Ментальність підприємця Лівобережної України другої половини XIX ст. в контексті актуальних проблем сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ментальність підприємця Лівобережної України другої половини XIX ст. в контексті актуальних проблем сьогодення

Заєць О.В

В сучасну епоху масового споживання, прагнення до самоствердження і самореалізації, домінування власних інтересів над суспільними, актуальним є популяризація прикладів альтруїзму і громадського служіння. Підприємці другої половини XIX ст. назавжди ввійшли в історію як меценати та благодійники. Ці люди заслуговують на особливу увагу тому, що за умов бездержавності підтримували українську культуру і за умов відсутності трудового законодавства і профспілок турбувалися про соціальний захист своїх робітників.

Мета статті - виявити риси характеру, вдачі, а також моральні і культурні цінності, які були внутрішньою пружиною підприємців другої половини XIX ст.

На думку JI. Губернського, В. Андрущенка, М. Михальченка культура поведінки - це сукупність соціальних цінностей і норм, що виконують функцію соціальної пам'яті суспільства, бо з їхньою допомогою транслюється, вибраковується і оновлюється те, що люди цінують, чого потребують, що вважають для себе нормою, що перетворюють на стереотипи своєї повсякденної поведінки [ 1,с. 14--22]. М. Вебер стверджував, що "ідеальному типу" підприємця мають бути чужими показна розкіш і марнотратство, а також властолюбство [зовнішнє вираження тієї поваги, якою він користується в суспільстві. Його способу життя притаманна аскетична направленість. Такому типу людей багатство "нічого не дає", хіба що ірраціональне відчуття "добре виконаного обов'язку в межах свого покликання" [2,с.42].

Якщо розмежувати оцінки людей, не залучених до підприємництва, і судження тих, хто безпосередньо ним займався, то дослідженнями економічних соціологів встановлено, що самооцінка підприємців за багатьмапараметрами є дещо завищеною порівняно з іншими соціальними групами населення. Розглядаючи підприємництво як соціально-економічний феномен, треба виявити специфічні риси та якості, що спонукають людину до підприємництва, визначають у майбутньому її успіх та адаптивність до нових умов життєдіяльності. До цього слід додати, що ставлення суспільства у перехідний час до підприємців було неоднозначним, а часто негативним чи насмішливим.

Однак, вони вирізнялись своїми "принципами". Так, на похороні Івана Герасимовича Харитоненка архієпископ Харківський та Охтирський Амвросій сказав: "Іван Герасимович пристрасно любив свою комерційну діяльність, як учений любить свою науку, як художник любить своє мистецтво. Він не здобув наукової освіти. Ane в ньому вражали розвинений розум і різнобічні знання, здобуті шляхом самоосвіти. Іван Харитоненко радів, що його установи добрі, що поля доглянуті, що у тисяч селян, які працюють на землі, немає казенних недоїмок..." [3,с. 190].

He слід забувати, що світогляд і менталітет українців був специфічним - люди були сильно прив'язані до своєї землі. Сільській людині другої половини XIX ст. було б дивним і незрозумілим, брудним і достойним зневаги чисте накопичення матеріальних благ. Було б їй незрозумілим також те, як можна піти на той світ обмеженим грошима і майном. Бути доброго роду і мати добре ім'я було найвищою цінністю тогочасної людини. Скупердяйство, жмикрутство, а ще більше брехня чи ще якийсь сором, що пристав до імені людини, людська пам'ять передавала з покоління в покоління багато років поспіль. Бути чесного роду - це була краща характеристика для людини, ніж великі статки. Саме цим можна пояснити наявність благодійного напрямку діяльності саме у "нових" підприємців другої половини XIX ст.

Дуже важко було почати справу, а потім при перших невеликих доходах розширювати виробництво. Часто лише завдяки тому, що підприємця знали як відповідальну, чесну людину банки надавали кредит на позичені векселі, або зовсім без застави [3,с.6]. Чесність, порядність, старанність у веденні справ були обов'язковою умовою, особливо на початковому етапі підприємницької діяльності. Найбільш чітко і ясно етичні вимоги до підприємця сформульовано в автобіографії Бенджаміна Франкліна: чесність корисна, бо вона приносить кредит, так само як і пунктуальність, старанність, помірність - всі ці чесноти мають бути у підприємця обов'язково [2,с.35].

Вже на першому з цукрових заводів М. Терещенка, заснованому в 1835 р. у Хуторі-Михайлівському, де виготовлялося 10 тис. пудів цукрового піску на добу, виробництво велося порядно. На підприємстві працювало 660 робітників в три 8-годинні зміни. Вони мали 1 вихідний на тиждень. Місячна зарплата складала від 6 крб. у підсобних некваліфікованих робітників і жінок до 15 крб. у бригадирів і старост. Крім того, платили по 5 крб. на харчування. Сезонні робітники, що приходили на завод здалеку, щодня отримували із загальної кухні 1 кг хліба, 400 г м'яса, 50 г сала та інші продукти. При заводі була велика лікарня на 35 ліжок і трьохрічне народне училище на 60 учнів, в якому була влаштована чайна для робітників, де грали спектаклі, проводили вечори. Безкоштовні лікарні і школи виникли потім при кожному заводі і на їх утримання М. Tерещенко виділяв значні кошти. Звісно, що дуже багато сім'я Tерещенків зробила для свого рідного міста Глухова. На їх пожертви були побудовані ремісниче училище, жіноча і чоловіча гімназії, учительський інститут, будівля банку. У кінці свого життя М. Терещенко запропонував Глухову гроші на облаштування водопроводу, але його ініціатива не знайшла підтримки у міської влади, яка вважала це надмірною розкішшю. На згадку про матір, брати Микола та Семен Терещенки заснували у 1879 р. безкоштовну лікарню св. Єфросинії і записали у статуті свого товариства, що на її утримання будуть щорічно відраховувати 2' прибутку. А притулку, заснованому ще батьком Артемом Яковичем у 1871 р. було призначено 3'. За звітом 1893 р. це склало відповідно 27.000 і 40.000 крб. [5,с.250--253].

У 1851 p., ще молодим, Микола Артемович прийшов на службу до міського магістрату, і зразу висунувся у перші ряди глухівських діячів - на посаду бургомістра. Три строки по три роки підряд його вибирали на цю посаду, і, як добрий бургомістр, він за вибором міського товариства старшин, заступив на посаду міського голови у 1860 р. [6,с.65]. 70-ті pp. XIX ст. - роки повного розквіту і бурхливої діяльності Миколи Артемовича. Чернігівське губернське земство обрало його своїм гласним, глухівська повітова управа - почесним членом. У 1870 р. імператор за клопотанням Чернігівського губернського дворянського зібрання присвоїв йому звання потомственного дворянина. У "Ведомостях сельского хозяйства и промышленности" за 1899 р. вказувалось, що якщо зараз культура землеробства на Правобережжі піднялася на вищий рівень ніж раніше і цим треба завдячувати Терещенку.

У 1875 р. М. Терещенко оселився в Києві. З того часу в місті не було майже учбових закладів, які засновувались або розвивались без його матеріальної допомоги: політехнічний інститут, комерційне училище, чоловіча торгова школа, торгові класи і вся нижча комерційна освіта розвивалась завдяки його пожертвам [7,с. 12]. Близький свідок життя М.Терещенка протоієрей М. Золотоверховников говорив про нього: "Яку б велику пожертву не робив Микола Артемович, до якої б благодійної справи не долучався, про них в особистій бесіді чи в особистих стосунках зберігалась мовчанка. Він це робив із внутрішньої мотивації і для нього не було притаманним самовдоволення" [7,с. 13].

Благодійність характерна не лише для представників християнського віросповідання. Це скоріше залежить від політики держави, а ще від загального рівня релігійності населення. Євреї, так само, як і українці, у своєму середовищі прагнули залишити по собі добрий слід і добре ім'я для своїх дітей. Великим розмахом благодійної діяльності відзначався рід цукрозаводчиків і підприємців Бродських у Києві та м. Златополі Київської губернії, Д. Молдавського та А. Зеленського в Полтаві.

У 1852 р. в Полтаві відкрився Іллінський ярмарок, через це сюди почали прибувати купці, переважно євреї, оскільки місцеве купецтво не забороняло їм торгувати. Із цим пов'язано пожвавлення у Полтаві приватної забудови. Перш за все євреї прагнули увічнити себе завдяки будівництву культових споруд так само як і православні. Багато синагог будували за власні кошти великі промисловці і торговці. Такою була перша приватна синагога Зеленського. Авраам Мойсейович Зеленський був купцем першої гільдії, єдиною людиною єврейського віросповідання, яка у 20-х роках XIX ст. обіймала посаду міського голови. До приватних синагог належала ще одна, збудована купцем першої гільдії Давидом Мойсейовичем Молдавським на Подолі. Він побудував її у 1873 р. для працюючих на своєму підприємстві робітників [8,с. 180--181]. Також 1 лютого 1909 р. відбулося освячення і відкриття притулку імені Давида Молдавського, побудованого його коштом. У ньому було два приміщення - єврейське та християнське. Обидва відділення за розмірами були однакові і оснащені на 40 місць, а саме по 2 кімнати для чоловіків і жінок, їдальня, молитовня. Опалення було водяне. Для усього цього Д. Молдавським було придбано два будинки за 40.000 та 45.000 крб. кожне, а також у один з банків покладено паперами 40.000 крб. на відсотки з яких мали утримуватися заклади. Загальна вартість пожертви становила 200.000 крб. Священикам у молитовнях було призначено платню в 120 крб. на рік. У той час (на момент відкриття притулку) Молдавському належало: 2 парових млини в Полтаві, ректифікаційний завод, винокурний завод, паровий млин у Харкові, круподерня в Полтаві, паровий млин у Миколаєві, цукровий завод у Харківській губернії, маєток при заводі в 2.400 десятин (ще стільки ж орендувалось), будинок у Катеринославі. Таким чином, нерухомість Д. Молдавського становила 3.800.000 крб., а обороти - 4.000.000 крб. на рік. У купецтві він перебував ЗО років [9, с. 96-97]. Власне, купців першої гільдії завжди було небагато. У 1878 р. у Полтавській губернії їх налічувалося лише 31 особа [ 10,с.5].

В Україні не завжди була держава, яка б виконувала функції соціального захисту, тому люди були більш згуртовані колективом, селом. Громада - це жителі одного села, району міста, де один одного знали, допомагали у важку хвилину, разом ходили на богослужіння, відпочивали, діти разом грали або ходили до школи. На нашу думку, це і було мотивом того, що навіть небагаті купці, міщани витрачали свої кошти на суспільні справи. Так, на будівництво Талмуд Тори в Полтаві частину коштів (6.000 крб.) пожертвувала полтавка Фріда Лазарівна Горенберг у пам'ять про покійного чоловіка, а декілька тисяч були надані позикою без гарантів Д.Молдавським. Одяг та підручники учням в школі видавалися за рахунок громади [8,с. 181].

У Харкові була поширена конкретна благодійна допомога. Так, на день народження лікаря Л. Гиршмана, - 13 березня 1897 p., - йому прислали свої подарунки 24 особи на суму 2.150 крб. для добудови офтальмологічної лікарні. Серед меценатів були М. Гельферіх, X. Апчевська, В. Пономарьов, Г.Рубинштейн та інші [11,с.2].

Прив'язаність до місця де людина народилася, провела дитинство і бажання чимось прислужитися цій землі і людям були притаманні жителям Лівобережжя того часу. Але уявлення про допомогу ближньому були різні. Великий землевласник Г. Галаган (1818-1888 pp.) у своєму селі Сокиринці Прилуцького повіту Чернігівської губернії заснував одне з перших в Україні сільське позиково-ощадне товариство. Він створив його статут, виклопотав затвердження в Петербурзі, тривалий час був опікуном товариства, головою наглядової ради, надав йому допомогу в сумі 3.000 крб. та подарував для потреб товариства великий кам'яний будинок з коморою. Відсотки від коштів основного фонду (подарованих Г. Галаганом) і пайового капіталу мали йти на утримання лікарні, притулку для старих, купівлю протипожежного обладнання, організацію навчання ремеслу в школі та інші потреби жителів села Сокиринці [12,с.75]. Кредитуватися у товаристві могли лише селяни цього села і волості. Григорій Галаган також брав участь у будівництві залізниць Прилуки - Ніжин, Ромни - Кременчук. Ще він був членом редакційних комісій по селянським справам, членом Державної Ради, головою Південно-Західного відділу

Російського географічного товариства в Києві, де доклав чимало зусиль та витратив коштів на етнографічні дослідження і видання їх результатів. Як зауважив Ф. Савченко, "він був одним з небагатьох українських панів, що не лише не стидались свого українського походження, але і завжди маніфестували свої українські симпатії" [ 13,с.34--35].

Через колекціонерські примхи Василь Васильович Тарновський (молодший) не зміг утримувати маєток Качанівку і продав його разом з цукровим заводом І. Харитоненку. Його мрії про перетворення маєтку на українську святиню, перевезення туди праху Т. Шевченка, М. Костомарова, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського потребували багато коштів [2,с. 135]. Ведення господарства за нових умов також потребувало вкладання грошей. Певно його система цінностей не була орієнтована на останнє. Але колекція старожитностей, на яку він витратив велику частину свого статку, а потім всю подарував Чернігівському земству, і досі є найбільш цікавою і цінною частиною експозиції Чернігівського історичного музею імені В.Тарновського.

Ще одним зразком безкорисливості був М. Неплюєв (молодший). У його маєтку у м. Ямполь Чернігівської губернії існували: великий цукровий завод (з 1853 p.), механічний завод, що виготовляв апарати для цукрових заводів і ремонтував сільгоспзнаряддя (з 1858 p.), вапняне виробництво (з 1853 p.), винокурний завод (з 1888 p.), винокурний завод (з 1898 p.), водяний олійний завод. У 1885 р. на хуторі Воздвиженському він заснував чоловічу сільськогосподарську школу, а в 1891 р. і жіночу. У 1893 р. спорудив церкву на честь Здвиження Хреста Господнього. У тому ж 1893 р. після багатьох труднощів затвердив "Статут православного Здвиженського трудового братства", а в 1894 р. йому були даровані права юридичної особи. У братстві все рухоме і нерухоме майно, за виключенням предметів особистого вжитку, вважалося колективною власністю. Приватна власність допускалася у вигляді особистих рахунків членів общини. Братські сім'ї об'єднувалися за видами господарської діяльності. Економічною діяльністю керувала господарська рада. Спочатку братство було збитковим і існувало на дотаціях М. Неплюєва, але в 1900 р. членів братства було вже 150 чоловік, які проживали в двох обладнаних ними хуторах: Воздвиженському і Рождественському. У грудні 1901 p. М. Неплюєв передав у дар братству своє нерухоме майно - землю з лісом, будівлями і заводами. На момент смерті засновника (21 січня 1908 р.) кількість членів братства збільшилась до 500 чоловік. У 1912-1913 pp. активи братства перевищували 2 млн. крб., а на Всеросійській сільськогосподарській виставці 1911 р. братський маєток нагородили золотою медаллю.

Можна сказати, що благодійність у чернігівських дворян була в крові. Але на відміну від М. Неплюєва, вона мала вузьке, корпоративне спрямування. Цю діяльність започаткували дворянські зібрання майже з самого початку їх існування. Кожне дворянське об'єднання мало власні капітали, які складалися із вступних внесків (200-300 крбЛ обкладення податком земель дворян та добровільних пожертв. Особливої уваги заслуговує система персональних стипендій, які засновували дворяни губернії. Вони призначалися для утримання дітей дворян під час навчання в різноманітних учбових закладах. У 1829 р. дворянин Мглинського повіту корнет С. Пашкевич поклав у банк 300.000 крб. Відсотки з цієї суми призначалися для виховання і навчання дітей бідних дворян Городнянського,

Стародубського та Мглинського повітів. Відсотки з капіталу, фундатором якого стала вдова таємного радника Л. Мороз, йшли на виплату приданого бідним дворянкам при одруженні. Капітал сім'ї Неплюєвих призначався для оплати навчання дворянок у Чернігівській жіночій гімназії. У 1887 р. за ці кошти навчались 5 стипендіаток, у 1888 р. - 4. Статути цих капіталів містять цілий ряд спільних для всіх положень. Право на отримання тієї чи іншої стипендії надавав губернський предводитель дворянства за поданням повітових предводителів. При цьому брався до уваги матеріальний стан сім'ї стипендіатки чи стипендіата. Моральним обов'язком особи, яка закінчувала навчання, було повернення усієї або частини отриманої суми протягом 10 років після закінчення навчального закладу. Існував також Спеціальний фонд дворян Чернігівської губернії, який складався з 14 стипендій по 200 крб. нарік. 1 травня 1872 р. на рахунку цього фонду було 10.917 крб., 1 січня 1890 р. - 150.007 крб. [ 17,с. 138--143]. А у 1908 р. серед вихованців Пансіону чернігівського дворянства платних було лише 5 (300 крб. на рік), напівплатних - 9 (150 крб. на рік), а безплатних - 40 [ 18,с.92--95]. Таких станових учбових закладів, що утримувалися на дворянські гроші, було небагато. У середині 90-х pp. їх було усього 8 по всій імперії. Більшість дворянських товариств на той час не мали достатніх коштів, а деякі вважали недоцільним збереження старої станової системи виховання. Ще існували іменні стипендії князя М. Долгорукого, графа Г. Милорадовича, а також стипендії повітових дворянських товариств.

Серед Чернігівської і Харківської "Громад" також було багато поміщиків. У вересні 1861 р. і в січні 1862 р. були відкриті дві жіночі недільні школи на чолі з полтавською поміщицею Є. Милорадович. Навчання проводилось українською мовою, оскільки після опитування селян усі висловились саме за викладання рідною мовою. Тому на кошти С.Милорадович петербурзькі громадівці видали "Арифметику"

О.Кониського. Також використовували "Буквар Южно-русский" Т.Шевченка і "Граматику" П. Куліша [19,с.219].

У середині 90-х pp. XlX ст. дворяни Чернігівської губернії ухвалили рішення про створення притулку для літніх дворян. Особливу турботу про своїх ближніх виявило дворянство, заснувавши 23 травня 1893 р. допоміжну касу для врятування маєтків від продажу з молотка. Фонд назвали начесть графа Г.Милорадовича [ 17,с. 143]. Традиційним поповненням дворянських кас були добровільні пожертвування, вклади по заповітах, що досить часто являли собою великі гроші і майно.

Однією з головних рис менталітету населення Лівобережжя була прив'язаність до землі своїх батьків, велика самоповага. Ще Є. Чикаленко відмічав, що на Полтавщині був інший тип мислення, ніж на півдні України. Тут людина тримається з гідністю, не цілує пана в руку, вважає себе за рівню, бо знає, що прадіди їхні за Гетьманщини були однаковими козаками, тільки панів прадід був старшиною, а через це отримав від цариці Катерини дворянство. Прадід селянина був простим козаком, а через те або потрапив у кріпацтво, або ж і досі залишився простим козаком [20,с.62]. Саме самоповага і самодостатність, навіть в деякій мірі інертність населення Лівобережжя, не суміщалася з ризикованими ідеями і підприємництвом. Жоден житель села того часу не заклав би своєї землі і господарства заради подальшого збагачення, оскільки не мав прагнення ні ризикувати, ні збагачуватися понад міру. Лише надзвичайні обставини, втрата сім'ї, господарства, засобів до існування штовхали українця до підприємницького ризику, а його успіх заохочував до подальшої діяльності. Ще однією рисою ментальності було те, що навіть при невеликих прибутках їх власник прагнув повернутися в місце свого народження, придбати там нерухоме майно і чесно вести підприємницьку діяльність. Ane не потрібно ідеалізувати суспільство перехідного часу на Лівобережжі. Становлення ринкових відносин не завжди супроводжувалось дотриманням моральних норм.

Якщо під призмою ментальних цінностей народу подивитися на інші події історії, які відбувалися на Лівобережжі то і козацька революція XVII ст., керована Б. Хмельницьким, збіглася в часі з англійською буржуазною революцією під проводом О. Кромвеля, бо Україна і Англія першими відреагували на закріпачення вільного селянства. Революція 1648-54 pp. набула таких масштабів тому, що на землях Лівобережжя до того відбувався процес організації поселень, в яких селяни звільнялися від повинностей. Козаки розглядали своє господарство як промисел за межами держави бо його захист доводилося здійснювати власними силами [22,с.92]. Пізніше щоб зберегти за собою землю і незалежність чоловіки ставали козаками. Як і шляхтич, козак відбував військову службу і був особисто вільний, але на відміну від шляхтича не мав права володіти підданими. Він, як і селянин, сам працював у своєму господарстві, або ж наймав робітника за свій кошт. Козацькі господарства мали в собі риси товарного способу виробництва. Визвольна війна велася за збереження таких господарств, проти феодального натиску Речі Посполитої. Існувала в той час і сильна купецька верства, яка вела торгівлю худобою, салом, шкірами, зерном з північними портами. На думку Б. Парахонського, приєднання Лівобережної України до Московського царату стало початком зростання могутності Росії, перетворення її на імперію європейського зразка, тоді, як до цього вона була азійська деспотія [23,с. 159]. Російська імперія підтримувала протекційними заходами власну промисловість і торговців, тому українське лівобережне селянство продовжувало триматися за землю, яка завжди прогодує, які б там державні зміни не настали.

Звісно, час не стоїть на місці, урбанізація характерна зараз для всього світу, а не тільки для У країни. Якщо інформаційна замкненість до початку ХХст. сприяла збереженню старих хліборобських традицій, то зараз навпаки інформаційне середовище, в якому знаходиться Україна, і яке продукує сама не плекає аграрну культуру. На додачу, найбільше зло, яке принесла радянська влада, полягало в знищенні приватної власності на землю. Український лікар-психотерапевт О. Стражний проаналізувавши українське світосприймання, менталітет виявив негативні і позитивні риси характеру, які притаманні українцям зараз, робить висновок про відсутність духу підприємництва через те, що економічні традиції українців засновані на сімейному сільському господарстві і присадибній торгівлі. Зараз при потужному промисловому потенціалі почати широке виробництво не дає відсутність промислових традицій. Це підтверджується тим, що ні в одній програмі політичних партій зараз немає конкретних економічних програм.

Українські базари за Російської імперії були завалені російським текстилем, зараз - турецьким і китайським. Але тоді було виправдання, що Україна є напівколонією Росії, але ж тепер також переважає товар неукраїнський. О. Стражний перспективним бачить розвиток художньої творчості, оскільки українцям притаманна охайність, прагнення все прикрашати, барочність, красивість, а не схематизм.

І. Каганець, пропонуючи свою психоінформаційну концепцію України, звертає увагу нате, що Україна була колискою арійської раси, трипільської культури, пронесла через багато століть найсвітлішу ідеологію і міфологію на яку наклалося християнство, і тепер якщо поступ України буде супроводжуватися бурхливим розвитком освіти, наукових досліджень, технологій, методів ефективної організації людських систем, виявлення і селекції здібних людей, то вона стане найпотужнішою державою планети в плані освіти, культури, свого роду мозком світу [25,с.114].

Ю. Канигін доводить, що майже всі визначні народи стародавнього світу були пов'язані з населенням, яке проживало на території сучасної України. Завдяки потужній аурі, позитивному світосприйняттю предки сучасних українців зберегли себе до сьогодні. Чудо України XXI ст. буде мати яскраво виражену духовну складову, можливо нову релігію, можливо нову хвилю відродження християнства [26,с.423].

He заперечуючи великих перспектив У країни в розвитку освіти і духовності автор все таки більш схильна до думки про наявність в українців Лівобережжя навіть на сьогодні великої тяги до землі. Навпаки релігійність населення тепер зараз набагато менша ніж у другій половині XIX ст., також спостерігається відсутність правової, екологічної культури, яка не компенсується вищою освітою. Отже, враховуючи історичні та соціологічні дослідження з даної теми добре було б на державному рівні провести послідовно деякі заходи, які б сприяли більшому заохоченню до праці, пов'язаної з господарюванням на землі, а саме:

- зняти мораторій на купівлю-продаж землі, оскільки земля зараз не є товаром, її не можна закласти в банку і взяти кредити на купівлю сільськогосподарської техніки. У країна прагне стати членом ЄС, де необхідною умовою є те, щоб земля була товаром. Було б краще, щоб цей процес пройшов раніше, а не повторювати гіркий досвід Польщі, де мораторій на продаж землі був знятий після вступу в ЄС, під тиском. Так власниками кращих земель стали не поляки, а іноземці№

- введення християнської етики в школі з першого класу зараз не супроводжується економічним вихованням, яке полягає в позитивній мотивації роботи, яка приносить задоволення, щастя, сприяє матеріальному зростанню родини, села, міста, держави№ екологічне виховання в школі не супроводжується практичною діяльністю (зараз мало використовують виховні традиції А. Макаренка, а чиюсь роботу можна поважати лише тоді коли сам працюватимеш)№

- інформаційний простір України має бути помірно заповнений рекламою сільськогосподарського реманенту, нового насіння, добрив, нових зразків приватного будівництва на селі (можливо на перших порах така реклама має бути за рахунок державних дотацій, або створена така державна програма)№

- надання державних кредитів на основі лізингу на будівництво підприємств на селі, які перероблятимуть сільськогосподарську продукцію (льонозаводи, сукновальні, підприємства харчової промисловості)№

- звільнення від податків на кілька років підприємств на селі, які перероблятимуть сільськогосподарську продукцію, якщо вони побудовані на кошти приватних власників та іноземних громадян.

Hy і звісно, найкращою основою для реалізації таких програм бала б політична стабільність і довгострокова програма економічних реформ, заснована на врахуванні українського менталітету.

Список використаних джерел

підприємець україна меценатський культура

1. Губернський JI.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість: методологічно-світоглядний аналіз. - K.: Знання України, 2002. - 580 с.

2. Вебер Макс Протестантська етика і дух капіталізму. - K.: Основи, 1994

3. Слабошпицький Михайло. Українські меценати. - K.: Ярославів Вал,

4. Холмогорский Ф. Дешевые деньги в деревне. Кредитное товарищество. - М.: Тип. Товарищества И.Д. Сичина, 1918. - 55 с.

5. Ковалинский Виталий Меценаты Киева. - К.: Кий, 1998. - 528 с.

6. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. - К.: Пресса Украины, 2003. - 388 с.

7. Тростянский М. Русский филантроп и его деяния. Венок на памятник Н.А. Терещенку от I Киевской гимназии. - К.: Тип. С.В. Шульженко, 1909. - 16 с.

8. Гайдар Олена Здобутки єврейської архітектури Полтави у другій половині XIX ст. та їх значення для культурної спадщини міста //П'ята Полтавська наукова конференція з теоретичного краєзнавства: матеріали доповідей і повідомлень (3-4 грудня 2003 p.). - Полтава, 2003. - С. 176-183.

9. Центральний державний історичний архівУкраїни у м. Києві. - Ф.575. Донесение фабричной инспекции за 1904 г. - Оп.1. - Спр.185. - Арк.96-97.

10. Там само. - Ф.1191. О состоянии промышленности Полтавской губернии за 1875 г. - Оп.1. - Спр.63. - Арк.5-9.

11. Харьковские губернские ведомости. - 1897. - 14 марта.

12. Атімон М.В. Перші споживчі товариства на Полтавщині // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації. Серія: Гуманітарні науки. - Полтава, 2003. - №3(10). - С.58-61.

13. Савченко Федір Заборона українства 1876 p.: До історії громадських рухів на Україні 1860-1871 pp. / ВУАН. - X., K.: Держвидав України, 1930. - 415 с.

14. Кальницький М.Б. та ін. Нариси з історії Києва: навч. посіб. для серед, загальноосвіт. навч. закл. - K.: Генеза, 2002. - 384 с.

15. Список фабрик и заводов Европейской России под редакцией Варзара

В.Е. - СПб.: Тип В. Киршбаума, 1903. 838 с.

16. Авдасёв В.Н. Трудовое братство Н.Н. Неплюева. Его история и наследие. - Сумы: РИО АС-Медиа, 2003. - 59 с.

17. Опанасенко Віталій Благодійні справи Чернігівського дворянства // Сіверянський літопис. - 2000. - № 4. - С.138-143.

18. ЦДІАУК. - Ф. 707. Список воспитаников пансиона-приюта на 1 января 1908 г. - Оп.294. - Спр.13. - Арк.94-95.

19. Іванова JI.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х pp. XIX ст. в Україні. - M.: МІЛП, 2000. - 351 с.

20. Хорунжий Ю.М. Українські меценати: Доброчинність - наша риса. - K.: Видавничий дім "КМ. Академія", 2001. - 134 с.

XIX Степанович Е.П. Высшая специальная школа на Украине (конец XIX- начало XX в .) АН УССР. Ин-т истории Украины. - К: Наукова думка

21. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. - K.: Вид. дім КМА, 2006 - 300 с.

22. Парахонський Б. Генезис, структура і відновлення української нації // Розбудова держави. - 1992. - №4.

23. Коскин Владимир Украинский менталитет как способ достижения успеха //Зеркало недели. - № 28. - 2 августа 2008.

24. Ігор Каганець Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України. - Тернопіль: Мандрівець, 2008. - 208 с.

25. Канигін Ю.М. Вехи священной истории: Русь -Украина. - К.: А.С.К.

Размещено на Allbest.ru