Размещено на http://www.allbest.ru/

Матеріальне забезпечення православного духовенства в Україні у 1917-1920 рр.

Потапова О.Б.

Матеріальне забезпечення парафіяльного духовенства Російської імперії, до складу якої входили й українські землі, в період після проведення секуляризації 1764 р. є одним з найбільш дискусійних у вітчизняній історичній науці. Радянські історики оцінювали суспільну діяльність православного духовенства як контрреволюційну, критикували церковне господарство, вказували на значні доходи священнослужителів і часто непорядні способи їх одержання [9; 3]. В останні роки намітилася тенденція до розвінчання "міфу про церковні багатства" [8; 21, с.311 - 330; 17, с.31; 18].

Проблемі матеріального забезпечення духовенства у контексті державно-церковної політики приділено увагу в роботах сучасних дослідників історії церкви Б. Андрусишина і В. Ульяновського. Автори проаналізували діяльність Української Центральної Ради, Гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР щодо вирішення проблеми матеріального забезпечення кліру і дійшли висновку, що ставлення влади було різним, у залежності від того, які політичні сили формували той чи інший уряд [1; 37; 38].

Побіжно питання забезпечення духовенства торкалися у своїх роботах вітчизняні дослідники Г. Лаврик [16, с.75-97], О. Реєнт [33, с.210-215] та російські науковці О. Васильєва [4, с.40-54], Г. Шмелев [41, с.36-51], Ю. Освальт [26, с.140-149]. Висвітливши значне коло проблем, вчені приділили недостатню увагу недержавним джерелам матеріального забезпечення кліру і чернецтва, що і є невирішеною раніше частиною загальної проблеми.

Автор статті має на меті проаналізувати рівень матеріального забезпечення і виявити недержавні джерела фінансування православного духовенства протягом 1917-1920 рр.

Питання матеріального забезпечення православного духовенства до революційних подій 1917 р. бентежило уявлення не одного покоління. Джерела містять про це досить суперечливі відомості. Для з'ясування рівня забезпеченості духовенства варто звернутися до історії питання.

Імперська влада у пореформений період намагалася покращити забезпечення священиків. З 1860 р. у західних адміністративних одиницях імперії, до яких входила і Україна, відбувалася регулярна виплата окладів духовенству [22, с.46], тобто духовенство в Україні знаходилося в кращих умовах, ніж решта імперського. Потім було здійснено спробу через запровадження церковнопарафіяльних піклувань перекласти на них частково і матеріальне забезпечення кліру [34, с.172]. Розв'язати таким шляхом проблему не вдалося, тому свт. Синодом у 1885 р. було затверджено нові штати [19, с.29].

Відповідно до нових штатних норм духовенство, виведене за їх межі, позбавлялося платні. Соціальне питання в Україні набувало дедалі більшої гостроти, адже кількість населення у період між початком реформ другої половини XIX ст. і 1916 р. збільшилась майже удвічі [20, с.9]. Зростання сільського населення випереджало збільшення площ селянського землеволодіння, тому соціальна активність, спрямована на покращення фінансового забезпечення, спостерігалась серед усіх верств населення, в тому числі і духовенства [35, с.57-60].

Проте духовенство шукало законних шляхів реалізації своїх інтересів, досить активно використовуючи для формування громадської думки періодичні друковані органи [10, с.55-74]. Все чіткіше проявлялася тенденція до забезпечення кліру за участі мирян. Спроби світської влади покращити матеріальне становище духовенства були половинчастими. Внаслідок як об'єктивних, так і суб'єктивних причин вона не здійснила жодної реформи, спрямованої на зміцнення фінансового забезпечення православного кліру. Тому становище духовенства у період між реформами 60-70-х рр. XIX ст. і лютим 1917 р. було складним і неоднозначним.

Суттєві зміни у матеріальному становищі духовенства відбулися внаслідок революційних подій 1917 р. в Російській імперії та встановлення української державності. Ситуацію, яка склалася в Україні, погіршувало політичне протистояння на теренах щойно знищеної Російської імперії, яке породжувало багато соціальних проблем. Однією з таких проблем залишалось матеріальне забезпечення духовенства. Центральна Рада, яка успадкувала цю проблему від царського уряду, не квапилася її вирішувати, а відмежувалася від Церкви на початковому етапі своєї діяльності.

Аналіз архівних матеріалів дає підстави стверджувати, що в 1917 р. одним із джерел матеріального забезпечення духовенства була платня із казни. У середньому священик отримував 294 крб., диякон - 148 крб., псаломщик - 98 крб. на рік [6, арк.21]. Щоб зрозуміти, наскільки така сума могла задовольнити потреби родин духовенства (як правило не менше п'яти осіб) та інших громадян у тих чи інших продуктах, наводимо приблизний склад споживчого кошика і ціни на товари повсякденного вжитку. У серпні 1917 р. пшеничне борошно коштувало 9, 80 крб. за пуд, цукор-рафінад - 25,4 крб., дрова - 1,6 крб. за пуд, фунт житнього хліба - 0,13 крб., пшеничного - 0,23 крб., м'ясо - 0,80 крб., масло свіже - 9 крб., а солене - 6 крб., чай - 18 крб. за фунт, мило - 1,7 крб. - 1,8 крб., сірники (10 коробок) - 0,7 - 0,8 крб., дрова - 1, 6 крб. [23, с.17, 19,21,24].

Негативного впливу на матеріальний статок духовенства справили дії Центральної Ради, яка своїм Першим Універсалом проголосила вилучення поміщицьких, царських, монастирських та інших земель до державного фонду [22, с. ЗЗ]. Третій Універсал скасував право власності на зазначені землі та оголосив їх власністю всього трудового народу і що вони мають перейти до нього без викупу [36, с.39]. Четвертим Універсалом було ліквідовано власність на землю і проголошено її соціалізацію [14, с.50]. З 1 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила спеціальний земельний закон, який підтвердив основні положення Третього Універсалу та зберіг принцип соціалізації земель, в тому числі церковних. Це погіршувало матеріальне забезпечення насамперед сільського духовенства, адже для нього прибуток від землі залишався головним джерелом існування [30, с.1040-1042].

Постало питання про створення органу, який би регламентував відносини держави з Церквою. У січні 1918 р. у структурі Міністерства внутрішніх справ було зорганізовано Департамент сповідань на чолі з Миколою Безсоновим, раніше відомим як єпископ Красноярський Никон [37, с.52]. Важливим кроком у діяльності Департаменту сповідань було створення у березні 1918 р. "Приватної комісії по Православно-Церковним справам", до складу якої увійшли як представники від духовенства, світські особи, так і співробітники Департаменту [37, с.62-63, 65].

Крім розв'язання загальної проблеми церковного і монастирського землекористування, Департамент був змушений вирішувати низку інших питань. До Департаменту почали надходити прохання щодо залишення за жителями монастирів землі у кількості, встановленій законодавством. Висновок Департаменту сповідань відповідав тодішнім реаліям: "варто залишити стільки землі для Лаври, скільки вона може і повинна обробити власними силами. >> [37, с.66-67].

У нових суспільних умовах ченці не чинили опору чинному законодавству, але вимагали чіткого його дотримання. Тому апеляції аналогічного змісту надходили до Департаменту сповідань з різних церковно-адміністративних територій [37, с.68].

Наявність у користуванні церковного причту та монастирів орних і сінокісних земель, присадибних ділянок, отриманих ще до 1917 p., не завжди була підтверджена документально. Це давало можливість селянам під впливом політичних подій відбирати земельні ділянки або призначати духовенству зменшену платню. Якщо раніше оренда десятини землі коштувала 12-15 крб., то в зазначений період селянські комітети призначали духовенству платню в розмірі 5-6 крб. за десятину [27, арк.22; 2]. У ще гіршій ситуації знаходилося духовенство парафій, де землі були поганої якості. Так, у Радомишльському повіті Київської губернії духовенство отримувало лише 3-4 крб. орендної платні за землю [15]. Але селяни не задовольнилися і цим обмеженням. Після збирання урожаю 1917 р. хліб отримали тільки причти, які самостійно обробляли землю, а ті, які здали її в оренду, залишились без основного продукту. Більше того, з серпня того ж року селяни продовжували безкарно захоплювати церковну землю [27, арк.22].

На початку 1918 р. більш активно почали діяти у напрямку обмеження земельної власності церков, монастирів і приватних власників Земські збори. На їх засіданнях обговорювались "питання з організації користування трудовим населенням землями колишніх монастирських і приватновласницьких господарств, а також з організації посівної площі цих господарств і господарств трудового типу>> [31, арк.140].

Після приходу до влади першого українського уряду суттєвих змін у джерелах забезпечення духовенства не відбулося. Засоби для існування духовні особи продовжували отримувати від занять сільським господарством та частково від пожертвувань мирян під час служби. В окремих парафіях утримання священнослужителів здійснювалося суто за рахунок плати мирян за проведення релігійних обрядів (треб) і добровільних пожертв. Навіть у найбільш релігійних повітах у 1917 р. існувала така такса за треби: вінчання - 3 крб., молебень - 0,2-0,3 крб., хрестини - 0,15 крб., поховання немовлят - 0,5 крб., дорослих - 2 крб. тощо [27, арк.22]. Стягування платні за треби створювало явне протиріччя між проповідями про служіння Богу, братні відносини між людьми і практикою збирання з парафіян коштів, без яких служителі віри не могли прожити.

Проте проблема матеріального забезпечення залишалась невирішеною. Тому духовенство змушене було звертатися за допомогою саме до парафіян. Джерелами його матеріального забезпечення, крім виплат із державної казни, були кухликовий прибуток, орендна платня заземлю, яка ще не була відібрана [6, арк.1]. Ці надходження мали пропорційно поділятися між членами причту церков. На користь самої церкви йшов прибуток від продажу свічок і гаманцевих зборів [6, арк. Ззв.]. Перша стаття прибутку зросла за два роки втричі, а друга - в 2,3 рази. Цей факт говорить про те, що всупереч військовим і революційним подіям миряни продовжували дотримуватись усталених православних обрядів і відвідували церкву.

Наприклад, у с. Братениці Богодухівського повіту причт Воскресенської церкви отримував платню від держави, але інших прибутків не мав. Церква ж отримувала надходження від продажу свічок і добродійних внесків. Так, за першою статтею надійшло в 1914 р.583, 79 крб., за другою - 64,02 крб., а в 1917 р. відповідно - 1776, 65 крб. і 171, 69 крб. [6, арк.59]. Ця сума майже втричі перевищувала рівень доходів церкви на початку першої світової війни, чого не можна сказати про рівень матеріального становища населення.

Загалом прибуток усіх церков Харківської єпархії в 1917 р. від гаманцевого та кухликового зборів склав 225 650,1 крб., а із розрахунку на одну церкву єпархії (парафіяльну чи монастирську) ця сума складала 257 крб. Прибутку від торгівлі свічками надійшло в названий рік 740 930, 4 крб., що на один храм у середньому складало 850 крб. на рік. Загальна середня сума, яка надходила на одну церкву складала близько 1 107 крб. на рік. Така сума звичайно не могла задовольнити різноманітні потреби храмів у своєчасному ремонті, опаленні, свічках, ладані, забезпеченні охорони, оплата якої зросла до 300 крб. на рік, що складало майже 1/4 церковної суми, тощо [27, арк16зв., 17].

Колективна допомога громадян у такий скрутний час спрямовувалась не стільки на підвищення добробуту священно- та церковнослужителів, скільки на облаштування храмів і підтримку в них порядку і чистоти [27, арк.17]. Збільшення надходжень до церков можна пояснити сплеском релігійності населення, а це, після початку війни були переважно жінки, які йшли до церкви з метою "вимолити" швидке повернення додому чоловіків.

Одноосібна допомога окремих парафіян також була джерелом утримання храмів у належному вигляді. Вдалося встановити, що здійснювались пожертви на користь церков і монастирів різних категорій населення в міру їх можливостей через безпосереднє звернення до священнослужителів або через заповіт [40; 42, арк. 1 зв.; 6, арк. 202].

матеріальне забезпечення православне духовенство

Незважаючи на зростання прибутків храмів у революційний рік, це явище не було характерним для всіх єпархій України. Адже церкви відповідно до своїх прибутків здійснювали постійні й обов'язкові видатки на духовно-навчальні заклади, на церковнопарафіяльні школи, загальні єпархіальні потреби, на страхування, емеритуру (пенсійна каса), на платню благочинному, сторожу і проскурниці, на підписку періодичних релігійних видань тощо [б, арк. 11зв., 20 зв.,43].

Населення виявляло піклування не тільки про побудову храмів, але було зацікавлене, щоб вони діяли. Тому при запрошенні священика і церковнослужителів православна громада, за відсутності платні з казни, укладала з ними договори щодо забезпечення кліру річним грошовим утриманням, житловими приміщеннями з усіма зручностями і наділами землі [24, арк.27]. Так, у Харківській єпархії в 1917 p., незважаючи на високу ціну на будівельні матеріали і за виконання робіт, розпочалося будівництво 31 храму (із них - 26 кам'яних і 5 дерев'яних) та 2 молитовних будинки частково на єпархіальні кошти і частково на кошти від парафіян. Показово, що основна кількість (27) новобудов знаходилась у сільській місцевості. В цьому ж році було завершено 33 % об'єктів будівництва [27, арк. ІЗзв., 14].

Ставлення держави до церкви теж поступово змінювалося. В останній декаді березня 1918 р. директор Департаменту подав до Міністерства внутрішніх справ клопотання про одноразову грошову допомогу низовому духовенству 10 тисячам парафій України. У своєму засіданні Рада Народних Міністрів за поданням міністра внутрішніх справ розглянула надану пропозицію і ухвалила її [37, с.69].

Проте статистичних відомостей про видатки на утримання кліриків і церковних інституцій у Департаменті не було. Tому вирішення проблеми затягувалося, що викликало незадоволення духовенства і звинувачення на адресу самого Департаменту.

На зборах у серпні 1918 p., у період гетьманату П. Скоропадського, парафіяни церкви х. Жидов Ріг Ново-Водолазької волості із вільних громадських земель у "вічне володіння і безперешкодне користування" місцевого причту виділили для священика 1 десятину землі, для псаломщика - 1/2 десятини землі і дозволили причту відразу приступити до користування нею. Щодо забезпечення священно - і церковнослужителів житловими приміщеннями, було вирішено орендувати квартиру і паралельно протягом 1918 р. проводити роботи по збору матеріалів, щоб згодом побудувати священику і псаломщику будинки відповідних розмірів із зручностями та господарськими будівлями [24, арк.28]. До речі, в Україні і раніше була поширена практика забезпечення кліру житловими приміщеннями і господарськими будівлями [15; 28].

Разом з тим, з'являються перші офіційні свідчення про захоплення селянами землі, яка знаходилася у користуванні церковного причту або монастирів. У звіті про стан Харківської єпархії за 1917 р. єпархіальний архієрей Антоній (Храповицький) зазначав, що з другої половини 1917 р. почався новий вид роботи в консисторії, пов'язаний зі зверненнями до Земельних комітетів й у суди щодо випадків експропріації і незаконних захоплень земель [27, арк.3,10зв., 11; 9, с.51].

При дослідженні архівних матеріалів вражають масштаби руйнівної діяльності більшовицьких військ, а пізніше і земельних комітетів. У середині квітня 1918 р. у рапорті превелебному митрополиту, єпископу Подільському і Брацлавському виконуючий обов'язки настоятеля ІЇІаргородського Миколаївського чоловічого монастиря, розташованого у Подільській єпархії, ієромонах Іринарх повідомляв про спустошення 11 десятин фруктового саду, вирубку 26 десятин лісу, захоплення місцевими селянами 3 вітряків. Самоуправство волосних і сільських земельних комісій не знало меж. У даному випадку це проявилося в тому, що монастирю було відмовлено в наданні навіть трудової норми землі на одну особу. На той момент Шаргородський монастир залишився без жодного квадратного саженя землі та інших джерел надходжень, оскільки утримання від казни за першу чверть року не надійшло [32, арк.7].

Захоплення церковних і монастирських земель мало місце в Херсонській, Таврійській, Волинській і Полтавській губерніях [9, с.52]. Особливої гостроти цей процес набув після прийняття II Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (за ст. ст.) Декрету про землю, в якому було чітко зазначено, що приватна власність на землю, в тому числі монастирську і церковну, скасовується назавжди і остання переходить у розпорядження волосних земельних комітетів та повітових Рад селянських депутатів.

Отже, Центральна Рада не змогла вирішити проблему фінансового забезпечення духовенства. Тому ця проблема перейшла у спадок Українській державі гетьмана П. Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 p.). З самого початку своєї державницької діяльності Гетьман показав інше ставлення до Церкви загалом і матеріального забезпечення духовенства зокрема.

Першим кроком нової української влади було виявлення внутрішнього економічного потенціалу. Це стосувалося виявлення грошових сум, які містилися у різноманітних фондах, і зборів, суми від яких відправлялися з єпархій до центральних установ свт. Синоду. Міністерство сповідань Української держави вирішило використати згадані кошти на користь Церкви і духовенства в Україні [38, с.142-143].

Культурна комісія, що була створена при Міністерстві сповідань, зайнялася попереднім складанням списку сум церковних коштів свт. Синоду, які мали бути передані через українську владу церквам і духовенству У країни. В процесі роботи з'ясувалося, що при обрахуванні тільки окремих церковних фондів сума відшкодувань складала близько 12,5 млн. крб. [38, с.144]. Але це була далеко не вся сума, оскільки більшість консисторій подали неповні відомості про вивезені до Росії капітали і майно. Значних матеріальних збитків зазнали церкви і церковні установи через те, що значну частину коштів вони зобов'язані були розміщувати у відділеннях Державного банку Росії, і відповідно при створенні Української держави і незалежної Церкви вони їх втрачали. Отже, розраховувати тільки на самозабезпечення Церкви не видавалося можливим.

У даній ситуації державна влада взяла на себе піклування про духовенство і церковні установи. На відміну від попередньої влади, Українська держава надавала православній Церкві значну фінансову підтримку. Такі її дії відповідали "Положенню про правове становище Церкви в Українській державі", де зокрема, зазначалось, що державне сприяння матеріальному забезпеченню церкви виявляється в асигнуванні на церковні потреби певних сум з державної скарбниці. Крім того, держава брала на своє утримання вчителів Закону Божого [39, с.305].

Відповідно до проголошеного курсу у червні 1918 р. уряд виділив 1 млн. 117 тис. крб. для проведення другої сесії Всеукраїнського Церковного Собору.9 липня 1918 р. Гетьман Ц. Скоропадський затвердив ухвалу про виділення 15 млн. крб. Міністерству сповідань на одноразову допомогу священно- та церковнослужителям УПЦ. Одноразова грошова допомога була надана також удовам і неповнолітнім дітям загиблих та померлих священнослужителів у тих розмірах, що отримало і штатне духовенство - усього 729 360 крб. [38, с.145-146; 33, с.214]. Здійснюючи піклування про пастирів, уряд сподівався на їхню підтримку державотворчої діяльності влади.

Питанням матеріального забезпечення духовенства опікувався і Всеукраїнський Церковний Собор, який встановив нові розміри платні: священикам - 3600 крб. за рік, диякону - 2700 крб., псаломщику - 2400 крб. Більше того, з державного бюджету 1918 р. на потреби Міністерства сповідань виділялося 20 941 040 крб. Духовенству, архієрейським будинкам й кафедральним соборам, монастирям, духовно-освітнім закладам з цієї суми надходило 16 712 321 крб. До цього необхідно додати суми, які виділяли із свого ліміту на утримання церков і духовенства своїх відомств Міністерство внутрішніх справ і Морське міністерство. Це відповідно складало 40 140 крб. і 53 991 крб. [38, с.147]. Всі названі заходи держави певного мірою сприяли стабілізації матеріального статку духовенства, яке відповідно могло покращити свою діяльність і співпрацювати зі світською владою. Але, як показала історія, ієрархія бажала співпрацювати тільки в економічних питаннях.

Державну політику щодо матеріального забезпечення духовенства, як і раніше, підтримувало населення. Воно жертвувало на користь причту храму і самому храму гроші, церковне начиння [25, арк.10,17,32-32зв.]. Населення з різним матеріальним статком прагнуло підтримати своїми коштами не тільки зовнішній вигляд храмів, але й самих священно- і церковнослужителів, що в сукупності з іншими видами надходжень дозволяло останнім виживати у складних економічних умовах.

Попри зайнятість духовним опікуванням пастви, клірики повинні були дбати і про утримання власних сімей. Саме земля могла давати прибуток, на який можна було постійно розраховувати. Грамота Гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. скасувала земельне законодавство Центральної Ради [11, с.57].

Важливим чинником, що полегшував матеріальну скруту духовенства стала його самоорганізація. З ініціативи духовенства було створено мережу організацій, діяльність яких була спрямована на соціальний захист священно- та церковнослужителів, як тих, що служили, так і позаштатних, а також їх удів та сиріт. За статистичними даними Міністерства сповідань по Київській, Волинській, Харківській, Чернігівській і Херсонській єпархіях у 1917 р. вдів та сиріт духовенства нараховувалось близько 33 762 осіб [7, арк. 33]. Наприклад, у Подільській єпархії діяло єпархіальне товариство взаємного страхування духовенства на випадок смерті [12, арк. 36]. У Чернігівській, Харківській та Полтавській єпархіях діяли піклування про бідних духовного звання та комітети емеритальної (пенсійної) каси [7, арк. 47,48,49], а у Полтаві працював комітет суспільної взаємної допомоги сиротам та позаштатному духовенству [7, арк. 47,48,49]. Проте діяльність цих організацій мала допоміжний характер у порівнянні із обсягом державних асигнувань для підтримки духовенства.

У суспільному житті України наприкінці 1918 р. вирувала боротьба за владу і намагання визначити шляхи розвитку країни. Після зречення Гетьмана П. Скоропадського до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки (грудень 1918 - грудень 1920 pp.).

Уряд Директорії УНР в складних умовах шукав шляхи вирішення проблеми матеріального забезпечення духовенства. Контроль над ситуацією з перших тижнів свого існування намагалося взяти Міністерство ісповідань уряду Директорії УНР, яке асигнувало відповідні суми на утримання духовних консисторій і парафіяльного духовенства. Запропонованих коштів явно не вистачало, оскільки в 1919 р. на утримання єпархіальних духовних колегіальних органів управління була виділена у п'ять разів менша сума, ніж у 1918 р. - 181 920 крб. [1, с.36].

Директорія УНР не відновила повністю земельне законодавство Центральної Ради, а за проектом міністра земельних справ М. Шаповала 9 січня 1919 р. тільки модифікувала закон від 31 січня 1918 р. Новий закон залишав у власності трудових господарств, до яких могли бути віднесені й церковні громади, земельні ділянки площею не більше 15 десятин, а решта підлягала соціалізації без викупу. Духовенство неоднозначно сприйняло це законодавство [1, с.159].

Життя українського духовенства, як й усіх пересічних громадян України, залишалося скрутним, адже в умовах перманентних військових дій стабілізувати економічне життя не видавалося можливим. Тому спостерігалося стрімке зростання цін на тлі зникнення з продажу харчів та промислової продукції. Продукти перебували в руках селян, а вони обмінювали їх на необхідні речі; ціни були спекулятивними. Для розуміння всієї складності ситуації наведемо такі дані. У травні місяці 1919 р. ринкова ціна на хліб зросла до 200 крб. за пуд, картопля - 25 крб., сало - ЗО крб. за фунт (державна ціна становила 2,5 крб. за фунт), масло - 25 крб. Ціна на коней дійшла до 15 000 крб., биків - до 40 000 крб., курка коштувала близько 90 крб. Сіль взагалі зникла з продажу, а у приватній торгівельній мережі коштувала у 2-3 рази дорожче за хліб [43, арк. 24 зв., 25].

Духовенство і церковнослужителі отримували мізерну платню, не дивлячись на спроби уряду компенсувати це доплатами на дорожнечу. З об'єктивних причин встановити однакову платню священно- і церковнослужителям не видавалося можливим.

Tаким чином, рівень матеріального забезпечення духовенства в період 1917-1920 рр. не можна назвати стабільним. Втім ставлення українських національних урядів до цього питання поступово змінювалося на краще. Якщо УЦР спочатку ігнорувала Церкву у своїй державотворчій діяльності, то Гетьман П. Скоропадський "Положенням про правове становище Церкви в Українській державі" одразу визначив її місце в українському суспільстві. Завдяки запровадженню нового земельного законодавства у духовенства з'явилась надія на позитивне вирішення питання про своє матеріальне забезпечення. Директорія у свою чергу спробувала унормувати церковне землекористування, але за об'єктивних причин реалізувати у повній мірі власні плани їй не вдалося. Тому поряд із державними виплатами, важливими джерелами фінансових надходжень православного духовенства України були пожертви від парафіян і земля. Незадоволення духовенства матеріальним становищем обумовило його активність у суспільному житті, в якому вирували боротьба за автономію, автокефалію, українізацію та інші права. Виявлення регіональних особливостей цієї боротьби може стати об'єктом для подальших студій.

Список використаних джерел

1. Андрусишин Б. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР): Навчальний посібник. - K.: Либідь, 1997. - 176 с.

2. Важный вопрос в текущий момент // Руководство для сельских пастырей. - 1917. - №4.

3. Варичев Е.С. Православная церковь. История и социальная сущность. - М.: Сов. Россия, 1982. - 192 с.

4. Васильєва О. Русская православная церковь и Советская власть в 1917-1927 годах // Вопросы истории. - 1993. - №8. - С.40-54.

5. Державний архів Сумської області (Далі - ДАСО). - Ф.1049. - Оп.2. - Спр.23. Ведомость о церкви Свято-Духовской.

6. Державний архів Харківської області (далі - ДАХО). - Ф.40. - Оп. ІОІ. - Спр.1018. Ведомости о церквах за 1917 год.

7. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.1071. - Оп.1. - Спр.138. Відомість про біле духовенство за 1916-1917 рр.

8. Волощенко О.М. Церковне землеволодіння в Україні: історико-правовий огляд // Держава і право: 36. наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип.З. - K.: Інститут держави і права імені В.М. Корецького HAH України, 1999 - Є,30-38;

9. Гамрецький Ю.М. Православна церква на Україні на зламі епох (1917-1918 рр.) // Український історичний журнал. - 1989. - №11. - С.47-59.

10. Гладкий С. Православна церква і правова культура українського суспільства на початку XX ст. // Влада і церква в Україні (перша половина XX ст.): збірник наукових праць. - Полтава, 2000. - С.55-74.

11. Грамота П. Скоропадського // Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. - K.: Вища шк., 2000. - 351 с.

12. ЦДАВО України. - Ф.1071. - Оп.1. - Спр.66. Єпархіальне товариство взаємного страхування духовенства на випадок смерті.

13. Зыбковец В.Ф. Национализация монастырских имуществ в Советской России (1917-1921 гг.). - М.: Наука, 1975. - 205 с.

14. Із IV Універсалу Української Центральної Ради // Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. - К: Вища шк., 2000.

15. Киевские Епархиальные Ведомости. Часть неоф. - 1917. - №6.

16. Лаврик Г. "Скарби лишалися поза вжитком школи.". Релігійна освіта в Україні в умовах національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. // Влада і церква в Україні (перша половина XX ст.): збірник наукових праць. - Полтава, 1999, С,75-97.

17. Леонтьева Т.Г. Вера и бунт: духовенство в революционном обществе России начала XX века. - Вопросы истории. - 2001. - №1. - С.29-42.

18. Леонтьева Т.Г. Вера и прогресс: Православное сельское духовенство России во второй половине XIX - начале XX вв. - М.: Новый хронограф, 2002. - 256 с.

19. Матвеенко М., священник. История Харьковской епархии (1850-1988): Научный очерк. - X., 1999.

20. Мороз О.Г., Злупко С.М. Українське селянство у першій половит XX століття (Трагедія і героїзм). - Львів: Універсум, 1997. - 165 с.

21. Морозан В. Экономическое положение Русской Православной церкви в конце XIX - начале XX вв. // Нестор. - 2000. - №1. - С.311-330.

22. Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально - релігійний аспект. - К.: Знання, 1998.

23. Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 pp.: Щоденник. - Полтава, 1995. - 280 с.

24. ДАХО, - Ф.40, - Оп. ІОІ, - Спр.981. О постройке церкви в с. Просяном Валковского уезда.

25. Там само. - Ф.40. - Оп. ІОІ. - Спр.2832. О пожертвовании и завещании в пользу церквей и монастырей епархии.

26. Освальт Ю. Духовенство и реформа приходской жизни.1861-1865 // Вопросы истории. - 1993. - №11-12. - С.140-149.

27. ДАХО. - Ф.40. - Оп. ІОІ. - Спр.349. Отчет о состоянии Харьковской епархии за 1917 год. -

28. Православная Волынь. - 1917. - №1.

29. Перший Універсал Центральної Ради // Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. - K.: Вища шк., 2000. - 351 с.

30. Полтавские Епархиальные Ведомости. Часть неоф. - 1917. - №13.

31. ДАСО. - Ф.759. - Спр.1286. Приговоры сельских сходов.

32. Центральний державний архів громадських об'єднань. - Ф.57. - Оп.2. - Спр.231. Рапорт Его преосвященству преосвященнейшему Митрополиту,єпископу Подольскому и Брацлавскому.

33. Реєнт О. Павло Скоропадський. - K.: Видавничий Дім "Альтернативи", 2003. - С,210-215.

34. Римский С.В. Церковная реформа 60-70-х годов XIX века // Отечественная история. - 1995. - №5. - С.166-175.

35. Социальный вопрос // Руководство для сельских пастырей. - 1917. - №2.

36. Третій Універсал Української Центральної Ради // Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів / Упоряд.: А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. - К: Вища шк., 2000.

37. Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). - K.: Либідь, 1997. - 200 с.

38. Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - K.: Либідь, 1997. - 320 с.

39. Ульяновський В., Андрусишин Б. Церква в Українській Гетьманській державі: попередні нотатки та документи // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського.1873-1945. - K.: АКАДЕМПРЕС, 1993. - 399 с.

40. Черниговский вестник. - 1917. - №19 (22 июля).

41. Шмелев Г.М. Русская православная церковь, ее деятельность и економика до и после 1917 года // Вопросы истории. - 2003. - № 11, - с.36-51.

42. ДАХО. - Ф.40. - Оп. ІОІ. - Спр.977. О завещании М. Воблиевой в пользу церкви.

43. Державний архів Чернігівської області. - Ф.679. - On.12. - Спр.553. Приходская летопись Шабалиновской церкви.

44. Потапова Е.Б. Материальное обеспечение православного духовенства в Украине в 1917-1920 гг.

Размещено на Allbest.ru