Запровадження християнської віри в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

Зміст

Вступ.

1. Витоки Християнської релігії.

2. Проблема визначення майбутньої релігії в Київській Русі.

3. Перші християни на території України.

4. Хрещення Русі та його значення.

5. Наслідки запровадження християнства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та розповсюдження християнства в перші століття хрещення.

Найдавнішу докладну відомість про хрещення українського народу, яку знаходимо в нашій літературі, подає нам так званий Початковий літопис-- пам'ятка початку XII віку, що була писана десь більш як по ста роках по охрещенні нашого народу. Цей літопис (звичайно зветься Літопис Нестора, але Нестор, певне, не писав його) докладно розповідає про охрещення князя Володимира та українського народу; літописне оповідання, стало в нас класичним -- воно довго панувало в нашій науці та літературі, а в школі та серед широкого загалу панує ще й тепер.

І тільки 1871 р. відомий професор Московської духовної академії Євген Євстигнійович Голубинський в «Журнале Министерства народного просвещения» за 1871 р., а потім 1880 р. в праці «История Русской Церкви», т. І (друге видання вийшло в 1901 р. в московських «Чтениях») піддав літописне оповідання про хрещення українського народу суворій, але чисто науковій критиці; Голубинський непохитно довів, що літописне оповідання -- це пізніша вставка до нашого Початкового літопису (таких пізніших вставок у літопису багато).

Голубинський влучно й науково розбив майже все оповідання літописця як таке, що не відповідає правді, і замість нього подав своє, що спирається головним чином на писання двох письменників XI віку, що писали за часу сина Володимирового -- князя Ярослава Мудрого, мниха Якова («Похвала» князю Володимиру та «Сказание» про смерть мучеників Бориса й Гліба) та Нестора («Чтение» про страстотерпців Бориса та Гліба); Яків та Нестор жили ближче до Володимира Великого і тому могли знати події охрещення ліпше за літописця, що писав пізніше.

Всі інші вчені, що пізніше писали про охрещення українського народу, звичайно або розбивали (невдало!) твердження Голубинського, або новими даними підпирали його думки. Дуже солідну рецензію на капітальний труд Є. Голубинського дав професор Київської духовної академії Іван Малишевський («Отчет о 24 присуждении наград гр. Уварова». Спб., 1882. С. 19 -- 187), який не тільки підкреслив заслуги Голубинського, але подав і свої думки; в питанні про хрещення Володимира та українського народу

Малишевський нерішуче боронить літописне оповідання. Вчений Василевський у статті «Русско-византийские отрывки» («Журн. Мин. нар. пр.». 1876. III) подав звістки візантійських та арабських джерел про охрещення. У 1883 р. вийшла цінна праця барона В. Р. Розена «Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского» (додаток до 44 т. «Записок» Академії наук); для нас цікаве те місце Ях'ї (жив у X -- XI вв.), де він розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його розказує про оженіння князя Володимира з Анною та про його охрещення. Добру рецензію на цю працю дав Ф. Успенський в «Журн. Мин. нар. пр.» (1884. Кн. IV. С. 282 -- 315). Коротку, але змістовну статтю «Современное состояние вопроса об обстоятельствах крещения Руси» в «Трудах Киев. дух. акад.» (1886. Кн. XI. С. 587 -- 606) написав /. Линниченко, спиняючись головним чином на Корсунській справі. В IX кн. «Киевской старины» за 1887 р. вміщено статтю П. Л. Лебединцева «Когда и где совершилось крещение киевлян при св. Владимире», де автор невдало боронить літописне оповідання. Проти цієї статті виступив професор В. Завитневич, умістивши в «Трудах Киев. дух. академии» за 1888 р. (Кн. І, с. 126 -- 152) цінну й солідну статтю «О месте и времени крещения св. Владимира и о годе крещения киевлян». На статтю В. Завитневича звернув свою увагу професор А. Соболевський у «Журн. Мин. нар. пр.» 1888 року (Кн. VI, с. 396 -- 403) в статті «В каком году крестился св. Владимир»;

Соболевський боронить літописне оповідання, бажаючи розбити всі висновки Завитневича й довести, що Яків та диякон Нестор жили пізніше літописця, а тому їхнім писанням не можна давати більшої віри, як літописцеві. Віт. своєї «Історії України-Руси» (вид. 2) професор М. Грушевський дав добрий перегляд усієї справи охрещення й подав докладну літературу.

1. Витоки Християнської релігії

На початку треба розглянути шляхи проникнення християнства на Київську Русь. Історично відомо (і це ми побачимо згодом), що християнство розповсюджується в східній Європі в IX столітті. Зараз вже відомо, що на Русь воно приходило не з якогось єдиного центру, а різними каналами. По-перше, християнство йшло з Причорномор'я (де воно не зводилось одностайно до візантійського), по-друге, через Варяжсько-Балтійське море і по-третє, з по дунайських територій. Таким чином, певні групи русів, як це можна припустити, прийняти хрещення вже в IX столітті, а не в X столітті, коли Володимир охрестив киян в річці. А також розглядаючи певні археологічні дослідження це розповсюдження християнства серед русів можна віднести ще на більш пізні століття.

Так от, участь Херсонеса у хрещенні Київської Русі являє особливу сторінку, як в історії Криму, так і в історії появи й поширення християнства на землях давньої Тавриди з певною мірою вірогідності може бути екстрапольований і на її північного сусіда - Київську Русь, де, безсумнівно, християнство з'являється значно пізніше. Історія християнізації Херсонеса цікава не тільки тим, що тут можливі аналогії і паралелі з процесом запровадження християнства на Русі. Адже тут і там християнство запроваджувалось зверху, а не як на Боспорі й загалом у Римській імперії - знизу вгору, що й зумовило певні особливості. Але не можна не враховувати й те, що між появою християнства в Криму і християнізацією Київської держави існує не тільки опосередкований, а й безпосередній зв'язок. Контакти слов'янських народів з населенням давньої Тавриди сягають часів Геродота, а з розвитком економічних відносин вони міцніші й розширювалися. Греко-католицький історик М. Чубатий вважає, що населення слов'янських степів постійно брало участь не лише в матеріальному, а й духовному житті колоній, куди відправлялися на заслання перші вигнанці - християни.

Існує ще одна точка зору, згідно з якою можливим посередником у проникненні християнства до східних слов'ян були готи, які в ІІІ столітті пересунулися з узбережжя Балтійського моря до Північного Причорномор'я. Серед них у IV столітті поширював християнство у формі аріанство єпископ Ульфіла, якому належить переклад Біблії на готську мову. Болгарський лінгвіст В. Георгієв висуває припущення, що праслов'янські слова „церква", „хрест", „Господь", вірогідно, були успадкованими з готської мови. В. Георгієв робить припущення, що християнська релігія, в усякому разі її терміни, почали проникати до слов'ян через готське посередництво ще у III-IV століттях. Отже, це є припущення щодо другого шляху розповсюдження християнства - Варяжсько-Балтійський.

І залишилось зазначити третій - придунайський, який пов'язується з солунськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Християнство, яке було започатковане ними в Моравії та на Балканах, було відкрите як до Риму, так і до Візантії. Головним мотивом кирило-мефодіївської традиції було синтезування здобутків східного та західного християнства на ґрунті витокової (дохристиянської) слов'янської культури. На час християнізації Русі було створено оригінальну слов'янську абетку, перекладено з грецької та латини слов'янською мовою богослужбові та церковно-канонічні тексти. Тобто, Кирил та Мефодій заклали підвалини церковної організації в Слов'янських землях. Отже, події які стались після смерті Мефодія в 885 році можуть свідчити про те, що християни на території Русі з'явились вже в IX столітті, а саме, що послідовники Кирила і Мефодія примушені були шукати, після їх смерті, захисту ледве не у всіх слов'янських землях і державах. У всякому разі до Польщі і Русі вони тікають так само.

Так само особливо хочеться зазначити, що існування християнства на протязі дев'яти століть не збереглось у першовигляді і на момент історичного хрещення Русі князем Володимиром, вже існувала велика кількість його єретичних забарвлень. Наприклад, у зверненні моравського князя Ростислава до візантійського імператора згадується принаймі три різноманітних трактування християнства в Моравії середини IX століття. Одне з них пов'язано з німецьким священством, претендуючим на монопольне володіння новонаверненими. Інше мало досить великий вплив на подунайських територіях - це ірландське священство. Саме ірландськими місіонерами було засновано більшість з існуючих тут монастирів, і саме вони розповсюджували ідею богослужіння на рідній мові.

І ще один напрямок християнства на той час збереглось на подунайських територіях: напівартанство, яке використовувало в символі віри, прийнятому на соборі в Нікеї (325 р.), замість загальноприйнятого терміну „єдиносущний", який використовували у визначені відносин в середині Трійці, термін - „подобосущний". І от з такими змінами і забарвленнями християнство дійшло до IX століття, і з Божою допомогою, а також під Його неусипним керівництвом християнство приходить на землі Русі.

2. Проблема визначення майбутньої релігії в Київській Русі

Якими були причини для запровадження християнства на Русі?

Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:

Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри ” - досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з'єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями (це спеціально підкреслено у тексті): ісламу - від Волзької Булгарії; католицизму - від Німеччини, іудаїзму - від Хазарії, православ'я - від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь».

Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” - “Где захочешь”, відповіли посли.

Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій.

Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі.

Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

3. Перші християни на території України

християнський релігія київський русь

Як же зазначають дослідники, цей прихід, або впровадження християнства в Київській Русі, не становило одномоментного акту. Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається „Аскольдове хрещення”, яке приблизно сталось десь у 867 році (більше ніж за 100 років до офіційно прийнятої історично дати - 988 рік). І те, що це ніяк не підтверджується документально з боку літописців Київської держави ні про що не говорить, адже відомо, що на протязі всієї історії нашої держави, як літописці, так і в подальшому - історики, полюбляють приховувати, або перекручувати дійсні історичні факти. З наших джерел зберігся лише пізніший Ніконівський літопис, який коротко повідомляє, що візантійський імператор Василій хрестив Аскольда та послав архієрея на Русь.

Дуже цікаво читати повідомлення візантійських джерел про хрещення Русі, а саме послання до східних церков самого патріарха Фатія:

„І не тільки цей народ (болгари) перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорсткокістю та скверновбивством, вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше дотримувалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов'ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям” („Історія релігії в Україні”, том І, стор. 220-221).

У 864-865 роках під егідою Константинополя була хрещена Болгарія, можливо, тоді ж і на Русь був посланий митрополит за домовленістю з київськими князями Аскольдом і Діром. Але їх християнські діяння не знайшли підтримки у князя Олега, який захопив владу у Києві та вбив Аскольда та Діра. Можливо за це і було названо Аскольда „блаженним” в Іоакимівському літописі. Російський історик В.Н. Татищев в подіях IX-X століть вбачає явне протистояння двох „партій” - з одного боку язичницької (від Олега), з другої - християнської (від Аскольда). В подальшому це протистояння вже можна побачити в наступному договорі князя Ігоря з греками 944 року. Також цей договір вказує на те, що посіяне вчення Христове дало свої плоди, тобто, розповсюдження християнства на землях Київської Русі, хоч і не швидко, але відбувалось. В договорі 944 року говориться, що язичник Ігор і люди його присягали на пагорбі перед ідолом Перуна, а християни присягали в церкві святого Іллі.

Згідно досліджень Б. Рибакова в 946 році (після смерті Ігоря) приймає християнство княгиня Ольга і восени цього ж року їде в Царгород до Константина Багрянородного. В 952 році Ольга будує в Києві церкву св. Софії (дерев'яну). В 954 році її сину Святославу вже 12 років (вік, коли дитина чоловічої статті починала приймати участь в дорослих справах). Можливо в цей час, згідно цитат з „Повісті минулих літ”, Ольга пропонує йому хреститись, на що він відповідає, що „дружина моя сему смеяти начнут”. В 959 році помирає імператор Костянтин, покровитель Ольги. І в цьому ж році Ольга посилає посольство до германського короля Оттона І, яке завершилось в подальшому посиланням католицького єпископа на Русь. В 962 році - католицький єпископ Адальберт прибуває до Києва, але був вигнаний: „на обратном пути некоторые из его спутников были убиты, сам же он с великим трудом едва спасся” (Е.Е. Голубинский „История русской церкви”).

Цю подію можна трактувати, з боку Ольги, не як переорієнтацію її політики з Візантії на Німеччину і Рим, але як таку, що після смерті досить могутнього покровителя - Костянтина, Ользі потрібна була інша підпора і захист, яку вона і хотіла знайти звертаючись за допомогою до Оттона І. він же, плекаючи надію мати певні впливи на Київську Русь, ще в 956 році створив дві місіонерські єпископії на чолі з архієреями - одна для Польщі, друга - для Русі. Про звернення Ольги до Оттона за допомогою зразу стало відомо римській курії. Оттон з папою з розумінням сприйняли прохання київської княгині і дали згоду сприяти їй в досягненні поставленої мети, призначивши єпископом для Київської Русі - Адальберта, який і прибув в 962 році у супроводі численних кліриків до Києва. Однак на цей час в Києві відбулися важливі політичні зміни. На князівському престолі Ольгу змінив її син Святослав, який, якщо подивитись на подальші історичні події, швидше за все був прибічником про язичницьких сил. Святослав терпимо ставився до християнства, але в його правління християни не грали значної ролі, оскільки в договорі з Візантією на їх участь ніяк не вказується, а підкреслюється, що на випадок порушення договору „я і всі, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті Богом, в якого віруємо, Перуном і Волосом…”. Тобто, з приходом до влади язичницького князя Святослава робиться неможливим, або навіть, якщо можна так виразитись, пригальмовувався належний розвиток і поширення християнства в Київській державі. Тому посланці папської курії не знайшли підтримки і змушені були залишити Київ. Однак папство не втратило надії і Адальберт був призначений архієпископом Магдебурзьким і створив спеціальну школу для підготовки місіонерів серед слов'ян. Події тих часів, про які свідчать договори, які дійшли до нас, говорять, що на Русі християнство (незважаючи на ті перепони, які виникали) не лише було добре відоме, але й навколо нього йшла запекла боротьба. Прибічники християнства Аскольд і Ольга не бачили іншого способу зробити країну християнською, як за допомогою Константинополя чи Риму, тому-то ці перші християни і звертались за цією допомогою, як до Східної, так і до Західної церкви, що викликало дуже сильний опір з боку язичницької „партії”, яка вбачала в християнстві не лише ворога, чи новітню, не рідну віру, але і залежність (після прийняття християнства) від Візантії чи Риму.

Отже, після всіх цих подій можна побачити, що своє регентство Ольга закінчила і керівництво державою по праву перейшло до її сина - язичника при якому вона в останні роки свого життя не проявляє якої-небудь відомої нам християнської активности. Тобто, ніяких документів, які б хоч якось підтверджували те, що Ольга веде певну християнізацію, не збереглось. Але те, що Ольга все ж таки завершила своє земне життя (в 969 році) християнкою, знаходимо підтвердження в Новгородському літописі:

„И бе заповедала Олга на творити трызны над собою - бе бо имущи прозвутора (пресвітера - священника) втайне. И ты похорони ю, блаженную Олгу… Защити бо есть господь сию блаженную Олгу от противника - супостатадиавола”.

Або ще:

„Ольга призва сына своего Святослава и заповеда ему: с землею равно прогрести ю, а тризн творити, ни бдына деяты…” (А.А. Шахматов „Разыскания о древнейших русских летописных сводах”).

Отже, Ольга перед смертю просить сина не ховати її по язичницькому обряду, бо вона таємно сповідає християнство. Після її смерті літопис пропускає місце її поховання і лише пізніше (в 1007 році) з літописних джерел, відомо, що її переносять в Десятинну церкву.

Отже, до офіційної і загальноприйнятої точки відліку Київської держави, як християнської, а саме 988 рік, рік хрищення киян в річці і прийняття християнства як державної релігії, Боже Слово проникло на землі Руси. Святий Дух через вчення спасаючого Слова сіяв в серцях і душах насіння віри, яка згодом дала свої плоди у прийнятті Христового вчення на державному рівні.

Кінець X століття. До влади приходить син Святослава князь Володимир. По документам, які збереглись і по яким сучасна історія будує події тих часів, Володимир постає дуже владною і цілеспрямованою людиною. Його, на мою думку, можна порівняти, як особистість, з об'єднувачем германських племен в єдину державу - Карлом Великим. Він, як і Карл, прагнув побудувати могутню і не роздроблену державу. Крім військових походів і завойовувань (підкорення) слов'янських племен (для цього об'єднання) йому необхідне було не лише сильне централізоване керівництво, але й більш могутніший чинник - єдина релігія для всієї держави.

4. Хрещення Русі та його значення

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 7 різноплемінних богів - Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош Велес.

Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра. Київська держава підтримувала найтісніші стосунки з Візантією - найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу - «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч - раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов -- підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

5. Наслідки запровадження християнства

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.

Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри -- поляками.

Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов'язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво - Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов'язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов'янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.

Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам'яних споруд, збудованих на протязі Х - ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Висновки

Одне з таких людських домислів можна знайти в „Повісті” після проголошеного Символу віри, яке можливо і сповідали перед хрищенням кияни, додається, як продовження віросповідання таке: „… приймаю церковні предання і поклоняюсь пречистим іконам, поклоняюсь пречистому дереву і всякому хресту, святим мощам і священним сосудам” („Златоструй”, стор. 75). Чому можуть навчити подібні вислови здогадатись не важко. Те, що прямим чином забороняє Господь у Вих. 22:4-6 „Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я - Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поклоніннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто тримається Моїх заповідей”, прямим чином порушується не лише, новими християнами, слов'янами, але і їхніми, так би мовити, вчителями від яких вони перейняли східно обрядовий варіант прославлення Єдиного, Правдивого Бога, і які б мали, як поставленні Самим Богом, бути пастирями Його отари, піклуватись чистотою Божого Слова і перебувати самим в належному вченні, а також здійснювати належне навчання людей. В дійсності ж, як це видно з історичних подій, а також подальших наслідках, які вбачаються ж до наших часів, охрищення давніх українців-русичів часто зводилось до чисто зовнішніх ритуалів, які не зачіпали свідомості й душі людини. Та й самі священики не докладали ніяких зусиль для пояснення християнських догм, часто й самі не розуміючи їхньої суті. Своїм головним завданням вони вважали обряд охрищення, а науку віри Христової залишали „на потім”. Так, один з перших християнських творів „Поученіє Правія Віри” говорить: „Братіє, первоє пріимьше Святоє Крещеніє Прави Віри, потом научилися боятись Бога и творити Волю Єго” („Історія релігії в Україні”, том І).

Отже, одним з факторів того, що християнство Київської Русі з моменту його прийняття і аж до наших часів, не в змозі не лише перебувати у всій чистоті Божої науки, дотриманні належного вчення, і як наслідок вірного розуміння Його Слова, але й чинити достойний опір поганським і єретичним впливам - є звичайні лінощі духовенства і їхнє прагнення до життя з достатком.

Такий стан речей приводить християнство вже тих часів до такої ганебної речі, яка знана в наукових кругах під назвою - „двовір'я”, тобто, перемішання християнського вчення, і перенесення багатьох поганських вірувань в Церкву. Також, не останнє значення в цьому питанні має нав'язування християнської віри силоміць. Сам Володимир досить суворо попереджає киян про наслідки непослуху перед тим, як був здійснений сам акт масового хрищення, кажучи: „Якщо не прийде хто завтра на ріку - чи то багатий, чи бідний, чи жебрак, чи раб, - буде мені ворог”.

У Новгороді, як відомо, запровадження християнства викликало народне повстання. Лише застосувавши силу, посаднику Добрині і тисяцькому Путяті вдалося змусити новгородців хреститися. „Путята крести мечеш, а Добриня огнем”, - говорили в народі (П. Толочко „Київська Русь”, стор. 279).

Ясна річ, що поводження тих часів не було вже ткми лагідним, але все ж таки сповідання віри потребує добровільного прийняття, бо це Боже діло в Дусі, тому зовнішня влада не може ані принудити, ані насаджувати це. З цього приводу потрібно навести висловлювання Августина: „До віри не можна та й не слід нікого силувати”.

Це є ще одна з причин багатьох проблем, як в церкві Київської Русі, так і в сучасній церкві України. Заставляючи слабких людей брехати, відрікатись і говорити не те, що вони дійсно мають у своєму серці, і нагружають самих себе страшними чужими гріхами. Бо всяка брехня і брехливі думки слабких людей йдуть від тих, хто силоміць їх до цього. І було б набагато легше, якби вони, у випадку невірних думок їх підлеглих, дозволили їм перебувати в невірних думках й далі, замість того, щоб силувати їх лицемірити та оговорити протилежне тому, що в них на серці. Також несправедливо, що зло намагаються захистити за допомогою безчинств (М. Лютер „Избранные произведения”, стор. 142).

Отже, подібні ставлення в X столітті, як з боку візантійського духовенства, так і з боку русинів до запровадження християнства і намагання йти найлегшим шляхом, митрополитом Іларіоном (Огієнко) визначається, як „зачіплювання Християнства більше зовнішньо, а головне тоді, коли прийняття було обов'язковим або давало якісь земні блага: люди йшли до Нової Віри, але й старої не кидали… Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер не тільки в нас, але й по всьому християнському світі… І взагалі треба підкреслити, що поширення Християнства в нас … починалося, й фактично трималося перше у великих містах … і вже звідси й від них вони ширилося поза міста. Ось чому народні маси сприймали Християнство дуже поволі, і довго позаставалися при старій вірі, навіть охрестившись” („До християнські вірування українського народу”, стор. 914).

На підтвердження слів митрополита Іларіона можна привести такі приклади, як поховання того ж князя Володимира, який був вже християнином, якого ховали за поганським звичаєм: „І вночі розібрали поміст між клітями, і в килим загорнули, і рідні спустили його на землю, і на сани возложили його, і повезли, і поставили його в церкві святої Богородиці” („Історія релігій в Україні”, том І). Або приклади знайдених змієвиків з дорогоцінних металів, один з яких припускають був власністю Володимира Мономаха, на якому з одного боку зображався архангел Михаїл з написом „Свят, свят, свят…”, а з другого боку зображення діви-змії, яка по поганським звичаям символізувала охорону від зла (Б. Рыбаков ”Язычество Древней Руси”, стор. 618).

Не змігши викорінити поганськи звичаї християнські душпастирі (священство) надали давнім символам Біблійного забарвлення і дозволили використовувати, придумували свої легенди про святих мучеників, покровителів і захисників, і пристосовували їх до місцевих звичаїв.

Дякуючи Богові за Його довготерпіння до нас, при всьому цьому єретичному і поганському впливі, Господь все ж таки через відданих проповідників Його Слова, використовуючи здібності багатьох віруючих і перевертаючи злі діяння ворогів правдивого Христового вчення їм на загибель, а християнам на добро, продовжує навчати нас Своїм Святим Словом вселяючи в нас віру в Господа Нашого Ісуса Христа, який спас нас від смерти і влади диявола подарувавши обітницю вічного життя. І всі християни, які тримаються правдивого Слова мають міцну оборону „Бо ходячи в тілі, не за тілом воюємо ми, - зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, - ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові” (ІІ Кор.10:3-5).

Отже, християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей - політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну - православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть - відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання.

Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі - князя Володимира Святославича.

Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти - але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх обіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.

Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі - одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.

Список використаної літератури

1. Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1992 - Т.2

2. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі.- К., 1988.

3. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К., 1992.

4. Заболоцька К.В. «Українська та зарубіжна культура» Ч.3 «Історія Української культури», розділ «Культура Київської Русі».

5. Субтельний О. Історія України. - К., 1991.

6. Запровадження християнства на Русі. - К., 1988

7. Нікітенко Н.М. Нові дані до історії хрещення Русі. - К., 1998.

8. Белей Л. Стаття «Чи справді вогнем та мечем хрестили наших предків?» - http://www.zn.kiev.ua/nn/show/566/51351/

9. Історія української культури. Том 1, розділ 9.7 - Релігія і церква (Моця О.П.). - К., 2001.

10. Українська культура. Лекції за редакцією Д. Антоновича. - В.Біднов - «Заведення християнства». - К., 1993

11. Біблія.

12. М. Хемниц “Ключевые вопросы богословия“, том 1.

13. “Книга Злагоди”.

14. М. Лютер “Избранные произведения”.

15. “Златоструй“.

16. Митрополит Іларіон “Дохристиянські вірування українського народу“.

17. “Історія релігії України“, том 1 - 2.

18. М. Грушевський “Ілюстрована історія України“.

19. П. Толочко “Київська Русь“.

20. Б. Рыбаков “Язычество Древней Руси“.

21. А. Мень “История религии“.

22. І. Огієнко “Констянтин і Мефодій“.

Размещено на Allbest.ru