Боротьба українського націоналістичного руху з органами радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни: історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба українського націоналістичного руху з органами радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни: історіографія

західний україна національний визвольний

Мищак І.М.

Звільнення території України від нацистських загарбників призвело до відновлення радянської влади на західноукраїнських землях. Позитивно розцінюючи сам факт звільнення українських земель і об'єднання їх в єдиній державі, сучасні історики дають досить суперечливі оцінки процесу радянізації краю та боротьби національно-визвольних сил з тоталітарним режимом. Те, що вказані суспільні перетворення практично одностайно подавалися радянською історіографією як «розквіт західних областей УРСР у братній сім'ї радянських народів», а діяльність українських націоналістів і національно-визвольний рух таврувалися як зрада інтересів українського народу[1], пояснюється ідеологічним тиском Комуністичної партії та уряду на всі сфери суспільного життя, зокрема історичну науку.

Як справедливо відзначив Б. Ярош, об'єктивно говорити про УПА заборонялося навіть таким відомим партизанським командирам, як П. Вершигорі та Д. Медведєву. Автор наводить свідчення про те, що цензура заборонила П. Вершигорі опублікувати в журналі «Знамя» свої спогади «Карпатський рейд», мотивуючи тим, що «бандеровцы изображаются как организованная, многочисленная и серйозная воинская сила, объединенная в «курени» или полки, располагающая походными лазаретами и т.п. В ряде мест автор отождествляет тактику бандеров- цев с партизанской тактикой. С сильной долей восхищения рисует П. Вершигора образ «идейной» бандеровки...» У записах Д. Медведєва «Загін спішить на Захід» рецензентів, за словами Б. Яроша, не влаштувала спроба автора проаналізувати причини успіху бандерівського руху та теза про те, що на Західній Україні вони користувалися підтримкою населення[2,с.86]. Подібний ідеологічний тиск відчували на собі й історики, а будь-яка спроба об'єктивного висвітлення табуйованих тем могла завершитися не лише звільненням з роботи, а й цілком реальним арештом та ув'язненням.

Зважаючи на це, радянська історіографія була змушена продукувати праці в руслі офіційної ідеології з притаманним для того часу вихвалянням будь-яких кроків партійного та державного керівництва. У помітно кращому становищі перебували українські історики за кордоном, над якими не тяжів ідеологічний примус. Саме на Заході впродовж майже 50-ти років виходили праці, автори яких намагалися не лише об'єктивно відтворити складні періоди новітньої історії України, а й донести до цілого світу правду про дискримінаційну політику радянської влади та національно-визвольний рух в Україні. Проте брак інформації з краю та відсутність джерел, які осідали в секретних фондах радянських архівів, також робили праці діаспорних авторів дещо однобокими та емоційно забарвленими.

Протягом двох останніх десятиріч українська історіографія зробила якісно новий крок в дослідженні раніше заборонених тем. Оприлюднення значного масиву архівних матеріалів, які раніше були засекреченими, зняття будь-яких ідеологічних заборон, можливість обміну думками із зарубіжними дослідниками дали можливість для створення численних праць, які по-новому оцінюють історичні процеси та переглядають зроблені раніше висновки. Разом з тим інтерес до проблеми розгортання національно-визвольного руху проти радянської влади на західноукраїнських землях не лише не згасає, а нерідко переходить у нову площину - стає предметом політичних спекуляцій та нового витка ідеологічного протистояння.

Метою даної статті є спроба проаналізувати відображення в працях істориків основних напрямів протистояння українського націоналістичного руху та органів радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни, з'ясувати його характерні риси, ставлення місцевого населення до радянської влади та учасників національно-визвольного руху.

Більшість сучасних дослідників доводять, що наближення Червоної армії до колишнього українського-польського кордону 1939 р. активізувало діяльність українських та польських націоналістів, які не бажали допустити входження Західної України до складу радянської держави. Проте польські підпільники в цей час на території краю чисельно й організаційно поступалися українським повстанцям, збройних рух яких у лавах УПА набув масового характеру. Тож саме ОУН і УПА стали головними чинниками протидії насадженню радянської влади на західноукраїнських землях.

Водночас історики вірно вказують на те, що боротьба Радянського Союзу за територію Західної України не припинялася протягом усього періоду війни та велася як на дипломатичному рівні, добиваючись юридичного визнання територіальних надбань на міжнародній арені, так і шляхом посилення свого впливу і пропаганди безпосередньо на тимчасово окупованих нацистами землях. Вагомим чинником у цій боротьбі стали рейди радянських партизанів на Правобережну Україну. За словами Д. Вєдєнєєва та В. Кучера, вони, крім завдань воєнного характеру, переслідували важливу політичну мету: продемонструвати безперервність функціонування радянської системи, неминучість повернення радянської влади, невідворотність покарання тих, хто пішов на колаборацію з ворогом. Відповідно до цих завдань діяльність ОУН та УПА, що входила в антагоністичну суперечність із планами партійно-радянського керівництва щодо повоєнного устрою СРСР, зусиллями радянської пропаганди мала набути колабораністського, зрадницького характеру по відношенню до українського народу[3,с.58,76]. Відповідні тези оприлюднив наприкінці війни міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський, який намагався представити опір радянській владі в Західній Україні як організовану нацистами спецоперацію. За його словами, німці забезпечили українських націоналістів зброєю і продовольством, дали їм своїх офіцерів та наказали розпочати боротьбу в тилу Червоної армії, однак ці «банди» не користуються підтримкою місцевого населення[4,с.46]. Згодом ці твердження фактично стали хрестоматійними й на багато десятиліть визначили ставлення влади та радянської історичної науки до національно-визвольного руху.

На противагу радянській історіографії сучасні історики на основі документів доводять, що «масовий характер боротьби добре організованих, озброєних, морально та ідейно стійких українських повстанських формувань, яких компартійна пропаганда за звичкою зображувала «неорганізованими бандами», змусив провідних радянсько-партійних керівників поставити питання про боротьбу з ними на державний рівень»[5,с.12].

Я. Грицак, А. Русначенко та інші дослідники проблеми звертають увагу на намагання радянської влади зіграти на патріотичних почуттях українців і тим самим ослабити національно-визвольний рух. Серед таких кроків історики називають встановлення ордена Б. Хмельницького, перейменування чотирьох фронтів на Українські, створення республіканських наркоматів військових і закордонних справ, призначення наркомами освіти і культури відомих діячів П. Тичини і М. Бажана, включення України до країн-засновниць ООН[6,с.250; 7,с.233]. Ю. Шаповал[8,с.184] пов'язує останній факт безпосередньо з намаганням хоч якось пом'якшити ті проблеми, які радянська влада мала в Західній Україні. Цей крок, на його переконання, був покликаний продемонструвати міжнародній спільноті певне «толерантне» ставлення до «самостійницьких» прагнень українців.

У свою чергу, наголошує ряд авторів, українські повстанці на контрольованих територіях активно проводили адміністративні та господарські реформи, формували органи влади та самооборони, відновлювали діяльність освітніх і культурних закладів, розбудовували УПА за зразком тогочасних регулярних армій тощо, тобто надавали повстанським «республікам» усіх атрибутів майбутньої української незалежної держави[9,с.126-131]. Інші автори також твердять[10,с.417], що повстанські «республіки» облаштовувалися на зразок майбутньої української незалежної держави, де широко використовувалася українська символіка й атрибутика, діяли органи влади і місцевого самоврядування.

На переконання М. Головка[11,с.553], роздвоєне ставлення місцевого населення визначалося, з одного боку, сприйняттям воїнів Червоної армії як борців з гітлерівськими окупантами, а з іншого - як носіїв радянської ідеології і представників радянської влади, що дискредитувала себе в 1939-1941 рр. Дослідники свідчать про численні випадки порушення «радянської законності» під час радянізації Західної України після її визволення від нацистів, що значною мірою сприяло формуванню негативного іміджу влади в очах місцевого населення. При цьому наводяться численні архівні документи з прикладами свавілля цивільних посадовців та військовослужбовців, які, за висловом О. Лисенка[12,с.316], переносили свою «класову ненависть» з «українських буржуазних націоналістів» на всіх мешканців краю.

Історики відзначають певну зміну ідеології ОУН у роки Другої світової війни. Так, А. Русначенко вказує на подолання деяких тоталітарних впливів в ідеології націоналізму, відкиданні, зокрема, тези «Україна для українців», вождівського принципу керування, аморальності в політиці. По-новому був проаналізований досвід визвольних змагань попереднього періоду руху, утвердилася концепція самостійної демократичної української держави на своїх етнічних землях зі справедливим суспільним ладом. Шлях до такої держави бачився в збройній боротьбі всього українського народу проти будь-яких окупантів, у зв'язку з чим необхідною ставала ідея об'єднання всіх державницьких сил, течій та груп[13,с.190]. Подібній трансформації, на думку А. Рибака, сприяло як більш детальне ознайомлення зі світоглядом населення Східної України, так і скомпрометованість тоталітарних ідей. Еволюція відбувалася в напрямі до лібералізації: наголос було зроблено на забезпеченні прав особи, толерантності до політичного плюралізму, відкиданні етно- і расової винятковості. Також мала місце спроба сформувати привабливу, у дечому популістську, соціально-економічну програму[14]. Усі ці зміни, відзначають дослідники, певною мірою розширили коло прихильників націоналістичної ідеології, у тому числі й за рахунок жителів інших областей України.

Автори видання «Галичина у Другій світовій війні» акцентують увагу на тому, що, зайнявши Західну Україну в 1944 р., радянські органи, на відміну від відносно обережної політики 1939-1941 рр., були сповнені рішучості швидко й безкомпромісно насадити націоналістично настроєним українцям свою владу. При цьому активна робота велася одразу на кількох стратегічних напрямках: воєнному, релігійному, суспільно-політичному, ідеологічному та культурно-освітньому. З одного боку, вказують історики, проводились різноманітні й широкомасштабні заходи ідеологічного характеру, спрямовані на марксистсько-ленінське виховання і перевиховання населення регіону, формування місцевого активу, насамперед з числа інтелігенції, а з іншого боку, здійснювалася рішуча насильницька ломка всього традиційного соціально-політичного життя краю[15,с.78,83].

Як вірно зауважує О. Лисенко, усвідомлюючи складність і масштабність завдань, які чекали свого вирішення ЦК компартії вдався до формування так званих оперативних груп, до яких входили працівники, що мали досвід роботи в партійних, комсомольських, профспілкових, радянських структурах. На них покладалося формування й налагодження роботи апарату обласних, міських і районних партійних комітетів та державних органів. Крім того, до західних областей було направлено тисячі працівників вищої і середньої школи, установ культури, науки, охорони здоров'я, фахівців сільського господарства, промисловості й транспорту. Всі вони мали забезпечити якнайшвидше здійснення соціалістичних перетворень у краї. При цьому дослідник доводить, що місцеві кадри, які залучалися до роботи у владних структурах, становили незначну частину[12,с.308-309].

Історики вказують на те, що поведінка деяких приїжджих номенклатурних працівників, співробітників органів внутрішніх справ і держбезпеки, військових комісаріатів та працівників інших установ, які порушували закон або ж своїми вчинками дискредитували репрезентовану ними владу, також провокувала ескалацію напруження. Цілком логічним виглядає і висновок про те, що, екстраполюючи такі випадки на весь партійно-радянський апарат, націоналістична пропаганда вміло творила образ ворога, проти якого слід було боротися всіма можливими засобами[16,с.746-747].

Представники зарубіжної української історіографії стверджували, що безкомпромісне рішення проводу ОУН і УПА про продовження збройної боротьби проти радянських військових і адміністративних органів після звільнення західноукраїнських земель від гітлерівських окупантів певною мірою базувалося на переконаності про неминучість збройного конфлікту між СРСР і західними союзниками чи, навіть, спільній боротьбі німців і західних держав проти Радянської армії[17,с.417]. Ю. Сливка також вказує, що керівництво ОУН розраховувало на швидке наростання національно-визвольної війни всіх поневолених радянським режимом народів. Разом з тим він дійшов висновку, що ОУН занадто випереджала події й переоцінювала готовність західних держав впливати на політичну карту Європи після Другої світової війни, а в цьому контексті й на розв'язання українського національного питання. На думку автора, ситуація, в якій опинились ОУН і УПА та весь національно-визвольний рух, яскраво відображала глибину трагедії України, яка за тих конкретних історичних обставин була приречена на поневолення[18,с.40].

У свою чергу, С. Макарчук вказував на те, що на час переходу фронту в середовищі проводу ОУН і командування УПА були політики і командири, які пропонували припинити збройну боротьбу проти СРСР, повстанську армію розпустити, щоб зберегти потенціал національної сили на майбутнє, а керівним структурам організації перейти в глибоке підпілля. Однак подібні думки не знайшли підтримки - переміг курс на безкомпромісну боротьбу з радянським режимом[19,с.210].

Ю. Сливка звертає увагу на відсутність єдності національно-патріотичних сил, що мало негативні наслідки для визвольної боротьби в цілому. Свідченням цьому, за його словами, було створення Українським центральним комітетом вже наприкінці війни дивізії «Галичина», що йшло врозріз з тодішньою концепцією керівництва ОУН і УПА щодо згуртування поневолених народів до спільної боротьби за державну незалежність[20,с.9]. На переконання В. Дзьобака[21], негативно позначилися на націоналістичному русі Опору і конфлікти всередині ОУН(Б), репресивна діяльність Служби безпеки ОУН, під підозрою якої перебували й зазнавали тотальних перевірок і репресій не тільки рядові повстанці, а й вище керівництво організації тощо.

Помітна роль у сучасній історіографії приділяється діяльності Української головної визвольної ради (УГВР) та її ролі в організації національно-визвольного руху. За словами французького історика В. Косика, УГВР увібрала в себе державотворчі традиції УНР 1917-1920 рр., але об'єднала зусилля тих політичних сил, які мали реальне представництво в тогочасній Україні, а не перебували в еміграції. Цим самим УГВР підкреслила представництво і державницьку позицію національно- визвольного руху в Україні[22,с.433]. Українські дослідники справедливо вказують, що такого поєднання: армії, переважно політичної організації та загальнонаціонального представництва - не мав жоден з рухів у східноєвропейських народів у роки війни[23,с.30]. Більшість фахівців звертає увагу на широкий демократизм, визнання рівності всіх громадян, незалежно від національності, верховенства права тощо, що лягли в основу вироблених учасниками УГВР рішень.

Необхідність створення надпартійного керівного органу визвольною боротьбою в Україні Я. Тимчишин пояснює тим, що ні ОУН як політична організація, ні УПА як міліарна сила народу, не могли брати на себе обов'язки верховного політичного керівництва боротьбою народу у всіх його багатогранних проявах, зокрема, щодо вирішення проблем всередині країни, так і щодо окремих стосунків з країнами, та участі в міжнародних відносинах. Тому, підкреслює він, був необхідний політичний Центр загальнонаціонального, загальнодержавного плану, який би мав мандат від народу і репрезентував Україну на міжнародній арені серед інших народів Європи і світу[24,с.6-7]. Акцент на міжнародній діяльності УГВР, намаганні її відстоювати інтереси українців перш за все перед провідними державами світу, поєднанні зусиль спільно з урядом УНР в екзилі у справі розгляду українського питання на міжнародній конференції, запереченні легітимності радянської влади на Україні тощо роблять також ряд інших авторів[10,с.421]. У свою чергу, І. Андрухів, П. Кам'янський та інші історики висловлюють переконання[25,с.156], що об'єднання українських національно-визвольних сил в єдину організацію було успіхом Проводу ОУН напередодні відновлення на західноукраїнських землях радянської влади.

Першочерговим завданням учасників національно-визвольного руху дослідники загалом вірно називають заходи й дії ОУН та УПА щодо зриву державних заготівель і мобілізації місцевого населення до лав Червоної армії. При цьому наводяться докази того, що радянська влада застосовувала за зрив мобілізації принцип колективної відповідальності, руйнуючи і грабуючи села та вбиваючи всіх, хто чинив навіть пасивний опір. Крім того, радянські органи намагалися мобілізувати до війська практично всіх чоловіків, навіть неповнолітніх та старих, певною мірою справедливо вбачаючи в них потенційних повстанців[15,с.81-82].

Як зазначають О. Лисенко та Т. Вронська, боротьба між радянськими органами й українським підпіллям часто набувала форм відвертого шантажу і тероризування. З одного боку, радянська влада вимагала виконання держпоставок у повному обсязі й мобілізовувала населення чоловічої статі до Червоної армії, з іншого, - під тиском «лісу» селяни переховували й передавали оунівціям та упівцям продукти харчування та речі першої необхідності, а також змушені були вступати в їхні збройні формування. Отже, підсумовують автори, діючи терористично-диверсійними методами та вступаючи у прямі збройні сутички з військовими підрозділами Червоної армії та НКвС, націоналістичне підпілля прагнуло не допустити утвердження радянської влади на західноукраїнських землях[16,с.670].

Одним з головних чинників, які, за визначенням дослідників, забезпечили згортання українського національно-визвольного руху, стали масові депортації місцевого населення у віддалені райони СРСР. Так, Й. Надольський переконаний, що питання «очищення» Західної України від учасників визвольних змагань та членів їхніх сімей входило до переліку першочергових завдань радянських органів, а виселення ставали не лише методом боротьби проти інакомислення, а й засобом загального залякування з метою унеможливлення будь-яких проявів невдоволення. При цьому, наголошує автор, керівних працівників, які добиралися переважно в інших областях України та східних районах СРСР, цілеспрямовано орієнтували на використання силових, жорстоких, аж до репресій, методів, а місцеве середовище рекомендували розглядати як однозначно вороже[26,с.168-169].

Ю. Сливка також вважає, що з поверненням на західноукраїнські землі Червоної армії радянський уряд приступив до «завершення розпочатого ще в 1941 р. тотального очищення території на західному кордоні СРСР, починаючи від Прибалтики і закінчуючи Західною Україною та Молдовою, від неблагонадійного з політичного, соціального і національного погляду елементу, тим більше, що саме ці регіони в роки радянсько-німецької війни найбільш відверто засвідчили неприйняття більшовицької тоталітарної системи і відчайдушно боролися за національну незалежність»[27,с.13]. Подібна точка зору отримала підтвердження і в працях дослідника радянських спецпоселень В. Земскова[28,с.115], який відзначив, що влада почала практикувати масові виселення у віддалені райони СРСР членів сімей учасників націоналістичних формувань, які на підставі директив НКВС направлялися у віддалені райони Красноярського краю, Іркутської та Омської областей. У свою чергу, російський історик В. Єжов звертає увагу на систему тотальної недовіри представників влади до всіх, хто в роки війни перебував на окупованій території, що також негативно впливало на настрої населення та відношення населення до радянського ладу в цілому[29,с.6].

Цікавим у цьому контексті видається робота В. Нікольського, присвячена репресивній діяльності органів державної безпеки СРСР в Україні. Аналізуючи загальну чисельність обвинувальних вироків у роки війни, він відзначає значне зростання чисельності осіб, заарештованих за повстанську діяльність. Так, за його підрахунками, кількість заарештованих за цим обвинуваченням в 1944 р. була майже у п'ятдесят разів більша, ніж у попередньому році, а в 1945 р. число репресованих збільшилося ще в 1,7 раза. Загальне збільшення за період війни було 87-ми кратним[30,с.206-207]. Такі дані пояснюються посиленням визвольного руху в Західній Україні, пік якого припав на завершальний період війни.

Аналізуючи боротьбу радянських органів з українськими повстанцями на завершальному етапі Другої світової війни, С. Макарчук наголошує, що радянська тактика того часу зводилася найчастіше до оточення загонів УПА переважаючими добре озброєними військовими силами з метою їх повного розгрому. При цьому чи не кожного разу йшлося не тільки про розгром загонів УПА, а насамперед про фізичне знищення учасників опору. Крім того, автор доводить, що в цей період офіційними радянськими органами схвалювався метод залякування селян спаленням їхніх хат і господарств, та наводить донесення виконавців каральних акцій про спалення хат і садиб запідозрених у зв'язках з підпіллям ОУН, де про подібні факти йшлося як про само собою похідні атрибути[19,с.215,219]. За словами В. Сергійчука[31,с.199], офіційною підставою для подібних дій стала постанова ЦК КП(б)У, згідно з якою вимагалося «не пропускати жодного випадку бандпроявів без репресій у відповідь, посилити висилку сімей бандитів і куркулів, які надають будь-яку допомогу бандитам». Загалом новітня історіографія відзначає весь трагізм тогочасної ситуації в Західній Україні, визнаючи, що до «бандитів чи їхніх пособників» потрапляли всі, хто хоч якось пробував заперечити чи поставити під сумнів правомірність дій представників радянської влади.

Більшість сучасних дослідників цілком справедливо вказує на те, що місцеве населення в УПА бачило своїх захисників, тому рішуче їх підтримувало в протистоянні з радянськими органами. Разом з тим історики зазначають, що збройні формування УПА вдавалися у свою чергу до жорстоких методів протистояння. Ними, зокрема, переслідувалися й знищувалися партійні, радянські, громадські працівники та місцеві активісти, що сприяли радянській владі[32,с.153]. Тому фахівці справедливо наголошують, що боротьба з обох сторін набула безкомпромісного й надзвичайно запеклого характеру. При цьому радянська історіографія всіляко намагалася акцентувати саме на втратах цивільного населення, яке «безневинно гинуло від рук українських націоналістів».

На противагу цьому твердженню Ю. Шаповал вказує на діяльність сумнозвісних спецгруп, які чинили насильство і свавілля під виглядом українських повстанців і до яких на початковій стадії їх діяльності входили переважно представники радянських партизанських загонів, а згодом і завербовані колишні вояки УПА та Служби безпеки[33,с.115]. І. Білас кваліфікує такі групи як «провокативно-розвідувальні», а метою їх діяльності називає проведення широкої агентурної роботи по виявленню і фізичному знищенню провідників ОУН та командного складу УПА, організацію політичних провокацій та вбивств мирного населення від імені ОУН і УПА з метою компрометації національно-визвольної боротьби українського народу, протиставлення населення Західної та Східної України з метою поглиблення розколу між народом, подолання єдності українців у боротьбі з сталінським режимом[34,с 66-69]. Численні документальні свідчення діяльності агентури та спеціальних боївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН і УПА наводить В. Сергійчук. За його словами, радянські органи вже в роки війни мали стільки успішних прийомів боротьби проти ОУН і УПА під маркою відділів останніх, що радили своїм колегам з Литовської РСР використовувати набутий досвід[35,с.12]. Загалом у новітніх дослідженнях поширена й отримала підтвердження інформація про те, що підрозділам УПА нерідко приписувалися злочинні дії провокаційних спецзагонів НКВС або й просто грабіжників, які виступали від імені українських повстанців[36,с.4].

Ряд авторів звертає увагу на діяльність радянських винищувальних батальйонів. Як вірно зауважує А. Кентій, при формуванні винищувальних батальйонів радянська сторона використала досвід, накопичений під час боротьби з українським повстанським рухом у 1919-1921 рр. Він також зазначає, що винищувальні батальйони, не дивлячись на в цілому не дуже високий стан їх боєздатності, все ж істотно дошкуляли визвольному руху. Тому УПА і провід ОУН прагнули не тільки вести розкладову роботу в цих формуваннях, але й намагалися за будь-яку ціну не допустити зростання їх чисельності, у тому числі й шляхом залякування карою[37,с.154-155]. У свою чергу, В. Сергійчук звертає увагу на залучення радянськими органами до боротьби проти українських націоналістів винищувальних батальйонів, сформованих з польського населення. Лише коли стало зрозуміло, що ті, скориставшись дозволом Москви вільно використовувати зброю, перейшли до боротьби з українцями загалом, винищувальні батальйони стали набирати з українців[38,с.4]. О. Безносюк робить акцент на тому, що участь у винищувальному батальйоні зараховувалася як строкова служба в армії, тому до цих підрозділів часто записувалися ті, хто намагався її уникнути. Крім того, влада спеціально провокувала братовбивчу війну, зіштовхуючи односельців, а в окремих випадках і родичів, які стояли по різні сторони боротьби. Таке протистояння, відзначає автор, донині залишило глибокий слід взаємної ненависті[39,с.248].

Разом з тим історики справедливо наголошують на використанні радянською владою проти українських повстанців різноманітних методів, покликаних ослабити спротив. Одним з них було проголошення амністій активним діячам підпілля. За словами В. Барана, лише в 1944 р. уряд УРСР двічі виступав зі зверненнями до населення західних областей України, пропонуючи повстанцям скласти зброю й обіцяючи їм амністію, а в наступні роки мали місце ще чотири такі звернення. Враховуючи складні умови підпільного життя й масовість каральних заходів, частина бандерівців скористалася амністією й покинула лави руху Опору, утім, частина з них так і не уникнула репресій. Проте, наголошує дослідник, основна частина повстанців не зважала на заклики влади й продовжувала нерівну боротьбу[40,с.41].

У свою чергу, О. Ленартович зауважує, що повстанці також не залишили поза увагою звернення радянської влади до учасників національно-визвольних змагань. На підтвердження своїх слід автор наводить свідчення про лист-відповідь на адресу М. Гречухи та М. Хрущова, в якому спростовувалися звинувачення українських націоналістів у співпраці з нацистами, висувалися контрзвинувачення Сталіну в співпраці з Гітлером у 1939-1941 роках, стверджувався тоталітарний характер Радянської держави, порушувалися питання нерівноправності республік Радянського Союзу та ін.[41,с.19].

Історики відзначають безкомпромісність протистояння українських повстанців та працівників державного апарату, які проводили радяніза- цію краю, жертвами якого ставали й прибулі зі східних областей України представники української інтелігенції. У цьому контексті дослідники розглядають боротьбу повстанців проти створення й діяльності піонерських та комсомольських організацій, які вони вважали ідейно ворожими та шкідливими в процесі виховання учнівської молоді. Так, Т. Марусик вірно вказує на те, що піонерські та комсомольські організації стали важливим елементом політичного протистояння, а українські повстанці навіть оприлюднили звернення до директорів шкіл краю, в якому наголошували на необхідності навчання усіх дітей, проте застерігали педагогів від прищеплення дітям радянської ідеології[42,с.177]. Подібні свідчення наводить С. Сворак, який відзначає заходи ОУН щодо організації шкільної освіти, у тому числі розроблення шкільних програм, на західноукраїнських землях та протидію радянській ідеології у школах. Однак він визнає, що запровадження у школах програм, розроблених ОУН, викликало хвилю протесту та опору в частини вчителів, що прибули зі східних областей України та Росії. Тих директорів шкіл та вчителів, які не бажали виконувати вимоги нових шкільних програм, члени ОУН попереджували, просили виїхати, карали фізично, а особливо активних та непокірних знищували[43,с.68-80].

М. Головко також переконаний, що гостре ідеологічне протистояння між українськими повстанцями та владою здійснювалося не лише державними структурами, але й громадськими організаціями, які були провідниками офіційної лінії керівництва країни та республіки на місцях. При цьому боротьба за вплив на маси між ОУН і радянським режимом наприкінці війни входила в заключну фазу, а обидві сторони жодною мірою не обмежували себе у виборі засобів[11,с.477-478].

Загалом і радянська влада, і українські повстанці активно проводили пропаганду та контрпропаганду. За словами дослідниці видавничо- пропагандивної діяльності ОУН О. Стасюк, з поверненням Червоної армії на територію Західної України керівники ОУН фактично були змушені приділяти пропагандивній роботі максимум зусиль, оскільки усвідомлювали нереальність ефективного воєнного протистояння й констатували поширення уваги нової влади практично на всі сфери суспільного життя[44с.54-55]. А. Русначенко інформує про те, що пропагандист і його заступник з числа членів ОУН призначалися на кожний самооборонний кущ з метою проведення політико-виховної роботи як серед бійців самооборони, так і серед місцевого населення та бійців і командирів Червоної армії. Крім того, у кожному відділі УПА також були політпрацівники, які вели виховну роботу з особовим складом та поширювали пропагандистську літературу серед населення під час рейдів[7,с.236-237].

За визначенням М. Чоповського, борючись проти ідеї незалежної України, радянська пропаганда пояснювала, що справжня незалежність і суверенність українського народу можлива тільки в тісному єднанні з російським народом у рамках Радянського Союзу. Автор наводить приклади ідеологічного протистояння на рівні листівок, де українські націоналісти вказували на загарбницький характер радянської влади, а радянські листівки, у свою чергу, твердили, що Червона армія не прагне до завоювання нових територій чи пригноблення народів і, отже, вона не бореться проти визвольного руху українського народу, а твердження з цього приводу українських націоналістів - це лише наклепи[45,с.99-100]. Крім того, суть радянських листівок зводилася до звинувачення українських націоналістів у колабораціонізмі та зраді інтересів українського народу.

О. Ленартович переконаний, що пропагандивна кампанія 19441945 рр. не мала значного успіху, хоча в ній використовувалися усі можливі на той час засоби масової інформації. Причин такої мало ефективності, на його думку, було декілька. По-перше, в ОУН і УПА було мало випадкових людей, мобілізованих силою чи тих, що стали повстанцями в силу якихось суб'єктивних обставин. Більшість із них була ідейно переконана в справедливості своєї боротьби. По-друге, Служба безпеки повстанців була важливим стримуючим фактором. Одним з основних її завдань було знищення дезертирів, отже той, хто бажав припинити боротьбу, наражався на смертельну небезпеку. По-третє, люди просто не довіряли радянській владі та її обіцянкам, бачачи численні випадки терору і насильства з боку радянських функціонерів і військових[41,с.20].

Проте українська історіографія відзначає й певну ефективність радянської пропагандистської машини, яка в подальші роки лише набирала обертів. За словами Г. Стародубець[46,с.341-342], величезна армія професійних політпрацівників активно «пресингувала» західноукраїнське суспільство, нав'язуючи йому свою комуністичну систему цінностей, вибудовану на основі піраміди: держава - суспільство - колектив - особа. Завдяки цьому на рівні масової свідомості порушився більш-менш стрункий ряд, пов'язаний з такими поняттями, як свобода, гідність, справедливість, людяність.

Характерно, що й сьогодні серед українських істориків існують різні точки зору щодо протистояння радянських органів і ОУН та УПА. Так,

П. Брицький, піддаючи осуду злочинні дії каральних органів радянської влади, вважає за необхідне визнати, «що й з боку бандерівської ОУН і УПА теж були злочини, свавілля, розстріли. Йдеться про випадки, коли вбивали своїх же односельчан, українець - українця, передусім вчителів, медиків. Допускалися прояви геноциду і щодо польського населення, яке з діда-прадіда проживало в Україні і не могло нести відповідальності за злочини, скоєні польськими збройними формуваннями». Тому, вважає автор, Західна Україна пережила жорстоку братовбивчу війну[47,с.43]. У свою чергу, Ю. Шаповал висловив переконання[33,с.114], що боротьбу УПА слід визнати боротьбою проти окупантів, а те, що називають «сталінською державою» або «радянською владою», було лише формою колоніальної адміністрації.

Таким чином, більшість істориків схильна вважати, що протистояння українського національно-визвольного руху й органів радянської влади в Західній Україні наприкінці Другої світової війни набуло масового характеру, а жодна зі сторін практично не вибирала засобів, вдаючись до фізичного знищення опонентів і загального терору. При цьому наголошується, що радянські органи в цей період застосовували принцип колективної відповідальності і вдалися до масових депортацій місцевого населення, тим самим позбавляючи повстанців народної підтримки. У свою чергу, наводяться свідчення терористичних актів з боку українських націоналістів проти тих, хто активно підтримував заходи радянських органів щодо радянізації краю та боровся проти національно-визвольного руху. На переконання сучасних дослідників, важливим засобом боротьби стала пропаганда та контрпропаганда, які активно і ефективно використовувалися обома сторонами протистояння. Завдяки цьому українське суспільство й досі залишається розколотим, часто використовуючи в полеміці та, навіть, наукових дискусіях, замість фактів пропагандистські міфи попередньої епохи.

Водночас ряд аспектів досліджуваної проблеми досі не отримав належного висвітлення в науковій літературі. Зокрема, це специфіка і характер боротьби в різних областях і районах України, ставлення до учасників повстанського руху й радянських органів окремих прошарків населення та різних вікових груп, питання участі в національно-визвольному русі мешканців Західної України, які у лавах Червоної армії боролися проти гітлерівських загарбників та ін. Подібні факти замовчувалися радянською історіографією, оскільки спростовували усталений пропагандистський штамп про «українсько-німецьких націоналістів», «всенародну боротьбу з ними» та ін.

Список використаних джерел

1. Маланчук В. Ю. Торжество ленінської національної політики (Комуністична партія - організатор розв'язання національного питання в західних областях України). - Львів, 1963; Нариси історії Івано-Франківської обласної партійної організації / Редкол. П. Д. Сардачук та ін. - Ужгород: Карпати, 1979. - 312 с.; Радянське Прикарпаття. Документи і матеріали. - Ужгород: Карпати, 1964. - 404 с. та ін.

2. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки ХХ століття: (Істор.-політолог. аспект). - Луцьк: Надстир'я, 1995.

3. Вєдєнєєв Д. В., Кучер В. І. Українці проти нацизму: політичний вимір / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України; Національна академія служби безпеки України. - Запоріжжя: Просвіта, 2005.

4. Мануїльський Д. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини. - Львів, 1945.

5. Кучер В. Боротьба радянської влади проти національно-визвольного руху в повоєнні роки // Українська Повстанська Армія - феномен національної історії: Матеріали Всеукр. наук. конф. / Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника; Інститут історії НАН України / В.І. Кононенко (голова редкол.). - Івано-Франківськ: Плай, 2003.

6. Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модер. укр. нації XIX-XX ст. Нарис історії України: Формування модер. укр. нації XIX-XX століття. - К.: Генеза, 1996.

7. Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. - К: Пульсари, 2002.

8. Шаповал Ю. Війна після війни // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича / Ю. Сливка (упоряд.і відп.ред.). - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2004.

9. Вовк О. Державотворча діяльність УПА // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Кри'пякевича / Ю. Сливка (упоряд. і відп. ред.). - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2004. - С. 126-131 та ін.

10. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В. Ф. Солдатенко (керівник). - К.: Парламентське видавництво, 2007.

11. Головко М. Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. 1939-1945 рр. / Академія праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України. - К.: Олан, 2004.

12. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.). - К.: Наукова думка, 2005.

13. Русначенко А. М. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. - К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1999.

14. Рибак А. І. Концепція української держави в ідеології ОУН (1939-й - 1950-ті роки): Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. - К., 2007.

15. Галичина у другій світовій війні (1939-1945) / Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника / В.І. Кононенко (ред.кол.). - Івано-Франківськ : Плай, 2001.

16. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України. - К.: Наукова думка, 2002.

17. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. Слово С. В. Кульчицького. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К., 1993.

18. Сливка Ю. Україна в Другій світовій війні: національно-політичний та міжнародно-правовий аспекти / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Л., 2005.

19. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА. 1944-1945 рр. // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича / Ю. Сливка (упоряд.і відп.ред.). - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2004.

20. Сливка Ю. У пошуках історичної правди // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича / Ю. Сливка (упоряд.і відп.ред.). - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2004.

21. Дзьобак В. В. Конфлікти в ОУН(Б) і їх вплив на український Рух Опору (1941-1944 рр.). - К.: Видавничий дім «Інфоцентр», 2005. - 266 с.

22. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні / Редактор Олег Романів; Перекл. з французької Романа Осадчука. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

23. Русначенко А. Українська незавершена революція 40-50-х років // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича / Ю. Сливка (упоряд.і відп.ред.). - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2004.

24. Тимчишин Я. Український підпільний парламент і уряд. - Львів: «Тріада плюс», 2004.

25. Андрухів І. О., Кам'янський П. Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х - 50-х роках ХХ ст.: Історико-політологічний аналіз. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2005.

26. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939-1953 рр.). - Луцьк: Вежа, 2008.

27. Сливка Ю. Витоки і наслідки національної трагедії // Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади:У 3 т. / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича / Юрій... Сливка (упоряд.) - Л., 1996. Т.1: 1939-1945 рр.

28. Земсков В. Н. Спецпоселенцы в СССР, 1930-1960 / РАН; Институт российской истории. - М.: Наука, 2003.

29. Ежов В. А. Государственное управление СССР после окончания Великой Отечественной войны (1945-1950 гг.): Учеб. пособие. - С.Пб.: Нестор, 1999.

30. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження / Донецький національний ун- т. - Донецьк: Видавництво ДонНУ, 2003.

31. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали. - К.: Дніпро, 1998.

32. Дробот І. І., Кучер В. І., Слюсаренко А. Г., Чернега П. М. Український народ у другій світовій війні: Навч. посібник / Національний педагогічний ун-т ім. М.Драгоманова. - К.: Школяр, 1998.

33. Шаповал Ю. І. Невигадані історії / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. Центр історичної політики. - К.: Світогляд, 2004.

34. Військо України. - 1993. - № 2-3. - С.66-69.

35. Сергійчук В. І. Тавруючи визвольний прапор: Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА. - 2.вид., доп. - К.: ПП Сергійчук М.І., 2006.

36. Слово українських повстанців: Матеріали про інформаційно-пропагандистську діяльність УПА в повоєнний період / Редакційно-видавнича група «Реабілітовані історією» / П. Кралюк (упоряд., авт. передмови, післямови і комент.). - Луцьк: Надстир'я, 1996.

37. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1944-1945 рр. / НАН України; Інститут історії України. - К., 1999.

38. Сергійчук В. І. Самі себе звоювали. Діяльність винищувальних батальйонів проти українського національно-визвольного руху / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Центр українознавства. - К.: Українськи Видавнича Спілка, 2003.

39. Безносюк О. П. Участь винищувальних батальйонів у ліквідації збройних формувань УПА на теренах Прикарпаття в 1944-1945 роках // Рід Шухевичів в історико-культурній спадщині України: матеріали Міжнар. наук. конф., с.Тишківці Городенківського р-ну, 10 липня 2005 р. / І. О. Андрухів (заг.ред.). - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007.

40. Баран В. К. Україна: новітня історія: 1945 - 1991 рр. / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Л.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2003.

41. Ленартович О. Ю. Селянство Західної України у національно-визвольній боротьбі 1944-1950 рр. / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк, 1998.

42. Марусик Т. В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40- 50-ті рр. XX ст.) / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Видавництво «Рута» ЧНУ, 2002.

43. Сворак С. Д. Культурно-освітня діяльність ОУН в умовах національно-визвольної війни в Західно-Українському регіоні (1944-1950 рр.) // Рід Шухевичів в історико-культурній спадщині України: матеріали Міжнар. наук. конф., с.Тишківці Городенківського р-ну, 10 липня 2005 р. / І. О. Андрухів (заг. ред.). - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2007.

44. Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН (1941-1953 рр.). - Львів: Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім.

І. Крип'якевича НАН України. - 2006.

45. Чоповський М. Ю. Голгофа Західної України: Злочинна діяльність окупаційних режимів проти населення західноукраїнських земель та його боротьба за волю і незалежність 1920- 1953 рр. - Львів, 1996.

46. Стародубець Г. Генеза українського повстанського запілля. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2008.

47. Брицький П. П. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія: історія і сучасність: Навч. матеріали до спецкурсу / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Рута, 2002.

Размещено на Allbest.ru