченим Стародавнього Світу і періоду раннього канонізму. Він вказує, що причиною їх появи стало волевиявлення людей мати "найвірнішу міру" в "торгівлі й обороті" . Виражаючи свою прихильність до концепції грошей як номіналу, автор "Суми теології" визнає, що хоч монети і мають "внутрішню цінність", держава все ж має право допускати певні відхилення дійсної вартості монети від її "внутрішньої цінності". Тут учений, вірний своїй пристрасті до двозначностей, твердить, що, з одного боку, пошкодження монети може зробити безглуздим вимір вартості грошей на зовнішньому ринку, а з другого -- надає державі право встановлювати "номінальну вартість". Торговельний прибуток і лихварський процент засуджувались каноністами як неугодні Богові справи. З деякими умовами і уточненнями "засуджував" їх і Фома Аквінський. Тому, на його думку, торговельний прибуток і процент на позику можуть присвоюватися відповідно торговцем (купцем) і лихварем, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойне діяння. Іншими словами, необхідно, щоб такого роду прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, транспортні та інших матеріальні витрати і навіть ризик.

4. Перші європейські середньовічні міста почали виникати у Х - ХІІІ ст

Селяни стали виробляти більше продукції і прагнули вигідно її продати. Для цього слід було перебратися поближче до великих маєтків, жвавих доріг, поселень, заток, мостів - словом знайти покупців на городину, плоди та ягоди. Продукцію обмінювали також на речі. Розвинулося ремісництво - виготовлення різноманітних предметів домашнього вжитку, реманенту. Їх також можна було продавати. Тому із часом ремісництво відокремилося від сільського виробництва.

Поступово місця торгівлі й ремесла розросталися, для безпеки їх обносили муром. Тут селилися купці, цирульники, візники, пекарі, слуги - всі, хто міг прогодуватися між людьми. Вони ставали міськими жителями.

Так було в Італії, де з'явилися Генуя, Венеція, Флоренція, Піза, Неаполь. Вже в ті часи половина населення були городянами. Згодом міста постали у Франції та Нідерландах, Німеччині та Англії та інших землях. Річки теж приваблювали людність - міста почали будуватися на судноплавних ріках Дунаї та Рейні. Населення в містах за нинішніми мірками було небагато - приблизно 1-3 тис. Найбільші міста на той час - Севілья, Кордова, Париж, Мілан, Лондон, Флоренція. В них жило 50100 тис. Типове середньовічне місто мало стіни, цитаделі, собор, ратушу, площу.

Міська ратуша - символ самоврядування

Дзвіниця була важливим елементом міського краєвиду - її сигнали повідомляли про важливі життєві події: напад ворогів, пожежу, хвороби. Також у містах могли розташовуватись укріплені палаци феодалів. У багатьох містах навіть чеканили свої монети. Фінансами вже тоді вигідно для себе розпоряджалися лихварі - особи, які давали гроші в борг. Будинки зводилась двотриповерхові, причому верхні поверхи були більшими й нависали над нижнім. Так заощаджувалось місце. Пожежі нищили їх (спершу вони були дерев'яними), бо забудова була щільною.

Вузькими вулицями важко було пересуватись - двом вершникам іноді неможливо навіть розминутися. Вночі важко було знайти дорогу - освітлення тоді не застосовували. Посеред вулиці - канава із нечистотами, стічними водами. Каналізації, звісно, тоді не було, немощені вулиці від дощів розкисали, а в спеку вкривалися пилюкою. Показово, що король Фрідріх ІІІ одного разу застряг із конем у багнюці - кращої дороги не знайшлося навіть для монарха.

Жителі огороджували свої садиби, в яких часто тримали худобу, мали садки, городи. За межею міста городяни також мали виноградники, земельні наділи, пасовища. Місто, як вже згадувалось, будувалося за принципом фортеці. Тому до нього можна було потрапити лише через браму. Для цього слід було пройти міст над ровом - у разі нападу ворогів він підіймався.

У середині ХІІ ст. між розвинутими містами загострилася боротьба за політичну першість. Виникла криза, що вплинула на фінансовий стан міст. Міста Франції, Іспанії, Англії відстояли свої економічні інтереси, а в німецьких і фламандських взяли верх торгові корпорації. Життя у середньовічному місті не можна назвати спокійним і комфортним. На жителя чигали різноманітні небезпеки: жорстокий феодал, бідність, хвороби від антисанітарії, напад ворогів, пожежі. Проте виникнення міст - це неабиякий крок у розвитку держави.

Жителів міст у Німеччині звали бюргерами. (понімецьки Burg - фортеця). У Франції була інша назва цього стану - буржуа, в Італії - пополани. Але так звали лише повноправних громадян, які мали свої будинки чи майстерні. Вони виготовляли і продавали городянам і селянам необхідні для життя речі. Заможні купці торгували вже не з жителями, а з іншими містами й навіть країнами. Вищі стани суспільства - духовенство і сеньйори володіли не лише майном - вони належали до управлінської еліти міста - патриціату. Бідних жителів звали плебеями. Місто стояло на землі феодала, тому городяни залежали від його волі. Насамперед феодал прагнув отримати від жителів щонайбільше прибутків. Борючись проти свавілля, прагнучи здобути більше прав, мешканці об'єднувались. Так започаткувалось загальноєвропейське явище - комунальний рух, метою якого була організація самоврядування. Викуповуючи у феодала певні права, городяни зафіксовували це в особливих документах - хартіях.

Інколи боротьба за права тривала особливо довго. Скажімо, жителі міста Лана, що у Франції, більше двохсот років наполягали на самоврядуванні.

Про справу врешті дізнався монарх і вирішив жителями повинні керувати його міністри, оскільки сторони ніяк не досягнуть згоди.

У тих випадках, коли городяни перемагали, вони створювали магістрат - орган міської влади. Далі вже вони самі розпоряджалися податками, організовували військо, суд.

Це прогресивне явище зафіксували у фольклорі - наприклад, є давня приказка: «Міське повітря робить людину вільною». Ймовірно, походить вона від фактів: кожен, хто прожив у місті рік і один день, вважався відтоді вільним, якщо ніхто не довів його рабське походження. Згадана норма, приміром, зазначена у документі про права, дарованому місту Гослару німецьким імператором Фрідріхом ІІ. Якщо ж мирні перемовини жителів і феодалів про надання права городянам не наближали жадане самоуправління, то словам заступала місце зброя. Заради волі люди ризикували життям.

Ремісниче виробництво, яке становило основу міського виробництва, мало особливу форму організації на перших етапах розвиненого феодалізму цехи, або ремісничі гільдії. У Візантії ремісничі об'єднання корпорації або Кінон істотно відрізнялися від західноєвропейських. Кінон була слабкою, нечисленною, нестабільною ремісничої організацією.

Цех або гільдія спочатку були організацією дрібних міських ремісників, причому гільдія частіше була організацією купецької. Над цеховим виробництвом існував жорсткий контроль, також як і над продажем ремісничих виробів. На чолі цеху стояв майстер. Як правило, цей майстер ремісник працював у своїй майстерні. Йому допомагали один або два підмайстри і кілька учнів. У перший період існування цехів підмайстер і учень мали перспективу з часом стати майстром, відучившись покладений термін і придбавши певну кваліфікацію. Така організація ремесла була характерна практично для всіх країн Західної Європи і носила примусово-обов'язковий характер. У науці існує спеціальне поняття "цехове примус". Це була сувора цехова регламентація виробництва. Визначалося абсолютно все: сорт матеріалу, який вживався в майстерні, його ширина, довжина, нитки, з яких ткали ту або іншу тканину, інструменти, якими працювали майстер і його помічники, число підмайстрів і учнів, кількість верстатів, тривалість робочого дня. І у всіх цих питаннях майстер ніколи не міг вчинити на свій розсуд йому погрожували або закриттям майстерні, або величезним штрафом. Тому він був змушений підкорятися суворої регламентації. [20, стор.26]

На перших порах цехова регламентація мала певні позитивні моменти, забезпечуючи практично кожному реміснику збут його товару. Виправдувала себе аж до XIV ст., Жорстка цехова регламентація надалі стає серйозною перешкодою для розвитку виробництва.

Цех відігравав найважливішу роль в житті городян не тільки як структура виробництва. Йому відводилося найважливіше значення у всіх сферах життя ремісників, що належали до того йди іншому цеху. У кожного цеху були свої свята, своя атрибутика, одяг, фасон капелюхи і т.п. Цехи мали свого святого заступника, день якого обов'язково святкувався. Цехи будували церкви або каплиці. Цех також був військовою структурою, що поставляла воїнів ремісників королю або сеньерам. Таким чином, цех являв собою дуже складну систему виробничу, духовно-релігійну, культурну, військову і т.д.

Комунальне рух, що призвело до міської незалежності, послужило причиною ще одного явища складання міського патриціату, якого не було на ранній стадії розвитку середньовічного міста. Суд, фінанси, міська адміністрація починають поступово зосереджуватися в руках патриціату. У результаті в XIIIXV ст. майже у всіх країнах Західної Європи розгортається боротьба вже всередині міста боротьба городян з континенту. Незважаючи на деякі особливості в різних містах Західної Європи ця боротьба закінчується перемогою багатих ремісників і торгових верств міста, які встановлюють міське олігархічне управління, практично зливається з міським континенту. Олігархічне управління діє в інтересах багатих городян. [20, стор.33]

У XIVXV ст. спостерігається процес "трансформації цехів", або "цехова трансформація", яка призводить до появи багатих, або старших цехів і бідних, або молодших цехів. Молодші цехи, в результаті конкурентної боротьби з багатими старшими цехами, поступово розоряються, і члени молодших цехів поступово перетворюються в найманих робітників прототип майбутнього передпролетаріату і пролетаріату, який складеться два століття по тому.

У цей історичний період змінюється ситуація в самому цеху. Раніше учень чи підмайстер міг сподіватися з часом стати майстром. У XIVXV ст. підмайстри та учні таку надію втратили. У цей час майстром міг стати або родич майстра, або підмайстер ціною чималих зусиль (подарунків майстру і т.п.), але і це було рідкісним явищем. Все більше і більше з плином часу підмайстри та учні потрапляли в число експлуатованих. Відучившись 12 років (тобто вже будучи практично майстром) учень, як і раніше залишався учнем без будь-якої надії на просування по професійній і соціальній драбині. Виходило так, що реально майстер експлуатував працю не учня, не підмайстри, а вже висококваліфікованого працівника. Робочий день для підмайстри в XIV ст. був довгим від 14 до 18 годин. Майстер ставав ніби втіленням цеху, і саме в цей період починається процес, який отримав в історичній науці назву "замикання цехів": учні та підмайстри остаточно втрачали можливість підвищити свій професійний і соціальний статус і все більше і більше перетворювались в найманих робітників. [17, стор.44]

На втрату свого майбутнього підмайстри та учні відповіли створенням своїх товариств братств, які почали боротися проти майстрів. Незабаром міське населення від бойкоту і страйків перейшло до повстань проти міських олігархів.

Соціальна боротьба, що розгорнулася в місті, пройшла три етапи. Перший етап комунальне рух, другий етап боротьба з патрициатом, і третій боротьба міського ремісничого плебейства проти багатих майстрів і купців, що злилися з патриціатом, і проти міської олігархії.

Протягом XIXV ст. в містах Західної Європи складається новий стан: середньовічне стан городян. Воно було пов'язане з торговим і ремісничим виробництвом, з власністю. Це стан в політико-правовому відношенні користувалося безумовними привілеями і вольностями, які становили статус повноправного городянина. У XIVXV ст. жителі міста стали називатися бюргерами. Від цього слова в подальшому частину міського населення, який досяг успіху в товарному виробництві, отримає назву "буржуазія". [21, стор.67]

З зростанням міст зростає ремісниче виробництво, зростає і торгівля. Місто і виник навколо нього ринок стають основою для утворення єдиного внутрішнього ринку. Вже в XIIIXV ст. складаються два найбільших центру міжнародної торгівлі. Перший центр Середземномор'я, з яким було пов'язано купецтво романізованих регіонів Європи, давав вихід на Візантію і далі на Схід. Другий центр міжнародної та особливо загальної західноєвропейської торгівлі склався на півночі регіони Балтійського і Північного морів. До цього торговельного регіону примикала також Північно-західна Русь: Новгород, Псков, Полоцьк та ін міста. Північна торгівля йшла за знаменитим "Янтарному шляху", який отримав свою назву від бурштину Балтійського моря. Цей шлях стає головним торговельним нервом Західної Європи. У цей же час починають складатися найбільші торговельні купецькі компанії, які були важливі не тільки для самої торгівлі та освіти торгового капіталу, а й грали величезну роль у політичних колізіях Західної Європи, будучи осереддям її багатства і тим самим визначаючи її політичне життя. Найвідомішою з них була компанія, створена купцями німецьких земель Ганза, або Ганзейського торгового суспільство. У Ганзу входили купці Новгорода і Пскова. Ганза активно втручалася в політичні колізії Західної Європи.

У ХIIХIII ст. виникає ще одне нове явище ярмарки, як великі центри оптової торгівлі. Найбільш великим ярмарковим центром у той час була Шампань. У XIVXV ст. центр ярмаркової торгівлі в Європі зміщується на північ. Головним центром ярмаркової торгівлі стає м. Брюгге у Фландрії. Уже той рівень торгового капіталу, який оформився до XV ст., Привів до появи сфери грошових і кредитних операцій. Виникають банки. Перші банки з'явилися в містах Північної Італії, в Ломбардії. Потім вони починають відкриватися в багатьох містах Західної Європи. [30, стор.24]

Отже, до XIV ст. оформляється торговий купецький капітал, як попередній капіталістичному капіталу. Одночасно з оформленням торгового капіталу виникають елементи капіталістичного виробництва різні форми і типи мануфактур. Поряд з цехом з'являються новий типи виробництва мануфактури, але мануфактури поки ще не капіталістичні. Мануфактура це більший тип виробництва, ніж цех, що включає в себе більше число працівників, значне технічне оснащення і т.д. Мануфактурою, як правило, керував не одна людина, а рада. Мануфактура звільнялася від жорсткої регламентації вона вже більш вільна у виборі матеріалу, кількості верстатів, в самому виробництві. [26, стор.37]

У XIVXV ст., Якщо ще не можна говорити про складання капіталізму, то можна цілком виразно говорити про кризу вотчинної, класичної феодальної системи. Про це свідчать зміни, що відбувалися не тільки в місті, а й у сфері сільського господарства втягування феодального і селянського господарства в торгово-грошові відносини.

Середньовічні міста, як один з головних життєвих нервів феодалізаціонних процесів Західної Європи, протягом IXXV ст. стають центрами ремесла, торгівлі, розвитку товарного виробництва і появи елементів капіталізації. Місто починає робити все більш істотний вплив на всі сфери розвитку феодальної держави. Місто міцно стає не тільки центром виробництва, але і центром культури Середньовіччя. Саме в ньому, поряд з могутнім виробничим потенціалом і матеріальними багатствами, накопичується і культурний потенціал. Місто обов'язково оточували стіни, на яких будувалися дозорні вежі. Стіни мали в'їзні та виїзні ворота. Ці ворота охоронялися і закривалися в певний час доби. Часто середньовічний місто було захищене не тільки стінами, а й ровами, заповненими чи не заповненими водою. У загальних рисах абрис середньовічного міста нагадував феодальний замок, який, мабуть, і з'явився його архітектурним прототипом.

Але місто це не застигле явище, а живий організм. Місто живе, росте і функціонує. Стіни, що оточували місто в XI ст., Вже у ХІІХІІІ ст. і особливо в XIV ст. стають йому тісні. Це призводить до того, що навколо міських стін починають виникати передмістя. Перші передмістя за своїм характером були ремісничими. Вони складалися з різних ремісничих слобід, в яких займалися тим або іншим видом ремесла. Навколо цих передмість або слобід поступово будувалася друга стіна з метою захисту міста і його виробництва, захисту накопичуються в ньому багатств.

Следующей после рабовладельческого строя стадией развития общества является феодализм. Эта социальноэкономическая формация возникала в разных обществах разными путями: нередко на развалинах рабовладельческого способа производства, но не менее, если не более, часто непосредственно из первобытнообщинного строя. Многие исследователи справедливо указывают на однотипность рабовладельческой и феодальной формаций, для которых характерно существование личной несвободы всех или части непосредственных производителей.

Главные классы феодального общества составляют крупные земельные собственники феодалы и крестьяне. В отличие от рабов феодальнозависимые крестьяне не отделены от средств производства, ведут самостоятельное хозяйство, но часть производимого ими прибавочного продукта отдают феодалу в виде феодальной ренты. Разнообразные виды феодальной ренты можно свести к трем основным формам. Отработочная рента, или барщина, состоит в том, что крестьянин обрабатывает барскую пашню собственными инвентарем и лошадьми. Труд крестьянина на феодала и во времени и в пространстве отделен от работы на себя. При натуральной ренте (натуральный оброк) крестьянин снабжает феодала продуктами своего труда, произведенными в хозяйстве. Наконец, денежной рентой именуют передачу крестьянами феодалу определенных денежных сумм. Эти формы ренты редко существуют в чистом виде, одно и то же крестьянское хозяйство зачастую и работает на барщине и платит как натуральный, так и денежный оброк, но та или иная форма обычно преобладает.

Хотя отработочная рента является наиболее простым видом ренты, она большей частью возникает сравнительно поздно, ибо для ее распространения необходима высокая степень развития товарноденежных отношений: феодалу должно быть выгодно заводить собственное сельскохозяйственное производство. Для удовлетворения же своих личных потребностей ему вполне достаточно оброка. Развитие товарного хозяйства является предпосылкой и для появления денежной ренты. Таким образом, как для барщины, так и для денежного оброка необходимо, чтобы в стране существовал рынок сельскохозяйственных продуктов.

Общее господство или, по крайней мере, преобладание натурального хозяйства, когда в феодальной вотчине производится большая часть необходимого для жизни, не исключает обмена товарами. Так, сельскохозяйственные орудия крестьянин вынужден покупать на рынке. Вне крестьянского хозяйства производится керамическая и металлическая посуда, идет торговля скотом. Еще более тесно связано с рынком хозяйство феодала. Оружие и защитное вооружение (феодалы были воинами), боевых коней, предметы роскоши, заморские деликатесы для праздничных пиршеств все это феодал покупает на рынке. Поэтому наряду с основными классами феодалами и крестьянами на всех стадиях феодального строя существуют ремесленники и купцы.

Поскольку феодальный крестьянин не отделен от основных средств производства и имеет в постоянном и часто наследственном пользовании участок земли, он не вынужден экономически, как капиталистический рабочий, продавать свой труд эксплуататору. Отсюда вытекает необходимость внеэкономического принуждения, являющегося характерной чертой феодализма. Это внеэкономическое принуждение выступает в самых разных формах, начиная от простой сословной неравноправности вплоть до крепостного права. Но и крепостное право может выражаться и в насильственном прикреплении крестьянина к земле, запрете менять местожительство, и в приближающейся к юридическим отношениям рабства собственности землевладельца на личность крестьянина.

Вместе с тем внеэкономическое принуждение не ограничивается лишь неприкрытым насилием. Характеризуя феодализм, еще К. Маркс и Ф. Энгельс отмечали, что тогда существовали "патриархальные, идиллические отношения", писали об эксплуатации, прикрытой "религиозными и политическими иллюзиями". В самом деле, в период генезиса феодализма власть феодала вырастает зачастую из почитаемой и носящей ореол святости власти родоплеменного вождя. Дружины феодалов защищают границы страны от внешнего врага, а удачные военные набеги, способствуя в первую очередь обогащению знати, одновременно приносят некоторую долю добычи и свободным общинникам.

Еще одно существенное обстоятельство заключается в заинтересованности феодала в определенной устойчивости крестьянского хозяйства. Разорившийся крестьянин не может быть объектом феодальной эксплуатации: он неплатежеспособен при господстве натуральной или денежной ренты, у него нет пахотного скота и достаточного инвентаря, чтобы обрабатывать господское поле при отработочной ренте. Поэтому в своих собственных интересах феодал вынужден помогать крестьянам в неурожайные годы, защищать их не только от внешнего врага, но и в конфликтах с соседними феодалами. Эти отношения патроната, заставляющие порой крестьянина видеть в своем феодале защитника и покровителя (особенно на ранней, восходящей стадии развития феодальной формации), также неэкономическим путем принуждают крестьянина отдавать феодалу часть своего прибавочного продукта.

Существенной чертой феодального строя является тесная связь землевладения и политической власти. Феодал выступает не только как землевладелец, но и как "государь" своих крестьян. В разные периоды и в разных регионах он обладает той или иной долей политической власти над крестьянами: выступает в роли судьи по тем или иным делам, сборщика налогов и т. д. Это изъятие феодала из системы общегосударственных налогов и судопроизводства обеспечивает ему власть над крестьянами и носит название феодального иммунитета.

С феодальным иммунитетом тесно связаны специфический характер феодальной собственности на землю и феодальная иерархия. Это была собственность сословная и неполная, поскольку только при капитализме земельный собственник может поступать с землей так, как всякий товаровладелец со своим товаром. Феодальная собственность на землю носила расщепленный характер. Монарх (король, император, великий князь и т. п.) был верховным собственником всей земли в своем государстве и вместе с тем имел собственные, личные земли домен. В свою очередь его вассалы герцоги, графы, удельные князья имели свои владения, где были верховными собственниками на землю, и свои домены. Их вассалы бояре, бароны и т. д. также владели вотчинами на правах, пожалованных сюзеренами. Это явление носит название феодальной иерархии. В разных вариантах развития феодальных отношений, в разные периоды феодальная иерархия может быть четкой и многоступенчатой, а может быть и слабо выраженной.

Феодальный способ производства был шагом вперед по сравнению как с рабовладельческим, так и с первобытнообщинным строем. Он обеспечивал большую производительность труда, развитие производительных сил.

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви.

5. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій)

Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодализемлевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні моляться, інші воюють, треті працюють...”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” бог).

Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом але всетаки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:

ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну, так і людську природу.

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи - потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IVV ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.

На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений “символ віри” короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб Богаотця, Богасина і Богадуха Святого, догмат про воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу духовенство, або клір (від грецького “клер” жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну римсько-католицьку і східну православну.

Размещено на Allbest.ru