Історичні уроки співпраці вітчизняної споживчої кооперації з пайовим товариством "Укрнархарч" у період непу

Размещено на http://www.allbest.ru/

укрнархарч фінасування кооператив

Історичні уроки співпраці вітчизняної споживчої кооперації з пайовим товариством «Укрнархарч» у період непу

Оніпко Т.В.

З огляду на нинішню кризу та безробіття загострюється проблема продовольчого забезпечення населення. На жаль, сьогодні заклади громадського харчування розраховані на відвідувачів із високим рівнем доходів і недоступні для більшості пересічних громадян. Проте вітчизняна історична практика переконує у тому, що у часи продовольчої скрути заклади громадського харчування неодноразово допомагали владі долати труднощі, пов'язані із забезпеченням менш захищених верств населення. Певні здобутки у цьому напрямі має споживча кооперація України, яка протягом 1920-х pp. оперативно включалася у вирішення продовольчої проблеми шляхом створення підприємств громадського харчування. Сучасний фінансовий стан кооперативних організацій, на нашу думку, закономірно спричиняє звернення до досвіду співпраці кооператорів з різними структурами щодо налагодження громадського харчування в умовах конкуренції з приватним сектором у роки непу. Такі теоретичні й практичні надбання можуть бути корисними у зв'язку з необхідністю покращення харчування громадян, які сьогодні зазнають зниження життєвого рівня.

Узагальнення досвіду співпраці споживчої кооперації з профспілками щодо розвитку громадського харчування було започатковано ще в 1920-ті pp. у розвідках П. Кожаного [1]. Однак у них мовилося про споживчу кооперацію всього СРСР, до того ж виклад матеріалу носивпропагандистський характер з акцентуванням лише на позитиві взаємодії цих організацій.

На початку 1980-х pp. огляд особливостей спільної діяльності споживчої кооперації та пайового товариства «Нархарч» був зроблений у дослідженнях І.Г. Бережного [2] та М.П. Польського [3]. Автори тлумачили створення пайового товариства «Нархарч» як необхідний крок на шляху не лише розгортання, але й регулювання справи налагодження громадського харчування з боку держави. При цьому глибокого аналізу здобутків та прорахунків у процесі співпраці кооперативних організацій із «Нархарчем» виконано не було. Загалом до сьогодні питання, чи варто споживчій кооперації співпрацювати у галузі громадського харчування з підприємствами інших форм власності, залишається відкритим. На жаль, наукові дослідження та дискусії з цієї проблеми в останні десятиріччя в Україні практично не проводились.

З огляду на актуальність окресленого питання та обмеженість історіографічної бази метою статті є спроба аналізу історичних уроків співпраці споживчої кооперації України з пайовим товариством «Укрнархарч» щодо вирішення продовольчих проблем у період нової економічної політики.

Без сумніву, продовольчі кризи 1920-х pp. спонукали радянську владу залучати кошти різних господарських структур до оперативного забезпечення населення продуктами харчування для того, щоб, по-перше, нагодувати робітничий клас як основну продуктивну силу відродження економіки та побудови соціалізму, по-друге, не допустити соціального невдоволення. Серед господарських структур, на які покладалися більшовики у справі налагодження мережі громадського харчування, була й споживча кооперація.

Важливе місце в організації споживчою кооперацією закладів харчування займало питання фінансування цієї галузі. Хоча в попередні роки споживча кооперація України мала організовувати їдальні на засадах госпрозрахунку, проте залучення її потенціалу та коштів до боротьби з голодом 1921-1922 pp. не давали можливості повноцінно розгорнути роботу у цьому напрямку. Починаючи з 1923 p., громадське харчування фактично створювалося заново, бо слід було повністю перейти на госпрозрахункові засади. Незначний розвиток громадського харчування пояснювався головно його збитковістю. Зважаючи на цю обставину, кооператори йшли на співробітництво у сфері налагодження громадського харчування з різними структурами, зокрема профспілками, державними організаціями та пайовими товариствами.

Суттєву роль у налагодженні системи громадського харчування у зазначений період відіграла співпраця кооперативних організацій країни з пайовим товариством «Нархарч». Це товариство було створене в Москві за ініціативи Ради праці та оборони (РПО) РСФРР у січні 1923 р. «з метою надання міському та промисловому населенню покращеного харчування за зниженими цінами на засадах беззбитковості і самоокупності, шляхом створення мережі доступних їдалень, ресторанів, чайних і т.п. підприємств» [3,с. 133]. У формуванні товариства «Нархарч» брали участь деякі союзні наркомати, ВЦСПС, Центроспілка (центральна спілка споживчих товариств СРСР), Московська та Ленінградська ради народних депутатів, тобто у створення цього пайового товариства були вкладені значні кошти. Державний банк СРСР надав товариству кредити, тож «Нархарч» від початку був звільнений від податків, зборів, відрахувань у будь-які фонди; крім цього держава забезпечувала йому суттєві пільги при оплаті приміщень та комунальних послуг [4,с. 11-12]. Здійснення такої податкової політики мало виражений класовий характер: приватні власники закладів харчування позбувалися можливості отримувати великі прибутки, оскільки більша частина їх доходів оподатковувалася фінансовими органами.

До «Нархарчу» перейшло керівництво їдальнями, створеними насамперед у ряді міст відділом громадського харчування Центроспілки, а також їдальнями на транспорті, які належали наркомату шляхів сполучення. Боротьба за режим економії, розпочата товариством, значно знизила накладні витрати. Реалізуючи якісне харчування на пільгових умовах, «Нархарч» отримував 20% прибутку [3,с.42]. Ціни в його їдальнях були нижчі, ніж у приватних закладах харчування. Досвід розвитку мережі підприємств харчування під керівництвом «Нархарчу» майже за рік його діяльності приніс загалом позитивні результати. З огляду на це, у січні 1924 p. XIII конференція РКП/б/ пропонувала «сприяти зростанню добровільних, самодіяльних об'єднань, особливо таких, які безпосередньо зачіпають сімейно-суспільний побут робітничої маси (нархарч і т.п.), забезпечуючи їм можливість правильного розвитку» [5,с.506].

Певний досвід співпраці з пайовим товариством «Укрнархарч» у роки непу має вітчизняна споживча кооперація. Українське пайове товариство «Укрнархарч» було створене за ініціативи і за участі всесоюзного пайового товариства «Нархарч». На прохання профспілок Катеринослава, Харкова, Києва, Одеси і Донбасу представники «Нархарчу» Москви були запрошені в Українське бюро ВЦСПС і взяли на себе ініціативу організувати такі ж пайові товариства для населення України. Скликана грудня 1923 р. міжвідомча нарада за участю громадських організацій ухвалила створити на території УСРР для сприяння розвитку справи громадського харчування пайове товариство «Укрнархарч». Пайовиками цього товариства стали наркомати УСРР, кооперативні центри, профспілки, радянські заклади тощо. Воно діяло на засадах госпрозрахунку і самоокупності [6,арк.70]. Зазначимо, що члени профспілок харчувалися в них за пільговими цінами.

Співпраця з «Укрнархарчем» виявилося певною мірою ефективною і потрібного для споживчої кооперації України. Політика взаємовідносин споживчої кооперації з цим товариством була визначена у червні 1924 р. на торговій нараді робітничих кооперативів. Так, фінансовоспроможні кооперативи, які могли самостійно організувати громадське харчування, мали встановлювати свої взаємозв'язки з «Укрнарчарчем» як із центральним кредитуючим органом. При цьому передбачалося, що він буде узгоджувати роботу кооперативів із державними і профспілковими організаціями. Другій групі кооперативів, які не могли самостійно організовувати і вести громадське харчування, рекомендувалося укладати угоди з «Укрнархарчем» для того, щоб отримувати від нього відповідне фінансування. У такому разі товариство здійснювало контроль за діяльністю кооперативних їдалень, але управління ними залишалося у повноваженні робітничих кооперативів. Фінансовослабкі кооперативи, яким було не під силу налагодити громадське харчування, мали звертатися до «Укрнархарчу», щоб той узяв на себе цю справу [7,с. 18]. Отже, через брак коштів на створення їдалень робітнича кооперація була змушена спиратись на фінансову й організаційну допомогу «Укрнархарчу».

З архівних документів відомо, що у І923 р. Одеський ЦРК (Центральний робітничий кооператив) самостійно зміг відкрити їдальню на джгутовій фабриці, а в липні 1924 р. - на тютюновій фабриці. Однак це не відповідало потребам міста, до того ж робота вказаних їдалень була збитковою. Тому 27 вересня 1924 р. Одеський ЦРК уклав угоду про співпрацю з «Укрнархарчем», що дозволило за період із листопада 1924 по жовтень 1925 pp. відкрити в місті ще 11 їдалень [8,арк.51].

У ряді випадків для розширення обсягів охоплення робітничо-міського населення громадським харчуванням керівництво республіки зобов'язувало споживчу кооперацію до співпраці з «Укрнархарчем». Наприклад, у директиві Політбюро ЦК КП/б/У від 8 листопада 1924 р. зверталась увага Катеринославського ЦРК на недостатній розвиток громадського харчування в місті і пропонувалося спільно з «Укрнархарчем» розгорнути мережу робітничих їдалень [9,арк.47]. До кінця року Катеринославський ЦРК уже мав 6 робітничих їдалень, створених спільно з «Укрнархарчем». Виконуючи розпорядження вищих шганів влади щодо максимального охоплення робітників харчуванням, робітничі кооперативи міста Сталіно (нині Донецьк) за підтримки «Укрнархарчу» протягом 1924 р. також організували 6 робітничих їдалень. Тоді ж у Запоріжжі спільними зусиллями цих організацій відкрили дві заводські їдальні [10,с.46].

У тих випадках, коли фінансовий стан кооперативних організацій ставав кращим, кооператори намагалися самостійно здійснювати громадське харчування. Водночас більшовики підштовхували кооператорів до самостійного ведення цієї справи. Так, у квітні 1925 р. губернська кооперативна нарада при оргінструкторському відділі Катеринославського губкому партії запропонувала місцевому ЦРК терміново прийняти у своє господарське відання їдальні «Укрнархарчу», тобто покласти на себе повну відповідальність за забезпечення робітників гарячим харчуванням [ 11 ,арк. 191]. Проте у випадках, коли робота їдалень виявлялася вкрай збитковою, кооператорам доводилося знову віддавати заклади харчування у підпорядкування «Укрнархарчу». Зокрема, це можна сказати про деякі їдальні Одеси, Миколаєва та Кривого Рогу [12,арк.63].

Загалом протягом 1924-1925 pp. у спільних їдальнях «Укрнархарчу» та Центрального робітничого кооперативу у середньому щоденно харчувалося 50 тис. робітників. Вартість обіду становила від 15 до 50 коп., сніданку та вечері - від 10 до 25 коп. У листопаді 1925 р. газета «Пролетарий», підбиваючи підсумки співпраці споживчої кооперації з «Укрнархарчем» щодо організації робітничих їдалень, зазначала: «Громадське харчування тільки починає розвиватися, але вже те, що досягнуто за 1924-1925 pp. у цій важливій галузі покращення побуту, дуже показово» [13]. Під час співпраці цих структур на споживчу кооперацію поширювалися податкові пільги «Укрнархарчу», що, без сумніву, сприяло господарській ініціативі кооператорів.

Проте зауважимо, що взаємовідносини між споживчою кооперацією України й «Укрнархарчем» складалися непросто, виникало ряд неузгоджень та суперечливих моментів. He випадково у середині 1920-х pp. на сторінках кооперативних видань, зокрема «Кооперативного бюллетеня», велася дискусія щодо доцільності організації кооперативного громадського харчування. Єдиної точки зору з цього приводу не існувало. На кінець 1925 р. у багатьох працівників «Укрнархарчу» та споживчої кооперації склалася думка, що кооперативні організації мають відмовитися від справи громадського харчування, відтак єдиною організацією в цій галузі мала бути мережа «Укрнархарчу». Участь кооперації у громадському харчуванні повинна була обмежуватися пайовими внесками до цієї структури. Друга точка зору полягала в тому, що громадське харчування споживчої кооперації потрібно й надалі розвивати, залучати кошти нових членів кооперації та розширяти коло відвідувачів кооперативних їдалень. Саме таким шляхом передбачалося вирішити проблему збитковості закладів громадського харчування.

За даними звітів двох організацій можна констатувати, що на 1 жовтня 1925 р. відсоток охоплення населення громадським харчуванням з боку «Укрнархарчу» складав у середньому 4% (переважно це були члени профспілок). Споживча кооперація тоді забезпечувала громадським харчуванням 3% населення [14,с.31]. Як бачимо, ні «Укрнархарч», ні споживча кооперація не мали абсолютної першості у цій справі. Відтак існувало широке поле для розгортання діяльності обох організацій, причетних до налагодження громадського харчування. Вони мали однаково малий досвід у цій сфері. Збитковість їх була аналогічна, незважаючи на великі пільги, які мав «Укрнархарч» порівняно зі споживчою кооперацією. Отже, обидві організації на той час мали не взаємовиключати, а будувати свою роботу узгоджено, доповнюючи одна одну.

Підсумовуючи результати споживчої кооперації України щодо налагодження громадського харчування та охоплення ним населення протягом 1923-1925 pp., зазначимо, що існують різні показники щодо кількості їдалень. Справа в тому, що у ряді випадків ішлося про заклади харчування безпосередньо кооперативних організацій, а інколи - про їдальні, створені спільними зусиллями споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Якщо порівняємо мережу закладів громадського харчування кожної з указаних організацій, то отримаємо таке: на 1 жовтня 1925 р. «Укрнархарч» мав 112 їдалень, а у віданні робітничо-міської кооперації, за неповними даними, налічувалося 74 їдальні [14,с.32]. Таким чином, дещо більше закладів харчування було у структурі «Укрнархарч», проте кількість їдалень та відсоток охоплення робітників громадським харчуванням найбільшого промислового району - Донбасу переважав у споживчій кооперації.

Тож співпраця кооператорів із «Укрнархарчем» була необхідною для обох структур. Робітничо-міські кооперативи, створені на підприємствах, при відкритті їдалень нерідко користувалися фінансовою підтримкою «Укрнархарчу». Проте слід зазначити, що у промислових містах кількість кооперативних підприємств громадського харчування значно перевищувала ту, які перебували у віданні «Укрнархарчу». Тобто, у даному разі співпраця споживчої кооперації з пайовим товариством «Укрнахарч» протягом 1923-1925 pp., з одного боку, сприяла розгортанню кооперативного громадського харчування, а з другого - на ґрунті змагальності вносила певні суперечки між обома структурами.

Улітку 1926 р. «Нархарч» СРСР, виконуючи розпорядження ЦК ВКП/б/, зосередив свою увагу на забезпеченні громадським харчуванням робітників провідних галузей промисловості [3,с. 146]. Під тиском керівництва країни таку ж позицію зайняла й Центроспілка СРСР. У контексті державної політики індустріалізації та покращення забезпечення промислових робітників тактику співпраці з «Укрнархарчем» протягом другої половини 1920-х pp. мала проводити й споживча кооперація У СРР. По-перше, до цього зобов'язували директиви союзного та республіканського партійно-радянського керівництва, по-друге, цього вимагали об'єктивні умови господарювання кооперативних організацій в умовах конкуренції з приватним сектором харчування.

Відтак протягом другої половини 1920-х pp. співпраця споживчої кооперації у країні з пайовим товариством «Укрнархарч» тривала, виявляючи як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, спільними зусиллями ці дві структури намагалися потіснити приватний сектор із галузі харчування, а з другого - продовжували конкурувати між собою, а в ряді випадків дублювати одна одну. До того ж їх діяльність систематично регулювалася вищими партійними, господарськими та профспілковими органами. Tак, 20 листопада 1926 р. на засіданні Всеукраїнської ради професійних спілок (ВУРПС) після обговорення доповіді «Укрнархарчу» про стан громадського харчування на Україні були ухвалені заходи щодо оптимізації цієї важливої галузі, які стосувалися безпосередньо як «Укрнархарчу», так і споживчої кооперації.

Охоплення всього 9% членів профспілок громадськими їдальнями, які перебували у віданні споживчої кооперації та «Укрнархарчу», рада ВУРПС визнала таким, що не відповідало реальним потребам. Особливістю ухвалених рішень було те, що через профспілки держава намагалася максимально перекласти на споживчу кооперацію подальший розвиток громадських їдалень. Такий підхід пояснювався тим, що фінансовий стан кооперативних організацій на середину 1920-х pp. дещо зміцнів, відтак кооператори, на думку вищих органів управління УСРР, могли приступити до самостійного розвитку мережі їдалень у промислових районах. Однак при цьому пропонувалося узгоджувати план подальших перспектив громадського харчування з «Укрнархарчем». Це пояснювалося намаганням держави не допустити паралелізму в роботі обох структур, а також спробою зміцнити контроль за їх діяльністю [15,арк.7]. При цьому зауважимо, що протягом другої половини 1920-х pp. податкових, комунальних та кредитних пільг у галузі громадського харчування на рівні пільг «Укрнархарчу», а також державних кредитів для підтримки цієї галузі споживча кооперація від радянської влади не отримала.

Арбітром у взаємовідносинах споживчої кооперації і «Укрнархарчу» неодноразово виступали партійні інстанції. Так, питання співпраці «Укрнархарчу» та споживчої кооперації у сфері розширення громадського харчування в Україні було предметом розгляду в ЦК КП/б/У 16 березня р. Варто зазначити, що в доповідній записці на ім'я ЦК КП/б/У з боку «У крнархарчу» була зроблена, на нашу думку, спроба перебільшити внесок нархарчівських їдалень у налагодженні громадського харчування і водночас акцентувати на недоліках кооперативних їдалень. Без сумніву, така позиція була викликана конкуренцією між обома структурами [6,арк.9].

У квітні 1927 р. за розпорядженням ЦК КП/б/У президія Всеукраїнської ради професійних спілок знову аналізувала стан громадського харчування в Україні та внесок у його розвиток споживчої кооперації та «Укрнархарчу».

Споживчій кооперації передавалася справа організації громадського харчування сезонних робітників, будівельників, спорудження кухонь-фабрик, створення їдалень за місцем проживання робітників і службовців при житлових кооперативах, у робітничих селищах і робітничих районах. Tобто обсяги і темпи розвитку кооперативного громадського харчування мали суттєво зрости. З огляду на це кооператорам було запропоновано організувати всередині системи споживчої кооперації спеціальний фонд розвитку громадського харчування. Цей фонд мав утворюватися шляхом вирахування частини доходів (не менше 15%) від загальних доходів робітничо-міських кооперативів. Щодо «У крнархарчу» була вироблена така позиція: вона мала розвивати громадське харчування в тих містах та промислових районах, де споживча кооперація впоратися не могла [15,арк.10-11].

Однак через ряд причин споживча кооперація не була спроможна максимально перебрати на себе розвиток громадського харчування, як того вимагала держава. Тому директива Уцеробкоопу про те, що місцевим робітничим кооперативам слід мати в пайовому капіталі «Нархарчу» не менше 51% паїв, була не виконана і через це вплив споживчої кооперації на роботу «Нархарчу», як зазначалося у журналі «Кооперативне будівництво», був «зовсім недостатній» [16,с.51]. Відтак між цими структурами, як підтверджують архівні документи, продовжували існувати неузгодженості та протиріччя, викликані такими причинами. По-перше, заклади харчування споживчої кооперації тих податкових та комунальних пільг, які мали нархарчівські їдальні, від держави не отримали. Щоб претендувати на пільги, кооператори були зобов'язані створювати з «Укрнархарчем» спільні заклади громадського харчування, що певною мірою обмежувало їх господарську самостійність. По-друге, фінансування «Укрнархарчу» продовжували здійснювати наркомати, профспілки, господарські структури, кооперативні центри тоді, коли кооперативні їдальні такої підтримки не мали: переважно вони створювалися за рахунок кооперативних організацій, у тому числі - пайових внесків.

При аналізі динаміки мережі закладів громадського харчування робітничо-міської кооперації України за період від 1 жовтня 1926 по 1 жовтня 1928 pp. маємо такі показники: із 316 одиниць громадського харчування 159 перебували у спільному підпорядкуванні «Укрнархарчу» і робітничо-міської кооперації і 157 закладів належали суто робітничим кооперативам. Тобто протягом двох років (з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня pp.) кількість закладів харчування робітничої кооперації України зросла в 3,5 рази [16,с.52]. При цьому зазначимо, що відбулося урізноманітнення форм громадського харчування. Крім кооперативних їдалень почали діяти буфети та чайні, які сприяли забезпеченню населення сніданками та вечерями і допомагали зменшувати витрати часу на приготування та вживання їжі.

Загалом на кінець непу державне завдання щодо усунення приватного сектора із галузі громадського харчування кооператори спільно з пайовим товариством «Нархарч» практично виконали. Tак, за даними статистичних органів СРСР, у 1928-1929 pp. на державні та кооперативні заклади громадського харчування припадало 78,5%, а на приватні - 21,5% [3,с.153].

По-різному можна оцінювати співпрацю споживчої кооперації України щодо створення спільних їдалень із госпрозрахунковим пайовим товариством «Укрнархарч». З одного боку, фінансова допомога «Укрнархарчу» стала поштовхом до пожвавлення громадського харчування кооперативних організацій, проте, з другого - викликала паралелізм у роботі обох структур, іноді нездорову конкуренцію. Хоча спільні зусилля кооператорів і «Укрнархарчу» стали противагою приватному сектору у громадському харчуванні, фінансова залежність споживчої кооперації від пайового товариства не давала можливості розвивати цю справу самостійно.

Без сумніву, залишається очевидним той факт, що протягом 1920-х pp. споживчою кооперацією України була закладена потужна матеріально-технічна база для функціонування громадського харчування. Розвиваючи громадське харчування у роки нової економічної політики, коли довелося переборювати ряд продовольчих криз, споживча кооперація республіки спільно з пайовим товариством «Укрнархарч» допомагала робітникам і членам їх родин істотно економити на придбанні продуктів харчування, а отже, заробітній платі.

Переконані, що у нинішніх умовах соціально-економічної нестабільності для покращення харчування населення споживча кооперація України здатна активізувати співпрацю з профспілками, виробниками сільськогосподарської продукції, іншими видами кооперації, адже основною метою кожної з цих структур є соціальні орієнтири.

Список використаних джерел

1. Кожаный П. Рабочая кооперация и профсоюзы / П. Кожаный. - М.: Труд и книга, 1925. - 119 с.

2. Бережной И.Г. Развитие общественного питания на Украине / И.Г. Бережной, Л.Г. Гольдфарб, В.И. Пшеничный. - К.: Вища школа, 1980. - 213 с.

3. Польский М.П. Ленинская забота о трудящихся: организация питания населения Советской страны (октябрь 1917-1930-е годы) / М.П. Польский. - М.: Мысль, 1984. - 192 с.

4. Гоголь Б.И. Общественное питание в СССР / Б.И. Гоголь. - М.: Б.и., 1956. - 252 с.

5. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК / 1898-1986 /. - Т. 3,- 1922 -1925. - [9-е изд., доп и испр.] - М.: Политиздат, 1984. - 494 с.

6. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.І. - 0п.20. - Спр.2516. - 96 арк.

7. Резолюции торгового совещания робкопов 20-24 июня 1924 г. // Бюллетень. Вукопспилки. - 1924,- № 28-29. - С.17-24.

8. Державний архів Одеської області. - Ф.Р-3. - Оп.1. - Спр.1492. - 137 ЦДАГО України. - Ф.І. - 0п.20. - Спр.1902. - 107 арк.

9. Кооперативная хроника // Бюллетень Вукопспилки. - 1924. - № 39. - С. 46-47.

10. ЦДАГО України. - Ф.І. - 0п.20. - Спр.2074. - 89 арк.

11. Ямпольский. Кооперация и общественное питание / Ямпольский // Кооперативный бюллетень. - 1926. - № 18-19,- С.31-32.

12. ЦДАГО України. - Ф.І. - 0п.20. - Спр.2307. - 18 арк. 16. Василюк. Із матеріалів про громадське харчування / Василюк // Кооперативне будівництво. - 1928. - № 23. - С. 51-53.

Размещено на Allbest.ru