Предмет і завдання історії України

Голодомор 1932--1933 рр.

Становище у сільскогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч., а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани.

Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л.Кагановича і В.Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільскому господарстві. Однак продроз-верстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн.пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн.пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною -- літом 1933 р., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми -- жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них -- 5 млн. в Україні. Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік.

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я.Грицак, на декілька поколінь вперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

Сталінські репресії в Україні

Перш за все необхідно з'ясувати, що ми будемо розуміти під поняттям «сталінізм». У філософському широкому розумінні -- це тоталітарний різновид соціалізму, у буденному розумінні -- синонім особистого диктаторства і тиранії. Й.Сталін як політичний керівник, культ його особи, нарешті, сталінізм з його адміністративнб-команд-ною системою -- все це не просто продукт конкретно-історичного розвитку, а результат дії фундаментальніших факторів. Розглянувши сукупність цих факторів, ми зможемо дати не лише об'єктивні, а й адекватні масштабам трагедії, що її пережило наше суспільство, пояснення причин виникнення сталінізму.

Слід особливо підкреслити: у формуванні й культу особи, й сталінізму спостерігається певна закономірність. У 1927 р. Сталін вийшов переможцем у затяжній боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В.Леніна. Йому вдалося позбутися суперників і стати абсолютним лідером партії. Саме при Сталіні партія змогла поширити владу на всі сторони життя суспільства, почала формуватися адміністративно-командна система управління. Відкрита критика Сталіна ставала дедалі неможливою, оскільки могутнє НК (Надзвичайна комісія) послідовно ліквідовувала реальну опозицію.

Провідниками сталінізму в Україні були В.Молотов, Л.Каганович, С.Косіор, які зробили чималий внесок у формування сталінської системи керівництва. У березні 1929 р. відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на закритому засіданні якого виступив Л.Каганович з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій». В ній підкреслювалось, що «у зв'язку з посиленням активності ворожих інтелігентських груп, а також організаційно оформлених окремих угрупувань у місті і селі (монархічні елементи, сіоністи, українські націоналістичні контрреволюційні елементи) необхідно посилити з ними боротьбу, здійснюючи при цьому необхідні арешти...».

Одним із перших інспірованих судових процесів стала справа «Спілки визволення України» (СВУ). По цій справі у 1929-1930 рр. «проходило» 45 провідних вчених, письменників, зокрема, С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Слабченко. Організації приписувалася мета: за допомогою іноземних держав, емігрантських сил підбурювати селянство проти колективізації, на вбивство Сталіна та відокремлення України від Радянського Союзу. Проте, СВУ, як організації, ніколи не існувало, мова може йти лише про інтелектуальну опозицію.

Друга справа -- справа т. зв. «Українського національного центру» (УНЦ) та його частину -- «Українську військову організацію». За цією справою було засуджено 50 людей -- 21 -- розстріляно, більшість померла у таборах, їх звинувачували у підготовці збройного повстання проти радянської влади.

Серйозних переслідувань зазнала Академія наук. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, а його самого вислали до Росії, де він і помер у 1934 р. Автор багатьох книг з історії України акад. Д-Яворський був звинувачений у дрібнобуржуазному націоналізмі та позбавлений звання академіка, перебував на Соловках, а у 1937 р. розстріляний.

За деякими підрахунками у 1937-1938 рр. з 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців ліквідовано 62. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дає підставу назвати добу 20--30-х років «розстріляним відродженням».

Західна Україна у міжвоєнну добу

Західно-українські землі в період з 1919 по 1939 рр. поділили між собою три держави -- Польща, Румунія і Чехословаччина, пізніше частина земель підпала і під владу Угорщини. Соціально-економічне та політичне становище цих українських земель відбивав загальний рівень розвитку цих країн. Проте соціальні відмінності накладалися на національні: український селянин жив гірше за польського, мадярського чи румунського. Західні українці намагалися створити власну противагу іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена система кооперативів, проте польська влада стримувала їх розвиток. Поляки намагалися обмежити діяльність українців другорядними господарськими сферами. Не кращими були справи і в Закарпатті та Буковині.

У таких умовах посилили свою діяльність українські політичні та громадські організації. 1928 р. стає вододілом у розвитку українського політичного життя. Участь головних українських партій у виборах викликала гостру боротьбу між прихильниками еволюційної й революційної, легальної та нелегальної політичної участі. За таких обставин Є.Коновалець та його найближче оточення вирішили створити масову організацію, яка б могла вести як легальну, так І нелегальну роботу. І така організація була створена в кінці січня 1929 р. у Відні. Вона отримала назву Організація українських націоналістів (ОУН). Лідером її став Є.Коновалець, ідеологами Д.Донцов та В.Липинський.

Д.Донцов, автор відомих праць «Підстави нашої політики» (1921 р.) та «Націоналізм» (1926 р.), раціоналізму попередніх ідеологів українського національного руху -- Драгоманову, Франку, Гру-шевському протиставив ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму -- інтерес нації понад усе, демократії -- принцип ініціативної меншості і творчого насильства. Його ідеологія за своїми засадами була близькою до фашистської, проте не можна стверджувати, що він сліпо наслідував фашистські ідеї. Цікаво, що старе націоналістичне гасло Махновського «Україна для українців» Д.Донцов пропонував замінити новим -- «Українці для України».

Праці Д.Донцова фактично сформували світогляд цілого покоління галицьких українців, в основному студентів, які складали основу ОУН.

В.Липинський був одним із перших європейських політичних теоретиків, хто побачив спорідненість більшовизму і фашизму. Відтак він послідовно критикував як комуністів і українських соціал-демократів, так і послідовників Д.Донцова.

Таким чином можна стверджувати що час між двома світовими війнами був досить скрутним і насиченим різними подіями, але його не можна назвати пропащим, бо в інтелектуальному відношенні цей період був цінним завдяки появі нових ідей та концепцій. Проте Україну чекали ще більш суворі випробування.

Україна в роки другої світової війни 1939-1945 рр. Крах Версальсько-Вашингтонської системи.Початок Другої світової війни,її причини, характер та періодизація

Версальсько-Вашингтонська система договорів, підписаних після Першої світової війни, передбачала збереження і зміцнення загального миру та безпеки, непорушності кордонів, загального роззброєння. Проте ця система не змогла врятувати світ від Другої світової війни.

У Другій світовій війні брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії точились в Європі, Азії, Африці, Океанії на площі 22 млн.кв.км. За роки війни в армії воюючих держав було мобілізовано 110 млн. чоловік.

За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 67 млн. чоловік, 90 млн. було поранено, близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати складали 4 трлн. дол.

Які ж причини цієї війни?

По-перше, несправедливість Версальсько-Вашингтонської системи, що поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це виявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії.

По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля в боротьбі за збереження миру. Фактично було зруйновано всю систему безпеки, створену у 20-ті роки.

По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії і Франції, спрямована на «умиротворення» агресора, а також «ізоляція США», які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

По-четверте, не останню роль відіграв СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збуту та джерел сировини. З їхнього боку війна зула загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії і які були зкуповані, війна була справедливою. Найбільш складно визначити <арактер війни стосовно Радянського Союзу. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєдавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини ЗРСР виніс на собі основний тягар боротьби з фашизмом і тоді війна ^ля нього прийняла справедливий характер, для радянського народу це була Велика Вітчизняна війна.

Стосовно періодизації, то сучасні вчені виокремлюють три великі їтапи війни:

-- Перший етап -- 1 вересня 1939 р.-- 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належить агресивним державам. Німеччина, талія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти стратегічними тери-*оріями в Європі, Африці, Азії та в Океанії.

-- Другий етап -- 19 листопада 1942 р.-- 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю переходить до країн антигітлерівської юаліції, війська яких розгромили війська Німеччини і її союзників ' Європі і змусили їх капітулювати.

-- Третій етап -- 9 травня 1945 р.-- 2 вересня 1945 р. Завер-иення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець другої світової війни.

Західно-українські землі у контексті радянсько-німецьких договорів 1939 року

Лідери Німеччини, Італії, Великобританії та франції у вересні 1938 р. уклали Мюнхенську угоду про поділ Чехословаччини. ЗО вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній значалося, що питання англо-німецьких відносин має величезну вагу для Європи і може забезпечити мир. Та ці документи не принесли очікуваних результатів. У березні 1939 р. внаслідок Віденського арбітражу, згідно з яким південь Чехословаччини передано Угорщині, було окуповано Закарпаття. Таким чином Німеччина поширювала свій вплив на Схід. У цих умовах Радянський Союз пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад, відомий як «пакт Молотова -- Рібентропа». Він був розрахований на 10 років. Документ складався з двох частин. Першою з них був Договір про ненапад, оприлюднений 24 серпня. В ньому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язуються не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б війну проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти між ними тільки шляхом дружнього обміну думками.

Набагато важливішим був таємний протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття 1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію та Латвію. Стаття 2 визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев -- Вісла -- Сян, в ній також додавалося: «Питання про те, чи бажано в інтересах обох сторін зберегти незалежну польську державу та як мали б бути визначені кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене тільки в перебігу майбутнього політичного розвитку. В усякому разі обидва уряди розв'язуватимуть це питання шляхом дружніх домовленостей». Стаття 3 відзначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії». Якщо укладення подібного пакту з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав. За цими домовленостями, існування яких СРСР протягом півсторіччя категорично заперечував, Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР майже до кордонів Росії 1913 р.

Результатом Мюнхенської угоди 1938 р. і пакту «Молотова -- Рібентропа» був початок 1 вересня 1939 р. Другої світової війни. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де провідна роль відводилась авіації й танкам. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон. Новий договір, уточнюючи розмежувальну лінію між СРСР та Німеччиною по території Польщі, формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. Населення СРСР збільшувалося на 12 млн. осіб.

У Західній Україні було інспіровано «відновлення» радянської влади. З цією метою 22 жовтня організовано вибори та роботу Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входжен-чя до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз'єднання з Радянською Україною). Було утворено Львівську, Тернопільську, Станіславську. Дрогобицьку, Волинську та Рівненську області УРСР.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. У складі УРСР було створено дві нові обла-:ті -- Чернівецьку та ізмаїльську, а також проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Хоч включення західноукраїнських земель було безпосереднім зезультатом змови між диктаторами, значення його в історії долі вкраїнського народу важко переоцінити -- вперше українці об'єдна-іися в межах однієї держави.

Загалом ставлення до радянської армії українського населення іахідних земель не було ворожим. Треба сказати, що деякі політичні іаходи радянської влади були радо зустрінуті місцевим населенням. Іерш за все було багато зроблено для українізації та зміцнення :истеми освіти, помітно покращилося медичне обслуговування іаселення, були націоналізовані промислові й торговельні підприємст-іа, які раніше контролювали поляки. Найпопулярнішим заходом стала Експропріація радянською владою польських землевласників. Проте іаралельно йшов процес руйнування створених західними українцями :оціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на :хід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні коопера-иви, припинили діяльність товариства «Просвіти» тощо. Із політичних «рганізацій залишилася одна більш-менш дієздатна організація -- організація Українських Націоналістів (звичайно її підпільна мережа).

З часом почали проявлятися й інші непривабливі сторони радяні-ації -- оголошено колективізацію, заборонено викладання релігії школі, конфісковані церковні землі.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Усього за 1939--1941рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.

Окупація України військами фашистської Німеччини та її союзників

У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом «Ост» фашисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку.

22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР -- вважалося, що війна буде вестися на «чужій території», тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.

За три тижні війни фашистські війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити фашистів в Україні було сформовано два фронти:

Південно-Західний під командуванням генерала М.Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І.Тюленєва. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні радянські сили й захопити 650 тис. полонених. Ще у липні 1941 р. фю-рер видав наказ «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях». Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомі-саріат «Україна» був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобережжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив:

«Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців». Столицею було обрано М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на б генеральних округів -- «Волинь і Поділля», «Житомир», «Київ», «Дніпропетровськ», «Миколаїв» і «Таврія». Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, Одеса включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства «Бессарабія», Чернівецька -- до губернаторства «Буковина», а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей створили губернаторство «Трансністрія». Закарпаття передано Угорщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії.

Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.

Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер -- панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві «Щодо проведення умиротворення в Україні» від 28 червня 1942 р. говорилося: «У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними».

В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концтаборів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тільки за два дні 29--30 вересня 1941р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного характеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.

Фашисти вивозили з України не лише продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель), а й чорноземи. Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим -- на Закарпатті.

Рух опору фашистській окупації

В Україні діяло одразу декілька антифашистських рухів. Одним із них був радянський партизанський рух. ЗО травня 1942 р. при Верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху, головнокомандувачем призначено маршала К.Ворошилова, а пізніше -- Український штаб на чолі з генералом Т.Строкачем. Завдяки цілеспрямованим заходам радянського керівництва партизанський рух став масовою силою, що діяв у тилу ворога. Протягом 1943-1944 рр. партизанські з'єднання Ковпака, Сабурова, федорова, Бегми розгорнули т. зв. рейкову війну, безпосередньо підтримували фронтові операції. Через партизанські загони за роки війни пройшло більше 220 тис. чоловік.

Наступним вагомим антифашистським рухом був національний повстанський український рух. З початком війни у проводі Організації Українських Націоналістів виникли гострі суперечності, які загострилися ще більше після вбивства Коновальця у 1938 р. Прибічники Коновальця хотіли обрати на голову проводу його заступника, близького соратника і товариша Андрія Мельника -- людину культурну, стриману й помірковану. Натомість молодші члени ОУН на цьому місці хотіли бачити більш радикально налаштованого і Діяльного Степана Бандеру. В результаті цих суперечок виникли дві організації ОУН-м (мельниківці) та ОУН-б (бандерівці). Після нападу німців на СРСР, українські націоналісти припустилися помилки, вважаючи, що німці допоможуть їм сформувати незалежну українську державу. Німці ж хотіли використати національний рух у власних цілях для підриву могутності Радянського Союзу. В результаті співпраці між німцями та ОУН було створено військове формування -- легіон українських націоналістів, яке складалося із двох підрозділів під кодовими назвами «Роланд» та «Нахтігаль». Бандерівці плекали надію, що це угруповання стане серцевиною майбутньої української армії. ЗО червня 1941 р. ОУН-б при підтримці «Нахтігалю» без попередньої згоди з німецькою адміністрацією проголосили у Львові встановлення української держави. Прем'єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цей акт було підтримано греко-католицькою церквою. Проте через кілька днів С.Бандеру та його прибічників німці заарештували.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині. У 1941 р. Тарас Бульба-Боровець став на чолі нерегулярної частини «Поліська Січ», яка згодом увійшла до складу Української Повстанської Армії, що була сформована із націоналістичних сил мельниківців та бандерівців у 1942 р. Головнокомандуючим було призначено члена проводу ОУН-б Романа Шухевича. УПА являла собою велику, добре організовану партизанську армію, яка повністю контролювала значні території Західної України, користуючись широкою підтримкою місцевого населення, чисельність якої офіційні німецькі документи називають до 200 тис. чоловік, радянська історіографія визнає число -- 100 тисяч. Якщо ж вірити найновішим підрахункам, за весь час існування УПА й підпілля в ОУН перейшло понад 400 тис. чоловік.

На відміну від радянського партизанського руху, який знаходився на повному утриманні центру (Москви), УПА мала черпати сили лише з власних резервів українського народу.

У Східній Україні рух опору існував у формі підпілля, керівну роль у якому відігравали спеціально залишені під час відступу партійні і комсомольські робітники.

Звільнення України від фашистських окупантів

Плани німецького командування блискавично закінчити війну до кінця 1941 р. провалилися, становище на радянсько-німецькому фронті було досить напруженим. І хоча Вермахт, маючи перевагу у живій силі й техніці, займав вигідні оперативно-стратегічні позиції, завдяки мужності, хоробрості, самовідданості рядових бійців та командирів радянських військ наступ гітлерівців було зупинено. Під Москвою зазнали поразки 38 ворожих дивізій.

У лютому 1943 р. велике угруповання німецьких військ зазнало катастрофічного удару під Сталінградом. У ході цієї операції почалося визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 573-го стрілецького полку 195 стрілецької дивізії 1 гвардійської армії Південно-Західного фронту відбили у фашистів перший населений пункт окупованої України -- село Півнівку Міловського району Ворошиловградської області.

Велику роль у визволенні України відіграла Курська битва, що розгорнулася у липні -- серпні 1943 р. З обох сторін у ній взяло участь 13 тис. танків і самохідно-артилерійських установок, 70 тис. гармат і мінометів, до 12 тис. літаків та понад 4 млн. солдатів і офіцерів. Ця битва називається «битвою моторів». 12 липня 1943 р. радянські війська перейшли у контрнаступ, який закінчився розгромом ударних сил противника.

Протягом літа -- осені 1943 р., долаючи впертий опір ворога, радянські війська здійснили Білгородсько-Харківську операцію, визволили Харків, Донбас, Мелітополь, Керч, а 7 листопада -- Київ (з невиправдано великими людськими втратами).

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянської армії на Правобережній Україні, в якому взяли участь найбільші фронти -- Білоруський, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські. Бойові дії проходили на 1400-кілометровій смузі -- від Полісся до Чорного моря. У ході наступальних операцій протягом зими 1943 та всього 1944 рр. було повністю визволено захоплену фашистами територію України. Радянські війська розпочали свій визвольний похід на захід, який закінчився перемогою у травні 1945 р.

Підсумки та уроки Другої світової війни* Ціна перемоги для України

У результаті Другої світової війни Україна зазнала значних матеріальних і людських втрат. Величезними були демографічні зміни в Україні. Згідно з офіційними даними в Україні загинуло 5,5 млн. чоловік. З них 2,5 млн. загинуло на фронтах. У січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн. осіб, а наприкінці війни було лише 27,4 млн. осіб. Отже вбиті у боях, померлі у концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. чоловік. Від ран та хвороб, спричинених війною, люди вмирали і в подальші роки, гинули від мін, що залишилися на полях тощо.

Україна лежала в страшних руїнах, було зруйновано більше 700 міст, 28 тис. сіл. Більше 250 сіл було знищено разом із жителями. З 900 тис. мешканців Києва (за данними на 1940 р.) на 1945 р. залишилося 186 тис. Біля 10 млн. жителів України залишилися без житла.

Величезних втрат зазнали промисловість та сільське господарство. Оцінка матеріальних втрат становила 285 млрд. (у цінах 1941 р.)-- понад 40% всіх втрат СРСР. У Донбасі були зруйновані і затоплені 882 шахти, висаджено у повітря всі металургійні і машинобудівні заводи України.

Величезних втрат зазнали й історичні пам'ятки. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і 3 тис. стародруків. Усього за межі республіки було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів.

Українці виявилися добрими вояками, жителі республіки одержали 2,5 млн. орденів і медалей за хоробрість і відвагу, серед Героїв Радянського Союзу частка українців становила 18,2%, 35 українців це звання отримали двічі, льотчик Іван Кожедуб тричі був нагороджений цією відзнакою.

Сотні тисяч українців воювали на боці західних союзників -- в американській та канадській армії, французькому русі Опору, у партизанських загонах в Югославії, у польській армії, зокрема дивізії ім.Т.Костюшко, у чехословацькій бригаді генерала Л.Свободи.

Українці на фронті і в тилу країни, в тилу ворога, у фашистських таборах, на підневільній праці в Німеччині -- всюди робили все від них залежне, щоб наблизити час перемоги над фашизмом.

Україна в повоєнний період 1945-1953 рр. Економічне і політичне становище України після Другої світової війни

У надзвичайно важких і несприятливих умовах відбувався процес повернення республіки до мирного життя. Ми вже відзначали, яких людських і матеріальних збитків зазнала Україна.

В результаті Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) Польща змушена була поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь. Урегулювання територіального питання з Польщею передбачало і обмін населенням. Чехословаччина і Румунія також відмовилися від Закарпаття та Буковини. У січні 1946 р. в складі УРСР було створено Закарпатську область. Окрім неї, до західних областей входили: Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська, Дрогобицька (1959 р. об'єднана із Львівською), Станіславська (1962 р. перейменована на Івано-Франківську), Чернівецька, Ізмаїльська (існувала у 1940--1954 рр., увійшла до складу Одеської області). На кінець 1945 р. територія України розширилася до 580 тис. кв. км. Проте зменшення населення дуже чутливо відбилося на соціально-економічному розвитку республіки.

Завдання відбудови господарства були визначені у четвертому п'ятирічному плані (1946--1950 рр). Основними принципами, на яких проводилася відбудова народного господарства України, були: єдиний загальносоюзний план, що базувався на ідеї зміцнення воєнної могутності Радянського Союзу; пріоритетний розвиток галузей важкої промисловості; відношення до України як до сировинної бази. Крім того ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, що передбачав стабілізацію національної валюти, відбудову доріг, шляхів сполучення і засобів зв'язку, розвиток сільського господарства, харчової і легкої промисловостей, реконструкцію і технічне переоснащення промисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості (куди пішло 85% іпіталовкладень), принесли нечувані успіхи. До 1950 р. промислове іробництво в Україні на 15% перевищувало рівень 1940 р. На ахідній Україні, де до війни важкої промисловості майже не було, ? 1950 р. промислове виробництво зросло на 230%. У 50-х роках фаїна стала однією з провідних індустріальних країн Європи. За атистичними даними вона виплавляла на душу населення чавуну льше, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція.

Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня иття населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари юмисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, іявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих пюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець їнищено особисті заощадження громадян. і В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причин ЕОГО слід віднести посуху 1946 р., викликані війною скорочення Рівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського сподарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші -- суб'єк-івні причини -- недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно ісокі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного брошна домішувати 40% вівсянного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією щянського Союзу. У 1947 р. М.Хрущов розпочинає у республіці чний проект, спрямований на «розв'язання» аграрних проблем. Він іредбачав:

-- об'єднання колгоспів у гігантські «агроміста», що теоретично іло сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної льськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало за-ізпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;

-- передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни гримували більшу частину продуктів харчування;

-- вводився суворий контроль за сільським населенням.

Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений ідмовитися від цього проекту.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя респуб-іки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у бе-іезні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва 'РСР -- утворено народний комісаріат закордонних справ України а чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була одним з засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (00Н). Іа першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. УРСР було об-іано членом Економічної й соціальної ради. У 1948--1949 рр. Украї-а була постійним членом головного органу 00Н -- Ради Безпеки.

Але Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, а тактичних міркувань Сталіна -- для пом'якшення негативного *езонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на іахідній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької іирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р., де 'країна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з «космополі-ами», «низькопоклонниками», «переродженцями» в історії, філосо-зії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських исьменників -- О.Довженка, М.Рильського, Ю.Яновського. Цілі аукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому іатеріалізмові, одержали клеймо «ворожих» і тим самим втратили раво на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у ріоритетних галузях науково-технічного прогрес.

Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції іеспубліки спричинила публікація кількох редакційних статей Правдьі», насамперед «Проти ідеологічних перекручень в літературі» липень 1951 р.), в якій різко критикувався вірш В.Сосюри «Любіть ^країну», як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на начних обертах, ламаючи тисячі людських доль.

Загострення політичної боротьби у західних областях

У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва -- автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950--1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1,5 тис., завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р., що означало ліквідацію*уніатської церкви в Україні.

Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору '' тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних «боївок» (по 10--15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв.км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою .чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945--1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За ;офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944--1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. «бандитів» -- учасників ОУН, а також «бандпосібників», під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.

Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою «Вісла». ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння -- етнічних українських земель.

Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.

Десталінізація

Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової «чистки». Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ «відлиги». Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків». Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва -- «Ленінська кузня» та «Червоний екскаватор». Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як «другої серед рівних».

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР», враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3% -- українці, а росіяни -- 71,4%.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

Нові методи управління народним господарством

Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24%. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову -- гериторіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного -осподарства. Новоутворені органи управління господарством в жремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа :тала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській ікономіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі нтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між під-іриємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному Економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати осподарські питання, раціонально використовувати ресурси.

IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон іро створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних райо-іів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації иробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації ідприємств у межах економічних районів, активізації використання іісцевих ресурсів.

Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. ромислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% аводів у республіці. Це надало можливість українським економістам очати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські еформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони всеж прияли піднесенню рівня життя.

Шестидесятники

Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення ля розвитку української культури -- вони принесли нову морально-злітичну атмосферу в суспільство і розширили можливості для юрчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле зкоління молодих літераторів і митців -- т. зв. шестидесятників, до <их належали Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола інграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, зигорій Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, 'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші.

Про ту добу, про грунт, на якому зросло це покоління, яскраво cазав М.Вінграновський: «Наші юність і молодість мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу-- поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «шестидесятництво».

Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися «зверху».

Суспільно-політичні та соціально-економічні процкси в україні в середині 50-х - першій половині 60хх рр. Україна в другій половині 60 Х - 80 Х рр. Зростання кризових явищ у політичному житті

У жовтні 1964 р. М.Хрущов був зміщений з посади першого секре-аря ЦК КПРС. Існує кілька версій з приводу того, хто виступав нат-сненником тихого перевороту. Називають Л.Брежнєва, М.Суслова, .Шелепіна. Л.Брежнєв, який заступив Хрущова, мав тісні стосунки і Україною -- працював першим секретарем Запорізького, а пізніше дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секрета-)ем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Ірезидії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, ю допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М.Хрущов, прийшла у повну невідповідність з снуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних {зункціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади -- його відправили на пенсію.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро ІІелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у :ередині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, ютрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в ііслявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і сультурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О.Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося юширення української мови у вищих навчальних закладах, заохо-іення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало іестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.

У 1970 р. вийшла книга П.Шелеста «Україна наша Радянська» « котрій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П.Ю.Шелеста «Україна наша Радянська», що вийшла вже за часи секретарства В.Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань «відходить від партійних, класових, позицій». В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П.Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному «місництву». Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П.Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що «норовистого Шелеста», лідера «від природи», Л.Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П.Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути -- починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині.

У травні 1972 р. наступником П.Шелеста став В.Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську «відлигу», стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В.Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В.Щербицького поклав початок масовим «чисткам» у державному і партійному апараті.

Дисидентський рух в Україні

У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.

Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженість руху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.