Аграрна політика в Україні доби П. Шелеста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрна політика в Україні доби П. Шелеста

сільський кризовий шелест колгоспний

Коломієць М.С

Окремі аспекти аграрної політики П.Шелеста висвітлені у працях В.К.Барана[1], Г.Г.Кривчика[2], І.М.Романюка[3], С.С.Падалки[4], П.П. Панченка[5], Ю.І.Шаповала[6].

Головними дослідницькими завданнями статті автор вважає відображення ролі П.Шелеста у створенні колгоспно-радгоспної системи в Україні протягом 1963-1972 років, аналіз наростання деформаційних процесів у сільському господарстві України у зазначений період.

На початку правління П.Шелеста у державному керівництві колгоспами спостерігався великий розрив між словом і ділом. З одного боку, на словах відкидалось адміністрування, критикувались огульні підходи, жорстка централізація, колгоспам надавалось право на певну господарську самостійність та ініціативу, з іншого - йшло повернення до старих, заїжджених, але перевірених методів управління - настійливих рекомендацій, які вимагали безумовного виконання зі сторони колгоспного керівництва. Таке адміністрування певного мірою можна пояснити розгалуженою бюрократичною системою управління сільськогосподарською галуззю. Достатньо сказати, що лише в Міністерстві сільського господарства СРСР у середині 60-х років було 422 різних управлінь, відділів та секторів. Реорганізація апарату була проведена таким чином, що на кожного з двох співробітників міністерства, припадав один керівник [7,с. 157].

Як зазначає в своєму щоденнику П.Шелест, у 1962 році Україна не добрала товарного зерна. Сувора зима і засуха 1963 року стали причиною неврожаю у 1963 році. У Києві поширились панічні чутки, що будуть запроваджені картки на хліб і суттєво зрізані фонди на продаж населенню крупи, цукру, мила, солі. Великі перебої з постачанням хліба сталися у Миколаєві. Щоденні поставки хліба з необхідних 150 тон були знижені до 102. У місті склалась напружена обстановка, було багато невдоволення. Вантажники в порту відмовились вантажити борошно на кораблі, які відправляли на Кубу, і на завантаження були кинуті військові підрозділи. «Щоб уникнути відкритих виступів і просто страйків або ще гірших явищ», перший секретар ЦК КПУ Петро Пелест «на свій страх і ризик» дав вказівку заступникові голові Ради Міністрів України збільшити фонди на хліб для Миколаєва»[6,с.159].

Автор вбачає у цьому своєрідний парадокс: не дивлячись на власні злигодні, нестачу цукру, хліба, м'яса, масла, СРСР проводив змагання з США у західній півкулі, що вимагало значної допомоги комуністичному режиму на Кубі. У той же час з 1963 року країна почала закупляти хліб для задоволення потреб населення закордоном.

У постанові ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 20 березня 1964 року «Про факти грубих порушень та перекручень практики планування колгоспного і радгоспного виробництва» зазначалось, що так і не викорінено здавалось би давно засуджену практику «шаблонного планування виробництва згори», господарствам нав'язувались плани посівних площ та врожайності сільськогосподарських культур, показники поголів'я худоби та її продуктивності, регламентувався наказним порядком практично весь комплекс господарських робіт[8,с.355].

У березні 1965 року Пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про невідкладні заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства». Найважливішим завданням партії та народу оголошувалося прискорене піднесення сільського господарства, значне збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, здешевлення її вартості та забезпечення рентабельності галузей господарювання. Накреслювались першочергові завдання: «Відмовитися від адміністрування, відродити колективістку природу колгоспів, ширше залучати рядових виробників до управління, викоренити парадність, наблизити науку до виробництва, боротися із розкраданням власності господарств»[9,с.606-608]. Отже, постанова виявила ключові проблеми аграрного виробництва й орієнтувала на зміну курсу в розвитку села.

Відповідно до рішень союзного Пленуму у квітні 1965 р. відбувся Пленум ЦК Компартії У країни. Він розглянув питання:

1. «Про план закупок сільськогосподарських продуктів на 1965-1970 рр. і заходи по дальшому розвитку сільськогосподарського виробництва Української РСР».

2. «Про організаційно-господарські заходи республіки по забезпеченню виконання постанови березневого (1965р.) Пленуму ЦК КПРС».

Планувалося підвищити врожайність зернових культур на 30%, їх валовий збір на 1970 р. мав сягнути 2,2 млрд. пудів. Для збільшення виробництва продовольчого зерна передбачалося розширити посівні площі озимої пшениці, відвівши під неї до 25% оброблюваних земель. Відповідно скорочувалися посіви кукурудзи й гороху. Заготівля цукрових буряків мала збільшитися до 41, 6 млн. т, картоплі - з 1,8 до 2,2 млн. т (тобто в 2 рази). Виробництво м'яса в живій вазі повинно було зрости на 38 % і досягти 2,3 млн. т ( проти 1,7 млн. т у 1965 p.), молока - з 7,4 до 10 млн. т (тобто на 54%), яєць - з 2,3 до 3,4 млрд. шт. (на 79%).

Планувалося також розширити фінансову допомогу підприємствам сільськогосподарського машинобудування. Обсяг продукції цієї галузі мав зрости у 2,2 рази [ 10,арк.4--10]

Виступаючи на Пленумі, перший секретар ЦК КПУ П.Шелест охарактеризував березневий Пленум ЦК КПРС як «важливий поворот у науково обґрунтованій економічній політиці», оскільки «останнім часом в окремих галузях промисловості й особливо сільському господарстві часто нав'язувалися, економічно не обґрунтовані рішення, що наносили великі збитки державі й колгоспам»] 10,арк. 141]. Було піддано критиці безглузді аграрні новації М.Хрущова(кукурудзяна епопея, м'ясо-молочна кампанія), започаткований ним курс оголошувався як небувалий.

П.Шелест, особисто недолюблюючи Хрущова, відстоював принцип паритету, прагнув домогтися зростання ролі України у процесі планування, розподілу ресурсів у Радянському союзі, коли вони відповідали б вартості внеску до загальносоюзного фонду. Він обстоював шлях інтенсивного розвитку господарства, підтримував запровадження нових технологій, наголошував на якісних, а не кількісних показниках у веденні сільського господарства. Поштовх для прояву ініціативи в господарській діяльності, лібералізації економічного життя, що був даний рішенням Пленуму, відповідав устремлінню української влади.

Але повернімось до питання укрупнення колгоспів. Найбільш жорстку позицію щодо села займав у свій час М.Хрущов. Ще за Сталіна він виступав ентузіастом «радгоспизації колгоспників», тобто їх остаточного одержавлення. Йому здавалось, що таким шляхом може бути досягнуто більшої спеціалізації виробництва та більш високого рівня експлуатації сучасної техніки, це мало б відкрити великі можливості для розвитку соціально-побутової інфраструктури села, наближення її до міської. Хрущов вважав, що державні підприємства на селі будуть і повинні працювати так як і в місті. Він наполегливо обстоював лінію на створення радгоспів на селі, тому, що «...це державні підприємства й ними краще управляти» [11 ,с. 125].

Загалом на кінець 1965 року в Україні нараховувалось 1343 радгоспи. Загальна площа становила в них 8.587 тис га, що в середньому складало 6,4 тис га на один колгосп[ 12,арк.8].

У ході укрупнення колгоспів і переходу тим самим частини з них до радгоспної системи все виразнішою виявлялась тенденція перетворення селянина-колгоспника в сільськогосподарського робітника, поденщика, який виробляв на полі або на фермі лише чітко визначений час і життя якого все менше залежало від результатів його праці.

Процес перетворення колгоспів у радгоспи носив необґрунтований, кампанійський характер. Багато радгоспів, створених на базі колгоспів, стали громіздкими, важко керованими й безнадійно нерентабельними господарствами. А це суттєво впливало на рівень розвитку продуктивних сил в подальшому.

28 червня 1965 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом затвердила «Положення про порядок перетворення, обліку, найменування та реєстрації населених пунктів, а також вирішення деяких інших адміністративно-територіальних питань в Українській РСР[13,с,193]. Аналізуючи наведені положення в тій послідовності, в якій вони були прийняті, зауважимо, що їх розробка ґрунтувалась на змінах, що відбувались у мережі населених пунктів з певним запізненням. Сільські поселення людність яких коливалась від кількох до 10 тис, осіб, не говорячи про інші, не менш важливі показники, взагалі ніяк не диференціювали. Поряд з цим перехід населеного пункту від категорії сільського поселення до міського супроводжувався включенням у систему фінансових дотацій з боку держави для підтримки і забезпечення його сталого розвитку. На села такий порядок не поширювався[ 14,с, 11 ]. І це було головною небезпекою для них.

Таким чином, на сер. 1960-х pp.. в Українській PCP була сформована цілісна концепція щодо перспективності й не перспективності сіл, яка охоплювала соціальну, економічну та демографічну форми життя селянства. Такий підхід не вів до поліпшення умов життя селян, однак сприяв покращенню формальних показників змін у соціальній сфері.

Укрупнення колгоспів, перетворення колгоспів у радгоспи вело до об'єднання кількох малонаселених сіл під однією назвою, відбувалось шляхом механічного з'єднання кількох господарств в одне, порушуючи тим самим історичні традиції, національні і побутові особливості населених пунктів.

Постійні реорганізації суттєво вплинули на зменшення мережі сільських поселень по всій Україні. Лише у 1962-1965 рр. було знято з державного обліку 1343 населених пункти. Переважно це були малі села, хутори.

Невдоволення селян умовами праці та життя, відчуття ними своєї соціальної неповноцінності зумовили міграцію молоді до міста, а звідси і пов'язані з цим наростання процесів депопуляції. Земля, сільська місцевість України поступово залишалася без людей, що не сприяло збереженню і облагородженню природного середовища, запобіганню перенаселення міст і пов'язаних з цим негативних екологічних явищ. Погіршувався матеріальний рівень українського селянства, зберігалась соціальна нерівність між ним та працівниками інших галузей народного господарства. Усе це у кінцевому рахунку негативно відбивалось на матеріальному рівні життя українського селянства, зберігаючи соціальну нерівність між ним і працівниками інших галузей народного господарства.

В 1965 р. в Україні збитковими були майже 4 тис. колгоспів, або 42%. Сільськогосподарська галузь залишалась збитковою, незважаючи на здійснене у 1962 р. підвищення заготівельних і роздрібних цін на м'ясо-молочну продукцію.

Березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС дещо змінив практику заготівлі продукції сільського господарства. До цього план закупівель доводився колгоспам і радгоспам тільки на один рік, нерідко з великим запізненням. Він по ходу не раз змінювався, причому додаткові завдання інколи перевищували планові. Tепер встановлювався твердий план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів.

План продажу зерна державі, затверджений на 1965 p., зменшувався з 4 млрд до 3,4 млрд пудів (це завдання визначалося на всі роки восьмої п'ятирічки). Водночас було підвищено основні закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові культури, а також на соняшник і продукцію тваринництва. За продукцію, що здавалась понад план, встановлювалася надбавка у розмірі 50 % основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності.

У своєму щоденнику П.Шелест писав, що потрібно надати більше прав головам колгоспів і директорам радгоспів у питаннях планування і матеріальної зацікавленості спеціалістів та працівників сільського господарства, самостійного ведення господарства і відповідальності за нього[6,с.127]. З цього можемо судити, що йому була небайдужою доля колгоспів та радгоспів, а отже і шлях виробництва, на його думку мав бути інтенсивним, люди мали працювати не з-під палки, а виявляти ініціативу і бути зацікавленими у продуктах своєї праці.

Виступаючи на Білоцерківській партконференції 19 січня 1966 року, П.Шелест стверджував, що підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, зниження відпускних цін н а техніку, запасні частини, електроенергію, зменшення розмірів прибуткового податку та інші пільги, надані державою колгоспам, створить сприятливі умови для рентабельного ведення господарства [15,арк.84]

Отримуючи додаткові кошти з державного бюджету, радгоспи мали порівняно з колгоспами нижчу фондовіддачу й рентабельність.

У цей період держава, не вдаючись до радикальної реформи соціально-економічних відносин, зробила кілька невдалих організаційних спроб організаційних перетурбацій. У 1965 році запроваджується внутрішньогосподарський розрахунок, який через рік запровадили вже 96% колгоспів, 73 % бригад і 72% тваринницьких ферм[16,с,23,33]. Проте відчутного економічного ефекту це не давало, оскільки через відсутність у господарствах спеціалістів-економістів спотворювалась сама суть госпрозрахунку. Госпрозрахункові завдання, доведені бригадам та фермам адміністративним шляхом, супроводжувались жорстким контролем за їх виконанням. Оплата праці об'єктивно не відображала результатів діяльності, а тому не стала дієвим матеріальним стимулятором виробництва.

У квітні 1967 року розпочалася аналогічна акція переведення на госпрозрахунок радгоспів. Протягом 1970 року його запровадили 863 державних підприємства(54%) [17,с,31]. Aлe й тут не були підготовлені необхідні умови. Як виявилось, нова форма господарювання вимагала перебудови системи постачання й заготівлі, потребувала більш високої економічної підготовки керівників та спеціалістів.

Для держави саме великі господарства були найвигіднішими з точки зору управління ними та володіння їх власністю, тому більшість колгоспів залишались великими багатогалузевими господарствами. Через слабкі міжгосподарські зв'язки, жорсткий адміністративний диктат, змушували організовувати їх виробництво за принципом «за будь-яку ціну мати всього потроху». Господарствам доводилося виробляти в середньому 15-20 видів продукції.

Укрупнення сільгосппідприємств породжувало чимало проблем соціального характеру. Перенесення із села центральної садиби колгоспу надавало йому нового бригадного статусу, що в більшості випадків погіршувало перспективи його розвитку. Протягом 1965-1970 років внаслідок цих змін кількість колгоспів зменшилась з 9747 до 8643[ 18,с. 15] А перетворення їх на радгоспи спричинило збільшення останніх із 1182 до 1635[19,с,39]

У листопаді 1967 р. питання «Про стан і заходи по дальшому збільшенню виробництва зерна в колгоспах і радгоспах республіки» розглядав черговий Пленум ЦК КПУ. Було вирішено - у найближчій перспективі добитися продажу державі одного мільярда пудів хліба. Завдання мало розв'язуватися у два етапи: доведення валового збору зерна у 1970 р. до 37-38 млн. т на початку 70 -х років - до 42-43 млн.т за рахунок підвищення врожайності та розширення посівів[20,арк.5].

22 листопада 1968 р. на Пленумі ЦК КПУ вперше аналізувався хід виконання прийнятих за останні три роки рішень з питань сільського господарства. У доповідях підкреслювалося, що проблеми аграрного виробництва є питаннями не лише внутрішнього розвитку, а й зовнішньої політики: держава неспроможна на відміну від СІЛА надавати продовольчу допомогу країнам, які її потребують. Відтак виробництво зерна стає справою «великої політики»[21,арк.8-9].

На Пленумі йшлося також про недостатні масштаби виробництва кукурудзи, круп'яних культур, особливо проса, низьку врожайність садів і виноградників, незадоволення потреб громадян у продукції тваринництва. Ставилося завдання по збільшенню обсягів заготівлі м'яса до 2,5 - 2,6 млн. т, що дало б можливість розрахуватися з поставками до союзного фонду і налагодити безперебійну торгівлю ним у республіці.

Березневий (1970р.) Пленум ЦК КПУ затвердив заходи з розвитку тваринництва республіки. Основою піднесення галузі оголошувалось зміцнення кормової бази і матеріально-технічної бази тваринництва.

Ними визначалась лінія на будівництво великих тваринницьких ферм і птахофабрик. Це були перші спроби інтенсифікувати галузь, насичуючи її матеріально-фінансовими ресурсами. Такі посилені заходи держави виявились ефективними і забезпечили відносне піднесення сільського господарства. Проте через відсталість матеріально-технічної бази сільське господарство було не готовим до цього кардинального повороту і процеси спеціалізації і концентрації культивувались в основному штучно.

На думку автора, прискорена концентрація погіршила систему управління, збільшила невиробничі витрати, посилила деформаційні процеси в соціальній інфраструктурі села.

Таким чином можемо зробити висновок про те, що П.Шелест підтримував політику вищого партійного керівництва щодо укрупнення колгоспів, але його позиція щодо шляху розвитку сільського господарства кардинально відрізнялась від думок очільників ЦК КПРС. Він пропонував більш науковий підхід до вибору розмірів та структури радгоспів, вважав, що слід враховувати місцеві умови і можливості їхнього розташування, підтримувати господарську ініціативу керівників радгоспів та колгоспів, матеріально зацікавлювати колгоспників як безпосередніх виробників.

Список використаних джерел

1. В.К.Баран. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-ті pp.). - K., 1999.-303 с.

2. Г.Г.Кривчик. Українське село під владою номенклатури (60-80-ті pp. XX ст.). - Дніпропетровськ, 2002. - 192 с.

3. М.Романюк. Українське село у 50-ті - пер.пол.,60 -х років XX ст. - Вінниця,2005. - 256 с.

4. С.С.Падалка. Українське село в контексті політики тоталітарної держави (60-80-тірр. XX ст.). - K., 2003. - 160 с.

5. П.П.Панченко.Деформації аграрної політики держави// Україна: друга половина XX століття: Нариси історії. - K., 1997. - 350 с.

6. П.Шелест: Справжній суд історії ще попереду. Спогади, щоденники, документи./ Упоряд. В.К. Баран; За ред.. Ю.І.Шаповала. - K., 2003. - 807 с.

7. Шмелёв Т.Н. Аграрная политика и аграрные отношения в Росссии в XX веке. - М., 2000. - 201 с.

8. Комуністична партія України в резолюціях, рішеннях з'їздів, конференцій і Пленумів ЦК. - К,1977. - Т.2. - 810 с.

9. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. документов. - Москва,1968,- Т.5 - С.606-608.

10. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.1. - Спр.1918.

11. Хрущёв Н.С.Строительство комуиизма в СССР и развитие сельского хазяйства. - Т.8. - М., 1964.

12. Центральний державний архів виконавих органів влади України (далі - ЦДАВО України). - Ф.582. - Оп.18. - Спр.253.

13. Й.Л.Рисіч До історії запровадження політики неперспективних сіл в Україні // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали друкованих читань, присвячених пам'яті П. Пойди. - Дніпропетровськ,1997.

14. Село: проблеми і перспективи. - К.Д991.

15. ЦДАГО України,- Ф.1. - Оп.24. - Спр.6183.

16. ЦДАВО України. - Ф.27. - Оп.22 - Спр.640.

17. Радгоспи Української PCP у цифрах: Статистичний збірник. - K.,1973. - 322 с.

18. Народне господарство Української PCP у 1963 році. - K., 1964.

19. Народне господарство Української PCP у 1973 році. - K., 1974.

20. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.2048.

21. Там само. - Спр.2076.

Размещено на Allbest.ru