Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Наприкінці XVII - у XVIII ст. характерними рисами економічного розвитку українських земель були зростання великого феодального землеволодіння, обезземелення селянства, його закріпачення, розбудова й відокремлення міст від сіл, поступальний розвиток селянських промислів і міських ремесел, на базі яких виникали мануфактури, формування національного ринку. В Україні ці процеси, на відміну від інших держав, відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Належність українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували й деформували поступальний розвиток.

Актуальльність теми. Зміни у соціально-економічному житті у XVII - ХVІІІ ст. України, викликані боротьбою та посиленним втручанням сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвели до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя, зумовили зростання інтересу до різних аспектів аграрної історії України.

Україна історично сформувалась як аграрна держава, в якій сільськогосподарське виробництво відіграє важливу роль у житті переважної частини її населення. Сучасне реформування аграрних відносин зобов'язує історичну науку об'єктивно досліджувати різні аспекти впливу державної політики на сільське господарство. У зв'язку з цим на особливу увагу заслуговує період окреслений в даній роботі, протягом якого в соціально-економічному житті на правобережних та західноукраїнських землях відбувалися динамічні зміни, пов'язані з входженням українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі, які суттєво гальмували й деформували самостійний економічний розвиток України. У даний період на українськиї землях поєднувалися особливості землеволодіння та землекористування як Речі Посполитої, так і Російської імперії.

Об'єктом дослідження є аграрна політика на правобережних і західноукраїнських землях у період XVII - ХVІІІ ст., а також козацтво як зародження національних інтересів та особливостей господарювання українського народу.

Предметом дослідження є зміни у землеволодінні і землекористуванні на правобережних і західноукраїнських землях в окреслений період, етапи розвитку господарства Запорізької Січі.

Метою роботи є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у XVII-XVIII столітті та економічної системи Запорізької Січі. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:

· виявити характер земельних відносин;

· визначити особливості ведення сільського господарства;

· проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);

· дослідити розвиток національного ринку;

· розглянути струтуру та розвиток господарства Запорізької Січі;

· визначити особливості торгівлі та фінансової системи козацтва.

Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України, а також етапи розвитку економічної системи Запорізької Січі.

1. Господарство українських земель у XVII-XVIII ст.

Істотні зміни протягом другої половини XVII-XVIII ст. відбулися в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях. Частково збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Брацлавському воєводстві та південно-східних районах Київського воєводства велике й середнє феодальне землеволодіння було здебільшого ліквідоване. Селяни стали фактичними власниками землі. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648 р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів - до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) почалася магнатська колонізація земель. Перша половина XVIII ст. - це період утвердження та зміцнення феодальної власності в Правобережній Україні [8, 109].

Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів.

Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та ін. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80% території Правобережної України [5, c. 46].

У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна - 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) - 600 фільварками.

Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству.

У Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половині XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шляхти.

Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.

На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII-XVIII ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю [5, c. 42].

На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22%, а приватних - 78% від загальної кількості сімей [5, c. 53].

Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.

В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2%. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 pp., у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі (1 м = 0,56 га).

Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий - 2,7-7,5, піший - 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58% селянських господарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою - 1-2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3% селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7% мали по 2-3 воли і лише 2% господарств - від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових господарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80% у середині XVIII ст. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).

На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3 - 4 дні влітку і 2 - 3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових - 6-18 злотих. Селяни, які мали 5 - 6 волів, платили 30 - 40 злотих.

Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало - та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.

1.2 Мануфактурний період української промисловості

• господарство земельний запорізький мануфактурний

Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість ремісників, їх професій. У Києві працювало 4 тис. ремісників. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 ремісників (0,46% мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.

У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоювали право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.

Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах - по 6-9.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII - початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

У Східній Галичині 90-94% міст належали магнатам, шляхті, духівництву. Міста королівщини становили 6-10% усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. Значну частину (30-40%) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню мануфактур - підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі.

Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по-різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії - нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

У Західній та Правобережній Україні вони створювалися в 70-х роках XVIII ст.

Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці.

Істотного розвитку досягло металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті - Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті - близько 30 тис. т на рік.

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях. Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. Вони виробляли більшість продукції, яка надходила на внутрішній ринок. Мануфактури діяли у залізоробній, паперовій, винокурній, скляній, поташній, селітряній галузях, виробництві будівельних матеріалів, борошномельній та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Розвиток мануфактурного виробництва в XVIІ-XVІІI ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур. В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Більшість продукції виробляли мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини - 88,6%, а мануфактури Правобережжя і Півдня - відповідно 7,7% і 6,7%. Вотчинні суконні мануфактури виробляли 96% сукна.

Були мануфактури з виробництва шовку-сирцю та шовкових виробів. Успішно працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська (у місті Кадак під Катеринославом) казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися. На ній працювало 136 верстатів, вартість виробленої за рік продукції становила 26,7 тис. крб.

У західних і правобережних українських землях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік. У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.

У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Заліщиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 сукнярів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.

У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманих робітників. Виникли також фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.

Отже, протягом другої половини XVII-XVIII ст. в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, розпочався період розквіту мануфактурного виробництва.

1.3 Формування національного ринку

Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості України у другій половині XVII-XVIII ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. На території Східної Галичини та Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. У Правобережній Україні в першій третині XVIII ст. відбувалися 16 ярмарків, в 40-60-ті роки - 42.

Кількість і тривалість ярмарків були різними. Склалася певна періодичність ярмарків. Найбільше їх було восени і взимку. У XVIII ст. у Галичині в червні, вересні, листопаді, січні відбувалося до 50% ярмарків. Це пояснювалося станом доріг і погодними умовами, наявністю товарних надлишків, потребою селян у грошах і товарах, нерівномірним розподілом основних релігійних свят. Неодночасність ярмарків давала змогу купцям відвідувати по кілька їх, перевозити непродані товари та поповнювати асортимент.

У Львові ярмарки (початок січня - лютого) перетворилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здавали в оренду маєки, укладали кредитні угоди, надавали позики. В 1775 р. тут було укладено 1205 угод на суму 39,3 млн. польських золотих, учасниками були 4000 чол.

За обсягом торгівлі ярмарки поділялися на великі, середні та дрібні. Великі ярмарки постачали товарами середні та дрібні. Середні ярмарки обслуговували навколишні регіони, торгували невеликими партіями місцевих та іноземних товарів. Дрібні ярмарки були локальними, на них місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб. Обсяги торгівлі на них - від 2 до 100 тис. крб. Значну роль на середніх і дрібних ярмарках відігравали торговці-скупники.

Густа мережа базарів, торгів, ярмарків сприяла зміцненню торгових зв'язків між містами і селами, окремими господарськими районами.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум вином, бакалійними товарами, селянськими ремісничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем.

Лівобережна Україна у другій половині XVII ст. була головним постачаником зерна на правобережний ринок. Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, а звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні.

Активною була торгівля Правобережної України із Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів.

Із Закарпаття через Львів надходили товари з Угорщини та інших європейських країн.

Порівняно значного розвитку в цей час набуває постійна торгівля. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць. Зростало корчмарювання: наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині - близько 400, у Закарпатті тільки одна Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм.

Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки.

В кінці XVIII ст. у західноукраїнських землях виникла аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.

Протягом XVII-XVIII ст. визначились головні торгові шляхи. Фактично в кожному місті їх сходилося кілька. Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, зумовлене економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 р. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів із більш-менш значними містами Прикарпаття й Буковини, через перевали - із Закарпаттям, Віднем.

Розвиткові торгівлі сприяли і річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою, Десною та ін.

У другій половині XVII ст. за гетьмана Д. Многогрішного було започатковано поштову справу. На західноукраїнських землях її розвиток почався наприкінці XVIII ст. У Галичині за 1775-1795 pp. було створено 77, на Буковині - 12 поштових станцій, що перебували в державному управлінні.

Отже, внутрішня торгівля у другій половині XVII-XVIII ст., незважаючи на роз'єднаність українських земель, була досить динамічною. Процес формування національного ринку тривав.

У господарському розвитку українських земель важливу роль відігравала також зовнішня торгівля. Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи для міжнародних торгових зв'язків. Б. Хмельницький увів у 1654 р. нову систему оподаткування. Мито збирали по два золотих з кожних 250. Це було в 2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до революції. Гетьманські універсали заохочували імпорт, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Водночас був заборонений продаж хліба до Польщі.

Під час Національно-визвольної революції розрив із Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася торгівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше були нестабільними.

Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився у 6 разів, а вивезення товарів - у 29 разів.

Формуванню внутрішнього ринку в Україні та розвиткові зовнішньої торгівлі перешкоджали насамперед умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.

На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлю-продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.

Розвиток торгівлі у другій половині XVII-XVIII ст. сприяв процесу дальшого формування фінансово-грошової системи.

Одночасно зі зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у другій половині XVII-XVIII ст. розширювалися кредитні операції й лихварство. У 1649 р. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий відсоток був високим - від 8 до 20 на рік, а на короткострокові періоди - 50-100, часто мав натуральну форму (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно пливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

2. Економічна система Запорізької Січі

Торгівля та фінанси Запоріжжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит па ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю ы кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра На територію Запорожжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право па вільний продаж спиртних напоїв Ними па Січі й у Вольностях ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи па Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмиш і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпортні операції іноземних купців [10, 101].

Скарб па Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради) Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси Крім того січовий скарб функціонував як державна скарбниця

Посада й коло службових обов'язків скарбника січового скарбу (шафа-ра) походить з магдебурзької о права Під такою назвою з 1536 р у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. і на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші й речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафари та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а грунтувалася на фактично безплатній особисті службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків [10, 68].

Безперервні війни і походи вкрай розорити б Запорожжя, якби тут частково не покривали витрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела - військову здобич, царське «жалованье» Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали па Січ гроші, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696 р Петро І, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту - майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювали торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзиту торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних і калин, килимів, коней і худоби.

З часом значення джерел доходів змінювалося Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVIІ XVII сі, яку в часи кошовою отамана і Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль і причин тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так й не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.

Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р від неї залишилася «військова сума» в 120 тис крб. У термінах сучасною бюджетною рахівництва ця сума є залишком січового кошторису на друге півріччя 1775 р та вільна касова готівка, яка повинна залишалася па початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорозької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис крб. У валюті початку 90-х років XX ст. січовий бюджет оцінюється в 10-12 млн. американських доларів.

Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останньою кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки та ні Через відсутність власної валюти. Січ іноді переживала грошовий «голод» - нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом [10, 55].

На Січі здійснювалися досить значні кредиті операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

На Запорожжі існував і державний кредит. Наприклад, у 1770 р Кіш позичив «із військової суми» різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.

При відсутності приватної власності па землю па Запорожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорозька господарська система несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу - працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Засновуючись па національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.

Висновки

У XVII - ХVІІІст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Українські землі довгий час залишалися поділеними між сусідніми державами.

Українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити в сферу своїх інтересів. В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальні умови для свого існування.

Антиукраїнська політика польських правлячих кіл викликала загальне незадоволення усіх верств українського суспільства. Це привело до великого повстання 1648 р., яке невдовзі переросло в Національно-визвольну революцію українського народу 1648-1676 рр. Головною рушійною та керівною силою революції виступило козацтво. Активну участь у боротьбі взяли селянство, міське населення, значна частина української шляхти й православного духовенства. Очолив визвольну боротьбу українського народу Богдан Хмельницький (1595-1657), якого козаки на початку 1648 р. обрали гетьманом.

У процесі Національно-визвольної революції відбулися величезні зміни у економічному житті України. На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-гетьманський період. Селяни в ході революції добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання.