Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Вступ

2. Життєвий шлях Джеймса Мейса

3. Комісія з розслідування українського Голодомору в конгресі США

4. Шлях до України

5. Публіцистика Джеймса Мейса на сторінках газети «День»

6. Висновок

7. Список використаних джерел

1. Вступ

Український Голодомор був складником багатоходової превентивної каральної операції, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження становило загрозу єдності і самому існуванню радянської імперії. У ході цієї операції із допомогою штучно організованого голоду було завдано нищівного удару по українському селянству з метою фізично знищити питому частину нації, а отже, підірвати її визвольний потенціал.

Досить часто стверджують, що український Голодомор не мав виключно українського національного виміру, а отже, не є злочином геноциду, оскільки від голоду гинули не лише українці, а й представники національних меншин, які на той час жили в Україні.

Одна зі специфічних рис українського Голодомору зумовлена тим, що в перебігу історичного розвитку в деяких регіонах України відбулося вкраплення в тіло української нації національних меншин. Тому під час Голодомору, крім українців, справді гинули і представники національних меншин України. Вони також стали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду було спрямовано не проти них, а проти української нації. Голодомор планувався і здійснювався як один з етапів спецоперації проти української нації як такої, оскільки саме вона, а не національні меншини, виступає суб'єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати право на самовизначення шляхом виходу з СРСР і утвердження незалежної держави.

Незважаючи на те, що в Україні існує ухвалений парламентом у 2006 році Закон «Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», який визнає Голодомор геноцидом та міжнародне визнання геноциду українського народу, навколо цього питання досі точаться суперечки.

23 червня 2008 року англійська газета «Таймс» зауважила в редакційній статті: «Ще 1946 року Джордж Оруелл із гіркотою писав про «туман брехні й дезiнформації навколо такої теми, як голод в Україні». Цей туман не розсіявся й сьогодні - навіть після падіння комунізму». Так, світ в ході широкої просвітницької кампанії, дізнавався про те, що трапилося з Україною 79 років тому. А українське суспільство в своїй основній масі почало усвідомлювати те, що сталося на початку 30 х рр.

Тому, що зараз знаємо про голодомор в Україні ми і світ слід завдячити науковцям, котрі присвятили своє життя дослідженню цієї проблеми. Саме завдяки праці американського історика, політолога, дослідника Джеймса Ернеста Мейса світ дізнався про Голодомор в Україні.

2. Життєвий шлях Джеймса Мейса

Джеймс Мейс народився в лютому 1952 року в містечку Мускогі в Оклахомі. Предки його походили з племені черокі, яке американський уряд примусив 1835 року переселитися в Оклахому з Північної Кароліни і Джорджії. Батько працював стрілочником. Ні він, ні мати Джіма не закінчили середньої школи. Але батьки прагнули дати синові університетську освіту, тому що бачили, як той тягнеться до знань.

Джеймс Мейс фізично жив у двох епохах. Більшу частину відведеного йому віку - в Америці, де народився, здобув блискучу освіту, став видатним дослідником і громадським діячем, пережив свій зоряний час і зазнав прикрої невдачі. А останні понад десять років - в Україні, яку безкорисливо любив, хоча, якщо по правді, без взаємності.

Ці дві віхи життя Мейса були лише тлом, на якому розгорталася його діяльність дослідника історії України, про існування котрої він дізнався лише в дорослому віці.

В Оклахомському університеті Джім здобув 1973 року ступінь бакалавра історії, після чого перейшов до Мічиганського університету, щоб спеціалізуватися на русистиці. Як американець, у жилах якого текла кров черокі, він не міг забути трагедії, що пережив його народ у першій половині ХІХ століття. Відкриття на його землях покладів «диявольського металу» і спричинена цим золота лихоманка прискорили примусове переселення. Тоді, в супроводі солдатів, озброєних блідолицих народних ополченців, черокі пройшли «Дорогою сліз» з південно-східних штатів на Захід, умираючи від голоду й хвороб. На страдницькому шляху завдовжки 800 миль загинули тисячі виселенців. До штату Оклахома, де народився Джеймс Мейс, дісталися лише вісім тисяч його кревних предків. Його вразить трагедія велетенського масштабу, що майже через століття спіткала інший народ. З вуст свого наукового керівника - професора історії Романа Шпорлюка він почує драматичну розповідь про Великий голод в Україні, жертвами якого стали мільйони селян.

Під впливом професора взявся за вивчення історії України. У 1978 році здобув диплом магістра гуманітарних наук, що відкривало шлях до науково-дослідної роботи. Коли надійшов час обирати тему дисертації, зупинився на українському націонал-комунізмі. В УРСР ця тема вважалася напівзабороненою хоча б тому, що націонал-комуністи не були реабілітовані після ХХ з'їзду КПРС.

У 1981 році Дж. Мейс захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історії по темі «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні. 1918- 1933». Дисертація була опублікована і ввела молодого дослідника в коло визначних фахівців з історії СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

Саме в цей час громадсько-політичні організації, які заснували фінансовий фонд для розвитку українознавчих досліджень в одному з найавторитетніших американських університетів - Гарвардському, запропонували Омеляну Пріцаку розпочати науковий проект, пов'язаний з голодом 1932-1933 рр. Пріцак був орієнталістом світового масштабу та директором-організатором Інституту українських студій в Гарварді. Він зробив правильний хід: звернувся до 63-річного професора Стенфордського університету, англійця за походженням Роберта Конквеста. Це був фахівець у галузі довоєнної історії Радянського Союзу й одночасно - талановитий літератор. Саме він міг яскраво і в доступній формі розповісти про українську трагедію. Розголос від книги на цю тему мав бути якнайбільшим, тому що попередня книга Р. Конквеста «Великий терор» стала науковим бестселером і розійшлася по світу в багатьох перекладах.

Проте існувала одна істотна перешкода: Р. Конквест не знав ні української мови, ні джерел з історії радянської України. Тому О. Пріцак поїхав в Мічиганський університет і зробив Мейсу спокусливу пропозицію: перейти до них і працювати разом з Конквестом над джерелами, пов'язаними з голодом 1932-1933 рр. Радянологів і дослідників російської проблеми в Америці завжди було хоч греблю гати, а він виявився єдиним етнічним американцем, заглибленим у вивчення української тематики. Омелян Пріцак розумів: для здійснення гарвардського проекту потрібен компетентний дослідник без українського етнічного коріння, якого не можна було б запідозрити в упередженості.

Мейс пропозицію прийняв і став із 1981 року помічником Конквеста. В 1984 році рукопис книги «Жнива скорботи» з підзаголовком «Радянська колективізація й терор голодом» було завершено, і автор пустив його на обговорення в українських громадах. Через два роки книга вийшла в світ одночасно англійською, українською і російською мовами. У передмові до англійського видання Конквест висловив подяку докторові Дж. Мейсу «за співпрацю і значний доробок у дослідженні та детальному обговоренні рукопису». Співпрацю слід було розуміти буквально, хоча ні Конквест, ні пізніше Мейс не порушували цієї теми.

Коли праця над рукописом Конквеста завершилася, Мейсу запропонували продовжити в рамках гарвардського проекту роботу над джерелами по голоду 1932-1933 рр. в Україні. Впродовж 1984-1985 рр. він організовував в Гарвардському університеті роботу за програмою «Усна історія українського голоду 1932-1933 рр.». Усна історія тоді ставала популярним напрямом досліджень в американських університетах. Уже існувала методика опитувань, яка мінімізувала суб'єктивізм свідчень. На допомогу Мейсу дали здібного аспіранта Леоніда Гереца, який записав на магнітофон понад півсотні свідчень людей, що вижили під час Голодомору й після війни опинилися в США.

3. Комісія з розслідування українського Голодомору в конгресі США

голодомор мейс американський історик

У зв'язку з 50-ю річницею голоду 1932-1933 рр. організації американської діаспори приділили багато зусиль лобіюванню законопроекту про створення парламентської комісії з розслідування цієї трагедії. Законопроект порівняно легко пройшов через сенат, але застряг у палаті представників.

В заключний день роботи Конгресу 98-го скликання сенатор Білл Бредлі використав останній шанс для перетворення законопроекту на закон. Він «причепив» поправку з витратами на діяльність цієї парламентської комісії до фінансової резолюції (тобто закону про державний бюджет). Щоб відкинути цю поправку, треба було пройти через процедуру обговорення обома палатами, тобто подовжити роботу Конгресу. Цього ніхто не бажав, і 12 жовтня 1984 року Рональд Рейган підписав схвалену Конгресом фінансову резолюцію на 1985 бюджетний рік. Разом з нею прослизнув лобійований українськими організаціями закон. Так у Конгресі народилася комісія, покликана, як вказувалося в законі, «здійснити вивчення українського голоду 1932-1933 рр., щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американського громадськістю радянської системи».

Бюджетний рік починався з липня 1985 року, але комісію створювати не поспішали. Лише на початку 1986 року за допомогою керівників Гарвардського університету визначилася робоча група комісії, яка повинна була дослідити поставлену проблему. Вона складалася з шести українознавців на чолі з виконавчим директором Дж. Мейсом.

Мейс побудував роботу комісії цілком просто. Маючи 57 вже записаних інтерв'ю, він викликав у Вашингтон свідків, які розповідали про те, що трапилося в Україні. Одночасно робоча група працювала над звітом комісії.

Всесвітній розголос від книги Р. Конквеста, діяльність комісії з розслідування українського голоду в Конгресі США й початок радикальної лібералізації радянського режиму в ході горбачовської «перебудови» змусили В. Щербицького офіційно визнати 25 грудня 1987 року факт голоду. Тим часом Мейс опублікував проміжний звіт своєї комісії і 30 березня 1988 року надіслав його в посольство СРСР у Вашингтоні. Цей матеріал одержав МЗС УРСР, і з супровідним листом заступника міністра А. Зленка його передали в Інститут історії АН УРСР, де вже почалося дослідження голоду 1932-1933 рр. на архівних джерелах.

У квітні 1988 року остаточний текст звіту був переданий Конгресу, а в липні - надрукований окремою книгою в державній типографії Вашингтона. Конгрес схвалив його й подовжив діяльність комісії на два роки, щоб завершити збір та опрацювання свідчень. 5 вересня цього ж року примірник звіту, як засвідчує штамп на ньому, потрапив в ЦК Компартії України.

Надсилаючи в радянське посольство проміжний звіт комісії в березні 1988 року, Дж. Мейс висловив бажання приїхати в Україну. Але тоді він не зміг одержати візу. Через півтора-два роки ситуація в республіці радикально змінилася. Київська партійно-радянська верхівка стала розглядати можливість звільнення від кремлівського опікування. Інформація про голод 1932- 1933 рр. ставала за цих умов важливим додатковим аргументом на користь такого політичного кроку. І в грудні 1989 року несподівано для Мейса його запросили в Україну. Одночасно в січні 1990 року ЦК Компартії України позитивно розглянув питання про публікацію матеріалів про голод з партійних архівів.

Мейс разом із мінімальним штатом працівників зробив майже неможливе. Звіт цієї комісії, написаний переважно ним самим і схвалений законодавцями з Капітолійського пагорба, що входили до її складу, містив ключовий висновок: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили ґеноцид проти українців у 1932-1933 роках». Про його об'єктивність свідчить інший важливий висновок: «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод, проте не зробив жодних кроків, які могли б поліпшити ситуацію. Натомість одразу після Голоду, в листопаді 1933 року, адміністрація США пішла на дипломатичне визнання радянського уряду».

Так було покладено початок міжнародному визнанню історичної правди. Це змусить керівництво Компартії України змінити ортодоксальну позицію, а також спонукатиме українських істориків, хоча й обачливо, стати на науковий шлях. А підготовлений на завершення гарвардського проекту за спеціальною постановою тритомник свідчень емігрантів з України, які пережили Голодомор, у людських долях відтворив анатомію злочину сталінського режиму.

Здавалося б, тепер перед науковцем-дослідником і громадським діячем мали відкритися широкі перспективи. Та все обернулося інакше. Маститі радянологи ще раніше силкувалися спростувати «ревізініоністську» концепцію Мейса і Конквеста. Їхнє русофільство та прагматичне прагнення зберегти за собою доступ до архівів СРСР неминуче оберталися українофобією, яка має глибоке коріння у західному суспільстві на ґрунті міфу про антисемітизм українців. Тепер доходило до того, що деякі представники академічного світу, в унісон із п'ятою колоною Кремля - комуністами, звинувачували Джеймса Мейса в тому, що той бере під захист «нацистських колаборантів». Відтак перед ним зачинилися двері університетських та інших науково-дослідних центрів.

4. Шлях до України

Восени 1990 року комісія з розслідування українського голоду 1932-1933 рр. завершила свою діяльність, і перед Дж. Мейсом постала проблема працевлаштування. Він мав домовленість з Гарріманівським інститутом при Колумбійському університеті про надання йому річної стипендії для вивчення національностей в Сибіру. Коли прибув в Нью-Йорк, йому сказали, що стипендія урізана до одного семестру.

1991 року впливові в Іллінойсі українські організації натиснули на керівників місцевого університету, щоб його працевлаштували. Університету пообіцяли пожертвування в мільйон доларів, якщо Мейс одержить кафедру. Однак русисти стали стіною, і все обмежилося річною програмою україністики.

Весь 1992 рік Мейс безрезультатно опитував американські навчальні заклади, чи не потрібен їм фахівець з російської і східноєвропейської історії (україністика не була постійним предметом). Вдалося знайти лише тимчасову роботу консультанта в Американському єврейському комітеті. Розладналося сімейне життя.

У серпні 1993 року він приїхав в Київ на запрошення організаторів II Міжнародного конгресу україністів. Довелось орендувати квартиру, і від заощаджень нічого не залишилося. Почав шукати роботу в Києві. Йому порадили звернутися до керівника-організатора Інституту політичних і етнонаціональних проблем НАН України І. Кураса. Так відомий в усьому світі антикомуніст Дж. Мейс почав працювати науковим працівником-спостерігачем в інституті, який нещодавно був філією Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Статус працівника-спостерігача Іван Федорович Курас винайшов для того, щоб обійти процедуру затвердження на посаді керівництвом Академії наук.

В інституті Дж. Мейс працював три роки, а потім знайшов інші місця постійної роботи, які стали поглинати весь робочий день - професора політології в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» та консультанта в газеті «День». Газета стала для нього основною роботою, що давала кошти на життя, і трибуною. Він мав в ній свою колонку й був редактором-стилістом англомовної версії.

Як для людини пересічної чи з невеликим хистом таку біографію можна було б вважати більш ніж пристойною. Та для концептуально мислячої особистості масштабу доктора Мейса то був певний інтелектуальний присмерк, в якому винен не він, а обставини життя, що склалися для нього в Україні. Зоряний час - подібний до того, який він пережив в Америці, так і не засяє для нього на берегах Дніпра.

Влада не піддавала Мейса, як це було в радянські часи, анафемі, однак і не шанувала належно. 50-річний ювілей дослідника пройшов у київському Будинку вчителя більш ніж скромно, хоча він отримав привітання від Леоніда Кучми - набір фраз із побажаннями здоров'я і нових успіхів. За життя він отримав одну-єдину відзнаку - Першого лицаряУкраїни, якою його вшанувала організація «Жіноча громада».

Та не задля слави Мейс працював з американською методичністю: писав полемічні наукові статті, в яких доводив українським дослідникам, що в злочині, скоєному сталінським режимом, вони перебільшують роль економічного чинника і недооцінюють головного - національного. Як визнаний у світі провідний експерт з Голодомору, до того ж англомовний, Мейс був головним речником України на міжнародній арені. 2003 року, вже тяжко хворий, він здійснив поїздки до США (виступав у штаб-квартирі ООН, на міжнародних конференціях у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в Міжнародному торговельному центрі ім. Рональда Рейгана у Вашингтоні), до Франції, де виступав у Сорбонні, до Італії, де взяв участь у міжнародному симпозіумі в м.Віченца. Історики, присутні на цих форумах, відзначали, що Мейс незмінно був у центрі уваги.

Джеймс не дожив до того часу, коли його концепція голодомору-геноциду стала об'єктом нових драматичних перипетій в українському суспільстві - часткового прогресу й наступного, майже неймовірного, відкоту. Я маю на увазі ухвалення 2006 року у Верховній Раді мінімальною більшістю голосів закону про Голодомор, де цей злочин сталінського режиму кваліфікується як геноцид українського народу, і публічне порушення його на догоду Кремлю президентом Януковичем, котрий у квітні 2010 року у Страсбурзі по суті зрікся національної пам'яті.

Головуючий на парламентських слуханнях 12 лютого 2003 року першим в дебатах після офіційних доповідей надав слово Джеймсу Мейсу. Цього ж дня газета «День» надрукувала статтю Мейса «Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство».

Свою коротку промову у Верховній Раді Мейс закінчив словами: «Хочу подякувати і висловити у вашому парламенті свою заповітну мрію про встановлення пам'ятника жертвам Голодомору, і щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки - свічки у вікні стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів».

Свічка у вікні! Ця пропозиція здавалася йому важливою як акт підтвердження того, що національна пам'ять існує, як символ згуртування нації, в якій майже кожна родина втратила когось із близьких.

Тепер, в Рік пам'яті жертв Голодомору ця незгасима свічка збирає українців скрізь, де вони живуть: в Європі, Америці, Австралії. Народи, серед яких вони живуть, солідаризуються зі своїми співгромадянами у засудженні радянського тоталітаризму.

Стаття, яку надрукував Дж. Мейс 12 лютого 2003 року, здається найбільш сильною в його творчій спадщині. І не тільки через те, що в ній обґрунтовувалася теза про постгеноцидний характер українського суспільства, яка повинна вплинути на оцінку закономірностей перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, від командної до ринкової економіки. Ця стаття цінна своєю сповідальною тональністю, яка з'явилася не випадково: менш ніж за місяць Джеймс пережив операцію. Вона була тяжкою, лікарі, як він знав, витягли його з того світу. Витягли ненадовго - менше ніж на півтора року.

Мейса не раз запитували, чому він, американець, обрав головною темою життя в науці український Голодомор. У цій статті він відповів так: «Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень». Але стаття, повторюю, була сповідальною, і простою відповіддю він не обмежився. По собі знаю, що дослідження в галузі Голодомору викликають сильну реакцію з боку оточення - як позитивну, так і негативну. Реакція наукової корпорації русистів, в якій Мейсу доводилося працювати в США, виявилася різко негативною. Після переїзду в Україну йому теж бувало несолодко, особливо в перші роки. Проте він так підсумував своє життя в науці: «Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів'євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою достатньо років, щоб Україна стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу».

3 травня 2004 року в лікарні Києва назавжди перестало битися його серце.

5. Публіцистика Джеймса Мейса на сторінках газети «День»

Публікації Джеймса Мейса про Голодомор в Україні 1932-1933 років на сторінках газети “День” - це не просто тема, це масштабний захід з метою розкриття цілісності, повноти історичної правди, це тривале відстоювання істини про штучність та антиукраїнську спрямованість одного з найбільших геноцидів у історії XX століття, це неспростовне документальне підтвердження, це пам'ять тих людей, що залишились живими і прагнуть донести правду про Голодомор сучасній Україні та світу. Титанічна праця Джеймса Мейса присвячена дослідженню і висвітленню саме цієї теми.

У статті “Повість про двох журналістів” автор широко розгортає міжнародний аспект голодової трагедії в Україні, зокрема відображення теми Голодомору в англомовній пресі 1932-1933 років: “До ранньої весни 1933 про те, що голод лютує на Україні та на Кубані, де дві третини населення становили українці, у Москві знали й іноземні дипломати, й іноземні кореспонденти, і навіть прості люди. Потрапивши туди, він знову використав свій простий, але логічний метод - зійти з поїзда та йти пішки, поки не пересвідчишся, що зійшов з уторованої дороги, а потім почати розмовляти з місцевими жителями.

Він провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого. Поспішно повернувшись до Москви і залишивши Радянський Союз, Джонс зробив першу зупинку у Берліні, де йому вдалося дати прес-конференцію і написати серію статей про трагедію, яку він бачив на власні очі. “Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба, ми помираємо…” (“Манчестер гардіан”, 30 березня 1933)” (9). І тут ми розуміємо не лише весь трагізм страшної трагедії українців, а й колосальний журналістський подвиг Гарріта Джонса, якому автор протиставляє іншу ключову фігуру - Уолтера Дюранті. Дюранті - довголітній московський кореспондент “Нью-Йорк Таймсу”. Власне з огляду на високий авторитет цієї газети в міжнародному світі публікації Дюранті мали вагоме значення для формування громадської думки про голод в УРСР. Йдеться не лише про свідоме замовчування правди про насильницьку колективізацію, що призвела до штучно створеного Голодомору в Україні 1932-1933 років, а й про її заперечення. Волтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію за публікацію статей 1931 року про Радянський Союз.

Проблема, яку ставив Мейс у своїх статтях - це проблема збереження всієї України - геополітичної, соціальної, лінгвістичної, духовної. Це глибокий аналіз тих руйнівних процесів, які успадкувала українська нація від колишньої країни Рад. Однією з ключових проблем сучасної України, яка загрожує руїна - цією генетичного коду української нації, на думку Мейса, є занепад української мови. Американський дослідник в матеріалі “Пристрелити собаку” описує свої враження від перебування в українській столиці: “Під час нашої відпустки в мене з'явилася можливість наново познайомитися зі своїм київським середовищем. Висновок, до якого я дійшов, навряд чи кого-небудь здивує: хоча офіційна мова тут - українська, як і багато чого іншого, вона залишається такою лише на папері. Насправді Україна говорить трьома мовами: зіпсована російська, українська “потьомкінського села” і “колоніальна англійська”.

У матеріалі “Для кого рятувати?” автор на тлі подій у Чернівцях, пов'язаних із черговим Міжнародним конгресом україністів, розмірковує про геополітичне місце України в сучасній Європі: “Мої колеги-україністи, як і українська діаспора загалом, намагаються зрозуміти, чому Україна не йде шляхом Польщі, Угорщини або Чехії до Європи й Заходу. Невже українці гірші за своїх сусідів?”. Ідентифікація українців з європейцями відбувається повільно, що породжує розчарування того прошарку української еліти, яка ще залишилась рятувати своїх співвітчизників - “кого так надовго позбавили можливості самосвідомості, визначитися з тим, хто вони такі, звідки вони й куди йдуть”.

Публікацією “Нічого втрачати” автор вводить читача в історію часів злуки України, називаючи Третій універсал “одним із найбезрозсудніших кроків у політичній історії України”, адже УНР допомагала не відродженню Власної держави, а Росії - рятуватися від російських більшовиків. Перспектива інтегруватися в Європу чекає Україну, якщо вона продемонструє свою соборність: “Об'єднання Західної та Східної України дозволить європейській Галичині допомогти євразійській Наддніпрянській Україні увійти до Європи. Акт Злуки від 22 січня 1919 року був приурочений до річниці Четвертого універсалу української Центральної Ради, що проголосив незалежність України від Росії”.

Матеріалом “Точка вибору” Джеймс Мейс говорить читачам про те, що Україна у зовнішній політиці не має альтернативи у виборі стратегічного союзника: “Україна залишається важливим партнером і може піти будь-яким із двох шляхів - схилитися в бік російської авторитарності та місця у сфері впливу цієї країни або ж стати демократичною нацією, що рухається до вступу до НАТО та ЄС”.

Джеймс Мейс неодноразово порушує тему української журналістики, її проблем і перспектив. У публікації “Західні рецепти виживання преси” - тема відображена вже у самому заголовку. Тут автор висвітлює проблему медіа-бізнесу в Україні, порівнюючи її із західними країнами, зокрема Америкою: “В Україні теж відбуватиметься процес перетворення видавництва газет на медіа-бізнес. Це стане можливим, коли на ринку виживе лише декілька популярних видань. Безумовно, відбудеться скорочення кількості газет, як це було свого часу в західних країнах. Коли газети почнуть вмирати десятками, це буде ознакою, що економіка оздоровлюється. Нині суспільно-політична газета може вижити або за допомогою спонсора, або працюючи за дуже серйозним бізнес-планом, що буде враховувати ринок реклам”. Автор робить висновок про взаємозалежність економіки та ЗМІ: “Коли буде економіка західного типу, тоді буде і преса західного типу”.

Висновок

Джеймс Мейс є непересічною постаттю, котра зробила величезний вклад у вивчення історії України. Цікаво те, що людина з іншого континенту зацікавилась тим жахом, котрий пережила Україна у 1932-1933 роки. Нелегкий життєвий шлях, безкінечна робота, постійні протиріччя виснажували дослідника, але не здолали його.

Завдяки дослідженням Джеймса Мейса світ дізнався про Голодомор в Україні. І хоч зараз змінилась влада, про Голодомор в Україні зараз згадується мало, праця Мейса назавжди лишиться в історії і ми, і світ відкрили очі на правду.

За словами Євгена Сверстюка, українці ще не зовсім зрозуміли, кого втратили. “І ця втрата поступово до нас доходитиме, бо ми мали в особі Мейса одного з кращих представників України. Він був голосом її історії у світі”. А сам Мейс як історик про себе писав: “Я - історик, мене тягне туди, де віють вітри історії. Сильний і бурхливий вітер історії сьогодні вирує над Україною. Багато що вирішується тут. Не тільки майбутнє новоствореної країни. Майбутнє Європи. А можливо, - а я впевнений, що беззаперечно, - й цілої світової спільноти. Мова йде не лише про відкриття нового ринку чи нового політичного розподілу. Або нової орієнтації. Йдеться, насамперед, про те, що високі духовні вершини України відкриються перед цілим світом. І це буде хоча б часткова компенсація талановитому й працелюбному народові за ті страдницькі дороги, якими він пройшов протягом століть. Я про це мрію, я на це сподіваюся”.

Список використаних джерел

1. Дудок У. Публіцистика Джеймса Мейса на сторінках газети «День» як феномен української журналістики [Електронний ресурс] // Вісник Львівського університету / Серія журналістики, 2006. Вип. 28. С. 168-175. Режим доступу: http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/publications/visnyk28/V28_P2_10_Dudok.pdf

2. Кульчицький С. Слово про Джеймса Мейса [Електронний ресурс] // День. - 2008. - № 126. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/204639/

3. Сидорук А. Велич і трагедія Джеймса Мейса [Електронний ресурс] // Дзеркало Тижня. - 2012. - №6. - Режим доступу: http://dt.ua/SOCIETY/velich_i_tragediya_dzheymsa_meysa-97447.html

4. Мищенко М. Впервые правду о Голодоморе раскрыл индеец Джеймс Мейс [Електронний ресурс] //УНІАН 24.11.2006. - Режим доступу: http://www.unian.net/news/174469-vpervyie-pravdu-o-golodomore-raskryil-indeets-djeyms-meys.html

5. Мейс Д. Геноцид в Україні - «доведено!..» [Електронний ресурс] // День - Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/genoczid-v-ukrayini-dovedeno.html

6. Мейс Д. Піонери вивчення геноциду: Джеймс Е. Мейс: автобіографія//

Transaction Publishers Нью-Бранзвік - Лондон, 2002

Размещено на Allbest.ru