Діяльність П. Любченка в умовах політики українізації в УСРР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність П. Любченка в умовах політики українізації в УСРР

Ставнюк О.М.

У квітні 1923 р. на ХІІ з'їзді РКП(Б) було прийнято рішення про запровадження курсу коренізації, який в тих районах, де українці становили більшість місцевого населення, мав проходити у формі українізації. Коренізація була не метою, а лише засобом встановлення тісного контакту з українськими масами, наближення державного апарату до мас. Не зважаючи на те, що володіння українською мовою представників влади щ е не означало, близькість до української ментальності.

З допомогою політики коренізації влада намагалася боротися з так званим «місцевим націоналізмом», який компартійна верхівка вважала основною небезпекою в національному питанні. Саме зважаючи на цю небезпеку, ЦК РКП(б) і розпочав політику коренізації. Необхідно було перехопити ініціативу, позбавити основних козирів прихильників українського національного відродження. Для цього необхідно було наблизити державний і партійний апарат до широких мас населення [1,с.6-8].

Керував здійсненням національно-культурних процесів в УСРР наркомат освіти, очолюваний з 1927 р. М. Скрипником. В країні також досить був сильний вплив націонал-комуністів, котрі з усією серйозністю сприйняли новий курс у національній політиці. П. Любченко, як колишній націонал-комуніст, на той період голова Київської міської ради, а з 1927 р. секретар ЦК, був одним з тих, хто вважав українізацію не лише засобом, а й метою політики ЦК ВКП(б) у національному питанні. Погляди націонал-комуністів користувалися досить значною підтримкою серед населення УСРР. За період проведення політики коренізації протягом 1923 - 1932 рр. значно зріс відсоток українців серед членів компартії України. Кількість українців у партії зростала так стрімко, що вище керівництво вже не могло впроваджувати суворого контролю за тими, хто вступав до партійних лав.

Значна частина ЦК КП(б)У вважала українізацію лише методом завоювання довіри українського народу, такі представники компартії, як Скрипник і Любченко відносили розв'язання національного питання до найголовніших завдань компартійного керівництва

Під впливом націонал-комуністів компартійна верхівка досить відповідально почала ставитися до українізації. Чималий вплив на формування такого відповідального ставлення мало й запровадження у вузах, технікумах та в мережі партійної освіти предмету під назвою «національне питання і ленінізм», який ставав, завдяки старанням націонал-комуністів, обов'язковим предметом для вивчення у вищих учбових закладах.

Політика коренізації призвела до того, що українські комуністи вимагали більшої самостійності. Вони вважали недостатнім обмеження політики коренізації мовними та культурними процесами. Так на одному із пленумів, а саме на червневому пленумі 1926 року, П. Любченко говорив, що після ХІІ з'їзду РКП(б) в Україні можна було офіційно виступати з іншої принципової позиції, ніж та, яку визначила компартія. Тому «українська інтелігенція розглядала питання таким чином, що наша партія несерйозно ставить справу українізації, хоче обманути її, однак це не так» [2,с.50]. Результативність політики українізації залежала від бажання її проведення безпосередньо партійного керівника, котрий, або сприяв цій справі, або навпаки гальмував її. У випадку з постаттю П. Любченка, то він був одним із прихильників проведення українізації. Він вважав, що процес українізації буде продовжувати свою дію заохочення до вивчення української мови, а також до все більшого її провадження в партійне, радянське життя.

КП(б)У у всій своїй масі, на початок 20-х років була організмом, найменшим чином готовим до українізації. Компартія за своїм складом була явищем чужим для української традиції. Певний український свідомий елемент у КП(б)У з'явився лише внаслідок масового вступу боротьбистів. Зокрема, П. Любченко, О. Шумський та інші мали потужний мобілізуючий вплив на українізацію.

Однак, ДПУ слідкувало за тим, щоб політика українізації не виходила за відведені їй межі, тобто щоб українська культура не ставала національною за змістом. Тодішні свідомі партійні діячі, до них можна віднести й Любченка чудово розуміли такі обставини, хоча все ж таки покладали надії на українізацію, хоча б у тому, щоб вільно розмовляти українською мовою, друкуватись нею, мати якусь певну культурну автономію. Москва активно використовувала такі погляди українських націонал-комуністів у своїх цілях, передусім з метою зміцнення свого впливу на українське суспільство. У це «дійство українізації» активно долучився П. Любченко, він брав участь у всіх можливих спробах запровадження української мови у ділове мовлення та перехід на українську мову усіх партійних установ УСРР. П. Любченко проводив посилення українізації державного апарату, виступав за запровадження бригад, котрі б перевіряли стан українізації. Також критикував ті органи, які на його думку зменшили досягнутий рівень в національній політиці [3, арк.3 ]. Українську мову було дозволено до вжитку, більше того - її навіть поширювали, іноді адміністративними засобами. З допомогою української мови і нової соціалістичної культури більшовицьке керівництво сподівалося отримати підтримку широких мас для того, щоб остаточно уніфікувати економічні засади життя в Україні та Росії, зменшити, а по можливості ліквідувати розбіжності в психології, поведінці тощо. Однак таке зближення, як цілком правильно вважали більшовицькі керівники, можна було зробити лише руками українців, саме тому, П. Любченко був одним з тих, хто активно впроваджував цю політику в життя. Збільшення українців у партійному та радянському апараті було найважливішим завданням політики коренізації. Більше того, Наркомат освіти 4 серпня 1932 р. видав постанову «Про організацію стаціонарних та заочних курсів українознавства» [4,с.7].

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) видав постанову, у якій йшлося про незадовільний стан в українській партійній організації, зміну трьох секретарів обкомів та призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У. Хоча на засіданні політбюро КП(б)У від 28 січня керівники українських комуністів визнали цю постанову такою, що «правильну оцінку становища», але вони намагалися не піддавати широкому розголошенню критику компартійного керівництва України. Можливо, П. Любченко та інші мали надію переконати вище партійне керівництво у несправедливості такої суворої оцінки діяльності ЦК КП(б)У, оскільки всього лиш виконували волі Москви, чи думали, що ця постанова залишиться не використаною в дії. Тому на скликаному 29 січня 1933 р. пленумі Харківського обкому партії зміна обласного керівництва була показана як проста ротація кадрів.

З приходом П. Постишева в Україну ситуація почала мінятися, одним з перших його завдань було розміщення потрібних людей на керівні посади в засобах масової інформації. 5 -7 лютого 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У керівництво українських комуністів було змушене поступитися тискові з центру і визнати усі помилки у проведенні українізації. Коли йшлося про стан справ на ідеологічному фронті, то П. Постишев у своєму виступі наголосив, що по радянській лінії керівництво знаходиться в надійних більшовицьких руках, тоді як цього не можна сказати про керівництво ідеологічним фронтом по лінії партії. Як відомо завкультпромом ЦК КП(б)У був А. Хвиля, а П. Любченко - кандидатом у члени політбюро ЦК КП(б) У, секретарем ЦК КП(б)У та головним редактором газети «Комуніст». Тому удар спочатку був спрямований саме проти них [5,арк.9].

Підтвердженням критичного ставлення до ідеологічної та кадрової роботи в ЦК КП(б)У може також слугувати рішення політбюро ЦК КП(б)У від 10 лютого 1933 року про звільнення Хвилі з посади завідувача відділу культури та пропаганди. Причому у примітках до цих рішень, поряд із прізвищем Хвилі вживається також прізвище Любченка. Його планували зняти із секретарів ЦК КП(б)У та ставили питання про нього як головного винуватця «перегинів» у здійснення національної політики. Однак до звільнення ще справа не дійшла. За спогадами очевидців відразу після пленуму П. Любченко поїхав до Москви, де й був прийнятий Й. Сталіним та Л. Кагановичем. Колишній боротьбист зміг переконати партійних лідерів у своїй правоті. Натхненний довірою Сталіна, Любченко дещо поспішив і 16 лютого 1933 р. у передовій статті «Комуніст» вмістив матеріал з гострою критикою попереднього курсу в національно-культурному будівництві, у якому говорилося і про засилля «петлюрівських елементів» у різних галузях цього будівництва [6,с.690]. національний політика українізація любченко

Інакше повів себе у цій ситуації М. Скрипник. Не відчуваючи за собою провини, нарком освіти не став і виправдовуватися. Так, на нараді керівників народної освіти 14 лютого 1933 р. Скрипник, прийнявши тезу ЦК ВКП(б) про недоліки українізації, наголосив на тому, що саме така «петлюризація» проводилася на Кубані і погодився з її припиненням. Говорячи про подібні явища на території України, він зауважив, що вони справді мали місце і, як приклад, визнав наявність 9% росіян, які навчалися українською мовою.

Скрипник наголосив на тому, що там, де українізація проводилася успішно, там де показники навчання були кращі, там і хлібозаготівлі мали більший успіх. Напруження у стосунках з центром уже відчувалося на цій нараді, хоча про наступні дії Москви щодо України ніхто не знав. Те, що головних винуватців хлібозаготівель та голоду 1932 - 1933 рр. треба шукати серед прихильників Скрипника, стало зрозуміло в другій половині лютого 1933 р. [6,с.50].

12 лютого керівництво вирішило інституційно визначити стан українізації. Політбюро ЦК КП(б)У доручило комісії у складі Косіора, Постишева, Любченка, Чубаря, Скрипника у 2-денний строк розробити постанови про підсумки українізації та подати її на затвердження. Однак доручення не було вчасно виконане. Причиною цього стали різні погляди на проблему членів комісії, передусім Любченка та Скрипника, як позначилися на виступі наркома освіти на нараді керівників народної освіти 14 лютого та у згаданій статті Любченка у газеті «Комуніст» від 16 лютого 1933 р. щоб остаточно розставити акценти у цьому питанні, політбюро ЦК КП(б)У рішенням від 14 лютого 1933 р. (після приїзду з Москви Любченка) командирувало туди Постишева, Косіора та Чубаря. Саме ж винесення резолюції на деякий час відклали, оскільки Скрипник ще мав вагомий вплив на ситуацію, на багатьох ключових посадах ще не було більшості його супротивників. Водночас, готуючи наступ на «буржуазних націоналістів, 18 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У погодилося з призначенням В. Балицького на голову ДПУ УСРР, який повернувся в Україну не сам, а зі своєю командою [7,с.56].

Вирішальні для української парторганізації кадрові зміни відбулися на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 23 лютого 1933 р., на якому Скрипник був відсутній. Саме в цей день завершився остаточний розподіл ролей. Тим впливовим членом ЦК КП(б)У, які опинилися на боці Постишева, прощалися всі їхні минулі гріхи, навіть членство в інших партіях. Так, Хвиля, товариш Любченка, який здавалося б, потрапив у немилість, був призначений заступником наркома освіти УСРР, а Любченка не тільки залишили членом ЦК КП(б)У, а й призначили першим заступником голови РНК УСРР.

Водночас, згідно з власною заявою, Скрипник був звільнений з посади наркома освіти УСРР. Разом з ним було звільнено і його першого заступника О. Карпенка. Скрипникові ще вдалося 23 лютого провести резолюцію, у якій визнавалася неправильною жорстока критика керівників національно-культурного будівництва, що була вміщена Любченком у газеті «Комуніст» від 16 лютого. У цій резолюції пропонувалося обкомам не вживати ніяких практичних заходів. Але це була остання поступка Скрипникові з боку тенденційно налаштованих членів політбюро. Хоча Скрипник залишався членом політбюро, проте надалі критика була спрямована проти нього. Спочатку це стосувалося прийнятих ним рішень і теоретичних напрацювань, а потім його особисто. Невдовзі проти нього було розгорнуто шалену політичну кампанію. Її ініціатором став П. Постишев разом з ним і В. Балицький за допомогою свого відомства мав довести, що М. Скрипника очолювали вороги, що царина його діяльності знаходилася в руках «націоналістичної революції». З цим визначенням було згорнуто політику українізації, а її керманичі, на прикладі П. Любченка вибрали протилежний курс, аби зберегти своє життя.

При пошуку «ворогів» широкому загалу потрібно було пояснити, чому саме та сфера життя, що була раніше прикладом для інших республік, ставала об'єктом «очищення». М. Скрипник у роки голоду, коли соціальна напруга досягла апогею, виявився для Москви небажаною постаттю, тому й почали «затискати». В цей період Москви прислухалася до П. Любченка і А. Хвилі, що почали активно боротися з націоналізмом, який самі раніше намагалися впровадити. За вказівкою Москви П. Постишев не лише відвів небезпеку від П. Любченка і А. Хвилі, а навпаки, використовував їхні теоретичні напрацювання та практичні пропозиції для боротьби із Скрипником і змін у національній політиці [8,с.33].

П. Любченку вдалося переконати Й. Сталіна, що у «петлюрівських» симпатіях значної частини суспільства та у невдоволенні національно свідомих українців політикою ВКП(б) винен сам М. Скрипник, а не недолуга політика на селі центральних органів, чи сам П. Любченко, чи

А. Хвиля. Любченко написав ґрунтовного листа Сталіну та Кагановичу, у якому він, визнаючи деякі власні помилки та недоліки, наголошував на тому, що саме Скрипник, винен у всіх негараздах, що були в Україні.

У цьому листі, погодившись із суворою оцінкою національної політики Москви, П. Любченко, каявся, що партійні діячі України не зрозуміли, що «розгін українізації набув такого характеру, коли не можна випускати віжки з рук, коли самоплив може призвести до згубних наслідків. Ми недооцінили, зокрема я, що гостра класова боротьба у справі хлібозаготівель неминуче призведе до активного використання «фальшиво-національного» прапора для боротьби проти партії і що в умовах суцільної колективізації, коли на колгосп дивилися, як на ікону, а на колгоспників, як на святих, нашим районним працівникам буде важче виявити ворожі націоналістичні настрої, що йдуть від частини колгоспників, що районних робітників потрібно було більш ретельно політично озброїти проти цієї небезпеки» [6,с.693]. Далі він називає низку помилок. Серед них такі: зайва українізація частини газет, помилки у формуванні української мови, обслуговування росіян російською школою, теоретичні питання здійснення національної політики, формування історичної науки тощо.

Оскільки одна з причин написання цього листа була намагання виправдати себе, то П. Любченко наголосив на тих засадах національно- культурного будівництва, проти яких він виступав під час суперечок із М. Скрипником. Саме з цих положень, що були сформовані ще наприкінці лютого - на початку березня 1933 р., і складались основні звинувачення М. Скрипника в націонал-ухильництві представниками пости шевської команди. Також П. Любченко наголосив, що він порушував перед політ- бюро ЦК КП(б)У питання про неправильність теорії «мішаної говірки», про недоцільність викладання як окремої дисципліни у вузах та школі національного питання та помилки в теоретичних засадах його програми, про завдання приєднати деякі райони ЦЧО, Північного Кавказу та Кубані до УСРР, про правопис і формування української мови, про переоцінку Центральної Ради та «хибне» положення про два в українському комуністичному русі, про переоцінку значення національного питання в теорії нацпитання тощо.

П. Любченко також підкреслив використання М. Скрипником у своїх промовах таких визначень, як «національна справа», «національна теорія», «націонал-більшовизм». Також було ним зауважено ще й вислови Скрипника про те, що національне питання в СРСР теоретично зовсім не розроблене, що Ленін дав лише перші основи в області національного питання, а також зауважив, що про Сталіна і його внесок у справу у цих промовах не говорилося зовсім. Далі П. Любченко наголошував: «Я глибоко переконаний, що якби ПБ поставило ці питання перед парторгані- зацією, зокрема, розгромило б «теоретичне» обґрунтування переводу дітей з «мішаною говіркою» на українську мову, - ми б не мали й низки помилок у практиці, тому що б низові партійні організації були б мобілізовані проти небезпеки викривлень. На жаль, цього не трапилося». У листі були названі також дії самого Любченка, що зупинили ще більше перекручення національної політики партій і що рішення про них переважно намагався «протягнути» нарком освіти, тобто Скрипник. Серед них - запрошення в Україну вчителів-галичан, постанова п'єси М. Куліша «Патетична соната», «Хвороби» та інших «націоналістичних творів», недопущення до друку у листопаді 1932 р. в «комуніст» статті про українізацію ЦЧО та в Казахстані тощо [6,с.693].

Названі П. Любченком факти відповідали дійсності. Однак, такий стан речей призводив до цькування М. Скрипника. Починаючи від березня 1933 р., взято курс на пошук «шкідників-націоналістів» в усіх сферах життя республіки. 4 березня 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло проект резолюції про підсумки українізації. Хоча резолюція в остаточному варіанті тоді не була прийнята, але в основному її схвалили. Рішенням Політбюро ЦК КП(б)У Косіору, Постишеву та Попову було доручено остаточно її відредагувати. Водночас разом з цими постатями відредагувати резолюцію було не довірено П. Любченку - питання про нього ще не було остаточно вирішене, свою відданість він мав ще доводити. Постанова про підсумки українізації затверджувалася вищим компартійним керівництвом. В основу резолюції було покладено саме ті тези Любченка, які він сформулював у листі до найвищого керівництва та менш відверто відобразив у публікації на сторінках газети «Комуніст» від 16 лютого 1933 р. [6,с.693].

На початку постанови говорилося про успіхи національної політики, зокрема у здійсненні українізації, що були досягнуті завдяки керівництву ЦК ВКП(б). Водночас зауважувалося, що «українською партійною організацією не була своєчасно виявлена та викрита нова тактика класового ворога та розгромленого куркульства і його агентури, тактика посиленого проникнення під прикриттям фальшиво-національного прапора в колгоспи, радгоспи, зсередини». Наголосивши на основні причини кризи - втраті більшовицької пильності та послабленні політичної роботи, творці постанови фактично перерахували ті самі недоліки в національно-культурному будівництві, що про них говорив Любченко. Однією з найбільш ворожих була названа лінія «розриву української мови й культури з мовою та культурою російського робітничого класу, що створив першу в світі пролетарську державу» [9,с.199].

З метою «викриття» скрипниківської національної політики в усіх напрямах Постишев ініціював критику попереднього курсу в національному питанні у різних напрямах. Так, щодо теорії національного питання критиком Скрипника виступає Шліхтер, історії України та КП(б)У - Попов, мовознавства - Хвиля, питань освіти - Задонський [6,с.693]. Нові ідеологи національної політики були не новачками у цій справі. Вони самі брали участь у творенні національно-культурної політики попередніх років, отже тим самим несли відповідальність за її наслідки. Саме з цієї причини вони критикували діяльність Скрипника в основному від 1930 до 1932 р. П.Любченко і А. Хвиля активізуються у цей період із нещадною критикою попереднього курсу, адже вони тим самим намагалися обілити своє ім'я також довести відданість вищому компартійному керівництву і залишитися на керівних посадах.

Таким чином, ставлення владних структур СРСР до розв'язання національного питання не було сталим і однозначним. Більшовицькі методи проведення національної політики значною мірою залежали від обставин. Причому, змінюючи її сутність, ЦК ВКП(б) не завжди змінював форму й методи втілення її в життя. Протягом 1932 - 1938 рр. перед виконавцями волі центру ставилися неоднакові завдання у національному питанні. Відповідно використовувалися різні методи її втілення. Отже, роль П. Любченка в здійсненні політики українізації не є однозначною, він був одним з тих компартійних діячів, котрі активно підтримали національну політику КП(б)У, втілювали її в життя. Однак, позиція змінилася після направлення в УСРР П. Постишева, керівництво українських комуністів разом з П. Любченком було змушене поступитися тискові з центру і визнати усі помилки у проведенні українізації. Більше того П. Любченко став одним із тих керівників, що активно долучилися до процесу згортання політики українізації.

Список використаних джерел

2. «Українізація» 1920 -1930-х років: передумови, здобутки, уроки / В.А.Смолій. - К.: НАН України, 2003. - 392 с.

3. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп.20. - Спр.4171.

4. Єфіменко Г. Коренізація, Українізація, Націоналізм // Сучасність. - 2008. - №11. - С.46 -52.

5. ЦДАГО України. - Ф.59. - Оп.1. - Спр.98.

6. Голод 1932-1933 рр. в Україні: причини та наслідки. - К.: Наукова думка, 2003. - 886 с.

7. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. - К.: Абрис, 1997. - 608 с.

8. Єфіменко Г. Зміна векторів у національній політиці Москви у голодоморний 1933 р. // Український історичний журнал. - 2003. - № 5. - 25-50 с.

9. Солдатенко В.Ф. НЕЗЛАМНИЙ. Життя і смерть Миколи Скрипника /В.Ф. Солдатенко - К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», 2002. -352 с.

10. Рубльов О. Західно українська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939) / О. Рубльов. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2004. - 315 с.

Размещено на Allbest.ru