Діалог в історії та діалог з історією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діалог в історії та діалог з історією

Ганаба C.O.

Початок XXI століття дослідники окреслюють як ситуацію «межичасся», як своєрідний розрив історичного буття, що зумовлює втрату глибинного живильного зв'язку між поколіннями та сприяє поширенню у суспільстві духовної відчуженості, моральної нестабільності, ціннісного нігілізму, історичного безпам'ятства. В умовах коли історичні традиції втрачають свою антропологічну та соціокультурну впливовість, а майбутні історичні перспективи набувають все більшої невизначеності та непередбачуваності, виникає необхідність поновлення і культивування у вітчизняному соціумі діалогу поколінь як засобу набуття особистістю та усією спільнотою «соціального слуху», творення національної злагоди та взаєморозуміння.

Продукує запити до спадщини минулого і глобалізаційний вимір сучасного буття. Оскільки, планетарне «єднання» не передбачає зведення культурного розмаїття до чогось усередненого, уніфікованого, а спрямовується на визнання, розвиток рівновартісності та багатоперспективності культурно-суспільних практик, то історичні знання крізь призму діалогу покликані висвітлити складні переплетіння, зв'язки, впливи різних культур та світоглядних позицій у єдиному всесвітньому культурологічному просторі. В контексті діалогу історико-антропологічне пізнання, на думку С. Айтова, може виконати наступні функції: обґрунтування та дослідження історичних аналогій та «точок перетину» у розвитку етносів і цивілізацій; проектування шляхів майбутнього; поглиблення міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу, особливо у аспектах взаєморозуміння різних історичних традицій, етнічних світобачень, конфесійних практик[1,с.11].

Метою даної статті є актуалізація гуманістичного потенціалу історії в контексті діалогу щодо розв'язання суспільних проблем сучасності.

Вивчення зазначеної проблеми пов'язано з аналізом праць, у яких відображено філософські інтерпретації історичного буття людства. Серед них твори - Ж. Бодрійяра, Г. Кнабе, Е. Левінаса, М. Бахтіна, Н. Петякшевої, М. Гайдеггера, Ф. Ніцше, К. Ясперса. Серед українських науковців, що зробили внесок у розробку проблеми діалогового характеру історичного знання: В. Табачковський, О. Удод, М. Собуцький, І. Предборська, Л. Горбунова, В. Лутай, Ю. Шаповал. Н. Яковенко. Історія як наука про людину та її життя у часовому просторі не позбавлена діалогового виміру. Історичне буття - це завжди діалог епохи з епохою, культури з культурою, сучасного дослідника з історичним джерелом, що висвітлюються у діалоговому режимі різними історіософськими концепціями та оцінками минулого буття. Поза межами діалогу історичні знання розглядаються як об'єктивно окреслена істина, що полишена відкритості для подальших інтерпретацій та осмислення буття попередніх епох.

Діалог висвітлює складні переплетіння, зв'язки, впливи культур різних народів та їх світоглядних позицій у єдиному всесвітньому культурологічному просторі. Він викристалізовує всебічне розуміння людського буття, збагачує його новими зразками «присутності» людини у світі, долає хибність поглядів та уявлень про нерівновартісний вплив культур на сучасний образ світу. Така тенденція культурної взаємодії, на переконання Н. Петякшевої, «відображає пошук багатовимірного розуміння людського життя, котре не може бути зведене до витоків раціонального, гіпертрофованого у європейській цивілізації, що дало початок сцієнтизму і технократизму. У той же час, це зовсім не зменшує значення європейської культури, в рамках котрої були створені цінності гуманізму, демократії, свободи» [11,с.175].

Власне, інша культура розкриває свої сутнісні глибини, презентує унікальне, самобутнє обличчя свого культурного поступу лише в контексті іншого культурного виміру, який і здатний засвідчити її неповторність та рівновартісну інакшість. Культурний вимір людського буття, зустрівшись та долучившись до світу культури іншого розпочинає з ним діалог, у якому долається однобокість та замкнутість їх культурних сенсів. Культурна взаємодія різних типів культур, на переконання В.Кантора, полягає у тому, що запозичуючи цінності іншої культури, культура їх перетворює на свої не втрачаючи при цьому власної ідентичності. «Вся історія людства це історія взаємодії різних типів культур, в ході якої формувалася своєрідність кожної з них, і людство і цілому здійснювало рух до вищих форм існування», - пише дослідник[7,с.23]. Окремо взята культура не є статичною системою, яка створила «власний світ» та замкнулася у ньому. Вона є динамічною системою, що постійно «шукає місця» власної ідентичності, вступаючи у зв'язки з іншими культурами.

Вищеокреслені думки є доречними та продуктивними в контексті формування нової вселенської духовної спільноти, звільненої від роз'єднуючих зразків та стереотипів, здатної виробляти нові принципи організації світу. Єднання культур у сучасному світовому просторі може відбуватися за умови: «єдності у всій багатоманітності», яка передбачає рівноцінну векторну спрямованість: і до «єднання» культур, і до плекання культурної багатоманітності світу одночасно. Світ, полишений культурних пріоритетів у розвитку одних культур і неврахування можливостей та особливостей інших, на думку П. Тейяра де Шардена, позбавить людство ворожнечі та непримиреності. Дослідник порівнює людство з деревом, а народи вважає його гілками. Він висловлює переконання, що є неприроднім явище, коли одна паросль, гілкове розгалуження вбирає увесь сік дерева в результаті - інші гілки змушені гинути: «Коли будь-що починає рости якоюсь лише однією стороною, воно втрачає співмірність і стає потворним. Щоб залишатися симетричним і гарним, тіло має одночасно змінюватися усе в цілому...» [12, с. 121]. Так і для людства майбутнє можливе за умови паритетної взаємодії усіх народів [12, с.121].

Діалогова взаємодія культур в контексті осмислення процесів суспільного буття передбачає не лише діалог в одному часовому зрізі (горизонтальний вимір), але й презентує діалог різних історичних епох (вертикальний вимір). Діалог зі світом минулого відбувається не лише через призму зовнішньо накладеної системи законів та закономірностей як способів осмислення історичного буття, а «із середини», вживаючись у внутрішній світ історичних персонажів конкретної епохи, що постають співрозмовниками у діалоговій взаємодії з сучасністю. «Живе єство культури і суспільне буття виявляється, проте не у цих загальних закономірностях, а в тих обумовлених своїм часом і тому неповторних взаємодіях «особистості» та «індивіда», які є характерними для кожної конкретної історично-культурної ситуації», - зауважує Г. Кнабе [8, с.11].

Такий підхід окреслює здатність людини сучасного зрозуміти не лише людину минулого, але й саму себе, виховати почуття та сумління обов'язку та відповідальності за власну долю та долю всього людства. Самопізнання через історію відкриває нові обрії буття людини у перипетіях власної долі та допомагає, на думку В. Біблера, відновити втрачену систему морально-духовних цінностей: «Безглуздо стверджувати або приписувати: веди себе, як Едип; живи, як Христос; чини, як Гамлет чи Дон Кіхот. Кожна з таких моральних перипетій є ситуацією моральності і особистої відповідальності», с.8]. Цінності минулих епох постають творцями культурної особистості, позбавляють її безликості та абстрактності, розсувають «обрії» її буття. Розуміння минулого, включення його системи цінностей у реалії сьогодення зумовлює розуміння людини як системи розвитку, що здійснюється на основі культурно-історичного досвіду того чи іншого суспільства.

Повернення з глибини віків втрачених духовно-моральних основ світовідчуття людини минулого дозволить сучаснику відчути повноту власного буття, усвідомити самоцінність власної особистості, переорієнтує осьові принципи суспільного із людини-комформіста, котра споживає надані їй життєві блага на людину-творця, котра виявляє здатність універсально мислити у великому історичному просторі.

Власне, такий пережитий із середини стан іншого у часі може спонукати до плекання етично-моральних вчинків: співчуття, співпереживання, співпричетності, співрозуміння. Історичний досвід пращурів розглядається з позицій культуроформуючого потенціалу сучасності, презентує нові обрії її поступу, зумовлює вихід на одвічні цінності людського буття. Історія позбувається ролі ідеологічної прислужниці владних інституцій, оскільки представляє досвід попередніх епох з їх світоглядно-ціннісних позицій та орієнтирів, а не з огляду на характеристики та розуміння його сучасністю. «У такій ситуації, зауважує С. Неретіна, - жодна історія будь-якого суспільства, жоден розум не може бути зведений до абсолюту, бути відповідальним за усі шляхи розвитку і приводити їх до загального знаменника»[9,с.24]. Дослідниця висловлює переконання, що справжня єдність світу значною мірою можлива за умови осмисленої значимості одне для одного різних систем буття, їх взаємодія, що надає сенсу одне одному. Необхідною умовою такої осмисленої взаємодії, на її думку, є вивчення сучасником окремо не лише ментальності кожного народу (спільноти, епохи), його ціннісних орієнтирів, звичок, традицій, способів передачі і отримання знань, але й з'ясування сенсів, «загорнутих» у цю ментальність[9,с.24].

З даною позицією солідаризується Л. Баткін у статті «Два способи вивчення історії культури». Він розглядає діалогову взаємодію історичних епох через призму діалогу сучасного дослідника з історичним джерелом як артефактом людської культури та виокремлює два способи його пізнання. Першим способом послуговується дослідник-спостерігач, намагаючись віднайти певні алгоритми дій чи повідомлень. «Йому немає потреби дослуховуватися у смислові переливи чужої мови з відчуттям її бездоганної багатозначності. Він справедливо остерігається тлумачень. Найглибші тлумачення несумісні з точністю, не завершують цієї мови, не переводять її без залишку в наше знання», - констатує Л. Баткін [2, с. 105]. Дослідник пропонує відмовитися від такого вивчення тексту джерела, оскільки воно є детермінованим зовнішніми умовами, свідомістю. Детермінація можлива лише відносна, тому що джерело завжди зберігає можливість подальших інтерпретацій свого тексту. Другий спосіб вивчення минулого передбачає дослідника-шукача, котрий намагається розшифрувати та пояснити текстову інформацію, постійно її переосмислюючи та змінюючи смислову наповненість відповідно до контексту розгляду. «Для цього потрібно його (текст) пояснювати, відшолушувати значимі для дослідника мотиви з інших джерел, маючи справу, власне, з витяжками з ментальної тканини, а не з цілісними творами... Об'єктивне - те, про що автор мимоволі проговорився», - підсумовує дослідник[10,с.106]. У історичному тексті дослідник спрямовує свої зусилля на пошук внутрішньої текстової «реальності», у якій розкривається своєрідність уявлень, властивих у цей період певній соціальній спільноті чи належним до неї індивідам.

Пояснення, інтерпретування подій минулого істориком має на меті подолання часової дистанції, перенесення дослідника в епоху, котру він вивчає. Відчувши себе сучасником минулої епохи, він «привласнює» смисли історичного джерела, розширює горизонти власного розуміння тексту через сучасну йому епоху. З цього приводу А. Гуревич пише: «Необхідно ще раз підкреслити, що історичне джерело - витвір людини, і що її витвір - будь це продукт діяльності хроніста, поета, теолога, законодавця чи купця, який веде прибутково-витратну книгу, чи судді, який допитує злочинця, - будь-який випадок по-своєму несе відбиток його погляду на світ, його психологія рівнозначна свідомості людей його часу, до яких він звертався з текстом, перетвореним в історичне джерело сучасним істориком»[5,с.91 ].

Конструювання об'єктів минулого може лише наближатися до справжнього минулого буття, але ніколи не буде з ним тотожним.

І. Данилевський пропонує власний спосіб розуміння джерел, який би реально наблизив сучасника до сфери минулого з метою вияснення «як усе було насправді»: «В основі «традиційної», «нормальної» історичної побудови обов'язково знаходиться інформація про події, що співпадають удвох чи декількох незалежних одне від одного джерелах. Саме таке співпадання розглядається, зазвичай, як певна гарантія достовірності створюваної істориком реконструкції «історичної реальності». У нашому випадку основна увага в джерелах звертається якраз на неспівпадаючу інформацію (навіть дуже близьких по тексту, наприклад, різні редакції однієї і тієї ж літописної розповіді). Пояснюється це тим, що саме відмінності, індивідуальні риси розповіді є наслідком відображення, специфіки сприйняття подій, що зацікавили автора. У виявленні цього унікального у своїй суті погляду і полягає сенс роботи дослідника» [6,с.7].

Світ минулого постає як відкритий, незавершений простір співпраці між сучасним і минулим, як результат множинності дискурсів, кожен з котрих є істинним. Погляд дослідника все більше зосереджується не на тексті, а на ставленні до нього. Відтак, науковець з пасивного реєстратора фактів минулого перетворюється на активного інтерпретатора досвіду минулих епох. Історичний процес розглядається як власне розуміння дослідником минулого. Це - витвір, продукт його свідомості. За такого підходу історія розглядається не як громіздке нагромадження фактів, які необхідно впорядкувати та узгодити, а як конструювання, історична інтерпретація, багатовекторність минулого. Отже, спираючись на даний підхід, неможливо створити єдину достовірну картину пояснення минулого. Історичне буття постає як сукупність поглядів, різних точок зору, ідеологічних переконань дослідника. Власне, вони і впливають на достовірність історичного знання. Кожна епоха вносить своє розуміння та пояснення історичного минулого в залежності від своїх ціннісних принципів та орієнтирів, запитів та світоглядних позицій.

Якщо дослідник і має оцінювати минуле, то, в першу чергу, враховуючи гуманістично-ціннісні орієнтації, світовідчуття, світорозуміння, світопереживання людей тієї епохи, котра вивчається. Тому, щоб стати «сучасником» минулого, необхідно проникнутися «духом» історичної епохи. Давати оцінку діяльності людини в минулому можна лише за шкалою цінностей того часу, оскільки в силу часової віддаленості світовідчуття минулого погано розуміється сучасністю, зумовлює викривлення, фальсифікації, ідеологічні штампи у трактуванні історичних подій, спотворення історичного буття. «Кожна епоха являє собою унікальне виявлення людського духу з притаманними їй культурою і цінностями. Якщо наш сучасник хоче зрозуміти іншу епоху, він має усвідомити, що за минулий час умови життя і менталітет людей - а, можливо, і сама людська природа суттєво змінились», - пише Д. Тош. Він зазначає, що «історик не є вартовим вічних цінностей: він має намагатися зрозуміти кожну епоху в її власних категоріях, сприйняти її власні цінності і пріоритети, а не нав'язувати їй наші»[ 13,с. 16].

Осмислення історичного минулого з позицій свого ж суспільно-культурного середовища зумовлює зміни у соціально-рольовій функції пізнання, зміст яких М. Блок пояснює як дилему: історик або судить минуле, або його розуміє. Автор підкреслює, що місія історика - бути суддею, який хвалить чи клеймить ганьбою героїв, що загинули, є проявом міцно вкорінених пересудів та забобонів, що склалися у суспільній свідомості і в кінцевому рахунку відбивають бажання пояснювати. М. Блок переконаний, що лише «за умови, коли історія відмовляється від зазіхань архангела, що карає, вона зуміє нам допомогти вилікувати суспільство від цієї пристрасті»[4,с.79-80]. Розуміння, а не осуд дозволить уникнути зневажливого, упередженого ставлення до минулого, подивитися на історію «із середини», зі світоглядних позицій безпосередніх учасників тих чи інших подій, що жили в певну історичну епоху, виробити у часовому просторі соціальний слух. Така пізнавальна орієнтація ґрунтується на відкритості, взаємності, визнанні тієї обставини, що істина має незавершений характер, оскільки завжди перебуває у русі. «В поясненні минулого ви маєте виходити з того, що складає найвищу силу сучасності. Лише шляхом найвищої напруги ваших благородних рис ви будете здатні вгадати у минулому те, що у ньому виявляється вартий пізнання і збереження, і що є у ньому великого. Рівне пізнається лише рівним, інакше ви завжди будете принижувати минуле до себе», - радить Ф. Ніцше[10,с.24].

Минуле постає у якості вихователя для сучасної людини, знаходить відгук у її душі, плекає причетність та відповідальність за долю людства. Така позиція зумовлює зміну і у змісті історичної освіти, оновлення засобів викладання із застосуванням діалогічних, людиновимірних форм організації і здійснення освітнього процесу. Освітній діалог передбачає зміну статусних ролей учасників педагогічної взаємодії на користь діалогічної сув'язі суб'єкт-суб'єктних відносин, які дозволяють звернутися до досвіду окремої персони, її системи цінностей, презентують її внутрішній світ.

Можливість «внутрішнього доступу» до іншої людини, робить її світ відкритим і засвідчує свободу у виборі засобів особистісного ставлення до інших та світу в цілому. Знання набуваються через призму особистісного досвіду та ціннісних орієнтацій власного Я та зумовлюють залучення людини до творчого процесу пізнання з метою трансформувати набуту інформацію у практичну діяльність чи нові знання, встановити зв'язки між власного та іншими культурами.

історія діалог суспільний культура

Список використаних джерел

1. Айтов С.Ш. Історична антропологія і освіта в просторі глобалізації та інформаційного суспільства // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури. 36. наук, праць / відп. ред. П.І. Гнатенко. - Дніпропетровськ, ДНУ, 2007. - С.7-12.

2. Баткии JI.М. Два способа изучать историю культуры // Вопросы философии. - 1986. - №2. - С.104-115.

3. Библер B.C. Нравственность. Культура. Современность: (Философские размышления о жизненных проблемах). - М.: Знание, 1960. - 62с.

4. Блок М. Апология истории или Ремесло історика / ред. А.Я.Гуревич. - 2-е изд. доп.; пер с франц. Е. Лисенко. - М.: Наука,1986. - 256с.

5. Гуревич А.Я. Территория историка // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе XX века: [пер. с нем. В.И. Келуадзе]. - М.: Наука, 1996.-С,134-142.

6. Данилевський И.Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (X XI): Курс лекцій. - М.: Аспект Пресс, 1998. - 399с.

7. Кантор К.М. Четвертый виток истории // Вопросы философии. - 1996. №8. - С, 19-42.

8. Кнабе Г.С. Изменчивое соотношение двух постоянных характеристик человека // Одиссей. Человек в истории. Личность и общество. - М.: Наука, 1990. - С,10-12.

9. Неретина С.С. Через идею диалога культур // Одиссей. Человек в истории. Личность и общество. - М.: Наука, 1990. - С.23-27.

10. Ницше Ф. Несвоевременные размышления: о пользе и вреде истории для жизни: [Електронний ресурс]. - Спосіб доступу: www. lib. ru /NICSNE / razmy- shleniyal. txt. - 42c.

11. Петыкшева Н. Диалог цивилизаций: Восток - Запад // Вопросы философии. - №6. -1993. - С, 173-176.

12. Тейяр де Шарден П. Феномен человека: [пер. с фр. Н.А.Садовского] / предисл. и примеч. А.С. Раутина. - М.: Устойчивый мир, 2001. - 232с.

13. Тош Д. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. - М.: Весь мир, 2000. - 308с.

Размещено на Allbest.ru