Культурно-освітнє життя Умані в добу Української революції (1917-1918 pоків)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурно-освітнє життя Умані в добу Української революції (1917-1918 pp.)

Дудник О.В.

В умовах переосмислення української історії, що розпочалося завдяки демократичним перетворенням у незалежній Україні, зусилля багатьох вітчизняних науковців зосереджені на вивченні та висвітленні подій, що мали місце на Україні 1917-1920 pp. Революційні події сприяли суттєвим національно-демократичним перетворенням у різних сферах суспільного та культурно-освітнього життя України. Грунтовне регіональне дослідження, всебічне осмислення всього процесу національного відродження на місцях дасть можливість у повному обсязі відтворити характер та наслідки Української революції. До того ж увага істориків сьогодні зосереджена переважно на дослідженні революційних подій загальнонаціонального масштабу, тоді як вивчення регіональних аспектів революції, багатих на конкретно-історичний матеріал, все ще залишаються недостатньо дослідженими.

В умовах Української національної революції зроблено суттєвий крок у відродженні національної культури. Процес відродження культурно- освітнього життя українського суспільства в добу революції знайшов відображення в окремих наукових працях [ 1 ]. Однак дослідження означеної проблеми на регіональному рівні залишається актуальним завданням. Стаття є спробою дослідити основні напрямки діяльності громадськості Умані щодо відродження національної освіти в революційну добу.

Із початком Української національно-демократичної революції під впливом вимог Центральної Ради земства, селянські спілки, кооперативні організації, «Просвіти» посилили увагу до розвитку освіти. Український кооперативний з'їзд, що проходив у Києві 14-15 березня 1917р., заявив, що «українська мова повинна бути введена негайно в школі, в суді, у всіх громадських і урядових інституціях». З'їзд закликав «священиків однині проводити проповіді на українській мові». На з'їзді кооператорів Уманського повіту 20 березня 1917 р. відзначалося, що царська влада утискувала вільну освіту українського народу. В нових умовах, при новійвладі, заявляли оратори, «доцільно намагатися до освіти, запроваджуючи в школах викладання українською мовою»[2,арк.1].

Важливе значення в громадському житті Умані мало відкриття української гімназії. Вона відкривалася за ініціативи міської повітової ради. Щоб належним чином провести підготовку до відкриття, було створено відповідну комісію. З приводу цієї події повітова рада у вересні звернулася до жителів міста із повідомленням про набір 80 хлопців та дівчат у перший та другий класи гімназії. Передбачалося платне і безкоштовне навчання. Щоб забезпечити безкоштовне навчання, частині учнів пропонувалося для цього зібрати відповідні кошти. У зв'язку із цим рада зверталася до громадськості із проханням зробити грошовий внесок на користь гімназії. До першого класу приймалися діти не старше 13 років, а до другого - 14 років[3,с.4].

Завдяки підтримці громадськості 16 січня 1918 р. в Умані була відкрита Українська гімназія імені Бориса Грінченка. У двох відкритих класах гімназії навчалося 89 дітей, винятково сільських. Частині бажаючих навчатися в гімназії було відмовлено через брак навчальних приміщень, що було постійною проблемою цього закладу. Завдяки доброзичливому ставленню товариства вчителів комерційної школи, для гімназії на 1918 рік було відведено 4 кімнати в приміщенні школи, що дало можливість упорядити два класи. В жовтні цього ж року у місті Умані відкрилася 4-х класна реміснича школа, до якої приймалися селянські діти, які закінчили однокласну школу.

Уманська міська дума в добу Центральної Ради мала намір відкрити в Умані народний університет[4,арк.20]. Обговорюючи цю пропозицію гласні думи вважали, що Умань має стати освітнім осередком для семи сусідніх повітів. Вони виходили з того, щоб в окрузі функціонувало 19 осередків і 25 вищих початкових шкіл, у яких отримуватимуть середню освіту біля 600 учнів. Для погодження такого рішення з міністерством освіти УНР у квітні 1918 р. виїхала делегація на чолі із членом думи Р. Чорним. У міністерстві не заперечували щодо відкриття такого навчального закладу, однак заявили, що вони зможуть тільки частково фінансувати цей проект. В ході підготовки відповідної документації було з'ясовано, що сума на утримання приміщення і оплата праці педагогічному колективу мала становити 200 тис. крб. Міністерство обіцяло виділити асигнування у розмірі 100 тис. крб., а другу частину коштів треба було вишукувати у місті. Дума сподівалася отримати грошову допомогу для відкриття народного університету із повітів, які підтримали ідею про відкриття вищого навчального закладу, - Гайсинського, Звенигородського, Липовецького, Таращанського, Балтського[6,с.2]. В університеті мали навчатися представники різних верств населення, що підтверджувало його статус «народний».

Обговорювалося і питання мови навчання, у результаті було погоджено, що мовою навчання має бути українська. Міністерство не заперечувало і проти того, щоб читання лекцій проводилося й іншими мовами, зрозумілими слухачам, - російською, польською та єврейською[9,с.2]. Однак задум про відкриття університету був перерваний гетьманським переворотом, зміною влади у Києві.

Генеральний секретаріат народної освіти у жовтні 1917 р. звернувся до людності України з відозвою про українізацію школи. «В школі повинно забезпечити вільне правдиве слово. На селах повинні закладатись вищі початкові школи. Генеральний секретаріат вважає, що у кожного повинні бути свої рідні школи, як це є по всьому світі. Нехай же народ віддає дітей своїх до рідної української школи, а ми з свого боку будемо допомагати справі рідної освіти і порадою і людьми і книгами. На рідній мові повинно йти навчання уже з цього року, і наші селяни повинні чим тільки можуть підтримати рідну школу»[ 12,арк.263].

На другому з'їзді вчителів Уманщини 24 - 26 вересня 1917 р. було вироблено і схвалено повітовою шкільною радою план українізації шкільництва у повіті. Цей план передбачав поділ початкових шкіл на дві групи. У першій групі навчання мало повністю базуватися на використанні української мови, а у другій групі навчання мало проводитися як українською, так і російською мовами. Уроки читання, письма, арифметики мали проводитися тільки українською мовою. Завдання полягало у тому, щоб домогтися такого становища, коли б всі учні, які закінчували школу могли вільно читати українською мовою і знати елементарні правила українського правопису. Аби допомогти вчителям виконати завдання українізації, з'їзд передбачив шляхи підвищення їх кваліфікації. З цією метою рекомендовано організувати курси українознавства для вчителів, передбачено придбати 80 тис. примірників підручників українською мовою. Однак таку кількість підручників уманській шкільній раді придбати не вдалося, бо, як зазначалося в офіційному звіті, «на перешкоді стояли ті умови часу, в яких це робилося»[7,с.З].

Ще на початку 1917 р. попечитель Київської шкільної округи порушив питання перед Уманською міською управою про доцільність переведення нижчих і вищих початкових шкіл на українську мову навчання. У школах повіту учні мали вивчати українську мову, історію та географію України[ 13, арк. 1 ]. А генеральний секретар у справах освіти звернувся до педагогічної ради Уманської школи хліборобства та садівництва із пропозицією подбати про українізацію школи[14,с.6]. У жовтні 1917 р. в Умані відбувся з'їзд представників селянства та вчителів Уманського повіту, який прийняв постанову домагатися перед Генеральним секретаріатом українізації чоловічої та жіночої гімназій[8,с.2]. В липні 1918 р. Уманська міська дума запропонувала усім школам, підпорядкованим їй, перевести наявні вивіски з російської на українську мову. культурний освітній революція школа

Джерела свідчать, що процес українізації, зокрема, в усіх ланках освіти проходив небезболісно, що було зумовлено як об'єктивними умовами, так і суб'єктивними чинниками. Для відкриття нових навчальних закладів не вистачало приміщень, коштів, книжок, необхідної кількості учителів з українознавства. Газета «Союз» (м. Умань) зазначала, що головними причинами, які гальмували процес освіти селянства, була нестача підручників і коштів, і коли їх усунути, то село легко подолає всі інші перешкоди, «треба лише мобілізувати й згуртувати всі культурно-освітні осередки з власними виконавчими організаціями»[І7,с.2]. Проти українізації виступали проросійськи налаштовані педагоги. Газета «Народна воля» 31 серпня 1917 року у статті «Вороги українського народу» вказувала, що голова Уманської земської управи відмовився пожертвувати на Уманську гімназію кошти, заявивши, що «ми живемо в Росії, і тому ніяких подібних українських гімназій заводити не треба»[ 18,с.2].

В добу Центральної Ради на Уманщині відновлювалися та створювалися осередки «Просвіт», які мали суттєвий вплив на розвиток національної освіти в регіоні. 1 жовтня 1917 року в приміщенні політичного клубу м.

Умані відбулися установчі збори членів товариства «Просвіта». Учасники зборів заслухали і обговорили доповідь про основні завдання, схвалили статут та обрали раду товариства. Tовариство проявляло турботу щодо поширення освітніх знань серед населення. З цією метою організовувалися курси для дорослих, які працювали в приміщенні чоловічої гімназії. До проведення занять залучалися вчителі середніх шкіл міста, які читали лекції та проводили практичні заняття, щоб охоплювали спектр знань української мови і граматики, української історії, економічної географії України[6,с.2].

Важливою подією в культурно-просвітницькому житті населення міста Умані було відкриття у травні 1917 р. міської громадської бібліотеки, яка, за повідомленням газети «Наша бібліотека», «зразу ж викликала... наплив читачів і поставила перед правлінням бібліотеки ряд суттєвих і невідкладних завдань.» Ще в кінці 1897 р. за ініціативи місцевої інтелігенції в місті було відкрито громадську бібліотеку-читальню. Це була перша і єдина бібліотека в місті. Однак її діяльність проходила у надзвичайно несприятливих умовах. Однією із причин малоефективної діяльності було постійне скорочення асигнувань на її утримання. У квітні 1914 р. громадськість розпочала збір коштів на зведення власного будинку бібліотеки, добилася виділення земельної ділянки під будівництво. Проте, губернатор Київської губернії М. Суковкін своїм розпорядженням призупинив її будівництво. І тільки в березні 1917 р. міська дума висловилася за повернення майна бібліотеки колишньому товариству. 1 травня 1917 р. було зірвано печатки і відкрито двері колишнього приміщення, а 25 травня відбулося офіційне відкриття міської громадської бібліотеки, яка упродовж 1917 року значно поповнилась книгами. У її фонд поступили книги колишнього жандармського управління «Товариство грамотності», яке передало понад 100 книг українською мовою. Фонд нараховував біля 400 українських книжок і 300 журналів. Поповнення бібліотеки проходило за рахунок пожертв різними особами та закладами. Було передано 1540 книг, а присяжні повірені передали 1690 книг і брошур. Працівники бібліотеки підготували новий каталог, було організовано відділ української белетристики, науковий та дитячий відділи. На одному із засідань правління бібліотеки було вирішено придбати книги на єврейській мові «для задоволення культурних запитів єврейських читачів.» Зросла і загальна чисельність постійних читачів, упродовж семи місяців з дня відкриття бібліотеки число читачів зросло до 2505 осіб, з яких майже половину (1160) становили учні. Якщо в червні 1917 року видано читачам 7586 книг, то в червні 1918 року - вже 10521 [5,с. 1 ]. Однак, перед бібліотекою виникла проблема: читачі не своєчасно повертали книги, які брали для опрацювання. У зв'язку з цим правління бібліотеки вирішило друкувати в місцевій газеті прізвища тих осіб, які не повертали книги[ 11,с.З].

Організації національних меншин також активізували свою діяльність щодо створення бібліотек. Єврейські організації (Бунд, Поалей-Ціон) стали ініціаторами створення в місті Умані єврейської бібліотеки-читальні, яка мала призначення поширювати єврейську культуру[9,с.З].

В добу Гетьманату велика увага приділялася підвищенню кваліфікації учителів, які викладали українознавство. В Умані при шкільному відділі земства у червні 1918 р. розпочали функціонувати курси української мови для народних учителів, які мали викладати на курсах. Міністерство народної освіти відібрало лекторів з відповідним освітнім цензом та педагогічним стажем. На курсах навчалися вчителі Уманського, Звенигородського, Липовецького повітів. Для них були розроблені спеціальні інструкції щодо їх майбутньої роботи з організації вивчення таких предметів: історія України і сучасний момент, географія, родинознавство і природознавство, арифметика, шкільництво і принципи організації нової ніколи (трудової), організація діловодства. На курсах важливого значення надавалося вивченню українознавства. Ставилося завдання навчити слухачів курсів української мови у такому обсязі, щоб вони могли вести уроки в українській школі. Для досягнення ефективності у навчанні групи слухачів складалися не більше як з шести осіб. Головною ж метою курсів було підвищення кваліфікації недипломованого вчительства, яке вже працювало у школі та підготовка нових учительських кадрів за скороченою програмою вчительських інститутів і семінарій. Для роботи на курсах Міністерство освіти відрядило відомих київських педагогів. Зокрема, лекції з історії України для слухачів курсів читав відомий вчений Гермайзе.

Уманська повітова рада затвердила 10 червня 1918 року статут батьківського комітету при початкових школах повіту. До батьківського комітету обирали на загальних зборах батьків тих дітей, які вчилися в школі. Завдання батьківського комітету полягало у допомозі учням малозабезпечених сімей матеріально, впливові на недбалих учнів, з метою їх кращого навчання. Також слідкував за тим, щоб громада прихильніше ставилися до школи та виховання дітей. Комітет мав стежити за тим, аби діти не нищили рослин і птахів. Для цього серед іншого рекомендувалося засновувати відповідні дитячі гуртки. Батьківський комітет мав свого представника у педагогічній Раді школи з правом вирішального голосу.

Заслуговує на увагу практика стимулювання учнів та студентів до навчання, яку запровадило Уманське земство. Для найбільш здібних і сумлінних та найменш забезпечених учнів земство встановило стипендії, виділені Кооперативним союзом (10 тис. крб. на 1918 рік) та було визначено порядок їх призначення. Вони видавалися студентам та учням з незаможних сімей Уманщини, які і навчалися у навчальних закладах, розміщених не лише в Уманському повіті. Спільним рішенням земства та правління кооперації за безпосередньої участі педагогічного колективу школи стипендії призначалися учням, батьки яких працювали у повіті не менше п'яти років. Стипендіати, їх батьки чи опікуни давали зобов'язання, що їх діти після закінчення навчального закладу повернуться в Уманський повіт і відпрацюють стільки ж років, скільки користувалися стипендією. Учнів і студентів могли її позбавити у випадку, якщо без поважної причини вони стали вчитися незадовільно. У 1918 році, як свідчать документи, стипендії земства отримували 10 учнів Уманської дівочої гімназії, 5 учнів Уманської хлопчачої гімназії; 2 учням призначено стипендії в уманській школі садівництва та хліборобства.

Предметом активного обговорення Уманською повітовою радою стала пропозиція щодо переведення до м. Умані Кишинівського вчительського інституту. Захопивши Бессарабію, румунський уряд намагався румунізувати і Кишинівський учительський інститут, у якому навчалося багато українців, готуючись до роботи в Україні. В інституті функціонували істо- рико-філологічний, фізико-математичний та природничо-географічний факультети. Поряд з іншими предметами в інституті вивчалася історія У країни, українське письменство та українська мова. He бажаючи румунізуватися, студенти звернулися до педагогічної ради інституту з проханням про переведення їх разом із частиною викладачів у яке-небудь місто на Україні. Педагогічна рада, у якій також перебували українці, згодилась із цим проханням і уповноважила одного зі своїх представників, родом з с. Колодистого, що на Звенигородщині, з'ясувати в органах уманського місцевого самоврядування про можливість розмістити вчительський інститут в Умані. 9 червня 1918 року надзвичайні збори Уманської повітової Ради ухвалили рішення про переведення до Умані Кишинівського учительського інституту. Збори виділили на допомогу інституту 35 тис. крб., надавши право управі, у разі потреби, збільшити асигнування до 50 тис. крб. Для функціонування інституту тимчасово виділялися приміщення та ділянка землі для нового будівництва.

Проте далеко не всі наміри місцевої влади були реалізовані, бо, як відомо, в грудні 1918 року П. Скоропадського було усунуто від влади політичними та військовими силами, які об'єднувалися навколо Директорії.

Директорія УНР своїм розпорядженням 12 грудня 1918 року критично оцінила стан управління школами в Україні і прийняла заходи щодо демократизації та децентралізації освіти. 24 лютого 1919 року в УНР було прийнято закон, згідно з яким управління освітою передавалося колегіальним органам з представників місцевого самоврядування, учительства та адміністрації в справі освіти. Директорія, її освітянські структури стимулювали відкриття нових шкіл.

Таким чином, в умовах розгортання революційних процесів громадськість Умані активно виступала за відродження національної освіти. Відродження освіти виявлялося у розширенні закладів освіти, у підтримці вчительства, у появі нової навчальної літератури, в запровадженні у навчання української мови.

Список використаних джерел

1. Боровик А. Діяльність комісій видавничого відділу Міністерства освіти та мистецтв з підготовки підручників за гетьманату (квітень - грудень 1918 р.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль. - 2001. - Вип.. 14. - С.179-185; Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції. 1917 - 1920. - K., 1920. - 130 с.; Сорочан Н.А. Комісари народної освіти в системі народного управління в УНР за доби Директорії (грудень 1918 - листопад 1919 р.)// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Вип. XI. Серія: Історія. 36. наук. пр. - Вінниця, 2006. - С.170-175.

2. Уманський краєзнавчий музей. - Спр. У KM 692/19.

3. Вільна Україна (Умань). - 1917. - № 21.

4. Державний архів Кіровоградської області. - Ф.Р279. - Оп. - 2. - Спр.7.

5. Наша библиотека (Умань). - 1918. - № 1.

6. Союз (Умань). -1918 - № 4.

7. Там само. - № 5.

8. Там само. - № 10.

9. Уманское слово (Умань). - 1918 - № 64.

10. Там само. - № 83.

11. Там само. - № 89.

12. Уманський краєзнавчий музей. - Спр. НДФ 65/2.

13. Уманський краєзнавчий музей. - Спр. НДФ 72/2. -

14. Нова Рада (Київ). -1918. - № 58.

15. Там само. - № 60.

16. Там само. - № 62.

17. Союз (Умань). -1918 - № 6.

18. Народна воля (Київ). - 1918. - № 99.

Размещено на Allbest.ru