Історична географія Київської Русі

Размещено на http://allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Український національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Інститут історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського

Кафедра історії та археології

Реферат

ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

з історичної географії

студентки Іллюхіної Ірини Сергіївни

Чернігів - 2013

План

Вступ

1. Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства

2. Переяславське князівство

3. Волинське князівство

4. Галицьке князівство

Висновок

Література

Вступ

Формування території Київської держави та її межі

Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначались і її межі. На Лівобережжі, після виділення Чернігівщини в окреме князівство, за Києвом залишалася невелика смуга землі (завширшки в 10-15 км), що витягнулась від Десни до Трубежа. Серед київських володінь літопис називає тут Ольжичі, Лутаву, Моровійськ, Городець, Саків, Рудичі. Центом задніпровської київської волості був Саків. Лутава і Моровійськ знаходилися на києво-чернігівському порубіжжі, недалеко від Десни. Тут відбувалися зустрічі і переговори київських князів з чернігівськими. Згодом ці населені пункти перейшли до складу чернігівських володінь. Як крайній пункт Київської землі на лівому березі Ольжичі згадуються в літописі тричі - під 1142, 1161 та 1183 рр. Городець, напевно, був заміською резиденцією київських князів і правив за місце князівських зустрічей.

На правому березі північні рубежі Київської землі проходили по вододілу Прип'яті, Березини і Німану. Ці землі, населені дреговичами, протягом майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Головне місто дреговичів Туров, розташоване на правому березі Прип'яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київської землі; Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. У цьому районі літопис називає також Чичерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ, Чорторийськ, Дубровицю та інші міста, що знаходилися під владою київських князів.

Західні межі Київської землі вже у Х - ХІ ст. дійшли до Горині і Західного Бугу, де розташувалася Берестейська область. У Погоринні існували такі міста, як Пересопниця і Зарічеськ, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Олиці, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчині та деякі інші.

Південно-західні рубежі Київської землі проходили по лінії верхньої течії Південного Бугу й Случі. Літопис у числі київських називає тут такі міста, як Божський, Котельниця, Межибожжя. По бузькими містами, як своєю вотчиною, розпоряджалися, головним чином, київські князі. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі, знаходились болоховські міста Деревич, Губин, Кудін, Кобуд, Дядьков та інші, які належали київським князям, а в другій чверті ХІІІ ст. виділилися в окремий князівський наділ.

Південні рубежі Київської землі, які водночас були і південним кордоном давньоруської держави, зазнавали постійних нападів кочових народів. Наприкінці ХІ ст. Пороська оборонна лінія, створена за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним ворогом Русі - половцями, але вже на початку ХІІ ст. спільними зусиллями руських князівств вона була відновлена. У 2 пол. ХІІ ст. кордони Київської землі відсунулися значно південніше Росі і, напевно, доходили до Тясмину.

Боротьба Русі із кочовими народами Степу, що тривала століттями, покликала до життя складну систему оборонних рубежів на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнянської, у 2пол. ХІ - на початку ХІІ ст. була зведена Дніпровська оборонна лінія, яка мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Вона проходила від гирла Стугни і до Росі. Через придніпровські міста здійснювався зв'язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр'єв на Росі. Більшість з цих пунктів являла собою не тільки фортеці, а й господарські та адміністративні центри окремих феодальних володінь. Систему воєнно-феодальних замків у південно-руському пограниччі доповнювали потужні земляні вали, які проходили у межиріччі Росі й Роставиці, а також вздовж лівого берега Стугни і далі у південно-західному напрямку за Ірпінь і Здвиж.

1. Чернігівське та Новгород-Сіверське князівства

Чернігівське, а пізніше і Новгород-Сіверське князівства були складовими частинами давньої Руської землі, того державного і територіального ядра Русі, яке склалося ще у IX ст. Процес формування Чернігівського удільного князівства завершився у XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там сина Святослава.

Чернігівська земля вже у першій чверті XII ст. включала територію, розташовану в басейнах Десни і Сейму, Сожу і Верхньої Оки. Межею між Чернігівською і Київською землями вважався Дніпро, але насправді у районі Києва вона проходила на певній відстані від нього. Вище Десни і Прип'яті чернігівські володіння переходили на правий берег. Північні межі Чернігівської землі сягали верхів'їв Сожу, Іпуті, Десни, де знаходилися міста Чичерськ і Вщиж. Північно-східна межа князівства доходила майже до Москви, але у зв'язку з триваючим колонізаційним потоком була нестабільною.

Посейм'я займало проміжне становище між Чернігівською і Переяславською землями. Наприкінці 30-х років XII ст. воно знову ввійшло до складу Чернігівської землі. Головним містом Посейм'я був Курськ, який знаходився на пограниччі зі Степом і нерідко зазнавав половецьких нападів.

Курське князівство було своєрідними воротами Чернігівської землі у Степ, а також ланкою, що з'єднувала Чернігів з Тмутараканню; тут будувалися прикордонні оборонні лінії, осідали переможені тюркські кочові племена, звідси йшла далі у Степ слов'янська колонізація.

У басейнах Десни, Сейму і Снову відомі міста Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль, Трубецьк, Сновськ, Рильськ, Стародуб. На півдні між Десною і Дніпром межа Чернігівщини проходила по вододілу Остра, верхів'їв Трубежа та Супою. Літопис згадує тут Бахмач, Білу Вежу, Лутаву, Моровійськ та інші населені пункти. Чернігівським князям, починаючи з Мстислава Володимировича і до другої половини XII ст., належала Тмутаракань - велике місто і міжнародний порт на Керченській протоці.

Чернігівська земля була вкрита густою мережею населених пунктів. Більшість із них являла собою невеликі поселення, феодальні замки, фортеці. Серед міст своїми розмірами виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, що стояли на Десні та її притоках. Вони відігравали важливу роль в історико-культурному, економічному й політичному житті не тільки Чернігівщини, а й усієї Русі.

Стольне місто Чернігівської землі - Чернігів, розташоване на важливій водній магістралі - Десні, вже з кінця IX - початку X ст. виступало як важливий політичний та економічний центр Русі, і це значення воно зберігало до монголо-татарської навали.

Чернігів зв'язували шляхи з найвіддаленішими куточками Чернігівської землі, а також з Києвом. До останнього вело два шляхи: один - вздовж правого берега Десни через Гущино, ІПестовицю, Моровійськ, Лутаву, Вишгород, другий - пролягав лівим берегом Десни через Остерський городець. Важливе значення мали шляхи на Любеч, а також на Новгород-Сіверський, Стародуб, Вщиж та в землю в'ятичів. І, нарешті, від Чернігова відходив ще один, можливо, такий давній, як і київський, південно-східний (умовно хозарський, або тмутараканський) шлях, який вів у донські степи до Саркела і Тмутаракані.

Наприкінці XI ст., за рішенням князівського з'їзду в Любечі, на базі старої Сновської тисячі було створене Новгород-Сіверське князівство. Головним його містом став Новгород-Сіверський на Середньому Подесенні, що виник ще в X ст., а в середині XII ст. перетворився на одне з визначних міст Чернігівської землі. Формально новогород-сіверські князі підпорядковувалися Чернігову, але фактично проводили самостійну, незалежну політику, яка часто-густо йшла врозріз з інтересами чернігівських князів. Це іноді приводило до того, що Новгород-Сіверське князівство підпадало під залежність князів суздальських, а ще частіше - київських. Найбільшими містами Посейм'я були Курськ і Путивль, що дістали свої назви від невеличких приток Сейму - ІІутивльки і Кур. Курськ як центр Посейм'я згадується в літописі наприкінці XI ст., але виникло місто значно раніше.

З другої половини XII ст., з посиленням нападів кочовиків, Курськ утратив значення головного міста східної частини Сіверської землі. Таким містом, можливо, став Путивль, розташований у нижній течії Сейму.

З середини XII ст., у зв'язку з тиском на південно-східні рубежі Чернігівщини кочовиків, швидкими темпами проходив процес заселення та освоєння земель в'ятичів. Тут виникали нові і розширювалися старі міста й феодальні замки Вщиж, В'ятич, Брянськ, Ормин, Карачев, Козельськ, Мценськ, Дідославль та ін.

2. Переяславське князівство

Переяславське князівство як один з трьох осередків давньої Руської землі склалося ще до розподілу її між синами Ярослава Мудрого. На відміну від більшості князівств Переяславське в XII- першій половині XIII ст. фактично не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які мали посісти київський стіл або ж одержували це місто у вигляді компенсації за відмову від претензій на Київ. Залежність Переяславського князівства від Києва зумовлювалася, головним чином, його географічним положенням. На заході й півночі межі Переяславської землі проходили по Дніпру, Корані, Десні, Острі, на північному сході - по верхів'ях Удаю, Сули, Хоролу і Псла. Крайній переяславський пункт на північному заході - Остерський городок - стояв при впадінні в Десну Остра. На сході переяславські землі межували зі Степом, де повновладними господарями були кочові народи. Київські князі заселяли й зміцнювали південні й східні рубежі Київської та Переяславської земель, в результаті чого виник цілий ряд оборонних ліній, зокрема Посульська. Від верхів'я Сули до її гирла відомо 18 давньоруських городищ, які були розташовані вздовж її правого берега на відстані близько 10 км одне від одного. Вісім з них ототожнюються з містами, що згадуються у літописах та інших писемних джерелах, а саме: Ромни, Глинськ, Синець, Кснятин, Лубни, Лукомль, Жовнін, Воїнь.

Як і на півдні Київської землі, на Переяславському степовому прикордонні осідали тюркомовні племена: торки, берендеї, турпеї. До наших днів на Переяславщині збереглися назви, які свідчать про проживання тут чорних клобуків. Це села Велика і Мала Каратуль (те саме, що й каракалпаки- чорні шапки), р. Корань тощо. На дніпровському побережжі Переяславщини жили турпеї, а в городках на Трубежі - Бронькняжі й Баручі - торки.

Центр землі, Переяслав, був вигідно розташований - неподалік від Дніпра, при впадінні р. Альти у Трубіж. Згадуваний вже на перших сторінках літопису, він у XII-першій половині XIII ст. перетворився на одне з найбільших південноруських міст, став першокласною фортецею, яка відіграла визначну роль у боротьбі Русі з кочовиками. Крім невеликого, але сильно укріпленого дитинця, що займав підвищення між річками Альтою і Трубежем, Переяслав мав велике передмістя, обнесене потужною оборонною стіною завдовжки близько 3,5 км. Половці, які часто нападали на Переяславську землю, жодного разу не змогли оволодіти її стольним містом.

На схід і південний схід від Переяслава, починаючи від заплави Дніпра, були споруджені високі земляні вали. Перший - «великий вал» - перерізав дорогу на сучасну Золотоношу і тягнувся до сучасного с. Строкова, а далі - до р. Супою, другий - «малий вал» - проходив паралельно першому на відстані близько 10 км і також повертав у напрямку р. Супою. Ці вали згадуються у літописі під 1095 р..

Навколо Переяслава розташовувалися князівські феодальні двори, села й замки. Літопис називає серед них княжий красний двір, села Стряків, Куднове, Мажево, Янчине, м. Устя. Останнє знаходилось у гирлі Трубежа і займало невелике підвищення на його правому березі. Устя відігравало роль дніпровської пристані Переяслава, а також сторожової застави на Зарубському броді через Дніпро.

На північно-західному кордоні Переяславської землі стояла відома фортеця Остерський городок, однаково важлива як для Києва, так і для Чернігова. На Трубежі літопис згадує фортеці Баруч і Бронькняж, на Удаї - міста Прилуки, Переволока, Полкостень. Найбільше міст Переяславської землі розташовувалося на Сулі, яка служила південно-східним кордоном давньої Русі. За своїм характером це були насамперед фортеці, але деякі з них (Лубни, Жовнін, Воїнь та ін.) мали важливе значення і як великі торговельно-ремісничі осередки.

Політика великих київських князів щодо Волині й Галичини не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. почалася її боротьба за відособлення цих земель від Києва. Особливо сильну опозицію київському князю становили молодші сини Ростислава Володимировича, які у 90-х роках XI ст. за допомогою місцевого боярства розпочали об'єднання Галицької землі. Поділ південно-західних волостей Русі на Галичину, де сиділи Ростиславичі, і Волинь, яка потрапила до рук Давида Ігоревича, затверджений рішенням Любецького з'їзду князів, зумовив певну специфіку в їх дальшому політичному розвитку. Тоді як галицькі князі виявляли тенденцію до формування незалежності князівства, волинські - вважали свою вотчину тимчасовим володінням на шляху до київського стола.

3. Волинське князівство

Волинь була порівняно невеликою західною окраїною давньоруської держави. Залежність її від Києва, а пізніше і від Галича спричинилася до того, що визначити більш-менш стабільні межі цієї землі надзвичайно важко. На сході спочатку рубіж між Київського і Волинською землями проходив по середній течії рік Стирі, Горині та Случі. Наприкінці XII - на початку XIII ст. навколо цієї прикордонної лінії між київськими і галицько-волинськими князями виникали досить часті непорозуміння, а приблизно з 30-х років XIII ст. Погориння остаточно відійшло до Волині.

Північна межа волинських земель проходила від впадіння р. Турії у Прип'ять до вододілу Пини і Муховця. Тут літопис називає такі волинські міста, як Турійськ, Любомиль, Мельниця, Камінь, Кобрин.

На заході межа Волині була водночас і державним кордоном Русі з Польщею. Проходила вона від гирла р. Нури далі на південь через верхню Кросну, вздовж Тисмениці та Вепра. Звичайно, межі ці певною мірою умовні, оскільки й на захід від окресленої лінії знаходилися давньоруські населені пункти. Землі між Бугом і Віслою можна вважати русько-польським етнічним пограниччям, через яке тоді не раз виникали конфлікти.

Межа між Волинню і Галичиною до їх об'єднання проходила від р. Сану по р. Любачівці до верхів'я Північного Бугу і далі до верхів'я Горині й Серету. Крайніми волинськими містами тут були Броди, Кременець. Південні рубежі Волині також не були стабільними. Вони то спускалися до лінії Любачева, Божеська, то піднімалися до Белза й Перемишля. Тільки після Романа Мстиславича волинські князі зайнялися збиранням своєї землі й почали інтересуватися більше справами своїх сусідів, князів галицьких, ніж далеким Києвом.

Холм, заснований Данилом Романовичем на високій горі між р. Угоркою і невеличким струмком близько 1237 р., мав відігравати роль волинського форпосту у боротьбі з литовцями та ятвягами. Пізніше Холм зміцнився і зріс.

Значним містом Волині був Белз. Він знаходився на р. Солокії, недалеко від впадіння її в Західний Буг, і був укріплений земляними валами. У XII ст. місто неодноразово згадується літописом у зв'язку з міжкнязівськими усобицями. З останніх десятиліть XII ст. по перші десятиліття XIII ст. Белз служив князівською резиденцією, щоправда, молодших волинських князів. Багато міст Волині стояло на берегах Стирі й Горині - Луцьк, Бузьк, Пересопниця, Дорогобуж, Перемишль, Кременець. Пересопниця і Дорогобуж мали значення княжих столів Волинської землі і являли собою визначні центри Погориння, яке до другої половини XII ст. входило до складу Київської землі, а в кінці XII - на початку XIII ст.- Волинської.

Волинська земля традиційно мала тісні зв'язки з Києвом. З часів Ярославичів великі київські князі дивилися на цю окраїнну давньоруську землю як на свою вотчину і не хотіли віддавати її в спадкове володіння якоїсь князівської лінії. Звістка про смерть Мстислава Ізяславича швидко дійшла до Новгорода, де сидів його старший син Роман. На нараді з волинською дружиною і новгородськими боярами він прийняв рішення негайно рушити до Володимира. Роман зайняв володимирський стіл. Його молодші брати на цей час уже сиділи в Белзі, Червені й Бересті. Згодом Володимирське князівство розділилося на Володимирську і Белзько-Червенську волості. Луцьке князівство після смерті Ярослава Ізяславича перейшло до його сина Всеволода, але також поділилося на дві волості: Дорогобузьку і Пересопницьку.

Отже, в останній чверті XII ст. Волинь як певна політична одиниця стояла на порозі нового дроблення. Процес виділення дедалі менших уділів, здавалося, не можна було зупинити, оскільки численним нащадкам Ізяслава Мстиславича потрібні були князівські столи.

Проте сталося навпаки. Протягом перших десятиліть XIII ст. спостерігається зворотний процес: Луцьке і Володимирське князівства спершу відновили свою політичну єдність, а потім об'єдналися під владою нащадків Романа Мстиславича.

4. Галицьке князівство

київський держава галицький князівство

Формування Галицького князівства відбувалося приблизно в таких самих умовах, як і всієї давньоруської держави. В його історії мали місце нестримне прагнення галицьких князів до зміцнення своєї влади і сепаратистські тенденції удільних князів і боярства, нескінченна боротьба претендентів на Галич і народні рухи, піднесення і спади могутності Галичини. Протягом XII-першої половини XIII ст. на історичній арені виступали такі державні діячі Галицької землі, як Володимирко Володимирович і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Романович, які в складних умовах політичної роздробленості давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинню, на сході - з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів'ями Горині, Случі й Південного Бугу. Колонізація південних земель розпочалася ще наприкінці XI ст. Спершу була освоєна територія по верхній і середній течії Дністра, пізніше до складу Галицької землі ввійшли землі, розташовані у верхів'ях Пруту, а з другої чверті XII ст. у політичну й економічну залежність від Галича потрапили землі Дністро-Дунайського пониззя. Тут виникло оригінальне за своєю політичною структурою Берладське князівство, населене різномовною торгово-промисловою людністю, зосередженою у містах: Берладі, Білгороді, Черні, Ясському торзі на Пруті, Романовому на Молдові, Сочаві, Сереті, Галачі, Бані та ін. Спочатку в них сиділи посадники Василька Ростиславича, а потім і Володимира Мономаха. У другій чверті XII ст. Берладь одержала статус князівського міста, і там час від часу сидів Іван Ростиславич. У боротьбі за галицький стіл цей князь не раз користувався підтримкою берладської вольниці.

На заході Галицька земля (Червенщина) межувала з Польщею та Угорщиною. Кордон між ними проходив від гирла Сану по вододілу річок Віслока і Віслоки, далі - по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським пограниччям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. Характерно, що давньоруські літописці називають їх горами «Угорськими», а угорські - «Руськими». До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь. Південно-західні рубежі Галичини знайшли надзвичайно образне визначення у «Слові о полку Ігоревім», де говориться, що полки Ярослава Осмомисла «підпирають гори Угорські», а сам він «зачинив ворота Дунаєві».

Основними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовль і Галич. У різні періоди історії Галичини значення їх було неоднаковим. Перемишль - одне з найстаріших міст Галицької землі - виник на правому березі Сану при впадінні в нього Вагри. Тут здавна проходив торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу і Краків на Русь, який і викликав до життя це порубіжне давньоруське місто. Маючи досить сильну фортецю, Перемишль служив західним форпостом землі, на околицях якого не раз відбувалися битви галичан з ворогами, зокрема угорськими феодалами.

Головним містом Галицької землі з 40-х років XII ст. став Галич. Швидке зростання і піднесення міста зумовлювалося вигідним географічним розташуванням. Ріка Дністер була важливим торговельним шляхом; крім того, в околицях Галича залягали значні поклади солі. Місто являло собою також великий торговельно-ремісничий і феодальний центр. Будучи великим єпископським центром, Галич швидко набрав також значення культурного осередку. У ньому створювався відомий Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам'ятки XII-XIII ст.

Отже, феодальна роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі, чим і скористалися зовнішні вороги.

Висновок

Київська земля у ХІ - ХІІІ ст. була однією з розвинутих і густонаселених областей Русі. Загальна кількість її міст, згадуваних у писемних джерелах, досягала 79. Різні типи населених пунктів розподілялися на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж південних рубежів стояли міста-фортеці, сторожові застави, що охороняли державний кордон Русі. У Прип'ятському Поліссі було менше міст, ніж в інших районах Київської землі, але й тут існували великі міста.

Центром Київської землі залишався Київ. Місто в ХІІ ст. займало велику площу, його населення становило 50 тис. чоловік. Київ був одним з найбільших міст не тільки Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом ХІІ - 1 пол. ХІІІ ст. у Києві зводиться близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного й фортифікаційного характеру, що становило майже половину споруд, збудованих за всю його домонгольську історію.

Зростання і розвиток Києва в указаний період тісно пов'язані зі збільшенням у ньому кількості феодальних дворів. Літопис протягом ХІ - ХІІІ ст. згадує понад 20 боярських і воєводських династичних родів, які відігравали важливу роль у житті не тільки Києва, а й усієї Русі. Родоначальник знаменитого боярського роду Вишата брав участь у поході руських дружин на Царград 1043 р., а його син Ян був відомим київським тисяцьким. Визначними діячами кінця ХІ - початку ХІІ ст. стали київські бояри Чудіни. Помітне місце у житті Києва початку ХІІ ст. посідав боярський рід Ратібора.

Важливу роль у житті Київської землі відігравали міста Вишгород, Білгород, Василів, а також фортеці, що входили до системи оборонного кільця навколо Києва. Густою мережею міст були вкриті північно-західні та західні райони Київської землі.

Література

Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.. - К., 1997.

Крип?якевич І. Історія України. - Львів, 1990.

Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли: ІХ - первая треть ХІІ вв.. - К., 1988.

Рибалка І. Історія України. - Ч.1 Від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. - Харків, 1995.

Толочко П. Київська Русь. - К., 1996.

Размещено на Allbest.ru