Історіографія суспільно-політичного життя міжвоєнної Польщі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія суспільно-політичного життя міжвоєнної Польщі

Шумихіна С.О

Переважна більшість дослідників історії Другої Речі Посполитої міжвоєнного періоду не оминає її суспільно-політичного розвитку, що знаходить відображення в низці історичних студій українських, польських та російських авторів, присвячених цій проблемі. Актуальність історіографічного осмислення новітніх напрацювань істориків зумовлена тим, що державотворче і суспільно-політичне життя міжвоєнної Польщі безпосередньо впливало на долю українського населення так званих «східних кресів», викликаючи його неоднозначну реакцію. Ці процеси залишили глибокий слід у пам'яті українського народу, позначились на характері українсько-польських взаємин у роки Другої світової війни. На важливість цієї проблематики справедливо вказували І.Рудницький, Л.Зашкільняк, С.Кульчицький, М.Тимовський, Л.Алексієвець, А.Манусевич та інші[ 1]. Однак історіографічного осмислення політичний розвиток міжвоєнної Польщі ще не отримав.

Метою пропонованої статті є історіографічний аналіз праць суспільно-політичного життя Другої Речі Посполитої 1920-1930-х рр. До уваги бралися дослідження українських, польських, російських та радянських науковців, оприлюднені в другій половині XX - на початку XXI ст.

Дослідники наголошують, що після проголошення незалежності Польщі вже в перших конституційних проектах її майбутнє моделювалося як Конституційна монархія. Вони не вбачають у цьому нічого дивного, оскільки майже вся тогочасна Європа, за винятком Франції і Швейцарії, була монархічною. Однак, як стверджує Л.Алексієвець, падіння монархій в Росії та Австро-Угорщині, перемога у Першій світовій війні держав із парламентським устроєм, загальний спад авторитету корони, за винятком Бельгії та Великобританії, позначились на тому, що всі проекти реформування політичного устрою незалежної Польщі надавали перевагу республіканському укладу[2,с.245].

Царизька мирна конференція, яка визнала незалежність Польщі та окреслила її кордони, поставила перед новопосталою державою новізавдання. Йшлося про «...вироблення та прийняття основного закону, визначення принципів устрою держави>>[2,с.234]. Над цими завданнями Законодавчий Сейм працював близько 4-х років, розпочавши роботу із створення так званої Малої Конституції. На жаль, праць, присвячених аналізу зазначеного документу, обмаль. Більшість авторів вбачає в ній тимчасовий і правовий документ відродження країни, поза регулюванням якого залишилися важливі принципи політичного та соціально-економічного устрою, чітке визначення прав та свобод громадян. Дослідники досить позитивно оцінюють сам факт прийняття Малої Конституції, оскільки вона стала першою спробою узаконення багатьох сторін життя в Другій Речі Посполитій. Так, за Л.Алексієвець, Мала Конституція впроваджувала у Польщі таку систему правління, за якою Сейм очолив усі інші органи державної влади, роль останніх при цьому зводилася до своєрідного виконавчого комітету парламенту, позбавленого власних, незалежних від Сейму повноважень[2,с.236]. Подібну думку свого часу висловлював й І.Рудницький: «Мала Конституція» у своїй 1-й статті затверджувала надані повноваження Ю.Пілсудському на становищі начальника держави, але вже все дальші статті були зроджені з думки, щоб позбавити його всякої фактичної влади>>[3,с.26-27].

Статті Малої Конституції частково відрегулювали й соціально-економічне становище робітників. Польський історик Г.Дильонгова вважає, що це стало першою спробою покращення умов для праці: «Було впроваджено 8-годинний робочий день і англійську суботу, обов'язкову страховку, контроль безпеки праці, захист квартиронаймачів>>[4,с.115].

Основною ж метою роботи Сейму було прийняття Конституції. Як наголошує Г.Дильонгова, перший період відбудови країни завершився саме ухваленням Конституції 17 березня 1921 р.[4,с.116]. Основою для її написання послужила так звана Мала Конституція, зміст якої зазнав значних виправлень та доповнень. Ролі Конституції 1921 р. присвячено чимало наукових робіт. Серед них провідне місце займають вже згадувані праці Л.Алексієвець, Г.Дильонгової, а також С.Кондратюка, А.Манусевича, М.Гона та ряду російських вчених[5]. Відзначаючи важливість прийняття Основного закону держави, більшість науковців схиляються до думки, що майже всі статті, прописані в документі, залишилися лише на папері й практично не були реалізовані в життя. Незважаючи на це, вважаємо за необхідне виокремити найбільш важливі аспекти документу, які, на думку науковців, позитивно вплинули на життя в країні.

В першу чергу варто зазначити, що деякі науковці визначають березневу Конституцію як продовжувача правничих традицій першої Речі Посполитої, зокрема Конституції 3 травня 1791 р. Подібної ж думки дотримуються й сучасні польські вчені: «Приймаючи цю Конституцію, депутати звернулись до традиції Конституції 3 травня 1791 р. та висловлювали пошану пам'яті декільком поколінням поляків, які більш ніж 100 років боролися за відновлення незалежності>>[6,с,405]. Подібну думку висловлює й український історик С.Кондратюк, який теж вважає, що основні засади Конституції незалежної Польщі опиралися на різні підвалини, у т.ч. на давні традиції суспільного і державного устрою. За вихідне приймались положення, що відроджена країна є державою народу, який жив у часи Першої Речі Посполитої. Tаким чином, відкидалась концепція трактування Польщі як нової держави[7,с.66].

Ряд вчених відзначає унікальність Конституції в підходах до обмеження прав начальника держави. Так, радянський науковець А.Манусевич підкреслював, що верховна влада за Конституцією проголошувалася такою, яка належить народу та здійснюється ним через вибори на основі загального, прямого, рівного, таємного й пропорційного голосування в Сеймі та Сенаті[8,с.ЗОЗ].

Проаналізувавши статті Конституції, група сучасних польських істориків дещо конкретизує цю думку: «Березнева конституція 1921 р. стала фундаментом досить нестійкого політичного механізму. Уряд був повністю залежний від Сейму, Сейм розділений на багаточисленні конкуруючі між собою фракції, які не здатні були створити відносно стабільну парламентську більшість>>[6,с,406]. З-поміж сучасних польських істориків на важливість зазначеного питання наголошує Г.Дильонгова, а з українських - Л.Алексієвець. Так, відзначаючи обмеження ролі президента майже винятково репрезентативними функціями, Г.Дильонгова реально відзначає й зменшення можливостей уряду, який опинився в залежності від співвідношення сил у парламенті та не отримував належних гарантій стабільності та тривалості[4,с.116]. Л.Алексієвець, навпаки, вважає, що, обмежуючи компетенції президента, Сейм мав значну перевагу над органами виконавчої влади[2,с.267].

Більшість дослідників сходяться на тому, що особливу категорію прав про свободи становили приписи, пов'язані зі свободою совісті й віросповідання та діяльності конфесійних об'єднань. Релігійні громади отримали право самостійно регулювати свої справи в межах державного законодавства,с.264-265]. На жаль, як показують подальші події, ці норми залишилися лише на папері.

Крім позитивних моментів, Конституція містила й деякі обмеження, які аналізує Л.Алексієвець: «У багатьох її статтях, що регулювали громадянські права й свободи, були положення, які давали можливість їх легального обходу, інколи виконавчими приписами>>[2,с.267]. До недоліків С.Кондратюк відносить й невизначеність в питаннях місцевого самоврядування, адже в Конституції недвозначно вказувалося на підлеглість територіальних органів самоуправління чиновницько-бюрократичного апарату. Очевидно, творці березневої Конституції воліли керуватися демократичними принципами, щоб запобігти революційній ситуації, яка назрівала в країні[9,с.69].

Велике зацікавлення виявляють дослідники до ставлення національних меншин, зокрема української, до прийняття Основного закону. Зокрема, сучасний український історик М. Гон аналізує позицію волинян в процесі ухвалення березневої Конституції Другої Речі Посполитої: «На відміну від інших націй, українська громадськість Луцька демонстративно ухилилася від участі в акції з підтримки прийняття Основного закону. Місцева «Просвіта» стала єдиною з-поміж численних організацій міста, яка не делегувала представників на урочисту процесію і не вивісила на своєму приміщенні польського прапору>>[ 10,с.75]. Водночас автор зазначає, що такі опозиційні настрої українців Волині демонструвалися лише в окремих місцевостях.

Отже, на основі аналізу праць істориків, які спираються на різноманітні джерела, можна зробити висновок, що прийняття березневої Конституції 1921 р. стало знаковою подією в історії Другої Речі Посполитої.

Незважаючи на численні недоліки, Конституція визначила політичний устрій країни та її основні цінності.

В 20-х рр. складна політична ситуація в Польщі навіть дещо поглибилася. Упродовж грудня 1922 р. - травня 1926 р. існувало п'ять кабінетів:

В.Сікороського, В.Вітоса, В.Грабського, А.Скшинського, В.Вітоса, відмітила Л.Алексієвець[6,с.284]. На нашу думку, варто було б більше уваги приділити аналізу причин нестабільності та складнощів політичної ситуації в Другій Речі Посполитій.

На загальне політичне становище в країні вплинув ще один фактор - зміни в симпатіях суспільства. На цьому наголошують польські вчені: «З 1922 р. симпатії суспільства змінилися та дещо змістилися в сторону лівих. Рішенням на вистачало політичної мудрості: деякі з них були направлені проти впливових в армії пілсудчиків>>[11 ,с.414-415]. Крім того, для політичної системи парламентської демократії була властива багатопартійність. Відсутність парламентської більшості значно знижувала ефективність роботи парламенту, призводило до дестабілізації в країні[2,с.373-374]. Така система правління в Польщі збереглася аж до 1939 р.

Отже, підсумовуючи наявні наукові студії істориків, вважаємо, що в них недостатньо проаналізовані об'єктивні і суб'єктивні чинники зміни урядів, належно не з'ясовано сутність і характер багатопартійності польського суспільства, відсутнє пояснення, чому виявилося неможливим створення більшості в парламенті. На нашу думку, варто вивчити й інші причини суспільно-політичної нестабільності в країні. Зокрема, однією з них стала невирішеність національного питання в Другій Речі Посполитій, на чому частково акцентувала увагу Л.Алексієвець. Це створювало для правлячих кіл проблеми політики щодо національних меншин, які, з одного боку, прагнули інтегрувати та зміцнити унітарність Польщі як національної держави, а з іншого - змушені були постійно обмежувати відцентровані та сепаратистські прагнення тих національностей, які компактно населяли регіони. Польські власті здійснювали дискримінаційні заходи щодо меншин: спотворювали дані перепису, проводили колонізацію й полонізацію, упереджено ставилися до земельної реформи, обкладали податками, вчиняли насильство. Все це посилювало суперечності й ослаблювало державу[2,с.350-351]. Про слабкість, а можливо й відсутність демократії в Польщі свідчив той факт, що політики у Варшаві боялися національних меншин і не хотіли допустити їх до управління на місцях через органи самоуправління. Робота органів місцевого самоврядування страждала й тому, що не було єдиної нормативно-правової бази, що знижувало якість їх роботи. Як наслідок, уся система парламентської демократії працювала в 1922 - 1926 рр. украй неефективно, що стало основною причиною її кризи[2,с.356].

Щодо політики польського уряду на західноукраїнських землях, то вона, на думку сучасного українського вченого О.Липитчука, була спрямована на ствердження політичного панування «титульної» нації та поступову денаціоналізацію і полонізацію українців. Тому для зміцнення своєї влади на цій території польський уряд використовував надзвичайні заходи репресивного характеру, насамперед судову гілку влади. Тривалий час процедура і каральна діяльність надзвичайних (військово-польових) судів не була унормована. Це було зроблено лише в березні 1928 р. особливим розпорядженням Президента[12,с.25].

Велику увагу приділяють історики аналізу діяльності політичних партій на теренах міжвоєнної Польщі, зокрема українських. Польський історик А.Хойновський наголошує, що українське політичне життя, як і польське, було сильно поляризованим. Тут діяли представництва ліберальної, націоналістичної, соціалістичної та комуністичної партій. Домінуючим був націоналістичний табір, проте в 20-х рр. різко зміцнилася позиція комуністів, яка була одночасно фліртом між частиною галицької інтелігенції за встановлення радянської України[ 13,s.85-86].

Ряд істориків відзначає, що відсутність на більшості польських територій міцної основи для демократії, яка в багатьох відношеннях виявилась обмеженою, неухильно підштовхувала країну до авторитаризму. Безпосередньо до авторитарного правління призвів урядовий переворот 1926 p., поступове ослаблення впливу політичних партій, опозиційних сил, обмеження ролі законодавчої влади, чистки в армії та державному апараті тощо.

Зачасів правління Ю.Пілсудського в країні встановився справжній диктаторський режим. Єдине, що залишилося зробити - законно впровадити його в життя. З цією метою у квітні 1935 р. була схвалена нова Конституція. Основною її відмінністю від попередніх стало практично повне обмеження парламентської демократії та надання неймовірних повноважень президенту країни, вважає С.Кульчицький[11,с.224]. С.Кульчицького підтримують практично всі науковці, які займаються дослідженням даної проблематики як українські, так російські.

Подібні думки побутували і в радянській історіографії. Автори наголошували на тій особливості нової Конституції, яка зменшувала права Сейму та розширяла деякі повноваження Сенату[ 14,с.387]. Відомий радянський вчений А.Манусевич відмічав, що Конституція 1935 р. узаконила режим особистої диктатури голови держави. Президент наділявся правом розпускати Сейм і Сенат, призначати уряд, вирішувати питання про мир чи війну, керувати збройними силами, здійснювати законотворчу діяльність шляхом видання декретів, а також правом висувати кандидата собі в наступники[8,с.324].

Процес всього конституційного державотворення Другої Речі Посполитої, на нашу думку, влучно охарактеризував свого часу І.Рудницький: «Зерна внутрішньої слабкості Польщі були засіяні в усіх трьох Конституціях, що їх мала польська держава у своєму 20-літньому існуванні. Ні одна з тих Конституцій не закликала до політичної боротьби, кожна з них була лише кінцем одного та початком другого періоду боротьби, яка зображувала боротьбу за устрій, але по суті була боротьбою за владу. Ні в одному із тих 3-х випадків автори Конституції не здійснювали в ній своєї політичної програми, себто не реалізували свого політичного світогляду, лише завжди Конституція мала служити їм на те, щоб позбавити влади їх противників та дати владу їм самим. Конституція у Польщі була знаряддям за владу, яка тривала повних і безупинних 20 літ>>[3,с.25].

Розглянувши дослідження істориків У країни, Росії, Польщі та колишнього Радянського Союзу щодо суспільно-політичного життя в Другій Речі Посполитій в 1920-30-х pp., можна зробити висновок про те, що в їх працях знайшли відображення основні напрями становлення і утвердження польської державності, вироблення і удосконалення Конституції, пошук оптимальної моделі управління суспільними процесами. Основна увага дослідників звернута на мотиви прийняття трьох Конституцій, їх аналіз, на удосконалення політичного устрою держави, запровадження єдиної валютної системи, формуванню принципів роботи Сейму та Сенату. Разом з тим кидається в вічі, що в наявних працях недостатньо з'ясовано, чому вироблені правові засади суспільно-політичного життя країни не були втілені на практиці, які чинники призвели до встановлення диктатури Ю.Пілсудського.

Аналізуючи праці вчених із зазначеної проблематики, не важко встановити їх підвищену зацікавленість до проведення виборів 1922 та 1928 рр. Натомість менш дослідженим залишається місцеве самоврядування, особливо на землях з домінуванням українського населення, діяльність громадських об'єднань, передусім профспілок, а також суспільно-політичний розвиток Польщі в період 1935 - 1939 pp., тобто після смерті Ю.Пілсудського, програшу Безпартійного блоку на виборах 1935 p., посилення впливу Селянської партії (Сторонгництво людове) Національної партії (Сторонництво народове) і Польської соціалістичної партії (ППС). Більшої уваги потребує з'ясування взаємозв'язку внутрішньої і зовнішньої політики Другої Речі Посполитої напередодні Другої світової війни.

Список використаних джерел

політичний суспільний польський міжвоєнний

1. Рудницький І.І. Причини упадку Польщі / Іван Рудницький. - Краків: Українське видавництво, 1940. - 297 с.; Манусевич А.Я. Очерки по истории Польши. / Александр Яковлевич Манусевич. - Москва, 1952. - 405 с.; Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939) / Станіслав Кульчицький // Україна крізь віки. - Т. 11. - K., 1999. - 336 с.; Зашкільняк JI. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів / JI.Зашкільняк, М.Крикун - Львів, 2002. - 752 с.; Тымовский М. История Польши/ М.Тымовский, Я.Кеневич, Е.Хольцер; переводе польск. В.И.Ковалев, М.А.Корзо, М.В.Лескинен. - Москва: Весь мир, 2004 - 544 с.; Алексієвець Л. Польща: утвердження незалежної держави 1918-1926 рр. / Леся Алексієвець - Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - 345 с.; та ін.

2. Алексієвець Л. Польща: утвердження незалежної держави 1918-1926 рр. / Леся Алексієвець - Тернопіль: Підручники і посібники, 2006.

3. Рудницький LI. Причини упадку Польщі / Іван Рудницький. - Краків: Українське видавництво, 1940.

4. Дильонгова Г. Історія Польщі 1795-1990 / Г.Дильонгова; переклад з польської М.Кірсенка. - K., 2007.

5. Манусевич А.Я. Очерки по истории Польши. / Александр Яковлевич Манусевич. - Москва, 1952. - 405 с.; Гон М. Контроверсійність українсько- польського діалогу на Волині (1921 - 1923 pp.) / Максим Гон // Україна і Польща в XX столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин: зб. наук, праць. / П.М.Чернега, Г.В.Стрельський, О.В.Потильчак та ін. - Київ-Краків, 2002; Алексієвець Л. Польща: утвердження незалежної держави 1918-1926 рр. / Леся Алексієвець - Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - 345 с.; Дильонгова Г. Історія Польщі 1795-1990 / Г.Дильонгова; переклад з польської М.Кірсенка. - K., 2007; Кондратюк С.В. Парламентські вибори і березнева 1921 р. Конституція Польщі / С.Кондратюк // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - Львів, 2008. - Випуск 1. Серія юридична. - С. 62-71 та ін.

6. Тымовский М. История Польши / М.Тымовский, Я.Кеневич, Е.Хольцер; перевод с польск. В.Н.Ковалев, М.А.Корзо, М.В.Лескинен. - Москва: Весь мир, 2004.

7. Кондратюк С.В. Парламентські вибори і березнева 1921 р. Конституція Польщі / С. Кондратюк //Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - Львів, 2008. - Випуск 1. Серія юридична. - С. 66.

8. Манусевич А.Я. Очерки по истории Польши. / Александр Яковлевич Манусевич. - Москва, 1952.

9. Кондратюк С.В. Парламентські вибори і березнева 1921 р. Конституція Польщі / С. Кондратюк //Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - Львів, 2008. - Випуск 1. Серія юридична.

10. Гон М. Контроверсійність українсько-польського діалогу на Волині (1921 - 1923 рр.) / Максим Гон // Україна і Польща в XX столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин: зб. наук, праць. / П.М.Чернега, Г.В.Стрельський,

О.В.Потильчак та ін. - Київ-Краків, 2002.

11. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939) / Станіслав Кульчицький // Україна крізь віки. - Т. 11. - K., 1999.

12. Липитчук О. Надзвичайні суди та їх роль у судовій системі міжвоєнної Польщі / О.Липитчук // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія «Правознавство». - Вип. 125. - Чернівці, 2001.

13. Chojnowski A. Ukraina / Andrzej Chojnowski. - Ser: Historia panstwswiata w XX weku. - Warszawa: Trio, 1997.

14. История Польши / Под ред. Ф.Г.Зуева. - Т. 3. - М., 1958.

Размещено на Allbest.ru