Ветерани армії в структурі римського соціуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ветерани армії в структурі римського соціуму

(І ст. до н.е. - початок II ст. н.е.)

Пількевич А.Л.

Протягом І ст. до н. е. поміж складних соціально-політичних та економічних трансформацій в Римській державі проходив процес становлення ветеранства як окремої соціальної групи. В період занепаду республіканських форм організації та глибокої кризи традиційного полісного устрою спостерігається швидке зростання політичної ролі армії. Численні громадянські війни, встановлення військових диктатур та врешті оформлення принципату, як оновленої моделі державного устрою, сприяли усвідомленню воїнами свого домінуючого становища в державі. Так, залежність правителів від підтримки армії давала можливість солдатам, як діючим так і отримавшим відставку, вимагати за свої заслуги «перед державою» певних винагород та привілеїв. Вже в період II тріумвірату права ветеранів було оформлено юридично. Економічні пільги та привілейований правовий статус стають нормою та неодноразово підтверджуються в І ст. н. е.

До питань соціальної характеристики ветеранів вже зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. З праць, що побачили світ за радянських часів, на увагу заслуговує «Паннонія в I-III століттях» Ю.К. Колосовської[1], де авторка на прикладі даної провінції змальовує картину взаємодії різних соціальних груп, приділяючи значну увагу ветеранству. В іншій своїй праці дослідниця розглядає створення і діяльність ветеранських колегій та еволюцію соціального статусу відставних воїнів протягом перших трьох століть нашої ери [2]. Корисною є також її остання монографія, а саме VII розділ, де досліджується місце ветеранів в соціально-економічній структурі міст Дакії[3]. Відмітимо, що сучасні російські вчені продовжують роботу в цьому напрямку[4;5]. Розглядаючи західну історіографію, особливо слід виділити працю Ричарда Елстона[6]. Даний історик в IV розділі свого дослідження «Правовий статус солдатів та ветеранів», використовуючи величезну джерельну базу, на прикладі Єгипту, намагається висвітлити всі головні особливості, що були притаманні ветеранам як окремій соціальній категорії. Габріель Веш-Кляйн звертає нашу увагу на ключові проблеми, пов'язані з життєдіяльністю ветеранів, розкриваючи особливості процедури виходу у відставку,характеризує матеріальне становище, юридичні особливості[7]. З робіт, що торкаються, головним чином, ветеранського землеволодіння та колонізаційних процесів, і в контексті чого проливають світло на соціальну сутність ветеранства, виділимо Л. Кеппі[8] та Д. Манна[9].

Автор даної статті робить спробу дослідити особливості матеріального та правового становища ветеранів в структурі римського соціуму.

Звернімо нашу увагу на той факт, що появу терміну veteranus хронологічно можна віднести лише до другої половини І ст. до н.е., адже до цього в джерелах ми зустрічаємо інші назви, як наприклад, evocatus (солдат на надтерміновій службі) або emeritus (заслужений, відслужилий солдат). За часів Республіки громадянином, що виконав свій військовий обов'язок, вважався кожен, хто пройшов 16 кампаній, хоча ця цифра могла збільшитися до 20 в часи, коли державі загрожувала надзвичайна небезпека[10]. На думку А.В. Колобова, до встановлення принципату ветеранами ставали після безперервної шестирічної служби[4]. Натомість деякі західні вчені схильні прирівнювати ці, відомі нам, 16 обов'язкових кампаній до 16 повних років[ 11,с.34].

На наш погляд, після реформи Гая Марія та розвитку професіоналізаційних процесів в військовій організації, а також, враховуючи тривалу політичну нестабільність, громадянські війни та свавілля диктаторів (Сулли, Цезаря, представників II тріумвірату), в І ст. до н. е. важко говорити про якусь стабільність в цьому питанні. Воїни могли служити безперервно, наприклад, 5-10 років, і по завершенню переможної війни розпускалися та ставали ветеранами, як наприклад, після війни Сулли з Мітрідатом, східних походів Помпея Великого (66 - 62 pp. до н.е.) або Галльських війн Юлія Цезаря[12;13,с.82-85]. Хоча, якщо говорити про Суллу та Цезаря, то вони за логікою подій притримали розпуск значної кількості своїх легіонерів, так як потребували їх допомоги в громадянській війні[ 14;15,с.212-254]. Але характерною особливістю періоду, що передував принципату, було те, що, хоча воїни і мали можливість звільнитися з армії після серії вдалих кампаній та вже ідентифікувалися в суспільстві як ветерани, все ж вони в ряді випадків не вважалися людьми, що склали свій військовий обов'язок державі і могли при необхідності знову призиватися до війська.

Тільки при одноосібному правлінні Октавіана Августа можна говорити про встановлення чітких термінів військової служби, а саме 16 років. Після 13 р. до н.е. було додано ще 4 роки в спеціальних ветеранських підрозділах[16]. Подальші труднощі з демобілізацією воїнів змусили принципса видати розпорядження про нове продовження термінів. Починаючи з 5 р. н.е., легіонери мали за необхідне прослужити 20 років в якості основної служби і ще додатково 5 років в привілейованих ветеранських когортах[17]. Важливо зазначити, що такий порядок зберігся до початку II ст. н.е.

Таким чином, очевидною постає різниця між змістом розуміння терміну veteranus до та після встановлення принципату. Матеріальне забезпечення, почесні привілеї та повне звільнення від призиву з часів Октавіана Августа стали доступними для воїнів лише після двадцяти п'яти років служби.

Пройшовши цей важкий шлях, солдати отримували почесну відставку (honesta missio), що супроводжувалася цілим рядом економічних (immunitas) та юридичних (beneficia) привілеїв. Нам також відомо про існування інших форм звільнення. Зокрема, є свідчення про відставку у зв'язку зі станом здоров'я[18], яка мала назву causaria та передбачала надання обмежених прав. Натомість вигнання з лав збройних сил, яке кваліфікувалося як ignominiosa і здійснювалося в результаті порушення дисциплінарних норм, позбавляло солдата будь-яких привілеїв та нагород. Для підтвердження свого почесного статусу ветерани мали право на отримання відповідних документів, що засвідчували пожалувані їм права (diplomata militaria)[ 19,с.341-347]. Як правило, більшість цих свідоцтв видавалися в формі звичайних листів та дощечок, і тільки незначна частина у порівнянні з загальною масою викарбовувалися на більш довговічних матеріалах [7,с.439-443]. Вступаючи в цивільне життя, легіонери та воїни допоміжних частин (аііхіїіа) самі вирішували наскільки їм було необхідно замовляти металеву копію диплому, яка могла знадобитися при певних обставинах[6,с.60-61]. В будь-якому випадку загроза виникнення труднощів при ідентифікації була не надто значною, адже вся необхідна інформація зберігалася в Римі в якості офіційних копій на металевих носіях (tabulae аегеае)[7,с.442].

Отримавши honesta mission відставні солдати інтегрувалися до римського суспільства, як правило, у достатньо привілейованому статусі. Нам відомо, що вже за часів Октавіана тріумвіра, з ім'ям якого пов'язаний перший доступний військовий диплом, за ветеранами було закріплено цілий комплекс прав та привілеїв, які поступово доповнювались за правління наступних імператорів. З цього диплому можна дізнатися, що ветерани разом з їх батьками, дружинами (в часи Республіки воїнам ще не заборонялося одружуватись) та дітьми були звільнені від сплати податків, їхні домівки були вільні від постою, до того ж ніхто не мав права змусити їх виконувати громадські роботи (munera). Самі ветерани, а також вказані рідні їм люди, мали право бути зарахованими до будь-якої вибраної ними триби. Виконання магістратур, жрецьких обов'язків та різного роду посад, що, як правило, передбачало великі фінансові витрати, могло здійснюватися тільки за згодою ветерана. За ними закріплювались всі попередньо пожалувані права, пільги та винагороди і вони офіційно визнавалися людьми, що вже склали свій військовий обов'язок по відношенню до держави[20].

Важливим привілеєм стало вирішення питання по визнанню прав солдатських дітей, що були народжені до виходу у відставку. Як відомо, після встановлення принципату воїнам римської армії в період несення служби офіційно заборонялося одружуватись[21,с.153-166]. Звичайно, ця норма аж ніяк не заважала легіонерам вступати в контакти з жінками, від яких нерідко народжувалися діти, що за своїм правовим статусом знаходилися поза законом. Таким чином, у багатьох солдатів утворювались квазісім'ї, які після завершення служби вони, як правило, хотіли легалізувати[21,с. 153-155]. З цим і була пов'язана нова дарована ветеранам норма, відповідно до якої діти, що були народжені в період виконання військових обов'язків після отримання воїном ветеранського статусу, за умови визнання їх батьком, визнавалися також і державою. Більше того вони мали право на отримання римського громадянства, чого також вимагали наявні обставини. Оскільки абсолютна більшість військових підрозділів ще за правління Августа розміщувалась в провінціях[22] далеко за межами Італії, то відповідно і тендерні контакти відбувалися, як правило, з місцевими соціальними елементами. Мова йде про жінок, що не мали прав ані повного, ані обмеженого римського громадянства і класифікувалися з юридичної точки зору як peregrinus. Таким чином, і діти від них навіть при умові легального шлюбу не отримували громадянства[23,с.261-264]. Така ситуація передбачала цілу низку незручностей та змушувала ветеранів вимагати від імператора допомоги при вирішенні цього питання. Тому час від часу правителям доводилося розширювати та доповнювати вже встановлені правові норми. З документів, що дійшли до нас, ми можемо побачити, що солдатам після демобілізації надавалося: по-перше довгоочікуване право на шлюб (conubiiim), по-друге, права римського громадянства особисто ветерану, якщо він його не мав (це стосувалося, як правило, воїнів допоміжних частин аііхіїіа та аіае), по-третє, це право розповсюджувалося на дружину в статусі peregrinus, але тільки на першу (якщо ветеран одружувався вдруге, його наступна дружина громадянство вже не отримувала), по-четверте, діти від першої дружини також ставали громадянами[24]. Важливо зазначити, що лише це одне право дозволяло ветеранам почувати себе на вершині соціальної ієрархії, так як більшість населення просторої Римської держави такого статусу не мала[25,с.155-168]. В будь-якому регіоні імперії вони користувалися правом potestas, перебуваючи під захистом та судовою юрисдикцією римських магістратів, і у випадку можливого застосування до них насильства завжди могли вимагати відшкодування за lex Iulia de vi publica[6,c.61 ]. Привілейоване становище відставних воїнів проявлялося також в особливих зауваженнях до реалізації на них кримінального права. Відомо, що ані ветерани, ані їх діти не могли бути засуджені до ганебних громадських робіт та до примусової парці у шахтах. їх не мали права стратити шляхом забиття до смерті палицями або через розшматування на арені дикими звірями, так як це вважалося нижче їхньої гідності[26].

За часів імператора Клавдія, а саме в 44 р н. е„ було видане розпорядження, за яким ветерани, що не були одружені, мали право користуватися такими самими додатковими податковими пільгами, що й одружені чоловіки[27]. З документів, що датуються періодом правління імператора Веспасіана, а також Доміціана, нам відомо, що численні привілеї не тільки не були зменшені протягом І ст. н.е., але були навіть доповнені. Зокрема, можна говорити про подальшу практику закріплення за ветеранами права immunitas. Знову згадуються не тільки ветерани, але й члени їх сімей, яким було дозволено не сплачувати жодних суспільних податків, зборів та мит. Також не оподатковувалась їхня земельна власність, житлові будинки, магазини тощо[28]. Підтвердження цих практик зустрічаємо і у працях античних авторів[29].

Але необхідно звернути нашу увагу на два важливих уточнення. По-перше, при розгляді вищезазначених привілеїв та звільнень необхідно розрізняти такі види обов'язків, як munera, від яких, як ми вже з'ясували, ветерани були звільнені, та honores, які нерідко лягали тягарем на солдат, що намагались призвичаїтись до цивільного життя (наприклад патримоніальні літургії). Ричард Елстон в своєму дослідженні на прикладі Єгипту неодноразово підкреслює існування цілого комплексу протиріч між місцевою владою (управителями номів) та ветеранами з приводу практичного застосування привілеїв останніх. Як справедливо відзначає цей дослідник, органи місцевого управління завжди були зацікавлені в применшенні або, взагалі, в скасуванні привілеїв колишніх воїнів. Heрідко встановлювались часові обмеження, наприклад, до п'яти років звільнення від обов'язків. Tакі обставини змушували ветеранів вживати заходів по відстоюванню своїх законних права. Скарги та, як наслідок, судові процеси не були рідкістю та могли носити затяжний характер[6,с.66-67;30].

По-друге, зазначимо, що джерела не дають нам чіткої відповіді на питання, в якій мірі всі вищеперераховані привілеї були доступні також і солдатам допоміжних частин аііхіїіа та аіае. Ми можемо погодитись з вже висловленими думками, що в аспектах, пов'язаних з юридичним статусом про суттєві відмінності говорити не доводиться[31,с.183-185;6,с.61]. Але якщо звернути нашу увагу на проблему поширення привілеїв економічного характеру, а також на питання матеріального забезпечення солдат після завершення служби, то маємо свідчення їхньої диференціацію. В одному із дійшовши до нас папірусів відображено розгляд справи по встановленню та наданню відповідних привілеїв ветеранам органами місцевого самоврядування в Єгипті. Тут чітко зазначено, що пільги для легіонерів, вояків допоміжних загонів кінноти (аіае) та допоміжних частин піхоти (аііхіїіа) були не однаковими[32]. Така ситуація, на наш погляд, була пов'язана в першу чергу з соціальним складом різних військових підрозділів. Так, легіони, як правило, складалися з римських громадян, тоді як допоміжні частини зазвичай формувалися з осіб, які такого права не мали. В своїй основній масі аііхіїіа формувалася з представників завойованих народів (peregrinus), але були й інші випадки, коли в тяжкі для держави часи їх лави поповнювали звільнені на волю раби (libertinus)[33]. Таким чином, найвищою нагородою для такого роду частин вважалося саме римське громадянство, яке за умов honesta missio розповсюджувалося на дружину і дітей ветерана[24].

Важливими питаннями залишаються вибір місця влаштування цивільного життя, рід діяльності та матеріальне становище ветеранів.

З встановленням принципату кожен солдат, прослуживши у війську розглянуті вище терміни, мав законне право на отримання винагороди (praemium militiae), яка передбачала або земельну ділянку (missio agraria), або її еквівалент грошима (missio nummaria). Згодом Август зробив спробу відмовитися від практики наділення земельної власності і цілковито перевів воїнів на грошову винагороду[34,с.92-94]. Розуміючі всі труднощі фінансового забезпечення ветеранів, ним було створено спеціальна військова скарбниця (aerarium militaris), яка повинна була поповнюватися за рахунок наступних податків: 1 % від продажів та 5% від спадщини[35]. Але, звичайно, реальну фінансову базу цього новоствореного фонду підтримував сам принцип, постійно корегуючи дефіцит. За його власними словами, він витратив на це 320.000.000 сестерціїв[36]. Ta вже в часи імператора Тіберія стало абсолютно зрозуміло, що державі не під силу такий фінансовий тягар, в результаті чого відбулось повернення до практики missio agraria.

На сьогодні досить важко встановити точні розміри земельних ділянок ветеранів, так як вони залежали від якості ґрунту і коливалися від 33 1 /З югера (тобто 8 гектарів) до 200 югерів (приблизно 50 гектарів)[3,с.190]. Траплялися випадки, коли між ветеранами розподіляли зовсім непридатні для господарювання землі[37]. Але, як правило, виділених їм наділів було цілком достатньо для забезпечення існування навіть декількох сімей. До того ж, на відміну від солдат допоміжних частин, легіонери та преторіанці при звільненні отримували одноразову виплату 3 та 5 тис. динаріїв відповідно[38], що дозволяло їм придбати всі необхідні сільськогосподарські знаряддя, рабів та велику рогату худобу. Tакож можливі фінансові труднощі допомагали вирішити особисті накопичення ветеранів, які зберігалися в спеціальних скарбницях кожного окремого легіону [39]. Отже, отримавши почесну відставку та відповідне матеріальне забезпечення, ветерани нерідко ставали перед вибором, яким чином облаштувати своє цивільне життя. Як правило, більшість з них були звиклі до важкої фізичної праці та віддавали перевагу варіанту, що передбачав поселення в якій-небудь виведеній колонії та створення власного господарства (villae rusticae). Коштів, як ми вже зазначили, для цього цілком повинно було вистачати, а сослуживці та інші колишні військові мали сформувати сприятливий колектив для життя в одній общині. Зазначимо, що розселення ветеранів в провінціях за своїм характером та значенням було схоже з колонізаційними процесами, що проходили на Аппенінському півострові в часи розквіту Республіки. Як колонії римських громадян в Італії, які античні автори характеризували як форпости Риму, так і колонії ветеранів відігравали в провінціях ту ж роль опорних пунктів римської влади[40].

Між звільненням та забезпеченням ветерана земельною ділянкою міг пройти досить тривалий проміжок часу. Спочатку майбутні поселенці збиралися в певні пункти чи сходилися до Риму, а вже звідти рухалися до місця призначення. Вся ця процедура проходила з притаманною римлянам організованістю під керівництвом старших офіцерів. Щоразу при заснуванні колонії ветеранів утворювалася римська громадянсько-землевласницька община [1,с.84]. Сам правовий статус колоній передбачав найпривілейованіше становище, яке тільки могла пожалувати римська влада. На відміну від civitates stipendiariae та mimicipium, колонії не сплачували податків, управлялися за римським законом та зразком: мали міні сенат, магістратів та за потреби скликали народні збори.

Звернімо нашу увагу на той факт, що в І - на початку II ст. н.е. чимало ветеранів активно приймали участь в політичному та громадському житті. Значна їх частина згадується в якості декуріонів, квесторів, префектів різних колегій тощо[41;1,с.84].

Важливо також згадати, що до підконтрольних колоніям територій належали численні маленькі поселення (pagus), одні з яких вже існувати до приходу римлян, а інші засновувалися колонізаторами як сільськогосподарські селища в передмісті. Характерною особливістю було те, що навіть ці маленькі населені пункти управлялися власного адміністрацією, мали магістратів та місцеву раду. Нерідко ветерани перебиралися до таких пагів та ставали їх префектами[3,с.192].

Ane чимало ветеранів після 25 років служби зовсім не бажали займатися землеробською працею. Звиклі до солдатського життя та зав'язавши міцні контакти в провінціях, вони нерідко поверталися до місць дислокації своїх підрозділів[42]. Як відомо, майже біля кожного римського військового табору утворювались своєрідні містечка. Ti, що виростали безпосередньо поруч легіонної стоянки називалися canabae, а ті, що біля стоянки допоміжних військ (aiixilia), - vici. Жителі цих поселень, як правило, були зайняті в сфері надання всіляких послуг солдатам. Вони займалися постачанням продовольства, будівельних матеріалів, в них воїни мали змогу придбати все необхідне, а також отримати за гроші різного роду послуги в сакральній, медичній чи іншій сферах. Як показувала практика, такі поселення з маленьких сіл нерідко перетворювалися у великі міста[43,с.49]. За даними археології такі містечка мали все необхідне для повноцінного життя. В них будувалися магазини, заклади харчування, підвали для зберігання продуктів, конюшні, заклади для громадських зборів тощо. Сільське господарство не відігравало тут важливу роль, це були промислово орієнтовані містечка, що спеціалізувалися з виготовлення металевих знарядь (в першу чергу зброї), глиняного посуду, цегли та всього, що могло знадобитися солдатам[44].

Саме тому повернення ветеранів до місць дислокації їх військових підрозділів було досить привабливим варіантом облаштування цивільного життя. Враховуючи навики отримані підчас служби (медичні, технічні, будівельні тощо), корисні контакти та матеріальну базу, відставні солдати могли легко знайти собі застосування. До того ж багато з них після отримання офіційного звільнення, маючи «місцеву» дружину та дітей, просто залишалися на місцях, відмовляючись від поселення в спеціальних колоніях[7,с.447-449].

Таким чином після завершення служби солдати римської армії мали можливість влаштувати своє цивільне життя за найбільш прийнятною для кожного воїна схемою. В будь якому випадку чи то поселення в колонії, що передбачало землеробську працю, чи проживання в якомусь місті або канабі де пріоритетом ставала торгівля та ремесло було забезпечено відповідною фінансовою базою та цілим комплексом виняткових прав. Привілейоване становище ветеранів в суспільстві дозволяло їм почувати себе на вершині соціальної ієрархії так як в Римській державі абсолютна більшість населення не тільки не мала подібних переваг, а й взагалі прав повного громадянства. Ane вже на початку II ст. н. е. за допомогою різного роду бюрократичних хитрощів органи місцевого самоврядування посилюють політику нівелювання пільгового становища ветеранів. He дивлячись на той факт, що ця частина суспільства традиційно вважалася соціальною опорою влади та невід'ємним компонентом в системі державної безпеки, вона все ж не змогла перетворитися на еліту та створити дієві інститути по захисту своїх прав.

ветеран римський соціум

Список використаних джерел

1. Колосовская Ю.К. Паннония в I-III веках. / Ю.К. Колосовская. - M.: Наука, 1973. - 256 с.

2. Колосовская Ю.К. К вопросу о социальной структуре римского общества I-III вв. (collegia veteranorum) / Ю.К. Колосовская // ВДИ. - 1969. - № 4. - С. 122-129.

3. Колосовская Ю.К. Рим и мир племен на Дунае. I-IV вв. и. э. / Ю.К. Колосовская. - М.: Наука, 2000. - 288 с.

4. Колобов А.В. Римские легионы вне полей сражений (Эпоха ранней Империи): Учеб. пособие по спецкурсу / А.В. Колобов. - Пермь: Пермск. Ун-т,- 128 с.

5. Рубцов С.М. Ветераны римской армии и античный город в Мёзии в I-III вв. и. э./ С.М. Рубцов // Идеология и политика в античной и средневековой истории. - 1995. - С. 46-56.

6. Alston, R. Soldier and Society in Roman Egypt. A Social History / R. Alston. - New York; L.: Routledge, 2003. - 302 p.

7. Wesch-Klein G. Recruits and Veterans / G. Wesch-Klein, ed. by P. Erdkamp // A companion to the Roman army. - Malden; Oxford; Carlton: Blackwell Publishing Ltd, 2007. - 600 p.

8. Keppie, L. Colonisation and veteran settlement in Italy 47-14 B.C. / L. Keppie. -L., 1983.

9. Mann, J.C. Legionary Recruitment and Veteran Settlement during the Principate / J.C. Mann. - L., 1983

10. Pol. VI. 19.

11. Keppie L. The Making of the Roman Army: From Republic to Empire / L. Keppie . - L.: Routledge, 2005. - 271 p.

12. Suet. Jul. 69.

13. Smith R.E. The Lex Plotia Agraria and Pompey's Spanish Veterans / R.Smith // The Classical Quarterly, New Series. - 1957. - Vol. 7. - No. 1/2. - P. 82-85.

14. Blits J.H. Caesarism and the End of Republican Rome: Julius Caesar, Act I, scene I / J.H. Blits // TheJournal of Politics. - 1981. - Vol. 43. - N. I. - P. 40-55.

15. Чеканова H.В. Римская диктатура последнего века Республики / Н. В. Чеканова. - Спб.: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2005. - 480 с.

16. Dio. LIV. 25.

17. Dio. LV. 23.

18. Suet., Ves., 1.

19. MannJ. С. Discharge Certificates of the Roman Army /J. C. Mann, М. M. Roxan // Britannia. - 1988. - Vol. 19. - P. 341-347.

20. BGU 628=FIRA I. 56.

21. Campbell B. The Marriage of Soldiers under the Empire / B. Campbell // The Journal of Roman Studies. - 1978. - Vol. 68. - P. 153-166.

22. Tac., Ann. 4. 5.

23. Mirkovi M. Dier mische Soldateneheundder «Soldatenstand» / M. Mirkovi // Zeitsehrift f r Papyrologie und Epigraphik. - 1980. - Bd. 40. - P. 259-271.

24. ILS 1986; ILS 9054; ILS 1993.

25. Alston R. Aspects of Roman history, AD 14-117 / R. Alston. - L.: Routledge, 2005. - 284 p.

26. Dig. XLIX. 18.1;18.3.

27. Dio. 60. 24.1.

28. ILS 9059=FIRA I. 76; CIL 16.25.

29. Tac. Ann. XIII.51.

30. BGU.VIII.1634.

31. Mann J. C. The Settlement of Veterans Discharged from Auxiliary Units Stationed in Britain / J. C. Mann // Britannia. - 2002. - Vol. 33. - P. 183-188.

32. FIRA3.171.

33. Suet. Aug. 25.

34. Speidel, M.A. Roman Army Pay Scales / M.A. Speidel // TheJournal of Roman Studies. - 1992. - Vol. 82. - P. 87-106.

35. Dio. LV.23.1.

36. RGDA. XVII.

37. Tae., Ann., 1.17.3.

38. Dio. 55.23.1.

39. Suet. Dom. 7.

40. App., В.С, І, 7.

41. CIL, III, 10249.

42. Tac., Ann. 14.27.

43. Jones R.F. J.A False Start The Roman Urbanization of Western Europe / R.

44. J. Jones //World Archaeology. - 1987. - Vol. 19. - N. I. - P. 47-57.44. Mason D.J. Chester: The Canabae Legionis / D.J. Mason // Britannia. - 1987. - Vol. 18. - P. 143-168.

Размещено на Allbest.ru