Походження назв "Русь", "Україна"

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

РЕФЕРАТ

На тему: «Походження назв "Русь", "Україна"»

Виконала студентка

Перегончук К.В.

Київ 2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Походження назви «Україна»

2. Походження назви «Русь»

3. Факти та міфи про походження назв «Русь, Україна»

Висновок

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Назва території, на якій живе український народ, змінялася на протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.

Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив'язана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець.

Назва Русь на означення України вживається не тільки в литовсько-руських літописах XIV--XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в гадяцькому договорі гетьмана І. Виговського 1658 р. Україну названо »Великим Князівством Руським«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж »руський православний український народ«. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія.

В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу (Studium Ruthenum у Львові, Руська Трійця, З'їзд руських учених 1848 р. й ін.).

В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володимирської держави приймається назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали Великою Руссю -- термін, що його перебрали для своєї держави московські великі князі).

За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники й канцеляристи і на означення східньоукраїнських земель у формі Малоросія або Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт для введення в XVII--XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об'єдинительний« характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу.

В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни Южная Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія -- малорос.

За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія.

Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу.

З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв'язана широка література різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Історії України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М. Андрусяка й В. Січинського, які зазначаємо в літературі цього відділу.

1. Походження назви «Україна»

Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця.

Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога.

У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості. [...]

Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П. Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я. Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови".

Польський мовознавець HYPERLINK "http://ideya.uazone.net/ukrmova.html"

М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова.

Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.

Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.

Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.

Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.

Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...

Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!

Але хтось її дав...

Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою...

Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.

Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".

Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".

Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати".

Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."

2. Походження назви «Русь»

Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв'язуючи з появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян -- трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь -- збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у »Слові о полку Ігоревім« ужито -- єдиний подібний випадок -- також слова русич). Терміни руський, русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV--XVIII ст.).

Термін Мала Русь з'являється як назва Галичини в протилежність цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь також починає титулувати себе князем Руси (1353 -- князь всея Русии). Щоб розрізнити дві »Русі« -- московську і українську, константинопільський патріярх застосовує до першої назву Велика Росія (гр. ?????? ?????), до другої -- Мала Росія (гр. ????? ?????). З таким значенням ці терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV--XVII ст. Здобувши за Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул »царя Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь -- за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія« поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі Малоросія і похідні від неї малорос, малорус тощо зустрічаються тільки як тенденційні в російській об'єдинительній літературі.

Походження назви Русь не з'ясоване, хоч і було об'єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про автохтонне слов'янське.

Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що Русь -- не слов'яни, а варяги, на такі головні факти: належність Руси до варягів, а не слов'ян засвідчують чужі джерела IX--X ст. -- західньоевропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „????? '????Ю?" 949 подає назви дніпровських порогів окремо »руською« і окремо »слов'янською« мовою, і »руські« назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Европі -- північно-германського походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне шведське плем'я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *ro?s-menn (мореплавці) -- ст. шв. *ro?er (стерно). Цьому відповідає те, що частина середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin -- місце, звідки відпливали варяги.

Найголовніші заперечення проти варязько-скандінавської теорії походження назви (і племени) Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує, чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську; важливо також, що грецькі джерела знають »Русь« під назвою ??Ю? уже в VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову варязько-скандінавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з 1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те, що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь у протилежність до назви соціяльно-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву Русь з ґотського слова *hro?s (слава) (1890), що одначе хибно.

Прихильники автохтонности назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький, Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна -- ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Руси з варягами спростовується тим, що варяг -- не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов'янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови -- Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонности змушені припускати, що давніше частина слов'ян виселилася до Скандінавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші -- визнавали тотожність із слов'янами -- Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України -- роксолянів, сарматів, гунів, а особливо -- скитів (Іловайський, Марр, Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію автохтонности назви і племєни Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв'язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно.

3. Факти та міфи про походження назв «Русь, Україна»

русь князівство україна давньоруський

Розпад Русi на окремi удiльнi князiвства, що був узаконений Любецьким з'їздом князiв 1097р., поклав початок формуванню iсторичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна (також вживаються назви - украйна, украйна, украина - /Примітка: Переписувачі того часу не завжди робили різницю між рядковими і заголовними літерами, а часто (у різних переписах - варіантах літописів) писали лише буквицю на початку глави. - В.Г./) . Так під 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що ''плакашеся по немь вси Переяславци'', бо він був князем ''всякими добродЂтельми наполнен - о нем же Оукраина много постона''. Під 1189р. в тому самому літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він ''еха и Смоленьска в борзЂ и приЂхавшю же емоу ко ОукраинЂ Галичькои'' (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис ''данилу же возвратившоуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск i Верещин, Столпе, Комов и всю Оукраинoу'', себто - всю забужанську Україну. Зміст літопису і написання руською (не плутати з російською) мовою слова „Oукраиноу” указує, що йдеться саме про "Україну" в розумінні "країна" - Вітчизна (аналоги є в інших слов'янскьих мовах, наприклад у польскій - „крайова”/Krajowa). У сучасній же російській мові залишилося слово "окраина", яке, зберігши спільний корінь, має інше значення.

В українській мові є слово "украяти", тобто чимось наділити, - хлібом, землею і т.п., що, вочевидь пов'язано зі словом Україна. Це опосередковано підтверджує, що слово Україна відповідає таким поняттям як наше князівство, земля, країна…

В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів ''украйняни'', під 1280 - ''на вкраинЂ'', під 1282 р. - ''на вкрайницЂ''. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. Одночасно вживалися дві назви Русь і Україна (приклади подвійного найменування країн у Європі поширені і зараз: Англія - Британія, Голландія - Нідерланди, Фінляндія - Суомі...).

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Mikro Russia (<Мала Русь> /російською стали називати - „Малороссия”/, тобто <Русь старша, початкова, основна, давніша>), а Залісся й Новгородщину - Megale Russia (<Велика Русь>, що означало <Русь пізніша, похідна, новостворена>). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем "рос" (<народ Рос>), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст.

Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха.

Патріарх і імператор почали називати споконвіку їм відому Київську, Придніпровську Русь - Малою, а землі Залісся, - Руссю Великою. У межах Малої Росії, за візантійським уявленням, були розташовані єпархії: Галицька, Володимиро-волинська, Холмська, Перемишльська, Луцька і Туровська (1347 рік). У Малій Русі лежало місто Київ, де спрадавна перебував глава Руської Церкви - митрополит Київський і всія Русі (1354 рік). Імператор Іоанн Кантакузен, звертаючись до князя Любарта Гедиміновича і переконуючи його не домагатися встановлення особливої митрополії малоруської, говорив в 1347 році: »Ти знаєш, що так було встановлено і узаконено з тієї пори, як народ руський пізнав Бога і просвітився святим хрещенням, щоб був один митрополит - Київський, для всія Русі, як для Малої, так і для Великої».

Галицько-володимирський князь Юрій II (25 березня 1340 року) в латинській грамоті до великого магістра німецького християнського ордена Дітріха, від 20 жовтня 1335 року, називає себе « «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», тобто «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси». Польський король Казимир III, який, як пишеться в Густинському літопису, «собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его», в 1340 році оволодів галицько-волинськими землями і, у грецькому листі до константинопольського патріарха Філофея (1370 рік), привласнив собі титул короля Ляхії і Малия Русі.

Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.

Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.

Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.

Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що і описували у своїх замітках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто - Русь, або Україна.

У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.

Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” -- “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.

Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.

Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” - прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі , у тому значення - як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...

Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини - аристократи і мужики - називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім - „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").

Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…

Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".

Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них них починалася південніше Смоленщини. Відношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії.

Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".

Висновок

Україна та українці

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя був поширений у всьому слов'янському світі (від Одера до Оки і від Західної Двіни до Балкан). Ним зазвичай позначали терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища в інших народів може слугувати германська «марка» (marcha, mark - прикордонна область) - термін, що увійшов до назви таких держав, як Данія (Dannmark - прикордонна країна данів) та Австрія (Ostmark - східна прикордонна країна, згодом Oesterreich).

Та назва, якою згодом було іменовано всю нашу країну, з'являється, вочевидь, на межі XV - XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»), що внаслідок татарської агресії з останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на межі двох світів» - у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов'янським і тюркським) світами.

Уже із середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII-ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що й назва «Русь» упродовж ХІ - ХІІІ ст.: від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу як у часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни. Наше старе ім'я поступово було узурповане сусіднім народом і використане для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу.

Така зміна хоч і була політично необхідною й, урешті, дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, проте мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Останнім часом такі негативні тенденції не лише не долаються, а, навпаки, відчутно зростають. Приміром, в україномовних текстах тих ЗМІ, що орієнтовані на Кремль, робляться спроби послідовно замінювати «російський» на «ру­ський» або взагалі ототожнювати їх (чого не було навіть за радянських часів). Чи не найяскравіший приклад - піар нового кремлівського проекту «Русский мир», особливо потужний під час приїзду Патріарха Кіріла в Україну. «Інтер» та інші телеканали перекладали цю новоязівську конструкцію тільки як «руський», а не «російський світ».

Отже, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну руської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. У такий спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу державу представити як історичне непорозуміння, без ґрунту і традиції. Очевидно, що нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості ... повертати своє загублене ім'я - Русь. З іншого боку ... вона мусить культивувати своє первісне ім'я, оточуючи його пошаною, пієтетом, та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживали найрізноманітніші назви: «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: «русини» («старожитній народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами - имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ-ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як «владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою», тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ-ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.

Навіть титул київських великих князів «всієї Русі», що з'явився під візантійським впливом, стосувався Руської землі у питомому значенні, тобто теренів Середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі від 1155 року терени «всієї Русі» окреслено так: «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса - в Турові, а Гліба - в Переяславі, а Василькові дав Поросся»). Згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та «Русь» і «русини» в етнічному поширюються на віддаленіші терени. З ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руська марка» (Marсhia Ruthenorum). А об'єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу - як Руське королівство.

Таким чином, упродовж існування Києво-Руської імперії етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до Наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. Надалі, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель у ХІV-XVІ ст. етнонім «русини» однаковою мірою вживають як мешканці руських комітатів Угорського Королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) й Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские - Подольские, Киевские и Волынские», як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 року).

Список використаних джерел і літератури

1.Уривок з книги: Олексій Братко-Кутинський. Феномен України. - К.: Вечірній Київ, 1996. - 304с. Сторінки 64-67

2. Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь (Україна, Київ 1917)

3. http://ukrainaforever.narod.ru/variaziapoxodgenna.html

4. http://uk.wikipedia.org/wiki/Русь_(назва)

Размещено на Allbest.ru