Історичні взаємовідносини українського козацтва з Кримським ханством в контексті конституції Пилипа Орлика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні взаємовідносини українського козацтва з Кримським ханством в контексті конституції Пилипа Орлика

Радько П.Г

Сьогодні, як і в минулому та майбутньому, важлива соціальна роль належить історичній пам'яті народу, що виконує функцію носія сенсу і значення ситуацій сучасного. Саме вона постійно зтикається із все новими та новими ситуаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї основної функції. А проблема збереження історичної пам'яті постає як проблема свідомого продовження безперервного тривання людської життєдіяльності, свідомої діяльності, яка є умовою подальшої діяльності [3, с. 175]. У контексті історичної пам'яті важливо мати в полі зору міжнародні відносини, які є особливою формою суспільних взаємин, і, які досить виразно виокремлюються серед усіх відомих форм суспільних взаємодій. Вони формувались упродовж тисячоліть, пройшовши у своєму розвитку шлях від найпростіших міжплемінних стосунків до сучасних складних і багатогранних відносин між величезною кількістю найрізноманітніших учасників [13, с. 9]. Усередині, будь-якої країни, проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики знаходились в центрі гострих дискусій. У ході таких дискусій доволі часто давав про себе знати дефіцит знань з проблем міжнародної політики [14, с.10] у представників українського суспільства і української політичної еліти.

Положення Конституції Пилипа Орлика актуалізуються тим, що тут визначаються «права дружнього сусідства» з іншими народами з яким український народ не раз вступав у збройний союз і об'єднаними силами виступав на захист своєї батьківщини і незалежності [16, с. 28-29]. У зв'язку з цим, висувалася вимога до голови держави як гаранта незалежності , «наскільки це можливо за теперішніх умов, дбати через послів ...про відновлення давнього братерства... і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не намагались зухвалим нападом у спину підкорити собі Україну» [16, с.29]. Тому важливо сьогодні ще раз вдатися до аналізу історичних взаємовідносин українського козацтва, як носія державницької ідеї, з Кримським ханством, хоча кримські татари сьогодні не «сусіди», а частина поліетнічного українського суспільства і громадяни унітарної демократичної держави. Карл Поппер зауважував, що «ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми», які були, є і можуть виникнути в майбутньому.

Останнім часом сучасними українськими дослідниками, зокрема І.Храпуновим [25] опубліковано навчальний посібник по стародавній історії Криму, статті І.Стороженко [24] та В.Стрижак [23] про Кримське ханство в ХУ ХУ111 століть, публікації Є.Яковенко [26] про скіфів Східного Криму, О.Мавріної [12] про Кримське ханство як спадкоємця Золотої Орди. Значний інтерес можуть викликати «Записки генеалогій та правлінь кримських ханів і кримські середньовічні історичні хроніки» І. Зайцева [9 ]. Особлива увага може бути сконцентрована на збірнику наукових праць за редакцією П.П.Толочка «Старожитності степного Причорномор'я і Криму» [ 22]. Певну джерелозначу цінність мають «Публікації про Крим», опубліковані в журналі «Пам'ять століть» [17].

Окремо можна звернути увагу на публікації С. Грабовського [2], В.Сергійчука [19]. Кримське питання у зовнішній політиці Центральної Ради й гетьманату Павла Скоропадсько знайшло відображення у статтях В.Головченка [ 1] та І. Діденка [5;6]. Історія становлення автономії в Криму стала предметом зацікавленості В. Велігодського [4]. До історії етнографічних досліджень Криму в контексті творчості Олександра Федоровича Музиченка звернувся А.Непомнящий [15].

Впродовж сотен тисяч років у Kpиму, одні племена і народи змінювали інших, виникали і зникали держави. Історія півострова насичена різноманітними подіями, а земля зберігає пам'ятки багатьох культур [25, с.5]. Від 1427 року татари в Криму, татари під проводом Хаджі-Гірея утворили окреме ханство під протекторатом Золотої Орди зі столицею в Бахчисараї. У 1475 році турки здобули Кафу, а в 1478 році понищили всі західноєвропейські колонії Криму [ 19, с.70]. Знищення турецькими арміями генуезьких колоній в Криму, які були монополістами работоргівлі, відкрило шлях цьому промислу для Кримського ханства [24, с.З]. Кримське ханство як державне утворення, що виникло у результаті розпаду Золотоординської імперії і майже до кінця ХУІІІ ст. залишалося важливою політичною силою на тлі Східної Європи [12, с.27]. Як вже зазначалося, Кримське ханство 1475 р. було перетворено на васала Турецької імперії. УII половині ХУІ початку ХУІІ у суспільно-політичному розвитку Кримського ханства відбулися значні зміни, пов'язані із завершенням в ньому процесу феодалізації. Хоча в Криму ці перетворення мали свої особливості, але суть їх була тією, що і в інших державах. Грабіж, захоплення і продаж невільників примножували багатства татарських феодалів. «Вони до того збатились здобиччю від частих набігів, що найзначніші з них не поступаються навіть заможним туркам», писав Мартин Броневський посланець польського короля Стефана Баторія до кримського хана в 1578 році [23, с. 13] .

Важливим питанням і воєнно-стратегічною метою своєї воєнної політики керівництво Кримського ханства обрало: разом із своїм сюзереном султаном Османської імперії підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допустити їх об'єднання проти Бахчисарая та Стамбула. Іншими словами, Крим у своїй військово-політичній діяльності дотримувався загальноєвропейської теорії балансу сил [24, с.4 ]. Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримське ханство повинно охороняти порядок на Балканах та в східній Європі. Крім того, доречно зауважити, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й той фактор, що ця держава виконувала роль передового мусульманського форпосту на межі з християнським світом.

Закордонна політика Кримського ханства мала, таким чином, агресивний характер і була спрямована на забезпечення шляхом пограбування, захоплення і продажу рабів, а також постійного вимагання великих платежів з сусідніх держав, що були зацікавлені у припиненні татарських набігів на їхні землі. Феодальна верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієї чи іншої держави данини так званої казни, або поминок ( сплачування грішми, коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов'язково супроводжувалися підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення [23, с.14]. Очевидно, від цих ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського, польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу [24, с.5] .

Проте система умиротвореня ненажерливихх кримських феодалів не приносила бажаних наслідків. Дипломатичні переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки, постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на східнослов'янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була об'єктом цих спустошливих набігів татарських орд [23, с.14].

Основоположник української політичної географії академік Степан Рудницький зауважував, що вплив центральноазіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов упир, п'є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги У країни і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах [18, с.100].

Доречно зауважити, що легка рухливість цих кінних народів проявлялася перш усього в організованих грабіжницьких набігах на сусідні хліборобські краї, передусім на українські землі. Уже історичні джерела княжої доби повні сумних звісток про часи печеніжського, половецького й татарського лихоліття. У той час, коли У країна потрапила під литовське й польське панування, кочові набіги стали таким ординарним явищем, що історичні джерела повідомляють про них як про явища закономірні та природні [ 18, с. 100]. Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтацій, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону [24, с.5].

Татарські набіги у ХУІ-ХУІІ століттях здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж вимордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч [18, с.101]. За підрахунками істориків, за період з 1469 по 1514 рр. Татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 вісім, а з 1605 по 1633 сімнадцять. Навіть за далеко не повними даними історичних джерел можна відтворити жахливу картину нападів татар на окремі українські землі. У 1500 р. кримська орда пограбувала не тільки Київщину, але й Волинь і навіть Холмську і Белзьку землі, дійшовши до Вісли [23, с.15]. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХУ111 століття, але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого півтисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», зауважував С. Рудницький [18, с.101].

З геополітичної і геоекономічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Буга, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення У країни зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й Середземного басейну взагалі. Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм [18, с.102].

Ще Михайло Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на У каїну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзника, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою» [8, с.8]. Академік С.Рудницький до цього додав: "Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту" [18, с. 103]. Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах.

Одначе, як зауважує академік С. Рудницький, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «упростило» політико-географічні відносини значних просторів України. Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустару, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [18, с.103]. М. Драгоманов у своїй історичній та етнографічній розвідці «Про українських козаків, татар та турків» намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога» [8, с.6].

Автор, «Історії Русів» щодо історії взаємостосунків українського козацтва з кримськими татарами повідомляє, ще за гетьманства Дмитра Вешнивецького, що пошанований був «батьком народу», кримським татарам взимку вдалося прорватися прикордонною сторожею на Поділля. Тут вони пограбували декілька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби, здійснюючи все хижацьким способом. Хоча козацькі військові команди наздогнати і зловити їх не змогли, то їх доля сама покарала через несподівані повітряні стихії. Коли татари зі здобиччю поверталися до своїх улусів, у степах їх захопив надзвичайний сніг зі страшною завірюхою. Згодом потому лютував суворий мороз із різким вітром і віщував їм неминучу загибель. Татари порізали своїх коней і худобу, повлазивши в їхні тулуби і шукали порятунку в слабкому і короткотриваму теплі, але всі до останнього загинули, і знайдено їх навесні, більше чотирьох тисяч нещасних трупів [10, с.51].

По смерті князя Вишневецького, наступний козацький гетьман Єстафій Ружицький, котрий замолоду, навчаючись та подорожуючи по чужих краях, чинив набіги на султанську Туреччину та татарський Крим з метою звільнення бранців з неволі та отримання здобичі, від чого чимало з тими народами заводилось сварок і самих війн. Коли у 1516р. Кримський хан Мелік-Гірей, відповідно його союзу з князем московським Василієм Івановичем, йшов війною на Польщу та Україну, то гетьман Ружинський, виступивши йому назустріч, завдав татарам нищівної поразки, захопивши його табір з усім багажем і здобиччю, яку розділив з поляками і своїм військом [10, с.54].

Після того як запорожці в 1639 р. обрали Гетьмана з осавулів полковника Карпа Півторакожуха, а поляки вирішили вчинити проти нього замах, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити, то він тримаючись прикордонної межі з кримськими степами, завжди набіги польські відбивав. Крім того, багатьох польських військових урядників, які були взяті в полон, дарував татарам у Крим, а взимку від них отримував баранів та рогату худобу на прохарчування свого козацького війська. Гетьман Півторакожух на прохання кримського хана брав участь у походах по відбиттю калмитських орд, які з'являлися з китайських кордонів і нападали на татарські землі, зробивши тим самим значну послугу ханові та його татарам [ 10, с.98].

На місце Гетьмана Півторакожуха у 1642 р. козаки обрали обозного полковника Максима Гулака, а коли його спроби звільнити Україну від польського ярма були марними, то маючи при собі сім тисяч реєстрового війська він «ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав найслабшим з них». І коли кримські татари його закликали до союзу, то воював він їхнім коштом проти черкесів, волжських ханів та калмиків і вельми тим зобов'язав кримчаків до взаємності. Іншого разу, коли був кликаний від московських царів, то воював він з ними проти їхніх ворогів. Нарешті, був запрошений турецьким султаном боротися з персами, за що отримав щире султанське жалування, зокрема клейноди, бунчук і пернач, обсипані коштовним камінням та перлами [10, с.99].

Гетьман Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання стосунків з сусідніми державами, а також контролю на Чорному морі. Хмельницький підписав договір з Османською Портою, складовою частиною якого була українсько-турецька морська конвенція (липень 1648 р.) [21, с.7]. Важливим моментом міждержавних стосунків є те, що виконання Декларації, яка була прийнята на основі Зборівської угоди 1649 р. України з Польським Королівством, вирішено поставити під контроль кримського хана, і це повинно було стати гарантією непорушних зобов'язань обох сторін [21, с.7].

Якщо торкатися «Договору між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі», то можна звернутися до його основних пунктів, а саме: 1)Туреччина дає свободу козацькому війську і народу українському плавати по Чорному і Середземному морях і по всіх ріках до чужих господарів держав християнських з метою торгівлі та обміну різноманітними товарами. 2) Турецький уряд звільняє українських купців від усяких мит і податків, а також їх товари, «які б вони ввозили або вивозили протягом ста років». 3) Султан турецький дозволяє козакам будувати складові приміщення по містах і портах Туреччини, «вести торгівлю і жити зі своєю свободою без жодних податків до згаданих ста років». 4) Резидент Війська Запорізького і народу українського має жити у Стамбулі при слушній пошані та повній безпеці, а також турбуватися про дотримання справедливості щодо покривджених козацьких купців. А Військо Запорозьке повинно прийняти у своєму портовому місті резидента Султанського, який видаватиме паспорти галерам або козацьким суднам. 5) Щоб застерегтися від свавільних людей, які з'являються в морі, Військо Запорозьке зі згодою Султана має побудувати кілька портів нижче порогів до гирла ріки Бугу у Дніпро; 6) Якщо якийсь свавільник із Війська Запорозького з'явиться на морському шляху, то нам ним повинен здійснитися справедливий Суд у присутності турецького резидента, і це не повинно завадити продовженню морських договірних обов'язків. 7) Якщо виникне свавільна загроза з Дону з метою грабунку, то турки і козаки повинні спільно піймати і карати свавільників, аби «море було чисте і вільне». 8) Якщо якась козацька галера у чомусь порушила Закон, старший тієї галери повинен бути покараний, але вона з товаришами та робітникам-моряками має бути вільною, « щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений». 9) Якщо б судно козацьке розбилося при турецькому березі, всі речі, які можна зберегти, мають бути сховані й віддані спадкоємцям. 10) Закон для козацьких купців має бути таким, як і для турків у всій турецькій державі, і базуватися на справедливості. 11)Цісар турецький не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної послуги ані козацьких суден, ані людей, ані товарів, ані зброї та « гарантувати вільний вхід та вихід зі всім». 12) Якщо якийсь купець помирає в Туреччині чи на морі, чи на суші, його добро буде належати його нащадкам, і не може бути ніким затримане, навіть коли б він щось комусь усно чи письмово записав до смерті. 13) Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невільників у турків, а також турецьких у християн [7, С.11-13].

Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм III та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам-Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.) [20, с.24]. Згодом, цей союз забезпечив переможний хід воєнних дій під час першого етапу ( 1648 1652 рр.) українській революції середини ХУІІ ст., яку очолив сам Б. Хмельницький. Запорукою цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської кінноти з вогневою міццю української (козацької) піхоти. Переможні воєнні дії українсько-кримсько-татарського війська продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму. He випадково Конституція Пилипа Орлика наголошує на необхідності «... відновлення давнього братерства з Кримським ханством для збройного об'єднання і скріплення вічної дружби, щоб надалі сусідні землі, зауваживши це, не намагалися зухвалим нападом у спину покорити собі Україну, а навпаки самі побоювалися нападу» [16, с.29].

Союз України з Кримським ханством мав безумовну перевагу у суто воєнному аспекті, оскільки зрівнював шанси козаків у боротьбі з численною польською кіннотою, але й були негативні сторони цього союзу. Справдилися найгірші побоювання Хмельницького татари чинили насильства і грабунки на території «союзної» України. До того ж татари проявили себе ненадійними союзниками, готовими зрадити Україну в будь-який момент, як, наприклад, трапилося під час битви під Берестечком ( 1651 p.). Сучасні історики В.Смолій та В.Степанков зауважують, що хан хотів «домовитися про мир», тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви; наводяться дані, що Іслам-Гірей вступив у таємні стосунки з Яном Казиміром, пропонуючи посередництво в переговорах з українцями, а в разі відмови останніх прийняти «справедливі пункти» обіцяв допомогти їх утихомирити й видати Б. Хмельницького [20, с.67]. Кримський хан зненацька втік, залишивши козацько-селянське військо напризволяще, чим багато в чому сприяв поразці свого українського союзника [23, с.16]. Отже, Берестечкова трагедія стала закономірним результатом антиукраїнського курсу Криму [20, с.68].

На превеликий жаль, шанси, які давала співпраця у військовій сфері між Кримом і Україною, не були використані ні українськими, ні кримськотатарськими державними діячами як за часів Б. Хмельницького, так і в наступні десятиліття. Але, крім військової співпраці, між кримськими татарами і українськими козаками існували й економічні зв'язки. Зокрема, кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та прибережних водах Азовського моря. Натомість козаки надавали татарам право мати кочів'я і випаси на українських землях. Співпраця у військовій та господарській сферах між татарами та козаками виконувала роль стабілізуючого компонента на Великому Кордоні як системі, яка досягла піку свого розвитку в 1648-1653 рр. Протягом 60-80-х рр. ХУІІ ст. спостерігається спад збалансованості і сталості Великого Кордону як системи, руйнівним компонентом якої стають збройні сили Росії, що увійшла до цієї системи як навколишнє середовище і гінтерланд замість Речі Посполитої [24, с.6].

Таким чином, враховуючи історичний досвід взаємовідносин українського народу з сусідами, щоб не було проблем, із якими мали справу українці в історії взаємин із сусідами, необхідно ретельно культивувати історичну пам'ять, вивчати і знати психологію, генеалогію, менталітет свого народу і народів, які можуть бути і друзями і ворогами, тому що добро і зло, правда і брехня йдуть завжди поруч, і часто міняються місцями. А що стосується Криму, то доцільно мати на увазі, що цей регіон зовсім непростий в минулому, сьогоднішньому і майбутньому контекстах. А кримські татари свою державність мали, потім втрачали, і не виключна можливість що через певний проміжок часу виявлять бажання її поновити. Тому українським політичним елітам потрібно прогнозувати майбутній розвиток подій, особливо близько 2017 року, коли Крим може стати регіоном, де перехрещуватимуться воєнно-морські, електоральні, економічні, конфесійні інтереси не тільки України а й Росії і країн чорноморського басейну, якщо не більше.

конституція орлик дружній сусідство

Список використаних джерел

1. Головченко, Володимир. Кримське питання у зовнішеій політиці Центральної Ради й гетьманату Павла Скоропадсько: Текст / В.Головченко // Пам'ять століть. 2008. №4. С. 107 121.

2. Грабовський, С. Крим: два століття імперського геноциду: Текст /С. Грабовський //Сучасність. 2009. №3-4. С, 213 222.

3. Вашкевич, В.М. Феномен історичної пам'яті // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. K., 2009. Вип.18. - С.168 175"

4. Велігодський, В.М. Історія становлення автономії в Криму ( 1921 1991 рр.) : Текст / В.М. Велігодський // Наукові праці історичного факультету Запоріжського державного університету. Запоріжжя: Просвіта, 2003. Вип. 16. - С, 197 209.

5. Діденко, І. Боротьба Української Держави за приєднання Криму: Текст /І.Діденко // Київська старовина. 2007. №5. С.64 78.

6. Діденко, І. Німецький чинник у відносинах Української Держави і Криму (травень-листопад 1918 р.) : Текст / І. Діденко // Київська старовина. - №4. С.81 91.

7. «Договір поміж Ціцарем Турецьким і Військом Запорозьким та Народом Руським відносно торгівлі на Чорному морі» // Слюсаренко, А.Г., Томенко, М.В. Історія української Конституції / А.Г Слюсаренко, М.В Томенко. K.: Т-во «Знання» України, 1992. С.11 13.

8. Драгоманов, М.П. Про українських козаків, татар та турків: Історична розвідка, 3 додатком про життя Михайла Драгоманова / М.П.Драгоманов. K.: Дніпро, 1991. 45 .

9. Зайцев, И.В. Записки генеологий и правлений крымских ханов и крымские средневековые исторические хроники : Текст / И.В Зайцев // Восток.. № 4. С.28 36.

10. Історія Русів / Пер. I. Драча; вступ, стаття В. Шевчука. К.: Рад. письменник, 1991. -318с.

11. Карл Поппер. Відкрите суспільство та його вороги. Т.2 / Перекл. з англ. О. Буценка. К.: Основи, 1994. 494 с.

12. Мавріна, О. Кримське ханство як спадкоємиць Золотої Орди ( Улусу Джучі): Текст / О. Мавріна // Україна Монголія : 800 років у контексті історії: зб. наукових праць / PAP України; Нац. б-ка України імені В.І. Вернадського. К, 2008. С, 27 35.

13. Мальський, М.З., МацяхМ.М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. [3-тє вид, перероб і доп.] K.: Знаня, 2007. 461 с.

14. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под. ред. С.А. Ланцова, В.А. Ачкасова. СПб.: Питер, 2008. 448 с.

15. Непомнящий, А. До історії етнографічних досліджень Криму: Олександр Федорович Музиченко: Текст / А. Непомнящий // Народна творчість та етнографія. 2007. № 5. С, 19-21.

16. «Пакти й Конституції Законів та Вольностей Війська Запорозького» // Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. K.: T-во «Знання» України, 1992. С. 25 37.

17. Публікації про Крим // Пам'ять століть. 2008. № 4. С.207 220.

18. Рудницький, С.Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упоряд., передмова О.І. Шаблія. Львів, 1994. -416 с.

19. Сергійчук, Володимир. Спільні предки: Текст / В.Сергійчук // Пам'ять століть. 2008. № 4. С.64 71.

20. Смолій, В.А., Степанков, B.C. Українська державна ідея ХУІІ ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. K.: «Альтернативи», 1997. 368 с.Слюсаренко, А.Г., Томенко, М.В. Історія української конституції: Текст/ Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. K.: T во «Знання» України, 1992. 192с.

21. Старожитності степного Причорномор'я і Криму / Збіник наукових праць. Т.Х1У / За ред П.П. Толочка; Держ вищий навч. заклад «Запорізький нац. ун т» Міністерства освіти і науки України. Запоріжжя, 2007. 262 с.

22. Стрижак, В.М. Кримське ханство і Україна в ХУ ХУ111 ст. : Текст / М.Стрижак // Історія та правознавство. 2005. № 4. C 12 17.

23. Стороженко, І. Кримське ханство кінця ХУ середини ХУ11 ст. як складова частина Великого Кордону України: Текст /1. Стороженко // Київська старовина. 2006. № 5. С. З 12.

24. Храпунов, И.Н. Древняя история Крыма: Текст: учеб. Пособие / И.H Храпунов; Крым, отд.-ние Ин-та востоковедения им. А.Е. Крымского HAH Украины, Историко-археологич. Фонд «Исследование тысячелетий». Симферополь: Сонат, 2003. 192 с.

25. Яковенко, С.В. Скіфи Східного Криму в У III ст. до н.е : Текст /В. Яковенко; АН УРСР; Ін-т археології. К.: Наук, думка, 1974. 150 с.

Размещено на Allbest.ru