Еволюція суспільно–політичного устрою Римської імперії (І-ІІ ст. н. е.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Еволюція суспільно-політичного устрою Римської імперії (І-ІІ ст. н. е.)

римський імперія соціальний держава

Зміст

Розділ І. Державна та соціальна структура Римської імперії І ст. н. е.

1.1 Державний лад

1.2 Стан суспільства

Розділ 2. Розвиток державних структур в ІІ ст. н. е.

2.1 Зміни у функціонуванні державних структур

2.2 Соціальний лад Римської імперії

Висновки

Розділ І. Державна та соціальна структура Римської імперії І ст. н. е.

В 27р. до н.е. на римський престол сходить, внучатий племінник і приймач Юлія Цезаря, Октавіан. До моменту загибелі Марка Антонія Октавіан користувався владою отриманою в надзвичайних обставинах громадянської війни й при її закінченні повинен був скласти свої повноваження й повернутися до традиційної системи республіканського правління. Однак як показали події кровопролитних громадянських воєн, республіканська форма правління виявила свою неефективність і розпорошеність у порівнянні з одноособовою владою диктатора або тріумвірів. От чому перші роки правління Октавіана пішли на те щоб вирішити досить суперечливі завдання, а саме скласти із себе надзвичайні повноваження й повернутися до колишнього правління, але разом з тим перешикувати його в монархічному дусі, використовуючи традиційні ідеї римського державного права.У Римі й провінціях установлюється державний лад, що одержав назву принципат (від слова «принцепс», як називали імператора по його званню «перший сенатор»)

1.1 Державний лад

Перехід керування державою до принцепсу відбувся завдяки наділенню його вищою владою, обранню на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарата, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями.

Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайною владою, але все-таки тільки магістрат, внаслідок чого цей період називають також і періодом республіканської імперії. В особі принцепса зосереджує влада, що звичайно ділиться на наступні елементи:

а) як військовий командир імператор має право повного й безконтрольного керування тими провінціями, у яких звичайно стоять війська;

б) imperium proconsulare, тобто право загального проконсула управляти сенатськими провінціями;

в) tribunicia potestas, що дає імператорові якість sacronsanctus і право intercessio стосовно всіх республіканських магістратів.[ Всеобщая история государства и права. Под редакцией З.М. Черниловского, - М.: “Юрист”, 1995;]

Принцепси обираються з порушенням республіканських традицій одночасно консулами, цензорами й народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату.

Спочатку влада принцепса не була спадкоємною. Юридично він одержував владу за рішенням сенату й римського народу, але він міг указати свого спадкоємця (звичайно сина або всиновленого), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше бували випадки скинення принцепсів і призначення нових у результаті двірських переворотів, чинених за допомогою армії.

Щоб більш докладно описати сутність і розвиток епохи принципату варто звернутися до реформ, що проводились Октавіаном у системі державного устрою в цей період.

В 29 р. до н.е. склад Сенату був поповнений новими людьми (вірними Октавіану), а його загальний список скорочений з 1000 до 600 членів. У період з 27 по 23 р. до н.е. Октавіан з'єднав у своїх руках повноваження консула, народного трибуна, він був поставлений на чолі сенатського списку й став як би головою вищого органу Риму, постійний титул імператора закріплював його права як головнокомандуючого.

Август поступово підсилює й свій моральний авторитет. Так він одержав від Сенату повноваження по охороні вдач і авторитету законів (cura legum et morum) був обраний у багато релігійних колегій Рима, в 13 році був обраний верховним понтифіком - главою самої авторитетної релігійної корпорації Рима. Свого роду завершенням цього процесу стало присвоєння Августу особливого титулу «батько батьківщини» (2р. до н.е.) (pater patriae).

Новий характер у процесі формування імператорської влади придбали відносини між правителем Октавіаном і головними органами колишнього республіканського ладу: народними зборами, Сенатом і системою магістратур.1

З народних зборів збереглися тільки трибуні, але вони також збиралися й приймали закони, у тому числі багато законів про владу самого правителя, продовжували обирати магістратів (консулів, преторів, квесторів), однак втратили яку або самостійну роль і перетворилися в слухняне знаряддя Октавіана.

Більш складним був правовий відносини між Октавіаном і Римським Сенатом. Сенат був уособленням республіканського ладу як такого й Октавіан проводив стосовно нього дуже обережну політику, постійно скорочуючи його компетенцію, зовні залишаючи за ним більші права. В 27 р. до н.е. він повернув Сенату верховну владу, склавши із себе надзвичайні повноваження тріумвіра, а Сенат у свою чергу наділив його новими, так сказати, легальними повноваженнями, залишивши за собою значну компетенцію. Між Октавіаном - носієм нової влади й Сенатом - органом традиційної республіки, була встановлено як би юридична рівноправність.[8] Але право принцепса призначати сенаторів і періодично проводилися принцепсами "чищення" сенату привели до того, що з II ст. сенат практично тільки затверджував пропозиції принцепса. Майже те ж відбулося із правом, що перейшов від народних зборів до сенату, обирати й контролювати магістратів - частина з них могла бути обрана тільки з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату за розпорядженням державними фінансами й керуванню провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій і зовнішньополітичній областях.[9]

Ще більше органічними виявилися включення в структуру монархії, що народжується, традиційних виборних магістратур. І в часи Августа також як при республіканському ладі щорічно обиралися консули, претори, еділи й квестори, і вони здійснювали свої традиційні функції, однак тепер вони втратили своє самодостатнє значення як суверенні органи виконавчої влади, відповідальних тільки перед народними зборами. Вони ставали відповідальними не стільки перед народними зборами, де вони продовжували обиратися, а перед принцепсом і імператором. Адже принцепс одержав від Сенату дуже важливе право рекомендації, тобто серед різних претендентів на магістратську посаду він мав право вказувати свого кандидата, і така рекомендація виявлялася вирішальної, а вибори перетворювалися фактично в призначення.[10]

Паралельно із проведенням реформування магістратур створюється імператорський чиновницький апарат, на вершині якого стояли рада й канцелярія принцепса, у яку входило кілька відомств зі штатом чиновників. У раду включалися префекти, "друзі" імператора, начальники відомств канцелярії. У канцелярію входили відомства фінансів, прохань, офіційної переписки, особистого майна імператора, імператорського суду й ін. Члени ради, що виповняли дорадчі функції, і начальники відомств канцелярії призначалися самим принцепсом з його наближених.

Крім змінивших свій зміст традиційних виборних магістратур Октавіан почав формування органів управління містом Римом (префект Рима, префект води й т.п.). Відбулася реорганізація керування провінціями, що стали складовими частинами Римської держави. Вони були розділені на імператорські й сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, що здійснювали військова й цивільна влада за допомогою власної ради й канцелярії, другі - призначуваними сенатом проконсулами й пропреторами, що обиралися із сенаторів по жеребі й, що перебували в подвійному підпорядкуванні - сенату й принцепса.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мало ще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили в державну скарбницю, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій ішли в скарбницю принцепса - фікс. Оскільки до перших минулому віднесені нечисленні (11 з 45), давно завойовані й, отже, розграбовані Римом провінції, скарбниця сенату була перманентно вбогої, а часом і порожній. Імператорські провінції були завойовані порівняно недавно, і пограбування їх тільки починалося, що давало принцепсу величезні доходи, що збільшують надходженнями від імператорських маєтків і широко, що практикувалися проскрипцій. Сенат іноді змушений був брати в принцепса гроші в борг.

Поступово влада принцепса поширювалася й на сенатські провінції, і до III в. вони всі стали імператорськими.[ 18. История древнего Рима / Под ред. В. И. Кузищина. - М., 1999.]

Починають проводитися й реформи у військовій сфері. Право командування армією й можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, але й власної скарбниці дозволили принцепсам перетворити її в потужну опору особистої й державної влади. Більше того, армія перетворюється у впливову політичну силу, від якої залежала часом і доля самого принцепса. Якщо при республіці єдність політичної влади й військової сили персоніфікувалося центуріальними зборами військовозобов'язаних громадян і сенатом, що розпоряджався армією, то тепер ця єдність персоніфікувалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація керування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється в корпоративну організацію. Октавіан зробив її реорганізацію, розділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Її когорти при Октавіанові нараховували 9000 чоловік. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження й одержували платню в 3,5 рази більше, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали у своєму розпорядженні солідне майно й поповнювали ряди панівного класу. Основну частину армії (при Октавіанові 300 000 чоловік) становили легіонери, що набиралися із громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і одержували платню, що дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство й влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська (чисельністю до 200 000 чоловік), що комплектувалися з жителів провінцій, що не мали прав римських громадян. І хоча платня в них було в три рази менше, ніж у легіонерів, і термін служби 25 років, а дисципліна жорсткіше й покарання суворіше, служба в допоміжних військах все-таки залучала можливістю одержати римське громадянство, а для незаможних і зібрати деякі засоби. Поступово соціальна різниця між легіонами й допоміжними частинами зникає, росте корпоративний дух армії, що ще більше збільшує її політичну роль.[12]

І так, до кінця багаторічного правління Августу вдалося створити основи майбутнього монархічного ладу, що ввійшов у світову історію під назвою Римської імперії. Ця форма монархії виростала на ґрунті властиво римських державних структур, що панують ідей, що надавало імператорському режиму, так сказати, національний характер, хоча не можна заперечувати вплив на його формування деяких тиранічних режимів Древньої Греції.

Імперія принесла римлянам зовнішній і внутрішній мир, відносну безпеку й економічне процвітання, але вона ж відняла в них політичну волю. Римському суспільству, особливо старої аристократії, довелося пережити кошмар жорстокого терору і диких навіженств імператорів династії Юліїв-Клавдіїв. Вже при Тиберії проголошена Августом ера загальної згоди змінюється епохою терористичного режиму. Тіберій був родоначальником цілої династії імператорів-деспотів, що правили Римом протягом більшої частини I століття нової ери.

Нова династія отримала назву Юліїв - Клавдіїв (14 - 68 рр. н. е.). Вона була представлена чотирма імператорами: Тиберієм (14-37 рр.); Калігулою (37 - 41 рр.); Клавдієм(41-54 рр.) і Нероном(54-68 рр.). всі вони походили з двох династій Юліїв і Клавдіїв, через це така подвійна назва. Також увесь період їх правління називають «епохою терористичного режиму». Періоди правління всіх імператорів династії характеризуютьсь насильством по відношенню до опозиції, яку представляла аристократія. Терор був породжений слабкою соціальною базою династії. Принцепси династії не мали широкої підтримки серед населення, і своїй політиці вони спирались в основному на армію та на окремі мало чисельні групи італійського населення. За роки правління Августа суспільство відійшло від жахів громадянської війни, тому в ті часи опозиція вела себе спокійно, а от при його спадкоємцях вона досить зміцніла.

Новий володар Риму був вже не молодий: Тиберію йшов 56 - й рік. При Августі він довго був правою рукою останнього, що мало двоякі наслідки. Тиберій придбав великий досвід у державних справах, чудово уявляв ситуацію в різних частинах імперії, продемонстрував якості прекрасного полководця, адміністратора і дипломата. Але, в той же час, довге перебування під чужим впливом породило в ньому певну нерішучість у прийнятті відповідальних політичних рішень. У своїй політиці він намагався дотримуватись лінії визначеної Августом. І переш за все він намагався встановити добрі відносини з сенатом. При ньому сенат стає не тільки вищим законодавчим , але і вищим виборним органом держави. На розгляд сенату надходили практично всі справи. І самі сенатори стали користуватись відносно більшою свободою слова на сенаторських слуханнях. Крім цього сенат визнавався вищим судовим органом котрий займався розглядом справ про образу римського імператора і народу. До сфер контролю сенату відійшов і апарат управління. Це пояснюється не бажанням Тиберія поривати з традиціями республіки. Він усіляко прагнув підкреслити і виразити свою лояльність до сенаторів. Він заходив до сенату без почту і охорони, допускав незгоду з його власними поглядами.

Проте, маючи в своєму розпорядженні усі повноваженнями свого попередника, Тиберій не міг і не зміг придбати його авторитету, що становив важливий елемент політичного становища принцепса, хоча і намагався це зробити. Рано чи пізно він повинен був відмовитися від спроб грати друга і послідовника Августа і перейти від керування авторитетом до інших методів. Уже в 15 р. н. е. було дане нове трактування закону про образу величі. Якщо за часів Августа за чим законом до відповідальності притягувались ті, хто своїми словами і вчинками принижували велич римського народу, то при Тиберію в образі почали звинувачувати тих, чиї слова і вчинки ображали пам'ять Августа, а згодом під цей закон підпадали і ті хто допускав зауваження в сторону Тиберія. Це було початком для відпрацювання і впровадження репресій проти опозиції. Створюються преценденти переслідування за злочини проти культу Августа, за словесні нападки на імператора чи членів правлячої родини, за окультну практику проти перших осіб держави. Всі ці дії почались розглядатись як політичні злочини. І з часом подобного роду справи переростають і прямі переслідування «не угідних» і конфіскацію їх майна, до жорстокого терору і повстань, але це буде дещо пізніше.

Спочатку ж, як я вже зазначав новий володар діяв у всьому у згоді з сенатом, права якого розширилися після того, як виборчі коміції були ліквідовані і вибір посадових осіб був наданий сенаторам. З іншого боку, нове тлумачення старого республіканського закону про образу авторитету дозволяло відтепер притягати до кримінальної відповідальності за образу всіх представників опозиції.. Це стало в руках принцепса грізною зброєю, якою Тіберій і скористався, жорстоко придушивши змову Луція Елія Сеяна, могутнього начальника преторіанської гвардії.

Почавши, таким чином, з угоди з сенаторами, Тіберій перейшов пізніше до репресій і конфіскація майна. Історія ця повторилася і з його наступниками - Калігулою, Клавдієм і Нероном. Кожного з них сенат привітав спочатку як визволителя від тиранії і жорстокого свавілля його попередника. Кожен з них починав з амністії, скасовуючи багато розпорядження попереднього правителя. Але через деякий час і їх принципат бував відзначений кривавими розправами з політичними противниками, що нерідко закінчувалося насильницькою смертю самого принцепса: Калігула був убитий преторіанської трибуном, а Нерон покінчив з собою під час заколоту преторіанців.

Протиборство сенату і принцепса відображало поступовий процес витіснення старого римського нобілітету імперською аристократією, яка поповнювалась за рахунок муніципальної, а потім і провінційної знаті та зобов'язувалась своїм піднесенням милості імператора та служби в армії або в державному апараті. Із занепадом політичного впливу традиційної сенаторсько - вершницької еліти зростало значення преторіанської когорт і їхніх начальників - префектів. Якщо Тиберія закликав до влади сенат, то 33 роки по тому його племінника Клавдія проголосили імператором преторіанці, кожен з яких отримав за це по 15 тис. сестерціїв. Роль сенату все більше зводилася до простого затвердження рішень, прийнятих особистої вартою правителя.

Тиберій помер 37 році, не залишивши після себе розпоряджень щодо свого наступника. По смерті імператора в країні процвітала професія донощика, були розпочати численні судові процеси, вироком у яких були смертна кара чи заслання.

Спадкоємцем преторіанці проголосили Гая Цезаря Калігулу. Він з дитячих років жив у таборі рейнських солдат, був їх улюбленцем. Він мав нестримний характер, який згодом вилився в психічну неврівноваженість.

Саме правління Калігули стало важливим етапом на шляху переродження принципату в монархію. На відміну від своїх попередників він не дотримувався хоча б формальних конституційних рамок. Він повернувся до абсолютистської політики часів Юлій Цезаря і відкритої військової диктатури. [Гай Цезарь хлестал бичом и истязал знатнейших людей Рима, сенаторов и всадников, причем не допрашивая, а по влечению души (animi causa). Особенно возмущает Сенеку то, что Калигула, не терпя отсрочки своей кровожадности (crudelitas), некоторых из жертв обезглавливал при искусственном освещении. Он пытал сенаторов самыми тяжелыми из существующих орудий пыток: канатом для растягивания тела, выкручиванием костей, дыбой, огнем и собственным выражением лица. Калигула хотел, чтобы римский народ имел одну шею, чтобы собрать в один удар все преступления] [35. Межерицкий Я. Ю.Принципат Юлиев-Клавдиев в произведениях Сенеки.// Из истории античного общества. Межвузовский сборник. Горький, 1979. С. 95--109.]

Він був вороже налаштований до сенату, про, що нам говорить наведена вище цитата. Він шукав опори серед серед військових і міського плебсу. Саме з цією метою він відновив вибори магістратів коміціями. Значні коти він викидав на армію, наслідком цього стало спустіння державної казни. Тому для її наповнення вводились все нові і нові податки.

Спробував він приборкати преторіанціа, але цього в нього не вийшло, а навпаки, саме цим він похитнув своє становище і підтримку армії. В результаті цього виникла змова, наслідком якої стало вбивство Калігули у січні 41 року.

Сенатори сприйняли вбивство Калігули як звільнення від тиранії, але всі їх надії перекреслили преторіанці і жителі Рима, які проголосили імператором Тиберія Клавдія Нерона Германіка. Спочатку сенат не хотів підтримати його, але рішуча позиція армії і підтримка провінційної знаті змусила відмовитись сенат від намірів відновити Республіку.

Політика нового принцепса була продовженням попередника. Головна його увага була спрямована на організацію нового апарату, суду, фіскальної системи. При ньому були створені основи бюрократичного апарату. Республіканські магістратури, що поступово відмирали, замінялися канцеляріями, на чолі і в складі яких були вільновідпущеники і раби.

Усіма справами держ управління керували дав вільновідпущеника - Палат, глава фінансового відомства, та Нарцис, начальник канцелярії імператора, вищого державного органу. Намітився поділ посад на такі категорії: - сенаторські; - вершницькі; - вільновідпущеницькі. Особливо виділялись вільновідпущеники, що були особистими агентами імператора. Клавдій надавав прокураторам - фінансовим агентам - права судової юрисдикції, тобто право виносити судові рішення у справах фіскалу. Саме після цього прокуратори стали державними чиновниками. Клавдій організував чотири палацові канцелярії: - секретаріат імператорського палацу; - фінансове відомство; відомство і справах прохань; - відомство у справах спадкових володінь. Ці відомства поступово стали перетворюватись на своєрідні прототипи міністерств. Секретаріат став чимось на зразок міністерства внутрішніх справ і військового міністерства. У фінансовому відомстві зосередився контроль над податками і усіма витратами. Відділ прохань виконував роль міністерства юстиції.

Сам же імператор найбільшу увагу приділяв судовим справам, кількість яких в цей час значно зросла.

Поліпшення організації державного апарату позитивно вплинуло і на стан фінансів, що в свою чергу привело до покращення ситуації в країні. Саме в цей час спостерігається більш вдала і активна зовнішня політика. Розпочалися військові походи, метою яких було не лише захоплення здобичі, але й зміцнення влади імператора і зменшення ролі сенату. Для більшої підтримки сенату він хотів увести до його складу кількох своїх багатих земляків з Галлії, що було зустріте обуренням. Проте Клавдію все ж вдалося переконати не згідних і добився поширення прав римських громадян на провінціалів. Він, у порівняні з своїми попередниками досить добре ставився до вільновідпущеників, надаючи їм вищі посади.

Його політика спричинила люте обурення знаті, яка бажала замінити його. І в подальшому ми побачимо, як знать шляхом страт і шлюбів зуміла вивести з його оточення вірних йому людей, а він сам був отруєний.

На троні опинився 17 - літній Тиберій Клавдій Нерон. Він, перебуваючи під впливом свого вихователя Сенеки, прагнув зблизитись з сенатом, обіцяючи, що він збереже свої колишні права і обов'язки.

Спочатку його політика прийняла ліберальний характер, але так було не довго. Розпочався новий конфлікт з аристократією, який був зумовлений придворними династичними чварами. Нерона з усіх попередників вирізняє серія вбивств, переслідувань і конфіскацій.

Нерон був останнім імператором династії Юліїв-Клавдіїв. Незадоволений його тиранією, сенат оголосив правителя ворогом народу. Проти Нерона повстали війська. Тоді він утік на віллу в передмісті Риму, де заподіяв собі смерть. Кажуть, що, помираючи, Нерон вигукнув: «Який величний актор гине!» Після його смерті протягом року змінилося ще два імператори. У 69 р. до влади прийшла династія Флавіїв.

Отже, ми бачимо, що на протязі першого століття нашої ери дещо змінюється система державного управління. Принцепси намагаються обмежити роль сенату, запроваджують нові систем управління. Це призводить до конфлікту між старою родовою знаттю і новою аристократичною і військовою. Ми спостерігаємо поступовий перехід від республіки до імперії, саме в цей час були закладені його основи.

Ця династія правила поротягом 69 - 96 рр., і була передставлена Васпасіаном(69 - 79рр) його двома синами: Титом (79-81рр) і Доміціаном (81-96 рр.).

Місце династії оприділяють по - різному. Одні, так як Т . Момзен, бачать в їх принципаті щось одноманітне, те шо потерпіло трансформацію вже у ІІІ ст. н. е.. А інші виділяють час правління династії як час заміни династії Юліїв - Клавдіїв, а ділі заміни династією Антонінів.

На думку того ж Кнабе, перелом с політичному, економічному і культурному житті відбувається наприкінці правління Доміціана. Проте ряд інших дослідників, вважають що часом переходу можна вважати весь період правління династії. І навіть, якісь нові явища, що виникли і кінці їх правління, були підготовлені всім ходом розвитку імперії в останні десятиліття І ст. н. е..[ Флавиви и трансформация Римской империи в 60 - 90 - е гг. I в.. А. Б. Егоров. // Город и государство в античном мире. Проблемы исторического розвития. Межвузовский сборник. - Ленинград. 1987. 137 - 151 с. ]

Ше за часів принципату Августа і Юліїв - Клавдіїв ми бачимо наявність сильного республіканського елемента в самій системі принципату. Це дозволяє нам рахувати ранній принципат своєрідною системою політичного дуалізму.

Основним елементом державного апарату продовжував залишатися сенат, і імператорська бюрократія якраз знаходилась в стані зародження. Свої основні рішення імператор повинен був проводити через сенат, що ман немале реальне значення. В управлінні продовжувала домінувати стара аристократія, а сама свита принцепса в значній мірі була складовою частиною і елітою цюго республіканського нобілітету. Доля провінціалів в управлінні армією була мізерною, не говорячи вже про сенат, а держава в багатьох відношення зберігала полісні елементи. На стадії формування знаходилась і провінційна політика імперії. В часи попередньої династії ми бачимо посилення імперсько - монархічних тенденцій.

Виклад двох наших основних інформаторів даного часу - Тацити і Світонія, не залишають ніяких сумнівів, що вони розглядають час Флавіїв як період перелому. Для Тацита цей перелом носить дещо трагічний характер, коли на державу обрушились тяжкі біди. Для Світонія, - це навпаки, період стабілізації. Перелом відбувається через ряж принципових умов. В 69 році відбулась громадянська війна, вперше в період імперії. Конфлікт між Нероном і суспільством був не лише наслідком особистої не змоги імператора, це була криза і банкротство всієї системи, яка багато в чому спиралась на сттарі полісні уявлення і традиції. Конфлікт розпочався з удару принцепса по старому нобілітету, значення якого применшувалость тому, що він являвся особистим противником імператора. Поступово, в силу переплетення старого нобілітету з нової імперською знаттю, остання також вливається в конфлікт.

Найбільш активну роль у скиненні Нерона відіграли старі полісно - республіканські сили ( сенат, намісники із старої знаті і романізовані провінції), проте їх перемога була можлива лише через те, що сили нової імперії ( преторіанська гвардія, нова знать, імперська бюрократія, армія) не підтримала Нерона чи виступила проти нього. Германські легіони усунулись від боротьби, інші армії і провінції зайняли вичікувальну позицію.

До влади прийшли старі полісні сили, але переворот Оттона знаменував собою вихід на арену нових сил, і боротьбу між ними доти, доки до влади не прийшов Васпасіан. Громадянська війна виставила на перший план нові політичні силі, і показавши вирішальне значення армії і провінцій, і більше втягнула їх в управління імперією.

Події 68 - 69 рр. були важливим епізодом в трансформації влади імператора. Прихід до влади Флавіїв не був лише зміною династії. Юлії - Клавдії були сім'єю республіканської знаті, і цьому плані їх влада мала дещо традиційні риси, будучи зв'язаною з тією групою, яка мали її до встановлення принципату. Останні представником цієї групи був Нерон, але з його смертю цей зв'язок обірвався. Подальший розрив хоча і був швидкий, але все ж походив поступово.

Засновник династії Флавіїв - Тіт Флавій Васпасіан, був вихідцем із простої італійської сім'ї, внуком центуріона, і сином збирача податків. Влада таким чином вийшла з монополії аристократії. Прихід його до влади ознаменував передачу влади провінціалам і сприйнявся як ломка традицій. Перехід влади до Флавіїв не був лише персональною заміною.Влада Юліїв - Клавдіїв, в кінцевому результаті була заснована на системі клієнтури. З встановленням принципату ця система перетворилась в загальнодержавну, і певною мірою все суспільство перетворилось на клієнтів правлячої родини. При такій системі особливого значення набула не правова сторона влади принцепса і його особистий авторитет.

Флавії не мали такого особистого авторитету і багатства. Замість персональних факторів влади, що було характерним для попередньої династії, являлись тепер інституційні елементи, з'являються тенденції явної формалізації влади.

Відбувається зміна і в правлячій еліті імперії. Якщо при Клавдіях багато провідних діячів була нобілями із древніх родів, то серед лідерів часів Флавіїм практично вони всі походять із італійських і провінційних муніципій. Показником змін в еліті римського суспільства є списки ординарних консулів. Із 86 консульств при Августі 56 займали потомки республіканських нобелів, 12 займали імператор і його сім'я, і лише 16 нова знать. А вже при Флавіях, із 54 консульств половина знаходилась на представленні правлячої династії, яка таким чином прагнула до монополізації влади. Із решти тільки 6 займав республіканський нобілітет і ще 4 представники августівської і юліо - клавдіївської знаті. Решта консульств займалась новими людьми, в тому числі і вихідцями з провінцій.

Аналогічні процеси відбувались і в сенаті. В сенаті Юліїв - Клавдіїв провінціали складали менше 15%, у кінці правління Флавіїв ця цифра досягла 24 %. Ця зміна складу сенату поступово призводила до зміни відносин між імператором і сенатом. Саме за Флавіїв починає вироблятися той баланс відносин між імператором і сенатом, який буде характерним для доби Антонінів. Тіт був першим хто дав клятву не страчувати сенаторів. Васпасіан і Тіт були першими після Августа удостоїлись позитивної оціни в сенаті. Вони були першими хто не проводив систематичного терору і практично відмінили процеси про образи величі.

В епоху Юліїв - Клавдіїв терор в значній мірі був нормою існування суспільства. Практично сві імператори хотіли його уникнути, але в кінці кін кінців прибігали до нього. Причиною цього була нестійкість відносин, не впевненість принцепсів у стабільності свого положення, з однієї сторони, і амбіції сенату і окремих сенаторів, з іншої. При Юліях - Клавдіях династична боротьба більш тісно перепліталась з боротьбою в сенаті, ніж при Флавіях. Сама за їх часів намітився той компроміс і відношеннях сенату і імператора який був характерний при Антонінах. Імператор привчив сенат до думки, що він є повним господарем обстановки, а сенатори, по суті справи, перетворились на його підданих. Не менш важливим було признання цього самим сенатом, причому не признанням з боку сили, а з усвідомленням того, що це положення є природною нормою життя. Дві сторони ідуть на зустріч одна одній: сенат стає до кінця послушним, а імператор відповідає не це лібералізацією. Виникає нова стадія дуалізму, при якій останній стає більш формальним і цілком контролюється більш сильною стороною.

Період 69 - 96 рр. був часом якісної еволюції поза сенатського апарату, який почав витісняти старий управлінський апарат сенаторства. Ряд змін в цьому плані відбувається ще за Тиберія. За його правління префект преторія перетворився в одного з головний помічників імператора. При Клавдію виросло число префектів і їх роль в управлінні. Він же лагалізувап положення прокураторів, і перетворив їх на державних службовців.

При Флавіях імператорський апарат почав набувати нові якості. Значення поста префекта преторія було підкреслено тим, його посів син імператора. Виросло число і статус прокураторів. При Августі їх було 25, при Нероні 45, а при Доміціані 62. При Флавіях ці пости в основному займали вершники.

Час цієї династії по ряду ознак був часом трансформації Римської імперії. Ця трансформація не була чимось новим, а органічно витікала з еволюції імперії в пер. пол. І ст., але до цього часу вона набрала якісний характер, заклавши основи для розквіту у ІІ ст. н. е..

1.2 Соціальна структура

Встановлення військово-диктаторського режиму, що завершило період громадянських воєн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило перебороти гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, що відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.

З розширенням меж Римської держави росте чисельність вільного населення, у тому числі кількість римських громадян. Цей процес тривав і з переходом до імперії: права громадян все частіше надавалися й не італійським жителям провінцій - завойованих Римом країн.

Поряд із цим розвивається соціальна й станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу й розширенням державних кордонів значно виріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився й становий розподіл у ньому. Ряди нобілів і вершників, що зріділи в період громадянських воєн, поповнюються великими рабовласниками з Італії й провінцій - муніципалами, провінційною знаттю, а також державними чиновниками. Нобілітет перетворюється в сенаторський стан з майновим цензом в один мільйон сестерціїв. Сенатори займають вищі пости в державному апарату й армії й стають найбільш міцною опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 000 до мільйона сестерціїв перетворилося в служивий стан, що поставляв кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії. Більше значної по чисельності була провінційна знать, станово не оформлена, але відігравала впливову роль у місцевому керуванні. До неї примикали римські й неримські власники ремісничих майстерень, судновласники й торговці[Випер П. Очерки по истории Римской империи. - М.: Феникс, 1995. -456с.].

Відбуваються зміни й у положенні рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких воєн іде в минуле, і військовий полон, що був раніше основним джерелом поповнення чисельності рабів, починає висихати. Положення рабів трохи (правда, тимчасово) поліпшується. Жорстокий обіг з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються; заохочуються сімейні відносини рабів. Ці міри мали на меті зм'якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Але разом з тим придушення опору рабів залишається важливим завданням держави, і по постанові сенату в 10 році н.е. у випадку вбивства хазяїна підлягали страті всі раби, що перебували в цей час у його будинку.

Розвиваються й форми експлуатації, які з'явилися ще в республіці, - широке поширення одержують пекулій і колонат.

Зберігається в період імперії й широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті й сільській місцевості, росте число хліборобів з воїнів-ветеранів, що одержали земельні наділи. Однак положення цих верств населення стає усе більше нестійким, що спричиняє в II-III ст. поширення само продажу в рабство й особливо колонату[Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.].

Якщо період республіки закінчився визнанням права громадянства за всіма жителями Італії, то період принципату характеризується поширенням цього права й на провінціалів.

На початку періоду це робиться двома шляхами:

а) шляхом безпосереднього дарування права громадянства тим або іншим частинам державної території, тим або іншим окремим громадам\

б) Шляхом надання тим або іншим громадам юридичного положення. [Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002 - С.191]

Поширення права громадянства на всіх провінціалів спричинило поширення римського права на всю територію імперії, тобто й на ті великі області, у яких діяло дотепер місцеве право, що визнавалося за загальним правилом всіма правителями провінцій. Серед цих областей особливе місце займали Греція й Схід (Єгипет, Азія й т.д.), де дотепер діяло грецьке або сильно елінізоване право. Всі ці місцеві, національні права тепер відразу втратилися своєї позитивної сили, а замість них стало діяти єдине імперське право, тобто право римське. Але саме собою зрозуміло, що на практиці суцільно й поруч продовжували застосовуватися багато колишніх місцевих норм і звичаї, внаслідок чого римське право, що діяло де-небудь у провінціях, далеко не збігалося з римським правом Італії

Що стосується станового угруповання населення, то старий розподіл на патриціїв і плебеїв зникає природно - шляхом вимирання патриціанських родів; замість цього колишній класовий розподіл на нобелів і вершників здобуває становий характер[Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.192]

Так, імператор Август установив для обох станів відомий майновий ценз: 1 мільйон сестерціїв для приналежності до сенаторського стану й 400 тисяч для стану вершницького, і, крім того, він затвердив тут принцип спадковості. Соціальне розходження обох станів зберігається, ускладнюючись ще відомою протилежністю політичної думки..

Вершницький стан, клас грошової аристократії, одержує від нового режиму немаловажні вигоди й тому, загалом, представляє тепер елемент, для імператорських тенденцій сприятливим. По перевазі із цього стану вербуються тепер імператорські чиновники.

Вся інша маса населення, при всьому розходженні професій і положень, вважається простолюдом - plebs, нижчий щабель якого (у юридичному відношенні) займають вільновідпущеники - libertini. [Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.193].

Велике значення мало, далі, значне скорочення числа рабів, викликане майже повним припиненням нових завоювань і слабким природним приростом. Завдяки цьому рабська праця зробилася дорожче, і колишня система користування ним виявлялася не настільки вигідною. Внаслідок цього землевласники все частіше й частіше прибігають до роздачі своїх маєтків дрібними ділянками в оренду, і, таким чином, відроджується клас дрібного земельного селянства у вигляді вільних орендарів, фермерів. [ Кузищин В.И. История Древнего Рима. - М., «Высшая школа», 1993. - С.187].

У широкому масштабі це насадження селянського землеволодіння практикувалося самими імператорами на величезних маєтках, їм особисто належали дрібні ділянки, які здавалися наймачам в оренду довгострокову й навіть вічну, лише із зобов'язанням платити певний щорічний оброк.

Нарешті, припинення народних зборів і народних виборів з можливістю різних подачок, скорочення казенної роздачі хліба й т.д. послабило притягальну силу Риму, і маси більш охоче йдуть тепер на землю й у провінції.

Але все це відносне поліпшення не було міцним. Положення дрібних орендарів суцільно й поруч було важким, залежним.

Припинення щасливих війн із їхнім багатим прибутком, необхідність містити великі армії для охорони границь, необхідність оплачувати велика кількість чиновників і т.д. - все це змушує уряд збільшувати тягар податкового тягаря, а це погіршує й без того нелегке становище дрібних хазяїв. Результати цього не настільки гострого, але все-таки сумного положення позначилися новим загальним і вже повсюдним економічним занепадом у період абсолютної монархії.

Але якщо за старих часів становість стосувалася тільки вищих шарів, та тепер вона поширюється в глиб і захоплює майже все населення імперії. Характерною тенденцією періоду абсолютної монархії стосовно населення є поступово проведене закріплення станів: природні суспільні класи робляться помалу спадкоємними, різко розмежовуються один від одного й кожен з них несе на собі ту чи іншу державну повинність, "тягло". Загальною причиною цього явища служить занепад суспільної життєдіяльності, що змушує державу для задоволення його потреб прибігати до примусового прикріплення різних суспільних класів до їхніх професій.

Владі принципату, як було відзначено вище, не чужим було прагнення підняти економічний добробут держави шляхом установлення більшого порядку в управлінні, реорганізації податкової системи. На якийсь час всі ці міри мали успіх, і добробут провінцій покращився. Однак, це поліпшення виявилося неміцним[Новицкий И.Б. Римское право - М.: "ТЕИС", 1996. -214с.].

Але смути не припинялися й протягом усього періоду абсолютної монархії; державний порядок чим далі, тим усе більше й більше розхитувався. Все управління імперії виявилося в руках згуртованої й всесильної бюрократії, скарги на яку з боку місцевого населення або зовсім не доходили до імператора, або ж зрештою виявлялися марними. З фатальною необхідністю, щоб втримати величезне державне тло від остаточного розпадання, абсолютна монархія повинна була усе більше й більше опиратися на бюрократію й усе сильніше стягати залізні обручі бюрократичного механізму. Це, у свою чергу, підсилювало повновладдя й безконтрольність чиновництва, а разом з тим приводило до розвитку сваволі й хабарництва, що не могло не озиватися згубно у всіх областях суспільного й економічного життя. Для змісту пишного імператорського двору й всієї величезної маси чиновництва уряд має потребу в більших засобах. З іншого боку, щасливі війни давно вже припинилися; навпроти, варвари наполегливо насуваються з усіх боків, і для захисту від них необхідно постійний вступ великих армій. Витрати ростуть, а на покриття їх необхідні засоби, які уряд може одержати тепер тільки з підданих. Податки все підвищуються й підвищуються: старі підсилюються, а поруч із ними вводяться нові.

Продуктивні класи населення, поставлені загальними державою в тяжкі умови праці, виявляються усе менш і менш здатними нести на собі ці зростаючі податки й виявляють схильність бігти від своїх професій. Навіть землевласники нерідко залишають свої поля; кількість таких настільки велика, що звертає на себе увагу уряду. Стягнення податків дає завжди недобори, за які відповідальність покладає на місцевих декуріонів, внаслідок чого, як було відзначено вище, місцева аристократія ухиляється від участі в муніципальному управліннні. Але уряду потрібні відповідальні особи; вони карають тих, що ухиляються й, таким чином, накладають на весь стан декуріонів кругову поруку.

Спадкоємною і примусовою робиться також професія військова: сини солдат повинні також бути солдатами, і лише відсутня кількість поповнюється з рекрутів. Тієї ж участі піддаються багато галузей торгівлі й промисловості; всі особи, зайняті в цих галузях, об'єднані тепер у примусові спадкоємні корпорації, цехи, на які, за круговою порукою, покладає виконання їхніх професійних обов'язків. Такі професії корабельників, зобов'язаних доставляти на своїх кораблях їстівні припаси в столиці; професії булочників і м'ясників; професії робітників у державних фабриках, рудниках і т.д. Майже скрізь вільна організація праці заміняється примусовою; майже всі несуть ту або іншу державну повинність, робляться в цьому змісті рабами.

Особливий інтерес представляє виникнення в період абсолютної монархії численного класу кріпаків. В остаточному виді положення колонів характеризується наступними юридичними рисами. Колони живуть на землі, що належить іншій особі (панові), і платять йому відомий щорічний оброк; але разом з тим це не просто орендарі: колон не може піти із займаної ним ділянки; у випадку його відходу пан має право вимагати його повернення назад, так само, що як біг раба. З іншого боку, і пан не може не видалити колона з ділянки, не продати його без ділянки або ділянки без нього. Таким чином, колони представляють собою залежний клас населення, юридично пов'язаний із землею, прикріплений до неї. [Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.217].

Загальний економічний розлад ставить самих панів часто в скрутний стан і змушує їх дорожити колонами; звідси нерідкі випадки зманювання колонів і приховування швидких. Щоб запобігти подібним явищам, імператор Костянтин указом 332 р. пропонує в таких випадках примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон втрачає своєї колишньої волі переходу, юридично прикріплюється до тієї землі, на якій він записаний, робиться colonus adscripticius. Подальші закони йдуть у тім же напрямку й надають колонату його пізніший вид: так, закон 357 р. забороняє панові продавати землю без колона.

Однак, і після того, як це прикріплення до землі відбулося, колон не став рабом: влада пана над ним не є приватноправовою. Відношення між паном і колоном є зв'язком державно-правовим - і притому зв'язком двостороннім: зв'язаний колон, але зв'язаний і пан; обоє несуть державну повинність, обоє прив'язані примусово до державної "функції" (functio).[ Покровский И.А. История Римского права. - Минск, «Харвест», 2002. - С.220.]

Якщо ми уявимо собі тепер великий маєток того часу, то ми побачимо особливий світ, на чолі якого стоїть пан; йому підлегла в такій або іншій мірі маса осіб - вільні що служать, вільновідпущені, раби, колони; він управляє ними, творить над ними суд і розправу. З іншого боку, такий пан, за загальним правилом приналежний до стану clarissimi, перебуває в безпосередньому зв'язку із двором і вилучений від юрисдикції місцевої влади. Виходить, таким чином, якесь від загального порядку керування незалежне ціле - деякий зародок феодалізму. Згодом, у Візантійську епоху, цей зародок розвивається; але це не феодалізм молодих, що ще тільки складаються держав західноєвропейського середньовіччя, а феодалізм державного тіла, що заживо розкладається. Ні всемогутність бюрократії, ні примусова організація народного господарства не могли врятувати від цього розкладання; навпроти, остаточно вбиваючи народну енергію, всі ці міри тільки погіршували справи й прискорювали процес умирання.

Розділ 2. Розвиток державних структур в ІІ ст. н. е.

2.1 Зміни у функціонуванні державних структур

"Золотим століттям" імперії називають час правління династії Антонинів ( 96-192 року). "Наступили роки рідкого щастя, коли кожний міг думати, що хоче, і говорити, що думає" - так писав історик Тацит. Сааме цей час вважається найблискучішим періодом в історії Римської рабовласницької імперії. Представниками династії були наступні імператори: Нерва (96-98 рр. н. е.); Траян (98-117рр. н.е.); Андріан (117-138рр. н. е.); Антонін (138-161 рр. н. е.); Марк Аврелій (161-180рр. н. е.); Коммод (180-192рр. н. е). Всі вони були вихідцями із сімей провінційної знаті, окрім Нерви.

Із смертю Доміціана в 96 р. Закінчилась династія Флаввіїв і сенат оголосив імператором одного з старих своїх членів - Невру. Він походив і старовинного сенвторського роду і тому його обрання означало настання часу деякої згоди між сенатом і імператором. Саме на початок ІІ ст. боротьба між принце псом і сенатом ослабла і між ними встановилася відносна рівновага. Проте обрання імператора і сенаторського стану не влаштовувало преторіанців, які вже становили значну політичну силу. Тому, потребуючи підтримки армії, Нерва усиновив і оголосив своїм наслідником уродженця Південної Іспанії полководця - Марка Ульпія Траяна, який користувався популярністю серед солдат і став першим іноземцем на римському пристолі.

Талановитий полководець і адміністратор, Траян був першим представником провінційних рабовласників ні імператорському престолі,і першим з усиновлених своїм попередником імператором. Вступаючи на престол він дав клятву не страчувати жодного сенатора, в усьому радитись з сенатом, спільно обговорювати державні питання.

Відношення аристократії до Траяну було виражене в мові Плінія Молодшого. Мова, що представляла панегірик імператору, в якій вихвалявся Траян за свою справедливість і помірність, протиставлявся його пред- шественникам, страшним деспотам і тиранам. Пліній відзначає, що при Траяне раби покоряються господом і бояться їх, що він звільнив власників від страху перед домашніми обвинувачами, відмовився від конфіскації майна багатих, підняв престиж провінцій 43. Письма Плиния Младшего: Кн. I--Х / Изд. подгот. Сергеенко М. Е., Доватур А. И. -- 1-е изд. 1950 г.; 2-е изд., перераб. 1982. -- 407 с.

Правління Траяна відрізнялося тим, що він проявляв велику турботу по відношенню до провінцій, особливо до провінційних міст. Імператор особисто стежив за всіма дрібницями провінційного управління (про фінанси, про споруди, міську охорону і т. д.), вимагав докладного інформування, віддавав свої розпорядження. При Траяні Римська імперія досягла максимального розширення, пов'язаного з широкими наступальними діями римлян, які диктувалися об'єктивними умовами. У областях, прикордонних з римськими, створювалися державні об'єднання, які сприймали не тільки римські звичаї, але і основи військового мистецтва, що загрожувало спокою римських громадян в недалекому майбутньому.

Наступником Траяна став його родич Елій Адріан (117 - 138 р. н.е.). У момент його приходу до влади положення величезної римської держави було настільки утрудненим, що Адріан вважав за краще відмовитися від більшої частини східних завоювань Траяна. Основна його увага була звернута на зміцнення існуючих меж імперії. З часу Адріана в легіони почали приймати провінційних жителів, незалежно від їх приналежності до римського громадянства. Це сприяло збільшенню контингенту новобранців, але армія провінціалізувалась і «варваризувалась».

При Адріані швидко розвивалася бюрократична система управління. Цей невтомний і владний адміністратор був завершувачем тієї системи бюрократичного управління імперією, початок якої поклав Клавдій і Доміциан. При Адріані був створений величезний чиновницький апарат, який знаходився в безпосередньому підпорядкуванні у імператора, що керував діяльністю урядовців через секретарів своєї канцелярії. Внаслідок цього значення виборних посад і сенату як центральної державної установи продовжувало падати, а на перше місце висувалася створена Адріаном імператорська рада, яка була складена з найкрупніших і утворених юристів. Від імператорської ради залежала ціла мережа департаментів, що носили різні назви: фінансовий департамент, юридичний, департамент прохань на ім'я імператора. У кожному департаменті працювала маса дрібних чиновників різних рангів і спеціальностей: писарів, рахівників, касирів і ін. Особливе місце в системі державного управління займало відомство особистого майна і особистої скарбниці імператора.

При Адріані вершники були обернуті в справжній служивий стан, з числа якого імператор набирав своїх виконавців. Урядовці розрізнялися по рангах і одержували згідно їм особливі почесні звання: світлі, чудові, високородні - і відповідні відмінності в костюмах.

Останні роки життя Адріан провів в розкішній віллі, недалеко від Риму, в 138 р. він помер. Так, як у нього не було дітей, то ще за життя він призначив своїм приймачем одного із знатних сенаторів, уродженця Галії, Тіта Аврелія Антоніна, проголошеного після смерті Адріана імператором під ім'ям Антоніна Пія (138 - 161 рр. н.е.). Це був представник вищих кругів провінційної знаті, вихідець з багатої сім'ї, що володіла великими маєтками в Галії і Італії. Час правління Антоніна вищі круги рабовласницького суспільства Риму і всього Середземномор'я вважали періодом щонайвищого підйому і розквіту Римської імперії. В період його правління були встановлені дружні відносини між імператором і сенатом, який тепер складався переважно з провінціалів. Сенат притягувався для управління провінціями і загального законодавства. Увага адміністрації особливо була звернута на подальше закріплення порядку у фінансах, на правильне функціонування судів.