Формування Русі за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Miнiстерство науки та освiти молодi та спорту України

ЗАПОРIЗЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ ТЕХНIЧНИЙ УНIВЕРСИТЕТ

Кафедра Українознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Варiант № 5

з предмету “Iсторiя України”

Виконав:

Шелудько Михайло Олександрович/

Запорiжжя 2012

1. Реформи князя Володимира Великого: адміністративна, судова, релігійна

князь мудрий ярослав русь

Піднесення політичної та економічної могутності Русі пов'язане з правлінням князя Володимира Великого (правив у 980-1015 pp.). Він прийшов до влади після років князівських усобиць, коли країна була розорена постійними війнами, наростала загроза з боку кочівників-печенігів. За Володимира Великого Русь стала найбільшою країною Європи - об'єднано всі східнослов'янські землі, створено систему захисту держави від кочівників («Змійові вали»).

Головним своїм завданням князь вважав утримання багатоетнічної держави під владою Києва. Він приборкав в'ятичів, радимичів, приєднав міста Червенської Русі (Червень, Бузьк, Белз, Перемишль), воював проти печенігів. Володимир провів адміністративну та релігійну реформи.

За адміністративною реформою він ліквідував племінні княжіння, поділив країну, на 8 округів, де правили його сини, або довірені особи (посадники). Округи поділив на волості.

За військовою - замінив племінну організацію війська на найману за право володіти землею, повів широку будівництво фортець, що стали опорними пунктами боротьби з печенігами.

Він розмежував єпископський та міський суди, почав широке будівництво міст, були збудовані Володимир на Волині, Василів на Київщині.

За релігійною реформою християнство стало державною релігією.

Почалося карбування власної монети - срібників і злотників із зображенням князя Володимира та його герба - тризуба. Це переконливо свідчить про усамостійнення держави. Русь стала рівноправною у колі великих держав Європи - Візантії, Священної Римської імперії, держави франків. Вона була великим торговельним посередником між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю.

В народній пам'яті князь отримав прізвисько Красне Сонечко, в билинах дістав ім'я Великого, а православна церква канонізувала його як Рівноапостольного. Запровадження князем Володимиром християнства на Русі. Вирішивши охрестити населення своєї держави, Володимир зупинив свій вибір на християнстві візантійського зразка. Здійсненню задумів князя посприяв збіг обставин. Візантійський імператор Василій ІІ звернувся до Володимира з проханням про військову допомогу для придушення бунту. Київський князь погодився за умови, якщо сестра імператора Анна стане його дружиною. Складність ситуації примусила Василія ІІ погодитися на це, хоча за традицією візантійські принцеси виходили заміж лише за рівних собі осіб.

Однак, після того як військо київського князя допомогло імператору придушити заколот, Василій ІІ відмовився віддати свою сестру за Володимира. Для того щоб примусити Василія ІІ виконати обіцянку, князь Володимир у 988 р. захопив місто Херсонес (Корсунь) -- оплот візантійського панування на Кримському півострові. Імператор був змушений виконати умови угоди, але зобов'язав Володимира перед шлюбом з Анною охреститися, оскільки християнка не може стати дружиною язичника. Князь погодився на це.

Після охрещення Володимира візантійськими священиками в Херсонесі він узяв шлюб з Анною. Ця подія започаткувала процес хрещення Київської Русі. Повернувшись до Києва, Володимир організував хрещення населення своєї столиці.

Хрещення 8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, мусульманство, іудаїзм) вже поширилося по тогочасному світу. На тогочасних східнослов'янських землях (особливо у великих городах) поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, євреїв і т. д. Стояло питання вибору одного з єдинобожних віровчень у якості державного. Після довгих вагань Володимир Великий разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї (християнстві) -- віровченні найвпливовішої наддержави тогочасного світу -- Римської (Ромейської) імперії (точніше її східної частини).

Оточена сусідами-християнами -- поляками, чехами, болгарами, візантійцями -- Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт -- Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царствену від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва.

Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язаними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в с. Будятичах (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціонували легенди про Святителя Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира.

Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 року, описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів -- тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці -- багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, -- то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається…

Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів -- поховальний -- зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ ст. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.

2. Завершення формування держави за часів Ярослава Мудрого

Розбудована за Володимира Святославича Давньоруська держава наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою, а його влада -- зовсім не безмежною. Близько 1012 р. замислив лихе проти нього пасерб Святополк Ярополчич, що був намісником у Турові Володимир кинув його разом з дружиною, донькою польського князя Болеслава Хороброго, до в'язниці в Києві. Та незабаром на Володимира чекало серйозніше випробування. Під 1014 р. Нестор сповіщає «Ярослав же сидів у Новгороді й данину давав Києву по дві тисячі гривен з року в рік а тисячу в Новгороді воїнам роздавав І так давали всі посадники новгородські, а Ярослав того не давав до Києва батькові своєму. І мовив Володимир «Розчищайте шляхи й мостіть мости» -- хотів бо на Ярослава йти, але розхворівся» Влітку наступного року, коли Володимир готувався до походу на Новгород, аби приборкати сина, він раптово помер. Між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом і Мстиславом, а також пасербом Святополком розгорілася кривава боротьба за київський престол. У ній загинули Борис, Іліб і Святослав. А Ярослав 1015 р вокняжився в Києві. Під час першого князювання (1015--1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного війська степовиків 1017 р. «прийшли печеніги до Києва й врубалися в Київ, і ледве-надвечір здолав їх Ярослав і переміг печенігів», як сповіщає «Повість» 1018 р. Святополк, котрий утік 1015 р. до Польщі, при підтримці тестя Болеслава захопив було Київ. Та взимку 1018--1019 рр. Ярослав вибив його з міста, і той утік до печенігів Навесні 1019 р Святополк з печенізькою ордою напав на Русь Ярослав з військом вийшов назустріч братові в перших рядах. Вирішальна битва сталася на р Альті на Переяславщині й принесла перемогу Ярославу Святополк врятувався втечею і незабаром загинув, а «Ярослав сів у Києві, утерши піт з дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий» («Повість»). Певно, Ярослав розумів згубність для Русі міжкнязівських чвар. Тому він домовився з братом Мстиславом, що вокняжився у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава -- псковського князя, котрий прагнув до самостійності Ярослав позбавив влади також свого брата у перших, новгородського посадника Костянтина Добринича, коли той схилився до місцевого боярства, яке прагнуло позбутися залежності від Києва.

Першочерговим завданням Ярослава так само, як і його батька Володимира, був захист рідної землі від страшних ворогів--печенігів причорноморських степів. Він продовжив діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави й «почав ставити міста по Росі» Серед тих міст були Юр'їв, Корсунь, Треполь. Але й ця захисна лінія не допомогла 1036 р. величезна орда печенігів прорвала її й оточила Київ. Тоді Ярослав, як оповідається в «Повісті», «виступив з міста й вишикував дружину, й поставив варягів (скандинавських найманців -- Авт.) у центрі, а на правому боці киян, а на лівому крилі новгородців. І була січа зла, і ледве здолав їх надвечір Ярослав» Печеніги були розгромлені й назавжди відігнані від рубежів Руської землі.

Ярославу Володимировичу довелося протягом тривалого часу дбати й про захист західних кордонів Київської держави, відвойовувати у польських феодалів землі. Вони були загарбані Болеславом Хоробрим 1018 р., коли той повертався з походу на Київ на підтримку зятя Святополка 1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступного року разом із братом Мстиславом відвоював у них і возз'єднав з Давньоруською державою всю Червону Русь. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038) і литовських (1040) племен. Поліпшенню оборони західних кордонів сприяло й існування Ярослава на р. Сян. У 30--40-х рр військо Ярослава Володимировича успішно звоювало проти угро-фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр'їв.

У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько-візантійські відносини були дружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тисячі верст від батьківщини. Наприклад, 1038--1041 рр. Візантія була змушена захищати Сицилію від арабів і змогла втримати острів за собою з допомогою руського союзного корпусу.

Та 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IX Мономаха, що недружньо повівся з Ярославом, почав чинити перешкоди руським купцям у Константинополі та інших містах імперії Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в боротьбі проти навали печенігів. Тому імператорові довелося шукати шляхів замирення з Руссю. Підписана 1046 р. русько-візантійська угода була незабаром скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Константина IX Марією.

Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією 1030--1031 і 1040 --1043 рр. сторони обмінювалися посольствами Германський хроніст XI ст., Ламберт під 1043 р. розповідає про посольство короля Русі Ярослава до імператора Генріха III Давньоруська держава дивилася на Германію як на кращого з усіх можливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотів скористатися з війська Русі у зовнішньополітичних акціях.

1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни Шлюб був укладений, ймовірно, 1049 р. По смерті чоловіка (1060) Анна відмовилася від регентства при малолітньому Филиппові. І, хоча й підписувала разом з ним деякі офіційні документи Інша дочка Ярослава -- Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна -- Анастасія побралася з угорським королем Андрієм І Київський володар був зв'язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав сестру Добронігу Київська Русь допомогла Польщі у війні проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я, Пруссії та ятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Приділяючи чільну увагу зовнішній політиці, Ярослав не забув і про внутрішні справи князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва Нестор-літописець скупо підсумував під 1037 р. його будівничу діяльність у стольному граді. «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія та Святої Ірини». У лаконічному описі будівництва в Києві за Ярослава ледве згадана головна фортифікаційна споруда. То було «місто Ярослава», київський дитинець, велетенські земляні вали якого мали довжину 3,5 км., висоту 14 м., а товщину в основі -- близько 30 м. На них стояли високі дубові стіни. У багатьох місцях перед валами були викопані глибокі рови, заповнені водою. За своєю досконалістю й могутністю фортифікації «міста Ярослава» не мали собі рівних на Русі Головним храмом держави, її найбільш урочистою та високохудожньою спорудою став Софійський собор, збудований у 20--30-х рр. XI ст.

Його архітектура чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій, інтер'єр собору щедро прикрашений сяючими мозаїками і поліхромними фресками, що належать до шедеврів світового мистецтва. За давньоруським переказом, собор зведено на тому місці, де Ярослав здобув славну перемогу над печенігами. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Полюддя все більше замінювалось м'якшими, передовішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства 1037 р. чи дещо пізніше князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у Києві, завдяки чому з явився перший писемний збірник норм давньоруського права «Руська правда». В роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня й міжнародна торгівля.

З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності Київський літописець з гордістю відзначив, що князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень». За це його прозвали Мудрим Навколо Ярослава склався гурток з представників давньоруської інтелектуальної еліти, до якого входив славетний книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про закон і благодать і, можливо, першого літопису Іларюн Ярослав зробив спробу позбутися залежності від Візантії в церковних справах і поставив 1051 р. Іларіона загальноруським митрополитом. На жаль, дальша доля Іларюна невідома. А 1054 р київську митрополичу кафедру, як і раніше, посів грек, присланий патріархом з Константинополя Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. у віці 76 років і був похований у мармуровому саркофазі в Софійському соборі. Його останки збереглися до наших днів Дослідження скелета Ярослава дало можливість ученим відтворити зовнішній вигляд князя, зробити висновок про його рішучий характер і бурхливий темперамент.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу Візантією та Германською імперією. Та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

3. Становлення феодальних відносин і їх вплив на життя Русі XI ст.

Перш ніж розповісти про зміни в системі і князівської влади й структурі держави, що X настали по смерті Ярослава Мудрого, варто спинитися на особливостях соціально-економічного поступу давньоруської спільноти середини -- другої половини XI ст. Його наростання привело до прогресивних змін у характері власності на землю -- попервах князівської, що означало дальші кроки суспільства на шляху феодалізації. Все це не могло не вплинути на зрушення в політичному житті, але вплив той не був ні прямим, ні миттєвим.

Як мовилось, Давньоруська держава виникла в дофеодальну добу й існувала як така аж до князювання Володимира Святославича. Але й у його часи власність на землю продовжувала залишатися колективною Земля належала панівному класові загалом, князеві з дружиною й боярами, переважна більшість яких теж входила до дружини.

Індивідуальна земельна власність зародилася в Київській Русі лише в другій половині XI ст. Якщо «Руська правда», складена за Ярослава близько 1037 р., ще не знає такого способу власності, то в «Правді Ярославичів» 1072 р. можна знайти свідчення наявності особистого землеволодіння, поки що князівського Лише у «Поширеній правді», що оформилася наприкінці XII -- на початку XIII ст.., зустрічаємо ясні докази наявності боярського землеволодіння й ведення боярами власного господарства. В літописах перші звістки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI, а боярське -- починаючи з XII ст.

Поява в суспільній правосвідомості поняття можливості особистого володіння землями чи (для князів) цілими волостями, перші, на жаль, не відомі науці його прояви в середині XI ст. не могли не вплинути на тлумачення синами Ярослава його «ряду» (заповіту) Наведемо фрагмента цього важливого для історичної долі Київської Русі документа. Стаття 1054 р. «Повісті» відкривається словами «Помер великий князь руський Ярослав Ще за життя свого він дав заповіт синам своїм, мовивши їм «Ось я залишаю світ цей, сини мої живіть у любові. Ось я доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому синові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його, як слухались мене, він замінить вам мене, а Святославу даю Чернігів, а Всеволодові -- Переяслав, а Ігореві -- Володимир (Волинський), а Вячеславу -- Смоленськ».

Дехто з істориків вважає, що Ярослав, передавши головний престол Русі Ізяславу, зробив його єдиновладним князем Русі. Однак у «ряді» Ярослава проглядає й інше збереження держави у спільній власності його нащадків. По смерті Ярослава, писав один із знавців давньоруської минувшини О.В. Пресняков, при роздільності володінь бачимо нероздільність спільних дій у захисті Руської землі й у внутрішніх справах трьох старших Ярославичів. Брати Ізяслава, як видно, не збиралися визнавати його верховним володарем Руської землі й дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особисту спадкову власність -- «отчину».

Мабуть, саме тому (а не через брак державної мудрості) Ізяславу довелося укласти союз із двома молодшими братами -- Святославом і Всеволодом. У Київській Русі з 1054 р. встановилася незнана раніше форма правління, яку історики назвали тріумвіратом Ярославичів.

Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на кочовиків, торків і половців, перевели брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але здебільшого тріумвіри дбали про збільшення власних володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод 1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Всеслава Брячиславича кинули до київської в'язниці. Новгород привласнив Святослав, Смоленськ -- Всеволод. Все це викликало обурення серед молодших Ярославичів і посіяло зерна усобиць кінця XI ст.

Після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті тріумвірат дав тріщину й став розпадатися. 1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з недавнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на його місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії, та зміг повернутися до Києва лише по смерті Святослава (наприкінці 1076).

Тим часом обійдені дядьками-тріумвірами й жадаючі багатих волостей-отчин їх небожі Олег Святославич і Борис Вячеславич вигнали з Чернігова, отчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, й у битві на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова. 3 жовтня 1078 р. вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі відновилась одноосібна монархія. Та за ступенем централізації й могутністю їй було далеко до держави часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого.

Література

1) Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів.

2) Верстюк В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодні: хронологічний довідник.

3) Грушевський М.С. Ілюстрована Історія України.

Размещено на Allbest.ru