Політична діяльність Івана Виговського

Размещено на http://www.allbest.ru/

16

Зміст

Вступ

1. Гетьман Іван Виговський

2. Політична діяльність Івана Виговського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Постать Івана Остаповича Виговського в історії України посідає особливе місце. Він походив із старовинного роду української православної шляхти. Освіту набув у Києво-Могилянській академії. Знав кілька мов, зокрема латину. Національно-визвольна війна застала Виговського на польському боці - він був ротмістром кварцяного війська. Під час Жовтоводської битви потрапив до татарського полону. Тричі тікав, тричі його ловили ординці та, напевно, стратили б, якби не Богдан Хмельницький, який викупив Виговського з неволі. Незабаром став генеральним військовим писарем і найближчим сподвижником Хмельницького.

Був упорядником реєстру 1649 р., співавтором багатьох універсалів і листів гетьмана. Протягом 1648 р. Виговський розбудував адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, своєрідне міністерство зовнішніх і внутрішніх справ - Генеральну військову канцелярію. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був утаємничений у найсекретніші справи. Як писав один із сучасників, "...жоден полковник не знав, що думав Хмельницький, - один лише Виговський".

Він знав багатьох іноземних політичних діячів, брав участь у всіх походах гетьмана. Виговський був гнучкішим, ніж Хмельницький, і це створювало додаткові можливості для дипломатичних комбінацій.

5 вересня 1657 року на козацькій раді у Чигирині Івана Виговського було обрано новим гетьманом.

Отже, висвітленню діяльності цього непересічного діяча присвячено чимало наукових і публіцистичних праць. І все ж доводиться констатувати, що й на сьогодні поза увагою вчених залишилася вкрай складна проблема еволюції політичних поглядів цього безперечно талановитого, але несподіваного і суперечливого, амбітного й водночас позбавленого сильної волі державного діяча.

1. Гетьман Іван Виговський

виговський гетьман політика гадяцький

На арені політичного життя Української держави другої половини XVII ст. досить помітною є постать Івана Виговського. Свідчень про життя та діяльність І. Виговського до початку Національної революції збереглося небагато. Встановлено, що він походив із старовинного роду дрібної української православної шляхти (відгалуження Лучичів), котрий осів у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Його батько Остап герба «Абданк» служив у Київського митрополита Петра Могили, обіймав посаду намісника київського замку, вступив до Київського братства. Згодом придбав містечко Гоголів на Полтавщині, де й міг у першому десятиріччі XVII ст. народитися син Іван - майбутній гетьман України. Матір'ю його була Олена Ласко - шляхтянка герба «Леліва». Разом з Іваном в сім'ї зростали брати Данило, Костянтин, Федір та сестра (Тетяна?), котра згодом вийшла заміж за Павла Івановича Тетерю - Моржковського. Мав він також двоюрідних братів Івана та Юрія, дядька Василя, племінника Іллю.

Іван здобув, як на той час, добру освіту (можливо, закінчив Києво-Братський колегіум), вільно володів окрім рідної польською та латинською мовами. Це дало змогу молодому шляхтичу в 30-х роках обіймати посади у київському та луцькому міських судах, намісника луцького старости. Був членом Луцького братства, брав участь у роботі Луцького сеймику шляхти у 1637 році. Пішовши на військову службу, в кінці 30-х років дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. В другій половині 40-х років служив ротмістром під проводом полковника Єжі Голуба. Тоді ж нав'язав приятельські стосунки з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. Ймовірно, на початку 30-х років одружується з Яблонською герба «Ясенчик», від якої мав доньку Мар'яну. Вдруге побрався у 1656 році з Оленою Стеткевич із сім'ї православного шляхтича новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича, котрий мав маєтки в Білорусі. Від цього шлюбу народився син Остап.

Коли на початку 1648 року спалахнула Національна революція, І. Виговський взяв участь у каральній експедиції під проводом Стефана Потоцького на Запоріжжя, яка була розгромлена в середині травня Б. Хмельницького на Жовтих Водах. Показав себе мужнім вояком, був поранений і потрапив у полон до татар. Його викупив з неволі за коня Б. Хмельницький, котрий і запропонував перейти на бік повстанців. Виговський погодився, однак є підстави для припущення, що на відміну від Станіслава Кричевського, який, наважившись на подібний крок, раз і назавжди зв'язав свою долю з долею України, він постійно сумнівався у правильності прийнятого рішення й продовжував вважати Річ Посполиту своєю вітчизною. Так, наприкінці липня 1649 р. під час розмови з шляхтичем Станіславом Яніцьким (котрий приїжджав на переговори з Б. Хмельницьким) почав скаржитися, що перебуває в Українській армії не з власного бажання, бо коли б її залишив, то гетьман наказав би стратити його батька, братів та інших родичів. Саме ця роздвоєність І. Виговського між Україною і Польщею, яку він почав долати на користь першої лише на початку 60-х р. обернулася для нього політичним крахом, так і особистою трагедією.

Б. Хмельницький розгледів у Виговському великий талант організатора державного механізму, тому призначив не на військову службу, а особистим писарем. У другій половині листопада 1648 р. він очолив посольство до Трансільванії. Після успішного завершення цієї місії Виговський обіймає посаду військового писаря (квітень 1649 р.) поряд з І. Креховецьким. З цього часу розпочалося стрімке сходження Виговського до вершин влади. Усунувши на початку 1650 р. від виконання обов'язків І. Криховецького, він стає одноосібним генеральним писарем Війська Запорозького. І за кілька років перетворює Генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду - у найвпливовішу серед генеральної старшини.

Завдяки тонкому розумові, обачності, добре розвинутій інтуїції, природній хитрості Виговський умів ладнати з Богданом Хмельницьким й швидко здобув у нього велику довіру. Нерідко генеральний писар виступав співавтором гетьманських листів та універсалів. Він брав активну участь у переговорах з посольствами інших країн і спорядженні українських дипломатичних місій за кордон, у розробленні основних принципів української зовнішньої політики. Значний вплив мав також на формування основ соціально - економічної політики. Єдиною сферою, в якій Виговський протягом 1650-1657 р. не відіграв більш - менш важливої ролі, була військова. Загалом на весну 1651 р. він піднявся до рівня другої особи в державі, з якою гетьман постійно радився у найважливіших питаннях розбудови Української держави.

На відміну від представників радикально настроєної старшини (М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря та інші), генеральний писар ніколи відверто не виступав з критикою політики гетьмана, хоча під час вироблення рішень інколи виступав з ним у дискусію. В окремих випадках, відчуваючи настрій Б. Хмельницького, займав рішучу позицію, зокрема під час переговорів з представниками Львова у жовтні 1655 р. В цілому ж відсутність принципових розходжень між гетьманом і генеральним писарем створювала серед іноземців враження про тотожність їхніх політичних програм. Характерним щодо цього є міркування архієпископа Гнєзнєнського, висловлене в листі до польського короля від 18 вересня 1656р.: «Не мусить те справляти враження, що як вдають, помер Хмельницький, бо то лише тіло померло, а Виговський, душа Хмельницького, якою він керувався, живий».

Насправді ж у підході до розв'язання найважливіших проблем життя молодої держави вони стояли на різних, часто протилежних, позиціях. Просто генеральний писар, чудово знаючи про тверду руку Б. Хмельницького та цього надзвичайно складну вдачу, змушений був, принаймні на людях, грати роль «тіні» гетьмана.

Водночас він не міг задовольнятися становищем другої особи на політичному Олімпі козацької України й, очевидно, вже з літа 1651 р. розпочав тонку гру з далекосяжним прицілом - оволодіти гетьманською булавою. Ця гра, попри окремі прорахунки, велася досить успішно. По-перше, маючи чудові організаторські здібності, Виговський не лише сприяв кар'єрі старшин переважно шляхетського походження, на котрих міг покластися, а й упроваджував їх у близьке оточення Б. Хмельницького. По-друге, він розгорнув активну діяльність на витворення собі в урядових колах Росії іміджу найвпливовішого і найдоброзичливішого до Москви політика України. Разом з тим у вересні цього ж року під час переговорів під Білою Церквою з польським послом Себастьяном Маховським недвозначно дав зрозуміти про свою прихильність до Польщі. А наприкінці жовтня в листі до коронного гетьмана Миколая Потоцького, повідомляючи про бажання щиро служити королю Яну Казимиру, відзначив свої заслуги у досягненні «святого миру». Це загравання І. Виговського з урядами сусідніх держав свідчило про пошук ним потенційних союзників на майбутнє, коли виникне сприятлива обстановка для оволодіння гетьманською булавою.

Після смерті Б. Хмельницького 6 серпня 1657 р. у Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські обов'язки. Скликана в Чигирині 5 вересня розширена старшинська рада обрала його гетьманом до того часу, «поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький». А в другій половині жовтня така ж рада у Корсуні скасувала згадане обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив у Києві булаву, бунчук та шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, і вручив їх І. Виговському.

Так було усунуто від влади династію Хмельницьких і скасовано монархічну форму правління, тобто по суті здійснено державний переворот.

Адже, попри свою юність і відсутність видатних здібностей (хоча він був не такою недолугою особою, як це можна прочитати в багатьох історичних працях), Юрій, цей спадкоємець засновника династії Б. Хмельницького, міг в очах різних прошарків населення стати символом збірної України, легітимним носієм верховної влади. Тепер же, коли принцип спадкоємності гетьмана виявився порушеним, для багатьох старшин з'явилася спокуса повторити захід І. Виговського - заволодіти гетьманською булавою, що й стало однією з найголовніших причин Руїни Української держави.

2. Політична діяльність Івана Виговського

Прихід до влади нового гетьмана зумовив загострення політичної і соціальної боротьби, яка переросла в у громадянську війну. Так, він припустився серйозної помилки, відмовившись від скликання генеральної (чорної) ради для обрання себе гетьманом, що викликало глибоке обурення значної частини рядового козацтва. Недооцінивши гостроти соціальних суперечностей, Виговський став на шлях ігнорування інтересів незаможного козацтва, запорожців, селян і міщан. На Запорожжі зміщується кошовий, робляться обмеження вільностей запорожців, набирає поширення збір різноманітних поборів, оренда, що викликало обурення і в козаків на волості. У листопаді рух невдоволення охопив уже чималу кількість запорожців і незаможних козаків. За свідченням московського посланця Рогозина, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб'ємо і пожитки їх заберемо».

Зіткнувшись із серйозним спротивом, Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішуче або шляхом поступок загасити конфлікт, почав залучати до його розв'язання російський уряд. До такого ж заходу вдається і керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Московських планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину Російської держави.

У зовнішній політиці до початку 1658 р. гетьманський уряд проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзних відносин з Кримом і порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово-політичного союзу та визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою - у жовтні було досягнуто угоди не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь, а в листопаді гетьман та Ю. Немирич повернулись до ідеї про можливість входження козацької України на певних умовах до складу Речі Посполитої. На початку січня 1658р. І. Виговський повідомив Яна Казимира про свою згоду на визнання його зверхності й на укладення певного договору. Проте слід зауважити, що ці кроки гетьмана не були реалізацією наперед продуманого плану на з'єднання з Польщею й не слід перебільшувати його пропольських симпатій.

Протягом лютого - березня 1658р. І. Виговський проводить надзвичайно складну і в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньо - політичну діяльність. З одного боку, гетьман проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом. З другого - робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, він погодився на прибуття воєвод до «знатних міст» і передачу їм адміністративної влади; звернувся до російського уряду за проханням «умиротворити» Запоріжжя і Полтавський полк, а також надіслати до українських міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру та перепису міщан.

Таємно отримуючи підтримку від Москви, проти Виговського виступала внутрішня опозиція, яку очолили кошовий отаман Я. Барабаш та М. Пушкар. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військово, так і політично.

У свою чергу, Москва, майстерно виконуючи роль «миротворця» сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, активно формуючи при цьому поміж козацтва і старшини свою партію. Починаючи з березня, у вир соціально - політичної боротьби на Лівобережжі втягуються десятки тисяч людей, і вона переростає в громадянську війну. Поглибленню кризи сприяла й бездіяльність І. Виговського. Не довіряючи ні старшині, ні козакам, він чекав допомоги з Криму, щоб виступити проти повстанців. Отримавши її, гетьман у середині травня виступив у похід. На цей час у нього остаточно визріває думка порвати з Москвою і повернути козацьку Україну Речі Посполитій. Для розроблення проекту майбутнього договору в кінці травня він відправляє полковника Павла Тетерю на переговори з польським послом Станіславом - Казимиром Бенєвським. У бою 10 червня в околицях Полтави армія повстанців зазнала нищівної поразки, загинув її керівник М. Пушкар. Вражає жорстокість над переможеними: частину з них гетьман наказав розстріляти, інших віддав татарам; розправився і з мешканцями зруйнованої Полтави. Було страчено кількох полковників і 12 сотників.

Гадяцький договір і початок збройного конфлікту. Повернувшись до Чигирина, Виговський прагнув стабілізувати політичну ситуацію в державі. На початку серпня дізнався про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного суб'єкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.

Залишивши частину поляків для блокування московської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався на лівобережжя і на початку вересня розташувався табором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня з'явилося польське посольство С. К. Бенєвського, а наступного дня - російське Василя Кікіна. Розпочався надзвичайно складний процес переговорів, під час яких значна частина старшин виступила проти розриву договору з Москвою. І. Виговський вагався і лише під тиском свого союзника Карач-бея погодився зробити вибір на користь Польщі. На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.

Ось які думки про все це висловлювали у своїх працях молоді вчені та аспіранти: «Для вивчення спроб розв'язання чорноморської проблеми вагомою є Гадяцька угода. Вона була укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі між Україною, Польщею та Литвою про унію цих держав. Внутрішньополітичне тло для України становили приборкання І.Виговським бунту кошового отамана Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря, якого підтримував московський уряд і хотів бачити на гетьманстві.»

Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків. Щодо зовнішньої політики України, Гадяцька угода не дозволяла гетьманові приймати іноземні посольства, а при появі таких мусив би відправляти їх до короля. При цьому “Березневі статті” Б.Хмельницького забороняли зносини лише з польським королем та турецьким султаном. Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.

Гадяцька угода спровокувала Московію до відкритого воєнного втручання в Україну: «спільне україно-польсько-татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, дало відсіч агресорам і так вдало, у Конотопській битві 8 липня 1659 року було вщент розбите московське військо на чолі з князем Трубецьким. Але цей успіх не зміцнив І.Виговського на гетьманстві.»

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман почав переговори з Польщею про укладання союзного договору. 6 вересня 1658 р. у м. Гадячі було підписано трактат, згідно з яким Польща, Україна і Литва мали утворити федерацію рівноправних держав. Велике Князівство Руське повинне було мати свій вищий судовий орган із діловодством українською мовою, власні фінанси, монету, українське військо в 30 тисяч козаків, католицька і православна церква повинні бути рівноправні: «Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків.» Планувалось заснувати 2 університети, колегії, школи, друкарні, була гарантована свобода друку, слова. «Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.»

Отже, Гадяцький договір, по-перше, зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно - територіальний устрій та судову систему; по-друге, засвідчував відмову від реалізації ідеї соборності України та її незалежності; по-третє, ліквідовував витворену в ході революції модель соціально - економічних відносин і відновлював стару, що неминуче повинно було викликати спалах соціальної боротьби. Внаслідок цього договір виявився великим кроком назад у порівнянні з Переяславсько-Московським договором 1654р. й засвідчив відхід значної частини еліти від української державної ідеї.

Вирядивши посольство до короля, Виговський вирушив проти московського війська. Так розпочалася українсько-російська війна. Її події розвивались для гетьмана не зовсім успішно, і він змушений був припинити похід, повернутися до Чигирина і вступити в переговори з московською стороною. Виговський на початку 1659 р. знову з'являється на Лівобережжі. Рухався через Миргород, Гадяч та Зіньків, який взяв в облогу. Під час походу гетьманське військо вдавалося до жорстоких репресій проти мирного населення, поводило себе як на завойованій ворожій землі.

Вкрай непокоїли Виговського відносини з польським урядом, який прагнув вилучити з Гадяцького договору статті, що передбачали державну автономію України. Гетьман чудово розумів, що політика поступок криє у собі велику загрозу для його влади. Для обговорення цих питань, ймовірно, в середині березня Виговський скликає старшинську раду, яка розробила «нові пункти» договору. Водночас, підозрюючи польський уряд у нещирості до України, гетьман відправляє посольство до Стамбула домагатися турецької протекції.

Сумніви Виговського були не безпідставними. Правлячі кола Польщі, засліплені імперськими амбіціями, не лише відхилили «нові пункти», а й вилучили з тексту укладеного договору найважливіші для України статті. 22 травня сейм ратифікував Гадяцький тракт у найневигіднішому для козацької України варіанті.

Внаслідок залишення гетьманським військом Лівобережжя на початку квітня 1659 р. сюди вторгається російська армія князя Олексія Трубецького, на бік якої переходять опозиційні сили: «Рано на весні 1659р. майже 150 тис. військо московське під командуванням князів Трубецького, Ромадановського та Пожарського вирушило в Україну. Почався наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога під командуванням Григорія Гуляницького. Козаки хоробро оборонялися 70 днів. Виговський зі своїм військом та допоміжними силами німців, поляків, татар прийшов їм на допомогу і в завзятому бою розбив московські сили».

Здавалося, блискуча перемога зміцнить становище гетьмана, але цього не сталося. Більшість старшин, невдоволена відмовою Польщі прийняти «додаткові пункти», не хотіла продовження воєнних дій з Московією й розпочала пошук шляхів до взаємопорозуміння. Гостре невдоволення козаків викликали репресії Виговського: були спалені всі села між Гадячем і Лохвицею, а їх мешканці перевезені на правобережжя. Зростання опозиції в армії і відхід хана до Криму спонукали гетьмана зняти облогу Гадяча й повернутись до Чигирина.

Після цього на Лівобережжі розпочався масовий антигетьманський рух. Повстанці розгромили урядові залоги, вбили Ю. Немирича, С.Сулименка та інших однодумців І. Виговського. Ненависть до нього зумовлювала поширення промосковських настроїв серед населення, і до кінця вересня на вірність царю присягнула більшість лівобережних полковників. Скориставшись сприятливою обстановкою, О. Трубецький переходить у наступ. На початку жовтня він увійшов до Переяслава. Водночас різко погіршується становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджуються навколо Ю. Хмельницького. Щоб урятувати ситуацію, гетьман прибув до табору під Германівкою і 21 вересня скликав Чорну раду. Спроба врятувати ситуацію зазнала повної невдачі. Прибічники Виговського були вбиті. За такого положення відбулось друге обрання на гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1663). Спочатку його проголосила на чолі уряду Рада в Германівці (Правобережжя). Це була перемога антипольського напрямку серед козацько-старшинської еліти України, яка в цей час більшістю схилялась до союзу з Москвою і територіально знаходилась в Правобережних полках. Під тиском стягнутих російських військ на чолі з Шерементєвим та Ромодановським і промосковсько-налаштованої старшини та духовенства відбулась рада в Переяславлі. Нові статті угоди різко обмежували багато прав українців усіх станів і прошарків, викликаючи гостре обурення громадянства. Розпочалися переговори, в результаті яких Виговський погодився віддати опозиції булаву, яка перейшла до рук Ю. Хмельницького. Сам Виговський подався до Польщі і в 1664 році був страчений поляками за наказом полковника Тетері.

Так драматично завершилося дворічне гетьманування І. Виговського, що спричинило втягнення українського суспільства у вир громадянської війни та старшинських міжусобиць, а відтак - у трагічний процес руйнування національної держави.

Висновки

Донині немає єдиної оцінки діяльності гетьмана Виговського. У радянській історіографії він показаний зрадником Москви і підлабузником Польщі. Негативно оцінювали його літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів». М. Костомаров і Вовк-Крачевський бачили у Виговському гетьмана тільки старшини, а не всього народу. А от Грушевський характеризував Виговського так: «Чоловік дуже освічений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву - патріот український…» Дослідник доби Виговського В. Липинський доводить, що Виговський, незважаючи на зроблені ним помилки, залишиться все ж одним із найбільш освіченим, найбільш патріотичним державним мужем України.

Для Держави, яку розбудовував І. Виговський, крім вже задекларованого раніше правонаступництва Київської Русі, яка мала вихід у світ завдяки і Чорному морю, були притаманними традиції суто Козацької держави. Важливими лишаються для історії державотворення спроби претензій на широкі теренові межі серед яких чільне місце відводилось Південній Україні, зокрема Північному Причорномор'ю. Одним з важелів впливу на опонентів, як внутрішніх, так і на міжнародній арені була чорноморська проблема. До спроб її розв'язання залучався й місцевий потенціал, й втягувались країни Сходу і Заходу. Хоча необхідно відмітити, що в зазначений період питання теренових меж України з сусідніми державами було розв'язано у всіх напрямках, крім такого важливого і суперечливого, як південний.

І. Виговський у 1657 і 1664 роках - це, по суті, два різних політика. Пройшовши мученицький у повному розумінні цього слова шлях «блудного сина» до ідеї державної самостійності України, він все ж сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав в ім'я її реалізації своє життя. Виговський започаткував трагічну галерею гетьманів другої половини XVII-XVIII ст., котрі, попри всі свої прорахунки та помилки, несли в міру своїх сил і можливостей Хрест любові до Вітчизни на Голгофу її незалежності.

Список використаної літератури

Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1990. - 258 с.

Гурій О., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: Нове бачення: У 2т./ Під ред. В. А. Смолія. - К.: Україна, 1995 - 350 с.

Дорошенко Д.І. Нарис з історії України: Навчальний посібник. / В 2-х т. - Т.1. - К.: Глобус, 1991. - 410 с.

Костомаров М.І. Галерея портретів: передм. В.О. Замлинського; Біографічні нариси. / Упоряд. і пер. з рос. Н. М. Ілляш. - К.: ЦУЛ, 2003. - 326 с.

Нартов В.В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. Навчальний посібник. - Харків, 2006. - 347 с.

Танцюра В.І. Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. /За ред. В.І. Танцюри. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. - 358 с.

Товстий В.П. Гетьмани України. Навчальний посібник. - Харків, 2006. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru