Походження та етнічний розвиток українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Походження та етнічний розвиток українців

1. Вирізнення українського народу із давньоруської етнополітичної спільноти

Отже, «український» етнографічний масив існував у складі давньоруського народу як етнополітичної спільноти ще до утворення Київської держави і зберігав особливості впродовж усього періоду її існування. Вважають, що початок формування українського народу як етнічної спільноти, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе у відносинах з іншими спільнотами, припадає на другу половину XII ст. Зменшення ролі Києва як безсумнівного політичного і культурного центру всієї держави після смерті Мстислава Володимировича (1132) був уже викликаний піднесенням нових центрів притягання. В ХІ - першій половині XII ст. формувалися локальні політичні інтереси у Полоцька і Чернігова, Новгорода і Володимира на Клязьмі, Володимира-Волинського та Перемишля (потім Галича), інших міст і земель. У цьому розриві політичної єдності етнічні причини не простежуються. Але так чи інакше політична роздробленість Київської Русі руйнувала етноконвергенційну тенденцію, що мала до цього підтримку в національно-державній свідомості, в єдності панівної у всіх землях князівської династії, єдності літературної мови і професійної культури й ідеології.

Як відомо, визначальним фактором характеру етносу і його розвитку є культура. Тобто, яка культура, такий і етнос. У культурі ж у свою чергу слід розрізняти два пласти: народний і професійний. Очевидно, джерело розвитку чи розквіту професійної культури і мистецтва становить народна культура. Остання також не є індиферентною до професійної. Але генетичний код розвитку етносу міститься в його народній культурі (традиційному способі життя та виробництва, системі духовних, естетичних і етичних цінностей, мові). Внаслідок цього в XII ст., коли відносно єдиний верхній пласт політичних структур і професійної культури зазнав кризи, основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу могли бути лише ті етнографічні масиви, які вже існували. І вони ними стали не лише в другій половині XII ст., а виявились дійсно індиферентними до всіх драматичних зигзагів історії наступних часів, живили етнотворчий процес у період іноземних плюндрувань, окупацій, вікового гноблення і роз'єднання вітчизни.

Чимало істориків, зокрема Ф. Шевченко, пов'язували початок виділення українського етносу із давньоруського народу з першою літописною згадкою про Україну під 1187 р. Видається, однак, що давній літопис, можливо, ще не надавав слову Україна значення етнотопоніма, а як етнотопонім воно поширилося значно пізніше (про це поміркуємо у параграфі про українські етноніми й етнотопоніми).

Проте незалежно від цього «українські» етнодиференційні ознаки, як це було показано вище, існували протягом багатьох століть задовго до XII ст.

На шляху розвитку український народ пройшов чимало відмінних за етнокультурним, політичним і соціально-економічним змістом етапів, кожен з яких по-своєму позначився на його історичній долі, національній свідомості, розселенні, культурі, етнічній психології, характері.

2. Український етнос в умовах кризи давньоруської державності та золотоординського поневолення

Це був період, коли на етнічний розвиток народу впливали різні за характером фактори: в умовах занепаду загальноруської єдності почала пробивати дорогу локальна удільна свідомість. На тлі розриву політичних зв'язків під впливом зростання продуктивності праці зміцнювались економічні зв'язки між групами міст і удільних земель. Уже в XII ст. склалися чотири групи давньоруських земель, які торгували між собою і мали відносно вищий ступінь інших взаємних економічних зв'язків. Перша група: Новгород, Смоленськ, Псков, Полоцьк, Вітебськ; друга - Володимир, Рязань, Устюг, Ростов, Муром, третя - Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський; четверта - Галич, Володимир-Волинський, Луцьк. Отже, українські землі (міста) хоч і не виступали у XII ст. як один регіон стосовно вищих внутрішніх економічних зв'язків, проте виявилися у двох окремих економічних районах, що з російськими і білоруськими землями мали відносно менші зв'язки.

В першій половині XIII ст. українські землі зазнали монголо-татарської навали. Вона підірвала вплив національного державного фактору на розвиток народу, його мову, культуру, свідомість, економіку, послабила позиції Галицько-Волинського князівства перед польською й угорською феодальною експансією і штовхнула українську феодальну верхівку на пошук союзу з інонаціональними державами та панівними верствами.

З огляду на людські, матеріальні та культурні втрати, яких зазнали українські міста в 1240-1241 pp., а також на занепад політичних структур, культурного життя в Україні після татарської навали, багато історичних джерел з XIII-XIV ст. не збереглося. У розпорядженні сучасного історика дуже мало документів, які б давали змогу повною мірою відтворити характер етнічних процесів, властивих для того часу. Тому в підході до висвітлення цього питання існує дуже багато поглядів. У російській історіографії поширювалась навіть думка про знищення на території сучасного Середнього Наддніпров'я давньоруського населення і перетворення на кілька століть цих земель у пустелю, яка була освоєна заново лише в XV-XVII ст. пришельцями із західних українських земель та Польщі. Найбезпардоннішим творцем і захисником такої версії був М. Погодін. Цієї думки дотримувався навіть такий видатний авторитет, як В. Ключевський. Про це дискутували М. Максимович з М. Погодіним, пізніше М. Грушевський з О. Шахматовим.

В сучасній історіографії, видається, немає прихильників версії про пустелю на Подніпров'ї. Найновіші археологічні дані категорично заперечують цю думку. І села, і міста, в тому числі зруйнований Київ, існували, піднімалися і занепадали впродовж XIII-XV ст. Необхідно додати, що орди Батия в 1240-1241 pp. підірвали державні утворення в Україні. Останні опинилися в становищі ординських данників, а Переяславське князівство взагалі перестало існувати, перейшовши у безпосереднє підпорядкування золотоординців. Руські князі випрошували у Золотої Орди ярлики на князівство. Це була принизлива залежність. Однак жодного суцільного плюндрування краю після 1240 р. не наступило. Не було ще й тих ординських спустошень, що впали на Україну з другої половини XV ст. і виходили від Кримського ханства. Народна пам'ять України відтворила стереотип татарського плюндрування і неволі саме під впливом нападів кримських орд від 1475 р. до другої половини XVIII ст.

Поширений погляд, що формування українського народу, так само, як російського і білоруського, почалося тільки в XIII-XIV ст. Б. Рибаков писав, наприклад: «Нові князівства ХІІ - початку XIII ст. становили ніби єдину сім'ю - давньоруську народність, яка розмовляла однією мовою, разом творила єдину культуру, мала низку спільних історичних завдань, мінуси феодальної роздробленості почали виявлятися не відразу». Так, усі ці явища в ХII-ХIII ст. мали місце, але вони захоплювали головно літературну мову і професійну культуру. В глибинах народної культури і мови етнічні особливості сформувалися раніше і тепер розвивалися на власній основі.

3. Український етнос у XIV - другій половині XVI ст.

Західна частина українських земель, що творила основу Галицько-Волинського князівства, в середині XIV ст. підпала під владу феодальної Польщі. З активною участю місцевих українських князів і феодалів східної Волині, Поділля, Київщини, Переяславщини і Чернігово-Сіверщини в середині XIV ст. ці землі вирвалися з прямої залежності від Золотої Орди й об'єдналися з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським. Своєрідною переломною подією у процесі переходу центральних українських земель від золотоординської залежності до складу Великого князівства стала битва у 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу), в якій литовсько-руське військо завдало поразки ординцям.

До XIV ст. на Закарпатті закріпилася влада Угорської держави.

Політичне становище різних українських земель дуже різнилося між собою. Землі під Польщею й Угорщиною опинилися на становищі окупованих, у тому числі підневільною стала українська знать і духовенство. Вже через рік після підступного захоплення влади у Львові польський король Казимір III попросив Папу Римського Бенедикта XII звільнити його від присяги зберігати за руським «старостою і народом всі їх обряди, права і звичаї». Папа доручив зробити таке звільнення від присяги краківському римо-католицькому єпископу. Іншим було становище українських земель у Великому Литовсько-руському князівстві. Тут власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Політичні переваги литовського елементу в державі випливали лише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (1316-1341), потім його син Ольгерд (1341-1377). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів. Це ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилося в культурі та побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362-1392). Останнього після тривалої боротьби змінив внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440-1455). Мовою управління, суду, культурної творчості з самого початку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції. В XIV-XV ст. у ній помітні два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною мовою відповідних територій.

Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство практично всі відомі українські історики, серед них - М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливий погляд щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави виявили автори однієї з останніх праць «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії» (К., 1990). В одному місці вони пишуть, що Велике князівство «справедливо називають Литовсько-Руською державою», оскільки 9/10 її території і населення становили східні слов'яни. Однак в іншому вони наголошують на «несприятливі обставини, що призвели до розчленування і їх приєднання до Великого князівства Литовського», тому «Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність - позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції». Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такому підході простежується намагання ототожнювати «іноземний гніт» із соціальним гнобленням, хоча це не одне і те ж. Коли говорять про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не забувають про її становий характер. Як у всіх феодальних державах, так і в Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само як білоруські чи литовські, а також інші трудові маси населення становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася держава Гедиміновичів, яка була водночас і державою Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Дубровицьких, Вишневецьких, Ружинських та інших феодальних родів і знаті. Вважати, що в XIV-XV ст. селянство могло стати носієм національної державності, - це нехтувати принципами історизму. Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав найперше поліетнічний склад тієї верстви, яка творила апарат управління і користувалася благами власної держави.

Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювало певні позитивні умови життя всього народу, зокрема у сфері освіти, мови, релігії, народного і професійного мистецтва. Як підтвердила наукова дискусія з цього питання, проведена 1988 р. у Мінську, визначення національного характеру Литовсько-Руської держави в XIV-XVI ст. має методологічне значення.»… Історичні факти свідчать про те, - наголошував професор А. Залеський, - що в XIV-XVI століттях Білорусія мала свою державність… що Велике князівство Литовське в XIV-XVI століттях було федерацією, в якій Білорусія була рівноправною частиною тієї феодальної держави… Визнання державності Білорусії в XIV-XVI століттях дасть можливість правильно витлумачити причину того розквіту культури, якого досягла Білорусія за феодального періоду». Один з учасників дискусії М. Єрмолович стверджував: немає жодного джерела, яке б засвідчило, що Литва завоювала якусь білоруську землю. «Стародавня Литвa знаходилась тоді поміж Мінськом і Новогрудком і поміж Молодечною і Слонімом, - зазначив він. - І в цьому розгадка, чому Новогрудок став столицею Великого князівства Литовського. Не Литва завоювала Новогрудок, а Новогрудок завоював сусідню Литву… Таким чином Велике князівство Литовське складалося передусім як білоруська держава». Безумовно, це перебільшення, оскільки такий погляд перебільшує значення соціального ґрунту, на якому виростає держава і ніби нехтує роллю панівних сил епохи, в цьому випадку - литовських князів.

Становище українських і білоруських земель, як і всіх народів у складі Великого князівства, змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політичної та духовної експансії, що дедалі більше відривала литовську знать від руської і робила її союзником проти руської. Тому питання про становище України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду. А це був тривалий період. Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і руських землях і до Люблінської унії пройшло понад 250 років - життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, в системі управління, розитку мови, соціальній структурі населення. За відповідними підрахунками, станом на 1300 р. населення українських земель налічувало 3200 тис. осіб, у 1400 р. - 3700 тис., 1500 р. - 4400 тис., 1550 р. - 4900 тис., 1600 р. - 5200 тис. осіб. Найбільша його частина припадала на населення, яке проживало в межах Великого князівства. Тому соціально-історичні процеси у князівстві на етнічний розвиток українців мали вирішальний вплив.

Глибоких змін зазнала система державного управління краєм, земельні відносини. Впродовж другої половини XV ст. центральна влада на чолі з великим князем закінчила поділ всієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, залежну головно від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій половині XV ст. удільних Київського, Волинського, Подільського князівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Корятовичі (потомки Корията, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, котрі зукраїнізувались, у князівській верхівці феодалів були родини, які вели свої лінії від Рюриковичів: Хотетовські, Друцькі, Заславські, Мосальські, Звенигородські, Четвертинські, Городецькі, Несвіжські, Острозькі та ін.

Неухильно посилювалося гноблення селян. Чисельні пожалування сіл і волостей, а також міст окремим великокнязівським слугам з бояр, а також неродовитих слуг, які таким способом домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із податково-земельного населення у панщизняно залежних кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишилися лише на Лівобережжі та в північній Київщині. Головними експлуататорами виступали крупні князівські руські (українські) або обрусілі литовські роди на Волині - Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовтовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гулевичів, Семашків. У Київському воєводстві до найвпливовіших панів належали боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки мала князівська родина татарського походження Глинських. У середині XVI ст. всього декілька десятків волинських магнатів виставляли 3/4 військового ополчення, решту - ще 200 дрібніших феодалів.

Вже у XVI ст. чимало з названих родин виконали прогресивну роль у захисті української національної самобутності Православної церкви, національної освіти і культури, мови. Так, найкрупніший український магнат князь Костянтин Іванович Острозький (1460-1532), котрий, крім багатьох посад, обіймав посади воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов'янської писемності. Сучасники високо цінували національну діяльність Василя-Костянтина Костянтиновича («аз Константин, наречений во святом крещении Василієм»). Видатний культурний і церковний діяч кінця XV - першої чверті XVI ст. Захарія Копистенський писав у «Палінодії…»: «Княжа Острозское Василій Константинович рожай свой зъ благословенного… поколеня проводить: преславутого Володимера… власный потомокъ: великий заступ и потіха всего народу роского; муръ железный на Украинахъ, страхь и трепетъ Татаромъ».

Велика роль в історії українського козацтва належала добре відомому українському князеві Дмитру Вишневенькому, з ім'ям якого пов'язане заснування Січі за порогами, численні переможні козацькі походи і трагічна смерть на турецькому гаку. Дослідники залишили в числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських-Микошинських. У XVI ст. саме представники української, а також білоруської знаті, незалежно від походження, очолювали боротьбу проти польського політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав населення українських і білоруських земель (Ф. Бєльський, М. Олелькович, І. Гольшанський, М. Глинський та ін.).

Отже, можна дійти висновку, що в умовах панування Великого князівства Литовського і Руського панівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно і (щонайменше) аж до часу Люблінської унії. Внаслідок цього етнонаціональна структура українців мала природний, недеформований харатер, що позитивно позначилося на розвитку культури народу.

До 1569 р. у процесі внутріетнічного розвитку українців виникла і сформувалася відносно унікальна порівняно з історією інших народів соціальна верства населення - козацтво і водночас особлива, самобутня форма національної військової сили. Найраніші згадки про участь козаків у нападах на кримсько-татарський кордон збереглися в Хроніці Судака (Крим) під 1308 р. Щоправда, поняття козаки в XVI ст. вживав польський хроніст М. Стрийковський на означення військових дружин волинських князів XII ст. (волинські козаки). Очевидно, хроніст робив некритичну термінологічну екстраполяцію з свого часу в далеке минуле. Системні ж повідомлення про існування козаків, їх життя і справи відносяться до кінця XV ст.

У 1469 р. Ян Длугош писав, що велике татарське військо, сформоване із втікачів, розбійників і вигнанців, яких татари звуть козаками, на чолі з царем Маняком вторглося на землі Польського королівства.

Перша згадка про козаків як силу, що боролася проти татар, була наведена в «Хроніці всього світу» Мартина Бєльського. У ній писалося: 1489 р.»… подоляни, русь і козаки…» під командуванням Яна Ольбрахта, сина короля Казиміра IV, двічі завдали поразки татарам на Поділлі. Зсилаючись на М. Бєльською, про це ж писав італійський хроніст О. Гваньїні, який з 1561 р. був на службі у польських королів. Стосовно початку XVI ст. (від 1503 р.) відомості про козаків, особливо черкаських, є дуже частими. В одному з великокнязівських документів під 1503 р. читаємо: «Господарь (великий князь. - С.М.)… казаль записати, што Сенко Полозович его милости речей даль, што у козаковъ Черкасскихъ побралъ».

У середині XVI ст. у Черкасах козаки становили більшість населення. Те ж було у Каневі. Очевидно, цей район Середнього Правобережжя посідав провідне місце у формуванні нового суспільного стану - козацтва. Особливості проживання черкаських козаків у першій половині XVI ст. наштовхують на думку про важливу роль ловецького промислу в житті козаків, як і в їх появі: черкаський староста Остапій Дашкевич, опікуючись над козаками, забирав у них половину здобичі, яку вони ловили влітку.

Крім раціонального господарського інтересу, на виникнення і зростання козацтва впливали напружені відносини, які від початку XVI ст. ставали все тяжчими для українських і білоруських селян. Перший Литовський статут 1529 р. як зведений кодекс права узаконював розшук і повернення залежних селян-втікачів старому панові. Другий Литовський статут 1566 р. встановлював строк розшуку втікачів до десяти років, а Третій - до 20. За цих умов селянин, що рятувався втечею від покарання свого пана, ніде, крім «дикого поля», не міг почувати себе в безпеці. Середовище, в якому опинявся селянин-втікач, впливало на нього. Внаслідок цього і дійшли до нас надто суперечливі, хоч водночас правдиві звістки про козаків як лицарів і розбійників, визволителів християнського люду з татарської неволі, та «робочих людей».

Після втечі від пана селянин окозачувався і міг вести різний спосіб життя: і як заможний господар на південних подніпровських та подільських окраїнах, і як козак, і як самотній мандрівний лицар або член ні від кого не залежної ватаги.

Водночас поява козацтва в Україні була зумовлена смертельною небезпекою, що посилилася на південній межі країни після переходу Кримського ханства у васальну залежність від Турецького султанату (1475). Відчувши могутню підтримку, кримські татари вже в останній чверті XV ст. перетворили ординські напади на Україну у своєрідний промисел. До кінця XV ст. на українські землі у складі Польщі і Литви було вчинено 41 ординський напад, у тому числі 31 - на Поділля, дев'ять - на Руське воєводство, сім - на Волинь, чотири - на Київщину, два - на Белзьке воєводство. Було розгромлено всього 12 орд. Внаслідок інших 29 нападів забрано в полон близько 220000 осіб (населення українських земель становило в 1500 р. 4400 тис. осіб). Спустошень зазнали Київ, Чернігів, Луцьк, Володимир-Волинський, Жидичин, Рівне, Туробін, Красний Став, Олеське, Львів, Городнє, Жидачів, Дрогобич, Самбір, Белз, Бар, Кам'янець.

Автор Короткого Київського літопису навів чимало подробиць про руїни і шкоди, нанесені волинським містам, селам і населенню від ординських нападів 1491, 1495, 1496 та 1497 pp. Причому в 1497 р. відбулося аж три напади. Ось уривки із літопису (в перекладі сучасною мовою): «В літо 1497 місяця марта 2 день приходили татари з турками у Волинську землю і воювали біля Крем'янця з чотириста душ полону взявши, повернулись назад. І зібрався князь Михайло Острозький із своїми людьми і дігнав їх за Полонним і побив їх всіх, і полон весь повернув і вернувся з похвалою у вітчизну свою, благодарні пісні Богу воспіваючи, який рукою полонених спас і побив чада агарянські. Того ж літа прийшли татари перекопські і полонили численний полон в Олевській волості і в Мозирській, і відігнав їх князь Михайло, а князь Костянтин Острозький з дворянами великого князя на другій неділі в суботу по Великодні у землі Брацлавській на Сороці-ріці на Кошиловських селищах, а інших вище Уми-ріки у могили Пєтухових побив їх всіх до кінця, а полон весь відполонив: вбили царевича Акманлу і улана Мамищю Бірю Уланового сина, а всіх їх убито триста і сорок, а наших один чоловік і той із простих. Се вже друге знамення господь Бог сотворив, дарувавши православним перемогу за один рік…»

На жаль, випадки розгрому орд не були частими. У XVI ст. відбулося 69 ординських нападів упродовж 63 років: на Поділля - 23, Руське воєводство - 17, Волинь - 18. Спустошень зазнавали також Київщина і Белзьке воєводство. Було вбито і забрано в полон понад 353 000 осіб.

Виникнення козацтва в часі збігається з активізацією татарських спустошень в останній чверті XV ст. Не було б «азійського» Кримського ханства за південними обріями України, не було б і того природно-історичного середовища у вигляді багатого, але пустого дніпровського Низу, де козацтво створило військову республіку. І Литовсько-Руська держава, і Річ Посполита виявились нездатними ефективно захищати Україну від татарських орд. Тому й виникла збройна національна сила - козацтво. У другій половині XVI - першій половині XVII ст. зовнішнім фактором, що зумовлював становлення і розвиток козацького стану, стала боротьба проти гніту польських феодалів і католицької експансії.

За соціально-історичною суттю козацтво належить до феодальної верстви суспільства. Водночас воно протистояло феодальним класам і станам: поміщикам, кріпосним селянам, лихварям. Соціальна й економічна природа козацтва була налаштована на вільне сільськогосподарське виробництво, вільне підприємництво, торгівлю, а військово-політична організація втілювала засади демократії.

В XIV-XVI ст. розвивалися також всі інші стани українського феодального суспільства: духовенство, шляхта, міщани з їх чисельними соціально-етнічними підгрупами. На розвитку міст позитивно позначалося запровадження в багатьох з них магдебурзького права (Київ, Володимир, Сянок, Берестя, Львів, Кам'янка, Дубно, Житомир, Вінниця, Ратне, Луцьк, Ковель, Брацлав, Черкаси, Васильків, Овруч та ін., на Лівобережжі - Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський, Полтава).

Всі сфери державного і суспільного життя послуговувались староукраїнською мовою, а в межах всього Великого князівства - близькою до неї старобілоруською мовою. Це створювало сприятливі умови для розвитку національної культури, сприяло вдосконаленню української літературної мови. Однак в різний час і в різних соціальних сферах літературна мова в Україні не була єдиною. Водночас із літературною діловою мовою місцевих законодавчих актів та діловедення у галузі полемічної, іншої церковної літератури продовжувала вживатися церковнослов'янська. Такою, наприклад, була мова церковного діяча Григорія Цимблака (бл. 1364-1420), уродженця Болгарії, діяча Болгарії, Сербії, України, Білорусі, Румунії і Молдови. Такою ж мовою писали церковні письменники Ісайя Кам'янчатин, Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський та інші, хоч їх церковнослов'янщина і лексикою, і морфологією була наближеніша до народнорозмовної.

У творах світського призначення, зокрема в українській переробці «Сказанія о Мамаєвом побоїще», виконаній невідомим автором у XV чи XVI ст., простежується цілком чітка українська мова: «Сам той Мамай, еще барзо научен от диявола, умислив пойти на Руськую землю, мовячи: «їж я всю землю Руськую барзєй, ніж Батий, спустошу, тілько які ліпшиі, милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми татарами жити»… Собрав барзо велике войсько татар, обіцюючи їм великиї багатства руські, перевезеся через ріку Волгу, не кажучи своїм і хліба пахати, але на руський хліб до ситості всім надіятися. Дошов устія ріки Вороняти і розпустив свою облаву».

Головний висновок про цей етап етнічного розвитку українців у XIV-XVI ст. до Люблінської унії полягає в тому, що загалом у сфері соціальній, культурній, політичній, у сфері національної свідомості, яка виросла на грунті антитатарської і антипольської боротьби, народ зробив важливий поступ уперед.

Водночас збройна і кривава боротьба із турецько-татарськими завойовниками майже щороку забирала від українського етносу найкращий цвіт: найволелюбніших і найвідважніших, сильних і свідомих юнаків, найвродливіших, чорнобрових і русокосих дівчат. Більшість із них гинула у хвилях Чорного моря чи в герці з татарами і ще рідше хтось із полонянок повертався в рідне гніздо. У світлі сучасної генної теорії треба визнати, що український народ з року в рік зазнавав непоправних біологічних втрат. На жаль, так було і в наступні періоди його історії.

український етнос державність поневолення

4. Національне відродження другої половини XVI - першої половини XVII ст. і етнічний розвиток українців

Цей етап охоплює період від Люблінської унії 1569 р. до національно-визвольної війни середини XVII ст., коли було створено українську державність. Це надзвичайно важливий етап, упродовж якого основний масив українських земель (за винятком Закарпаття, що в XVI ст. підпало під владу Трансільванії і Австрії, Північної Буковини, яка разом із Молдавським князівством опинилася під владою султанської Туреччини, Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Російської держави, та Слобожанщини, яка освоювалася вихідцями з України) опинився у складі однієї держави - Речі Посполитої. Більш тяжкі форми феодальної експлуатації, властиві раніше західним українським землям, поширювалися на Волинь, Східне Поділля, Київщину, Лівобережжя. Поряд з феодальною верхівкою українського походження з'явилися крупні магнати з польських родин, котрим король надавав величезні масиви так званих вільних земель.

На етносоціальний розвиток українського народу в цей час найнегативніше вплинула зміна національної свідомості елітних верств.

У феодальну добу, коли саме клас феодалів міг виконувати роль гегемона і суверена народу, цей клас зрадив свою національність, релігію і перебіг у лоно польської панівної верхівки. Із 153 великопанських українських родів, конфесійну приналежність яких з кінця XVI до середини XVII ст. простежив Олег Мальчевський, 28, у тому числі 12 родів, повністю перейшли на римо-католицизм. Ще 13 стали протестантськими. Деякі родини - Бокії, Тризни, Велігірські - прийняли унійний обряд. Одним з перших українських панів римським католиком ще у 1595 р. став Костянтин Вишневецький. Останній з цього роду православний князь Ярема став католиком у 1634 р. До 1620 р. серед православних вельмож не було жодного зі Збаразьких, Сангушків, Ружинських, Корецьких. В аріанство перейшли Чапличі, Торські, Бабінські, Горностаї, Мишки-Холевські, Немирічі, Ободенські та ін. Серед найбільших православних панів до 1648 р. ще були Киселі, Бжозовські, князі Четвертинські. В католицизм перебігли вельможі Крошинські, Чарторийські, Козики, Гулєвичі, Ходкевичі, Овлочинські, Журавницькі, Малинські, Яловицькі та інші роди. Навернуті на католицизм пани засновували католицькі монастирі, костьоли, запозичували польські імена, культуру, мову.

Часто вже представники другого покоління панів після часів Люблінської унії стали активними поборниками католицизму. Це Самуїл Корецький, Януш Острозький, Януш Заславський. Знаменита дочка українського князя Олександра Костянтиновича Острозького Ганна-Алоїза Ходкевич у 1636 р. через 33 роки після смерті батька перенесла його прах із Православної церкви у побудований нею католицький костьол. Видозмінена магнатерія швидко обростала такими ж перехідцями з дрібної української шляхти. Результативним був засіб окатоличення через змішані шлюби. Внаслідок цього деформувалася природна етносоціальна структура народу, перед ним виникла загроза денаціоналізації. Патріотично налаштовані ідеологи українського народу глибоко усвідомлювали шкоду, якої завдавала зрада національної еліти. Публіцист Мелетій Смотрицький звертався з цього приводу до знаті:»… Скільки, скажіть, залишилось шляхетських родів на нашій стороні? За десять літ їх не стало тисячами, а після вашої смерті їх не стане ще більше. І може бути, що ще при житті нашому діти ваші вже не будуть вашими».

На щастя, втеча національної аристократії була компенсована новою суспільною верствою - козацтвом, котре стало в авангарді національного духовного життя, виступило на захист національної традиції, релігії й освіти, очолило визвольну боротьбу народу.

Духовна польська експансія не обмежувалася українською національною елітою, яку вона завойовувала прямим перетягненням до католицизму. Висувалися також завдання інкорпорувати в Польщу українські та білоруські низи. З цією метою було активно підтримано давню ідею - унію Православної церкви з Католицькою. Православний клір мав визнати за вищу церковну владу і авторитет Папи Римського, прийняти певні догми католицизму (про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога Сина, про чистилище, про непорочне зачаття Діви-Марії, деякі інші), але залишити східну обрядову форму релігії. Формально акт унії був проголошений частиною учасників Брестського церковного собору 1596 р. В Україні розпочалася безкомпромісна ідейна війна, що точилася на всій території аж до Лівобережжя. Особливий опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська єпархії перейшли на греко-католицизм лише в 1700 p., Луцька - 1702 р. «Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, - писав через 300 літ після Брестського собору Іван Франко, - Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу… дала життя надзвичайно цікавій полемічній літературі, та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів взаємним недовір'ям і нетерпимістю, і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні «руїну», а Польщі - зародок політичного занепаду». Проте вона не виправдала надій польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення «південноросів», а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Після третього поділу Польщі, коли все Правобережжя і Волинь ввійшли до складу Росії, унія на згаданих територіях була значною мірою насильно ліквідована, і православ'я наново відновило свої позиції. Унія залишилась існувати на Закарпатті та в Галичині, що за першим поділом Польщі 1772 р. відійшла до Австрії; в 1774 р. до Австрії була приєднана Північна Буковина, українське населення якої сповідувало православ'я.

Дискусія про запровадження унії в Україні, її значення в історичній науці триває й досі. Українська наукова і громадська думка з «православного» боку майже одностайно оцінювала її негативно. Загальновідоме ставлення до уніатства Т. Шевченка. З «греко-католицького» боку ставлення до унії теж не було однозначним, - це особливо яскраво виявилося під час відзначення її 300-річного ювілею в Галичині та Львові 1896 р. Нині окремі історики пояснюють причину прийняття унії українськими церковними ієрархами тим, що в третій половині XVI ст. католицизм за ідеями і соціальною суттю мав прогресивне значення і порівняно з православ'ям був своєрідним протестантизмом. На I конгресі міжнародної асоціації україністів, який відбувався в серпні-вересні 1990 р. у Києві, таку думку відстоював професор Гарвардського університету Борис Гудзяк.

І все ж те, що більшість українських земель опинилася в складі однієї держави - Речі Посполитої - для етнічного розвитку українців мало позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічних зв'язків між ними, внутрішніх міграцій, поширенню визвольних ідей. Водночас цей фактор створював широку загальнонаціональну основу визвольної боротьби, втягуючи в неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські маси і духовенство. Головне вістря національно-визвольного руху на цьому етапі було спрямоване проти польського панування. Народні збройні виступи мали класовий, антифеодальний характер, їх цілі захоплювали народні маси України, збуджували національну свідомість, посилювали почуття спільності історичної долі народу. Селянсько-козацькі повстання здебільшого, починаючи від повстань під проводом К. Косинського і С. Наливайка в 90-х роках XVI ст. і закінчуючи повстаннями 20-30-х років XVII ст. (під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича, Павлюка, Якова Острянина), охоплювали широкі простори України.

Українському народові доводилось і далі вести війну проти ординських нападів. За підрахунками польського дослідника М. Горна, з 1605 до 1633 pp. на територію Руського і Белзького воєводств було здійснено 27 набігів - у середньому один кожного року. Жертвами їх стало близько 130 тис. чол. Усього ж в Україні впродовж першої половини XVII ст. полонено близько 300 тис. осіб. Ось як передається в народній пісні трагедія, якої зазнавала Україна від ординських набігів:

У битвах за національну свободу міцніла і розвивалася Запорозька Січ. Козацька Республіка Запорозька Січ - унікальна форма військової організації народу в світовій історії, це особлива форма зародження національної державності. Найвідчутніше національно-державні риси запорозького козацтва виявилися під час гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Під захистом козацького гетьмана 1615 р. у Києві було засноване братство, яке заклало школу, що згодом стала колегією на зразок європейських університетів. У 1620 р. за прямою участю П. Сагайдачного відновлено православну ієрархію в Україні. У знаменитій битві під Хотином восени 1621 р. 41-тисячна козацько-селянська армія Петра Конашевича-Сагайдачного виступила на стороні Польщі проти Туреччини не просто як підпорядкована королю збройна сила, а як союзниця польської армії.

Запорозьке козацтво було дітищем усього українського народу. Достатньо сказати, що славетний засновник Запорозької Січі на Малій Хортиці був кременецький і вишневецький князь із Волині Дмитро Вишневецький, а легендарний Северин Наливайко народився в Гусятині (нині Тернопільська область), гетьман П. Сагайдачний родом із с. Кульчиці (нині Самбірський район на Львівщині), Богдан Хмельницький навчався у Львові.

Велика роль у розвитку загальноукраїнської культури належала на цьому етапі вихідцям із західноукраїнських земель - Іванові Вишенському (родом із Судової Вишні на Львівщині), Єлисею Плетенецькому (син шляхтича з-під Золочева, нині Львівської області), котрий став архімандритом Печерського монастиря й обіймав цю посаду 25 років - до 1624 р. Є. Плетенецький заснував у Києві велику друкарню, що стала важливим осередком культури. З Галичини походив Іов Борецький (народився в с. Бірча біля Перемишля), київський митрополит, а також автор видатної наукової праці «Лексіконь славенороский и именъ толкование» (1627) Памво Беринда. Його «Лексикон» чи не найбагатше писемне джерело першої половини XVII ст. для вивчення тогочасної української мови, зокрема живої народної. «Лексикон» подає переклад церковнослов'янської мови українською. З Галичини походять Захарій Копистенський, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній.

Незважаючи на тяжкі умови іноземного панування, досягла значного розвитку народна освіта. В 1578 р. першу школу вищого ступеня - греко-слов'яно-латинську колегію - засновано в Острозі князем К. Острозьким. У школі вивчалися «сім мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, логіка, арифметика, музика, астрономія. У Львові 1585 р. була створена друга в Україні школа вищого типу. За статутом Львівської школи діяла також братська школа у Луцьку. З початку 30-х років XVII ст. Київську братсько-лаврську школу (гімназіон) названо Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. - академією. Братські школи існували в Рогатині, Бресті, Перемишлі, Городку, Комарні, Більську. Протестантські школи були союзниками православ'я проти наступу католицизму й існували в Попівцях поблизу Кам'янця, у Крилові на межі Холмської землі, в Кисилині, Гощі й Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі. Києво-Могилянській академії підпорядковувались школи у Вінниці, Гощі, Кременці.

Україна на той час мала багато освічених людей, котрі закінчили західноєвропейські університети. Лише в XV-XVI ст. у Краківському університеті дістали освіту 800 українців. Вихідці з України навчалися в Празькому університеті, Сорбонні, Гейдельберзькому, Віттенберзькому, Ляйпцігському, Лейденському університетах, університетах Болоньї та Падуї в Італії. Цей етап розвитку українського народу характерний активним процесом розширення і складання сучасної етнічної території, що особливо виявилось у заселенні українцями (за дозволом російського уряду) Слобідської України, в просуванні українського етносу всупереч турецько-татарській агресії у південні степи.

Чимала кількість писемних джерел, у тому числі створених іноземцями, дають підстави вважати: на цьому етапі склалися і всебічно виявили себе «класичні» етнографічні риси українського народу, що повно і широко були вивчені етнографічною наукою в ХІХ - на початку XX ст. У другій половині XVI - першій половині XVIII ст. чітко викреслювався той етнографічний поділ України, який не втратив значення дотепер. За Густинським літописом, створеним, щонайпевніше, у 20-х роках XVII ст., вирізнялися такі землі, як Волинь, Поділля, Україна, Підгір'я. Вишенський називав також Покуття. Мініатюри «Учительного Євангелія» дають змогу відтворити українські сільськогосподарські знаряддя: колісний плуг, коси, ціпи, лопати, спосіб будівництва двокамерних приміщень та ін.

Тут подана характеристика селянського чоловічого одягу, що складається зі свити, шапки й шароварів. З «Літопису Самовидця», з численних зображальних джерел дізнаємося про таку ознаку зовнішнього виду українського козака і повстанця часів національно-визвольної війни, як вуса. Коли хтось із міщан, серед яких поширеним був звичай носити бороди, вирішував пристати до війська Богдана Хмельницького, то мусив поголити бороду і залишити лише вуса. Про козаків, які брили бороди і хизувалися вусами, писав Павло Алепський. Автор зазначав побожність і благочестя українців, відсутність у їх церквах місць для сидіння, молитовний спів, у якому беруть участь жінки і діти, загальну грамотність чоловіків, жінок і дітей, у тому числі сиріт, особливості церковної архітектури й убранства храмів. Він описав побутування в Україні підсічно-вогневої системи землеробства, розвинутого тваринництва, городництва і садівництва, льонарства, водяних млинів, продукування пива з ячменю, горілки з жита та вина, багато інших цікавих етнографічних рис. Гі де Боплан розповідав про традиційну козацьку їжу - кашу і борщ. Скурпульозні в нього описи різних народних звичаїв і обрядів, працелюбність і хазяйновитість українців. «У цьому краї, - писав Гі де Боплан в «Описі України», - усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках».

Той же Гі де Боплан подав чимало подробиць з українських весільних звичаїв, про прикрашення дівчатами голови вінками із квітів, про звичай обливання дівчат водою у великодній понеділок і хлопців - у великодній вівторок, про дарування дівчиною вишитої хустини хлопцеві, про крашения яєць на Великдень. І. Вишенський неодноразово згадував про традиційні страви борщ і поливку, купальські обряди. Польський і український автор XVI ст. С. Клюкович у праці «Roxolania» дав відомості про голосіння в Галичині. До наших днів дійшли форми вітань XVI-XVIII ст. «Помагай Біг», «Христос воскрес», «Слава! Слава!». Майже всі іноземці, котрі мали нагоду спостерігати за життям козаків і Запорозької Січі зокрема, зазначали демократизм їх громадського укладу. Наголошувалося на головних рисах характеру українців - волелюбності, почутті побратимства, невибагливості до умов життя, кмітливості й гуморі, пісенності, відвазі та ін.

XVI - перша половина XVII ст. були періодом видатних досягнень української професійної культури. Характеристичні риси виробилися в українському містобудуванні, оборонній і культовій архітектурі. В центрі міста зводилися ратуші з дзвіницями, а навколо них споруджували будинки міської буржуазії. Прикладом такого ансамблю є площа Ринок у Львові. В культовій архітектурі поширеними стали храми тридільного і п'ятидільногр типу, що розвивали давньоруські традиції, але в способі будівництва, формах екстер'єру й оздобленні перебували в органічній єдності з європейськими архітектурними стилями ренесансу і бароко. Для іконопису властивими стали реалістичні мотиви. В побуті панівних верств все більше уваги приділялося творам світського живопису, зокрема світському портрету. Був також поширений за манерою відображення і тематикою народний живопис, що виявився в церковному малярстві, зображенні народних образів козака Мамая, народних музик, обрядів.

Для музичної культури характерною особливістю став хоровий спів, що формувався при братських школах в Острозі, Києві й інших містах.

Від того часу, коли Іван Федоров надрукував у Львові «Апостол» (1574), поширювалось книгодрукування в Україні. На зламі XVI-XVII ст. тут було 17 друкарень, що видавали книги церковнослов'янською й українською мовами. Друкарні діяли при монастирях і братських школах. У 1591 р. при Львівському братстві видано греко-слов'янську граматику. З першої половини XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні належить Києво-Печерському монастиреві. Книги видавалися в Дермані, Острозі, Луцьку. Школи при братствах характеризувалися демократичними статутами, згідно з якими учні цінувалися не за походженням, а за здібністю, ставленням до навчання. Діяльність багатьох освітніх закладів сприяла поширенню освіти серед широких народних мас.

Повстання під проводом Б. Хмельницького і національно-визвольна війна середини XVII ст. засвідчували, що в історичному розвитку України настав новий етап. Народ піднявся до усвідомлення необхідності завоювання національної свободи в усій цілісності й утворення національної держави. У цьому полягала основна стратегічна мета національно-визвольної війни. Але мета не була досягнута. Вирвати Україну з-під гніту феодальної Речі Посполитої самому українському народові, його збройним силам і керівництву не вдалося.

За цих умов Б. Хмельницький звернув свої погляди на Росію, сподіваючись на її допомогу. Однак царський уряд виношував свої плани щодо України. Внаслідок рішення Переяславської ради у січні 1654 р. виявилися не чим іншим, як переходом України з-під польської залежності під «високу государеву руку».

Размещено на Allbest.ru