Колективізація на Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Початки колективізації в 1928 р.

2. Ліквідація куркульства як класу

3. Розгортання суцільної колективізації на Україні. Селянські протести

4. Тимчасове послаблення колективізації. Нові наступи на село

1. Початки колективізації в 1928 р.

колективізація україна селянський колгосп

Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.

Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250% забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише важка промисловість мала зрости на 110%. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію -- створення великих колективних господарств на основі 20% селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою -- до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927--1928 рр.

Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.

Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».

2. Ліквідація куркульства як класу

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5% селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10--15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало 600--800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін -- підкуркульник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.-- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

3. Розгортання суцільної колективізації на Україні. Селянські протести

Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» -- повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.

Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби.

Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

4. Тимчасове послаблення колективізації. Нові наступи на село

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

Колективізамція -- створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою -- до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Таблиця. Хронологія колективізації

Вадим Кожинов в книзі «Правда сталінських репресій» зазначає: Як вже мовилось, обгрунтування необхідності колективізації тим, що не можна "базуватися" на усуспільненій промисловості і протистоячому їй "одноосібному" сільському господарстві, являло собою чисто ідеолологічний аргумент, який і сформульований-то був не одразу; спочатку (в червні 1928 року) Сталін заявив тільки про безсумнівну нездатність "одноосібного" селянства забезпечити країні навіть безумовно необхідний мінімум товарного хлібу. І доцільно нагадати, що, наприклад, в "соціалістичній" Польші 1940-1950-х років (а також і пізніше) колективізація взагалі не проводилась...

Я цитував слова Юрія Тинянова, що-де "Сталін як автор колгоспів - величайший з геніїв". В дійсності "автором" колективізації був, якщо вже на те пішло, економіст B.C. Немчинов, показавший, що селяни кінця 1920-х років можуть поставити на ринок всього лише тільки не набагато більше 1/10 виробляємого ними хліба (про це шла мова вище). І створення колгоспів переслідувало, в сутності, одне всеціло "прагматичне" завдання - отримати товарний хліб.

Це з усією ясністю виразилось в самому ході колективізації: першочергові і найбільш інтенсивні (і найбільш агресивні) дії влади зосередились на зернових - перш за все чорноземних - регіонах: Україні, південній частині центра Європейської Росії, кубанських і донських степах, Поволжжі, Західному Сибіру і Казахстані.

В період колективізації в Україні відбулися 7382 бунти селян і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська війна. Протягом серпня 1929 тільки офіційно в УСРР зафіксовано 116 терористичних актів проти сільської влади та активістів.

Окрім масових виступів селяни вели боротьбу поодинці й дрібними групами -- влаштовуючи терор більшовикам. Висилку селян здійснювали в округи Північного краю -- 70 тис. сімейств, Сибіру -- 50 тис. сімейств, Уралу -- 20-25 тис. сімейств, Казахстану -- 20-25 тис. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риба тощо). Реальну кількість висланих важко підрахувати. Потрібно враховувати, що сім'ї могли бути до 12 осіб. У зв'язку з необжитістю деяких місцевостей, висилка була фактично смертним вироком.

Для того, щоб загнати людей до колгоспів, проводилась політика так званого розкуркулення.

Чи були куркулі у радянські часи? Не було! Як вони могли бути? Це що-ж, якісь-то глитаї грабували, пили кров з бідарів, наймитів, а радянська влада поглядала збоку на це? Авжеж. Ледве хтось починав кровью наливатися -- твердим завданням. А далі, закон про землю. Ти гадаєш у куркуля землі удесятеро більше, ніж у бідаря? Авжеж. По душах ділили. І різниця вся в тому, що так званий куркуль обробляв свій грунт, усе вичавлював із нього, а бідар квіточки, тобто бур'яни, вирощував. Звичайно, брали в оренду куркулі землю. Але знову ж таки кому від того збиток? Державі? У бідаря земля роками лежить необроблена, а у куркуля так званого вона хоча б родить. Ото тобі й уся політграмота про куркулів. Розкуркулювали найметкіших, по-хазяйському ініціативних селян. Збудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав -- ворог. Ворог кожен, хто виявив бодай якусь-то ініціативу. У господарстві, у думках (скількох за язик було взято). Бажаний ідеальний громадянин -- ледар, нероба. І ось хазяйновитих селян з корінням, а люмпен-пролетарів поставили до керівництва сільським господарством. Трапився конфуз. Країна лишилась без хліба. Мільйони людей загинули від голоду.

Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932--1933 років в Україні.

У колективізацію зруйнували сільське господарство. А нині продовжується цей бардак. Бо ж за 40 років із селянина вибили будь-яку ініціативу, усяку активність. Земля стала нічиєю, байдужою селянину, а він сам став роботягою.

В колективізації була зроблена установка на наймита, на бідаря, а господаря під ніготь. І сьогодні підряд усі наймити. Безініціативні роботяги.

Політику колективізації супроводжувала боротьба з «куркулями», до яких зараховували не лише заможних селян, а й таких, які б використовували у своїх господарствах найману працю, перебували в петлюрівських та білогвардійських військах, антирадянських партизанських загонах. Нова класова політика щодо селянства була проголошена Сталіном у грудні 1929 р. на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів.

Ще влітку 1929 р. місцеві органи влади розпочали «наступ на куркуля», застосовуючи «експертне оподаткування сільськогосподарським податком», штраф, позбавлення майна. 21 травня 1929 р. Раднарком СРСР видав постанову «Про ознаки куркульських господарств, на яких повинно прикладати Кодекс законів про працю», а 13 серпня 1929 р. аналогічну постанову ухвалив Раднарком України. У ній зазначалося, що «до куркульських господарств відносяться всі селянські господарства при наявності в господарстві одної з нижчеперелічених ознак»: систематичного використання найманої праці; наявності млина, олійниці, круподерні, просорушки, вовночухральні, сушарні, цегельні; коли здає в найм сільгоспмашини або займається торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом, у тому числі служники релігійних культів.

У січні 1930 р. спеціальна комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення, який було затверджено у таємній партійній постанові від 30 січня «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Згідно з цим документом господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої категорії належали учасники й організатори антирадянських виступів. Вони мали бути «ізольовані» в тюрмах і концтаборах. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір» кампанії розкуркулення. Їх разом із сім'ями виселяли у північні райони країни. До третьої категорії належали всі, хто не опирався розкуркуленню. Їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Заздалегідь було визначено кількість господарств першої категорії (52 тис.) та другої (112 тис.), які чинитимуть опір майбутній кампанії.

1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільських господарств в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством». Ця постанова надавала видимість законності терору. Оголошувалося про скасування законів, які дозволяли оренду землі та найману працю в аграрному секторі, а також про конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Списки розкуркулюваних з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів.

Розкуркулення тривало з другої половини січня до початку березня 1930 року. Воно охопило в Україні 309 районів, у яких налічувалося 2 млн. 524 тис. сільських дворів (із загальної кількості 5 млн. 54 тис. у 581 районі. Станом на 10 березня 1930 р. в Україні було розкуркулено 61 тис. 887 господарств (2,5%).

Розкуркулення здійснювалося терористичними методами. Ізольовані один від одного, селяни-власники не могли протистояти державному апарату і своїм односельцям з числа бідняків та наймитів, яких апаратники нацьковували на них. Коли незаможні відмовлялися виконувати нав'язану їм роль і приєднувалися до протестів проти колективізації - їх зараховували до «підкуркульникі»в, після чого репресовували як «куркулів».

Відчувши величезне напруження в селі, створене насильницькими методами колективізації, Сталін вирішив на певний період відступити. У березні 1930 р. своїм листом «Запаморочення від успіхів» від оголосив колективізацію справою добровільною, а методи адміністративного тиску на селян - перекрученнями лінії партії.

Однак після посівної кампанії розкуркулення відновилося, охоплюючи все більшу територію. На початку червня 1930 р. експропріація селянських господарства здійснювалася в 450 районах з наявних 583. Усіх розкуркулених почали депортовувати у північні та північно-східні регіони СРСР, де швидко розвивалася переважно на примусовій праці лісова промисловість. У червні 1930 р., виступаючи на ХVI з'їзді партії, Сталін визнавав репресії «потрібним елементом наступу», публічно закликаючи до насильства. Протягом 1929-1931 рр. з УСРР було депортовано 97 тис. сімей. У 1928-1931 рр. кількість сільських дворів в Україні скоротилася на 352 тис.

Грудневий об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) у 1930 р. постановив завдання колективізувати протягом 1931 р. не менше як 80% селянських господарств у степових і не менше 50% - у лісостепових районах України. Поряд з розкуркуленням головним засобом тиску на селянство було обрано податкове обкладання. Були запроваджені пільгові податки для колгоспників і водночас посилився економічний тиск на одноосібні господарства. У 1932 р. податок перевищував суму доходу від одноосібного господарства.

До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87% господарств степової частини, 70% - в Лівобережному Лісостепу і 65% - у Правобережному Лісостепу. У постанові «Про темпи колективізації і завдання по зміцненню колгоспів» від 2 серпня 1932 р. ЦК ВКП(б) роз'яснював, що критерієм завершення в основному колективізації є залучення в колгоспи не менше 68-70% селянських господарств з охопленням не менше 75-80% їх посівних площ.

Пануючою формою колективного господарства з весни 1930 р. стали артілі, а в другій п'ятирічці вони утвердилися як єдина форма колгоспу. Відтоді термін «колгосп» став тотожним поняттю «артіль». З 1931 р. переважно частка продуктивних сил з приватного сектора сільського господарства перемістилася в колгоспний.

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної економіки, а підсобне - до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції. Однак на левову пайку колгоспної продукції претендувала держава. Сталін називав поставки державі «першою заповіддю колгоспника». Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав здійснюватися після виконання державних зобов'язань, якщо щось залишалося.

Підвищення продуктивності праці в колгоспах потребувало механізації, на що було спрямовано створення машинно-тракторних станцій (МТС). У 1932 р. в Україні діяло 594 МТС з 25 630 тракторами. У зоні їх дії перебувала майже половина колгоспів. МТС обслуговувала 77% колгоспного масиву орних земель.

Масове створення колгоспів руйнувало віковий соціально-економічний уклад життя українських селян. Щоб колгоспники не могли продавати хліб на сторону, приватну торгівлю у 1930 р. заборонили. Скасована у 1921 р. продрозкладка відродилася у новій формі. Стягування продрозкладки з колгоспів виявилося напрочуд легкою справою. У1930-1931 рр. поставки колгоспної продукції державою перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам держава майже нічого не залишала.

Проте ніхто з колгоспників не хотів працювати безкоштовно. Абсолютна матеріальна незацікавленість у своїй праці спричиняла колосальні втрати продукції. Селяни не могли почувати себе господарями у власному колгоспі, тому що вироблена колективною працею продукція не ставала власністю колективу. З колгоспників формувався стан новітніх кріпаків, пожиттєво прикріплених до соціально-економічних резервацій - сільськогосподарських артілей з воєнізованою структурою виробничої діяльності.

На початку 1930-х рр. була запроваджена специфічна форма оплата праці колгоспника, яка відбувалась не в грошах, а в трудових одиницях - трудоднях. Спочатку трудоднем вважався вихід на колгоспну роботу будь-кого - пастуха, орача, сторожа, обліковця, косаря. У 1930 р. почали запроваджувати відрядну систему оплати праці, якою навесні 1931 р. було охоплено 84% колгоспів України. Основні види робіт розподіляли за розрядами. На поч. 1933 р. замість 5-ти розрядів тарифікації запровадили 7-розрядну. Трудоємкі види робіт оцінювалися у 1,5-2 трудодні, а різниця між розрядами становила 0,25 трудодня.

Сталін вважав, що йому вдасться змусити селян добросовісно працювати в колективних господарствах під загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли власноручно написаний ним закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акту, розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за пом'яшкуючих обставин - позбавленням волі на строк не менше 10 років. Уявлення про терористичний зміст цього акту дає затверджена політбюро ЦК ВКП(б) і підписана Сталіним 16 вересня 1932 р. «Інструкція щодо застосування постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року…». На прикладі драконівського акту 7 серпня 1932 р., відомого в народі як «Закон про п'ять колосків», можна уявити рамки «соціалістичної законності» в добу масового терору.

У руках Сталіна та його підручних комуністична партія разом зі створеними нею державними, профспілковими, комсомольськими та іншими структурами перетворювалася на залізні лещата, які охопили беззахисний багатомільйонний народ. Велетенська країна стала суцільною камерою для проведення щоденних катувань. Ініціативним началом державного терору була комуністична доктрина. Саме вона вимагала побудувати ззовні справедливе і гуманне суспільство, яке насправді суперечило природі людини.

У 1932-1933 рр. колгоспи могли забезпечити роботою 6-6,7 млн. осіб, що становило третину «їхньої людності», а масова колективізація завершилася створенням 24 тис. колгоспів з населенням близько 20 млн. осіб. Під час проведення примусової колективізації з території України було виселено 1,2 млн. осіб.

9 квітня 1933 р., коли українські селяни масово помирали від голоду, Раднарком УСРР та ЦК КП(б)У запровадили «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які офіційно оформили кріпосне становище колгоспників. Останні не могли залишити бригаду без дозволу бригадира, а село без довідки сільської ради. Безпаспортний селянин був безправним кріпаком, приписаним до колгоспу і приреченим на зубожіння та голод.

Размещено на Allbest.ru