Визначення прав міста Севастополя на володіння, розпорядження та користування землею у XIX - на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Визначення прав міста Севастополя на володіння, розпорядження та користування землею у XIX - на початку XX століття

Прокопенков В.М.

землеоблаштування севастополь адміралтейство виокремлення

Нормативне регулювання та регіональні традиції землеоблаштування - перспективний предмет міждисциплінарних історико-правових досліджень. Специфіка земельної історії міста Севастополя та Севастопольського градоначальства полягає в тому, що саме на цій території склалася система земельних відносин, характерною рисою якої було диспропорційне співвідношення земель різного функціонального призначення.

Проблема виокремлення земель, які належали місту Севастополю на правах повного чи часткового володіння, була та залишається складною як з юридичної, так і історичної точки зору. Слід відзначити, що в дореволюційній юридичній практиці землі міст розподілялися на 2 категорії, різниця між якими полягала не тільки в місцезнаходженні, але й в призначенні та правах на володіння ними:

1. селитебні, тобто ті, які утворювали міське поселення;

2. міські вигонні землі, ті, що знаходилися навкруги міста.

Землі визнавалися міськими за наступними ознаками:

1. Міське поселення у територіальному відношенні визнавалось містом, коли вся територія, яка його утворювала, була зайнята будівлями або призначена для будівництва, тоді як вигонна земля не передбачала активного забудовування;

2. Міське поселення формувалось як сукупність володінь різних форм власності, які були об'єднані спільним адміністративним керуванням, вигонна земля ж належала виключно місту, тобто була громадською в прямому значенні цього слова;

3. «Селитебна земля» міста визначалась за планом міської забудови, тоді як на план вигонної землі було нанесено виключно заміську землю, тобто плани цих територій не співпадали.

Плани міських поселень складалися за участю міських архітекторів, будівничих відділень Губернських правлінь, технічно-будівничого комітету Міністерства внутрішніх справ. За землею закріплювався статус селитебної лише в разі нанесення ділянок на міський план («план міста»), який мав затверджуватися головою держави (за ст. 1 «Грамоти на права та вигоди містам Російської імперії» від 21 квітня 1785 року та ст.298 Статуту будівельного 1857 року) або муніципальною владою чи керівництвом відповідного міністерства (ст.78 та 79 Городового положення 1892 року). Проте місця загального користування, нанесені на план, не переходили у власність міста тільки через те, що були нанесені на карту. Плани вигонної землі складалися землемірами та у відповідних межових установах і підлягали затвердженню межовим департаментом Сенату.

Специфіка Севастополя полягала в тому, що по відношенню до цього міста розділення землі на міську та вигонну не було актуальним: мова йшла про розмежування земель, які належали місту та Адміралтейству, причому останні включали в себе й вигонну землю. Але способи опису земель були тотожні традиційним: міська закріплювалася планом міста, заміська - межовими планами, різниця зберігалася й у визначенні прав на ці землі.

Ситуація земельного дефіциту викликала невдоволення міських жителів, які протягом XIX - початку XX століття виказали неабиякий інтерес до вирішення питань володіння та розпорядження землею.

Перша спроба визначення диференціації прав міста та Адміралтейства на володіння, користування та розпорядження земельним ресурсами припадає на початок XlX століття та пов'язана з роботою спеціалізованої комісії та підготовкою так званого «Комісейського» плану. У листопаді 1822 року міське товариство, яке представляло інтереси 25-тисячного міста, де у відсотковому відношенні військовим належала абсолютна більшість, підготувало доповідь, у котрій стверджувалося, що володіння землею приватними особами («флотськими чиновниками» капітаном 1-го рангу Велизарі, контр-адміралом Рожновим, капітаном 1-го рангу Снаксаревим, капітаном-командором Мікрюковим) та керівництвом порту здійснювалося на незаконних підставах. Натомість право міста на зазначені ділянки, на переконання городян, було підкріплено відповідними законодавчими актами: «... хоча, відповідно до розпоряджень керівництва, відведена Севастополю орна та сінокісна земля з деревинним лісом та гущавиною й зазначена на плані, який зберігається в Міській думі; але ділянки найкращої якості цієї відведеної та зазначеної на плані землі, такі як хутори, котрі мають низинні, придатні для городництва ґрунти та джерела водопостачання, знаходяться у власності деяких флотських чиновників» [1,арк.1].

Міське товариство уповноважило міського голову JIеонтія Михайловича Чернявського підготувати клопотання про необхідність поновлення меж, що були вказані комісією під головуванням громадянського губернатора Д.Б.Мертваго в 1806 році. Це рішення було додано до рапорту міського голови від 23 травня 1823 року на ім'я головного командира Чорноморського флоту й портів, Севастопольського військового губернатора віце-адмірала Олексія Самойловича Грейга, який переслав його флотському начальнику контр-адміралові І.Биченському (документ від 1 червня 1823 року за № 678) з метою передачі справи на розгляд до Севастопольського комітету.

До складу комітету під головуванням Ахтіарського коменданта генерал-майора А.А.Юрковського, за пропозицією О.Грейга, мали ввійти поліцмейстер, міський голова, члени магістрату та думи, 2-3 чиновники від морського відомства.

Комітет склав свої повноваження 6 жовтня 1823 року: виділення місту додаткових ділянок було визнано організацією недоцільним через ту обставину, що місто володіло 2.644 десятинами 241 сажнем задовільної якості.

24 жовтня 1824 року Севастопольській міський магістрат спільно з Думою підготував рапорт на ім'я І.Биченського, в якому звітував про виконання настанови від 9 липня того ж року про повернення ділянки № 2 у власність Адміралтейства та наголошував на необхідності додаткового забезпечення міста землею через те, що природні особливості ділянки № 1 заперечують можливість раціонального господарського використання останньої. Розглянувши рапорт, Грейг, якому І.Биченський передав документ, зобов'язав його долучити до перевірки плодючості земель, котрі перебували у власності міста, плантера Г.Крузе.

У 1829 році у рапорті головного командира Чорноморського флоту й портів адмірала Грейга від 23 вересня за № 3785 зазначалося, що у передмісті Севастополя є кілька ділянок, які є власністю Адміралтейства, але обробляються чиновниками Чорноморського відомства. Військовий міністр зобов'язав командира флоту дослідити ситуацію та підготувати доповідь щодо загальної площі подібних ділянок та правових підстав володіння землею з боку чиновників.

У доповіді адмірала Грейга від 3 березня 1830 року за № 360 він висловив думку про можливу суспільну користь передачі частини казенних земель у приватну власність з метою їх сільськогосподарського використання. Так, на переконання адмірала, приватним власникам мали бути передані землі Чорноморського відомства, що знаходилися у передмісті Севастополя.

У відношенні від 8 лютого 1830 року за № 653, підготованому Чорноморською виконавчою експедицією на вимогу Тимчасового розпорядчого комітету, окреслені межі території, що перебувала у власності Адміралтейства та об'єднувала ділянки № 1, 2, 9, 10, 12, 14, 15 (ділянки в межах міста, відведені Адміралтейству згідно з Комісейським планом від 5 листопада 1807 року), ділянку під № 24 та лісову Мекензієву дачу, тобто ділянки, придбані Адміралтейством в різні періоди часу.

У 1831 році плантеру Чорноморського департаменту підпоручику Г.Крузе було доручено скласти план землі, яка належала Чорноморському адміралтейству, із зазначенням тих ділянок, які можуть бути віддані під садівництво (із записки флотського севастопольського начальника Таврійському цивільному губернаторові О.І.Казначєєву від 20 травня 1831 року за № 1486) [2,арк.1].

У виконання рішення комітету міністрів від 3 січня 1831 року 17 березня 1832 року адміралом Грейгом була підготована доповідна записка за № 518, до якої був доданий план, складений планером Чорноморського департаменту інженер-поручиком Крузе.

Згідно з планом Крузе, «для вигону міської худоби», тобто у власність місту, заплановано було передати територію від Кілен-бухти й хуторів під №№ 14 і 15 до лінії, що проходила перпендикулярно до західної частини міста, та землі, прилеглі до ділянок № 7, 8, 12 і 13.

Слід зазначити, що відповідно до експлікації, доданої до Комісейського плану землеміром Нікіфоровим, площа міста становила 118 десятин 1278 квадратних сажнів, тобто площа вигонної землі мала скласти 2097 десятин 2325 квадратних сажнів (відповідно до пропорцій, вказаних в Межовій інструкції).

Згідно з планом Севастопольських земель, що був затверджений 19 липня 1832 року, за містом було закріплена лише 951 десятина 1349 сажнів, тобто двоверстової пропорції дотримано не було. Tе, що таке рішення було хибним, визнавав адмірал О.Грейг, який всупереч плану 1832 року, мав намір виділити місту ту площу землі, котра відповідала би Комісейському планові. Але через те, що кількість ділянок, які не мали власника, тобто були «вільними», суттєво скоротилася після підписання в 1832 році правил розподілу ділянок під садівництво, вирішити питання забезпечення міста землею не вдалося. З цього приводу адмірал Грейг у листі від 17 липня 1833 року за № 801 до тимчасового військового губернатора наполягав, щоб Комісія з роздачі ділянок під садівництво проінформувала жителів, які претендували на отримання ділянок, щодо необхідності з'явитися на засідання комісії не пізніше, ніж у чотиримісячний термін, та підтвердити свої наміри; окрім цього, він зобов'язав комісію винайти можливості виокремити з числа вільних ділянок, прилеглих до оборонної лінії, ті, за рахунок виділення яких можна було би вирішити проблему приналежної місту вигонної землі.

За задумом адмірала Грейга, вказані території доцільно було роздати у тимчасове володіння керівного складу та ревних чиновників морського відомства, зобов'язавши їх вносити плату за користування землею у розмірі 25 рублів за десятину. Пропозиції адмірала Грейга були узагальнені у докладній записці морського міністра від ЗО червня 1832 року за № 240, а питання доцільності відмови від користування окремими ділянками з боку Адміралтейства було аргументоване міністром з позиції соціально- економічних пріоритетів розвитку регіону.

Названий документ був розглянутий під час засідань комітету міністрів 5 та 19 липня 1832 року та ліг в основу рішення, щодо якого міністр був поінформований 19 липня 1832 року: пропозицією було передбачено надання дозволу на передачу необхідних територій у користування приватних власників з метою розвитку сільського господарства Кримського півострова.

Це ж рішення було узгоджено на найвищих щаблях влади та отримало остаточне законодавче оформлення 26 серпня 1832 року (указ Сенату), а правила передання земель були опубліковані у статті під номером 5.507 Т. VII другого повного зібрання законів [3,с.3і 1].

Розроблені «Правила про роздачу бажаючим зайвої землі, що є власністю Севастопольського адміралтейства, для садівництва та інших цілей» складалися з 13 параграфів, кожен з яких містив рекомендації щодо впровадження процедури зміни власника [4,арк.83-84].

Плани адмірала Грейга реалізовані не були: за винятком незначної кількості ділянок, так звана «Нова земля» до початку XX століття залишалася не зайнятою та не обробленою через низку причин: по-перше, топографічні особливості території були вкрай несприятливими для ведення господарства, по-друге, після отримання акту на володіння землею зобов'язання щодо розвитку садівництва на ділянці втрачали чинність, тобто зникала необхідність підтримувати господарство в належному стані.

Таким чином, поглиблений аналіз ситуації дозволяє зробити такі крізні висновки: приводом для складання плану 1832 року слугував намір уряду розподілити частину земель між приватними власниками; площа, що мала перейти у приватне володіння була окреслена на загальному плану Севастопольських земель, а процедура розподілу ділянок регулювалася відповідними правилами, які були включені до повного зібрання законів. Але через відсутність свідчень щодо затвердження плану на найвищому рівні ситуація з визначення прав міста на землю залишалась невизначеною.

Генерал-ад'ютант віце-адмірал Лазарев, який заступив адмірала Грейга на посаді головного командира чорноморського флоту та портів, у листі до виконуючого обов'язки військового губернатора від 19 жовтня 1833 року за № 1141 зазначав, що визнає за доцільне виокремити під міські потреби 1841 десятини 1910 сажнів на захід від міста та 393 десятини 416 сажнів за Чорної річкою та доручає простежити за виконанням доручення Комісії з відводу місту Севастополю «вигонної» Ким та коли була заснована ця комісія зі змісту документів незрозуміло. Можливо, документи комісії були знищені під час Кримської війни (цієї версії дотримувалися дореволюційні дослідники питань землекористування). землі. З огляду на використані джерела, можна стверджувати, що результативність діяльності названої комісії носила суперечливий характер: питання розподілення землі не було вирішено, а виконання рескрипту від 5 листопада 1807 року було перекладено на Межові установи.

19 квітня 1834 року Таврійський губернатор Казначеев наказав губернському землемірові *Лукіну узяти справу наділення міста Севастополя землею під особистий контроль. Землемір Лукін зробив відповідні доручення землемірові* Символом «*» позначено ініціали осіб, ім'я та по-батькові яких встановити не вдалось. Лисякову.

Ця директива стала початком періоду активності межових установ у відношенні визначення меж Севастопольської «дачі», який тривав більш ніж 50 років. Межування проводилося почергово кількома землемірами, дії яких зазнавали критики наступників та керівництва (Таврійського губернського правління, Межової канцелярії, Межового департаменту Сенату).

Хронологія подій виглядає наступним чином:

1. У 1834 році повітовий землемір *Лисяков здійснив межові роботи на ділянці № 1 (за Комісейським планом (скорочено - К.п.);

2. У 1839 році повітовий землемір Савицький обмежував територію Георгіївського монастиря (ділянка № 4 за Kn.);

3. У 1845-1846 роках повітовий землемір Х.Кондаракі визначив межі ділянки № 21 (за К.п.);

4. У 1847 році землеміром Таврійської губернської креслярні *Родіоновим були визначені кордони селища Учкую на Північній стороні;

5. У 1849-1851 роках повітовим землеміром *Кононовим були здійснені підготовчі роботи (листування) щодо поновлення меж казенної дачі Севастопольського порту;

6. У 1851-1853 роках перекопським інженером *Лузановим були підготовані креслення майже всіх ділянок Севастопольської дачі. Лузанов розмежував приватні ділянки та степові території, що переходили у користування всіх міських жителів, та відсунув межі міського вигону від Кілен-бухти до берега Чорної річки, задіявши задля цього частину Адміралтейських земель.

7. У 1853 році бердянським повітовим землеміром *Штраніхом було проведена перевірка дій Лузанова стосовно ділянки № 8 (за К.п.);

8. У 1863 році землеміром Таврійської губернської креслярні *3алигіним було зроблено перевірку та відновлення меж міської землі згідно з попереднім планом землеміра Лузанова;

9. У 1868 та 1869 роках перекопським повітовим землеміром *Гончаревським було поновлено межові знаки вздовж території, що належала місту Севастополю та порту; у своїх діях Гончаревський керувався вказівками Межової канцелярії від ЗО листопада 1867 року за № 22613;

10. У 1872 році Євпаторійським повітовим землеміром *Ярошенко були проведені межові роботи на ділянці лісової дачі Мартиновки та за периметром Північної сторони [5];

11. У 1873,1874,1876 роках виконання зазначених вище завдань було покладено на ялтинського повітового землеміра *Пущеровського, яким була окреслена територія Інкерманського монастиря та визначені наступні межі міських володінь: лівий берег Чорної річки, Інкерманська долина вздовж до берега Головного рейду та землі графа Войновича;

12. У 1880 році мелітопольським повітовим землеміром *Сваричевським були перевірені попередніх робіт з межувань Севастопольської дачі та підготовані відповіді від 4 листопада 1877 року за № 14627 та 5 грудня 1879 року за № 17627;

13. Згідно з постановою Межової канцелярії від 17 серпня 1882 року, завершення робіт із визначення території міста були покладені на землеміра Пущеровського, який мав підготувати межові книги з доданими планами всіх ділянок, що входили до Севастопольської «дачі» та перебували в приватній власності.

На початку XX століття проведення межових робіт ускладнювалось низкою чинників: у цьому можна переконатися, досліджуючи хід розмежування району Північної сторони Севастополя. Вказана територія була розподілена між кількома селищами, які формувались за рахунок приватновласницьких господарств. З метою попередження непорозумінь щодо прав місцевих мешканців на земельні ділянки, які на разі могли виникнути через недостатню обізнаність мешканців щодо своїх прав та обов'язків, представники морського відомства звернулись до Tаврійського губернського правління з проханням здійснити загальне розмежування вказаного району. За попередніми підрахунками міністерських чиновників, Таврійським губернським межовим правлінням мали бути складені 9 планів (загальний план Північної сторони м. Севастополя, вісім планів селищ, шість з яких знаходились на Північній стороні, сьомий - у Корабельній слобідці, а восьмий - у Гайтаниній балці поблизу Інкерману) [6,арк.14].

Tаким чином, землі громадської та житлової забудови в досліджуваний період за змістом ототожнювалися із земельними ділянками в межах міста Севастополя та використовувалися з метою зведення житлових споруд та будівель, ведення присадибного господарства жителями міста тощо. Визначення розмірів ділянок, які належали місту в різні періоди часу, здійснювалося в кілька етапів. Слід відмітити, що наприкінці XIX - на початку XIX століття роботи з розмежування земельних ділянок та підготовки планів та креслень велися з найбільшою інтенсивністю. Саме поглиблене дослідження цього періоду земельної історії Севастопольського регіону має стати предметом подальших досліджень.

Список використаних джерел

1. Державний архів в Автономній республіці Крим (далі - ДААРК). - Ф.26. - Оп.1. - Спр.6904.

2. Там само. - Ф.377. - Оп.1. - Спр.258.

3. Законы гражданские с разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских юристов / [сост. И.М. Тютрюмов]. Кн. 2. - М.: Статут, 2004 - 603 с. - (Классика российской цивилистики).

4. ДААРК. - Ф.377. - Оп.1. - Спр.4853.

5. Там само. - Ф. 26. - Оп.1. - Спр.10546.

6. Там само. - Ф.377. - Оп.1. - Спр.4590.

Размещено на Allbest.ru