В'ячеслав Липинський про взаємовідносини церкви і держави в контексті української та світової історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

В'ячеслав Липинський про взаємовідносини церкви і держави в контексті української та світової історії

Передерій І.Г.

Особливе місце в історії української історичної, соціологічної, політологічної та релігієзнавчої думки посідає постать В'ячеслава Казимировича Липинського (1882 - 1931 рр.) - видатного вітчизняного вченого та громадсько-політичного діяча. До проголошення незалежності України у 1991 році ім'я цього непересічного науковця було практично невідоме не лише широкому загалу, а й більшості серед вітчизняних учених. За таких умов не було й мови про серйозне вивчення його творчого доробку та осмислення ролі В. Липинського у розвитку соціально-гуманітарної науки. Тому вже навіть ця обставина актуалізує необхідність глибокого та вдумливого аналізу багатогранного наукового спадку вченого.

Протягом останніх двох десятиліть, коли ім'я В'ячеслава Липинського повернулося в Україну і його твори стали доступними для вітчизняних дослідників, спостерігається своєрідна хвиля наукових публікацій різного рівня і глибини, присвячених як самому В. Липинському, так і його науковій спадщині. Частина цих робіт, на жаль, має поверховий характер, деякі їх висновки не завжди виважені й однозначні, що загалом є виправданим і зрозумілим для початкової стадії наукового захоплення. Однак тепер прийшов час для всебічного аналізу творчого доробку вченого та формулювання відповідних достовірних положень щодо його державотворчої концепції, зокрема у питанні взаємостосунків держави та церкви.

Вивчення історико-релігієзнавчого спадку видатного українського мислителя є актуальним і з огляду на дискусії про цивілізаційний вибір сучасної України, а отже, і місце у ньому релігії та церкви, їх взаємин із державою. Воно може бути дієвим теоретичним і практичним підґрунтям у процесі розбудови самостійної незалежної України, здійснення її політики, зокрема у сфері церковно-релігійних відносин, формуванні державної ідеології та вихованні почуття національної гідності у громадян. Систематизація та аналіз відповідних наукових та публіцистичних праць В. Липинського дасть можливість більш повно використати його спадщину в дослідженнях з історії, політології, соціології, історіософії, релігієзнавства, а також у розв'язанні багатьох проблемних питань сучасного життя

Погляд В. Липинського на роль релігії і церкви у суспільному житті та державному будівництві в тих чи інших аспектах розглядалися у наукових працях 3. Атаманюк[1], Б. Лобовика[11], Л. Кондратика[3]. Найбільш ґрунтовною працею згаданої проблематики на сьогодні є монографія Л. Кондратика[4], у котрій автор уперше у вітчизняній науковій літературі пропонує цілісне бачення феномена релігії видатного соціального мислителя і політика В. Липинського, окреслює специфічні риси його релігієзнавчої концепції.

Метою даної наукової розвідки є аналіз концептуальних засад теорії В. Липинського про форми та характер взаємовідносин релігії, церкви та держави у процесі державного будівництва, а також з'ясування поглядів ученого на ці процеси в контексті української та світової історії.

Своєрідність бачення В'ячеславом Липинським ролі релігії і церкви у процесі державного будівництва слід шукати у його державницькому підході до історичного аналізу (загальновідомо, що саме В. Липинський є фундатором цього напряму у вітчизняній історичній науці). Цей державницький концептуальний підхід пронизує й інші наукові погляди вченого - соціологічні, політологічні і, врешті, релігієзнавчі.

Державницькі концептуальні засади сформувалися у В. Липинського поступово й у зрілому завершеному вигляді простежуються в його наукових працях еміграційного періоду (1919 - 1931 pp.). У цей час він твердо переконаний, що «релігія і Церква єсть основою Держави»[8,с,217]. На початку ж своєї наукової та публіцистичної діяльності мислитель, зокрема вважав, що релігія є справою «приватних особистих переконань», а також, що «релігія і політика є для нас окремими речами>>[2,с.68]. Однак після поразки національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. він переглядає деякі власні погляди, у тому числі й на роль релігії та церкви у державному будівництві.

Так, у 1919 році, даючи оцінку діяльності уряду УНР учений підкреслює, що цей уряд не зміг «піднятись до загально національної ідеології в витворити того міжкласового національного цементу, без котрого будова держави нашої абсолютно неможлива>>[6,с.384]. Отже, найважливішою умовою державотворення В. Липинський вважає міжкласову національну єдність. Тоді ж, залишаючи посаду посла Української держави у Відні, він ставить перед собою завдання: «моя демісія... дає мені змогу вернутись до громадської та наукової праці. Починаю сю працю на ново з того, що хочу сформулювати свої погляди на сучасні наші справи...»[5,с.393].

В еміграції В. Липинський написав три провідні наукові роботи, що відбивають його погляди на взаємини релігії і політики, церкви та держави. Це історична праця «Україна на переломі», публіцистичний політологічний трактат «Листи до братів-хліборобів», а також суто релігієзнавча розвідка «Релігія і церква в історії України».

Монографія «Україна на переломі. 1656 - 1959. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст.» була видана у Відні в 1920 році Українським соціологічним інститутом, котрий, як відомо, тоді очолював патріарх української історичної науки М. Грушевський. Ця праця постала на основі матеріалів із альманаху 1912 p. «Z dziejow Ukrainy» («З історії України»). Як вже зазначалося, до 1917 року Липинський вважав релігію приватною справою особистості. Абсолютно інше бачення цієї проблеми відкривається нам із «України на переломі». У цій праці у В. Липинського вперше з'являється натяк на необхідність поділу двох влад (світської і духовної). Tак, зокрема, підкреслюючи прагнення Богдана Хмельницького звільнити «руські землі», котрі з давніх часів були підпорядковані духовній владі Київського митрополита, вчений зазначає: «Поруч цієї традиційної, споконвічної влади духовної, ідейної - тепер мала відродитись стара державна, реальна влада політична під проводом Гетьмана Війська 3апорожського»[10,с.31].

У згаданій історичній праці В. Липинський особливо наголошує, що для творення української національної держави у XVII столітті необхідні були дві сили - владна й культурна[4,с.195]. «Військо Запорожське за часів Богдана Хмельницького не тільки шаблею та дипломатією будує й творить свою політичну організацію державну, - зазначає

В. Липинський, - але ще й скріпляє її найміцнішим цементом, без якого ні одна державна будова вдержатись не може - цементом спільної всім класам, одної національної духовної культури. А що культура національна ідентифікувалась у тих часах зі справами релігійними, то цим справам релігійно-національним - йдучи в тім слідами старої «руської» князівської й шляхецької аристократії - присвячують Гетьман і Військо Запорожське не менше уваги, чим справам військовим і політичним. І коли одночасно з гомоном військовим та з гарячковою боротьбою політичною, виростають нові церкви та монастирі, коли будуються школи і розвиваються братства, коли повстають села й міста там, де досі був степ і де кочували татари, то це найкращий знак що немає тут місця для розкладових сил, що даремна там праця чужих деструктивних елементів...» [ 10,с. 167]. Отже, як бачимо, у державотворчих процесах В. Липинський особливу роль відводить саме релігії та церкві.

Також у праці «Україна на переломі» В. Липинський чітко виділяє соціальну структуру тодішнього українського суспільства, котра складалася зі станів: державного (лицарського), культурного (духовного) і селянства[4,с. 196]. Провідну роль у державотворчих процесах, як підкреслює мислитель, відіграють перші два стани. Саме вони й представляють дві влади - світську та духовну.

Повнішого й практично завершеного вигляду релігієзнавча концепція вченого набуває в його наступних працях - розвідці «Релігія і церква в історії України», написаній на прохання публіциста і правника Осипа Назарука у вигляді запитань та відповідей на них і завершеній автором у грудні 1923 року[12, арк.121-204], та політологічному трактаті «Листи до братів-хліборобів», котрий друкувався у часописі гетьманців-монархістів «Хліборобська Україна» та був виданий у Берліні окремою книгою 1926 року. Тут В. Липинський демонструє нове бачення соціальної ролі релігії, виділяючи три можливі типи взаємовідносин між релігією та політикою, церквою та державою.

Перший тип відносин передбачає такий стан державного життя, коли політики «намагаються зробити з релігії послушне знаряддя в своїх руках. Вони не признають, поруч своєї влади світської, такої влади духовної, яка би не підлягала вповні владі світській і яка би своїм авторитетом духовним владу світську обмежувала і контролювала. Тому їхня державна влада світська є разом з тим і найвищою владою духовною»[9,с.219]. Як приклад подібних взаємин релігії та держави, В. Липинський називає древню

Іудею, стародавній Єгипет, мусульманські держави, а також більшовицьку Росію. Причому у більшовицькій Росії роль релігії виконує «наука» та різноманітні соціальні програми.

Подібний тип взаємин між релігією і політикою притаманний для суспільств, що мають охлократичний тип політичного устрою, котрий ґрунтується на абсолютистському пануванні войовників-непродуцентів з цілковитим придушенням свободи й самодіяльності громадянства. В такому суспільстві відсутня рівновага між активною меншістю та пасивною більшістю. Войовники, котрі представляють охлократичну аристократію, нічого не виробляють, атому ніякого стимулу до громадської і матеріальної творчості пасивним масам не дають, а, навпаки, на їх пасивності вони будують власне панування.

На думку В. Липинського, у такому суспільстві правляча верства використовує релігію для утвердження вигідних для неї, але згубних, безперспективних для суспільного розвитку соціальних відносин[4,с. 199]. У цьому контексті необхідно відзначити, що віра при охлократії є спільною і для аристократії, і для пасивної маси, але це є аристократична віра, поширена на всю спільноту. «Людей держить тут вкупі не органічна - стихійною расовою подібністю, почуттям спільної землі і спільною творчістю та працею спаяна - нація, а механічна - на одній вірі, на терорі, на сугестії, і на виучці побудована - держава>>[7,с.276].

Другий тип взаємовідносин передбачає, що є політики, «які в своїм способі організації державного життя зовсім одкидають потребу релігії, потребу організованої й авторитетної віри. Вони вважають, що для діл світських, державних релігія зовсім не потрібна; що в громадському житті можна зовсім добре обійтись без церкви і без Бога, і що релігія це, мовляв, «справа приватна», справа совісти кожного горожанина, до якої державі нема ніякого діла»[9,с.220]. Такий тип характерний для демократичного політичного устрою. У такому суспільстві релігія позбавлена ролі соціально-організуючого чинника і може навіть стати засобом досягнення непристойних політичних цілей. Задля цієї мети, на думку

В. Липинського, замість традиційної релігії створюються нові релігійні системи і нові церкви, у яких кожен бажаючий може проголосити себе духовним владикою.

Подібна ситуація виникає тоді, коли правляча верства становить більшість відносно керованих і складається, за висловом В. Липинського, із «матеріалістичних спекулянтів», котрі позбавлені войовничо-ідеалістичного духу. «Спекулянт, чи на торгівлі, чи на промислі, чи на релігії, чи на політиці, - пояснює вчений, - хоче мати завжди при найменшому зусиллі якнайбільші зиски; хоче вибитись всіма засобами на верх. Для цього йому потрібна якнайбільша свобода»[9,с.222]. Релігія ж обмежує будь-які негативні прояви свободи. Саме тому вона виявляється неприйнятною для таких організаторів державного життя, яким є політики-демократи. Звідси і їхнє намагання обмежити сферу вияву релігії, позбавити державне й громадське життя організуючого впливу з її боку.

При третьому типі взаємовідносин релігії і політики, котра є характерною для так званого класократичного політичного устрою, перша посідає належне їй місце. Світська влада у такому суспільстві належить не лише войовникам, а й продуцентам, тобто тим соціальним верствам, котрі володіють матеріальною силою. Продуценти добре розуміють, що виконати належним чином організаційне, державне завдання ця спільнота зможе лише за умови дотримання приписів релігії, визнання і підтримки авторитету духовної влади. Класократичні державці усвідомлюють, що лише терором та свободою (під якою у цьому випадку В. Липинський розуміє корисливе використання матеріальних інтересів людини, її розуму та інстинктів) досягти належної організації громадського життя неможливо.

Класократична аристократія, крім сили меча, як пише В. Липинський, володіє ще й матеріальною силою. Обмеження цієї сили релігійною мораллю, спільної для аристократії та пасивних мас, слугує основою ритму, гармонії і законності у взаємовідносинах між активною меншістю та пасивною більшістю. Звідси, за В. Липинським, і відокремлення влади духовної від влади світської, властиве класократіям.

Для побудови держави необхідно обмежувати егоїстичний інстинкт, притаманний як керівникам, так і керованим. Найкращим політичним засобом такого обмеження В. Липинський вважав, як відомо, правову монархію. Однак однієї лише форми монархічного правління недостатньо. Необхідний ще однаковий для всіх Божий закон та авторитет духовної влади: «Тільки релігія і церква, - стверджує мислитель, - в стані своєю владою духовною, владою «не од мира цього», примусити сильніших та здатніших вживати свою більшу силу та здатність не тільки для себе, але й для добра слабших. І тільки вона, обмеживши владу сильніших зобов'язуючими всіх законами громадської моралі, в стані привчити слабших авторитет влади визнавати>>[9,с.223].

Таким чином, відповідно до концепції В. Липинського, у класократичному суспільстві існує виразне розмежування двох влад - світської та духовної, політичної та релігійної, а їх носії посідають лише власні позиції. А тому войовники-продуценти (правляча верства) не прагнуть виконувати роль духовних вождів, а представники духовної сфери (зокрема, інтелігенція) не претендують на непосильне для них політичне керівництво (у цьому висновку В. Липинського явно простежується вплив трагічного досвіду недавнього минулого - поразки національно-визвольних змагань 1917 - 1920 pp.). Духовна влада покликана контролювати та обмежувати діяльність влади державної. Це - основи взаємовідносин релігії й політики, церкви і держави, громадянства і влади, культури і сили, ідеї та меча - при третьому типі організації громадського життя, визначеному В. Липинським, як класократичний[4,с.204].

Отже, В. Липинський першим серед українських науковців виразно поставив питання про типи взаємовідносин між релігією та політикою, церквою та державою, а також довів, що релігія за різних типів організації суспільного життя має неоднакові якісні виміри.

Принцип поділу духовної і світської влади, на якому наголошував мислитель, виявився надзвичайно далекосяжним, адже на сучасному етапі церква і держава в Україні йдуть по лінії обопільного визнання своєї автономії та самостійного значення.

Список використаних джерел

липинський історичний релігія

1. Атаманюк З.М. Погляди В. Липинського на роль релігії і церкви у національному державотворенні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // www. iai.donetsk.ua./u/іаі/conf/2 2005/articles/stat42html.

2. Білас Л. В'ячеслав Липинський і «територіялізм» (1909 - 1910) // Сучасність. - 1962. - Ч.З. - С,61-72.

3. Кондратик JI. Взаємодія політики і релігії. Теоретична спадщина В'ячеслава Липинського [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: // www.nbuv.gov.ua / portal/ all/herald/2002-10/9.html.

4. Кондратик Л.Й. Релігієзнавча концепція В'ячеслава Липинського: монографія. - Луцьк: Надстир'я, 2002. - 260 с. - Бібліогр.: с. 238 - 258.

5. Липинський В. Дорогі друзі // Hai^-Vard Ukrainian Studies. - 1985. - Vol. IX.-№3/4.-P. 393-396.

6. Липинський В. Лист до А. Лівицького // Hai^-Vard Ukrainian Studies. - 1985. - Vol. IX. - № 3/4. - P. 383 - 392.

7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В'ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. - Твори. - Т.6. Політологічна секція. - Кн.1. - Інститут Східноєвропейських досліджень HAH України; Східноєвропейський дослідний інститут ім. В.К. Липинського. - Київ - Філадельфія, 1995. - 472 с.

8. Липинський В. Лист до редакції «Богословія» //У кн. В. Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. Серія «Архів». Листування / Ред. Я. Пеленський, Р. Залуцький, X. Пеленська та ін. - Т.1. (А-Ж) - K.: Смолоскип, 2003.-960 с.-С, 217-219.

9. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні питання. - 1994. - № I. - С, 216 - 264.

10. Липинський В. Україна на переломі. 1656 - 1959. Замітки до історії українського державного будівництва в XVIІ-ім століттю / В'ячеслав Липинський. Повне зібрання творів, архів, студії. - Твори. - Т.З. Історична секція. - Східньо- Свропейський дослідний інститутім. В.К. Липинського; Інститут української археографії Української Академії Наук. - Філадельфія, 1991. - 346 с.

11. Лобовик Б. «На своїй землі по-людськи жити» // Людина і світ: Щомісячний науково-популярний релігієзнавчий журнал. - K., 1994. - №2. - С. 18 - 25.

12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.3695. - Оп.1. - Спр.67.

Размещено на Allbest.ru